інша сучасна українська література?!?
01/24/2005 | r_m
Шановні друзі, пропоную обговорити тему, підняту у статті „Інша сучасна українська література” (Мельників Р. „Інша сучасна українська література”// "Книжковий клуб+".— 2004. — №3. — С. 30-31). Наразі про це в Україні говорять буквально кілька осіб — Андрій Кокотюха та брати Капранови, але те, що проблема інформаційної блокади існує (або її можна ще означити „проблемою інформаційних фільтрів”) — поза всяким сумнівом, як і те, що її потрібно вирішувати. Процес обговорення — своєрідний „прорив блокади”. А втім, що ви з цього приводу думаєте...
"Книжковий клуб+", 2004_№3
Ростислав Мельників
ІНША СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Її імена не рясніють на шпальтах спеціалізованих видань, їхні твори не обговорюються провідними критиками та літературознавцями, зрештою чимало читачів просто не підозрюють про її існування, але те що вона є, розвивається, шириться і має неабиякі перспективи — факт доконаний. Йдеться ж про літературу для масового читання, про твори, які при найменшій інформаційній підтримці здатні потрапити до рук більшості з тих, хто ще не втратив навичок до читання, і заповнити дозвілля або ж, скажімо, час пересування у громадському транспорті. Відтак, за умови сприятливого розвитку обставин, навряд чи сумарний наклад творів ЮА зможе дорівнятися хоча б одному виданню однієї книги цієї літератури.
Водночас, є підозра, що саме тут і криються причини інформаційного вакууму для іншої сучасної української літератури, яка не вписується ані в схеми та моделі Володимира Єшкілєва, ані в перспективу бачення літпроцесу Іваном Андрусяком, а тим паче не має жодного стосунку до чіткої літературної стратегії „Критики”.
Добра душа українського літератора та видавця зазвичай віддає цілу нішу власної аудиторії, а відповідно й ринку — на поталу іншомовним зайдам, котрі спрямовують гроші вітчизняних читачів до північно-східного кордону на підтримку сусіднього книговидання. „Ми ж бо еліта, а тому й спеціалізуємося на продукуванні й виданні літератури для [українських] інтелектуалів” — ще й досі чимало письменників та видавців з гордістю підпишуться під цими словами, не усвідомивши їх взаємозв’язку з актуалізованим лементом: „Ринок окуповано, інтереси російських книговидавців лобіюються на рівні Президента та Уряду”. А що вже говорити про втрачений час і втрачені можливості. Цим чомусь ніхто й не переймається, так само як і виробленням певної інформаційно-видавничої політики, в основу якої могли б лягти корпоративні інтереси.
Інша сучасна українська література як література масового вжитку може тут стати однією з ключових ланок широкомасштабної програми „Купуймо українське — читаймо українське”, з огляду на специфіку масової свідомості, а особливо якщо застосовувати стратегії індійських соляних бойкотів. Та й саме на цьому етапі формується читач і тієї літератури, до якої прагне сьогодні літтусівка й спеціалізована періодика. Однак, будемо відверті, твори Олексія Волкова або Андрія Кокотюхи куди професійніше, ба навіть художніше зроблені, аніж безпорадні та безликі вправляння в письмі Іздрика, а чи новоявленої „надії галицьких літературних гонорів” Дереша, хоча й писати про останніх вважається ледь не правилом хорошого тону.
Власне, про це подумалося, коли чималий стос книг від продюсерської агенції „Зелений пес” було перечитано на прохання головного редактора. Адже саме брати Капранови та ще кілька видавництв опікуються сьогодні виданням іншої літератури.
Звісно, що книги нерівні, подекуди бракує письменницькою вправності, а зрідка — хоча це скоріше виняток — відверто коректорський недогляд: дуже вже муляє неправильне закінчення в кличному відмінку імені головного героя — „Олегу”, замість „Олеже”, а до нього звертаються ледь не на кожній сторінці роману Євгена Демченка „Господарі Богемії”.
Та поза всяким сумнівом, навіть ця випадкова вибірка книжок свідчить про певні тенденції і загальний рівень іншої української сучасної літератури, причому на користь останньої.
Утім, спершу про те, що виглядає, на мою суб’єктивну думку, неприйнятним і що варто взяти до уваги письменникам та видавцям. Це ім’я на обкладинці. Коли Євген Демченко, Олексій Волков та Тетяна Парнюк — цілком надаються до зацікавлення широким загалом, то Євген Є й Андрій Філософ — одразу ж примушують байдужіти до авторського тексту. Додане фото реальної людини не компенсує імені або промовистого псевдоніму, а отже залишається поки з сумом відзначати прорахунок. Ще один момент — обкладинки. Попри поширену думку, що всілякі „оголеності” мусять обов’язково спонукати до купівлі „масової” книжки, усе ж видається — навіть така подача вимагає певного смаку. Скажімо, зображення жінок на обкладинках книг „Учениця знахарки” та „Подорож у безвихідь” викликають лише відразу.
З-поміж названих авторів найслабшим наразі виглядає Андрій Філософ. Цікавий своїм розгортанням сюжет роману „Нація білих комірців” раптово руйнується у третій частині, що й дала назву усьому твору. Можна було твердити про задум письменника, коли б не попередня оповідь. Відтак складається враження, що Філософу просто забракло часу прописати низку деталей задля цілісності роману. Про „сируватість” „Нації білих комірців” свідчить також і змістова неузгодженість: в одному місці йдеться про те, що квартира героєві дісталася у спадок від дядька-упівця, а далі зауважено, що він її отримав завдяки партійному бонзі тощо. Обігрування суспільно-політичних реалій сьогодення та численні алюзії до тих або інших резонансних подій (як от загибель чільного діяча національно-демократичного руху), у своїй множинності стають дещо нав’язливими, а от футурологічні розважання щодо шляхів розвитку нашого суспільства можуть знадобитися і для політичних рецептологів. Але загалом твір читається — і в цьому звичайно заслуга автора.
Євген Є натомість уважний до деталей, попри те, що для нього насамперед важить сюжет, а його романи цілком ймовірно можуть бути успішно екранізовані. Воно й не дивно, адже в анонсі зауважено, що письменник за освітою кіносценарист. Отож у дилогії „Гра на роздягання” маємо „джентльменський набір” „твору для дозвілля”: тут і стрільба, кохання, і романтизм світовідчуття на фоні докладних описів пограбувань банків, та найголовніше — герої цілком упізнавані наші співвітчизники. Єдине, що можна було б побажати — адже маємо справу таки з книгою, а не кіно, — наповнити доволі широку географію розгортання дії (від Кракова до Харкова) власне місцевим духом і, звичайно ж, топонімікою. Таки здається, що подібні речі лише збагатять твір, а рецепт доволі простий — апробований не одним поколінням письменників: мапа, путівник, альбоми. Ну, і звісно ж авторові вкрай необхідно доповнити своє „Є” низкою інших літер, та й до назви твору ставитися більш поважно. А то вдала назва „Гра на роздягання” існує безвідносно до не менш вдалого тексту про „пшиштовського стрільця”, хоч Євген Є і намагається раз по раз ділитися з читачами своїми міркуваннями про природу речей, зокрема „роздягання” людського єства. Ще можна закинути поверховість психологічних характеристик, але обраний жанр не вимагає детального копирсання у душах, та й куди приємніше спостерігати власне за динамічним перебігом подій.
Географія роману Євгена Демченка „Господарі Богемії” не поступається. Головний герой харківський журналіст Олег Посольцев відправляється аж до Праги з метою провести власне розслідування одного вбивства, що було скоєне на його очах, і опиняється в епіцентрі розподілу сфер впливу української та російської мафії, чи то пак — відповідних спецслужб. Це якщо одним реченням. Певна річ, тут так само усе є — і кохання, і смерть, і торжество справедливості. Більше того, у творі вводиться ще й відповідне соціальне тло: зображується життя українських заробітчан у Чехії. І хоча письменник подає це побіжно, по ходу дії, все ж відчувається потенційність автора щодо творення ширших і глибших полотен. Власне Євген Демченко бачиться доволі перспективним українським письменником, тим паче, що на відміну від Євгена Є, у нього прізвище таки є! (Вибачте за каламбур).
Для Тетяни Парнюк більше важить не соціальний, а містичний контекст. Зрештою, це може бути особливістю жіночої психіки, та поза тим за вправністю у побудові сюжету письменниця не поступається своїм колегам-чоловікам, а то й перевершує їх у своєму прагненні до „безкінечних історій”. Так, „Заповіт прадіда” отримує продовження в „Учениці знахарки”, а це виявляється не кінець, а лише початок наступних пригод киянок Ніни та Ксюхи. Помітно, що авторка намагається подати образи якомога рельєфніше, відточуючи майбутню майстерність на портретах персонажів. Доволі перспективними видаються експерименти із вкрапленням у текст різноманітних уявлень, вірувань, забобонів, замовлянь, прикмет, що належать або могли належати українському народові, а те, що ці досліди вдалі, свідчить цілісність та органічність письма Тетяни Парнюк.
