02/21/2005 | otar

МИ ТАК ЦЬОГО ТЕПЛА ЗАТЯТО ПРАГНУЛИ…

Можна сперечатись, чи Андрухович - «намбер ван» української літератури. Можна навести серйозні аргументи й, можливо, навіть довести, що це не так. І все ж після подій листопада-грудня українська література схвильовано чекала, як відреагує на ці події її «намбер ван» Андрухович.

Проект «Андрухоїд» (з якихось причин він рекламується як «Андруксоїд» - “Andruxoїd”, а може, хтось просто не до кінця вивчив латинські букви став першою справді мистецькою відповіддю Патріарха на запитання «то що ж далі, га?», а це, слід зазначити, питання непросте, і багато хто (в тому числі автор цих скромних рядків) перебуває в заціпенінні від небажання на нього відповідати. Андруховичу легше. Він знову зібрав повний зал у палаці Хоткевича, незважаючи на платний вхід (5-10 гривень). Можливо, навіть комусь не вистачило квитків. Середній вік відвідувачів – 18-19, стара знайома публіка, яку вже багато років можна бачити на всіх більш чи менш культурних заходах, істотно розбавлена новими обличчями.

Щойно я сів, мені повідомили, що декорації (завіса з абрисами будівель історичної частини Львова, якісь дурнуваті зірочки на шторах і бутафорські, халтурно розмальовані двері) залишились тут від КВН, або, якщо хочете, КВК. Дуже схоже на правду, хоча сам Андрухович сказав, що автор декорацій – чи то Кох, чи то Кауфман.

Отже, мистецька акція «Андрухоїд Плюс».

Плюс
Плюc – це, по-перше, надрукований «Пірамідою» паперовий «Потяг-76». До журналу ввійшли вибрані твори авторів кількох останніх віртуальних чисел журналу, який має властивість періодично впадати в анабіоз на кілька місяців, а потім знову ставати «живішим за всіх живих». Журнал продавався у фойє і коштував, за традицією, немало, тож я його не купив і нічого про нього сказати не можу. Ба більше: журнал не купив ніхто з літклубівців, які були на акції. Як і компакт, до речі. Журнал можна почитати в Інтернеті, а ось про компакт я щиро шкодую.

Крім того, плюс – це вічний Бойченко, якого останнім часом за його звичку супроводжувати Патріарха (інакше – Тата) в усіх поїздках деякі люди називають нехорошими словами. Не буду повторювати слів. Бойченко прочитав щось, де фігурували слова «курва», «пензлюйте», а також певні алюзії на революцію, якої ще не було, коли писалось це щось, відтак автор може претендувати на звання пророка. Бойченко був конферансьє і викликав на сцену читців.

Читці були:
Остап Сливинський. Попри всю мою повагу до цього самобутнього поета, бути «на розігріві» в Андруховича – не зовсім вдала ідея для нього. Розігрів, м'яко кажучи, затягнувся, люди перестали вникати у глибокі імпресивні образи і почали позіхати.

Галя Крук. Поетеса, як завжди, випромінювала жіночність, якою пронизані її вірші. Можливо, взагалі не найкраща була ідея випускати хороших поетів на розігріві в Андруховича?

Юрій Винничук. Ось хто від скромності не помре. За своєю звичкою, він без зайвих передмов і реверансів у бік журналу, редактора, видавців, організаторів та інших причетних, почав читати з папірця здоровенний кавалок прозового твору. Читання розтяглось на добрячих півгодини, весь цей час народ захоплено слухав і часом плескав особливо масним або парадоксальним метафорам. Ні, Винничука треба читати, а не слухати; щоразу, коли я його слухаю, зникає з таким трудом набуте позитивне враження від його текстів.

В один момент, напружений і вельми масний, наш найменший літклубівець – Максимко – голосно заплакав, що спричинило вибух емоцій аудиторії. Тому можна сказати, що й Літклуб долучився до «плюсу».

Отакий був плюс. Якби Андруховичу не треба було стимулювати народ до купівлі «Потягу», то, напевно, варто було б організувати «Андрухоїд» без плюсу.

«Андрухоїд» як такий
На щастя, є з чим порівнювати.

