Cеконд-хенд для покоління читачів
09/06/2004 | otar
Між букіністом і лахмітником
У Дніпропетровську, де я провів свою юність, торговці з книжкових ринків-розвалів знали мене як «сміттяра». Майже щодня, коли я з'являвся в полі їхнього зору на одному з флангів Театральної площі, вони пускали по рядах попередження: «іде цей». Перекупники витягали з валіз і картонних коробок найбезнадійніший свій товар: книжки українською мовою, зокрема ті, що не входять до шкільної програми. Цю нікчемну, в їхньому розумінні, макулатуру зазвичай віддавали за копійки; я ж, поки не навчився торгуватись, міг дати за вживану книжку 2-3 гривні, а часом і більше, коли надибував щось справді цінне. Тут я вчився торгуватись, і часом, відмовляючи занадто нахабним спекулянтам, прирікав якого-небудь Селінджера або Ремарка лежати багато тижнів чи місяців під сонцем і дощем (коли книжка остаточно втрачала товарний вигляд, про неї можна було перепитати ще раз).
Українських книжок у «столиці чавуну і сталі» обмаль – як у домашніх, так і в публічних бібліотеках, не кажучи вже про книгарні, які на той час (друга половина 90-х – ще до закриття крамниць старого зразка на користь «Орфею» чи «Букви») могли запропонувати щонайбільше кільканадцять «програмних творів». Небагатий на них був і книжковий ринок. Не кожен день щастило, обійшовши півсотні розкладок, знайти бодай щось цікаве. Та все ж за кілька років мені вдалось, витративши кількасот гривень і добряче повичовгавши асфальт на Театральній, заповнити свою першу книжкову шафу.
Були тут найдрімучіші зразки українського соцреалізму – такі, що й до рук узяти неприємно. Дві полиці заставлені поважними історичними романами: Іваничук, Федорів, Зінаїда Тулуб, Міщенко, Скляренко... Пощастило мені позбирати всього виданого на той час Загребельного (домаразмових часів, прости Господи), вхопити Дрозда, Дімарова, Валерія Шевчука... Якщо це звучить не досить презентабельно, то були там Гашек, Чапек і Сенкевич, Бальзак, Мопассан і Золя, Фейхтванґер, Гессе й Манн, були Амаду й Варґас Льоса, Гемінґвей і Апдайк, і ще багато всякого. Й усе – українською мовою.
Після переїзду до Львова довелось починати з нуля. Друга книжкова шафа наповнилась за два роки: тут це набагато простіше, бо на розкладках під пам'ятником Федорову, хоч і менших за площею, частка українських книжок може сягати 20-30% (проти дніпропетровських 3-5%). Тут я зміг зосередитись на збиранні таких безцінних серій, як «Вершини світового письменства» або «Зарубіжна література ХХ століття» («Дніпро»), на світовій класиці, виданій багатьма українськими видавництвами ще до настання ринкового раю. В ті часи, коли одне велике державне видавництво, попри всі цензурні й ідеологічні обмеження, видавало за рік більше перекладів, ніж усі теперішні приватні вкупі. Коли прозвучали імена Тарео Арісіма, Анрі Труайя, Ержебет Ґалґоці, Лівіу Ребряну, Івана Потрча, Нікоса Казандзакіса – їх у нас зараз можна віднайти хіба у фахових підручниках і монографіях; коли шанувальники детективів читали рідною мовою Агату Крісті, Себастьєна Жапрізо, Пера Вале й Богомила Райнова, а адептам фантастики книгарні пропонували не лише Бердника, але й Бредбері. Де вони, ті часи?
Чому ми приречені на секонд-хенд?
Як думаєте: що на початку 60-х могло змусити русифікованих підлітків-східняків відривати з руками україномовні книжки, витрачаючи на них свої кишенькові гроші? Ні, не патріотизм – лишень кебета видавців. Скориставшися з «відлиги», вони масовими тиражами видавали неймовірно модну й запитану на той час наукову і пригодницьку фантастику – як українських авторів, яких не знати звідки з'явилась ціла хмара, так і зарубіжних, у тому числі російських, у перекладі. Окрилене польотом Гагаріна, покоління наших батьків не могло відірватись від книжок про космонавтів, роботів, мандрівки в майбутнє. Не позичених і не випроханих у батьків, а своїх власних книжок.