Олексій Волков у цій вервечці імен — визнаний авторитет. Тож і не дивно, що його „Подорож у безвихідь” чи не найретельніше виписана. Карколомний сюжет, адекватна мотивація подій, вчинків, тонко зловлені психологічні нюанси та багато інших змісто- та формотворчих аспектів — відпочатку забезпечує успіх у читача, власне я сам прочитав роман не без задоволення. Щоправда, як на мій смак, то чомусь зайвим виглядає останній розділ. Те, що вклалося у шість з половиною сторінок, варто було подати кількома реченнями в епілозі, відтак була б до кінця збережена динаміка оповіді. А ще дещо насторожив химерний збіг на літеру „Г” — призвідниця пригод головного героя Ліна
Голяченко, місто, куди він відправляється, — Галютин і будинок у формі „Г”, де знайшла смерть її подруга, проте з якою метою це було введено в текст і чи взагалі була хоч якась мета в автора — залишилося загадкою. Принаймні, цього варто було уникнути. Адже взагалі твір претендує на якнайширше визнання.
Підсумовуючи цей побіжний огляд „випадкової вибірки” книг продюсерської агенції „Зелений пес”, ще раз з приємністю та не без патосу і для себе, і для читачів відзначу — хоч ці твори через інформаційну блокаду означуємо поки як іншу сучасну українську літературу, дуже добре, що вони є і є ці письменники, а відтак щиро сподіватимемося, що мине не так вже й багато часу і українська література матиме свого читача, масового читача, а не вузьке коло естетів від філології.
Відповіді
2005.01.24 | Горицвіт
Re: інша сучасна українська література?!?
Не читав жодного з цих авторів. Хоча гортав щось (це такі книжечки зі зрізаним кутком?).В принципі згоден. Якщо його справді можна читати, то чому воно так сильно поступається в популярності відповідній російській літературі? Люди все рівно ж читають, значить проблема справді в браку інформації і реклами.
2005.01.24 | art-em
проблема не там!
Як на мене, піарять Капранови з Фоліо своїх попсовиків не менше, навіть набагато активніше. Справа в тому, що ті видання, в яких це з'являється, не читає цільова аудиторія попси. Їх якраз і читають люди, для яких примітивні тексти не є цікавими, а отже - вони пропускають подібні статті, навіть не зупиняючись на них поглядом: "А, це знову якусь стрілялку випустили..."Просто про розумну українську книжку нам є де написати, а от про масову - геть нема видання, яке би читалося масами. Так і виходить, що в народу про неї просто нема інформації.
Мені приходитьчас від часу бюлетенчик на пошту, де в кращих традиціях носорогів пропонується купити п'ять книжок за ціною трьох, з усякими там чаклуваннями та історіями кохання, але це вже занадто примітивно, в цьому народ уже навчився розпізнавати лажу, до того ж - це нічим від російського піару не відрізняється. Українська попса має бути, принаймні, оригінальною.
До речі - про книжки зі зрізаними кутками. Це і є та серія "Алфізика", про яку я згадував в іншій темі. Фантастика там зовсім не тупа, і проект навряд вийде дуже комерційним, але - вартий уваги. Рекомендую звідти книжку Іллі Хоменка "Казки для бабусі", 2003 рік. Жахливе оформлення, проте - миле фентезі.
А назва "Інша українська література" нагадує розділ "другая любовь" на "Молодості".
2005.01.24 | О.Бутирський
Не Критика, а УМ!
Не Критика, а Україна Молода!Це - короткий висновок мого бачення проблеми.
Проблема дійсно є. Але вона здебільшого у площині менеджменту. Немає ніякого сенсу рекламувати Капранових чи що там у Критиці, Кур'єрі Кривбасу, Книжнику тощо. Мою правоту тут можуть спростувати лише реальні розрахунки, базовані на соцданих про передплату, купівлю, відвідування сайтів.
Я би рекламував - у масових і "не-інтелігентних" (перепрошую!) українських україномовних виданнях (ВВ, Україна Молода, Єва) російськомовних виданнях (Наталі там, Факти, Бізнес), на телебаченні у відповідних програмах (серіали, новини, ток-шоу).
Але пам'ятаймо! Це не проблема культури! І слава Богу, що "інтелігенти" мають собі тексти до читання й навіть не треба намагатися переконати "елітарних" авторів стати доступнішими. Бо щойно з'являться прибутки від "іншої" літератури, ми легко можемо втратити до 90% авторів "сьогочасного прямування". Давайте їх додатково не стимулювати! А то трапляються й такі випадки.
2005.01.24 | r_m
Українське читво – усім чительникам України
Олеже, зрештою, я цілком з Тобою згоден, окрім останнього абзацу. Як на мене, то сьогодні просто таки важить заохотити усі „класи” читацької аудиторії до читання саме українською мовою.
2005.01.26 | О.Бутирський
Але не втратити при цьому традицію "складної" літ-ри!(-)
2005.01.24 | Олесь Бережний
У чому полягає "иншість" цієї літератури?
Шановний r_m (Ростиславе?),Спершу поясніть будь ласка в чому ж полягає оця "иншість" описуваної Вами літератури. Тільки тим, що "її імена не рясніють на шпальтах спеціалізованих видань, їхні твори не обговорюються провідними критиками та літературознавцями"? Згідно з таким описом, існує чимало ИНШИХ світових літератур, що підпадають під цю ж Вашу категорію, однак чомусь такими не вважаються. Переважно це називають pulp fiction, детективною (mystery), пригодницькою (action), підлітковою літературою (YA - young adult).
А ще я зрозумів з Вашої статті, що твори описуваної Вами "иншої" літератури є "куди професійніше, ба навіть художніше зроблені, аніж безпорадні та безликі вправляння в письмі Іздрика, а чи новоявленої „надії галицьких літературних гонорів” Дереша, хоча й писати про останніх вважається ледь не правилом хорошого тону".
Після цього Вашого пасажу моє зацікавлення в "иншій" літературі геть випарувалося. Нмд, не варто вихваляти одну річ шляхом приниження чи зневаги иншої. Принаймні, така неоковирна "реклама" зовсім не спрацьовує в моєму випадку. Я глибоко переконаний, що ринок чи простір укрсучліту не є "zero-sum", тобто додавання до нього одних авторів і книжок не вимагає автоматичного віднімання иншіх. Цьому ринкові ще дуже й дуже далеко до перенасичення. Тому все, що пишеться й друкується українською тільки збільшує поле укрсучліту - а відтак і розширює коло потенційних читачів. І дедалі зміцнює українську книжкову індустрію - бо збільшуються оборотні кошти, з"являються надлишки у видавництв і книгарень, виникає потреба у нових редакторах, коректорах, дизайнерах, друкарнях, книгарнях, автомобілях для перевезення нових обсягів книжок, а відтак - пального і запчастин, що впливатиме на автоіндустрію, а водіям треба буде харчуватися - це впливатиме на харчову промисловість і пішло, поїхало - коліщатка української економіки від кожного рядочку, написаного українськими письменниками, тільки жвавішатимуть... Ідилія!
Насамкінець, я читав згадувану у Вашій статті книжку Євгена Є
„Гра на роздягання”. Було колись цікаво дізнатися, що таке українська pulp fiction. Відтоді, вгамувавши це зацікавлення, мене вже не тягне до такої "иншої" літератури. Відверто скажу, ну ніяк не можу погодитися з Вами, що "Гра.." "зроблена професійніше та художніше", ніж, скажімо, "Культ" чи "Поклоніння ящірці". Немає ніякого сенсу порівнювати Є і Дереша за критеріями "професійности й художности". І взагалі мені у Вашій статті гостро бракує рясного обпльовування таких непрофесіоналів у галузі "иншої" літератури, як, скажімо "старий Шева", енергійне обсирання якого "вважається ледь не правилом хорошого тону". ІМХО.
Щиро - Олесь
r_m пише:
>
> Шановні друзі, пропоную обговорити тему, підняту у статті „Інша сучасна українська література” (Мельників Р. „Інша сучасна українська література”// "Книжковий клуб+".— 2004. — №3. — С. 30-31). Наразі про це в Україні говорять буквально кілька осіб — Андрій Кокотюха та брати Капранови, але те, що проблема інформаційної блокади існує (або її можна ще означити „проблемою інформаційних фільтрів”) — поза всяким сумнівом, як і те, що її потрібно вирішувати. Процес обговорення — своєрідний „прорив блокади”. А втім, що ви з цього приводу думаєте...
>
> "Книжковий клуб+", 2004_№3
> Ростислав Мельників
>
> ІНША СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
>
> Її імена не рясніють на шпальтах спеціалізованих видань, їхні твори не обговорюються провідними критиками та літературознавцями, зрештою чимало читачів просто не підозрюють про її існування, але те що вона є, розвивається, шириться і має неабиякі перспективи — факт доконаний. Йдеться ж про літературу для масового читання, про твори, які при найменшій інформаційній підтримці здатні потрапити до рук більшості з тих, хто ще не втратив навичок до читання, і заповнити дозвілля або ж, скажімо, час пересування у громадському транспорті. Відтак, за умови сприятливого розвитку обставин, навряд чи сумарний наклад творів ЮА зможе дорівнятися хоча б одному виданню однієї книги цієї літератури.