За старою доброю п’ятибальною системою, «Вогні Великого міста» featuring Покальчук – тверда трійка (добрі вірші, поганий вокал, погана музика), «Неборок» featuring Неборак – слабка четвірка (геніальні вірші, поганий вокал, така собі музика), «Андрухоїд» ... Ну, нехай п’ятірка з мінусом. Але тверда. Себто, з нетвердим мінусом.
Напевно, щоб оцінити Міколая Тшаску і його товаришів, треба любити і знати джаз. Для мене ж це був перший джазовий концерт у житті. Напевно, Міколай Тшаска, Войтек Мазолєвський і Мачіо Моретті заслуговують більшого, ніж відгук дилетанта. Скажу лише, що перший грав на духових інструментах, другий – на бас-гітарі, а третій на барабанах. І робили вони це, як на мене, відмінно. Місцями навіть більш ніж добре.

Мене просвітили, що ці милі молоді поляки вже робили подібний проект із Анджеєм Стасюком. Музика й направду дуже гармоніює з віршами Андруховича. Особливо зі старими. Сам Андрухович сказав, що те, що робить Тшаска – це більше, ніж джаз, і що кожна композиція була від початку імпровізацією на тему.

З огляду на те, що тур «Андрухоїда» спонсорує Польський інститут у Києві, хочеться вірити, що ці хлопці хоч щось отримають. Я маю на увазі гонорар. Вони заслужили.

«Андрухович»
У лапках, бо те, що я побачив на сцені, було чимось окремим від відомого мені досі Андруховича. Від того, на чиїй останній презентації (в рамках Форуму Видавців) зал засинав і не соромився хропіти. Експресивність, пластичність, виразність (окрема від експресивності), надрив, рев, словом – драйв. Без бусурманського слова «драйв» ніяк не обійдешся.

Індія почалась для мене там, де я почув її у виконанні автора під вереск Тшасчиного саксофону (чи як там називається ця штука). У версії «Підземного 300» я дослуховував до слова «Польо» і перемотував касету. Це індивідуальне, звісно, сприйняття, але раніше я не відчував ані ритміки, ані цілісності і плинності цього тексту.

З іншого боку, - повторюю думку Ростика Паранька, - саме у співставленні зі старими поезіями Андруховича найкраще видно справжню цінність «Пісень для мертвого півня». Яка, на жаль, не така велика, як того хотілося б авторові і деяким його беззастережним фанатам. Хоча й більша, ніж мені здавалось, коли автор не стрибав по сцені, супроводжуваний немислимою какофонією (і водночас симфонією) джазу, а бурмотів ці всі, скажімо так, верлібри собі під ніс у Пороховій Вежі.
І навпаки: у порівнянні з «Піснями для» сяє самоцвітами і п'янить екзотичними ароматами колоніальних товарів стара, класична поезія Андруховича.

«Андрухоїд» дозволив Андруховичу проявити те, що доводиться тримати при собі на семінарах, творчих вечорах і фуршетах, а саме неабиякий акторський талант. Коли він співав «Ми так цього тепла затято прагнули...» - ефект був близький до психоделічного. І хоч із нього, певно, ніколи не буде справжнього рок-співака, але трохи припанкованості сорокарічному дядькові, який уже починає писати нудно, не завадить ніколи, надто коли він є «намбер ван» (хоч кому б і як хотілось це заперечувати).

Не було виконано моїх улюблених віршів. Навіть не знаю, чи є вони на альбомі, бо компакта не бачив і в руках не тримав. Особливо протестую проти невиконання «And everybody fucks you” – єдиного тексту, який виправдовує витрати на папір, що на ньому надруковані «Пісні для».
Словом, Андрухович був величний, несамовитий, дуже рідний і близький, а насамкінець прочитав дуже важливу поему.

Стах Перфецький стає Стасом і повертається
Було кілька інтриг, напряму пов'язаних із Андруховичем. Головна, як я вже писав вище, полягала в тому, що поетові, який активно світився навколо помаранчевих подій листопада-грудня, виступав у ефірі, в тому числі прямому, був причетний до написання листа про попсу і блатняк, словом, поетові, який відіграв роль і сказав «а», треба буде сказати «бе». Себто, якимось чином скористатись із тих благ, які начебто отримала українська культура внаслідок революції. Наразі, щоправда, отримала вона дулю з маком, над якою пролітають льельеки, та менше з тим: лише ледачі посередності чекають зміни умов, справа ж деміургів – мінятись, впливаючи таким чином на умови.