Книга коштувала кількадесят копійок. Згодом, у застійні часи – карбованець. Або півтора. Це був один відсоток середньої зарплатні представника радянського пролетаріату. Або два відсотки стипендії. Або гроші, які школяр міг заощадити на булочках і морозиві за два-три дні.
Помножимо теперішню ціну пересічного видання «Літопису», «Класики» чи «Кальварії» на сто – побачимо тисячу, півтори або дві тисячі гривень. Ці цифри не нагадують середньої зарплатні українського пролетаря, а від стипендії безмежно далекі, навіть якщо їх поділити на 10. Ні-ні, я не звинувачую наших видавців. Я знаю, чув, запам'ятав і передбачаю всі-всі їхні аргументи. «Українська книжка злочинно дешева», - сказав нещодавно представник одного з названих вище видавництв, маючи на увазі, звісно, порівняння з західними аналогами. Податки страхітливі, тиражі мізерні, аудиторія аморфна й вічно незадоволена, автори зажерливі, авторські права суворі. Книгарні підступні – не беруть на реалізацію. Конкуренти російські тиснуть немилосердно. Галузь перебуває в катастрофічному становищі, яке, втім, анітрохи не зменшує потреби читачів у книжках. Та все ж у таких непридатних для виживання умовах наші видавництва пропонують нам час від часу щось свіже й модне: Грабала, наприклад, Міку Валтарі або Уельбека.
Книжка, кажуть видавці, не повинна бути дешевою. А повинна бути – якісною. Ще б пак, усім приємно читати надруковане великими чорними літерами на цупкому білому папері; і щоб дизайн, як у білих людей, і обкладинка приємна на дотик. І тут нема до чого прискіпатись: хіба ж погано, що з українського читача виховують такого собі естета європейського штибу, що він, простуючи з Віденської кав'ярні до своїх апартаментів повз крамницю «Буква», заходить і купує маціпусінького Беґбеде за тринадцять гривень. І читає його по-гурманськи, маленькими ковтками, пару тижнів перед сном. Під настрій.
Насмілюсь говорити від імені людей простіших, більш безпосередніх і до читання жадібних. 50-сторінкового Беґбеде нам вистачить на дві години, - а далі що? Бібліотеки в катастрофічному стані: їхній фонд майже не поповнюється, бо на державні дотації можна купити дулю з маком (але невелику; або велику - без маку), тож вони животіють за рахунок ксероксів, чекаючи на той день, коли, як у сусідній Росії - «Поправкою-72», копіювання книжок у громадських читальнях буде заборонено. Якщо ж навіть узяти гіпотетичну людину з необмеженими фінансовими можливостями, що вільно почуватиметься у книгарні, то можна припустити, що навіть ця міфічна людина залишиться незадоволеною.
Бо, - візьму на себе сміливість це стверджувати, - усі наші провідні видавництва, разом узяті, не в стані забезпечити якісним художнім чтивом одного в міру вибагливого, в міру перебірливого, але досить освіченого й активного читача.
Залишмо за дужками купівельну спроможність (хоча про неї не варто забувати: коли грошей насправді нема, то й книжок не купиш; варіант «іди, заробляй» не завжди доречний, тож виходить, як у жорстокому анекдоті: «нема ручок – нема й цукерочки») . Коли вже так склалось, що асортимент книгарень можна, хоч як це вражаюче звучить, перечитати від дошки до дошки й не насититись, наш дво(і більше)мовний читач змушений у пошуках інтелектуальної сировини звертатись до іншомовних книжок, а якщо говорити без кокетства, то до російських. А їх у нас море, і в морі цьому вода, по мірі того, як розквітає видавничий бізнес у багатших за нас сусідів, невпинно прибуває. Це традиційний шлях, згубний для національної культури, але для вчорашніх совків – найпростіший. Є альтернатива: освоєння величезного масиву посередньої вітчизняної літератури, що видається тепер переважно коштом авторів, бо попит на „добре, бо українське” – нульовий. Сюди належать, наприклад, твори значної частини НСПУ-шних письменників, що поспіхом відмовились від соцреалізму й соц-хуторянства, але нічого нового, модернішого, не надбали. Цей шлях, хоч і патріотичний, але навряд чи сприяє особистісному розвитку (добре, якщо не спричиняє регрес) читачів. Нарешті, третій шлях – використати потенціал того найкращого, що лишилось по українському книговиданні радянської й ранньої пострадянської доби.
