09/21/2004 | didych

НЕНАВИСТЬ ДО КУЛЬТУРИ

(Моя передостання територія)

Фраґменти

[...] До появи цієї книжки спричинилася певна кількість есеїстичних збірок, написаних модними українськими письменниками і, відповідно, мислителями, які тим чи тим боком були дотичні до саме «культурних дискурсів». Ці книжки подіяли на мене хворобливо. В них я вичитав багато скиглення, туги, ностальґії, апатії. З’явилося враження, що люди, які беруться працювати «носіями культури» (краще було б сказати «носильниками»), швидко втомлюються, виснажуються. Після всього огрому зробленого раптом зринає ідіотичне: хто я? де я? для чого це я? навіщо? Розгубленість заселяє душі «носіїв культури» (що їх все таки краще було б називати «носильниками») і переповзає, відповідно, в читацькі мізки.

[...] Років десять тому про все модне і проґресивне мистецтво, яке перестало називатися «контркультурним» і втратило цю якість, часто говорили такими штампами: це руйнування зігнилих канонів і розхитаних рамок, це камінь, кинутий у болото чогось там і т.д. Наслідки будь-якого розхитування неважко передбачити. Все, що розхитується, можна зламати. Зламали. Добре. Прекрасно. Погарцювали на уламках. Що далі? Ламати — так уже наче й нема чого. «Відбудовувати»? Так на це ж «будматеріали» треба. Та й що будувати і навіщо, якщо через десять років припреться черговий руйнівник стереотипів? Та й час такий, що нічого нікому не треба. І взагалі, ми живемо в країні, де... (повний перелік вітчизняних негараздів читайте у Забужко, Андруховича тощо). Бсзальтернативність такої творчої постави цілком зрозуміла. Може, якби я був мудріший і не гребував здоровим кар’єризмом (і якби він не гребував мною), то катався би по світах і сам порівнював: от там от культура — а тут, як каже один мій товариш, «самовар гівна». Може, зрештою, колись так і буде. А поки що мені набагато цікавіше з’ясувати, чому так хочеться вхопити пістолета, зачувши це слово, яке від занадто ретельного промовляння набуло солодкавого присмаку? Зрештою, коли я чую від когось слово «культура», то завжди розбирає цікавість — про що це йдеться? Якщо вже є така субстанція, звана культурою, то чому її, наче звірюку на ім’я Кись, створену Татьяною Толстою, ніхто не може побачити? Скільки тут цих культур шастає, вештається, оббиває пороги і височіє? І чому, раз про неї стільки балакають, вона «нікому не потрібна», про що повсякчасно нагадує внутрішній пролетар з каменюкою? Чому нам так приємно розбалакувати про смерть культури і неприємно, коли наражаєшся на побутове хамство?

* * *

Колекція станів, настроїв. Ідея, до якої хочеться повертатися. Бо пам’ять—завжди страйкує, навіть якщо її тренувати. Втім, тренована память — перший сніг виснаження на скронях. Пам’ять не може відтворити емоцію. Пам’ять може хіба що нагадати її знак: плюс або мінус. Добре чи паскудно було. Коли і за яких обставин. З ким і як довго. Варто нарешті вжити жанрове означення цього тексту — цс уривок. Просто уривок: як повість чи роман. Самодостатня модель. Містка, як зимова ніч, позбавлена сну і спокою. Найгірше, коли тікає спокій. Думки розбігаються, наче спринтери, їхні сліди випаровуються швидше, ніж слово, сказане в січневий простір, де крихкий сніг та риплять перехожі.

Останнім часом бракує лірики. Такі якісь нюанси з’являються, як у щоденниковому форматі. Люди ж пишуть щоденники. І навіть не можуть пояснити: навіщо? Так от і настрій — відшумить, відлунає і залишить тебе наодинці зі знаковою пам’яттю. Прикро й неповноцінно.

Тяжіння до простої стилістики. Короткі речення, опорні слова. Мінімум метафорики.Аж так, щоби читання перетворювалося на падіння в летарґійну вічність. І щоб це не був сон. Такі от забаганки.

Багато пишеться і мало говориться. Соромно. Хоча почитаєш якогось Пруста — і стає ще огидніше. Тільки встигай дивуватися: за що ж його класиком прописали?

Постмодернізм

Як мало треба, щоби розвеселити людину культури. А може, я сплутав вас із тим ідеальним читачем, який розуміє та відчуває трохи більше, ніж йому намагаються розповісти на книжкових чи журнальних сторінках. Звісно, кожного з вас я не розсмішу цим словом, але якусь частину читацтва — точно доведу до гикавки (декларація самовпевнена, а тому її правдивість варто поставити під сумнів). Саме ту частину, яка промовляє це слово десятки разів протягом дня. Модну частину. Постмодерну частину. Слово «постмодернізм», як і апокрифічна «халва», має властивість безкарно і безконтрольно повторюватися. Вживатись у контекстах, поза ними, а найчастіше — просто так. Наче матюк. Не переживайте, я не збираюся наразі пояснювати, як я розумію це поняття. Бо не розумію і тому пояснювати не можу. Попри те, що і в цьому твердженні є дебела крихта неправди. Постмодернізм — це неправда (одне із багатьох сотень тисяч визначень, якими можна було б нафарширувати ретельно вительбушену значеннєву сутність цього т.зв. поняття).

Натомість зібрані мною з прочитаної останніми роками культурницької есеїстики крихти правди переконливо доводять, що кожна розмова про сучасну культуру радісно зводиться до обговорення чогось, пов’язаного з постмодернізмом, властивим йому стилем мислення та поводженням. Від цього стає трохи сумно — від правди завжди сумно. Стихійне означення постмодернізму, яке чомусь влізло мені в голову і одразу ж прагне з неї вискочити, нагло порушує мою ж обіцянку не означувати це слово. Але вибачатися не буду. Бо постмодернізм — це тоталітарна безвідповідальність. Те, чим легко жити, хоча я не переконаний, що з таким надбанням легко вмирати. Але наразі не йтиметься про смерть — забагато чести.

Критика на постмодернізм — це і є постмодернізм. Так вчать адепти, речники та інші літературно-філософські приблуди. Ще одне твердження, яке створює додатковий означувальний нюанс, хоча жодним чином не зазіхає на роз’яснення суті. Мене завжди непокоїло: чому існує така невгамовна внутрішня потреба критикувати твори постмодернізму — нагло, по-хамському, безапеляційно, наче йдеться взагалі не про критику, а про який-небудь бліц-джихад, про бій без правил, про реалізацію найманіакальніших фантазій Діна Кунца, про кривавий перформанс, гідний Каліґули і Нерона. Якщо спробувати уявити постмодернізм живою істотою, то в моїй уяві відразу з’являється образ схильного до мазохізму юнака-ексцентрика, напівграмотного прихильника «всього нового» (такий собі висмикнутий з гончаровського «Обриву» Марк Волохов), чиє звабливе життєве кредо — завжди бути проти, дотримуючися якомога вищої міри бездіяльности. Моя критика постмодернізму пропускає повз увагу декларацію «завжди бути проти», яка набагато плідніше реалізовується в інших культурологічних концептах (зокрема, «контркультурному», а зовсім ідеально — у панк-культурному). Натомість на нищівну увагу заслуговує ненавмисна, стихійна бездіяльність постмодерніста як творчої морди, що використовується наче ужитковий символ віри. Стосунки постмодерніста і творчости — окрема сторінка цього анального дискурсу. Вони перетинаються, але не перехрещуються. Творчість відбувається окремо, натомість постмодернізм лише пожирає лаври, харчується здобутками, що можуть уміститися в його ненажерній утробі. Постмодернізм — істота всеїдна, він не гребує запеклими традиціоналістами, яким час од часу хочеться елементарного пожвавлення бодай на стилістичному рівневі, він залюбки харчується найрізноманітнішими категоріями експериментаторів (як колись — аванґардизм), він здобувається на ідеальний підвечірок скрізь, де чути шепотіння про сучасне мистецтво. Постмодернізм можна було б порівняти з водою, проте вода може існувати в трьох станах. Для постмодернізму цього забагато, бо його єдиний стан універсальний і всепроникний.

