О.Забужко: “Нам справді воздасться по нашій вірі”
09/24/2004 | Читач.ua.net
ОКСАНА ЗАБУЖКО: СЛОВО, ДУЖЧЕ ЗА КОХАННЯ
ім‘я відоме далеко за межами України. Тож гріх було б якимось інтригуючими словесними спокусами запрошувати на побачення з Жінокою і Митцем. Сьогодні з читачами “Сім‘ї і дому” зустрічається Оксана Забужко! Незважаючи на суворий “виробничий цейтнот” (саме дописує товстелезну книжку про Лесю Українку), вона знайшла можливість щиро висловитися про сокровенне.
“ЦИМ Я, БЕЗУМОВНО, ЗАВДЯЧУЮ ЛУЦЬКУ”
- Пані Оксано, кожен митець, кожна особистість значною мірою вже сформорвана в дитинстві . Наскільки в цьому аспекті для Вас вагомий Луцьк?
- Знаєте, тільки з роками починаєш розуміти, що місце народження ніколи не буває в житті випадковим - навіть якщо ти залишила його в напівсвідомому віці. Дещо про це я вже згадувала в “Автобіографії”, писаній для австралійської дослідниці Г.Кошарської (цей текст уміщено наприкінці збірника “Сестро, сестро”). Якщо узагальнено - не думаю, що якесь інше українське місто змогло б мені забезпечити тоді, в 1960-ті, таке вроджене відчуття органічної й, головне, повноправної приналежності до європейського культурного кола. Пам’ятаю, як, бавлячись у дворі нашого будинку на тодішній, даруйте, Радянській (не знаю, як вона тепер називається), розігрувала сцени з уявного історичного фільму (!) про з’їзд європейських монархів у замку Любарта, - так була вразила дитячу уяву розповідь, що саме тут, у нас, був колись такий, по-сучасному кажучи, “Брюссель” (колишня Радянська нині - вулиці Лесі Українки, Винниченка, Стрілецька. - Авт.)... Тоді ще в ходу були між дітей україномовні лічилки (хоч взагалі будинок був переважно російськомовним, “офіцерським”!), і так природно звучало серед хрущовських п’ятиповерхівок: “Бігли коні під мостами золотими копитами, азь, базь, вийшов князь!” - князь, само собою розумілося, той, що в замку сидів... Такий дитячий досвід потім назавжди забезпечує тобі стійкий імунітет проти всіх “малоросійських” меншовартісних комплексів - отих, знаєте, коли “і ми, Химко, люди”, бо нам чи то австрійський Франц-Йосиф конституцію дав, чи то московський Петро “вікно в Європу” прорубав (слухаючи таке, хіба що плечима стенаєш!). Знання, усвідомлення - це все вже потім, від Києва, а от той підшкірний, на рівні інстинкту впечатаний образ “княжої України” - цього в дорослому віці “не купиш” і цим я, безумовно, завдячую Луцьку. І ще, видно, якась у цій землі таїться особлива жіноча енергетика... Коли-небудь, коли буде складено повну історію української жіночої літератури, в ній виявиться такий “географічний зсув” у бік Волині, що народ просто роти пороззявляє! Починатись ця історія буде 1575 роком - із луцької шляхтянки Олени Жоравницької-Копоть (це шалено цікавий сюжет, який у нормальній країні давно був би екранізований, белетризований і взагалі відомий кожному школяреві!). І будуть у ній - Леся Українка, і Оксана Лятуринська, ну, і Оксана Забужко теж, куди ж дінешся... Так що з містом - народження мені, як бачите, дуже й дуже пощастило.
З БІОГРАФІЧНОЇ ДОВІДКИ
Оксана Забужко народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку. Закінчила філософський факультет та аспірантуру в Київському університеті імені Тараса Шевченка. Захистила дисертацію “Естетична природа лірики як роду мистецтв”. Викладала україністику в низці університетів США. Після публікації роману-лонгселера “Польові дослідження…” залишається найпопулярнішим україномовним автором. Широке визнання мають поезія, есеїстика, прозові полотна Оксани Забужко: “Казка про калинову сопілку”, “Інопланетянка”, “Сестро, сестро”. Лауреат низки престижних міжнародних премій за поезію, прозу, літературознавчі студії та есеїстику. Серед них – Поетична премія Global Commitment Foundation, фундації Бальяско, фундації Рокфеллера, департаменту культури Мюнхена, департаменту культури м. Грац, фонду імені Щербань-Лапіка, фундації Воляників-Швабінських, фундації Ковалевих, фундації Ледіг-Ровольт та інших. Особливо резонансними були презентації книг Оксани Забужко у Варшаві, Відні, Гарвардському університеті, Москві, Граці.