Для цього доводиться долати природну бридливість, яку викликає чи не в кожної людини вживана, по-совковому – „беушна”, по-молодіжному – „юзана” книга. Кому можуть бути приємні присвяти незнайомим людям, сліди чужої життєдіяльності на сторінках, надриви й загини аркушів, безцеремонні підкреслення й нотатки на берегах? Однак, якщо зосередитись на пожовклих сторінках, виявляється, тут є що читати!
Якщо воно нам треба – читати.
Секонд-хенд – це не ганебно
Усе на світі можна піддати сумніву. Відтак, у критично настроєного читача може виникнути ціла низка запитань такого плану: А чи справді аж так воно треба – читати? (Коли є телевізор, радіо і трьохвимірні комп'ютерні забавки!) Чи не краще читати менше, але краще? (Одну книжку на місяць, але дуже добру; адже читали колись люди Біблію й нічого крім неї, і жили!) Какая разница, на каком языке читать? (Ця фраза не перекладається з російської.) А може, варто, замість ото читати, зайнятись розбудовою добробуту нації? (А тоді підняти книговидання в Україні до таких висот, що його продукція стане всенародно доступною.)
Відповідь може знайтися в кожного своя, але найближчою до загальнолюдських цінностей мені видається така: читати все-таки необхідно – принаймні, щоб не втратити рештки того, чим ми відрізняємось від націй ситих і отупілих. І читати треба стільки, скільки душа просить, а чим більше кращого, тим корисніше. При цьому вітчизняна література має пріоритет, бо вона для нас і нами писана, з урахуванням менталітету й особливостей читацького сприйняття; літературами сусідніх народів теж не треба легковажити, бо наша з ними доля (як у доброму, так і в поганому сенсі) має багато спільного. Але не забуваймо, що рідна і «двоюрідна» літератури – лише дві дірочки, крізь які ми підглядаємо за світом, повної картини якого в нас не буде без повноцінного осягнення світової літератури. Для знайомства з якою ми, яко самостійна і незалежна нація з розвиненою, хоч і анемічною, культурою, не потребуємо посередництва російської, ані якоїсь іншої, мови. У перспективах розбудови національної економіки нечитайлами дозвольте засумніватись: без грамотного народу держава, де можновладці роблять по дві помилки в одному слові, далеко не піде.
Визнавши за книгою її самоцінність і важливість, залишається констатувати, що обсяги україномовної художньої літератури, виданої за 45 повоєнних років, значно перевищують сукупні досягнення доби Незалежності. Перевищують і досі, незважаючи на чарівну звичку малописьменної частини нашого народу здавати книжки в макулатуру (20 копійок за кіло). І те, що вціліло, не втратило своєї інтелектуальної цінності, незважаючи на те, що було вже кимось куплене і прочитане.
Без сумніву, між продуктом вітчизняного книговидавництва до й після 1991 року є величезна не стільки кількісна, скільки якісна різниця. В Незалежній Україні надруковано багато творів, що про них радянські українці навіть не мріяли. З іншого боку, надолужуючи недоотримане за більшовиків, видавці зосереджувались на модних і скандальних авторах, часто-густо забуваючи про те, що можна умовно назвати «золотим фондом» світової літератури. Творів, перекладених за радянських часів, майже не перевидавали. Можливо, легше було перекласти наново (або щось інше), ніж морочитись із правонаступниками державних видавництв; перешкоджає тут також важкодоступність, а часом і недоступність, тогочасних видавничих каталогів, а ще – прагнення відкинути й перекреслити все, що асоціюється з тоталітарним минулим. Щоправда, який стосунок має до комуняк, наприклад, чотиритомник Гемінґвея або романи Флобера й Гюґо – неясно. Не кажучи вже про невинні детективи або фантастику – обидва жанри за Незалежності так здрібніли, що їх, якщо порівняти з дореволюційним рівнем, зовсім не стало.
Страшно уявити, що було б із молодим поколінням читачів, якби не той потворний і маразматичний репресивний апарат, що ним забезпечується вивчення літератури у середній і вищій школі. У цьому полягає, либонь, єдина його корисна функція: школа не дозволяє повністю відкинути сприйняття літератури як континууму. Коли б не шкільна програма, література в уявленні юнацтва починалась би з Коельо. Але це вже інша тема. Що ж до набутків 20 століття, то вони широко представлені серіями низькоякісних, але дешевих покетбуків... російських видавництв. Російський, знов-таки, переклад скоріш за все запропонують у бібліотеці, якщо не наголосити, що вам потрібен саме український.