* * *

Є велика відмінність між тим, що доводиться писати, і тим, що хочеться писати. Цей опус, який внаслідок усталених традицій літературного сьогодення варто назвати романом, хоча насправді це щонайменше філософський трактат, помножений на літературознавчу працю з ознаками трансцендентного опромінення побутовим постмодернізмом (люблю такі формулювання), належить до числа того, що хочеться писати. І в цьому його надлишкова привабливість, медитативна чарівність та провокативна слабкість. Зрештою, це подарунок самому собі. А з огляду на те, що переважна більшість із вас, шановні читачі, надає перевагу вселюдним святкуванням своїх роковин, уродин, весіль, похоронів, працевлаштувань та інших життєвих парадоксів, а не усамітненому споживанню особистої радости (її хочеться нав’язати всім-всім-всім, всім вашим друзям-знайомим; це як в анекдоті: хочу, щоб усіх перло!), одне слово, з огляду на специфіку своєї діяльности, яка пов’язана зі словесами щільніше, ніж «Гіменей» з «узами» (люблю випадкові порівняння), а ще з огляду на комунікативні інстинкти, які визначають людей яко сапієнсів, хочу реалізувати цей сумнівний подарунок з усіма його подарунковими атрибутами. До речі, відразу відпало запитання, кому ж присвятити це безпросвітне писання — звісно ж, собі. Це — моя єдина стаття (спершу казав, що роман, а тому мушу поправитися: роман-стаття), яка всеохопністю тішить мене і пригнічує. Бо після неї наче й соромно вже інші статті писати. Але, як казали вісімдесят років тому, «соромом не наїсишся». Ще. В передніх словах, авторських вступах, якщо вже звертатися до їхньої помочі, дуже часто автор намагається заштовхати свого читача у вірне русло. Аби той, бідака, не схибив від початку і не сприйняв твір якось перверзійно. Аби не пролетів остолопом повз авторський задум чи яку важливу мислю. Натомість я нікуди вас заштовхати не можу, позаяк через слово сам випадаю за межі власного твору фіґ зна куди. Така от свобода. І ще мушу рішуче застерігти, що ніякий це не аванґард, тобто не пращур вище довбаного постмодернізму. Це радше підручник. Чи зможе ним хтось скористатися, крім мене, — не знаю. Звучить мерзенно, зате правда. А правду треба любить і берегти. Так? І, насампочаток, хочу нагадати всім уже присутнім в цьому тексті громадянам, що у нас в країні — свобода слова. Це так, «для пташечки» і проформи. Потрібно ж внести в цей безлад бодай елемент внутрішньої дисципліни. До того ж, почуття безвідповідальности лише обростає додатковими квітами від ядерної реакції з елементами дисципліни. Наразі констатую, що навіть найздихлявіша думка має властивіть розпорошуватися на свої елементарні складові (ідіотичні дурнички), а тому обсяг цієї інтерлюдії, як і всього подальшого тексту, обрубано примусово і жорстоко. Внутрішній цензор оклигав. Хоча в подальшому це несамовите переднє слово ще прориватиметься на поверхню: глушіть його веслами, любі мої читачі.

* * *

Краще сліпому писати книжки, ніж глухому — музику. Бетговен був глухий, старий і вредний. Моцарт вирізнявся ще гіршим характером. Але обидва не писали музику, а лише записували те, що жило і звучало в їхніх головах. Натомість у моїй голові нічого не звучить. Крім стогону пароплава, який залишив мене в невідомій, чужій та нестерпній країні. Цей пароплав залишив мені своє співчуття, що ним я мав тішитися, наче небіжчик — вінком в узніжжі труни. Така мені випала тиха й негроміздка радість. Натомість хотілося, аби в голові зазвучала мелодія. Який-небудь гімн опору та непокори. Або віртуозний марш нескореного вигнанця. Втім, що перше, що друге... Не додало б мені оптимізму. З другого боку, оптимізму мені якраз ніколи не бракувало. Бо я згадував про Моцарта й Бетговена. І все одразу світлішало. Довкола висновувалися привітні тіні розбуджених людей-комах. Люди-комахи — це аж ніяк не оспіваний фантастами біологічний гібрид-перевертень. Це лише зужите визначення людей, які пхаються занадто далеко. Так далеко, наче мурахи під носом. Ці люди хекали й несли на собі дрова. Портові комахи. У портах завжди носять на горбах здоровенні дровеняки. А ще — мішки зі всяким нечуваним збіжжям. Одначе я не побачив жодного комахоїдного монстра з мішком на плечах.

Кожне, навіть найяскравіше видовище швидко набридає, якщо воно розгортається перед власником такого характеру, яким оглушили мене природа, Бог та рідна ненька. Ніхто з них, напевно, так і не втямить ніколи, звідки ж це у мене такий характер. Все мені набридає так швидко, що хочеться вити від безпорадности. Цс смуток розгубленого пожирача новин, якому замість чергової вечірньої порції підсовують кіно Тарковського. Так і тепер. Ледве я помітив людей-комах — вони одразу мені набридли. Аж так, що захотілося взяти ланцюга і порозганяти їх. Втім, для такого продовження історії вони мали би принаймні трохи наблизитися. Інакше вони нічого не зрозуміють. Подумають, що така ж комаха, як і вони, влаштовує демонстрацію передової гімнастики. Чортові душі. Ці люди-комахи таки в’їлися в мою свідомість. Зокрема тому, що у багатьох прочитаних мною книжках йшлося про людей-комах, але ніколи вони не поводилися так ганебно й виклично. Ніколи так не дратували мене самою лише своєю присутністю. Ви скажете, що я занадто нервовий. І що мене, очевидно, може довести до істерики відсутність серветок на обідньому столі. Чи ще якась дрібна халепа. Цс майже неправда. Зрештою, ви ж мене зовсім не знаєте.

Насправді причина лише в тому, що вже двадцять хвилин я перебуваю у просторі незнаної мною мови і чужого мислення, випари якого не можу розпізнати за запахом. А про смак і говорити не випадає. Тому з’являється враження, що ці істоти взагалі не мислять. Не можуть і не вміють думати. Ні про себе, ні про щось абстрактне. Єдине на те виправдання — якщо в їхніх головах звучить музика. Як у Моцарта чи Бетговена.

Ще вчора увечері один столичний репортер запитував мене, хто талановитіший — Моцарт чи Бетговен. Я сказав, що Моцарт. Сказав навмання. Лише тому, що не люблю кривих відповідей. Тих відповідей, які скасовують нормальне людське право на вибір. Не йдеться про вибір між поганим і ще гіршим, або між добрим і ще кращим. Так само не йдеться про вибір між добрим та поганим. Ні. Просто, коли є «щось» і ще «щось», то їх — навіть за умови цілковитої тотожности — завжди можна порівняти. А відповідно — вибрати з двох «щось» лише одне. Здавалося б, дрібниця. Але ж це одна із нечисленних мисленних радостей, що на них може здобутися кожен. Кожен-кожен. Ви скажете: як це все дріб’язково. Звісно, я не згоден з вами. Поясню.

По-перше, і про це я нагадуватиму час од часу, кожна людина іноді наражається на небезпеку перетворитися на філософа, відчути себе філософом, а простіше висловлюючись — має вроджену потребу філософствувати. І для цього їй, кожній людині, аж ніяк не треба читати філософських праць. Звісно, краще читати. Але можна і не читати. Якість філософствувань, однак, залишатиметься незмінною. Про їхню ж ціну варто сором’язливо мовчати. Так і я — відчув себе філософом. Відчув — і поплив. За течією і проти течії водночас. Бо відчув себе не просто філософом, а філософом безвідповідальности. Безвідповідальність наразі не варто сприймати як втрату одного з найосяжніших людських моральних інстинктів. Безвідповідальність — це втрата самого лише відчуття відповідальности, себто — підступної переконаности, що в разі твоїх двох кроків назад хтось неодмінно постраждає. Бердяєв, наприклад, тільки в це і вірив. Укупі зі Львом Толстим. Мовляв, варто їм десь заперечити себе, відчути потребу зречення колишніх переконань — і все, кінець світу, кінець філософії. Море ошуканих жадатимуть їхньої зрадливої крови. Але ж нічого такого не відбулося. Народ, схильний до ґрунтовних філософствувань, хрумає що молодого Бердяєва, що старого Бердяєва. Нараз. І то добре, й інше — ніштяк. А Бердяєв, дурник, прости Господи, убивався. І все чому? Відповідальність заїла. Думав, що слово — як ґраніт. Коли упаде в землю зерном пудовим — не піднімеш і не зореш. Але ж і земля — та ще екзистенція. Кам’яні зерна обважнілих думок на перегній перетворює моментально. Отже, я тому й кажу: яка тепер може бути відповідальність за слово? Якщо всі філософствують — яка ціна філософії? Нулі на нулі нанизуються, але вісімками не стають. А символами нескінченности — й поготів. Крім того, даруйте за свинську логіку, ну що нам той Бєрдяєв чи Толстой? Наплодили ідей, ґранітно-мармурових і непорушних, як Старий Заповіт, — і де ж вони, ті ідеї? У царстві товариша Платона? Хто їх там буде шукати? Втім, забагато знаків запитання.