“ЯСНІШЕ ПРОСТУПЛЯТЬ І ОБРИСИ МАЙБУТНЬОГО”
- Озираючись у минуле, зазвичай бачимо й обриси майбутнього. До того ж Ви кілька разів в інтерв’ю не заперечували свого дару ясновидиці. Яким Вам бачиться прийдешнє України?
- Ой, складне це питання... Крім того, якісь такі візії “на замовлення” не увімкнеш - вони або приходять самі собою, або не приходять взагалі. Одне, що можу твердити певно, - що зараз не тільки Україна, а й цілий світ вступив у дуже тяжку добу, пов’язану з закінченням “поствоєнної” геополітичної епохи, тої, що почалася в 1945-му. Ми всі “зав’язані” на Другу світову війну - вона не тільки прокреслила на мапі державні кордони, які почали “тріщати” щойно у 1989-му, а й визначила розстановку сил, ідейний клімат, коли завгодно, міфологію епохи, - що в “радянській зоні”, що на Заході, по той бік “залізної завіси”. І от тепер усе це “тріщить” зі страшною силою, і тріщатиме доти, доки не складеться новий геополітичний баланс. Така-от, коли хочете, історична перспектива. В новому романі “Музей покинутих секретів”, над яким працюю вже два роки (і ще працюватиму з рік!), я пробую оглянути якраз цю цілу минулу епоху в долі України, - там буде страшенно заплутана історія трьох поколінь кількох родин, починаючи з Другої світової, з УПА і партизанки і до сьогоднішніх “безсистемних”, розпорошених катастроф у країні, досі утримуваній у стані такого собі догниваючого “посліду СРСР”. І все це має поєднуватися в надзвичайно химерно переплетений, але цілісний візерунок, - кохання, народження, зникнення безвісти, сни, поховані архіви, лікарні, автокатастрофи... Ось тоді, коли впораюся з цим романом, може, ясніше проступлять й обриси майбутнього.
- Поділяєте ту думку, що вихід із глухого кута - у тому випадку, коли нашу країну очолить жінка?
- Гм. Вихід - у тому разі, коли нарешті відбудеться зміна політичної еліти і на місце колишніх радянських парторгів, комсоргів, кагебістів і стукачів прийдуть люди стратегічно іншого мислення, для яких “закон”, “право” і “демократія” є не пустими гаслами, а реальними цінностями. А чи буде при тому на чолі країни чоловік, чи жінка - то вже посутньої різниці не робить. Жінки, вони теж, знаєте, різні бувають...
“Я НІКОЛИ НЕ СТАВИЛА СОБІ ЗА МЕТУ ВИНОСИТИ ЯКІСЬ ВИРОКИ”
- Чи мають рацію ті , хто стверджує , що Ви в “Польових дослідженнях…” винесли вирок українським чоловікам?
- Про цю книжку вже стільки написано, і стількома мовами,і стільки висунуто різних інтерпретацій, що не мені судити, котра “правильніша”... Та й не авторське це діло, по правді сказавши. Ти пишеш своє, читач потім у твоєму тексті відчитує щось своє - що кому ближче, - і з того народжується те третє, задля якого ми всі й працюємо: культура як діалог. От, наприклад, у Чехії “Польові дослідження...” були майже одностайно сприйняті як роман про конфлікт східноєвропейського інтелігента з американським світом - навіть на обкладинці видавництво вмістило американський міський пейзаж. Тому що для чехів, напередодні вступу до ЄС, найцікавішою була саме тема “зустрічі цивілізацій”, а в Україні вона цілком просвистіла повз вуха, ніхто з критиків ніякої Америки в “Дослідженнях...” не завважив. То хіба можна сказати, що українські читачі мають рацію, а чеські ні? Можу тільки запевнити, що ні в “Польових дослідженнях...”, ні в “Казці про калинову сопілку”, ні в інших своїх творах я ніколи не ставила собі за мету виносити якісь вироки, писала і пишу тільки на те, щоб самій зрозуміти і себе, і своїх героїв... Якщо з того виходить твір, який потім роками читають, перечитують і переінтерпретовують - отже, вдалося, вийшло “по-живому”. Чого ще хотіти автору?
