Інтервю з Іваном Гаврилюком
10/05/2004 | МАРІЧКА
Львівська Газета 5.10.2004
Бардак у нашій державі – від відсутності культури”
Розмова з Іваном Гаврилюком, актором, народним депутатом України
Справжня зірка українського кіно, актор і режисер Іван Гаврилюк – кумир не одного покоління глядачів, знявся більш ніж у 70 фільмах. Нині народний артист України є ще й народним депутатом, який професійно може говорити не лише про кіно, а й про політику. Проте саме з розмови про українське кіно розпочалася наша бесіда з Іваном Ярославовичем в одній із львівських кав’ярень.
– Ситуація в українському кіно є складною. Чи можна взагалі говорити, що воно існує?
– Істиною є те, що кінематограф – найважливіше із мистецтв. Кіно має властивість виховувати людей, воно впливає на формування душі та характеру, є найбільш масовим. Це – інструмент ідеології, але лише якщо держава має свою ідеологію. А наша, на мою думку, її не має. Багато поколінь завдяки кіно виросло на комуністичній ідеології. Відомою є фраза Ульянова-Крупського про те, що з усіх мистецтв кіно є найважливішим.
Але наша держава не підтримує не лише кіно, вона не підтримує й української книжки, і будь-якого іншого мистецтва. Їй глибоко байдуже. Але мені, людині, для якої кіно є життям, це гірко стверджувати.
Хоча нині ця справа поволі рухається. Я завжди говорив, що в Україні є про що знімати кіно в будь-якому жанрі, адже наша історія дуже багата. Завжди казав, що в нас є про що знімати і кому знімати, але немає за що. Тепер ситуація трохи поліпшується, але не завдяки державі, а завдяки ентузіастам, які не мислять себе без кіно.
Мене в травні призначили художнім керівником студії ім. О. Довженка. Це було дуже несподівано, бо я ніколи не був начальником, хоча колись очолював студію “Воля ХХ” (це була приватна кіностудія, яка зняла близько шести фільмів). Молодий хлопець Віктор Приходько став директором, і студію, яка перебуває в руїнах, почали відбудовувати.
Віктор знаходить на це недержавні гроші. Але потрібна нова техніка, щоб налагодити спільне виробництво з іншими країнами, адже пропозицій дуже багато.
Нині в бюджеті закладено немалі кошти, і якщо бюджет пройде, то можна буде знімати приблизно двадцять художніх фільмів на рік.
– Свого часу акторів “Молитви за гетьмана Мазепу” звинувачували, що вони витратили на стрічку гроші, за які можна було зняти декілька фільмів. Наскільки правомірними є ці звинувачення?
– Мені боляче говорити про “Молитву за гетьмана Мазепу”, але спробую прояснити ситуацію. Це була моя ідея, й Іван Драч, Юрій Ілленко та я починали писати сценарій. Звичайно, я мав зіграти Мазепу. Навіть серед бандитів такого не буває, бо мене просто “кинули”. Й Ілленко, і Ступка, який до цього був моїм другом. Я дуже нелегко це пережив як людина, але Бог з ними.
Кошти, які їм виділили, є значними лише для нашої країни. Три мільйони доларів на історичний фільм – це копійки. За такі гроші навіть у сусідній Польщі ніхто пальцем не ворухне. Тобто такі звинувачення не правомірні. Інша річ, що з художньої точки зору це дуже слабенька стрічка, там немає чим хизуватися. Режисер стверджує, що нація не доросла до кінокартини. Але чомусь нація зрозуміла й “Тіні забутих предків”, і “Білого птаха з чорною відзнакою”, й інші стрічки. Так що ці гроші, на превеликий жаль, кинули на вітер. А фільм мав стати подією для України, адже сама персона Мазепи дає багато відповідей на запитання “Чому ми так живемо?”
– Наскільки українське поетичне кіно має перспективи для розвитку в сучасному світі?
