02/23/2005 | Sean

І сухо, треба вважати. Більше ноу комент, сам прочитати не встиг, всьо для людей, чиста хвілантропія
Україна Молода за 22.02.

----------------------------------------------------------------
Софія Андрухович: Тільки з цим прізвищем я почуваюся справді природно!
Дарина ГОРОВА



Кажуть, на дітях відомих людей природа відпочиває, втім постійно з'являється черговий зоряний талант, який намагається довести суспільству протилежне. Софія Андрухович — 22-річна донька відомого далеко за межами України письменника Юрiя Андруховича— схоже, щось доводити не збирається, а просто собі пише. Вона — автор двох книжок «Літо Мілени» та «Старі люди», а коли цей матеріал уже готувався до друку, Софійка вдало дебютувала з одним зi своїх нових оповідань перед київською публікою на презентації «Андрухоїд Плюс».

Віднедавна Софія мешкає в столиці, але мегаполіс на неї, схоже, мало вплинув. Наприклад, як і личить «пурєдній галицькій панянці», панянка Андрухович добре вихована, не забуває сказати, коли потрібно, етичні формули і сумнівається, чи буде коректним розповідати про секрети творчості Тараса Прохаська, якого вважає для себе авторитетом. Iз Софією Юріївною ми вирішуємо зустрітись у редакції. Щойно зайшовши до кабінету, вона розпитує про картини, розвішені по стінах, а я готую справжній літній чай — з пелюсток троянди, меліси та каркаде; він повинен якнайкраще пасувати до розмови двох Скорпіонів-романтиків...



— Софійко, наскільки мені відомо, ти вчишся у Львівській академії друкарства. Там студіювали і познайомились твої батьки, але, погодишся, це доволі нетиповий вибір, адже значно легше уявити тебе студенткою Львівського національного унiверситету чи тієї ж Могилянки. Чим аргументований такий вибір?

— Починаючи ще з дитячого садка, а потім і в школі, мене страшенно напружували примус та дисципліна, погано давався процес навчання, не в тому справа, що мені було важко вчитись, а проблема у цій повинності: щоранку вставати, не запізнюватись...

— Справжня творча натура...

— Можна і так сказати. Але школу я ще якось витримувати могла, хоча з дев'ятого класу хронічно її прогулювала, та вступ кудись ще мене, звісно, лякав. Після закінчення школи ми з батьками поїхали до Америки, тато отримав стипендію Фулбрайта. Там я, грубо кажучи, взагалі нічого не робила: ходила вільним слухачем на лекції, тобто це було не обов'язковим, залежало лише від мене, вчила мову, читала, зустрічалась із знайомими. Тому, не важко здогадатись, що, приїхавши додому, надихавшись волі, мені було надзвичайно важко повернутись до «суспільних обов'язків». Можливо, тому я вибрала Академію друкарства, бо, гіпотетично, навчання тут не повинно було надто обтяжувати, і я мала б достатньо вільного часу для читання чи писання. Отож я вступила на факультет видавничої справи і редагування. Перший семестр навчання був дуже цікавим: усе ж таки я переїхала з Франківська до Львова і жила сама, але врешті виявилось, що мати вільний час — недостатньо, якщо страшенно нецікаво вчитись. Весь другий курс я примушувала себе ходити на пари, прокидалась зранку і розуміла, що не можу цього робити, і не йшла, і це тривало тижнями... Аж до того моменту, коли я зрозуміла, що вже ніколи не зможу цього зробити. Врешті я написала заяву про академвідпустку у зв'язку з поїздкою до Польщі на навчання. І таки справді через якийсь час поїхала до Кракова на стипендію, тобто я майже не збрехала.

«Так само не личить 25-річним чоловікам кидати університет ні сіло ні впало (о, як приємно дізнатися, що не тільки ти кидаєш навчання ні сіло ні впало!)...» (Софія Андрухович, із рецензії «Наївне найважливіше»).

* * *

— Чим у такому випадку займалась у цей час?

— Звичайно, кількість прочитаного мною одразу значно зросла, я почала писати різні статті, наприклад у «Четверзі», але найосновніше — це вільне відчуття, коли належиш сам собі. А потім усе це перенеслося до Кракова, де я з квітня по червень жила на віллі Деціуша. Умови перебування тут були теж доволі лояльними, бо переважно стипендіатів обов'язково просять, бодай формально, показати видрук написаного чи творчі плани. А у Кракові ми брали участь у творчих зустрічах, давали інтерв'ю, хотіли — писали, а ні — то ні.

— Ти, звісно, теж писала? Бачила ескізи титулки твоєї нової книги...