> Водночас, є підозра, що саме тут і криються причини інформаційного вакууму для іншої сучасної української літератури, яка не вписується ані в схеми та моделі Володимира Єшкілєва, ані в перспективу бачення літпроцесу Іваном Андрусяком, а тим паче не має жодного стосунку до чіткої літературної стратегії „Критики”.
> Добра душа українського літератора та видавця зазвичай віддає цілу нішу власної аудиторії, а відповідно й ринку — на поталу іншомовним зайдам, котрі спрямовують гроші вітчизняних читачів до північно-східного кордону на підтримку сусіднього книговидання. „Ми ж бо еліта, а тому й спеціалізуємося на продукуванні й виданні літератури для [українських] інтелектуалів” — ще й досі чимало письменників та видавців з гордістю підпишуться під цими словами, не усвідомивши їх взаємозв’язку з актуалізованим лементом: „Ринок окуповано, інтереси російських книговидавців лобіюються на рівні Президента та Уряду”. А що вже говорити про втрачений час і втрачені можливості. Цим чомусь ніхто й не переймається, так само як і виробленням певної інформаційно-видавничої політики, в основу якої могли б лягти корпоративні інтереси.
> Інша сучасна українська література як література масового вжитку може тут стати однією з ключових ланок широкомасштабної програми „Купуймо українське — читаймо українське”, з огляду на специфіку масової свідомості, а особливо якщо застосовувати стратегії індійських соляних бойкотів. Та й саме на цьому етапі формується читач і тієї літератури, до якої прагне сьогодні літтусівка й спеціалізована періодика. Однак, будемо відверті, твори Олексія Волкова або Андрія Кокотюхи куди професійніше, ба навіть художніше зроблені, аніж безпорадні та безликі вправляння в письмі Іздрика, а чи новоявленої „надії галицьких літературних гонорів” Дереша, хоча й писати про останніх вважається ледь не правилом хорошого тону.
> Власне, про це подумалося, коли чималий стос книг від продюсерської агенції „Зелений пес” було перечитано на прохання головного редактора. Адже саме брати Капранови та ще кілька видавництв опікуються сьогодні виданням іншої літератури.
> Звісно, що книги нерівні, подекуди бракує письменницькою вправності, а зрідка — хоча це скоріше виняток — відверто коректорський недогляд: дуже вже муляє неправильне закінчення в кличному відмінку імені головного героя — „Олегу”, замість „Олеже”, а до нього звертаються ледь не на кожній сторінці роману Євгена Демченка „Господарі Богемії”.
> Та поза всяким сумнівом, навіть ця випадкова вибірка книжок свідчить про певні тенденції і загальний рівень іншої української сучасної літератури, причому на користь останньої.
> Утім, спершу про те, що виглядає, на мою суб’єктивну думку, неприйнятним і що варто взяти до уваги письменникам та видавцям. Це ім’я на обкладинці. Коли Євген Демченко, Олексій Волков та Тетяна Парнюк — цілком надаються до зацікавлення широким загалом, то Євген Є й Андрій Філософ — одразу ж примушують байдужіти до авторського тексту. Додане фото реальної людини не компенсує імені або промовистого псевдоніму, а отже залишається поки з сумом відзначати прорахунок. Ще один момент — обкладинки. Попри поширену думку, що всілякі „оголеності” мусять обов’язково спонукати до купівлі „масової” книжки, усе ж видається — навіть така подача вимагає певного смаку. Скажімо, зображення жінок на обкладинках книг „Учениця знахарки” та „Подорож у безвихідь” викликають лише відразу.
> З-поміж названих авторів найслабшим наразі виглядає Андрій Філософ. Цікавий своїм розгортанням сюжет роману „Нація білих комірців” раптово руйнується у третій частині, що й дала назву усьому твору. Можна було твердити про задум письменника, коли б не попередня оповідь. Відтак складається враження, що Філософу просто забракло часу прописати низку деталей задля цілісності роману. Про „сируватість” „Нації білих комірців” свідчить також і змістова неузгодженість: в одному місці йдеться про те, що квартира героєві дісталася у спадок від дядька-упівця, а далі зауважено, що він її отримав завдяки партійному бонзі тощо. Обігрування суспільно-політичних реалій сьогодення та численні алюзії до тих або інших резонансних подій (як от загибель чільного діяча національно-демократичного руху), у своїй множинності стають дещо нав’язливими, а от футурологічні розважання щодо шляхів розвитку нашого суспільства можуть знадобитися і для політичних рецептологів. Але загалом твір читається — і в цьому звичайно заслуга автора.
> Євген Є натомість уважний до деталей, попри те, що для нього насамперед важить сюжет, а його романи цілком ймовірно можуть бути успішно екранізовані. Воно й не дивно, адже в анонсі зауважено, що письменник за освітою кіносценарист. Отож у дилогії „Гра на роздягання” маємо „джентльменський набір” „твору для дозвілля”: тут і стрільба, кохання, і романтизм світовідчуття на фоні докладних описів пограбувань банків, та найголовніше — герої цілком упізнавані наші співвітчизники. Єдине, що можна було б побажати — адже маємо справу таки з книгою, а не кіно, — наповнити доволі широку географію розгортання дії (від Кракова до Харкова) власне місцевим духом і, звичайно ж, топонімікою. Таки здається, що подібні речі лише збагатять твір, а рецепт доволі простий — апробований не одним поколінням письменників: мапа, путівник, альбоми. Ну, і звісно ж авторові вкрай необхідно доповнити своє „Є” низкою інших літер, та й до назви твору ставитися більш поважно. А то вдала назва „Гра на роздягання” існує безвідносно до не менш вдалого тексту про „пшиштовського стрільця”, хоч Євген Є і намагається раз по раз ділитися з читачами своїми міркуваннями про природу речей, зокрема „роздягання” людського єства. Ще можна закинути поверховість психологічних характеристик, але обраний жанр не вимагає детального копирсання у душах, та й куди приємніше спостерігати власне за динамічним перебігом подій.
> Географія роману Євгена Демченка „Господарі Богемії” не поступається. Головний герой харківський журналіст Олег Посольцев відправляється аж до Праги з метою провести власне розслідування одного вбивства, що було скоєне на його очах, і опиняється в епіцентрі розподілу сфер впливу української та російської мафії, чи то пак — відповідних спецслужб. Це якщо одним реченням. Певна річ, тут так само усе є — і кохання, і смерть, і торжество справедливості. Більше того, у творі вводиться ще й відповідне соціальне тло: зображується життя українських заробітчан у Чехії. І хоча письменник подає це побіжно, по ходу дії, все ж відчувається потенційність автора щодо творення ширших і глибших полотен. Власне Євген Демченко бачиться доволі перспективним українським письменником, тим паче, що на відміну від Євгена Є, у нього прізвище таки є! (Вибачте за каламбур).
> Для Тетяни Парнюк більше важить не соціальний, а містичний контекст. Зрештою, це може бути особливістю жіночої психіки, та поза тим за вправністю у побудові сюжету письменниця не поступається своїм колегам-чоловікам, а то й перевершує їх у своєму прагненні до „безкінечних історій”. Так, „Заповіт прадіда” отримує продовження в „Учениці знахарки”, а це виявляється не кінець, а лише початок наступних пригод киянок Ніни та Ксюхи. Помітно, що авторка намагається подати образи якомога рельєфніше, відточуючи майбутню майстерність на портретах персонажів. Доволі перспективними видаються експерименти із вкрапленням у текст різноманітних уявлень, вірувань, забобонів, замовлянь, прикмет, що належать або могли належати українському народові, а те, що ці досліди вдалі, свідчить цілісність та органічність письма Тетяни Парнюк.
> Олексій Волков у цій вервечці імен — визнаний авторитет. Тож і не дивно, що його „Подорож у безвихідь” чи не найретельніше виписана. Карколомний сюжет, адекватна мотивація подій, вчинків, тонко зловлені психологічні нюанси та багато інших змісто- та формотворчих аспектів — відпочатку забезпечує успіх у читача, власне я сам прочитав роман не без задоволення. Щоправда, як на мій смак, то чомусь зайвим виглядає останній розділ. Те, що вклалося у шість з половиною сторінок, варто було подати кількома реченнями в епілозі, відтак була б до кінця збережена динаміка оповіді. А ще дещо насторожив химерний збіг на літеру „Г” — призвідниця пригод головного героя Ліна
> Голяченко, місто, куди він відправляється, — Галютин і будинок у формі „Г”, де знайшла смерть її подруга, проте з якою метою це було введено в текст і чи взагалі була хоч якась мета в автора — залишилося загадкою. Принаймні, цього варто було уникнути. Адже взагалі твір претендує на якнайширше визнання.