Словом, за таких умов україночитаючим (подякуймо Леонідові Фінкельштейну за містке слово) неважко зрозуміти: пора зазирнути до забутих шаф і видобути запорошені резерви.
Як повернути книжку з пенсії?
У цій справі наша з вами мета за формулюванням близька до робінгудівської: книжки повинні перейти від тих, кому вони ні до чого, до тих, хто відчуває в них гостру потребу. Без грабунку можна обійтися, хоч авторові цих рядків і доводилось ночами патрати в'язанки книжок, виставлені сусідами для відправки в макулатуру. Є мирні, в тому числі взаємовигідні, способи.
Перший з них описаний на початку. Стихійні ринки, де люди продають найрізноманітніші речі, існують у кожному місті. Майже в кожному – книжковий ринок на кшталт дніпропетровської Театральної площі. Ціни на вживані книжки тут не перевищують 5 гривень, окрім якихось особливих винятків. Перекупники поповнюють свій асортимент просто тут, купуючи за ще більшу безцінь (не дорожче 2 гривень) у голодних і знедолених. Як правило, перекупник є майстром своєї справи й має канали, що дозволяють дістати будь-що (на ваше замовлення – за окрему платню).
Поради на тему «як поводитись із продавцями книжок», напевно, будуть зайвими, та все ж назву декілька особливостей. На ринках Східної України російськомовна книжка цінується вище, тож доцільним є запитувати продавців, чи не мають вони чогось українською в запасі (не виявляючи при цьому надмірного зацікавлення, бо обдеруть, як липку). На Заході ситуація протилежна: тут можна почути «це дорожче, бо українською». Багато несподіванок може чекати на вас у коробках із написом «усе по 1 гривні». Щодо горезвісних «програмних творів»: краще навіть не намагатись, а відразу звернутись до книгозбірні або пошукати в Інтернеті (це законно – їх автори переважно давно померли). І останнє: не бійтесь торгуватись, якщо книга має не зовсім товарний вигляд – вона втрачає значну частину своєї ринкової вартості, коли вже не може бути прикрасою філістерських сервантів.
Вони, до речі, є другим за значенням джерелом уживаних книжок. Домашні бібліотеки ваших бабусь, родичів, друзів і дружньо настроєних сусідів, без сумніву, ховають багато цінного. Усе це можна отримати в подарунок, купити за невеликі гроші або, принаймні, взяти почитати.
Характерно, що українські книжки трапляються в шафах людей, які в житті не сказали українською ні слова (зокрема, на сході України). Це – відгомін тих часів, коли наша книжка була чи не доступнішою за російську, і деякі твори виходили спочатку в українському, а потім у російському перекладі. Книжками преміювали за ударну працю. Їх можна було отримати за певну кількість зданої макулатури. За принципом «книжка – найкращий дарунок» їх масово дарували одне одному, а за принципом «що погано лежить, то моє» - тягли з бібліотек у школах, інститутах і на виробництвах. Видання, що виглядали презентабельно, опинялись на видному місці поряд із порцеляновими сервізами, інші закидали на верхні полиці. Часто їх ніхто навіть не відкривав.
Розжитись можна й на повних розпродажах, які влаштовують люди перед еміграцією або з інших причин. Оголошення про такий розпродаж можна часто побачити у відповідних виданнях. Треба встигнути поперед спритних перекупників; власники зазвичай мріють якнайшвидше спекатись книжок, тож просять за них, «скільки не шкода».
Трапляється дещо в книгарнях, незважаючи на досить сумнівний характер такого роду комерційної діяльності, як прийом уживаного товару на комісію. Колись цим займались лише крамниці з характерною назвою «Букініст», тепер – усі, кому не ліньки; у самому Львові відділи або полиці вживаних книжок є в половині книгарень. Ціни тут вищі за базарні, книжки у порівняно кращому стані; навряд чи тут вийде поторгуватись, проте ціна на незапитаний товар може постійно зменшуватись, сягаючи врешті-решт тієї самої заповітної 1 гривні.
