Скрипка: Як рокер, що захищав свої культ.орієнтири, я програв(/
02/23/2005 | Sean
Інтерв’ю з нагоди видання диску „Дух не вмирає, дух не згаса” (Пісні барикад)
(про концерт - презентацію диску див. сюди - http://maidanua.org/static/news/1109155613.html )
– Хто автор ідеї та упорядник диску?
– Був у нас такий ностальгійний виступ, коли ми востаннє зібралися у наметовому містечку, перед тим, як його розібрали. І тоді Тарас Компаніченко, здається, сказав, що непогано було б записати ці пісні, які звучали на барикадах. Втім, ідея виникла якось спільно – всі її підхопили, не було жодних сперечань стосовно авторських прав. У мене був досвід, пов’язаний з виданням диску „Божичів”, і все необхідне для запису обладнання. Кілька разів зібралися з хлопцями у мене вдома, посиділи, поговорили, поспівали, після чого я записав усіх конвейєром, досить швидко. Потім вибрав найкращі варіанти, а Макс Капуста зробив мастерінг.
– Розкажи трохи про сам Фестиваль помаранчевої революції. Наскільки я розумію, він був стихійним?
– Спочатку ми збиралися в одній кафешці поблизу Майдану, щоб згуртовувати народ і йти потім на барикади. Всі підтягувалися з кобзами, гітарами. Кілька разів ми зіграли в різних кав’ярнях, потім хотіли виступити в Українському домі, де формувалися групи для блокування АП, Кабміну. Там не вийшло, щось адміністрації не сподобалося, і нас виштовхали на вулицю. І в принципі, на вулиці це було доречніше й актуальніше. Потім мені одна компанія надала простеньку апаратуру: два мікрофони, дві колонки, які підключалися до автомобільного акумулятора. Ще були машини з екранами і відповідним обладнання – ми їх теж використовували як міні-сцени, зокрема – в самому наметовому містечку на Хрещатику, під АП. Одна з основних точок була у нас на Грушевського, де Музей українського мистецва. Просто на сходах ставили колонки, там ще якась декорація була, маленькі помаранчеві прапорці. А правіше, по Музейному провулку, якраз же ж був таємний штаб Януковича. Там, до речі, людей бракувало, осіб тридцять блокували цей бункер, і, як вони потім розказували, атаки відбувалися разів чотири-п’ять на день. То якісь головорізи приходили, то мєнти, постійно влаштовували провокації. Але люди трималися й були дуже вдячні, коли ми долучилися до них, бо чомусь це місце залишилося ніби поза загальною увагою.
Особливо запам’яталася ніч, коли ми години до п’ятої ранку стояли під АП. Юлія Тимошенко тоді заявила, що є наказ стріляти. В цю ніч просто з натовпу виходили люди, читали свої щойно написані вірші, виступали оперні співаки, якісь беззубі бабусі з Черкаської області, скрипаль один дуже гарно Вівальді виконував.
– Організація цих барикадних концертів – наслідок твого невдоволення тим, що відбувалося на Майдані?
– Йдеться про певний дисонанс. По-перше, саме на Майдані відчувався брак революційних пісень: стрілецьких, козацьких, дум. Майдан був стратегічною точкою, до якої прикипіли об’єктиви телекамер, і вже на другий-третій день до сцени важко було проштовхнутися. А у тих людей, які випускали артистів на сцену, не було часу й можливості розбиратися, хто чого вартий. Я сам закликав, щоб приходили різні виконавці, – й почалося... Грималюк казав, що там чималенька коробка з компакт-дисками зібралася, що їх приносили охочі виступити на Майдані. Звісно, багатьом нормальним артистам не вдавалося пробитися на сцену. Але мені за інше було прикро: люди стоять на морозі, страждають, а тут – наполовину фанера, дуже швидко коньюнктурка підгріблася. Одного разу я ні в кого не спитав, і ми з вевешниками, Тарасом Компаніченком, Фомою і Сашком Положинським доволі гарно вмочили „Ми сміло в бій підем” – народ дуже класно це сприйняв.
Але ж треба було не тільки на Майдані людей підтримувати.
– Диск завершують „Гринджоли” зі своїм „помаранчевим гімном” – „Ми разом, нас багато” (також на збірці подано їхню пісню з аж занадто промовистою назвою „Пора”), у чому вбачається певна недоречність – все ж таки цю пісню вже заїздили у теле-радіо-ефірі до нестями й, до того ж, вона не зовсім узгоджується із загальною естетикою альбому.