– Цей термін придумали критики, які дивилися стрічки молодого Ілленка, такі як “Криниця для спраглих”, фільм Параджанова, який приніс Україні світову славу, – “Тіні забутих предків”, картини Леоніда Осики. А будь-яке мистецтво є у своїй основі поетичним. Довженко неймовірно сказав про те, що одна людина бачить калюжу, а інша бачить у цій калюжі зорі. Інша річ, як їх відтворити на екрані, щоб ці зорі засвітилися в душах багатьох людей.
– У світовому кіно практично немає фільму, знятого в одній державі. Тобто відбувається активна співпраця. Що може принести Україна світу кіно?
– В українських митців, тих, які ще залишилися, – інша ментальність, якщо говорити про Довженка, Миколайчука чи Осику. Інше трактування людського життя, світових трагедій. А кіно нині звелося до вузьких рамок. Предметом мистецтва стає наркоманія чи те, що чоловік живе з чоловіком. Це приносить прибутки, але мене цікавить чисте мистецтво, загальнолюдські істини. Адже світ не змінився, змінилися лише засоби пересування. І це вічне має бути предметом мистецтва, а все решта або мине, або призведе до кінця світу.
Таких стосунків, як нині між людьми, немає й серед хижаків. Навіть у церкву ходять не для того, щоб молитися, а тому, що так модно. Комуністичний режим виростив покоління людей, які є “воно”, які не є персонами. Це особливо помітно зараз, перед виборами. Думав, що мене важко чимось здивувати, а тепер переживаю шок. Люди деградують у бік бидлоцтва. Не хочу називати прізвищ, але всі знають, як людина, кришталево чиста, продається за якісь тисячі доларів.
– Нині дуже багато політиків використовують митців. Чи варто митцям іти в політику?
– Насамперед я ніколи не вважав естраду мистецтвом. Є поодинокі співаки, яких цікаво слухати. Але таких в Україні, може, з п’ять. Усі інші зникнуть і не залишать сліду. А використовують їх, бо це є масовим, як футбол. Їх використовують дешеві політики, як дешевих повій. А до розумних політиків приходять самі, до того ж приходять особистості.
Більшість наших кандидатів у президенти – хворі люди. Це і є “воно”. Воно не має що про себе сказати, бо за ним немає біографії. Так, воно говорить погано про Ющенка. І використовує ще дурнішого від себе артиста, який навіть “мама” не може сказати, хіба що мукає.
Це бридко, коли за півроку до виборів сам гарант Конституції та порядку говорить, що вибори будуть брудними. Це – парадокс!
– Чи відчує культура зміни, якщо зміниться влада?
– Як би ми не крутили, а дуже багато залежить від того, яка персона керує країною. Віктор Ющенко, якого знаю вже понад двадцять років, є людиною віруючою. Він не здатен бавитися людськими долями. Крім цього, він є освіченою та культурною людиною. І розуміє, що в державі на першому плані має бути культура. Адже все йде від культури або від її відсутності. Бардак у нашій державі – від відсутності культури.
– Майкл Мур вважає, що його фільм “Фаренгейт 9/11” може вплинути на результати виборів. Чи може кіно напряму впливати на конкретні політичні ситуації?
– Американський режисер оперує правдивими фактами. Звичайно, під власним кутом зору, але на правдивій основі. А в нас якщо зробити документальний фільм про провладного кандидата, там є цікаві реальні факти. Але опозиція не дозволяє собі цього, хоча є і гроші, й можливості. А провладні структури не мають аргументів, фактів проти нашого лідера. То вони й зачіпають то його дружину, то братів. Просто ллють бруд. За такі речі в цивілізованих країнах садять у в’язницю або штрафують. Фракція “Наша Україна” подає понад дев’яносто позовів щодня. І що з того? Хто керує судами?
Влада, яка складається з колишніх комуністів, не зростає, а навпаки, деградує та використовує старі методи боротьби. Але люди, якими вони керують, зростають, бачать, що діється довкола. Їх уже неможливо обдурити. Хоча кіно, звісно, може переконувати людей.
– Цьогоріч – роковини Сергія Параджанова. Чи планують якісь заходи в Україні?
