08/28/2004 | Олег

ТЕАТР, КІНО Й АМЕРИКАНЦІ

Олег Коцарев

Закритий перегляд фільму “Світло зі сходу” відбувся у Харківському художньому музеї. На сеанс було запрошено близько 40-50 діячів мистецтва та декількох представників ЗМІ.

“Світло зі сходу” - документальний фільм про Україну та про одного з найвидатніших її митців - Леся Курбаса, знятий американцями Емі Грейпл та Кристіаном Мором. Так було заявлено у прес-релізі, втім, об’єктивно фільм далеко перейшов стандартні межі документального кіно.
Фабула “Світла зі сходу” з одного боку химерна і плутана, з другого - типова тобі матрьошкова комедія положень. 1991 року (так-так, звісно ж, у серпні) в Радянську Україну приїздять п’ятеро американських акторів. Їхня мета - поставити разом з п’ятьма акторами українськими п’єсу про життя і творчість Леся Курбаса. П’єса двомовна: американські актори говоритимуть англійською, українці - українською. Відбуваються перші репетиції, паралельно ведеться home-video зйомка, іноді американці виходять на вулицю балакати з українцями про те, чи вільні вони, чи щасливі, як ставляться до комуністичного минулого, до “перебудови”, знімають київські спальники, транспорт, Хрещатик, Лавру і магазини. Але раптом по телевізії починають показувати танки і балет, з’являється “military government”...
Герої документального хоум-відео бігають із виряченими очима, проте посмішок своїх не втрачають і, зрештою, вирішують продовжувати свою театральну роботу. Влада змінюється ще пару разів, на тлі мітингів і загрозливих київських вулиць чи не головною героїнею стає українська перекладачка з довгим рудим волоссям - ідеально монументальне втілення поіндустріальної версії архетипу “мислячої громадянки”, що з лайкою на вустах і сльозами під окулярами переживає за свій тупуватий народ.
Прем’єра відбувається успішно, актори гастролюють у Харків і Львів (незвичне явище - оператор майже не переймається архітектурними принадами Львова), Україна стає незалежною, причому перехожі щиро переконані, що це буде “нормальна європейська країна з багатопартійною системою”, з українськими акторами і художниками обговорюються питання внутрішньої та зовнішньої свободи (іронія будь-якої революції: типово соцреалістичний художник з Харкова у фільмі говорить про творчу свободу). Усі роз’їздяться по домах і плачуть. Ця, погодьмося, таки вельми драматична історія супроводжується жвавими кадрами з вистави, архівними кадрами ХХ століття, фотографіями Курбаса та його театру “Березіль”, дещо занадто стислою розповіддю про Курбаса.
Звісно, цікаво подивитись у таке динамічне й точно неупереджене кіно-дзеркало (настільки неупереджене, що важко сказати, чи й зрозуміли автори фільму до кінця, “що то було”?). Спостережливого глядача, можливо, шокує, наскільки мало змінилося в Україні з того часу (надто на тлі підпільно демонстрованого “Обличчя протесту”), а слобідська інтелігенція вкотре зашаріється через своїх пенсіонерок-землячок, що рішуче протестують проти “загидження сталінського минулого”. Корисно й почути ще щось про Курбаса, досі в Україні не набагато знанішого, ніж в Америці (навіть нещасний харківський Театр Шевченка ніяк не перейменують, попри зусилля Жолдака).
Але особливо приємно, що фільм вийшов по-мистецьки цікавим і стильним. Простота зйомок і кадрів скомпенсувалася динамічністю. Карди дуже нетривалі, весь час кудись поспішають і стрибають разом з нехитрою авторською думкою. Подекуди оператори знаходили дуже вдалі дрібнички для виразних кадрів (чого не часто побачиш у документалістиці українській), від дитячого малюнка на дверях до чудово безслівно переданого намагання вслухатися в україномовне оголошення у київському метро. А в специфічний наївний відео-звук і колір дуже добре “впакувалися” грандіозні історичні події. Непогано, в принципі, скомпоновано й музичний супровід. Зазвичай це незаяложена частина вітчизняного пісенного фольку. Але Лавру чомусь показували під акваріумівський “Город золотой”. Під цю ж пісню американці сідали у літак.
І ще одна приємна ознака майстерності фільму. Він не ображає українців, хоч тут є й гидотне вітчизняне “ситро”, й алкаші, й усі нескінченні сцени совково-уересерівських соціальних і побутових дикостей, цілком актуальних і дотепер. Тому під час обговорення фільму харківські митці й мистецтвознавці мляво сварились і дискутували тільки між собою, на кіно жодних образ не було (лише загальне побажання трохи розширити інформацію про Курбаса).
Таким чином, “Світло зі сходу”, це талановите втілення концепції “швидкого життя” (що своєю інтимністю перебуває у цікавих взаєминах із курбасовими “масовими дійствами”), цілком здатне поруйнувати у свідомості українських поціновувачів “якісного кіно” стереотип про неможливість знімання гарних фільмів “в одній, окремо взятій країні”. Тепер ми знаємо точно, що в США є не лише Голівуд, і віримо, що американці таки можуть знімати гарне кіно, хоч би й на простеньку відеокамеру.
На жаль, оскільки фільм розраховано найперше на американську, а не українську аудиторію, він був без українського перекладу. Тож глядачі мусили вдосконалювати свою англійську, а хто її не знав - насолоджуватись операторською роботою та слухати україномовні інтерв’ю й виступи, бо їх не дублювали англійською, а лише супроводжували субтитрами. Автори фільму обіцяють, що за 2-3 місяці роботу над ним буде остаточно завершено, а тоді “Світло зі сходу” зможуть побачити й в Україні: або у кінотеатрах, або на телебаченні. Уже з українськими субтитрами.

Смолоскип.