- Якщо буде екранізовуватися згадуваний вище роман, чи проводитимуться знімання у Луцьку?
- А це вже треба в тих росіян питати, які сьогодні погрожують екранізацією. Принаймні я жодних контрактів із їхніми кінопродюсерами поки що не підписувала. Взагалі, з мого досвіду, з росіян не дуже-то надійні партнери: починається все завжди прекрасно, з купецьким розмахом - клятви-обіцянки, дружба-фройндшафт, море випитого і биття себе в груди, а потім неприємні сюрпризи починають вилізати один по одному: то кудись “зникає” тираж книжки, то випадково дізнаєшся, що в Москві давно й успішно йде за “Польовими дослідженнями...” спектакль, про який ти ні сном, ні духом, то ще якась притичина... Отож щиро Вам раджу: доки не побачите на власні очі в центрі Луцька московської знімальної групи, не вірте жодному їхньому слову!
“НАМ СПРАВДІ ВОЗДАСТЬСЯ ПО НАШІЙ ВІРІ”
- Що сьогодні, Оксано Стефанівно, дає Вам силу працювати в слові?
- Та слово ж само собою є джерелом сили - колосальним, дужчим навіть за кохання! Сили треба не на те, щоб писати, а на те, щоб жити - щоб витримувати життя і все, що люди з ним роблять. І ще й при тому не зробитися циніком. Це таки збіса трудно - але я стараюсь...
- І наостанку - побажання собі та волинянам.
- І собі, і волинянам, і всім добрим людям - мужності і віри. Адже нам справді воздається по нашій вірі, і всяке впадання в зневіру, в оте типово українське “ет, усе одно нічого не вийде” є насправді тяжким гріхом, який паралізує душу. Тож бережи нас, Боже, од душевного паралічу - в будь-яких його формах!
Подякуймо одній з найвизначніших співвітчизниць за талановите слово (таке воно – в усіх іпостасях: в поезії, прозі, есеїстиці, науці, навіть у відповідях на запитання кореспондента). А заодно привітаймо з Днем народження, який пані Оксана відзначатиме цієї неділі. Многих і благих літ Вам!
Віктор ВЕРБИЧ
http://www.simya.com.ua/rubrika.php?rub=3&article=3
ім‘я відоме далеко за межами України. Тож гріх було б якимось інтригуючими словесними спокусами запрошувати на побачення з Жінокою і Митцем. Сьогодні з читачами “Сім‘ї і дому” зустрічається Оксана Забужко! Незважаючи на суворий “виробничий цейтнот” (саме дописує товстелезну книжку про Лесю Українку), вона знайшла можливість щиро висловитися про сокровенне.
“ЦИМ Я, БЕЗУМОВНО, ЗАВДЯЧУЮ ЛУЦЬКУ”
- Пані Оксано, кожен митець, кожна особистість значною мірою вже сформорвана в дитинстві . Наскільки в цьому аспекті для Вас вагомий Луцьк?
- Знаєте, тільки з роками починаєш розуміти, що місце народження ніколи не буває в житті випадковим - навіть якщо ти залишила його в напівсвідомому віці. Дещо про це я вже згадувала в “Автобіографії”, писаній для австралійської дослідниці Г.Кошарської (цей текст уміщено наприкінці збірника “Сестро, сестро”). Якщо узагальнено - не думаю, що якесь інше українське місто змогло б мені забезпечити тоді, в 1960-ті, таке вроджене відчуття органічної й, головне, повноправної приналежності до європейського культурного кола. Пам’ятаю, як, бавлячись у дворі нашого будинку на тодішній, даруйте, Радянській (не знаю, як вона тепер називається), розігрувала сцени з уявного історичного фільму (!) про з’їзд європейських монархів у замку Любарта, - так була вразила дитячу уяву розповідь, що саме тут, у нас, був колись такий, по-сучасному кажучи, “Брюссель” (колишня Радянська нині - вулиці Лесі Українки, Винниченка, Стрілецька. - Авт.)... Тоді ще в ходу були між дітей україномовні лічилки (хоч взагалі будинок був переважно російськомовним, “офіцерським”!), і так природно звучало серед хрущовських п’ятиповерхівок: “Бігли коні під мостами золотими копитами, азь, базь, вийшов князь!” - князь, само собою розумілося, той, що в замку сидів... Такий дитячий досвід потім назавжди забезпечує тобі стійкий імунітет проти всіх “малоросійських” меншовартісних комплексів - отих, знаєте, коли “і ми, Химко, люди”, бо нам чи то австрійський Франц-Йосиф конституцію дав, чи то московський Петро “вікно в Європу” прорубав (слухаючи таке, хіба що плечима стенаєш!). Знання, усвідомлення - це все вже потім, від Києва, а от той підшкірний, на рівні інстинкту впечатаний образ “княжої України” - цього в дорослому віці “не купиш” і цим я, безумовно, завдячую Луцьку. І ще, видно, якась у цій землі таїться особлива жіноча енергетика... Коли-небудь, коли буде складено повну історію української жіночої літератури, в ній виявиться такий “географічний зсув” у бік Волині, що народ просто роти пороззявляє! Починатись ця історія буде 1575 роком - із луцької шляхтянки Олени Жоравницької-Копоть (це шалено цікавий сюжет, який у нормальній країні давно був би екранізований, белетризований і взагалі відомий кожному школяреві!). І будуть у ній - Леся Українка, і Оксана Лятуринська, ну, і Оксана Забужко теж, куди ж дінешся... Так що з містом - народження мені, як бачите, дуже й дуже пощастило.