Словом, якщо історія сучукрліту справді поділяється на важке «до» і прекрасне «після», якщо ми вже крокуємо широким хайвеєм у світле майбутнє, то комусь треба було заспівати, аби інші долучились. Кому ж іще, як не Андруховичу.

Отже, Стас Перфецький (9 років тому його звали переважно Стахом, але, певно, він модернізувався) виринає з брудних вод венеційського каналу, пускає з рота струмінь води, вилізає на берег, обтрушується і йде на вокзал купувати квиток до України. Юрій Андрухович елегантно вийшов зі складної ситуації, коли треба було швидко створити щось велике. Він створив маленьку річ із великими передумовами: оживив Перфецького, якого в Україні люблять і чекають. І запросив його повертатись.

До речі, нині губернатор Тернопільщини Іван Стойко (якого одна служба новин «українізувала» до «Стійко») зробив подібний жест – запросив заробітчан, емігрантів, студентів, усіх наших, які з тих чи інших причин там, повертатись. Поет і політик, Андрухович і Стойко приблизно одночасно зробили те, чого я чи не найбільше сподівався від нової влади. Чомусь у мене була така наївна ідея: якщо Президентові Ющенку вдалось затягти американку українського походження на історичну батьківщину і за її допомогою примножити населення України ще на кілька одиниць, то, напевно, вдасться повернути й тих, які поїхали туди шукати перспектив, грошей, цивілізації, поваги, кохання, гострих відчуттів і ще раз грошей.

Юрій Андрухович вчинив, як справжній патріот; він начхав на свій (і галицький у цілому) космополітизм і просторікування на те, що «в Європі українець повинен почуватись, як удома», і відкликав з Європи, де сам він перебував майже весь час душею і часто – тілом, свого героя. Хоча Стас Перфецький (що саме Андрухович має на увазі під Перфецьким – експортований український геній, помисли наших деміургів?), змальований у поемі таким собі українським Уленшпігелем, не поспішає повертатись. Але він точно повернеться, бо в Україну повертаються сподівання.

Цього, напевно, трохи замало, щоб повернувся Богдан Смага, талановитий художник зі Львова, який навчається в Америці і займається якоюсь фігнею, замість того, щоб писати найкращі у світі картини і прикрашати ними Київський Ермітаж. Але це вже перший крок на шляху у правильний бік.

Коротка, написана верлібром поема буде, напевно, абракадаброю для наступного покоління українців, бо наполовину складається з алюзій на злободенні події. В ній достатньо «зачіпок», щоб утримувати увагу читача, викликати в нього то усмішку, то сміх, а то й овації, як от, наприклад, фраза про «жодна курва не співатиме з Прем’єром» (цитую за пам'яттю). Ця поема, - повторю це слово, - елегантна данина найбільшій події в новітній українській історії, яку необхідно було віддати, перш ніж рухатись далі. Можна припустити, що данина інших, менш талановитих (не повертається язик сказати «менш геніальних), буде громіздкішою і не такою влучною. Наталка Сняданко нещодавно писала, що з відображенням Революції в нашій літературі будуть проблеми. Добре, що ці проблеми будуть не в Андруховича.

Не знаю, чи буде поема надрукована, і як вона виглядатиме на папері, однак мені видається, що вона є маніфестом якоїсь нової концепції. Навіть не знаю, чого саме це концепція. Але вона – україноцентрична, бо після Революції нарешті можна не соромитись україноцентризму. Революція не зробила кордон між Україною і Європою проникним, але вона зруйнувала ту уявну стіну, яка найбільше пригнічувала Андруховича та інших – той «санітарний кордон», крізь який автор поеми обіцяє «все одно любити» Європу. Цей мур ліквідовано, і тепер Андруховичу та його однодумцям не обов'язково бути в Європі, щоб любити Україну.

Тож любіть!

Отар Довженко, 21. 02. 2005