Безвідповідальність потрібна, передусім, таким людям, як я. Все дуже просто. Сказав — забув. Написав — закреслив. Переконав — розвірив. Ланцюг перетворень, закон сполучених судин. І головне — нікому не прикро. Втім, є у такій філософській потузі одна небезпека. Бо, якщо подумати, кому ж така філософія потрібна, якщо в ній ледве щось доведеш, утім’яшиш собі та всім іншим, аж раптом — бабах, і — і все навпаки. Хто ж до цього поставиться серйозно? Кому це знадобиться? Зізнаюся чесно, на ці запитання я не маю відповідей. Пардон. Коли дивишся на людей-комах, з’являються дві метафори. Перша — таргани. Друга — геніальність. З першою все просто: таргани — істоти знакові. Без них жодна порядна філософія, жоден класичний художній твір не вижива. Таргани присутні в текстах частіше, ніж усі інші комахи укупі. А все тому, що з людством крокують у ногу. Людство — крок. Таргани — теж крок. Так і поспішають у майбутнє спільним шляхом. Нерозривні й незнищенні. Цим схожі, як сіамські поросята. Що ж стосується іншої метафори, геніальности, то вона зродилася від усвідомлення комашиної працездатности та наполегливости. Геніями ж не народжуються. Самі генії про це знають найкраще. Бо негенії, навпаки, торочать, як механічні зайчики, що геніальність — це карма і родова травма у своїх спільних історичних зусиллях. У розрізі вікової історичної приречености. Історія ж не народжує геніїв — вона їх терпить. Спроквола, з гримасою штанґіста на розтягнутих у часі вустах. Але, що не кажіть, природа геніальности — напрочуд комашина. Генальність — це працездатність, вироджена у майстерність, а потім — майстерність, вироджена в талант, і насамкінець — талант, оглушений фактом визнання геніальности. Цей логічний ланцюжок я запозичив із ненаписаних нотаток Сальєрі.

Бурлескний світ розворушив бурлескне мислення. Коли нікому не треба правди, істини і чогось такого, щоби ради цього «такого» можна було не лише померти, але й жити. А якщо все таки померти, то без істерії та самореклами. Просто померти — тихо, ненав’язливо, але переконливо. Минуло стільки довжелезних років, протягом яких світ давився ціннотами, що — за всіма законами екзистенційної економіки — настало перевиробництво. Ціннот стало більше, ніж їхніх потенційних носіїв. І це вже така халепа, що її важко виправдати ритмом буттєвости, стресами, екологічними катастрофами та іншими розладнаннями космічного організму. Втім, до справжнього безладу ще далеко, попри поліфонію слів, вражень та переконань. Щоденно дамба масової свідомости розлітається, як зграя тропічних комарів після нічного забуття, після декалітрів невипитої крови й міліграмів крови спожитої.

Найгірше в моїй філософії — це велика кількість сміття. Класики радять робити просто: брати текст, вишкрібати з нього весь непотріб, а те, що залишиться — відправляти на збереження у центр патології художнього творення. Або ж одразу списувати на звалище експериментального центру вселенської графоманії. Тут треба зробити одне зауваження. Графоманія — це коли пишеш х...й зна що, а тебе пре, наче Федора Достоєвського. Насправді, це один із вершинних проявів того дріб’язкового щастя, що про нього йшлося вище. Відчувати себе графоманом — це потужніше задоволення, ніж с...ти у відкритий космос (хто не знає — спитайте у друзів-космонавтів). Натомість бути справжнім письменником, як і справжнім філософом, — це кара Божа. Думаєш, мучишся, переживаєш. Постійна непевність. Така гризота, що вимальовується лише дві перспективи: або спитися, або померти передчасно. А частіше одне з іншим гармонійно поєднується. Як у теперішніх шампунях (хто не знає — послухайте Петросяна, який у «Сміхопанорамі» сміється). Натомість графоману всі ці муки (прийде муза — не прийде; прийде муз — не прийде; а якщо й прийде, то чи дасть?) непотрібні. Себто, непотрібні для творення. Бо для всього іншого — чого ж, можуть згодитися. Графоман — еталон щастя в культурі. Нащо любити театр в собі (спершу ще спробуй запхай його в себе)? Натомість якщо любиш себе в театрі (прозі, поезії, філософії) — то принаймні черпаєш задоволення літровими банками без жодних докорів сумління. Не пече тебе, що на кожну ложку варення припадає п’ять краплин поту з чола твоєї старенької бабусі. А на кожну буханку хліба — п’ять голодних шахтарів із сім’ями та реґіональними комуністичними осередками. Бути графоманом — це ще й суспільне почесний обов’язок. Наприклад, знаю із власного досвіду, що графоман в літературі — надзвичайно корисна істота. Він дає тобі хліб. Бо якщо взяти генія — то його ж треба спершу прохавати, а потім ще й інших просвітити своїм сприйняттям, та ще й так, аби тебе зрозуміли краще за того генія — пекельне завдання, майже праця. З графоманами працювати набагато приємніше. Такий щось напише — а його — бабах! — навіть не читаючи! Та й нащо його читати, якщо всі знають, що то графоман? Прозора схема, чистий прибуток. Зрештою, на користь графоманії можна насипати курган доказів та арґументів. І все для того, щоби убезпечити себе від масового роздратування у тому непростому випадкові, якщо — бабах і — сам знічев’я запишешся у воїнство каляків-маляків, від чого ніхто не застрахований. Багато що від віку залежить. Наприклад, рання, юнацька графоманія — це не соромно. Невід’ємний етап учнівства, становлення, гормонів, гантельної сексуальности тощо. Все зрозуміло, природно і невідворотньо. Натомість графоманія стареча, амнезійно-маразматична — фрукт іншого штибу. Це вже належить до царини калу і оказій. Здається, ніби пишеш геніально, а насправді — кал.

Прикро, і жодного усвідомлення — от що найгірше. Втім, до цього ще дожити треба. Не всім дано. І, нарешті, останній і найпохмуріший різновид графомінї — графоманія зріла, обстріляна, амбітна і голосиста. То вже тема для дисертацій. Наразі я не пишу дисертації.

* * *

Пам’ять про слова поволі втрачається. Як і бажання зберігати в собі множину промовлених сенсів. Здебільшого ми віримо в порозуміння. Здається, ступиш крок назустріч — і всі лексичні бар’єри впадуть, обваляться, гепнуться, зникнуть. Віра в торжество слів атрофована. Промовляємо слова, наперед здогадуючися, що їх не сприймуть. Слова можуть нескінченно нагромаджуватися, слова можуть бути значимі, — ми відчайдушно хапаємося за твердження такого штибу, забуваючи, що значимість ця — унікальна, доступна лише індивідуальному сприйняттю. Де збереться двоє — там виникне суперечка, а то й сварка. Не тому, що ці двоє захочуть про щось сперечатися. Просто вони промовлятимуть тишу своїх приватних сенсів. Рано чи пізно (хоча насправді це могло відбутися вчора) порозуміння стане недоступною радістю. Табуйованим задоволенням, що його ніхто не прагнутиме. Слова залишаться. Слова існуватимуть вічно — як тіні померлих сенсів, як відгомони прописаних і досі не прочитаних аксіом.

Сумніви скрізь. Сумніви опановують структуру мовлення. Лише побут береже цілісність мов. Материки думок розрослись аж так, що мучить спрага — вода відпустила свої береги. Вода пішла звідси, звільнивши місце для лункої порожнечі, щільної німоти.

Cтpax

Знову і знову перемацую яскраву і шарудку обгортку фрази Сьорена Кіркеґора: «Страх — цс можливість свободи». Мене завжди непокоїло трактування цієї думки, а також її розвиток. Адже треба спершу домовитися між собою, яку саме «можливість свободи» дарує нам переживання жахів. З огляду на те, що на додаткові свідчення Кіркеґора чекати не варто (та й не хотілося б наражатися на них — досить однієї лише фрази, креветково виокремленої з філософської цілісности, яка нам, чесно кажучи, до с...ки). Мені ж хочеться трактувати «можливість свободи» як відчуття ієрархічного сходження на вершину піраміди людських чеснот. Первісне відчуття своєї причетности до числа інших людей з часом нагулює чимало жирових прошарків, званих культурними, що вони поступово звеличують у наших душах саме відчуття власної людяности, а точніше — людськости. Що більше «відчуваєш себе людиною» — то більше свободи можеш «дозволити собі». Тваринне безправ’я виштовхується в макабричний світ флори і фауни, натомість кожне переживання страху вивищує тебе над тілесною недосконалістю, над незнищенними інстинктами, чиїх голосів неможливо позбутися, проте їх, ці «вражі голоси», можна заглушити. Можливо, в контексті таких міркувань варто вдатися до антифілологічного позиціонування понять «страх» і «жах», створити для них різні ареали існування і різні механізми проявлення.