– Крути – не крути, а цю пісню всі співали. І у нас кожен виступ будь-якого барда чи рокера закінчувався цим: ми разом, нас багато. Я просто не дивлюся телевізора, але так розумію, що цієї пісні вже забагато, як завжди – перегнули палку. Але вони – „Гринджоли” – теж учасники барикадних концертів, які згодом погодилися прийти до мене на студію. До того ж, це музиканти, які вміють заспівати свої пісні під гітарку, бо є ж такі, хто не може цього робити.
– Але ж ти маєш усвідомлювати, що у цієї пісні вже зовсім інша „карма”, яка нині знаменує пришестя нової попсової кон’юнктури. Не боїшся, що після видання цього диску частина звинувачень перепаде й тобі?
– Абсолютно, так і буде. „Воплі Відоплясова” вже давно втрачають частину публіки через звинувачення у коньюнктурності. Але у мене, по суті, немає вибору: або ти ідеш у маргінали, андерграунд і просто зникаєш з інформаційного поля, або ти в ньому з’являєшся і хтось буде вважати тебе коньюнктурщиком. Ця дилема завжди буде. По-перше, я почав записувати ці пісні давно і не знав, що з’явиться такий масив „помаранчевих” дисків. Багато людей швидко зреагували на події й зробили власні компіляції. Ні релізи „Воплів Відоплясова”, ні мої сольні чи продюсерські роботи ніколи швидко не виходять. Якщо хочеш зробити щось гарно – треба докласти зусиль. Але якщо рекордингова компанія вважає це видання доречним, якась частина публіки зверне на нього увагу, навіть поза революційним контекстом. Адже бардівські диски у нас практично не видаються, або ж з’являються як раритетні записи, орієнтовані на дуже невелику авдиторію. Аж раптом на лейблі, який розповсюджеє маскультуру, виходять пісні бардівські, народні, стрілецькі – я думаю, це важливо.
– Після революції для когось починається дискотека, для когось – час обліку здобутків і втрат. У тебе сьогодні є відчуття особистої перемоги?
– Якщо говорити абстрактно – Україна перемогла, ми всі перемогли і я радий за країну, за народ, за Ющенка, але мої власні інтереси – перемога української культури (і традиційної, і рок-культури) – програли. Я констатую: як рокер, що захищав свої культурні орієнтири, я програв. І пов’язую це, зокрема, з перемогою коньюнктурної музики, себто з „новою” культурною політикою, завдяки якій увага суспільства переорієнтовується на естрадну пісню і вцілому на спрощене сприйняття культури. У державі вибудовується той культурницький вектор, який мене не цікавить. І знову доведеться чекати нормальних змін.
– Але в чому причина такого розчарування? Невже між новою владою і людьми культури, які підримали її, з самого початку не було порозуміння?
– Дві прості причини: по-перше, „нашоукраїнські” політики далекі від мстецтва. По-друге, через наближеність до політики саме естрадників і діячів поп-культури. Адже щоб стати поп-зіркою, за натурою більше треба бути політиком і бізнесменом, ніж артистом. Завжди і скрізь естрадні співаки тяжіли до кон’юнктури, до політики, натомість людям мистецтва не потрібна політична кар’єра, тому що їм зазвичай бракує енергії й суто політичного таланту. З іншого боку, гуманітарний і патріотичний рівень у них досить високий, тому й діяли вони у ці важкі часи, як належить патріотам, – а не використали момент, бо це некоректно, незвично для них. Ті, хто вміє скрізь проштовхуватися, скористалися нагодою уповні. Я їх не ганьблю – це їхній стиль, естрадна культура так завжди і діє, це і є шоу-бізнес.
– Невже ти не думав про те, що буде „після перемоги”?
– Ні, реально ж ми всі хотіли, щоб Ющенко виграв, – і наша мета здійснилася. Підсвідомо, ясна річ, ми собі уявляли Країну Мрій, ідеальну Україну. Але життя є життя, і це нормально, що багато людей залишилося за бортом.
З іншого боку, те, що ми обговорюємо сьогодні міністра культури і те, якою культура має бути, – це свідчить про цивілізований стан нашого буття. Ми ж не думаємо: постріляють нас чи ні, емігрувати чи залишитися. Втім, переконаний, що за культуру ми ще поборемося, а уряд дослухається до наших голосів.
– Чи матиме проект „Пісні Барикад” продовження?
– Записано пісень з запасом, бо виконавців вісім, і тільки по дві пісні потрапили до альбому. Все залежить від його сприйняття – якщо він раптом розчиниться в огромі інших „помаранчевих” дисків, буде прикро, якщо ні – варто буде видавати те, що залишилося, залучати нових виконавців.
