І ні тобі попси, ні блатняку... Віктор Єрофєєв у Львові
10/27/2004 | otar
«А тепер я, як головний русофоб України, напевно, перейду на російську мову,» - сумно пожартував Юрій Андрухович, сидячи перед звичною «ляльківською» публікою поруч із відомим російським письменником Віктором Єрофєєвим, якого саме він, Андрухович, запросив до Західної України у вересні цього року. Познайомились вони на літературному фестивалі в Німеччині.
Єрофєєв ніколи досі не бував у наших краях. Наступною зупинкою його західноукраїнського міні-туру буде Івано-Франківськ, а кінцевою – Чернівці, звідки походить дружина письменника. Компліменти на адресу Львова, що пролунали з його вуст, важко переоцінити, адже Єрофєєв бачив і Крим, і Рим, народився в Парижі, юність провів у Африці, словом, зазнав гірко-солодких поневірянь дитини радянського дипломата. Саме невпинне проникнення у свідомість європейської культури, її інтерференція з радянщиною, яку активно нав'язували дітям дипломатів у спецшколі, і є передумовою зародження літературного таланту Єрофєєва. Це, а також багато інших комічних і трагічних подробиць зі своєї забугорної юності, Віктор Єрофєєв розповів, жадібно затягуючись цигаркою, у відповідь на запитання про передумови написання книги «Хороший Сталин». Цей роман відривають на Заході з руками: німці друкували його частинами в газеті, чого в Європі не робиться з ХІХ століття. Звідки такий ажіотаж?
Як мені, - людині, знайомій із Єрофєєвим хіба зі збірки «Русские цветы зла», та ще з не вельми прихильних читацьких відгуків, - видалось, цей письменник яскравий, талановитий, але вкрай незручний, причому – для всіх. Йому непросто дати визначення. Його називають одним із трійці, до якої також належать Пєлєвін і Сорокін; що ж, якщо судити за уривком із «Хорошого Сталіна», який було зачитано, він таки є чимось середнім, без сорокінської саркастичної чорнухи і пєлєвінського квазипостмодерністичного позерства. Жорсткий, різкий, безкомпромісний, і в той самий час просто-таки фотографічно образний і барвистий наратив захоплює миттєво. Та зважте на те, що популярність як на батьківщині, так і на Заході Єрофєєву принесла не конструктивна, а деструктивна діяльність – нищівна критика всього російського, починаючи від засад квасно-лапотної ментальності і до найвищих ешелонів чинної влади. Він заїхав на європейський Парнас верхи на конику русофобії, і цього не приховує: «Коли я бачу в Польщі, яким попитом користується «Энциклопедия русской души», мені страшно, бо я розумію, який подарунок зробив їхній русофобії, і скільки ще подарунків зроблю».
Розмова двох головних «русофобів» у форматі інтерв'ю не вдалась (Андрухович довго думав над кожним запитанням, перекладаючи, певно, його в голові російською, і взагалі був не в формі), тож основними «хайлайтами» творчого вечора було читання і розмова про політику. Читає Єрофєєв майстерно; попри те, що уривок, що репрезентував «Хорошого Сталіна», був обраний навмання, ідеально поставлений голос і професійна гра інтонаціями піднесли читання до рівня радіоспектакля. Публіка не раз вибухала сміхом, був і «спецефект»: на словах «учительница залилась смехом на высоких тонах» (чи щось таке) у кишені читця заверещав мобільний, насвистуючи мелодійку з «Кілл Білл 2».
Коли вщухли оплески, що знаменували відмову львівської богемної молоді (яка, щиро кажучи, навряд чи Єрофєєва читала) від будь-якого упередженого ставлення до російської літератури в цілому, гість перейшов до відповідей на запитання.
Серед публіки обізнаність на його творчості виявив лише Андрій Бондар. Його запитання було: «чи не стало Вам важко жити в Росії після публікації «Энциклопедии русской души»?» - на що Єрофєєв відповів, що й доти було не легко. Для російської літературної критики він – абсолютно одіозна постать; проти нього ведеться безперервна публіцистична війна, як, утім, і проти кожного, хто не збирається приймати правила й умовності путінської Росії.
Нарешті було поставлене запитання, яке обіцяло бути головною інтригою вечора: яке ставлення Єрофєєва до приїзду в Україну пана Путіна, а також до виборів у нашій країні? Треба сказати, що весь цей час за спиною «русофобів» жовтогарячо палав ющенківський плакат. Єрофєєв не став уникати відповіді: він – ліберал, прибічник ЛДПР (до речі, ніхто не наважився запитати, чому ж тоді він не поділяє переконань лідера партії Жириновського, що він нещодавно так палко висловлювався за проффесора Януковича), і завжди виступає на боці справжніх демократів. З цього, дипломатично натякнув росіянин, ми «можемо зрозуміти його симпатії щодо українських виборів». Львів'яни вітали це зізнання гучними оплесками.