> Підсумовуючи цей побіжний огляд „випадкової вибірки” книг продюсерської агенції „Зелений пес”, ще раз з приємністю та не без патосу і для себе, і для читачів відзначу — хоч ці твори через інформаційну блокаду означуємо поки як іншу сучасну українську літературу, дуже добре, що вони є і є ці письменники, а відтак щиро сподіватимемося, що мине не так вже й багато часу і українська література матиме свого читача, масового читача, а не вузьке коло естетів від філології.
2005.01.24 | r_m
та загадкова іншість
Шановний пане Олесю
Я розумію Вашу іронію і не буду вдаватися в непотрібні розумування (сам такий – і постановка цієї проблеми рік тому була лише своєрідною провокацією, як, між іншим, і нині). Але наразі йдеться про те, щоби український читач почав читати українською в усіх жанрах і напрямках, тим паче що наші автори цілком можуть конкурувати з росіянами. І тут тривога О.Бутирського щодо відтягування авторів „сьогочасного спрямування” не безпідставна. Те ж можна сказати і про т.зв. „російськомовних”, більшість з котрих пише „язиком” тільки з огляду на економічний зиск.
Стосовно Дереша, то Ви даремно пересмикуєте фрази, адже він протиставлявся Волкову і Кокотюсі, а не Євгену Є. Згоден з Вами на сто відсотків, що немає „ніякого сенсу порівнювати Є і Дереша за критеріями "професійности й художности"”. Я ж бо й не порівнюю... А Волков і Кокотюха вже інша річ, принаймні, ліпша за повторюсь „ безпорадні та безликі вправляння в письмі Іздрика, а чи новоявленої „надії галицьких літературних гонорів” Дереша”, правда з єдиною поправкою – стаття написана рік тому – а за цей час у мене не було можливості прочитати нові твори Дереша та Іздрика (останній, кажуть, таки щось написав путнє). Як на мене – там просто забагато дутого і не дай Боже, що воно лусне в не кращий момент життя згаданих добродіїв.
До речі, так само ми стоїмо на одних позиціях і щодо „ідилії”. Як мені видається – єдина наша розбіжність поки що в Дереші та „Депеш Моді” Жадана.
Коли ж говорити про мої особисті уподобання в сучасній українській прозі — або точніше, кого б з письменників та які твори я б назвав цікавими, то я не буду тут оригінальним: в першу чергу — Юрія Винничука (усього), Юрія Андруховича з „Рекреаціями” та „Перверзією”, Дмитра Білого з „Басаврюком” (це дуже перспективний прозаїк, але дуже жаль, що його видавці не хочуть платити гроші гарному редактору, до речі, названий твір мав редактора в особі Олександра Іранця), Анатолія Дністрового (комплексно – та ж сама біда з редакторами), Олеся Ульяненка з його позаминулорічним романом у „Кур’єрі Крив басу” (окремою книгою не виходив), а ще дуже цікаві бачив прозові уривки та окремі твори в літ.періодиці від Ростислава Семкова та Олега Солов’я , ну ще б назвав соціальну прозу Євгенії Кононенко та „Дівчаток” Оксани Забужко. Останні, хто приємно вразив Марія Матіос „Солодкою Дарусею”, Богдан Бойчук „Ландшафтами підглядника” та Іван Андрусяк своїм „Вургуном” (невдовзі з’явиться окремою книгою в „Діокорі”). І мені чомусь здається, що Ви таки напевне маєте ці твори і у своєму переліку.
2005.01.26 | Олесь Бережний
на цю загадку маю відгадку!
r_m пише:> Я розумію Вашу іронію /.../
Я іронію не тільки розумію, а й усіляко шаную, заохочую, навіть обожнюю!
>Але наразі йдеться про те, щоби український читач почав читати українською в усіх жанрах і напрямках,
Мені також про саме це йдеться. І саме про жанри й напрямки, а не про "інші" літератури. Тож згадувані Вами Дереш і Ко з одного боку та Є, Філософ, Кокотюха і Ко з іншого насправді є представниками не різних чи пак "інших" літератур, а лишень різних чи пак "інших" жанрів і напрямків однієї української сучасної літератури.
> /.../ тим паче що наші автори цілком можуть конкурувати з росіянами.
Ви впевнені, що "тим паче"? Цікаво, на чому грунтується Ваша впевненість і в чому саме вони можуть конкурувати? Наразі, я бачу, що ЖОДЕН український письменник чи письменниця - живий, мертвий, либонь і ненароджений - конкуренції з росіянами в Україні не тільки не витримує, а й жалюгідно програє. Я іноді виразно бачу, як це відбувається закордоном. А яку нищівну поразку українські автори потерпають у конкуренції з росіянами чи російськомовними на рідних теренах укрліту й укрмови - самі бачите на власні очі! Жжжах!!!
> Стосовно Дереша, то Ви даремно пересмикуєте фрази, адже він протиставлявся Волкову і Кокотюсі, а не Євгену Є.
Нічого не пересмикую. Справа в тому, що я порівнював книжки тих з вказаних Вами авторів, які сам прочитав і можу мати власну думку. Тобто, почав читати на першій сторінці й дочитав до останньої. З іншими книжками (авторства напр. Кокотюхи, Іздрика) у мене такого не склалося, навіть попри мої щирі та наполегливі намагання...
> Як на мене – там просто забагато дутого і не дай Боже, що воно лусне в не кращий момент життя згаданих добродіїв.
Це Ви вже від текстів авторства "згаданих добродіїв" непомітно й ненав"язливо вальсуєте в бік особистих характеристик "згаданих добродіїв"? Іронічно вельми, авжеж.
> До речі, так само ми стоїмо на одних позиціях і щодо „ідилії”. Як мені видається – єдина наша розбіжність поки що в Дереші та „Депеш Моді” Жадана.
Розбіжність у підходах. Я намагаюся аналізувати й обговорювати тексти. "Добродіїв" і "про добродіїв" знаю замало, щоб щось про них казати, лаяти чи шанувати. Крім того, не вважаю це доцільним чи доречним.
> /.../ І мені чомусь здається, що Ви таки напевне маєте ці твори і у своєму переліку.
У загальних рисах - так. Адже я не побачив ані творів Кокотюхи, ані Волкова, ані Філософа, ані навіть Є (якого немає) у Вашому переліку! Сподіваюся, що це є достатнім підгрунтям для подальшого цікавого спілкування на тему укрсучліту.
Щиро -
2005.01.26 | r_m
додатки до загадки
гай-гай, я до переліку своїх уподобань - не включив Тараса Прохаська, хоч його дуже люблю читати. Тож виправляю свою забудькуватість.А щодо знайомства з добродіями, то якраз Іздрик та Дереш - ті рідкісні випадки, коли є не мав честі навіть говорити з цими письменниками (не те, щоб чарку пити /хоч див. спогади А.Кокотюхи та М.Розумного "Любити живих" та злу репліку з рецензії Назара Лесіва (він же - Федорак) в "Літературі+" - Р.Мельників як літперсонаж взагалі не схильний до алкоголю/, куматися або сваритися), хіба десь колись у спільних компаніях заодно віталися. Тож саме тут я виходжу саме з текстів та їхнього інформаційного забезпечення...
2005.01.28 | r_m
Укрліт в ЄС
Ще одна теза пана Олеся Бережного про конкуренцію на зовнішньому ринку. Це вже справа загальнополітичної кон’юнктури. Ми маємо сьогодні унікальний шанс реалізуватися. Перший ринок, куди цьогоріч увіходять українці – польський. Наступний німецький. І хоча перша обойма вузька тусовка ЮА та його почту, але все одно це прорив, який можу спонукати взагалі до зацікавлення українським письменством, як таким. І це може бути цілком реальним і звичним явищем, а не поодиноким успіхом, приміром того ж Андрія Куркова.
Я не кажу, що всі українські письменники (ті 2000, котрі є членами НСПУ, а чи 200 аупівців) стануть європейськими знаменитостями, але буде стабільний інтерес до української літератури, що буде характеризуватися побутуванням в інформаційному полі кількох українських імен. Можу вже сказати, що після ЮА претендентом на таку відомість стане Сергій Жадан. Це інша тема і, можливо, якось буде нагода її обговорити. Може вже навесні.
2005.01.30 | Сергій Кабуд
прорив буде коли напишуть щось цікаве
що буде торкати не лише українців а й іншиха так не буде прорива, буде самолюбовання саме
2005.01.25 | otar
це "міт инакшости" (с) журнал Ї (-)
2005.01.25 | Горицвіт
Цікаво, що є повно російськомовної літератури *різної* якості
яка дуже успішно продається. Всі ці Дашкови чи як їх там. Чомусь вони читаються і продаються. Який там секрет? Чому наші не можуть такого накльопати і, до речі, розбагатіти?Чи секрет в текстах? Чи в рекламі? Чи в звичці читати російською? Де?
Чи, може, є вже успішні приклади?
2005.01.25 | art-em
Львівський шансон форева?..
