11/07/2004 | юрко

колись, перечитуючи книжку Жака Россі “Довідник ГУЛагу”, серед іншого натрапив на пояснення слова “фраєр”. Ця книжка є практично збірником слів із зековського жаргону, перемішаного з найрізноманітнішою інформацією щодо совєцької пенітенційної системи. Отже, згадавши вислів “жадность фраера згубила”, прочитав, що фраєром в кримінальному світі вважали особу, котра не належала до якогось злодійського угрупування. Такий собі незалежний вовк-самітник.

На цьому й закінчилося б моє зацікавлення предметом, якби пару тижнів тому, перечитуючи деякі матеріали про Середньовіччя (інтерес завдяки впливу творів Умберто Еко) стосовно світогляду людей того періоду, не побачив дивне слово англійською мовою friar – фраєр. Як випливало з тексту, в Середні віки існували дві категорії монахів monk (монах) і friar (фраєр). Мене це вразило. Що мають спільного монахи Середньовіччя з фраєрами совєцьких концтаборів?

Копнувши глибше, знайшов пояснення в католицькій енциклопедії слова “фраєр”. Отже, виявляється, фраєр походить, як варто було сподіватися, з латини і означає frater – брат. Але, якщо так, то чому стався поділ на монахів і фраєрів, це ж ніби одне й те саме?

З подальших пошуків виявилося, що в Середні Віки проходили цілі баталії в християнському світогляді. Це, як я тепер ретроспективно розумію, добре описано у “Назві троянди” Еко.

Протягом багатьох століть у християнській Європі відбувався поступове розгалуження в християнському світогляді, котре було закріплене в Бенедиктинському правильнику, написаному, як вважається, десь біля 530 року, тобто, п’ятсот років після смерті Христа.

Ті, котрі відрікалися від земного життя і готували себе до потойбічного, ставали монахами двох типів – організовані у громади і, грубо кажучи, праздно шатающимися по світу, себто, волоцюгами. До речі, спочатку був ще один рух – монахи-самітники. Але, як виглядає, цей напрям не став таким популярним в Західній Європі, як в православних Східної, де він перейшов у скрайню форму – затворників.

Звичайно, зорганізовані у громади мали можливість, завдяки саме зорганізованості, сильно покращити свій матеріальний стан протягом багатьох століть. Але незорганізовані стали джерелом виникнення різноманітних єресей. Відбувся різкий світоглядний поділ між багатими монастирями і “вільними” монахами. Цей поділ дав поштовх на цілий ряд єресей, які стосувалися запитання – чи був Ісус Христос бідним? Йшлося не про приватну власність. Її не мали ні монахи монастирів, ні незорганізовані. Йшлося про те, чи може монастир, як інституція, накопичувати матеріальні багатства.

Запитання про бідність Христа принципове, бо ствердна відповідь означає відмову від накопичення будь-якою релігійною громадою матеріальних благ. Частина духовенства, та, котра багатша, відкидала ідею, що Христос був бідним. Але вона дуже добре резонувала з неймовірно великою кількістю бідоти, котра в Середньовіччі волочилася світом, не маючи жодної власності і котру часто навіть не впускали до міст. Арнольд з Brescia проповідував, що священики і монахи, котрі мають якусь власність, не можуть спастися.

Отже, монахи, котрі відмовилися від монашого життя в громадах, жили з жебрацтва. Звідси виник латинський термін niendicus – в стані жебрацтва. Цей термін було “зіпсовано” до mendicancy і його стали застосовувати до тих братів-монахів, котрі відмовилися від будь-якої власності – mendicant friar. Побожність жебраків-фраєрів була прикладом для інших волоцюг. І волоцюги гуртувалися навколо фраєрів. Такі групи стали новим типом монашого ордену. Тобто, відбувся перехід від жебрацтва у зорганізовану християнську громаду, проте ідея бідності залишалася в силі.

Щоб якось упорядкувати цих фраєрів в 1215 році Четверта Lateran Рада заборонила створення нових фраєрських орденів і дозволила існувати чотирьом найбільшим, яких стали звати quatuor ordines mendicantes de iure communi – Домініканці, або фраєри-проповідники, також відомі як Чорні фраєри, бо одягали чорну накидку на білий балахон, засновані святим Домініком в 1215 році.

Тоді, Францісканці, чи фраєри-мінори (відомі ще й як Сірі фраєри), засновані святим Францісом з Ассізі. Цей орден вважається патріаршим орденом усіх орденів-мендикантів, бо правильник ордену було усно підтверджено ще в 1209 році. Відгалуженням цього ордену став орден Капуцинів.

Тоді, Кармеліти, чи білі фраєри (за білою накидкою на коричневий балахон). Цей орден було утворено, як чисто контемпляційний (споглядальний) орден, пізніше вони стали мендикантами в 1245 році.
І останній, Августини, чи самітники святого Августина (фраєри Августина), що мають часткове походження від відомого єпископа з Hippo.

В Середні віки фраєрство набуло дуже великої популярності і охопило десятки тисяч людей по Європі і Близькому Сході. Їх мотто було non sibi soli vivere sed et aliis proficere (не жити для себе, лише служити іншим). На відміну від Бенедиктинців, монастирі котрих були поза містами, щоб уникнути небажаного впливу світського життя, фраєри мали більший вплив на життя міста. Бенедиктинці-монахи були прив’язані до одного монастиря принципом votum stabilati, тобто, присвячувалися жити лише у цьому монастирі. Фраєри ж користувалися відносною свободою, котра походила з часів їх жебрацького життя. Вони за згодою вищого духовенства, могли навіть переїхати до іншої країни.

Принцип служіння людям, несучи їм Слово Боже, з відмовою заробляти собі на прожиття залишилося і до нашого часу. Кожен фраєрський монастир має свій район, чи дистрикт (limes, terminus), в якому фраєри-монахи регулярно прохають подання-милостиню. Ця інституція милостині і далі існує в Італії, Іспанії та в деяких частинах Німеччини. Але, наприклад в Австрії та Угорщині, це заборонено законом.

Виглядає, що поняття фраєр-жебрак, котрий живе сам по собі і ні до кого не належить, якимось чином ввійшло у злодійський жаргон росіян і українців і хоча втратило приналежність до духовенства, проте зберегло суть цього поняття.

З цього усього виникають також дуже сильні асоціації з нашим недавнім минулим - совком з його "релігією" відмови від гонитви за матеріальними благами, Кодексом будівника комунізму, як майже правильника Домініканського ордену, розвитком моралі, як найважливішої потреби і сенсу життя людини. І знову вражаюча подібність у тому, що ця "нова релігія" - комунізм була "релігією" бідних-жебраків. Чи не є усе, нібито нове, давно забутим старим?