Інтерв’ю Михайла БРИНИХА, надане для вільного використання електронними та паперовими ЗМІ
(про концерт - презентацію диску див. сюди - http://maidanua.org/static/news/1109155613.html )
– Хто автор ідеї та упорядник диску?
– Був у нас такий ностальгійний виступ, коли ми востаннє зібралися у наметовому містечку, перед тим, як його розібрали. І тоді Тарас Компаніченко, здається, сказав, що непогано було б записати ці пісні, які звучали на барикадах. Втім, ідея виникла якось спільно – всі її підхопили, не було жодних сперечань стосовно авторських прав. У мене був досвід, пов’язаний з виданням диску „Божичів”, і все необхідне для запису обладнання. Кілька разів зібралися з хлопцями у мене вдома, посиділи, поговорили, поспівали, після чого я записав усіх конвейєром, досить швидко. Потім вибрав найкращі варіанти, а Макс Капуста зробив мастерінг.
– Розкажи трохи про сам Фестиваль помаранчевої революції. Наскільки я розумію, він був стихійним?
– Спочатку ми збиралися в одній кафешці поблизу Майдану, щоб згуртовувати народ і йти потім на барикади. Всі підтягувалися з кобзами, гітарами. Кілька разів ми зіграли в різних кав’ярнях, потім хотіли виступити в Українському домі, де формувалися групи для блокування АП, Кабміну. Там не вийшло, щось адміністрації не сподобалося, і нас виштовхали на вулицю. І в принципі, на вулиці це було доречніше й актуальніше. Потім мені одна компанія надала простеньку апаратуру: два мікрофони, дві колонки, які підключалися до автомобільного акумулятора. Ще були машини з екранами і відповідним обладнання – ми їх теж використовували як міні-сцени, зокрема – в самому наметовому містечку на Хрещатику, під АП. Одна з основних точок була у нас на Грушевського, де Музей українського мистецва. Просто на сходах ставили колонки, там ще якась декорація була, маленькі помаранчеві прапорці. А правіше, по Музейному провулку, якраз же ж був таємний штаб Януковича. Там, до речі, людей бракувало, осіб тридцять блокували цей бункер, і, як вони потім розказували, атаки відбувалися разів чотири-п’ять на день. То якісь головорізи приходили, то мєнти, постійно влаштовували провокації. Але люди трималися й були дуже вдячні, коли ми долучилися до них, бо чомусь це місце залишилося ніби поза загальною увагою.
Особливо запам’яталася ніч, коли ми години до п’ятої ранку стояли під АП. Юлія Тимошенко тоді заявила, що є наказ стріляти. В цю ніч просто з натовпу виходили люди, читали свої щойно написані вірші, виступали оперні співаки, якісь беззубі бабусі з Черкаської області, скрипаль один дуже гарно Вівальді виконував.
– Організація цих барикадних концертів – наслідок твого невдоволення тим, що відбувалося на Майдані?
– Йдеться про певний дисонанс. По-перше, саме на Майдані відчувався брак революційних пісень: стрілецьких, козацьких, дум. Майдан був стратегічною точкою, до якої прикипіли об’єктиви телекамер, і вже на другий-третій день до сцени важко було проштовхнутися. А у тих людей, які випускали артистів на сцену, не було часу й можливості розбиратися, хто чого вартий. Я сам закликав, щоб приходили різні виконавці, – й почалося... Грималюк казав, що там чималенька коробка з компакт-дисками зібралася, що їх приносили охочі виступити на Майдані. Звісно, багатьом нормальним артистам не вдавалося пробитися на сцену. Але мені за інше було прикро: люди стоять на морозі, страждають, а тут – наполовину фанера, дуже швидко коньюнктурка підгріблася. Одного разу я ні в кого не спитав, і ми з вевешниками, Тарасом Компаніченком, Фомою і Сашком Положинським доволі гарно вмочили „Ми сміло в бій підем” – народ дуже класно це сприйняв.
Але ж треба було не тільки на Майдані людей підтримувати.
– Диск завершують „Гринджоли” зі своїм „помаранчевим гімном” – „Ми разом, нас багато” (також на збірці подано їхню пісню з аж занадто промовистою назвою „Пора”), у чому вбачається певна недоречність – все ж таки цю пісню вже заїздили у теле-радіо-ефірі до нестями й, до того ж, вона не зовсім узгоджується із загальною естетикою альбому.