Півроку тому підібрав мене на трасі один дядько зі Львова, підкинув з Одеси до Умані. Так от, він слухав те, що я не можу інакше потрактувати, як український шансон. Жахливо вторинна, місцями третинна музика, яка в оригіналі, очевидно, мала бути весільними піснями. Тексти десь такі:Так у світі повелося, гоп, гоп, гоп,
Щоб хотілося й моглося, гоп, гоп гоп.
...
Гоп, гоп, Іванко, гоп, гоп, Марічка, гоп, гоп, перина - і буде дитина.
Гоп, гоп, горілка, гоп, гоп, закуска...
Тощо.
Так от, я, звісно, буду вельми засмучений, якщо спочатку на Заході, а потім і всюди (Україна - єдина!..) почнуть масово читати літературні еквіваленти такої творчости. Проте, якщо інші жанри їх не цікавлять... То, певно, хай краще читають українське. Або - взагалі не читають. Чи є їм від того яка користь.
Нарешті - про головне. В цьому і полягає вся діалектика заяви десяти українських літераторів про мову попси і блатняка. В чому головне зло, в російськомовності чи в низькопробності. Може, все ж, головне завдання - виховувати піпл, аби він читав розумне, і тоді буде непогано, якщо він почитає там Лобарьова російською, проте і українську літературу опопсовлювати не треба буде - потреби інтелектуалів вона задовольняє? Так і люди на майдані казали: будем разом культуру піднімати..!
Привіт з епохи просвітництва...
2005.01.25 | Горицвіт
Так!
art-em пише:>
> Так от, я, звісно, буду вельми засмучений, якщо спочатку на Заході, а потім і всюди (Україна - єдина!..) почнуть масово читати літературні еквіваленти такої творчости.
А я не буду засмучений. Зараз ті самі люди читають точно таку ж літературу, тільки російську.
> Проте, якщо інші жанри їх не цікавлять... То, певно, хай краще читають українське. Або - взагалі не читають. Чи є їм від того яка користь.
Чи є їм користь - це не наша справа
> Нарешті - про головне. В цьому і полягає вся діалектика заяви десяти українських літераторів про мову попси і блатняка. В чому головне зло, в російськомовності чи в низькопробності.
Це пов'язано. Мала кількість читачів (при сталій структурі читачів) веде до того, що для "високопробної" (*) укр. літератури читачів залишається зовсім мало. І навпаки, для будь-якого жанру і "пробності" вигідно, щоб україномовних читачів було більше. Це тягне всю виробничу структуру і т.д.
> Може, все ж, головне завдання - виховувати піпл, аби він читав розумне,
(1) Яким чином виховувати?
(2) Як видно по нормальних національних літературах, структура читання скрізь більш-менш однакова: попсу читають набагато більше.
(3) Виховання ускладнюється ще й тим, що серед "еліти" (**) нема
консенсусу, що таке "елітарна література". Це очевидно хоч би по цьому форуму.
---
(*)
(**)
2005.01.26 | art-em
Re: Так!
Горицвіт пише:> Зараз ті самі люди читають точно таку ж літературу, тільки російську.
Ну, я не можу стверджувати, чи у Львові хтось читає українські бойовики - бо не знаю. Можливо, там, все ж таки, трошки інші літературні традиції, до них це віяння ще не всюди дійшло. А тоді - не варто його й насаджувати. Але якщо на решті території буде одного гатунку тупоголова книжка українською та російською, то вибиратимуть, наголошую, тільки по ціні. Отже, знову упор на законодавство.
> Це пов'язано. Мала кількість читачів (при сталій структурі читачів) веде до того, що для "високопробної" (*) укр. літератури читачів залишається зовсім мало. І навпаки, для будь-якого жанру і "пробності" вигідно, щоб україномовних читачів було більше. Це тягне всю виробничу структуру і т.д.
Бр, хто сказав, що в нас стала структура? Розшифруй, будь ласка.
> (1) Яким чином виховувати?
Спитай у західних жіночок, які мені пояснювали на Майдані, що всі ми разом будемо працювати на зростання культури. Інших варіантів нема.
> (2) Як видно по нормальних національних літературах, структура читання скрізь більш-менш однакова: попсу читають набагато більше.
Безумовно. Але одна справа - попса, а інша - унікально низькопробна попса. Мало де в світі її потребує переважна більшість мас. А українська попса, не така низькопробна, програє.
> (3) Виховання ускладнюється ще й тим, що серед "еліти" (**) нема
> консенсусу, що таке "елітарна література". Це очевидно хоч би по цьому форуму.
Ну, це найменше заважає. Виховання має бути різнобічним.
2005.01.28 | Горицвіт
Re: Так!
art-em пише:> Горицвіт пише:
> > Зараз ті самі люди читають точно таку ж літературу, тільки російську.
> Ну, я не можу стверджувати, чи у Львові хтось читає українські бойовики - бо не знаю. Можливо, там, все ж таки, трошки інші літературні традиції, до них це віяння ще не всюди дійшло. А тоді - не варто його й насаджувати.
А що там читають? Думаю, що російські бойовики, як і скрізь.
> Але якщо на решті території буде одного гатунку тупоголова книжка українською та російською, то вибиратимуть, наголошую, тільки по ціні. Отже, знову упор на законодавство.
Ага.
>
> > Це пов'язано. Мала кількість читачів (при сталій структурі читачів) веде до того, що для "високопробної" (*) укр. літератури читачів залишається зовсім мало. І навпаки, для будь-якого жанру і "пробності" вигідно, щоб україномовних читачів було більше. Це тягне всю виробничу структуру і т.д.
>
> Бр, хто сказав, що в нас стала структура? Розшифруй, будь ласка.
Мається на увазі, що коли взяти всіх людей, які вміють читати, (достатньо велику кількість), і подивитися, що вони читають, то вийде якийсь розподіл: по жанрах, по "якості" і ще по чомусь. Так от, якраз жанрово-якісний розподіл стабільний, і його не так легко змінити, мені здається. Мову книжок змінити значно легше. Тобто якщо я, киянин, постійно купляю якусь примітивну детективну серію російських книжок, то мені зовсім легко почати читати схожу серію українською.
>
> > (1) Яким чином виховувати?
> Спитай у західних жіночок, які мені пояснювали на Майдані, що всі ми разом будемо працювати на зростання культури. Інших варіантів нема.
Знаю я таких жіночок, та й дядьків. Різні є. Не знаю, як вони виховують.
>
> > (2) Як видно по нормальних національних літературах, структура читання скрізь більш-менш однакова: попсу читають набагато більше.
>
> Безумовно. Але одна справа - попса, а інша - унікально низькопробна попса. Мало де в світі її потребує переважна більшість мас. А українська попса, не така низькопробна, програє.
Ну, якщо переважна бульшість потребує "низькопробної попси", значить треба дати.
2005.01.29 | r_m
Re: Так! - от, власне
саме про це йдеться: зробити - розповісти і продати2005.01.26 | ziggy_freud
чому "шансон", а не "канцоне" чи "зонг"
art-em пише:> Так от, він слухав те, що я не можу інакше потрактувати, як український шансон.
"Шансон" французькою означає "пісня". Отже, вуйко слухав українські весільні пісні в аранжації для голосу і дешевих пластикових клавіш.
Назву шансонів залишим для Піаф, Азнавура, Сєржа Гінзбурга (мабуть, єдиного претендента на звання реального "русского шансоньє")
> Так от, я, звісно, буду вельми засмучений, якщо спочатку на Заході, а потім і всюди (Україна - єдина!..) почнуть масово читати літературні еквіваленти такої творчости. Проте, якщо інші жанри їх не цікавлять... То, певно, хай краще читають українське. Або - взагалі не читають. Чи є їм від того яка користь.
Свято мєсто пусто нє биваєт. Якщо в Україні припинять випускати такі записи, замість них почуєте Філю К. і Шуфіка М. Місцева рагульська музика, краще, ніж імпортна рагульска музика. Споживач імпортного рагульства є рагулем в квадраті (с)
> Привіт з епохи просвітництва...
2005.01.26 | ziggy_freud
Щодо різної якості. І кількості літератури
Горицвіт пише:> яка дуже успішно продається. Чомусь вони читаються і продаються. Який там секрет?
Головний секрет, на мій погляд, в тому що досі російські книговидавці мали сильніше лобі в Україні, ніж українські. А щоб українські мали хоч одну свою людину в Кремлі, такого ще довго чекати.
> Чому наші не можуть такого накльопати і, до речі, розбагатіти?
IMHO, інертність мислення. Хапаються за держ. замовлення та очевидні потенційні хіти. Там, де оцінити шанси на успіх складно, гальмують.
> Чи секрет в текстах? Чи в рекламі? Чи в звичці читати російською? Де?
Щодо звички читати російською. Така звичка є. Але україномовної книги очевидно менше, ніж потребує ринок. Включно із "сплячим попитом". Не питають, бо навіть не розраховують придбати щось подібне. Як за совєтів не питали кав'яр в гастрономі.