Слово жах найчастіше використовується для відтворення стану тваринного заціпеніння перед навислою над життям (існуванням) небезпекою. Жах не можна притлумити чи побороти, бо він не «виникає», а постійно живе в наших тілах, іноді висовуючи своє рило на поверхню. Жах допомагає нам усвідомлювати свою остогидлу бидлячість (втім, якби лише він). Натомість коли я промовляю страх, то чомусь пов’язую його передусім з психологічною мотивацією та рудиментарним осмисленням. Страх дає нам трохи часу, щоби усвідомити всю його повноту — відповідно, він зовні хоч і милосердніший за свого майже синоніма, проте тримає людину в своїх осмислених лабетах значно довше. Хоча для більшості народу і страх, і жах, і кошмар чортовий — одна по...бень. Крах філософії як такої. Віддаленість і відірваність її від народного життя — ось що насправді означають всі ці базари. Чисто, реально і конкретно.

* * *

Дотримався певних невимовних речей, дещо забрав, не поклавши. Така забудькуватість властива мені. На жаль, не тільки мені. Нам приємніше брати те, що нам не належить. В цьому є не лише брутальна пролетарська радість («грабь награбленное» ), але й насолода від скоєння кишенькового гріха. Бо ж грішити «по-крупному» (вбивати-ґвалтувати) нам, звісно, «в падло». На те є негідники. Натомість нутро, спрагле гріховности, нашіптує нам «компроміси». Ба навіть убивцям надається можливість втиснути свою вроджену гріховність у цивілізовані рамці. Ну, наприклад, романи строчити. Втім, у японців з гріхами свої стосунки.

Я, нариклад, люблю дрібні крадіжки. Поцупиш часом щось таке, за чим ніхто навіть не шкодуватиме, — натомість дитинно тішишся своїм ще дитинним «злодійством». Така крадіжка — це вдалий стрибок у спогади про минуле, де значно більше безкарности та безвідповідальности, ніж у світі дорослих, де крадійство є «спражнім злочином», а не просто гріхом.

Часом дорослі люди, поцупивши зі столу чиюсь ручку чи запальничку (звісно ж, із задумою та абстрактним натюрмортом на мармизі), елеґантно никають привласнене собі до кишені — жест, вартий замилування, він рідний, як батьківщина, — а потім, заскочені уважним власником стибреного олівця, довго й знічено «жартують» стосовно своєї «клептоманії». Нице виправдання. Насправді ж віддавати ніколи і нічого не хочеться. Все, що береш до рук, поглинає твоє тепло. Отже, стає твоїм. Найбільше ця властивість притамана грошам (ги-ги).

На крадійство величезний вплив справляє сама наша доба ґлобального знецінення. Погризений олівець (якщо вже говорити без культурницької зашорености, яка нав’язує іноді абсолютно безглузді принципи, базовані на чистих ідеях) ніякої вартости не становить. Він не має цінности, хоча водночас є чиєюсь власністю. Коли я дозволяю собі поцупити такого олівця — я не завдаю збитків його власникові, хоча формально це саме так і потрактовується. Ми можемо навіть одійти від матеріального світу — в царині духовній та інтелектуальній масштаби «дрібних (непомітних) крадіжок» набагато циклопічніші. Нематеріальне крадійство, яке стало наріжним каменем сучасної культури, не карається законодавством, натомість заохочується мистецтвознавцями. Хоча коли йдеться, наприклад, про мистецьке «злизування» (часткове, звісно ж) чужої творчости, то вона ж (чужа творчість) має набагато вищу вартість, ніж погризений олівець. Коли я кажу: красти різний непотріб — не соромно, то це викликає певний сприйняттєвий опір. Коли ми захоплюємося твором, сконструйованим із вкрадених деталей, — ніхто не знічується, мовляв, це ж і є мистецтво.

Звідси постає потреба розглядати сучасне мистецтво в кримінальному контексті. Хоча дискурс здитинілости, «дрібногріхов’я» набагато приємніший. Позиціонування «добре» — «погано» зберігає свою недоторканість десь там, у світі ідеальних людей та ідеальних вчинків. Нам зручніше іронізувати з нагоди власної моральної затурканости, яка уможливлює суспільне виправдане крадійство, ареал якого, безперечно, з часом розширюватиметься.

Цензура

Я заздрю тим людям, що їм вдається дурити власну внутрішню цензуру. Заздрю, звісно ж, «по-чорному» — для «білого» почуття немає підстав. Я ношу в собі якісь табу, хоча часто не можу сформулювати їх чітко, як Мойсей, щоб пункт за пунктом. Мою приватну цензуру хилитає вітер, б’є хвиля і ламає випадковий маніяк-перехожий. Але всі ці митарства аж ніяк не позначаються на її життєспроможності. Моя цензура переживе мене, ги-ги.

Найгірше, що ніяких заборон ніби й немає: все дозволено, все-все-все. Куди не поткнися зі своїм адреналінним епатажем — там уже добряче нас...но, та ще й не однією ґенерацією «художників». Втім, це недоумкувате спостереження не варто сприймати як чергову констатацію в стилі «немає нового». Навіть якщо я спробую відтворити ваше хамство — це вже буде моє хамство, а не ваше. Й лише в культурницькому контексті обізнаному критикові спаде на думку, що цього чергового хама не зле було б вдрючити за епігонство (ще раз ги-ги). Критик не задумується над тим, наскільки епігонським (у якомусь немислимому, космічному масштабі) є його запекле дрючення епігонів.

Попс

Якщо дошукуватися причин задекларованої в цьому тексті «ненависти до культури», то найлегше пояснити своє щоденне роздратування неадекватністю особистих культурних запитів і мас-медійної, себто громадської, пропозиції. Таку мотивацію, принаймні, легко зустріти у багатьох теперішніх інтелектуалів. Мовляв, ми такі всі, куда там мадам Брошкіній. Здається мені, що вся ця інтелектуальна базґранина, присвячена нищенню поп-культури, її нещадній критиці і т.ін. — звичайнісінька брехня. Підміна істинних причин очевидними. Нащо колупатися в нюансах емоційного сприйняття світу, коли існують очевидні, тупорилі збудники — телевізор, наприклад. Ну ж бо, шановний читачу Деріди і Фуко, а також Платона-Арістотеля, ввімкни ОТВ: правда, нудить? Еге ж. Хочеться блювати рушничком. А перемкни-но на УТ-1. Що, теж нудить? Хочеться блювати вишиваночкою? Ото ж бо. На фіґа тобі інші причини, щоб не любити культуру, де на чільні місця здобувається поп—байдуже, етнічний чи чужомовно-загарбницький (саме так полюбляють писати автори «Літературної України», ги-ги). Натомість я вдамся до чергового свого «а насправді». Дуже мені це подобається. Завжди подобається те, у що ти віриш — навіть якщо ця віра має свій термін придатности. Отже, насправді ненависть інтелектуала до панівного попсу зумовлена лише його ницою, чорнющою, як легені курця, ненавистю до людей, які можуть цілком успішно та щасливо прожити без Деріди, Фуко і Платона-Арістотеля. Ось я вмикаю ТВ. ОТВ якесь, нехай. Музичний канал, де кліпи передають цілодобово. І чую та бачу, наприклад, щось штибу «ну гдє же ви, девчонкі» або «моє рідне село» (чорт, не можу пригадати і рядка з цієї пісні; ну, та, що Поплавський співає; в електричці він їде у «рідне село»; ви цього не могли не бачити). Так от, бачу я і чую щось таке та й думаю; на фіґа, люди добрі, у десятому класі середньої школи я читав Ґеорґа Тракля? Чому досі не можу забути ритміки та звукопису «Аннабель Лі»? На фіґа, поясніть мені, стільки часу було спущено в унітаз вищої освіти, наслідки якої тепер ЗАВАЖАЮТЬ мені повноцінно відтягуватися під «Давай, давай, вєсєлєй»? От чому зло мене розпирає. Бо стільки часу — в красну армію, стільки зусиль — на ґільйотину цієї сучої культури (яка, звісно ж, зберігає конячу невинність, про що не треба забувати), яка натомість захавує і таке, тримає в своїй утробі (й не знудить її ніколи, це вже точно) масу народу, якому нас...ти на твої пропащі роки, змарновані поза нічними клубами ночі, процвиндрені не в кабаках гроші. От ви де, мої бодуни непережиті, стоїте на поличках, у тьмяних палітурках, зирите на мене іронічнo: ну що, придурок, може, вимкнеш ти це ОТВ і візьмеш мене, Бахтіна, почитаєш? "— Ні, — верещить Бодріяр, — мене візьми". "—Мєня, мєня поімєй", — верещить російський переклад Оскара Вайлда. "— Заткніться, — відповідаю їм блідим своїм голосом. — І так тошно". "— Так я й кажу, саме час настав пилюку з мене витерти, сторінки мої офсетні полапати", — продовжує аґітацію Сартр.

— Болт вам, — кажу, — баста. Ідіть ви всі в культуру, я краще ОТВ подивлюся.