З БІОГРАФІЧНОЇ ДОВІДКИ
Оксана Забужко народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку. Закінчила філософський факультет та аспірантуру в Київському університеті імені Тараса Шевченка. Захистила дисертацію “Естетична природа лірики як роду мистецтв”. Викладала україністику в низці університетів США. Після публікації роману-лонгселера “Польові дослідження…” залишається найпопулярнішим україномовним автором. Широке визнання мають поезія, есеїстика, прозові полотна Оксани Забужко: “Казка про калинову сопілку”, “Інопланетянка”, “Сестро, сестро”. Лауреат низки престижних міжнародних премій за поезію, прозу, літературознавчі студії та есеїстику. Серед них – Поетична премія Global Commitment Foundation, фундації Бальяско, фундації Рокфеллера, департаменту культури Мюнхена, департаменту культури м. Грац, фонду імені Щербань-Лапіка, фундації Воляників-Швабінських, фундації Ковалевих, фундації Ледіг-Ровольт та інших. Особливо резонансними були презентації книг Оксани Забужко у Варшаві, Відні, Гарвардському університеті, Москві, Граці.
“ЯСНІШЕ ПРОСТУПЛЯТЬ І ОБРИСИ МАЙБУТНЬОГО”
- Озираючись у минуле, зазвичай бачимо й обриси майбутнього. До того ж Ви кілька разів в інтерв’ю не заперечували свого дару ясновидиці. Яким Вам бачиться прийдешнє України?
- Ой, складне це питання... Крім того, якісь такі візії “на замовлення” не увімкнеш - вони або приходять самі собою, або не приходять взагалі. Одне, що можу твердити певно, - що зараз не тільки Україна, а й цілий світ вступив у дуже тяжку добу, пов’язану з закінченням “поствоєнної” геополітичної епохи, тої, що почалася в 1945-му. Ми всі “зав’язані” на Другу світову війну - вона не тільки прокреслила на мапі державні кордони, які почали “тріщати” щойно у 1989-му, а й визначила розстановку сил, ідейний клімат, коли завгодно, міфологію епохи, - що в “радянській зоні”, що на Заході, по той бік “залізної завіси”. І от тепер усе це “тріщить” зі страшною силою, і тріщатиме доти, доки не складеться новий геополітичний баланс. Така-от, коли хочете, історична перспектива. В новому романі “Музей покинутих секретів”, над яким працюю вже два роки (і ще працюватиму з рік!), я пробую оглянути якраз цю цілу минулу епоху в долі України, - там буде страшенно заплутана історія трьох поколінь кількох родин, починаючи з Другої світової, з УПА і партизанки і до сьогоднішніх “безсистемних”, розпорошених катастроф у країні, досі утримуваній у стані такого собі догниваючого “посліду СРСР”. І все це має поєднуватися в надзвичайно химерно переплетений, але цілісний візерунок, - кохання, народження, зникнення безвісти, сни, поховані архіви, лікарні, автокатастрофи... Ось тоді, коли впораюся з цим романом, може, ясніше проступлять й обриси майбутнього.
- Поділяєте ту думку, що вихід із глухого кута - у тому випадку, коли нашу країну очолить жінка?