Навряд поділ на попсу/УкрСучІнтелектуалЛіт має бути таким вже суворим. Бо він робить попсарів більш попсовими і спокушає їх до зниження вимог до свого продукту. А _серйозних літераторів_ - більш зарозумілими та зацікленими на своїй літ. тусівці.
Вдалося ж Єшкілєву всидіти на двох стільцях в "Імператорі повені". Це і модна фентезі, і серйозна література водночас. А яким накладом вийшла книга? Треба розкручувати (піарити, чи що там іще)
Пєлєвін, як на мій погляд, теж попсовик. Але його вивчають в курсі суч. рос. літ. Просто живий клясик, чого пан Ролер цілком щиро побажав українським колегам Пєлєвіна
2005.01.26 | r_m
ймовірні чинники успішності
Щодо питань поставлених паном Олесем Бережним та паном Горицвітом
>Олесь Бережний:
>Ви впевнені, що "тим паче"? Цікаво, на чому грунтується Ваша впевненість і в чому саме вони можуть конкурувати? Наразі, я бачу, що ЖОДЕН український письменник чи письменниця - живий, мертвий, либонь і ненароджений - конкуренції з росіянами в Україні не тільки не витримує, а й жалюгідно програє. Я іноді виразно бачу, як це відбувається закордоном. А яку нищівну поразку українські автори потерпають у конкуренції з росіянами чи російськомовними на рідних теренах укрліту й укрмови - самі бачите на власні очі! Жжжах!!!
>Горицвіт
>Цікаво, що є повно російськомовної літератури *різної* якості яка дуже успішно продається. Всі ці Дашкови чи як їх там. Чомусь вони читаються і продаються. Який там секрет? Чому наші не можуть такого накльопати і, до речі, розбагатіти?
я в загальних тезах поділяю позиції п. ziggy_freud (окрім того вони певним чином збігаються з деякими тезами, викладеними в статті Р.Мельникова).
>ziggy_freud
>Головний секрет, на мій погляд, в тому що досі російські книговидавці мали сильніше лобі в Україні, ніж українські. А щоб українські мали хоч одну свою людину в Кремлі, такого ще довго чекати.
>> Чому наші не можуть такого накльопати і, до речі, розбагатіти?
> IMHO, інертність мислення. Хапаються за держ. замовлення та очевидні потенційні хіти. Там, де оцінити шанси на успіх складно, гальмують.
>> Чи секрет в текстах? Чи в рекламі? Чи в звичці читати російською? Де?
>Щодо звички читати російською. Така звичка є. Але україномовної книги очевидно менше, ніж потребує ринок. Включно із "сплячим попитом". Не питають, бо навіть не розраховують придбати щось подібне. Як за совєтів не питали кав'яр в гастрономі.
Звісно, на перший план виходить саме державна політика у галузі книговидання.
Яка може бути конкуренція, коли вітчизняний виробник відпочатку перебуває значно в гірших умовах на власному ринку, аніж росіяни, тобто не господар (котрий до того ж має певні пільги), і навіть не рівний гравець. Такий стан українського видавця дуже сильно позначився і на його характері, відтак – на стратегії й тактиці поводження на ринку.
Власне, висловлю крамольну тезу, але перспектива на вітчизняному ринку в нових умовах лише або за новими видавництвами (приміром, Нора-Друк), або колишніми васалами росіян, як от Фоліо (без українських комплексів меншовартості, другосортності), або комерційними незалежниками, котрі звикли самі заробляти гроші, а не виступати прохачами у держави чи різних фондів (для прикладу – Ранок), котрі не бояться ризикувати вкладати гроші у виробництво (гонорари авторам, редакторам, художникам, дизайнерам + поліграфія), розробляти та впроваджувати ті чи інші технології просування книги на ринку (без винятку всі, хто хоч трохи цікавиться книгами – знає про потужний експеримент Фоліо з серією „Графітті”, це, між іншим, - і є вдалим прикладом просування саме „іншої” ( в розумінні – масової) літератури, більше того симптоматично, що для проекту був запрошені Сергій Жадан та Наталка Сняданко (уже відомі, професійні літератори, а Жадан – ще й культова постать для „просунутих” чительників), в подробиці вдаватися не буду, але зазначу, що в Фоліо – є навіть посада з PR).
Натомість такі видавництва, як „Кальварія” або „Піраміда” поступово втрачають позиції через інертність і скупість. Невідомо, наскільки це відповідає реальності, але в літ середовищі обертаються такі цифри – наклади „шоколадних” книг „Піраміди” по 400 примірників (це при тому, що йде телевізійна реклама!!!), а скажімо гонорар Поваляєвої за роман склав 50 грн., а Кожелянко отримував 400 грн. Зрозуміло, що це можуть звичайнісінькі брехні й наклепи, але сам факт появи таких цифр в „найязикатішому” товаристві - не свідчить на користь видавництв і не заохочує до співпраці. Правда, „Кальварія” знову розгорнула свою публічну діяльність, однак ставлення до цього далеко не однозначне.
Отже, ситуація змінюється – видавцям потрібно діяти: заохочувати професійних письменників до роботи, власне спонукати їх до професійності, щоби письменник став професіоналом (професія – письменник), а також впроваджувати нові технології просування книги. Але тут є ще одна важлива ланка – той, хто візьметься за продаж продукту, теж повинен побачити свою вигоду. І хоч це виглядає як ідеалістичні настанови, однак...
Передумови для цього вже є. Є письменники – видавці – є, за великим рахунком й покупець, просто йому потрібно дати можливість дізнатися про ту чи іншу книгу і забезпечити можливість її купівлі. Отже попит теж є (його, правда, ще нікому досліджувати, але за кількістю російських книг, що поглинають українці – мова йде про величезні наклади й суми).
Так от стосовно тих, хто „забезпечить”. Ця справа так само потребує певного фінансового ризику. Йдеться про розбудову системи книгорозповсюдження – і для того, щоб вона почала діяти, функціонувати і приносити прибуток – потрібно просто вкласти гроші. Це все одно, якщо ти хочеш зайнятися перевезеннями – повинен подбати про автопарк та його технічне забезпечення (тобто мати на це гроші – т.зв. початковий капітал або залучити їх на певних взаємовигідних умовах). Тут, можливо, повинна підключитись держава: дати сигнал, що інвестор може заходити – правила гри прозорі, змінюватися по ходу не будуть тощо: і не обов’язково цей інвестор буде зовнішній, капітал може бути й український – він є, просто поки немає сигналу. Так само на державі лежить обов’язок захистити саме свого виробника на власному ринку, а не російського як це було з Кучмою та Януковичем, або принаймні забезпечити рівні умови (дейкують, що коли один час українцям просто не вистачило грошей на свою – Верховну Раду та свого президента, щоби „випросити” такий захист. Росіяни перекупили їх із „потрохами”).
2005.01.27 | Олесь Бережний
Нора-Друк? - "а з цього місця будь ласка з подробицями" (с)
Ростиславе,Дякую за цікаві роздуми! Багато речей тепер для мене розклалися по поличках, стають зрозумілішими напрямки загальних тенденцій.
До речі, розкажіть будь ласка докладніше про Нора-Друк. Я зазирнув на їхній вебсайт http://www.nora-druk.com/ , однак про саме видавництво, крім адреси й телефонів, нічого не знайшов. Цікаво було б дізнатися більше про людей, їхнє бачення, перспективи тощо.
Щиро,
Олесь -
r_m пише:
> ...перспектива на вітчизняному ринку в нових умовах лише або за новими видавництвами (приміром, Нора-Друк)...
2005.01.28 | r_m
Re: Нора-Друк? - "а з цього місця будь ласка з подробицями" (с)
Нора – це зовсім не нора, як намагаються стверджувати злослівці, а коротка форма імені директорки Елеонори Сімонової. Одразу зауважу, що моє попереднє твердження ґрунтується не на документах, наданих видавництвом чи твердженнях його представників , а суто суб’єктивних чинниках. Може свою роль відіграло те, що пані Елеонора – симпатична (бачив лише раз – на останньому Львівському форумі), але в жодному разі не вирішальну. По-перше, мені імпонує завзятість видавництва, відкритість до співпраці і нових ідей (зокрема мали гарний резонанс їхні презентаційні тури регіонами) . По-друге (але дуже важливо), як подейкують в письменницьких кулуарах – поважають і не ображають авторів (йдеться про гонорари), по-третє – більш-менш нормальний наклад. Сьогодні окрім „Фоліо” майже ніхто не видає художню літературу 5-тисячним накладом. Тут, як здається, ця цифра стартова. Та й сама література – цілком читабельна. Для прикладу –
Валерій ЛАПІКУРА „Поїзд, що зник” (Київ: Нора Друк, 2004) посідає четверту сходинку в номінації „белетристика” „BOOK-TOP’у” „Книжкового клубу+” за січень 2005 року (як твердять наші експерти, на цьому поприщі Лапікура таки показав, що він таки щось вміє робити на професійному, а не аматорському рівні) .
Але ще раз наголошу – це суто мої суб’єктивні судження, які ґрунтуються на особистих враженнях, спілкуванні з друзями та чутками, а також на інформаційних повідомленнях в „Книжковому клубі +”.