Але хоч як напружуюся, хоч як катую себе примусовою радістю, — тисне її чужа шкіра, хоча «рідної» мені так хочеться позбутися. Видно, саме це відчуття і називається «рівнем культури». Якщо вже його підняв — то фіґ опустиш. Принаймні, доведеться поморочитися років з десять, але, на жаль, надто виснажливий це процес — боротьба з культурою своєю, рівнем її довбаним. Все одно що намагатися понизити температуру свого тіла до 35 ґрадусів, і щоб вона вже не піднімалася.

Чим мені подобається філософія: філософ не зобов’язаний бути щореченнєво цікавий. Він може залізти собі в якусь недосяжну для інших прірву, посидіти там, щоки пороздувати, а потім — гульк! — і на гору якусь видряпатися, головне — щоб не дуже високу. Філософ цікавий своїм мисленням, з яким може поводитися довільно. Жбурляє його м’ячиком куди хоче. Яка-не-яка, а свобода. У попсі — зовсім інші правила гри: кожне твоє слово, кожен рух, кожен подих—все-все має бути вивіреним, «цікавим». Цього начебто легше досягнути, хоча практика таку думку не підтверджує. Філософ завжди ніби некомерційний. Він наче тільки те й говорить: клав я на вас, однак мене годують не ваші оплески і п’яні улюлюкання, а поважні фонди, ґранти та інша учена по...бень. Тут я добрався до найскладнішого і найфатальнішого одкровення. Не харчований фондами, я тут обливаю попс і культуру, в якій попс живе, а сам залишаюся настільки осторонь тотального свята, що злість уже не вміщається у прокрустовому мішку серця мого. Але хіба це злість, якщо подумати? Ні, звісно, ні. Це такий коктейльний різновид добра і любови, що перебуває в стані ентропії. Або виродження як вічного процесу (на одне життя точно вистачить — стопудово).

«Не люблю уродов», — казав один глухий кіногерой. І хоч він не належав до прошарку інтеліґенції, проте виразив її зачаєний гімн, який потребує одного лише уточнення: для інтеліґента-інтелектуала кількість навколишніх «уродів» зростає пропорційно до кількости витраченого ним на самоосвіту часу. Можна було б побалакати про винятки, які, поза сумнівами, є. Наприклад, був я нещодавно в одному заханирному музеї. Ну, музей, якщо брати культурні координати, — прекрасний. А якщо мірилом звичайним скористатись — то нічого цікавого. Нормальна людина добровільно туди не ходитиме. Вона про нього й не почує (на ОТВ про музеї поки що не балакають). Тож у цьому музеї я познайомився з місцевим дідуганчиком-мистецтвознавцем, який, очевидно, все життя там просидів і не втомився. Він як взявся мене прогружати: що, де і коли було, для чого і в якому столітті хто і як сказав. Одне слово, екскурсію мені забабахав. На шару. Бо ж якщо я вже зайшов — то не так просто, а з цікавости. Мовляв, культурою сильно цікавлюсь. Я не став заперечувати, на фіґа дідуся розчаровувати? Тому ходив я з ним по залах і все слухав. А дідок розійшовся — драйв з нього аж пре, наче з Міка Джаґера. І найбільше хотілося мені сісти з цим дідком і просто «за жизнь» побалакати: як йому вдається все життя при цьому музеї горба наживати та кілограми втрачати, та ще й статті у підпільні наукові часописи шкробати. Гонорарів там не платять, натомість — от де парадокс цивілізації! — щоб надрукуватися, треба кількарічну чергу вистояти (тобто вилежати). З науковими роботами так часто трапляється. Хотів я також поцікавитись, як його сім’я до цього ставиться, хоча питання це насправді дурне. Бо в таких людей якщо і є жінка — то така ж прибацана, та й то ненадовго. А діти — вряди-годи, та й ті виростають разів у п’ять швидше, ніж у звичайних родинах. Чим живе цей дідок: невже екскурсією своєю, вивченою чіткіше за отченаш років п’ятдесят тому? Може, він живе очікуванням публікації у якому-небудь «Вісникові товариства прибацаних дідуганчиків»? Ну, добре. А потім що? Ну, можна круто напитися з радости. А далі? А далі—те саме, та ж конфігурація трагедій та радостей. Літературні велети минулого полюбляли таких типажів — вони називали їх «маленькими людьми». Насправді ж я не вірю в таку дефініцію. Чому це вони маленькі — тільки тому, що пан Гоголь оцінив їхній «внутрішній світ» на убогі три бали (та й то з мінусом)? Такі люди, як цей музейний дідок, перебувають осторонь культурних процесів — таке зовні складається враження. Поза своїм музеєм, який безперечно належить до культури, вони нічого знати не хочуть і лише завдяки цьому живуть у спокої, їм пощастило намацати своє місце у серцевині вічного тайфуну: навколо все літає, аж бігом, а дідок сидить собі на музейній лавочці, читає книжечку про книжечку вісімнадцятого століття — і так добре йому, так затишно, що ні трави, ні бухла не треба. Напевно, в молоді роки він не такий був. Ая.

Ненависть до культури — це почуття фізіологічне. Це коли волосся на голові починає рости всередину, від чого трапляється несамовита сверблячка. Але ти не можеш її почухати, бо вона свербить зсередини.А варто тобі прислухатися до цієї роз’ятреної ненависти, як починає чухатися череп — і теж ізсередини. Панацея проста—вимкнути телевізор. Грєбєнщіков рекомендував його для певности ще й у вікно викинути, але я не бачу в цьому жодного гуманізму. Й не лише через імовірність нещасного випадку чи ще якогось дискомфорту. Просто я можу вимкнути телевізор, який стоїть у моїй кімнаті. Можу навіть викинути його, нехай. Але він однак залишиться у моїй голові й надалі буде вмикатися, коли захоче, а я вже не матиму доступу до рятівної кнопки, що може хоча б іноді спричиняти полегшення.

У нас модно зневажати попс. Зізнатися, що ти, віддубасивши університетську лекцію, приходиш додому і врубаєш на повну гучність: «Солнишко майо, вставай!» — ні-ні-ні, ви що, яке фе. Але професор приходить додому, його кістки втомлені, мозок виділяє ферменти старіння. Професор скрипить ліжком, підмощує подушку. Вмикає телевізор — ба-бах! «Солнишко майо, вставай!» — і йому вже не хочеться перемикати. Хай буде. Ну що тут такого?

Попс непереможний, його кількість задушить і свербіння під шкірою, і роздратування. Споживання попсових мистецьких продуктів неуникненне, а тому залишається шукати діаманти в гівні — сяка-така радість, ая.

Ще можна мати почуття гумору. Це найкраще. Тоді й «Солнишко майо, вставай!» — самий ніштяк.

Не треба не любити попс. Треба вживатися в нього, щоби своєю присутністю псувати йому настрій та апетит, переборювати його безтурботний сон на алкоголічний кошмар. Ось те практичне застосування ненависти до нелюбої культури, яке можна виправдати заради власного порятунку, заради власного комфорту, заради безоглядної втечі від музейної лавочки, де можна зігнити швидше, ніж настане Світлий празник попсового армаґедону. Такі от горопашні ілюзії. Ви знаєте їхню вартість. Але іноді ми ж дуримо себе, так? То чому не робити цього завжди?

Задурити себе так, щоби втратити інтелектуальний ґрунт під своїми емоціями, — в цьому присутній елемент віртуозного артистизму, це вже мистецький акт вищого пілотажу, «творення як акт свободи» і т.ін.

