Відповіді

• 2004.09.24 | Олесь Бережний

  Доцільно. Але доцільніше почати в садочку читаючи абетку, казки

  Тому, якщо Вас дійсно цікавлять доцільні способи вивчення укр мови, то замість книжок з серії "graffiti" видавництва Фоліо, рекомендував би усі серії видавництва Івана Малковича "АБАБАГАЛАМАГА"! Графічне оформлення - за найкращими світовими стандартами, добірна українська мова, сюжети геть усі ненудні! Проте, у Вашому конкретному випадку йдеться, очевидно, про "маємо шо маємо".
  
  Обережний герой пише:
  > Купив оце кілька книжок з серії "graffiti" видавництва Фоліо: Жадана, Сняданки, Карпи. Сам читаю і даю хлопцеві, якому треба буде наступного року тримати вступний іспит до вищого навчального закладу з української мови. Гадаю, що так йому веселіше буде, сюжет такий ненудний, сленг, матюки різні. Чи я помиляюсь?

• 2004.09.24 | otar

  приклади

  Ми всі вчились, як писав Пушкін, панємногу.
  Першою україномовною книжкою, яка мене справді захопила й зачарувала, був... "Борислав сміється" Франка. При тому, чесно скажу, я нічого не розумів, бо на той момент мої знання з української обмежувались мовою шкільних підручників (а був то 8 клас). Я постійно тримав палець на сторінці з глосарієм, щоб дивитись усі ті "прецінь", "овшім" і тому подібне. І що ви думаєте?
  
  А ось першою україномовною серйозною книжкою, яку читала моя кохана, був "Маятник Фуко" Умберто Еко в перекладі Мар'яни Прокопович. Там теж, як розумієте, людині російськомовній-за-вихованням половина слів незрозумілі. І що ви думаєте?
  
  Словом, треба орієнтуватись не на лексику, а на зміст книжки. Вибирати треба ту, що справді може захопити людину. Навряд чи це Сняданко, і навряд чи Карпа, а ось "Депеш Мод" Жадана - ТАК! і ще раз ТАК! Я впевнений, що цю книжку ще оцінять, і про неї говоритимуть у таких мажорних тонах, що я сховаюся. Але наразі це єдиний і найкращий зразок "хуліганської" східноукраїнської літератури, написаний своєрідним молодіжним не-галицьким сленгом. А це значить, що "Депеш мод" оптимально підходить для того, щоб доводити східнякам-русофонам валідність української мови - якщо вони, звісно, мають достатньо широкі погляди
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2004.09.24 | пан Roller

    Re: Та прецінь аж у гріб мені — се знаю

    otar пише:
    > Ми всі вчились, як писав Пушкін, панємногу.
    > щоб дивитись усі ті "прецінь", "овшім" і тому подібне. І що ви думаєте?
    >
    > Іван Франко
    * * *
    
    Не знаю, що мене до тебе тягне,
    Чим вчарувала ти мене, що все,
    Коли погляну на твоє лице,
    Чогось мов щастя й волі серце прагне
    
    І в груді щось метушиться, немов
    Давно забута згадка піль зелених,
    Весни і квітів, — молода любов
    З обійм виходить гробових, студених.
    
    Себе я чую сильним і свобідним,
    Мов той, що вирвався з тюрми на світ;
    Таким веселим, щирим і лагідним,
    Яким я був за давніх, давніх літ.
    
    І, попри тебе йдучи, я дрижу,
    Як перед злою не дрижав судьбою;
    В твоє лице тривожно так гляджу, —
    Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.
    
    Якби ти слово прорекла мені,
    Я б був щасливий, наче цар могучий,
    Та в серці щось порвалось би на дні,
    З очей би сліз потік полявся рвучий.
    
    Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,
    І приязнь мусила б нам надокучить,
    В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,
    Роздільно нам прийдеться і вмирать.
    