2005.01.29 | Олесь Бережний
Дякую! (-)
2005.01.28 | Горицвіт
потрохи проясняється (-)
2005.01.28 | Горицвіт
Re: Щодо різної якості. І кількості літератури
ziggy_freud пише:Значить, (а) закони (державна політика) і (б) інертність видавців.
>
> Навряд поділ на попсу/УкрСучІнтелектуалЛіт має бути таким вже суворим. Бо він робить попсарів більш попсовими і спокушає їх до зниження вимог до свого продукту. А _серйозних літераторів_ - більш зарозумілими та зацікленими на своїй літ. тусівці.
Так. Супер-популярна література так і робиться: без розподілу, або багатошарово.
> Пєлєвін, як на мій погляд, теж попсовик. Але його вивчають в курсі суч. рос. літ.
Може, він і є найкращий росмійський письменник сучасності? То кого ж іще вивчати?
2005.01.25 | KY3bMA
вІНШУвання іншої літератури
Термін "інша література" виглядає як сором"язливий евфемізм на позначення літературної попси, яку читають "інші". Ми ж інтелектуали такого не читаємо, а якщо і читаємо, то лише виключно з професійної зацікавленості. Масове україномовне чтиво безумовно потрібне. Воно знайде собі читача і згодом таки проб"є собі шлях на ринок. Розкручувати ж "іншу" літературу лише за її українскість - не варто. НМД, в Україні є сьогодні якісні письменники, які можуть претендувати на увагу широкого загалу. Ось хоча б Кононенко: цікаві гостросюжетні сторі, сучасні, повні психологізму. Або "Золоті копита" Логвина. Навіть той же Жадан: чи не може він бути бажаним чтивом і для "іншого" читача? Чому б ні? Все залежить від маркетингу.Вся ця "інша" література стикається з тими ж проблемами, що й "справжня" україномовна література. Ще і сьогодні у школах (у тому ж таки Києві) російська мова значно переважає українську в позакласному спілкуванні. А що вже казати про старше покоління? Української книги в провінції - майже зась. Про це вже колись багато говорилося на форумі. Усе зводиться до замкнутого кола: чому немає - бо не читають, чого не читають - бо нема.
2005.01.25 | пан Roller
По сучьему веления, по моему хотению.
KY3bMA пише:> Масове україномовне чтиво безумовно потрібне. Воно знайде собі читача і згодом таки проб"є собі шлях на ринок. Розкручувати ж "іншу" літературу лише за її українскість - не варто.
Когда я слышу об массовом или элитарном чтиве, не важно каком украинском, чи то русском, вспоминаются такие слова как еда, "что дают?".
Я хорошо помню то советское время, когда советский украинский народ был самым начитанным, когда на острове Рыбачейм, в Киеве, стоили соттысячные очереди за талонами, по которым можно было выиграть в лотерею книгу. Когда растирали по стенке в толпе и выдавливали кишки, людей несло в потоке так, что некоторые и усыкались на месте.
Я сам, помню, выиграл какого -то классика. И был счастлив как слон. Сегодня я его не покупаю, он в свободной продаже. Стоит никому не нужный. Сегодня акцент делается на украинской сучьей книге, на ее плачевном состоянии. Что интересно, под украинской книгой понимается книга, написанная на украинском языке.
Спросите любого молодого человека, школьника, выпускника, читал ли он что, из сучастной украинской литературы. Да он и понятия такого не знает. Достаточно того, что он прочитал по школьной программе, а это целые списки на лето, произведений, которые призваны воспитывать подрастающее поколение, которые отобраны и рекомендованы.
Это та обязательная программа, которая должна сформировать свидомость современного украинца. Так в чем проблема сучастных авторов? Попадайте в классики, и вас гарантировано будут читать.
Или проблема в том, что вы не классик, вас не издают соттысячными тиражами, и нет таких грошей у Вас и у издателей. Гроши липше стало держать в купюрах, чем в книгах. Почему не издают? Вот Гордон, не давно утверждал, что "Фолио" издал его книгу тиражем больше ста тысяч.
Значит издают, когда хотят. И значит продадут.
В российском середовище тоже проявляется беспокойство. Я слышал мнение серьезного авторитета, который утверждает, что русская словесность претерпевает громадный крах. Что книга как продукт вообще уступает свое место иным средствам массовой и элитарной информации.
К примеру, я могу судить об интересах своего сына, студента первокурсника. Это компьютерные игры, роллевые игры, и фантастика, которую я не знаю куда уже девать. Причем глотает ее он со страшной силой. И перечитывает, что характерно. На ночь обязательно. Томов семьдесят, если не больше. Книга лучший подарок, все это осталось.
Но, среди этих книг нет книг на украинской мове. Той мове, на которой он учился и разговаривал в школе. Хоча, есть автор и с украинской фамилией, кстати, один из лучших в Европе, как написано на обложке.
Я вообще особо не вчитывался в длинный смысл статьи. И не понял его. Мне достаточно одного имени шоуменов Капрановых, что бы смекнуть, что там дело нечисто.
Какое издательство, какое писательство? Кто вообще эти случайные люди, и что они делают в студиях ТВ. Веселят публику. Это такие себе шуты, типа карликов, которые почему-то вообразили себя, что и они могут быть издателями. Или писателями. Да, я не против, если они будут петь с Поплавским. Я против того, что бы эта шушера мельтешила в таком важном деле.
И кстати, о статусе мовы. Как украинская книга может отражать реалии жизни, когда в ней вы не найдете такой простой вещи как русская речь. Если русская - значит российская, так получается.
Но в жизни современные герои говорят на ней. Почему же украинской книгой принято считать книгу содержащую чисто украинскую мову, одну лишь ее? И зачем вообще выделять украинскую книгу отдельно в продаже?
И вообще мне не нравится такое понятие как украинская книга. Это все равно как украинская еда, духовная пища, "что дают?".
Brgds
2005.01.25 | art-em
Не вимагає відповіді.
пан Roller пише:> Я вообще особо не вчитывался в длинный смысл статьи. И не понял его. Мне достаточно одного имени шоуменов Капрановых, что бы смекнуть, что там дело нечисто.
Почитайте, будь ласка, попередні дискусії про українську книжку, і, принаймні, ознайомтеся з сучасним станом книговидання в Україні, а вже потім висолоплюйте язика.
2005.01.25 | пан Roller
Если не трудно, просмотрите архив....
art-em пише:> пан Roller пише:
> > Я вообще особо не вчитывался в длинный смысл статьи. И не понял его. Мне достаточно одного имени шоуменов Капрановых, что бы смекнуть, что там дело нечисто.
> Почитайте, будь ласка, попередні дискусії про українську книжку, і, принаймні, ознайомтеся з сучасним станом книговидання в Україні, а вже потім висолоплюйте язика.
Если не трудно, просмотрите архив "Культура" по ключу за на мое имя, по указанной вами тематике.
А вже потим засуньте себе Ваш язык ( в свою жопу).
Brdgs
2005.01.28 | art-em
тані,неважко
Ну, в такому разі, треба бути останнім впертим стархером, аби, знаючи відповіді на давно вирішені питання, знову знову вимагати на них відповіді. Не побоюся порівняти з одним відомим останніми часами судовим процесом.2005.01.26 | KY3bMA
roll baby roll!
пан Roller пише:>
> Сегодня акцент делается на украинской сучьей книге, на ее плачевном состоянии. Что интересно, под украинской книгой понимается книга, написанная на украинском языке.
Для мене українська книга - це книга, написана українською, і лише другорядно - книга, видана в Україні. Те саме стосується і російської і будь-якої іншої книги.
> К примеру, я могу судить об интересах своего сына, студента первокурсника. Это компьютерные игры, роллевые игры, и фантастика, которую я не знаю куда уже девать. Причем глотает ее он со страшной силой. И перечитывает, что характерно. На ночь обязательно. Томов семьдесят, если не больше. Книга лучший подарок, все это осталось.
Ото ж то й воно: про вовка помовка...
> И кстати, о статусе мовы. Как украинская книга может отражать реалии жизни, когда в ней вы не найдете такой простой вещи как русская речь. Если русская - значит российская, так получается.
А як зветься по-російськи та мова, якою розмовляють у Штатах? Английский (язык Англии?)
>
> Но в жизни современные герои говорят на ней.
(напр. пан Roller)
>
> И вообще мне не нравится такое понятие как украинская книга. Это все равно как украинская еда, духовная пища, "что дают?".
Дають українську книгу: обережно не вдавіться!
>
> Brgds
Ёклмн
2005.01.27 | Олесь Бережний
Ось що думаю з цього приводу - чотири тези
r_m пише:> /.../ проблема інформаційної блокади існує (або її можна ще означити „проблемою інформаційних фільтрів”) — поза всяким сумнівом, як і те, що її потрібно вирішувати. Процес обговорення — своєрідний „прорив блокади”. А втім, що ви з цього приводу думаєте...