Нарешті, за умов наявності зацікавлених, активних читачів, можливе створення мереж обміну вживаними книжками. Для цього бракує найбільшого в наш час дефіциту – ініціативи, забезпеченої інтересом публіки. Навіть інтернет – середовище, найсприятливіше наразі для розвитку української літератури, - не забезпечує достатньої активності учасників такого проекту. Спроби створення читацького клубу для обміну враженнями в більшості випадків закінчувались невдало. Втім, книга – все-таки річ конкретніша, ніж думки і враження, тож, можливо, активність народу виявиться вищою.
Це ми збираємось перевірити найближчим часом на Літклубі.
Насамкінець, - оскільки всі логічні висновки вже були зроблені вище, - хочу побажати всім: читайте. Можна навіть сказати: слухайтесь своєї спраги, якщо це – спрага читання. Ця мета справді виправдовує засоби.
Отар Довженко
P.S. Оскільки я планував утриматись від зайвого лементу на тему високих цін, поспішаю закінчити цей текст ДО Форуму Видавців.
Відповіді
2004.09.06 | стронґовський
ВТОРСИРРЬО
На відміну від Отара, не маю такої біоґрафії ентузіяста-букініста. Трошки торгував антикварною книжкою – "Нива", зібрання творів... підручники дореволюційні з неправильними, як на наш час, відомостями, прижиттєві видання Сєвєряніна, Українки та Кобилянської, Псалтирі, трєбніки і т.п. Також міжвоєнні книжки на політичну тематику. Дещо лишилось – на подарунки вартим того людям і в колекції рідкісних видань Маяковского. Але потреби купувати описане Отаром ніколи не мав – раніше просто не читав того, альбо читав, і воно було в бібліотеках, домашній, складеній батьками чи громадських, а зараз все цікаве скачую з нету і читаю з екрану. Книжковий же секонд-генд залишиться, що б про нього не писали і як би не ставились, як лишаються барахолки з одягом, платівками й посудом.
Власне, саме про цей різновид букіністики, букіністику електронну і хотів би поговорити. Вважаю її напрочуд необхідною і корисною. І ось чому:
Отар пише, що " Друга книжкова шафа наповнилась за два роки". Я досить давно перестав реґулярно купувати книжки саме з цієї причини. В моїй квартирі немає місця для того, щоб складати літературу. Довелося навіть якось робити ревізію і позбуватися досягнень москальського соцреалізму для того, щоби було куди вмістити те, що таки докуповується, також дарується чи взято для прочитання. Між тим, як і кожна розумово розвинена особа, потребую постійного надходження нової літератури, нової для мене, не тільки сучу. Відтак наступного, опісля купівлі комп’ютера, тижня, в ньому з’явилася течка "книги". Зараз вона містить 1,5 Ґб сортованої літератури, десь 1 Ґб то російська та іноземна класика, сучасна іноземна та російська, решта – укрліт. Художньою літературю справа не обмежується – маю широкі добірки з реліґії, філософії, психолоґії, гісторії, військової справи, дитячої, фантастики, трошки детективів і мітолоґії. Добірка постійно поповнюється – новинки, рекомендації на літературних блоґах, змушують мене реаґувати. До того ж, маючи за основне хобі вивчення сучукрліту, постійно знаходжу щось, часто, втім, сумнівної вартости.
Електронна література вже мало чим навіть зовнішньо відрізняється від паперових книжок. Великі бібліотеки і ентузіясти вважають за сором виставляти невичитані, невідредаґовані і неповні тексти, а формат pdf зробив можливим створити повну ілюзію читання книжки. Багато проґрам перегляду електронних книг надають можливість ставити закладки, підкреслювати ті рядки, які сподобались, тощо.
Основними недоліками можна вважати непристосованість ока до читання з екрану (не будемо зважати на той факт, що людське око взагалі непристосоване до читання, а наявність пристосування можна вважати мутацією), що, як показує мій власний досвід, можна виправити і звикнути, і авторське право, одним реченням обійти яке не вдасться.