— Так, вона вже готова і вийде в «Лілеї-НВ», проте точної дати ще не маємо. Було зроблено чотири варіанти обкладинки — всі хороші, та коли я їх розглядала, постійно ловила себе на думці, що це щось не те, чого б хотілось. Обкладинку своєї книжки я бачу, можливо, якоюсь трохи гострішою, яскравішою. Мені завжди хотілося, щоб вона не була прямо пов'язана зі змістом: якщо книга називатиметься «Жінки їхніх чоловіків» і на обкладинці буде жінка — то це надто просто. Отож я розглядала ті варіанти, а сама уявляла дохлих щурів, хробаків та іншу гидоту. І раптом згадала, що в дитинстві мене страшенно приваблювали колорадські жуки. Мабуть, це було б кльово, якби вони були зображені на титулці, причому не дорослий жук, а його личинка. Колорадські жуки пасують мені, бо вони красиві та відразливі водночас...

— А чи вдалось усе ж таки щось написати у Кракові? Ти там почала цю книжку?

— Приїхавши туди, я носилась iз нав'язливою ідеєю: що ж написати? Адже, оскільки мене запросили на стипендію, я мала перед собою та організаторами своєрідне зобов'язання. Спочатку народились сорок сторінок, але мене чомусь постійно гризли думки, наче це не те, чого б хотілось. Пам'ятаю, тоді я поїхала на Великдень додому і розповідала всім, що у мене виходить щось схоже на велику, красиву річ... Втім, повернувшись до Кракова, я відчула велике полегшення, просто відкривши файл і знищивши все, адже краще не писати взагалі, аніж писати щось, у чому не дуже впевнена. З переконанням, що не примушуватиму себе писати сумнівної якості тексти, прожила тиждень. А потім якось так само по собі сталося — увімкнула комп'ютер і на одному диханні написала оповідання. З нього почалась серія оповідань — у Кракові їх було чотири, і вони наче трохи пов'язані. А всього їх 11: склалося так, що кожне в той чи інший спосіб стосується певної дівчини або жінки. Два вже надруковано у часописі «Потяг-76».

— А ці жінки мають прототипи в житті?

— Мають. Моя подруга якось навіть жартувала, що біля кожного оповідання можна надрукувати фотографію. Але, звісно, такого ми не будемо робити.

— Читаючи твої попередні книжки, я особливо звертала увагу на імена: кінь Юра, або Земислава, або Каландра...

— Тоді я тяжіла до таких справді чудернацьких імен, це перепліталось iз тим створеним мною казковим світом. Можливо, це пояснюється моїм віком, тим світоглядом, мені хотілось створювати щось таке гарне, ідилічне, от як у фільмі «Амелі». Хоча я його подивилась уже після написання «Літа Мілени», дуже багато людей твердили: у нас дуже багато схожого. Ну а тепер — навпаки: з іменами я доходжу до страшного спрощення, приміром одна героїня називається Наташа.

— ?...

— Я теж не можу це пояснити. Мені просто смішно, такі імена видаються мені дуже дотепними. Або, наприклад, в останньому оповіданні, яке мені чимось нагадує оповідання радянських письменників 60—70-х років, герої мають імена Люба, Вітя чи Ліля.

— Вплив Києва?

— Може бути. Так. Можна навіть твердити, що дія відбувається не в Західній Україні, а десь у центрі. Приміром, в Ірпені.

— Оксана Забужко в одному з інтерв'ю сказала, що кожен, хто пише, пише з себе або погано пише. Майже все в твоїх книгах — автобіографічне...

— Так, майже все я справді переживала.

— А зараз твій світ став похмурішим. Куди поділась романтика? Дорослішаєш?

— Думаю, вона нікуди не поділась, і не зникне, а просто буде видозмінюватись. Якщо раніше моя романтика, радше, дитяча — квіточки, тваринки, пташечки і хепі-енди, то тепер це вже безнадійне безглузде кохання або смерть. От Наташа, наприклад, узагалі працює в міському туалеті. І це теж романтично... Взагалі важко окреслити, в чому ж романтика? Для мене це якісь дрібнички, на які не звертаєш уваги.

— Буває, що не маєш натхнення? Що робиш тоді?

— Я взагалі не примушую себе писати. От, приміром, останнє оповідання в «Жінках...» для мене було найтяжчим, тому я відкладала його і писала впродовж кількох днів. А взагалі я люблю оповідання, вони народжуються дуже швидко і виникає таке відчуття, ніби робиш табуреточку. Якщо у випадку з повістю «Старі люди» треба було писати план, продумувати ходи, і в часі теж виходило довше, а все одно неможливо все охопити — тому більші твори можна порівняти з морем. Банальне порівняння, але, як на мене, влучне. А оповідання — це невеличкі озерця, які ти можеш переплисти — з одного берега на інший, або пірнати і допірнути до дна; і хоча ти теж не можеш розповісти про все, але ти більш-менш досконало його знаєш: тобі відомо, що в цьому озері точно живуть окуні, раки і жаби, і це знання найважливіше, тому ти можеш написати, що от проплив окунь, просто знаючи, що поруч ще живуть і жаби, але змовчавши про це.

— Проте останнє все ж писалось довго...