    Припадком лиш не раз тебе видаю,
    На мене ж, певно, й не зирнула ти;
    Та прецінь аж у гріб мені — се знаю —
    Лице твоє прийдеться донести.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2004.09.24 | otar

      Лесные сраки

      Элефанты и лионты
      И лесные сраки
      И орлы, оставя монты
      Учиняют браки
      
      О, колика-ся любезно
      Хай выспренно, взачено
      Нарочито ты полезно
      И сугубо смачено
      
      Стрекочищу-кузнецу
      В зленом блате ссущу
      Нарочиту червецу
      По злакам ползущу
      
      Элефанты и лионты
      И лесные сраки
      И орлы, оставя монты
      Учиняют браки
      
      
      (приписується Тредіаковському)

  • 2004.09.24 | пан Roller

    Re: але не мають прецінь нехіті до себе"

    otar пише:
    щоб доводити східнякам-русофонам валідність української мови - якщо вони, звісно, мають достатньо широкі погляди
    
    Україна в обіймах російського мороку: чи вдастться визволитись?
    
    
    3 березня 2003 13:57
    
    
    Аналітичний матеріал
    
    Останнім часом керманичі України, зокрема Президент, Прем’єр і Голова Верховної Ради з особливим ентузіазмом проводять негласний курс на злиття нашої держави з Російською Федерацією, обравши, судячи з усього, панслов’янську, а точніше, панмосковитську модель розвитку для України. З огляду на це доречно поставити питання не лише про те, яким же курсом - європейським чи панмосковитським - іде Україна, а й про те, хто, власне кажучи, гнобив нас упродовж останніх століть і чому саме наша країна повинна приєднуватися до РФ, якщо за історичною логікою все має бути якраз навпаки. Далі спробуймо знайти відповідь на друге запитання.
    
    Російська Федерація сьогодні, як і раніше, претендує на месіанську роль у світовій історії, декларуючи свою духовну цілісність та національну вищість над сусідніми народами. Однак слід нагадати, що ця країна, яка за звичкою продовжує називати населення, що проживає на її території, “російською нацією”, за допомогою брутальних, підступних методів вкрала територію та віру Руси-України, ба навіть її назву: греки вживали термін “Росія” на позначення земель-оплоту православного християнства і в 1650 році нарекли славного гетьмана Хмельницького володарем Росії, тобто опікуном грецької віри на Сході Європи. Петро І вдався до копіювання чужого державного прапору - прийняв голландський прапор за російський, а, здійснюючи підготовку до оголошення “російської імперії” (1725), виділив значні суми на пропаганду в західних країнах зміни у своїх титулах терміну “московитський” на “російський”. Російська імператриця, німкеня Катерина ІІ штучно присвоїла слов’янське походження народам Росії, заборонивши своїм указом говорити про фінське походження москвинів, бо “хоч росіяни від слов’ян і різняться походженням, але не мають прецінь нехіті до себе” [Ю. Липа. Розподіл Росії. - Львів: Інститут народознавства НАН України, 1995, с. 27]. Усе це є проявами відчайдушних спроб створити російську націю.
    
    Утім, ще за Катерини ІІ слово “Росія” не мало прикметника в значенні національному й було суто державним. “Російську національність” урядово запроваджено лише в 19 столітті. Засновником і творцем поняття “російська нація” стає російський історик Карамзин (1766-1826). За його часів, як зазначає Ю. Липа, вже окріпла штучна мішанина західних технічних термінів, української церковної та певного елементу москвинської мови - так званої російської мови, протиставленої “малоруському наріччю”. Таким чином російська нація, аналогічно до американської, постає як утворення бюрократичне, а не етнографічне. Причому, подібно до розчинення в американському народові індіанців - корінної раси, у російському народові розчинилися москвини, а конкретніше - колонізовані предками білорусинів та українців фінські племена горішнього Поволжя. Перетравлювання фінського етносу тривало шість-сім віків і закінчилося дуже пізно. Карамзин у своїй “Історії” подає відомість, що наприкінці 18 століття в селах довкола Москви ще вживають фінські слова на окреслення таких понять, як “Бог”, “людина”.
    
    Фізичний склад правлячого класу Росії був дуже різнорідним. Так, проглянувши список родів і їх генеалогію за часів Московії, Юрій Липа констатував, що в кінці 17 століття лише 33 роди походили з Московії, натомість інші 804 - з Угорщини, Риму, Англії, Данії, Німеччини, Польщі, Литво-України та Золотої Орди (17%). Сам же засновник роду Романових, Андрій Кобила, був утікачем з Німеччини. Після більшовицького жовтневого перевороту 1917 року й до сьогодні потужною рушійною силою в усіх важливих сферах російського життя є єврейська нація. Отже, говорити про суто російську національну еліту як таку не доводиться.
    