– Наразі нічого не роблять, але наполягатиму, аби щось робили. Я знав Параджанова. Це була дивна, але дуже добра. Таких нині немає. Якутович пішов із життя, Миколайчук, Кость Степанков, Осика, Биков... Це було коло людей, у якому я виріс, і лише тепер починаю оцінювати, з ким спілкувався. А тоді здавалося, що так і має бути. Тоді треба було говорити езоповою мовою, але кожні декілька років виходив національний шедевр. А нині можна говорити все що завгодно, а шедеврів немає.
– А є цікаві молоді імена в українському кіно?
– Та є. Є ж цілий інститут, молоді хлопці. Але їх не фінансують. Держава виділила на все українське кіно, включаючи анімаційне та документальне, 18 мільйонів гривень на рік. І це, враховуючи зарплати, на всі кіностудії. Яке кіно можна робити за таких умов?
Розмовляла Катерина Сліпченко
довідка
Іван ГАВРИЛЮК закінчив кінофакультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1973). Вибрана фільмографія: “Анничка” (1968), “Захар Беркут” (1970), “Тіні зникають опівдні” (1971), “Дума про Ковпака” (1975), “Ати-бати, йшли солдати” (1976), “Канал” (1976), “Вавилон XX” (1979), “Сто радостей, або Книга великих відкриттів” (1981), “Повернення Батерфляй” (1982), “Легенда про княгиню Ольгу” (1983), “Данило – князь Галицький” (1987), “Карпатське золото” (1991), “Чотири листи фанери” (1992, актор і режисер). Народний артист України. Народний депутат України, член комітету з питань свободи слова й інформації.
Бардак у нашій державі – від відсутності культури”
Розмова з Іваном Гаврилюком, актором, народним депутатом України
Справжня зірка українського кіно, актор і режисер Іван Гаврилюк – кумир не одного покоління глядачів, знявся більш ніж у 70 фільмах. Нині народний артист України є ще й народним депутатом, який професійно може говорити не лише про кіно, а й про політику. Проте саме з розмови про українське кіно розпочалася наша бесіда з Іваном Ярославовичем в одній із львівських кав’ярень.
– Ситуація в українському кіно є складною. Чи можна взагалі говорити, що воно існує?
– Істиною є те, що кінематограф – найважливіше із мистецтв. Кіно має властивість виховувати людей, воно впливає на формування душі та характеру, є найбільш масовим. Це – інструмент ідеології, але лише якщо держава має свою ідеологію. А наша, на мою думку, її не має. Багато поколінь завдяки кіно виросло на комуністичній ідеології. Відомою є фраза Ульянова-Крупського про те, що з усіх мистецтв кіно є найважливішим.
Але наша держава не підтримує не лише кіно, вона не підтримує й української книжки, і будь-якого іншого мистецтва. Їй глибоко байдуже. Але мені, людині, для якої кіно є життям, це гірко стверджувати.
Хоча нині ця справа поволі рухається. Я завжди говорив, що в Україні є про що знімати кіно в будь-якому жанрі, адже наша історія дуже багата. Завжди казав, що в нас є про що знімати і кому знімати, але немає за що. Тепер ситуація трохи поліпшується, але не завдяки державі, а завдяки ентузіастам, які не мислять себе без кіно.
Мене в травні призначили художнім керівником студії ім. О. Довженка. Це було дуже несподівано, бо я ніколи не був начальником, хоча колись очолював студію “Воля ХХ” (це була приватна кіностудія, яка зняла близько шести фільмів). Молодий хлопець Віктор Приходько став директором, і студію, яка перебуває в руїнах, почали відбудовувати.
Віктор знаходить на це недержавні гроші. Але потрібна нова техніка, щоб налагодити спільне виробництво з іншими країнами, адже пропозицій дуже багато.
Нині в бюджеті закладено немалі кошти, і якщо бюджет пройде, то можна буде знімати приблизно двадцять художніх фільмів на рік.
– Свого часу акторів “Молитви за гетьмана Мазепу” звинувачували, що вони витратили на стрічку гроші, за які можна було зняти декілька фільмів. Наскільки правомірними є ці звинувачення?