В тижні Великої війни видавництва "К" з піратами, моя позиція з цього питання була обмежена перенесенням дискусії на "Майдан". Далі все почало жити й ділитися зі швидкістю кишкової палички і вставити свої 5 копійок так, щоб вони були актуальними і не висловлювали того, що з’являлося у форумах в час їх написання, мені не вдавалося. Тому скористуюсь нагодою і підтверджу свою повну прихильність до нет-бібліотек, і вільного розповсюдження текстів. Водночас, маю відразу до явного плаґіяту, і хотів би, щоби люди думали власною головою, а не дерли сторінки і розділи з чужих книжок. Хоча це і невірогідно. Не той менталітет. Цілком розумію позицію видавців з цього приводу, але вони, мняко кажучи, схильні записувати до нахабних викрадачів їхніх прав на чужу інтелектуальну власність всю мережу, незалежно від мовних бар’єрів і вимагати відповідного відшкодування своїх потрощених прав. Охочі поділитися новинками книжкових полиць були й будуть, щоправда, в Москаляндії їх більше, відповідно до розмірів самої країни. Саме тому, перш ніж купувати новий томик і, як справедливо зазначив Отар, віддавати за нього 10-20% зарплати, варто почекати місяць і скачати по вартості самого нету. Тим паче, що опісля прочитання і отримання моральної насолоди, томик доведеться де-небудь ставити. До наступного бажання взяти його до рук.
Аби дати видавцям по руках їхніх заґрєбущіх
2004.09.06 | otar
ой боюсь боюсь боюсь :))
... так боюсь, що ми знову з'їдемо на суперечко про інетрнет-бібліотеки. А надто тепер, коли спокуса просто з'їдає - після "Поправки-72", через яку всі російські і-бібліотеки опинились поза законом.Тому все-таки давай відокремимо ці дві сфери: книжки паперові, які продавати й купувати, а потім перепродувати й перекуповувати, не гріх, і книжки електронні, статус яких досі не визначений.
Впевнений, що, на відміну від "Кальварії", видавництво "Радянський письменник" (чи "Український письменник", чи як воно тепер називається) не стало б боротись за авторські права на твори, опубліковані без дозволу в Інтернеті. Але цього чомусь майже ніхто не робить. Ініціатива "Скануймо книжки!" так і померла, бо навіть я сам можу визнати: справа ця страшенно довга й важка, і щоб зісканувати, а потім вичитати книжку, треба або мати багато вільного часу, або дуже довге шило у м'якому місці.
> Книжковий же секонд-генд залишиться, що б про нього не писали
Власне, я написав цей матеріал з однієї причини: багато хто просто не здогадується про розповсюдженість і потенціал старих книжок, вважаючи, що це все або совкове лайно, або просто лайно.
> В моїй квартирі немає місця для того, щоб складати літературу.
Я теж мучився і ставив книжки в два ряди, поки нарешті в дивана не відламались ніжки - тепер проблем не маю, сплю на книжках
> Аби дати видавцям по руках їхніх заґрєбущіх
Особливо хочу наголосити на тому, що відмежовуюсь від цієї думки. Руки видавців зранені цвяхами, і бити по них не варто - нехай борються і намагаються виборсатись із поточної ситуації. Нових книжок я все одно купую багато - в подарунок різним людям. Стару ж не подаруєш. А ось собі такого подарунку зробити не можу. Подарував, до речі, Назарбаю на День Народження славнозвісний "Механічний Апельсин"
> Також треба пропаґувати серед письменників, що електронні копії їх >творів не завдадуть шкоди їхньому гаманцю
Вони це, як правило, знають. Але ти, яко Стронґовський, мусиш знати: часто буває так, що видавці (журнали або видавництва) просто, тупо віддають тобі рукопис зі словами: "та це ж уже рік валяється в неті". Тому письменники просто не готові викладати в нет те, що ще не є видане - а на те, що видане, авторські права часто належать видавцям, які в цьому теж не зацікавлені. Ну, спробуй загітувати когось. Тут, на Майдані, є багато письменників
Особливо цікаво було б почути від Світлани Пиркало, яко однієї з найпрогресивніших і ще й тісно пов'язаної з мережею, - чому "Зеленої Маргарити" не знайти в Інтернеті
2004.09.06 | Ярослав
Куркулі! Замість спати на книжках - дайте в бібліотеку!
Шановні!Можливо хтось зацікавиться на пропозицію утворити електронну бібліотеку, що перекладається автоматично та потім прости вичитуеється? Схоже що на Майдані більше від інших звикли до нестандартних рішень?
Докладніше:
http://xobbit.newmail.ru/
Після виборів буду радий особисто працювати над таким проектом по 25 годин на добу
2004.09.06 | otar
Ви шо?