Мене вкрай тішать ті українські патріоти (які за сумісництвом переважно ще й інтелектуали), які зопалу починають переконувати, що попс має бути, але має бути українським. Вони хочуть сказати, звісно ж, «україномовним». Бо «українським» чи «російським» попс бути не може, — як етнічний неґр, попри всі ультрасучасні технології косметичної хірургії, не може перетворитися на яскравого блондина з волошковими очима та різьбленими арійськими рисами обличчя. Навіть при умові здійснення такої операції неґр залишиться неґром. Попс теж не зміниться, не стане він «українським» чи ще якимось — надто вже високо він цінує свою комфортабельну незалежність, зміцнену всім не розтриньканим на культуру багатством (ги-ги). Існування поп-культури чимось нагачує побутування упиря в лондонському середмісті. Вдень ніхто на нього не зважає: він спокійно собі ходить вулицями, роздивляється вітрини (як ви зрозуміли, ми говоримо не про звичайних вампірів, а про справжніх дракул, якими їх уявив на віки-вічні Френсис Форд Копола), знайомиться з жінками. Він — повноцінний член суспільства, активний учасник комунікаційних процесів. Він може навіть взяти участь у нараді великого журі якогось Фонду підтримки екзотичних мистецтв і, застосувавши свою небуденну чарівність та вміння переконувати, схилити поважних сивобородих експертів на те, щоб виділити двісті тисяч доларів на перформанс під назвою «Осквернення могил у північному Сусексі». Він може навіть зайти до ґей-бару — яка йому різниця, з якою кров’ю фліртувати? Одне слово, справжньому вампірові дуже легко поводитися щонайприродніше за будь-яких обставин і при будь-яких людях. Нехай, десь він змарнує час (це ми так подумаємо). Насправді ж він неодмінно дочекається ночі, коли ситуація докорінно зміниться і його поява вже нікого не залишить байдужим. Попс теж колись прийде по наші душі «по-справжньому». Коли настане ніч, справжня ніч, про яку Шпенґлер з Ніцше пописували. Тоді й подивимося на дискотеку-аварію. А поки що — «Солнишко майо, вставай!». «Давай, давай, — вєсєлєй!». «Да-ду-да». Всі ці міркування навіюють печаль, а мені б не хотілося когось засмучувати, а насамперед — самого себе (попереду — ніч, тому треба дотримуватися ритуальної обережности). Отже, все не так уже й фіґово. Ареал існування поп-мистецтва — це океан. Культура — модель земної кулі, яка позбавлена «земного тяжіння». Тож дріжджевий океан поп-культури, виходячи зі всіх уявних берегів, все одно не зможе затопити «всю культуру». Нульова ґравітація змусить надлишок цієї океанічної попс-рідини стікати кудись. Ну, нам, звичайно, теж доведеться трохи по калюжах стрибати, черевики витирати, штани забрьохані прати. Але не більше того. До білосніжних сорочок ця повінь не добереться. А при відсутності неба над культурою чекати конденсації попсової вологи і нищівних ядучих опадів теж не доводиться.

Люди культури мають нагоду відчути себе хвацькими колобками на рятівних підвіконнях: спробуй, з’їж нас, попсяра довбаний! Нам ця казка до лампочки — ми й самі уміємо їх писати. Отак от.

Неіснування

Є такі жахливі монітори, які сьогодні вже стали вчорашнім комп’ютерним днем, хоч і коштують майже 500 баксів. Вони справляють максимально живе і осмислене враження. Вони дихають і хочуть їсти. Вони пласкі. Поки вимкнуті й чорні — ідеально пласкі. Але варто їх увімкнути — й екран вгинається всередину, засмоктуючи свого кров’яно-кісткового візаві. Звісно, це лише оптичний ефект. Нічого особливого. Проте якраз в таких штуках («нічого особливого») іноді віддзеркалюються найвишуканіші пастки. Ці монітори дуже вдало доповнюють ідею Інтернету. Інтернет — це можливість небуття. Добровільного і тимчасового, хоча і перше, і друге — нестійкі змінні, що розпадаються під опроміненням реальности.

Монітор не просто засмоктує твою увагу, не просто краде твій час. Він обіцяє тобі щось, від чого не можна відмовитися. Що саме? Що може пропонувати ця ввігнута електронна мембрана, це факане «чарівне люстерко», ця камера, яка «смотріт в мір» твоїми очима, а насправді — очима світу пронизує твою розрихлену душу? Цей монітор пропонує тобі вибір між станом максимально комфортного і приємного неіснування та значно прозаїчнішим станом фізичного та інтелектуального виснаження, який все частіше слугує водночас і за причину, і за наслідок наповненого життя. Власне, варто було б говорити про перенаповненість життям, якого не хочеться аж так багато (але нема в кого попросити меншу дозу — її ж бо визначає сума незалежних від тебе обставин). Ця перенаповненість відбувається вже тоді, коли ти прокидаєшся і телефонний дзвінок нагадує, що ти — учасник масової комунікації. Після першого телефонного дзвінка вже не встигаєш розрізняти навантаження всіх інших дзвінків, пересувань, дій, вчинків. Просто сучасна людина — це настільки вже «повна чаша», що для неї будь-яка «остання крапля» вже не становить жодної загрози, — ці краплі ллються дощем і в такій множинності не можуть бути фатальними. Це як осіння прогулянка у паркові. Над головою верещить збентежене погодою птаство. Від розпачу і люті воно відчайдушно с...е. Попереду і позаду ляпають білосніжні з сірувато-чорними згустками пташині фекалії. Вони падають на асфальт, наче мазки темпераментного маляра-ексцентрика на ненависний «чорний квадрат», відтворений якомога простодушніше. Птахи с...уть і с...уть —це ще не дощ, але вже зовсім не та ефірна реальність, яку можна «не помітити», проіґнорувати. Але ти йдеш — і слава Богу. Аж ось, вже наприкінці алеї, де крони дерев густіші, а листя — вогненніше, вже при виході з парку, за два кроки до чистого (хоч і не дуже ясного) неба на плече м’яко плюхається фекальна бомба, зронена якою-небудь птахою миру. Прикро, звісно. Але що ж тут такого? Згадуєш про те, що це добра прикмета. Точніше — намагаєшся себе в цьому переконати. Наступний крок — відчуття вдячности (її краще адресувати долі, бо надто вже несерйозна нагода вкотре дякувати Богові), умотивоване тим, що пташка нахезала тобі на плече, а не на спину (цього б ти міг і не помітити, тож так би і ходив містом, обіс...ний).

До того ж, з плеча легко витерти пташині екскременти, а пляму можна сховати або під коміром, або під ременем сумки, або, якщо таких аксесуарів немає, можна просто змінити маску на морді, аби в перехожих не виникало ніяких запитань. А запитань ніколи не виникає, коли бачиш перед собою усміхнену, веселу людину. Навіть якщо у неї на плечі якась пляма. Посмішка передужчує психологічний резонанс плями від гівна. Проте не можна заперечити того факту, що падіння пташиного посліду саме на твоє плече і саме тої миті, коли вже, здавалося, можна полегшено зітхнути, — це неприємність, конфуз, зіпсутий настрій і т.ін. Це той відвертий, як сповідь наркомана, дискомфорт, який навалюється на тебе через свою винятковість у конкретній ситуації. Натомість якщо уявити собі, що все те паркове птаство небесне ще й здобулося на епідемію гіперср...сти, внаслідок чого фекалії з неба вже не падають, а ллються, становище докорінно змінюється. Бо якщо кожен виходить з паркової алеї настільки заляпаний гівном, що жодні обтирання ні до чого, крім посилення комічного ефекту, не призведуть, — це означає виникнення нової спільноти, нового комунікативного механізму, який враз примирює тебе з цією гівняною «трагедією» (а саме так вона сприймалася б у разі своєї винятковости, причетности лише до твоєї персони). Отже, якщі всі у гівні — то ніхто не обіср...ний. Цей психологічний парадокс пояснює, чому в сучасної людини набагато більше терпіння, ніж у схильних до «подагри» та «міґрені» мешканців дев’ятнадцятого століття. Постійна перенаповненість, постійне відчуття високої напруги, постійне зашкалювання стресових «норм» — все це тримає тебе саме завдяки «постійності». Варто було б зовнішнім подразникам втратити свої незмінні 220 вольт — і все, з’явилася б остання крапля з усіма її наслідками.

Коли я дивлюся на ввігнутий монітор, в якому перенаповненість — це норма, то з’являється враження, що це і є справжнє неіснування, яке не має нічого спільного з категоріями Ніщо, Порожнеча, Вакуум тощо. Якщо можна побудувати модель ідеально лункого і безсенсового Ніщо, то ми всі прекрасно розуміємо, що це тільки модель. Такого Ніщо не буває. Саме так ми можемо перейматися моделлю «монстрів під ліжком», які розчленовують тіла провінційних школярів бензопилками та тупими ножами, але окрайцем свідомости не вірити в це. Натомість коли йдеться про перенаповненість, яку важче уявити, ніж надибати в реальності, — це і є справжнє Ніщо, яке набуло лункости та густої порожнечі завдяки гігантському нагромадженню сенсів, цих злющих комах, що зазвичай пожирають одне одного. Абстрактне Ніщо — це холод і вітер, це відсутність звуків, що не призводить до настання тиші. Галасливість Інтернету і жага увігнутого монітора — це та тиша, яка вривається до свідомости після втрати здатности чути, після перфектної смислової контузії.

* * *

Люди-комахи наближаються. В їхніх іменах переплутуються літери, а самі літери змінюють сталу графічну форму, ніби обирають, як їм краще писатися і чи писатися взагалі. Літери зраджують іменам своїх господарів і влаштовують справжнісінький бунт, забарикадувавши одну лише вербальну царину, де їм хочеться залишатися, де вони зберігають природність та органічність, де їх несилуване промовляння ще перегукується з тональністю значення людського імені.