    Століття творення міфу про “російську націю” та “російську державу” вкотре доводять, що історія є надто умовною та суб’єктивною, а до того ж і добряче забудькуватою. Великорос, мов чорна діра, намагається випростатися назовні, не усвідомлюючи ані власну неспорідненість у собі, ані неналежність йому зовнішнього світу. Балачки про три братні народи, слов’янську душу, свою старшість і вищість видаються в контексті всього вищезазначеного цілком безпідставними.
    
    Після розпаду Радянського Союзу почалася нова, цього разу економічна, експансія Російської Федерації на українські та білоруські терени, метою якої є наше неоколоніальне поневолення. Складається враження, ніби неповноцінний організм не гребує жодними можливостями задля ствердження своєї удаваної самодостатності, зокрема через гноблення, володіння, спаплюження того, що його зродило.
    
    Отож не зрозуміло, з якого дива наші горе-керманичі вкотре хочуть занурити Україну до чорної сусідської діри й об’єднуватися з “братньою” нацією, котрої, по суті, не існує. Цікаво дізнатися, чому в українського керівництва відсутній інстинкт самозбереження? Чи ж йому просто не вистачає історичної освіченості? У такому разі радимо їм, а також усім небайдужим до майбутнього України, ознайомитися, наприклад, з працею “Розподіл Росії”, автором якої є видатний український історик і державно-політичний діяч Юрій Липа, закатований радянським НКВД.
    
    Матеріал підготовлено аналітичною групою
    Української Національної Консервативної партії
    
    
    Джерело інформації: http://uncp.soskin.info/material.php?pokaz=224

  • 2004.09.24 | пан Roller

    Re: — О, і овшім! Борислав Сміється

    Борислав Сміється - Іван Франко
    Зробити Закладку :: Зберегти Весь Текст :: Ваші відгуки [1] :: Порекомендувати
    