Це серйозно?2004.09.07 | пан Roller
Безусловно, одна из лучших тем за последнее время, в разделе кул
otar пише:>
>
>
> Між букіністом і лахмітником
> > Отар Довженко
>
> P.S. Оскільки я планував утриматись від зайвого лементу на тему високих цін, поспішаю закінчити цей текст ДО Форуму Видавців.
Безусловно, одна из лучших тем за последнее время, в разделе культура.
Личный аспект имеет социальный выход.
Однако, хотелось бы акцентировать внимание на других аспектах, в продолжение темы.
Термин секонд-хенд мне кажется подходящим к описываемой проблеме. Я уже рассказывал, что похожие походы делал и я, на Петровке. Нет, не специально в поисках спасения украинской книги. Просто мне попадались книги, авторы, обсуждаемые на форуме культура и религия. И благодаря Стронговскому и Анатолию я подобрал две книжки, Стефаника и еще один сборник по украинской философии, книги, которые мне пришлись в жилу.
Правда, и честно я так их и не прочел до конца, но что-то даже перепечатал, из Стефаника. Сознаюсь, что до этого я даже не слышал его имя. Я его открыл для себя, потом уже узнал из интернет, что его имя носят университет. Тоже касается поэмы Ивана Франка про сотворение мира, прочитал полностью, по рекомендации Анатолия. Но ее я купил на раскладке. Интересно что ее первоначальный тираж всего 200 экз.
Что важно в этом процессе. Важен подход.
Существовала какая-то нить, нить-идея из реальных вопросов незнакомых мне, на которую пришлись эти книги. Я даже приобрел дорогую Украинскую Мифологию, поскольку она тоже вписывалась в круг возникших передо мной вопросов.
Я как то приводил пример, как один коллекционер собирал значки серого цвета. Почему серого? Жизнь серая, наверное, поэтому.Так и в моем случае.
Вопросы же возникли в результате споров и обсуждений. Не стану их перечислять. Сегодня цензура на майдане полностью убила инакомыслие, и я лишился возможности спорить,обсуждать.Но, надежда не умирает.
Второй момент, и не менее важный, это то, что я не прочитал эти книги.Не прочитал до конца.
Спрашивается, зачем я их покупал?
Несколько раз у меня возникало желание, но оно опять же возникало по причине возвращения к тем самым неразрешимым вопросам.
Я возвращался к ним уже сам,и теперь я уже знал, где я их могу разрешить.В тех самых книгах, в секонд-хенде. С кем, теми самыми авторами, секонд хенду.Я вхожу в контакт с ними, а не с нами, вами. Тем самым фактически поднимаю свою планку.
В конце концов, мне становится понятной теза, которуюя я увидел в заголовке одной молодой писательницы. Она пишет , что для нее нет авторитетов. Это вовсе не означает что их действительно нет. Это означает что их нет среди Вас, что она ощущается в себе способностьи равные им, великим. А что здесь странного? Это нормально, так и должно быть. Дети опережают родителей.
Представим себе эти книги на моей полке. Связь между ними знаю только я. И моим детям, вполне возможно, будет не интересно то, что двигало мной.Даже если я им об этом скажу. И эти книги так и останутся не прочитанными.Тогда для кого они, если не для них, для чего? Есть ли в них толк? Толк есть, но не для всех.
К слову сказать, возможности, читательские возможности, весьма ограничены во времени и физически. Если Отар мне скажет, что он прочел два шкафа книг, то я просто ему не поверю. Обычно, развитый человек читает за жизнь порядка тысячи - четыре тысячи, и это очень хороший результат образованного человека. Мало кто может этим похвалиться. Таких людей единицы. Но помнят ли эти люди, что они читали. Почти все забыто.Но мозги то стали другими. Они совсем иначе думают.Для этого и существуют книги.Киги меняют представление о жизни, но не саму жизнь.
Книг издается миллионы. Поэтому, реально существует проблема выбора.
Есл я оставлю то что прочитал я. А сын то, что он. То внук не сможет этого всего прочесть.Уже ему просто не хватит времени его жизни.
Существуют библиотеки насчитывающие 30000 томов, личные библиотеки, в разделе религия я отмечал это имя. Трудно поверить, что их прочел один человек. И киги на разных мовах. Трудно поверить, что кто-то кроме священно служителей может осилить такой объем. Этим треба заниматься специально и посвятить только этому всю жизнь.