– Мені боляче говорити про “Молитву за гетьмана Мазепу”, але спробую прояснити ситуацію. Це була моя ідея, й Іван Драч, Юрій Ілленко та я починали писати сценарій. Звичайно, я мав зіграти Мазепу. Навіть серед бандитів такого не буває, бо мене просто “кинули”. Й Ілленко, і Ступка, який до цього був моїм другом. Я дуже нелегко це пережив як людина, але Бог з ними.
Кошти, які їм виділили, є значними лише для нашої країни. Три мільйони доларів на історичний фільм – це копійки. За такі гроші навіть у сусідній Польщі ніхто пальцем не ворухне. Тобто такі звинувачення не правомірні. Інша річ, що з художньої точки зору це дуже слабенька стрічка, там немає чим хизуватися. Режисер стверджує, що нація не доросла до кінокартини. Але чомусь нація зрозуміла й “Тіні забутих предків”, і “Білого птаха з чорною відзнакою”, й інші стрічки. Так що ці гроші, на превеликий жаль, кинули на вітер. А фільм мав стати подією для України, адже сама персона Мазепи дає багато відповідей на запитання “Чому ми так живемо?”
– Наскільки українське поетичне кіно має перспективи для розвитку в сучасному світі?
– Цей термін придумали критики, які дивилися стрічки молодого Ілленка, такі як “Криниця для спраглих”, фільм Параджанова, який приніс Україні світову славу, – “Тіні забутих предків”, картини Леоніда Осики. А будь-яке мистецтво є у своїй основі поетичним. Довженко неймовірно сказав про те, що одна людина бачить калюжу, а інша бачить у цій калюжі зорі. Інша річ, як їх відтворити на екрані, щоб ці зорі засвітилися в душах багатьох людей.
– У світовому кіно практично немає фільму, знятого в одній державі. Тобто відбувається активна співпраця. Що може принести Україна світу кіно?
– В українських митців, тих, які ще залишилися, – інша ментальність, якщо говорити про Довженка, Миколайчука чи Осику. Інше трактування людського життя, світових трагедій. А кіно нині звелося до вузьких рамок. Предметом мистецтва стає наркоманія чи те, що чоловік живе з чоловіком. Це приносить прибутки, але мене цікавить чисте мистецтво, загальнолюдські істини. Адже світ не змінився, змінилися лише засоби пересування. І це вічне має бути предметом мистецтва, а все решта або мине, або призведе до кінця світу.
Таких стосунків, як нині між людьми, немає й серед хижаків. Навіть у церкву ходять не для того, щоб молитися, а тому, що так модно. Комуністичний режим виростив покоління людей, які є “воно”, які не є персонами. Це особливо помітно зараз, перед виборами. Думав, що мене важко чимось здивувати, а тепер переживаю шок. Люди деградують у бік бидлоцтва. Не хочу називати прізвищ, але всі знають, як людина, кришталево чиста, продається за якісь тисячі доларів.
– Нині дуже багато політиків використовують митців. Чи варто митцям іти в політику?
– Насамперед я ніколи не вважав естраду мистецтвом. Є поодинокі співаки, яких цікаво слухати. Але таких в Україні, може, з п’ять. Усі інші зникнуть і не залишать сліду. А використовують їх, бо це є масовим, як футбол. Їх використовують дешеві політики, як дешевих повій. А до розумних політиків приходять самі, до того ж приходять особистості.
Більшість наших кандидатів у президенти – хворі люди. Це і є “воно”. Воно не має що про себе сказати, бо за ним немає біографії. Так, воно говорить погано про Ющенка. І використовує ще дурнішого від себе артиста, який навіть “мама” не може сказати, хіба що мукає.
Це бридко, коли за півроку до виборів сам гарант Конституції та порядку говорить, що вибори будуть брудними. Це – парадокс!
– Чи відчує культура зміни, якщо зміниться влада?
– Як би ми не крутили, а дуже багато залежить від того, яка персона керує країною. Віктор Ющенко, якого знаю вже понад двадцять років, є людиною віруючою. Він не здатен бавитися людськими долями. Крім цього, він є освіченою та культурною людиною. І розуміє, що в державі на першому плані має бути культура. Адже все йде від культури або від її відсутності. Бардак у нашій державі – від відсутності культури.