    Сторінка: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
    контрагенти прислати в Борислав своїх людей, щоб доочне переконатися, чи, кілько
    і якого воску вироблено, а тоді мав Леон одержати таку часть угодженої суми, яка
    була після контракту вартість приготованого воску; за тоту суму він надіявся
    постачити цілу решту, умовлену контрактом, так що прочі гроші були б його чистим
    зиском, відлічивши хіба плату Шеффелеві та кошти вибудування фабрики.
    І Шеффель за той час не дармував. Він, щоб зарекомендуватися свому
    «хлібодателеві», виладив докладний план нової фабрики, позамовляв ураз із
    агентом кітли, рури та прочі потрібні металеві прилади у віденських фабриках,
    вимовляючи собі якнайскорше їх приготування. Таким світом під час свого
    тринедільного побуту в Відні Леон безперечно досить потрудився коло уфундування
    свого багатства і своєї фортуни. Весь той час він бігав, мов у гарячці, з ніким
    не бував, не забавлявся, не вступав до знакомих, ба навіть не вітався з Германом
    Гольдкремером, котрого кілька разів стрічав на вулиці в натовпі пішоходів.
    Загальна спекуляційна гарячка обхопила його, — світ мінився перед його очима, і
    в нім Леон не міг уже добачити ні друга, ні брата, ні правди, ні кривди, —
    нічого, крім золота, багатства і блиску. Тота гарячка не покидала його й по
    повороті до Дрогобича. Ми бачили, що ще того самого дня, коли приїхав з Відня,
    він загодив будовничого і Бенедя, а в понеділок, з початком тижня, і сам полетів
    до Борислава, щоб власними очима допильнувати закладин нової фабрики. Його мов
    перло, гнало щось, щоби якнайскорше зробити се діло, тож він по повороті з Відия
    рішився, хоть і не дуже радо, спинити на час будову свого пишного дому, щоб мож
    тим способом більше грошей і більше сили повернути на якнайшвидше довершення
    нового, зисковного діла.
    «Адже ж дім мій, щастя моє, сила моя, проте, не перестане будуватися, рости під
    небо! Ні, іменно успішне довершення сього діла — то буде одна з найголовніших
    підвалин мого дому».
    Отакі споминки і такі мислі, на тисячні лади переливані, забавляли Леона під час
    скорої їзди до Борислава. Міцне гойдання брички розкішно вколисувало його, а
    його власні мислі та думи золотили перед ним увесь світ.
    Ось він уже минув Губичі і, не доїздячи Борислава, казав візникові зупинитися на
    гостинці. Виліз з брички і.півперек толоки рушив на річку, де мала будуватися
    фабрика. Але, ще заким підійшов ід тому місцю, почув тамка якийсь гамір.
    Озирнувся і побачив з немалим дивом велику купу народу, що стояла довкола плацу,
    товплячися та цікаво роззираючись. Були се по більшій часті жиди, властивці ям
    бориславських, хоть досить також було безробітних ріпників, жидівок з дітьми,
    жиденят і всякого другого зброду. «Що за прислів'я? — подумав собі Леон. — Що
    могло ту статися, що така товпа народу ту згромадилась?»
    Діло вияснилось зовсім просто. Ледве товпа цікавих його побачила, коли сейчас
    жиди-властивці рушили супротив нього і засипали його питаннями: що? як? чи
    справді він паровий млин будує? відки так нагло прийшла йому подібна думка? пощо
    наражується на неминучі страти, так як паровий млин у Бориславі, певно, не буде
    приносити йому ніякого доходу?
    Леон дуже змішався тими запитаннями. Він аж тепер одним разом зрозумів, що,
    голосячи, немов то він будує паровий млин, він не то що не відвертає людські очі
    від свого предприняття, але, противно, заострюе тільки людську цікавість. Тож
    він на всі запитання- своїх товаришів по гешефті всміхнувся силуваним сміхом, не
    знаючи наразі, на яку відповідь здобутися. Аж ось і робітники, жидівки та весь
    бідний люд обступили Леона, одні — просячи його о роботу при будові, при млині,
    другі знов — дякуючи йому за те велике добродійство для бориславської бідноти,
    котрій чень тепер легше буде о хліб .святий. Леон ще дужче змішався. Він
    побачив, що тут уже ніяк уйти уваги людської.
    — Але ж, люди добрі, — сказав він одумавшись, — хто се сказав вам, що ту млин
    паровий будуєся?
    — А от пав будовничии, що нині рано приїхав шукати робітників до нової будови!
    — Е, то пан будовничий зажартував собі з вас! — сказав Леон. — Се не млин
    паровий, се проста нафтарня будується! Де мені до парового млина!
    — A-a-a! — вирвалося з уст усіх присутніх, мов знак здивування та розчарування.
    І біднота сейчас почала розходитися, а жиди-властивці якось мов свобідніше
    почали балакати з Леоном, випитуючи його, пощо будує нову нафтарню? чи, може,
    буде потребувати нафти та воску і яке діло буде в ній провадити? Деякі цікавіші
    запитували його навіть, чи не зробив з ним якого контракту?
    — Ми чули, — говорили деякі жиди, — що там, у Відні, зав'язується велика