Було б краще без імен. Тоді б кожну людину можна було переписати. Більше того, кожна людина існувала б лише як текст, як прейскурант у заводській їдальні, як телепрограма. Тоді б життя знову спростилося, знову б почалися «міґрені» та «подагри», неквапність знову б стала модною, і люди-комахи б уже не призначали зустрічей, а приходили одне до одного з візитами. Така реконструкція людей-текстів вбивча для цивілізації, якій набагато зручніше опиратися на людей-комах. Швидко бігають, багато працюють, не беруть дурного в голову, зате важкого не цураються (на те й люди, що з руками). Вони носять на собі колоди. Це їхні смисли — від найґлобальніших, світоглядних, вселенських — до ужиткових, щоденних, інстинктивних. Доводиться переносити з місця на місце цілі гори смислів. [...] Так колись носили книжки — з бібліотеки до дому, з дому — до бібліотеки. Книжки переносили з місця на місце, а разом з ними тягали й усі ці дріб’язкові сенсики, зашиті між картонними обкладинками, проклеєні або прошиті. Тепер можна і без книжок.

Коли багато думати про культуру — забуваєш, що це таке. Так можна чинити з будь-чим. Це і є медитація.

До речі, цю от медитацію щойно урвав постріл, що тріснув надворі. Хто стріляв — я ніколи не дізнаюся.

Ще постріл (між будинками розходиться дуже колка луна, вона підштрикує серце якось знизу; постріли вночі — це завжди прикро, поруч з ними ввігнуті монітори — це просто гівно).

Так може тривати довго, але до ранку все устаткується. До ранку ще довго. Спершу буде темінь і символи світла, закодовані у стовпах. Потім буде необов’язкова роса, потім на болото вийдуть баптисти, потім поїде перший трамвай, потім почнуть рипати та гупати дверима сусіди, потім відгримить вода на кухнях і увімкнуться телевізори про Дона Хосе, потім прийдуть зі школи і включать музняк ті, що виростуть і стануть нашим минулим, потім я прокинуся і нікому вже не зможу сказати: «Доброго ранку!», бо вже кілька годин на подвір’ї стоїть зовсім недобрий день, після якого настане пронизливо електронний вечір, а стовпи знову загарбають містичне таїнство освітлення знелюднених, як при Потопі, вулиць.

Хоча в Києві ніколи не буває аж таких порожніх вулиць, як у дрібніших містах, де більше людей-комах, що їм треба рано вставати. Я не хочу цим сказати, що кияни належать до привілейованішої соціальної категорії. Просто, знаєте, масштаби мурашника — це найголовніше. Якби у природі не існувало дуже великих мурашників — ніхто б про мурах і не балакав.

І ще я помітив одну дуже дивну деталь: люди-комахи дуже полюбляють говорити про смерть, але дуже не люблять вмирати.

Страх-2

Мене завжди смішило у книжках словосполучення «невимовний жах». Наче справжнє почуття жаху можна «промовити», «розповісти» чи й узагалі якось передати. Такі стани не відтворити, а пережиті почуття краще навіть не пригадувати. Знаєте, як у дитинстві. Бачишу темному кутку величезне павутиння і, з одного боку, страшенно хочеться взяти якогось патичка й торкнутися цих липких (чомусь здається, що вони липкі) струн, а з другого — попри твою волю — десь далеко в свідомості кричить застереження: не чіпай, бо не знаєш, по-перше, хто виплів цю чудернацьку павутину, а, по-друге, чи ти насправді хочеш про це знати? Звісно, це лише мимовільний острах, він пролітає крізь розум чистою наївною пташкою, стерильною кулею, він ніколи не залишить тобі на пам’ять сивої волосини.

Загальновідомо, що найбільше страхає нас щонайменша незбагненність, найдрібніше незнання, яке воліємо вважати за таїну чи загадку. Ними насичений наш щоденний побут, наші спостереження навколишнього світу і, звісно ж, наші сни. Можна лише позаздрити тим людям, які майже не бачать снів. Натомість якого співчуття заслуговують ті з нас, кого доля заштовхує у простір наймоторошніших марень і не дає жодного шансу прокинутися! Про такого штибу реальність усі ми воліємо не знати. Бо хочемо зберегти відчуття контролю і здорового глузду, а життя прагнемо загнати у координати математичної логіки. Але, повірте, ніхто не убезпечений від «випадання» з такої зручної буттєвости. Ніхто.

* * *

Найголовніша характеристика життя — його тривалість, Його присутність — щомиттєва і тому об’єктивна. І важко забути про те, від чого свідомість неспроможна звільнитися. Наполегливе нагадування хоч і може покликати із позасвідомих глибин пам’яті щось, проте не вистачає сили тримати себе в стані наполегливого нагадування. Навіть за великого бажання. А життя — нате, ось воно. Тут, поруч, навколо, всередині, назовні, скрізь, навіть там, де, ймовірніше за все, його нема, не було й бути не могло. Тому тривалість життя, саме тривалість, часто заважає жити. Бо мить, начебто, завжди пролітає швидко, але якщо зосередити на ній увагу, то вона триватиме доти, доки не набридне. Довкола так і шастають миті з одірваними хвостами. Тримаєш її, а місто сміється з тебе. Здається мені, що тривалість життя є мерзенна річ, якщо постійно про неї пам’ятаєш. Набридає, а щось зробити — зась. Урвати — зась, не вдасться. Висновок — треба більше спати, тобто жити окремішньо від усвідомлення тривалости життя, як вчать сучасні українські постмодерністи. Але де знайти сон? Не біологічний відпочинок організму, ні, надто вже прикро спати задля відпочинку. Втім, перепрошую, трапилося двозначне потрактування явища.

Поезія

Листя сміється приреченим, але святковим коктейлем фарб, проте сни виздихали під ранок, і вже дерева рвуть жили, годуючи землю щербатою кров’ю. На свіжому диханні людських очей, обтяжених кришталевою вдячністю, артистично блазнює бажання кари, а на сокирі відповідального за смерть полоще білі небесні труси чорнявий вітер, чиї розкашляні груди висушені холодом мокрих блискавиць. Трава — спалена, на хмаринці завис запах пташки, котру з’їли живою.

За вікнами ворушиться чорний камінь глибокого вечора. Грудень, грудень, скоро грудень, зима, мороз, скло, побите кригою, стріла пробиває серце, воно падає на сніг, витрушуючи сльозу в око випадкової пташки, котру ще не з’їли живою. Тихенька радість спроквола нудиться в передчутті ганебного спілкування з побитими будинками, де оприлюднене свято вже втомилося здирати зелений вітер з могутніх дерев миршавенької ненависти, так воно і є: вітер то чорний, то зелений, а то його просто нема. Святе місце вдалося до підконтрольного зачаття — м’ясо подертого даху відчайдушно дихає плачем деформованого гевала, проте гевал не ображається на збочені потрактування його кривенької сутности, засмальцьованої духовними лапами вбивчої патетики збудженого мислення; текст повзе повз долю, скроня будинку нуртує холодною кров’ю, але мучиться без крови існування, яка плазує в сусідньому будинкові, позбавлена права зводити зі шляху наркотичного праведника, що він вкотре розповзається жовтим тілом на порозі, хапає кістяком милосердні шматки подарованого навмання повітря, — хто є тим доброчинцем, месником правдивої віри і калюжею біблійного пророцтва, хто є той скалічілий велет, котрий безсоромно вривається до людини зі своїми подарунками? Переважна більшість подарованого осідає накипом болю на сирих стінках мозкових кишок, забруднюючи їх сумнівом і необхідністю втрачати набуте, аби ламати жили пізнання в кам’яницях імовірности, підфарбованої усміхненим розчаруванням; будинок всмоктує життя, обслинене і знічено ґвалтовною мокротою, порцеляново-немите і відверто непридатне до ужиткового використання; миршавенька пиця того ж неймовірно тривалого життя облизує місиво вуст, шматує язичком зубки здичавіння, що проростають, тваринність вислизає з обіймів палкого самоконтролю, спрага смерти червоними пряниками закипає на чолі; будинок — що один, що інший — ірже, гигоче, тішиться і провокує на продовження гри; наркотичний праведник не підводиться, лише голова гноїться тіпанням, очі — риб’ячі, червиво розширені — ламаються об зустрічні погляди, виповзають із черепа, котяться геть; птахи землі настовбурчуються під штанами неба, розлітаються вогненними гілляками ідіотичних смолоскипів; хто кинутий напризволяще?

* * *

Все зболене надасться до знищення, а знищення — це істота з іклами, на яких вселенські грішники відправляють служби, здійснюють помазання брудних рук, аби спокійно торкатися дарів Божого милосердя. То одна з істин, що грубою фарбою проступає на кожному небі крізь чистоту незнання і відсутність поживи для розпачу. Діти ходять довкола поганського ідола — хто поставив його на царині цілковитої незайманости? Злива триває в кожній клітині повітря, хоча для декого давно світить сонце, і тепло роззявляє рота літнім цвіркуном у надвечір’ї.