Приїзду Путіна Єрофєєв не розуміє, і вважає, що масова агітація за Януковича в Москві – неподобствo. Він побажав нам усім зробити правильний вибір.
Потім була досить довга промова про те, що нас об'єднує і роз'єднує. Це був, напевно, перший раз, коли я чув із вуст російського інтелігента щось у цьому ключі. На відміну від абсолютної більшості російських «гуманістів», що закликають «не руйнувати дружньої сім'ї народів» і оголошують росіян з українцями «єдиним цілим», Єрофєєв наголосив: наша спільна постсовковість – це наше нещастя, це не те, за що варто триматись. «Така вже наша історія, що ми були в одній радянській державі – когось завоювали, а хтось, може, когось завоював... Але тепер це минуле, і не треба його штучно продовжувати.»
Який це, все-таки, знаковий збіг: у той самий час, як Путін і Лукашенко приїжджають до Києва, аби ствердитись у своєму впливі і засвітитись біля провладного і проросійського кандидата, саме Андрухович, «русофоб» і головний підписант «Відкритого листа дванадцяти», показує Україні зовсім іншу Росію. Росію, яка не тисне. Яка не закликає до повернення в «єдину родину народів-братів» і не заперечує існування української мови. Росію, яка простягає руку і хоче обмінюватись досвідом, Росію, яка щиро бажає нам свободи і добра. З цією Росією в нас є про що говорити. Вона нам цікава.
Насамкінець, коли Віка Кришталь, що тепер виконує обов'язки адміністратора Ляльки, з виряченими очима робила Андруховичу знаки, щоб він закруглявся, бо нагорі вже зібралась нетерпляча дискотечна публіка, Єрофєєва запитали: чому ж, усе-таки, Росія – не Європа? Він був готовий говорити на цю тему довго. Наведу лише одну яскраву цитату: «Коли я лечу з Москви в Париж, я кажу друзям: я лечу в Європу. І вони розуміють без проблем. Коли лечу в Пекін, кажу: я лечу в Азію. І теж – ніяких питань. Питання лише одне: ЗВІДКИ я лечу? Що таке Москва? Європа, Азія? Москва виявляється нулем. Росія – країна, яка ще не готова визначитись, чим вона є».
Публіка не хотіла прощатись із Єрофєєвим. Що й казати, було б дуже незле, якби Андрухович привозив до нас побільше таких носіїв «мови попси і блатняку», щоб люди нарешті побачили різницю між росіянином розумним, готовим сприймати нормальні людські цінності, та росіянином тупорилим, готовим мочити всіх ворогів Матушкі-Расєї в сортирах, а ноги – в Індійському океані.
Єрофєєв ніколи досі не бував у наших краях. Наступною зупинкою його західноукраїнського міні-туру буде Івано-Франківськ, а кінцевою – Чернівці, звідки походить дружина письменника. Компліменти на адресу Львова, що пролунали з його вуст, важко переоцінити, адже Єрофєєв бачив і Крим, і Рим, народився в Парижі, юність провів у Африці, словом, зазнав гірко-солодких поневірянь дитини радянського дипломата. Саме невпинне проникнення у свідомість європейської культури, її інтерференція з радянщиною, яку активно нав'язували дітям дипломатів у спецшколі, і є передумовою зародження літературного таланту Єрофєєва. Це, а також багато інших комічних і трагічних подробиць зі своєї забугорної юності, Віктор Єрофєєв розповів, жадібно затягуючись цигаркою, у відповідь на запитання про передумови написання книги «Хороший Сталин». Цей роман відривають на Заході з руками: німці друкували його частинами в газеті, чого в Європі не робиться з ХІХ століття. Звідки такий ажіотаж?
Як мені, - людині, знайомій із Єрофєєвим хіба зі збірки «Русские цветы зла», та ще з не вельми прихильних читацьких відгуків, - видалось, цей письменник яскравий, талановитий, але вкрай незручний, причому – для всіх. Йому непросто дати визначення. Його називають одним із трійці, до якої також належать Пєлєвін і Сорокін; що ж, якщо судити за уривком із «Хорошого Сталіна», який було зачитано, він таки є чимось середнім, без сорокінської саркастичної чорнухи і пєлєвінського квазипостмодерністичного позерства. Жорсткий, різкий, безкомпромісний, і в той самий час просто-таки фотографічно образний і барвистий наратив захоплює миттєво. Та зважте на те, що популярність як на батьківщині, так і на Заході Єрофєєву принесла не конструктивна, а деструктивна діяльність – нищівна критика всього російського, починаючи від засад квасно-лапотної ментальності і до найвищих ешелонів чинної влади. Він заїхав на європейський Парнас верхи на конику русофобії, і цього не приховує: «Коли я бачу в Польщі, яким попитом користується «Энциклопедия русской души», мені страшно, бо я розумію, який подарунок зробив їхній русофобії, і скільки ще подарунків зроблю».