    «Erdwachs Exploitations-Compagnie» (Спілка визискування земного воску). Ви,
    певно, з нею в зносинах?
    — У Відні? Спілка визиск...? — дивувався Леон. — Ні, я про ніяку таку спілку не
    чував і в зносинах з нею не стою!
    — Чи можлива річ? — дивувались і собі жиди. — Адже ви були в Відні, то аби там
    бувши, та й не чути навіть про зав'язання великої «Спілки визискування»?
    — Та де, — відпекувався Леон, — я в Відні був в приватних ділах, на біржу
    навіть не заглядав!
    Ледво-не-ледво Леон спекався своїх товаришів. Правда, він обіцяв з деким ще нині
    побалакати о закупленні воску земного, котрого буде потребував до нової
    нафтарні. А позбувшися непожаданих цікавих гостей, він пішов на плац, де вже
    наймлені робітники рівняли • грунт, звозили каміння й цеглу і де будовничий з
    Бенедьом розмірював план і випальковував місце, куди мали копатися фундаменти.
    Будова мала бути за місяць скінчена, — іменно на час, в котрім віденські
    фабриканти обіцяли прислати замовлені Шеффелем прилади.
    Будовничий був дуже маркітний і раз у раз воркотів щось під носом. Бенедьо
    тільки десь-колись чув уривані слова, як «дурний жид», «ошуст», «хоче циганити,
    а не вміє». Коли Леон наблизився і голосно сказав робітникам «добрий день» і
    «дай боже щастя», Бенедьо перший підійшов ід ньому.
    — Пане, — сказав він, — правда, що ви жартували, говорячи, що се має бути
    паровий млин?
    — Або чому ти мене о се питаєш?
    — Бо ми ту з паном будовничим не могли погодитися щодо того плану. Я прецінь
    робив уже при паровім млині в Перемишлі і знаю, як він має ставитися. А ту,
    скоро-м іно поглянув на план, так зараз пізнав, що се буде нафтарня, не млин. Я
    вже і вперед так догадувався, бо пощо ж би ви ту, в тій пустині, ставили млин? А
    от пан будовничий на жоден спосіб не хотіли примірювати сей план, говорячи, що
    се, певно, помилка, що треба задержатися, аж поки він сам не зробить такий план,
    який випадав під паровий млин...
    — Але ж розуміється, що я то на жарт говорив! — сказав голосно Леон, стараючись
    покрити знов сміхом своє замішання. — Чень же я ще не вдурів — будувати паровий
    млин у Бориславі!
    Тепер і будовничий, почувши ті слова, підійшов ід Леонові, що, все ще
    всміхаючись, роззирався довкола.
    — Пане Гаммершляг, — сказав будовничий прикрим, терпким голосом, — хто тепер з
    нас двох зістане брехуном?
    — Брехуном? — повторив Леон і відступився о крок назад, мірячи будовничого
    задуфалим поглядом Правда, під тим задуфальством крилось усе-таки змішання, і
    Леон був би не знати що дав, щоб будовничий утих і не збільшував того змішання.
    Але будовничий не гадав утихнути.
    — А так, брехуном, — сказав він. — Бо чи ж ви не говорили мені вперед, що
    хочете ставити тутка паровий млин?
    — Я жартував.
    — Ви жартували? Ну, я ще не видів, щоби хто так на серйо жартував, як ви!
    Признаюсь вам, я вашого жарту не порозумів. Я на конто того жарту й робітників
    назбирав, і розруху наробив у цілім Бориславі...
    — То дуже зле! — сказав Леон.
    — Певно, що зле, бо тепер я перед усім тим народом брехачем став.
    — То ваша річ, не моя!
    — Моя річ? Але ж ваше слово!
    — Але ж я вам дав план! Що ви за такий будовничий, що не зуміли з плану
    розпізнати паровий млин від нафтарні?
    Ті слова дуже вкололи будовничого.
    — Е, що там ваш глупий план! Я на нього й не дивився!
    — Ну, то ваша вина! — відрізав Леон. — За що в мене гроші берете?
    Сварка ся велась голосно і ставала чимраз голоснішою. Леон почервонів як рак, а
    й будовничого товсте лице налилось кров'ю. Між тим робітники і деякі посторонні
    люди, чуючи передрачку між «панами», поставали і ззиралися цікаво на се
    видовище.
    — Мій пане. — кричав роз'ярений будовничий, — я, чень, не по то прийшов сюда,
    щоб слухати ваші імпертиненції.
    — Ані я по то, щоб слухати ваші дурниці!
    — Пане, ви мене ображаєте!
    — Не дуже страшний проступок!
    — Ви шкодите моїй славі!
    — Ви пошкодили моїм інтересам!
    — Так? То прошу заплатити мені за мій труд, і я ще нині вертаю собі до
    Дрогобича.
    — О, і овшім! Будьте ласкаві подати мені рахунок, і то не лиш за тутешній труд,
    але й за дрогобицьку будову! Постараємось обійтись без такого геніального
    будовничого! — І Леон гордо відвернувся на знак, що бесіда скінчена. А
    будовничий, з кипучою злістю внутрі, кинув, що мав у руках, і, натисши шапку на
    вуха та сплюнувши, пішов до Борислава, опроваджений голосним сміхом слухаючого
    робучого люду.
    Робота пішла далі своїм ладом. Леоп довго ходив по плацу, роззирався, важко
    відсапуючись, поки не уляглось його зрушення. Аж по якімось часі він став перед
    Бенедьом.
    — — Ну, що тепер будем робити? Будовничого не маєм.