* * *

Ми завше пройдемо повз стіни, не помітивши безодні часу, що тихесенько існує поруч, не нагадуючи про себе крізь камінь, бо вона — лише горошина, маленька горошина вічности, що в ній ми так само проходимо повз стіни, повз власне призначення, повз безкровність і всепрощення; горошина часу не судить нас, але, коли ми шпурляємо її разом із нашим життям в очі Всевишньому, не знаючи або не бажаючи знати про символіку гріховности, Він лише забирає стіну і тисячі горошин утворюють навколо нас порожнечу. Це слова безсоромности. Проте час — далеко не блазень з виродкуватими зморшками на тім’ячку, у своїй кволості він безмежний, його помилково звуть вічністю, хоча він і не відгукується на цю кликуху — ось де зґвалтоване поросятами поняття. Час вище, вище, ще вище, як море над небом, як камінь над скелею. Час заслуговує на смертну кару, бо саме він — голий вершник в кімнаті апокаліпсису. Він створив у світі ілюзію фіксованої тривалости життя, котру людині заборонено порушувати. Єдине знання, дароване ним, — цс знання про перебіг мертвого від початку до кінця, бо кожне тіло від народження — мертве, життя тіла — спостереження мертвого в русі. Людина ж володіє тільки здогадом про життя одвічне.

* * *

Блискавка на штанах неба рветься — зорі втрачають цнотливість. Це початок другої зими. Глуха ніч, відома з євангельських текстів; зараз буде стогін або кроки; двері прочиняться; довга, трохи зігнута біла постать нависне над столом, і все припиниться. Двотомник Гоголя на підвіконні нагадує домовину. Звідти долинає перелякане шкряботіння.

Насичення враженнями триває, свідомість спльовує нервове м’ясо переживань і очікування великої несподіванки, котра настане відразу після людей — вони ж бо забрали з собою всі дощі, негідники.

Ось щойно на голову впав перший сніг. Весь одразу. Було дивно і неприємно, було цікаво, було б іще якось.

Нарешті обидві зими повернулися до мене і розповіли про почуте. Але оповідь їхня пролетіла повз мене, даремно я намагався зрозуміти бодай слово, бодай звук. Певно, глухий почує іншим разом.

* * *

Мені наснився привид самотнього ремісника. Він сидів за столом, перед ним — хліб і рубанок. Очі десь блукали за вікном, а ніч навчала релігії мудрости. Ремісник — один із учнів, котрих небагато; раніше було трохи більше, проте коло перевтілень рано чи пізно викреслює учнів зі сторінок старосвітських журналів, як під час тифу. Учні навчаються і йдуть собі геть, подалі від ймовірних вчителів. Кожен ремісник майструє собі шлях, проте не виникає жодної думки щодо спрямованости шляху; байдуже, куди йти і на кого чекати, байдуже... Про це часто згадують обидві зими, котрі давно пережили крах усіх понять, що надавалися до руїни. Зими приходять до міст і вивчають зубожілих мешканців, зими пантрують в їхніх серцях багаття густого цинізму — інакше не вижити, інакше зникає найголовніший стимул до виживання: доцільність. Щасливий ремісник, він ніколи не зупиниться на порозі об’явлення доцільности. Він знає твердо про такі речі, що про них навіть не здогадуються філософи та інтелектуали, він переконаний, хоча переконанням це важко назвати, але хай вже так буде, що немає майбутнього, немає героїв, і взагалі: у цьому світі є лише дріб’язок, котрий полонить людину і змушує її вважати цей дріб’язок за щастя — найвище, про яке вона спроможна думати. Так створюється мета: ліверна ковбаса виліплюється самі знаєте з чого, проте це знання не завадить вам насолоджуватися ліверною ковбасою, якщо процеси у кишечно-шлунковому тракті вже тиждень верещать тобі: дай нам нормально поср...ти, сука аскетична! Яка різниця — курячий послід чи мозок старої корови? Аби було смачно і поживне.

Ми займаємося дурницями — власне, живемо — бо забуваємо, що герої повиздихали й більше не народяться, що майбутнього не буде з тієї елементарної причини, що його ніколи й не було. Спробуйте довести зворотнє. Якщо вам це вдасться, то висновок один — ви обдаровані надлишковим цинізмом, а тому ніхто не порадіє за вас. І ви не порадієте, бо брак мети і завдань — надто болісна штука.

Одна зима бенькнула дверима і гайнула на полювання за релігією мудрости. Коли ж вона повернулася, то мала в руках голову дикого звіра, убитого навмання. Крах ідеї полювання. Цілковита непотрібність.

Фолкнер

...І творчість, як неуважно прочитана Біблія та дві пляшки якогось-там Деніелза, як марна спроба подолати марноту, як омріяна поразка, що її мета — здобутися на іншу, ще відчайдушнішу і зухвалішу поразку; їхати, повзти, шкандибати, ногами розгрібаючи вигадану стежку, надійно сховану під випрілим листям бездоганних ілюзій, що пахнуть втратою і ватрою, але більше втратою, винятковою втратою Бога, себе, світу, світу, світу, якого забагато, хоч одкрай половину баба казала, що світу їй забагато, а півсвіту — замало, — та баба зворохобила спокій мислителя, згодного на страту скупо заощаджених ілюзій, аби тільки збагнути і зречися його, наче втрачений\страчений Бог творив не сім днів, а тільки три, а на четвертий (якраз по обіді) скінчив свою благу справу з доброю вістю, щоб нині я, здолавши текстовий і духовний опір, забув власну зневагу до слова «духовність», викарбуваного на блюзнірській пекторалі, що захищає дупу вічности від хтивих експериментів маніяка-інтелектуала; я стомлений, бо тирса текстів — важка і незмінно розпечена, вона тавром несвободи укорінює тебе у буттєвість люди ростуть в землю люди завжди ростуть в землю навіть якщо сягають небесних мак-доналдзів де струшують з впертих лобів глину і нафту бо вічність пахне нафтою вічність пахне тільки нафтою насичує свідомість розрідженим молочним коктейлем сподівань на краще або на гірше, залежно від розвитку депресивних контрапунктів і настрою прочитаних текстотворців, себто людей жадання стилізації насичується пізніше, ніж уривається внутрішнє шаленство, бо сірники в очах не заважають дослухатися до голосу, який лунає в хребті, розламує спорожніле серце, звільнене від розпачу, й натомість нашпиґоване подвійним розпачем — поміняв шило на мило, казан на Рамазан, асбест на інцест, а кров на любов, — все шаленство світу не вгамує люті, самотньої втомленої люті, приспаної під стягами оголеної пізнавальної жаги позбавлених щонайменшої відповідальности перед своїми мимовільними адептами, перед плоттю та кров’ю, що випадково поєдналися в одній з вірменських лабораторій Господніх; а потім Фолкнер бере свою лють і галасливе шаленство, свої сторінки безпорадности й узаконених культурою та Нобелем поразок та злочинів, черпає з йокнампапфатомпфтськоптофої криниці своїх марень два відра чистих відра синіх відра порожніх відра людей і, як деміург, кидає мені межи очі їхні декадентські кістяки білі кістки що на них поналипало м’ясо душ і спогадів душ і вірувань душ і закляклого в молитовній комі страху першої та останньої смерти їхні виплакані сподівання на краще\гірше, їхні поразки і злочини, що насправді належать Вільямові Фолкнеру; вбивці літератури, автоґвалтівники, космічні комахи, зрадники вселенського смутку, сповідники порожнечі прочитав роман наче викурив останню сиґарету і вже глуха ніч і ніде купити зазіхають на мій приспаний об’ єктивністю спокій, одбирають вічнотривлий останній шанс перетворитися на нормальну людину, інтеґровану в суспільство і громадську ейфорію карколомної діяльности, — Фолкнер укотре вбив літературу, хоча здавалося, що її надійними гробарями стали Достоєвський, а потім Джойс; і творчість як естетична рефлексія, як спосіб почудувати людство патологією свого внутрішнього (третього) ока, як стан солодкавої приречености, що його за всіх часів переживали лепруваті та юродиві, творчість як планетарний «fuck off» чи локальна дуля в кишені, творчість як гроші, помножені на зраду, як сонце, що висвітлює винятково власні нутрощі, ця творчість постає в голові та нирках чудернацьким розділовим знаком на кшталт вертикальної багатокрапки, бо ти знаєш, як реаґувати на знаки питання та оклику, як сприймати кому та непереконливу крапку, що її насправді ще ніколи не було поставлено, — я вже упився відповідями на всі ці «фолкнерівські» запитання, обжерся переконливими та нищівними ремарками на заплямованих роздумами аркушах свідомости чи підсвідомости: один втопився, інший народився потопельником, а третій — тим, що охоче підштовхує кожного, хто падає (у воду, у воду), а одна народилася матір’ю, що ковтає гріхи дітей, наче аспірин, — заради тривання болю, заради обтяження ст