– Майкл Мур вважає, що його фільм “Фаренгейт 9/11” може вплинути на результати виборів. Чи може кіно напряму впливати на конкретні політичні ситуації?
– Американський режисер оперує правдивими фактами. Звичайно, під власним кутом зору, але на правдивій основі. А в нас якщо зробити документальний фільм про провладного кандидата, там є цікаві реальні факти. Але опозиція не дозволяє собі цього, хоча є і гроші, й можливості. А провладні структури не мають аргументів, фактів проти нашого лідера. То вони й зачіпають то його дружину, то братів. Просто ллють бруд. За такі речі в цивілізованих країнах садять у в’язницю або штрафують. Фракція “Наша Україна” подає понад дев’яносто позовів щодня. І що з того? Хто керує судами?
Влада, яка складається з колишніх комуністів, не зростає, а навпаки, деградує та використовує старі методи боротьби. Але люди, якими вони керують, зростають, бачать, що діється довкола. Їх уже неможливо обдурити. Хоча кіно, звісно, може переконувати людей.
– Цьогоріч – роковини Сергія Параджанова. Чи планують якісь заходи в Україні?
– Наразі нічого не роблять, але наполягатиму, аби щось робили. Я знав Параджанова. Це була дивна, але дуже добра. Таких нині немає. Якутович пішов із життя, Миколайчук, Кость Степанков, Осика, Биков... Це було коло людей, у якому я виріс, і лише тепер починаю оцінювати, з ким спілкувався. А тоді здавалося, що так і має бути. Тоді треба було говорити езоповою мовою, але кожні декілька років виходив національний шедевр. А нині можна говорити все що завгодно, а шедеврів немає.
– А є цікаві молоді імена в українському кіно?
– Та є. Є ж цілий інститут, молоді хлопці. Але їх не фінансують. Держава виділила на все українське кіно, включаючи анімаційне та документальне, 18 мільйонів гривень на рік. І це, враховуючи зарплати, на всі кіностудії. Яке кіно можна робити за таких умов?
Розмовляла Катерина Сліпченко
довідка
Іван ГАВРИЛЮК закінчив кінофакультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1973). Вибрана фільмографія: “Анничка” (1968), “Захар Беркут” (1970), “Тіні зникають опівдні” (1971), “Дума про Ковпака” (1975), “Ати-бати, йшли солдати” (1976), “Канал” (1976), “Вавилон XX” (1979), “Сто радостей, або Книга великих відкриттів” (1981), “Повернення Батерфляй” (1982), “Легенда про княгиню Ольгу” (1983), “Данило – князь Галицький” (1987), “Карпатське золото” (1991), “Чотири листи фанери” (1992, актор і режисер). Народний артист України. Народний депутат України, член комітету з питань свободи слова й інформації.
Відповіді
2004.10.05 | пан Roller
Re: Інтервю з Іваном Гаврилюком
МАРІЧКА пише:> Львівська Газета 5.10.2004
>
> – Нині дуже багато політиків використовують митців. Чи варто митцям іти в політику?
>
> – Насамперед я ніколи не вважав естраду мистецтвом. Є поодинокі співаки, яких цікаво слухати. Але таких в Україні, може, з п’ять. Усі інші зникнуть і не залишать сліду. А використовують їх, бо це є масовим, як футбол. Їх використовують дешеві політики, як дешевих повій. А до розумних політиків приходять самі, до того ж приходять особистості.
>
> Більшість наших кандидатів у президенти – хворі люди. Це і є “воно”. Воно не має що про себе сказати, бо за ним немає біографії. Так, воно говорить погано про Ющенка.
А про эстраду никто и не спрашивал. Коню понятно, что вопрос адресован лично Гаврилюку. Сегодня Гаврюлюка изредка показывают по каналам РТР, в образах красноармейцев, вечно молодым, вечно юным.Но если его не узнают в Москве, то тоже можно предположить и про Киев.Так на трибуне иногда вижу, а что он там делает, не видел ни одного выступления. Ступка тот проворней был, всегда крутился возле начальства.