- Гм. Вихід - у тому разі, коли нарешті відбудеться зміна політичної еліти і на місце колишніх радянських парторгів, комсоргів, кагебістів і стукачів прийдуть люди стратегічно іншого мислення, для яких “закон”, “право” і “демократія” є не пустими гаслами, а реальними цінностями. А чи буде при тому на чолі країни чоловік, чи жінка - то вже посутньої різниці не робить. Жінки, вони теж, знаєте, різні бувають...
“Я НІКОЛИ НЕ СТАВИЛА СОБІ ЗА МЕТУ ВИНОСИТИ ЯКІСЬ ВИРОКИ”
- Чи мають рацію ті , хто стверджує , що Ви в “Польових дослідженнях…” винесли вирок українським чоловікам?
- Про цю книжку вже стільки написано, і стількома мовами,і стільки висунуто різних інтерпретацій, що не мені судити, котра “правильніша”... Та й не авторське це діло, по правді сказавши. Ти пишеш своє, читач потім у твоєму тексті відчитує щось своє - що кому ближче, - і з того народжується те третє, задля якого ми всі й працюємо: культура як діалог. От, наприклад, у Чехії “Польові дослідження...” були майже одностайно сприйняті як роман про конфлікт східноєвропейського інтелігента з американським світом - навіть на обкладинці видавництво вмістило американський міський пейзаж. Тому що для чехів, напередодні вступу до ЄС, найцікавішою була саме тема “зустрічі цивілізацій”, а в Україні вона цілком просвистіла повз вуха, ніхто з критиків ніякої Америки в “Дослідженнях...” не завважив. То хіба можна сказати, що українські читачі мають рацію, а чеські ні? Можу тільки запевнити, що ні в “Польових дослідженнях...”, ні в “Казці про калинову сопілку”, ні в інших своїх творах я ніколи не ставила собі за мету виносити якісь вироки, писала і пишу тільки на те, щоб самій зрозуміти і себе, і своїх героїв... Якщо з того виходить твір, який потім роками читають, перечитують і переінтерпретовують - отже, вдалося, вийшло “по-живому”. Чого ще хотіти автору?
- Якщо буде екранізовуватися згадуваний вище роман, чи проводитимуться знімання у Луцьку?
- А це вже треба в тих росіян питати, які сьогодні погрожують екранізацією. Принаймні я жодних контрактів із їхніми кінопродюсерами поки що не підписувала. Взагалі, з мого досвіду, з росіян не дуже-то надійні партнери: починається все завжди прекрасно, з купецьким розмахом - клятви-обіцянки, дружба-фройндшафт, море випитого і биття себе в груди, а потім неприємні сюрпризи починають вилізати один по одному: то кудись “зникає” тираж книжки, то випадково дізнаєшся, що в Москві давно й успішно йде за “Польовими дослідженнями...” спектакль, про який ти ні сном, ні духом, то ще якась притичина... Отож щиро Вам раджу: доки не побачите на власні очі в центрі Луцька московської знімальної групи, не вірте жодному їхньому слову!
“НАМ СПРАВДІ ВОЗДАСТЬСЯ ПО НАШІЙ ВІРІ”
- Що сьогодні, Оксано Стефанівно, дає Вам силу працювати в слові?
- Та слово ж само собою є джерелом сили - колосальним, дужчим навіть за кохання! Сили треба не на те, щоб писати, а на те, щоб жити - щоб витримувати життя і все, що люди з ним роблять. І ще й при тому не зробитися циніком. Це таки збіса трудно - але я стараюсь...
- І наостанку - побажання собі та волинянам.
- І собі, і волинянам, і всім добрим людям - мужності і віри. Адже нам справді воздається по нашій вірі, і всяке впадання в зневіру, в оте типово українське “ет, усе одно нічого не вийде” є насправді тяжким гріхом, який паралізує душу. Тож бережи нас, Боже, од душевного паралічу - в будь-яких його формах!
Подякуймо одній з найвизначніших співвітчизниць за талановите слово (таке воно – в усіх іпостасях: в поезії, прозі, есеїстиці, науці, навіть у відповідях на запитання кореспондента). А заодно привітаймо з Днем народження, який пані Оксана відзначатиме цієї неділі. Многих і благих літ Вам!
Віктор ВЕРБИЧ
http://www.simya.com.ua/rubrika.php?rub=3&article=3