Я не стану приводить примеры библиотек. Достаточно спросить Отара всего ли Франко он прочел. Весь ли он у него есть? Если не ошибаюсь, его собрание сочинений составляет пятьдесят томов.
Уверен, что нет.
Но, ведь кроме украинских авторов и украинских переводов существуют другие страны, иные авторы, и авторы общепризнанные.
Спросим проще, всех ли Нобелевских лауреатов по литературе читал Отар?
Нет. А кто читал? Никто.
Недавно я слышал обсуждение вопроса украинской книги по ТВ. И мне показалось интересным такая вещь. Книга для слепых.
Оказывается, для них, не нас, существует звуковая книга. Кассеты на скорости 2,3 записываются на пленку, специально, озвучиваются, и бесплатно, за счет государства, даются в пользование в специальных библиотеках. Так один том занимает 12 часов, на нескольких кассетах.
Здесь не обсуждается вопрос альтернативы звуковой книги, которая имеет быть место сегодня,или вопрос ее недостатков. Но это выход для слепых, и он показывает масштабы проблемы.
Как вы думаете, сколько томов этих кассет озвучено на сегодня? Вы удивитесь.
Больше миллиона томов названий. И среди них вся классика. Реально ли это прослушать? А ведь для этого не треба прилагать усилий. Надень дебильник на уши, нажми кнопку, и все, спи и слушай.
Многие ли могут похвастаться тем, что они помнят прочитанное? Многие ли перечитывают книги?
Реальный подход в этом море информации состоит в том, чтобы читать книги для того, что бы удовлетворять свои эстетические, духовные и иные, личные, а не общественные потребности.
Выбор книги - это проблема не малая. С детской, подростковой книгой, вроде бы проще. Юноши читают фантастику. Но, та фантастика, которая читалась мной у них уже не котируется. Реальность опережает самую буйную фантазию предшественников нисателей. И, следовательно, фантастика быстро устаревает.
Вывод- библиотека дело личное.
Можно вспомнить и увидеть сегодня шкафы с корешками собраний сочинений.Но они стоят и на полках магазинов.Это все "дизайн".
Я не верю, что их читают сегодня так, как читали мы.
Было другое время. Том приходил по почте, книга почтой, очереди ,талоны. Он был свеж, пах, и его читали.
К тому же, старые книги воняют пылью. От них может быть аллергия. Сам текст книг со временем исчезнет,(300 лет) следовательно, книги треба реставрировать, а это не доступная по цене процедура.
Утолить голод, интерес, можно и в библиотеке, читальном зале. И его утоляют там многие.Рефлекс у людей остался.
Если же книги покупаются как антиквариат, вложение денег, то это совсем другая история.
Для Отара книга это предмет его профессии. Я же сталкиваюсь с тем, что мне периодически треба куда-то девать книги. Они вытесняют меня из квартиры.
Я отношу их в библиотеку им. Пушкина. Буквально недели две назад отнес два больших пакета. Сколько штук не считал. Что там ? Не смотрел. Читаю не я один. Я же сейчас вообще читаю крайне мало.
Однажды посчитал сколько человек читает в вагоне метро. Не так мало -шесть человек, в среднем. Но, много меньше чем в Москве.
Brgds
2004.09.09 | Горицвіт
Мережа обміну книжками
Дуже потрібна штука.Може, почніть тут тему "Обмін книжками"? Там будуть пропозиції "віддам-шукаю-продам-куплю".
2004.09.10 | otar
Трохи зачекаймо :)
Власне, зараз ми всерйоз думаємо над тим, як організувати цей обмін розумно. Щойно наша ініціатива на Літклубі покаже всі мінуси і прорахунки - тоді, з їх урахуванням, можна буде робити ділову пропозицію "Майдану"Десь рік тому у Львові збирались відкрити українську альтернативу "Русской кнігє - Аткритаму кафє". Тоді мене запросили до співучасті, і я відразу зробив пропозицію: а давайте, крім доступних для читання полиць із товаром, зробимо "непродажні" полиці з юзаними книжками. І рвався пожертвувати для цього більшість своєї прочитаної бібліотеки... На превеликий жаль, ініціатива зупинилась на тому самому місці. Власне, тепер, перш ніж переходити до простої моделі "куплю-продам-віддам-візьму", хочеться знову спробувати організувати щось складніше і дієвіше, якесь ком'юніті, в якому обмін книжками буде справді зручним.