Ось що я думаю з цього приводу:
1. Обговорення цієї теми тут - це вже манюній, мікроскопічний крок у правильному напрямку.
2. "Прорив блокади" укрлітератури ІМХО не відбудеться у такий спосіб, як відбулася Помаранчева революція та пов"язаний з нею "прорив блокади" для української пісні. З книжками все відбуватиметься повільніше й радше еволюційно, ніж революційно. Роками. Дай Боже, щоб ще за нашого життя побачити наслідки! Єдиним проривом у цьому млявому дарвінізмові я бачу рішучу агресію в Український ринок з боку таких макдональдсів-книгарень як американські Barnes&Noble чи BORDERS, або британські BOOKS (та й будь-які інші західноєвропейські книгарні-супермаркети з каварнями та усіма благами для читаючого покупця, не знаю що там є подібного в німців чи французів). Нинішні радикальні зміни влади в Україні можуть створити придатливі ринкові умови для того, щоб хтось із цих західних велетів вирішив ризикнути й інвестувати в пост-кучмаїнську Україну. Наразі - це моя найпомаранчевіша мрія та щоденна молитва!
3. Любіювати ЗМІ щодо створення та/або впорядкування вже існуючих у них розділів/рубрик, присвячених Укрлітературі. (Особисто мене найбільше цікавлять і турбують саме онлайнові ЗМІ.) Однак і друковані, ТБ і радіо є також надзвичайно важливі.
4. Створення окремих тематичних платформ/форумів для різних жанрів і напрямків укрлітератури: наприклад окремих часописів, теле- і радіопрограм для НФ, фентезі, детективів тощо. На початковому етапі самі автори та навіжені ентузіасти повинні стати рушійною силою цього процесу.
Запрошую висловлюватися конкретно щодо запропонованих тез.
Щиро -
2005.01.28 | r_m
Re: Ось що думаю з цього приводу - чотири тези
Власне, п.4 вже частково реалізується завдяки Майдану. А взагалі – мені здається багато залежить від нас особисто, адже можна не лише почитати „думки з приводу”, а, для прикладу, якщо ти журналіст - взяти і запропонувати головному редактору відкрити рубрику, або час від часу робити якісь огляди тощо, якщо викладач – проводити час від часу обговорення новинок і т.д., або зацікавити дружнє коло колег тим чи іншим виданням /незалежно де ти працюєш/.Як факт: якось дав почитати своєму брату українські детективи (власне ті, що фігурують в статті „Інша література”) – уся прикордонна застава читала їх запоєм, стаючи в чергу на книги. А це специфічна аудиторія —молодь російсько-українського прикордоння, суржикомовна, помітно зрусифікована армією, для котрих прикордонна застава – єдиний спосіб уникнення безробіття (щоб туди втрапити потрібно дати начальнику застави хабаря еквівалентом наступній зарплаті за півроку), без чітких національних орієнтирів чи свідомості, та й у патріотизмі їх важко запідозрити. Вони читали, бо це стало доступним (вони б ці книги купили самі, якби їм хто запропонував), а текст цілком задовольняв їхні „інтелектуальні” потреби і ніхто не зважав – якою мовою це написано. Інша річ, що в Україні засилля такої продукції саме російськомовної, а україномовну - якщо навіть мати сильне бажання її купити -україномовну книгу в якомусь райцентрі просто не знайти.
Потрібно відійти від стереотипів, комплексів та ще чогось там – і щось робити усім (не тільки видавцям і продавцям книг). І це в жодному разі не моралізаторство і не заскорузле просвітянство (хоч воно й скидається трохи), просто випала унікальна нагода для українців реалізуватися на всі сто – і не варто нею нехтувати.
2005.01.28 | Горицвіт
Re: Ось що думаю з цього приводу - чотири тези
Олесь Бережний пише:> Єдиним проривом у цьому млявому дарвінізмові я бачу рішучу агресію в Український ринок з боку таких макдональдсів-книгарень як американські Barnes&Noble чи BORDERS, або британські BOOKS (та й будь-які інші західноєвропейські книгарні-супермаркети
Мабуть так. Вони ж будуть інвестувати в видавництва? Щоб було чим торгувати. Чи є в тих супер-книгарень відділи, які зможуть (позитивно) оцінити наш ринок?
> 3. Любіювати ЗМІ щодо створення та/або впорядкування вже існуючих у них розділів/рубрик, присвячених Укрлітературі. (Особисто мене найбільше цікавлять і турбують саме онлайнові ЗМІ.) Однак і друковані, ТБ і радіо є також надзвичайно важливі.
Мабуть так. Може, скласти листа і розіслати?
>
> 4. Створення окремих тематичних платформ/форумів для різних жанрів і напрямків укрлітератури: наприклад окремих часописів, теле- і радіопрограм для НФ, фентезі, детективів тощо. На початковому етапі самі автори та навіжені ентузіасти повинні стати рушійною силою цього процесу.
Так. Парочку журналів - обов'язково.
2005.01.29 | KY3bMA
Re: Ось що думаю з цього приводу - чотири тези
Олесь Бережний пише:> 3. Любіювати ЗМІ щодо створення та/або впорядкування вже існуючих у них розділів/рубрик, присвячених Укрлітературі. (Особисто мене найбільше цікавлять і турбують саме онлайнові ЗМІ.) Однак і друковані, ТБ і радіо є також надзвичайно важливі.
Канадське CBC Radio (яке можна слухати в Інтернеті) має чудову програму, що зветься Arts Report. Коротенький щоденний звіт новин культурного життя (не лише літератури, хоча література там завжди навидноті). Виходить по кілька разів на день перед звичайними новинами. Було добре мати спеціальні новини культурного життя і на 1 каналі НРКУ. Може хтось колись...
Або таке (більш реалістичне): портал українського детектива. detektyv.com.ua. На чорному тлі в горі сторінки тьмяніє силует: гострий погляд з-під насунутого на очі капелюха. Кривава плямя над рубрикою "Що нове". Окреслений крейдою силует тіла над номініацією "Читацькі симпатії сезону". Змістовно: рецензії, статті, уривки з творів, конкурси, призи, онлайн-магазин з книгами (включно з "Кримінальними сонетами" Андруховича та окремими романами Кононенко), аудіо-відео продукцією, футболками та іншим культурно-масовим лайном, новини, чат, форум, флеш-мультики на кримінально-злочинну тематику. І величезний каталог української та перекладної детективної літератури...
Тепер конкретне питання: вважаючи, що технічна сторона імплементації не є проблемою: хто буде все це розробляти інформаційно і де брати кошти (бо навіть за самих оптимістичних прогнозів подібний сайт принаймні напочатку буде збитковим)? Путній сайт - то робота на повну ставку (і можливо не для однієї особи).
2005.01.30 | Горицвіт
Гроші дадуть видавництва?
KY3bMA пише:> Тепер конкретне питання: вважаючи, що технічна сторона імплементації не є проблемою: хто буде все це розробляти інформаційно і де брати кошти (бо навіть за самих оптимістичних прогнозів подібний сайт принаймні напочатку буде збитковим)? Путній сайт - то робота на повну ставку (і можливо не для однієї особи).
Одна з концепцій:
Все це фінансують видавництва. Кілька видавництв утворюють типу спільне підприємство для популяризації книжок, розвитку інформаційно-рекламного середовища.
2005.02.01 | KY3bMA
Re: Гроші дадуть видавництва?
Горицвіт пише:> Одна з концепцій:
> Все це фінансують видавництва. Кілька видавництв утворюють типу спільне підприємство для популяризації книжок, розвитку інформаційно-рекламного середовища.
Можливо, але чого ж вони це все не розкручують зараз? Брак маркетингової ініціативи? грошей? Не думаю, що видавництва пішли б на утворення спільного підприємства. Радше підприємство, що існує окремо пропонує свої послуги ряду видавництв.
Для реалізації такого проекту потрібні перш за все ентузіасти, люди закохані в ту іншу літературу. Або енергійні підприємці, що добре розумієть кон"юнктуру сучасного книжкового ринку. А ще краще і те і друге водночас. А чи є тут на цьому форумі такі?
2005.02.01 | Олесь Бережний
Ілюстрація до тези № 2
Сімейна крамничка Barnes & Noblehttp://www.web-standart.net/magaz.php?aid=5869&PHPSESSID=4a6c176974f05542c4d290bc4324a40e
Олесь Бережний пише:
> 2. /.../ Єдиним проривом у цьому млявому дарвінізмові я бачу рішучу агресію в Український ринок з боку таких макдональдсів-книгарень як американські Barnes&Noble чи BORDERS, або британські BOOKS (та й будь-які інші західноєвропейські книгарні-супермаркети з каварнями та усіма благами для читаючого покупця, не знаю що там є подібного в німців чи французів). Нинішні радикальні зміни влади в Україні можуть створити придатливі ринкові умови для того, щоб хтось із цих західних велетів вирішив ризикнути й інвестувати в пост-кучмаїнську Україну. Наразі - це моя найпомаранчевіша мрія та щоденна молитва!
>