01/31/2005 | Sean

Я за своєю традицією знову про блиск та злидні.

Блиск, безперечно, - сам концерт, себто музика. За спільної участі улюблених і, без сумніву, додатково натхненних темою Чубая, Бурмаки, Мандрів, Лесі Герасимчук тощо це просто суперово, бо інакше бути просто не може. Отже було дуже класно, пречудово, файно і майже перфектно. Мабуть...

Бо на тамтому концерті мене не було. Незважаючи на те, що перебуваючи у роз'їздах по Батьківщині, я спеціяльно завітав до рідного міста, приперся до контори Арт-Велесу і взяв запрошення, котрі, слід акцентувати, пропонувалися мало не на вагу. Без зазначення місця, бо інших не було.
Отже, про злидні. 29.01.05, 18.30. Місце події - біля входу до Київської оперети. Підходимо ми з хвайною панєнкою, маючи кожен по подвійному (на двох осіб) запрошенню. Бачимо приклад точного наслідування совкових традицій. Під дверима - натовп з наших, помаранчевих. З 3-х (трьох) дверей прочинені, вірніше напівпрочинені лише 1 (одні), на котрих стоять чи то два чи то три амбали і фільтрують. Довго, повільно, мляво і нудно. Виявляється, відфільтровують ангелів (тих, у кого місця в запрошеннях зазначені), від ....не ангелів, плебсу, котрий того Великого Ексклюзивного Паперового Щастя не має.
Холод.
Штовханина.
Десь 19.00, за легендою - час початку концерту. Починаємо скандувати "Ганьба!", потім "Разом нас багато...", голосно декларую янучарську сутність амбалів.
Врешті проштовхалися. Бачимо шо? Звичайно, другий кордон. Теперь вже не амбали, а субтільні дяді і тьоті. Знов штовханина. Проходимо. Тьотя, роздивившись, що місця не зазначені, спрямовує нас на "другий чи третій поверхи", інформуючи принагідно про абсолютну необхідність відвідати гардероб. У гардеробі, природно (вже десь 19.15), Штовханина №3. Ігноруємо штовханину і ми йдем уперід, над нами ще сяє сонце майбутньої культурницько-патріотичної події.
Тьотя на другому поверсі перекриває шлях бюстом і відсилає нас на третій поверх.
Тьотя на третьому поверсі пропонує сідати на вільні місця, котрих, ясен перець, геть нема. На відповідне зауваження і питання "ну так шо?" пропонує стояти. Стояти можна, але нічорта не видно. Натомість чудово видно до чорта багато порожніх місць у партері, куди нам зась. Хвайна панєнка починає втрачати піднесений настрій і я її розумію. Сходимо. Вхід до партеру, звичайно, перекрито, ніби Фермопільський прохід спартанцями царя Леоніда, черговою тьотею. Ніззззя! Ну, нє то нє. Аут.
Як досвічений навколокультуролог, маючи у кишенях посвідчення належности до преси і (як альтернативу)достатню кількість грошових знаків, я б міг знайти спосіб потрапити хоч за куліси і, не виключено, хоч на сцену . Хвайна панєнка, як музичний журналіст і власне Хвайна Панєнка - могла це зробити не гірше. Тільки не вбачалося вже ніякого сенсу, адже надто форма (а радше хворма), тобто організація заходу не відповідала змісту і не гармонювала зі сподіваннями.

Кому конкретно з організаторів (перелік яких бажаючі можуть прочитати на відповідних сидюхах) подякувати за приємність і в яких саме пропорціях, не знаю, тож дякую всім, гамузом. Вірною дорогою йдете, таварищі, коли оцінювати за щиросовєцькими оргстандартами. То і йдіть собі.

А якщо б було бажання (та/або можливість) робити розумно, то треба було так. Запрошення замінити на платні (хоча і доступні для студентства за рівнем цін) квитки для партеру і, можливо, безкоштовні (хоча я не думаю, що кілька гривень з особи було б критично) для поверхів, але із зазначенням місць. Відкрити заздалегідь всі двері. Виручені від продажу квитків гроші спрямувати хоча б на впорядкування могил чи пам'ятника на місці бою. Ніби нескладно?

П.С. Оскільки у залі був присутній принаймні один майданівець, не помітити якого було неможливо , то йому і пропоную написати безпосередньо про сам концерт. Не сумніваюся, це буде незрівняно позитивніше.