Кстати, про ВОНО, это ведь дело вкуса. Кто-то не может отличить Гаврилюка от Гавнюка, а кто-то Ющенко, от ВОНО.А кому-то без разицы.
Что до поэтического кино,то по российскому каналу РТР мне удалось увидеть фильм по "Каменный Крест", по Стефанику, и "Тени забытых предков".
Вообще-то эта поэзия похожа на чернуху. Посмотреть на одни эти рожи, в которых кстати играют местные жители. Это какой-то первобытный строй. Но что поделать, я вполне верю, что в начале века все так и выглядело, такой была поэзия.
От одного священника слышал, что когда чеовек рождается, ребенком он имеет лик божий, позже это лик превращается в лицо, а в старости в рожу. Так вот, в этих фильмах одни рожи.Что до лиц главных героев, да в общем-то, они и не главные в фильме. Но как представление о чем-то таком твердом, этносе остается.
Что до Параджанова, конкретно, то сегодня можно услышать о многих его друзьях. Интересно, где они были при жизни его. Эта ситуация смахивает на ситуацию с Высоцким. Разница в том, что про украинское кино, в привязке к Параджанову, легко говорить, никто его не видел,да его и не существует.Разве что один фильм.Ему ведь не дали снимать.
А то что есть, никто смотреть не станет. Разве что я, и то по случайному стеченю обстоятельств. Тяжелое это кино.
Brgds
2004.10.05 | юрко
Re: Інтервю з Іваном Гаврилюком
> – Істиною є те, що кінематограф – найважливіше із мистецтв. Кіно має властивість виховувати людей, воно впливає на формування душі та характеру, є найбільш масовим. Це – інструмент ідеології, але лише якщо держава має свою ідеологію. А наша, на мою думку, її не має. Багато поколінь завдяки кіно виросло на комуністичній ідеології. Відомою є фраза Ульянова-Крупського про те, що з усіх мистецтв кіно є найважливішим.чому він вирішив, що найважливіше? Бо Лєнін так сказав? Воно таке ж важливе, як і усяке інше мистецтво. Як і в літературі, є гори дрантя і серед них трапляється таке, що стає знаком певного періоду, тобто, мистецтвом, яке цінують. Скільки фільмів продукують щороку у світі і скільки вартісного через десятки років з охотою дивляться ще раз.
А впливає на маси кіно тому, що і думати особливо не треба, мигає там щось на екрані, не даючи заснути. З книжкою, навіть паршивою, є складніше, бо вимагає хоч мінімальних зусиль мозку, хоча б для прочитання одного речення.
З ідеологією, то в нього це відрижка комуністичних часів, коли державний апарат, а не люди, були носіями ідеології. І з комуністичною ідеологією він загнув, бо покоління виросли з комуністичною доктриною в голові не завдяки особливим надзвичайним якостям кіно, а тому, що були повністю ізольовані від світу і порівняти чи вибрати не мали з чого. На безриб'ї і рак...
>
> Але наша держава не підтримує не лише кіно, вона не підтримує й української книжки, і будь-якого іншого мистецтва. Їй глибоко байдуже. Але мені, людині, для якої кіно є життям, це гірко стверджувати.
> Хоча нині ця справа поволі рухається. Я завжди говорив, що в Україні є про що знімати кіно в будь-якому жанрі, адже наша історія дуже багата. Завжди казав, що в нас є про що знімати і кому знімати, але немає за що. Тепер ситуація трохи поліпшується, але не завдяки державі, а завдяки ентузіастам, які не мислять себе без кіно.
Тут він має часткову рацію про підтримку мистецтва державою, але в контексті його зіпсованих стосунків зі Ступкою, невідомо, про що йдеться - про справді мистецтво, чи просто доступ до корита. І, чи справді фільм про Мазепу в суті є поганим, чи просто фільм поганий, бо він не приймав участі у ньому. Тобто, щодо критики фільмів інших, то вона пролітає мимо, хай не критикує, а покаже, що він може зробити щось краще.