– Крути – не крути, а цю пісню всі співали. І у нас кожен виступ будь-якого барда чи рокера закінчувався цим: ми разом, нас багато. Я просто не дивлюся телевізора, але так розумію, що цієї пісні вже забагато, як завжди – перегнули палку. Але вони – „Гринджоли” – теж учасники барикадних концертів, які згодом погодилися прийти до мене на студію. До того ж, це музиканти, які вміють заспівати свої пісні під гітарку, бо є ж такі, хто не може цього робити.
– Але ж ти маєш усвідомлювати, що у цієї пісні вже зовсім інша „карма”, яка нині знаменує пришестя нової попсової кон’юнктури. Не боїшся, що після видання цього диску частина звинувачень перепаде й тобі?
– Абсолютно, так і буде. „Воплі Відоплясова” вже давно втрачають частину публіки через звинувачення у коньюнктурності. Але у мене, по суті, немає вибору: або ти ідеш у маргінали, андерграунд і просто зникаєш з інформаційного поля, або ти в ньому з’являєшся і хтось буде вважати тебе коньюнктурщиком. Ця дилема завжди буде. По-перше, я почав записувати ці пісні давно і не знав, що з’явиться такий масив „помаранчевих” дисків. Багато людей швидко зреагували на події й зробили власні компіляції. Ні релізи „Воплів Відоплясова”, ні мої сольні чи продюсерські роботи ніколи швидко не виходять. Якщо хочеш зробити щось гарно – треба докласти зусиль. Але якщо рекордингова компанія вважає це видання доречним, якась частина публіки зверне на нього увагу, навіть поза революційним контекстом. Адже бардівські диски у нас практично не видаються, або ж з’являються як раритетні записи, орієнтовані на дуже невелику авдиторію. Аж раптом на лейблі, який розповсюджеє маскультуру, виходять пісні бардівські, народні, стрілецькі – я думаю, це важливо.
– Після революції для когось починається дискотека, для когось – час обліку здобутків і втрат. У тебе сьогодні є відчуття особистої перемоги?
– Якщо говорити абстрактно – Україна перемогла, ми всі перемогли і я радий за країну, за народ, за Ющенка, але мої власні інтереси – перемога української культури (і традиційної, і рок-культури) – програли. Я констатую: як рокер, що захищав свої культурні орієнтири, я програв. І пов’язую це, зокрема, з перемогою коньюнктурної музики, себто з „новою” культурною політикою, завдяки якій увага суспільства переорієнтовується на естрадну пісню і вцілому на спрощене сприйняття культури. У державі вибудовується той культурницький вектор, який мене не цікавить. І знову доведеться чекати нормальних змін.
– Але в чому причина такого розчарування? Невже між новою владою і людьми культури, які підримали її, з самого початку не було порозуміння?
– Дві прості причини: по-перше, „нашоукраїнські” політики далекі від мстецтва. По-друге, через наближеність до політики саме естрадників і діячів поп-культури. Адже щоб стати поп-зіркою, за натурою більше треба бути політиком і бізнесменом, ніж артистом. Завжди і скрізь естрадні співаки тяжіли до кон’юнктури, до політики, натомість людям мистецтва не потрібна політична кар’єра, тому що їм зазвичай бракує енергії й суто політичного таланту. З іншого боку, гуманітарний і патріотичний рівень у них досить високий, тому й діяли вони у ці важкі часи, як належить патріотам, – а не використали момент, бо це некоректно, незвично для них. Ті, хто вміє скрізь проштовхуватися, скористалися нагодою уповні. Я їх не ганьблю – це їхній стиль, естрадна культура так завжди і діє, це і є шоу-бізнес.
– Невже ти не думав про те, що буде „після перемоги”?
– Ні, реально ж ми всі хотіли, щоб Ющенко виграв, – і наша мета здійснилася. Підсвідомо, ясна річ, ми собі уявляли Країну Мрій, ідеальну Україну. Але життя є життя, і це нормально, що багато людей залишилося за бортом.
З іншого боку, те, що ми обговорюємо сьогодні міністра культури і те, якою культура має бути, – це свідчить про цивілізований стан нашого буття. Ми ж не думаємо: постріляють нас чи ні, емігрувати чи залишитися. Втім, переконаний, що за культуру ми ще поборемося, а уряд дослухається до наших голосів.
– Чи матиме проект „Пісні Барикад” продовження?
– Записано пісень з запасом, бо виконавців вісім, і тільки по дві пісні потрапили до альбому. Все залежить від його сприйняття – якщо він раптом розчиниться в огромі інших „помаранчевих” дисків, буде прикро, якщо ні – варто буде видавати те, що залишилося, залучати нових виконавців.
Інтерв’ю Михайла БРИНИХА, надане для вільного використання електронними та паперовими ЗМІ