Розмова двох головних «русофобів» у форматі інтерв'ю не вдалась (Андрухович довго думав над кожним запитанням, перекладаючи, певно, його в голові російською, і взагалі був не в формі), тож основними «хайлайтами» творчого вечора було читання і розмова про політику. Читає Єрофєєв майстерно; попри те, що уривок, що репрезентував «Хорошого Сталіна», був обраний навмання, ідеально поставлений голос і професійна гра інтонаціями піднесли читання до рівня радіоспектакля. Публіка не раз вибухала сміхом, був і «спецефект»: на словах «учительница залилась смехом на высоких тонах» (чи щось таке) у кишені читця заверещав мобільний, насвистуючи мелодійку з «Кілл Білл 2».
Коли вщухли оплески, що знаменували відмову львівської богемної молоді (яка, щиро кажучи, навряд чи Єрофєєва читала) від будь-якого упередженого ставлення до російської літератури в цілому, гість перейшов до відповідей на запитання.
Серед публіки обізнаність на його творчості виявив лише Андрій Бондар. Його запитання було: «чи не стало Вам важко жити в Росії після публікації «Энциклопедии русской души»?» - на що Єрофєєв відповів, що й доти було не легко. Для російської літературної критики він – абсолютно одіозна постать; проти нього ведеться безперервна публіцистична війна, як, утім, і проти кожного, хто не збирається приймати правила й умовності путінської Росії.
Нарешті було поставлене запитання, яке обіцяло бути головною інтригою вечора: яке ставлення Єрофєєва до приїзду в Україну пана Путіна, а також до виборів у нашій країні? Треба сказати, що весь цей час за спиною «русофобів» жовтогарячо палав ющенківський плакат. Єрофєєв не став уникати відповіді: він – ліберал, прибічник ЛДПР (до речі, ніхто не наважився запитати, чому ж тоді він не поділяє переконань лідера партії Жириновського, що він нещодавно так палко висловлювався за проффесора Януковича), і завжди виступає на боці справжніх демократів. З цього, дипломатично натякнув росіянин, ми «можемо зрозуміти його симпатії щодо українських виборів». Львів'яни вітали це зізнання гучними оплесками.
Приїзду Путіна Єрофєєв не розуміє, і вважає, що масова агітація за Януковича в Москві – неподобствo. Він побажав нам усім зробити правильний вибір.
Потім була досить довга промова про те, що нас об'єднує і роз'єднує. Це був, напевно, перший раз, коли я чув із вуст російського інтелігента щось у цьому ключі. На відміну від абсолютної більшості російських «гуманістів», що закликають «не руйнувати дружньої сім'ї народів» і оголошують росіян з українцями «єдиним цілим», Єрофєєв наголосив: наша спільна постсовковість – це наше нещастя, це не те, за що варто триматись. «Така вже наша історія, що ми були в одній радянській державі – когось завоювали, а хтось, може, когось завоював... Але тепер це минуле, і не треба його штучно продовжувати.»
Який це, все-таки, знаковий збіг: у той самий час, як Путін і Лукашенко приїжджають до Києва, аби ствердитись у своєму впливі і засвітитись біля провладного і проросійського кандидата, саме Андрухович, «русофоб» і головний підписант «Відкритого листа дванадцяти», показує Україні зовсім іншу Росію. Росію, яка не тисне. Яка не закликає до повернення в «єдину родину народів-братів» і не заперечує існування української мови. Росію, яка простягає руку і хоче обмінюватись досвідом, Росію, яка щиро бажає нам свободи і добра. З цією Росією в нас є про що говорити. Вона нам цікава.
Насамкінець, коли Віка Кришталь, що тепер виконує обов'язки адміністратора Ляльки, з виряченими очима робила Андруховичу знаки, щоб він закруглявся, бо нагорі вже зібралась нетерпляча дискотечна публіка, Єрофєєва запитали: чому ж, усе-таки, Росія – не Європа? Він був готовий говорити на цю тему довго. Наведу лише одну яскраву цитату: «Коли я лечу з Москви в Париж, я кажу друзям: я лечу в Європу. І вони розуміють без проблем. Коли лечу в Пекін, кажу: я лечу в Азію. І теж – ніяких питань. Питання лише одне: ЗВІДКИ я лечу? Що таке Москва? Європа, Азія? Москва виявляється нулем. Росія – країна, яка ще не готова визначитись, чим вона є».
Публіка не хотіла прощатись із Єрофєєвим. Що й казати, було б дуже незле, якби Андрухович привозив до нас побільше таких носіїв «мови попси і блатняку», щоб люди нарешті побачили різницю між росіянином розумним, готовим сприймати нормальні людські цінності, та росіянином тупорилим, готовим мочити всіх ворогів Матушкі-Расєї в сортирах, а ноги – в Індійському океані.