— Так, воно доволі символічне і стало для мене хорошим завершенням збірки. І хоча я не придумую певне оповідання, як, скажімо, метафору нерозділеного кохання, але в цьому сталося щось подібне. Це історія про чоловіка, який знаходить у своїй квартирі труп жінки, з якою він розлучився півроку тому. Він, звісно, не знає, хто її вбив і чому вона, мертва, лежить у його хаті... Ідея саме такого повороту виникла у мене знову ж таки у Кракові, коли ми з Тарасом Прохаськом дивилися фільм: отож людина знаходить труп і замість того, щоб повідомити про нього кому треба, вона починає думати, куди б це тіло заховати, що створює ще більше проблем. Для мене це означає властивість людини створювати проблеми на рівному місці — це з одного боку. А з іншого, ця мертва жінка — закінчення всієї збірки, тому що, як я вже казала, кожне оповідання — про різних жінок. І нарешті я вбиваю останню з них, бо відчуваю, що час зупинитися, що мені вже хочеться звернути увагу і на чоловіків чи дітей (усміхаємось разом. — Авт.)

«Уві сні мотив розростався, міцнів, могутнішав, обростав кольорами й образами, і згодом перетворювався на кліп, на короткометражний фільм. Лука чіплявся за ці витворені власною підсвідомістю історійки, намагався видовжувати їх, прокинувшись, примушував себе знову засинати». (Софія Андрухович, із повісті «Старі люди»)

* * *

— Повертаючись до твоєї співпраці з «часописом тексту і візій» «Четвер». Якось Іздрик казав, що хотів би віддати цю справу молодим і талановитішим, а сам би сидів і пив каву. Так і сталось?

— Не знаю, чи п'є Іздрик у спокої каву, але певну дотичність до виходу «Четверга» я маю. Хоча і переїхала до Києва, Юрко надсилає мені всі тексти, які плануються до друку, а з них я вже вибираю ті, які, як на мене, заслуговують потрапити до читачів.

— А кого ти вважаєш авторитетами? Які книжки читаєш, адже письменника «вчить» також і сама література?

— Остання книжка, яка мене дуже вразила — це «Бог дрібниць» індійської письменниці Арундаті Рой. Вона написала роман років у двадцять сім, якщо не помиляюсь, і твір став одразу шалено популярним. Коли читаєш, виникає таке забуте відчуття з дитинства: неспроможність фізично відірватися від книги, навіть щоб приготувати собі чаю. Отак ідеш з кімнати, скажімо, в кухню разом з цією книжкою (Софійка нахиляється і, дивлячись на долоні, імітує читання. — Авт.), не в змозі відірвати очей. І це відчуття раптом повторилось знову... Думаю, найбільше цей роман зачарував мене якраз дивовижним комплексом дрібничок, неважливих речей, кожна з яких, як виявляється, може кардинально змінити долю цілої родини... Чи, наприклад, повість француза Еманюеля Карера «Вуса» — цей текст взагалі неможливо відкласти, отак сидиш три-чотири години, і сюжет настільки напружений, що відірватись не в змозі ні на секунду. Але найголовніше, що просто не уявляєш наскільки непередбачено все закінчиться. Бо в кінці — просто шок, не можеш прийти до тями...

Що ж до людей, які вплинули на мене, то це Тарас Прохасько. Ми з ним дуже багато розмовляємо, він розповідає неймовірні — але завжди правдиві — історії. Зрештою, про літературу говоримо набагато рідше. Але на першому місці, і це природно, — тато, щоправда, він такий заочний наставник. Тобто ніколи не робив якихось порад чи зауважень, не давав мені уроків писання і ми взагалі з ним ніколи про це не говорили. Найбільше, що могло бути, це, читаючи мої твори, він міг сказати «Добре» або «Цікаво»...

— І ти жодного разу не вимагала: «Ну тату, ну скажи...»?

— Ні. І взагалі він одним з останніх читає мої рукописи. Тобто наважуюсь йому їх показати, тільки отримавши попередньо якісь схвальні відгуки від інших. Я, звичайно, розумію — пишу великою мірою завдяки тому, що змалечку жила в цьому світі, багато читала. Але тато найбільше відмежовується від моєї творчості.

— Словом, ми підійшли до, можливо, найцікавішої частини нашої розмови — це твоє відоме прізвище. Не набридають такі допитування про батьківський вплив?

— Ясна річ, це все доволі непросто, але я сама винна, бо добровільно ув'язалась у всю цю історію. Та це і не є для мене великою проблемою тому, що розумію — інакше бути не може. Докладаю всіх зусиль, щоб максимально не залежати від свого прізвища і щоб не мучити себе думками на кшталт: «мої книжки видають, тому що мій батько письменник» або «я б ніколи не стала писати, якби не писав мій тато». Я просто знаю, що це не так, хоча б тому, що, як я вже казала, він узагалі не втручається у мою творчість.

— Але ж ти могла взяти псевдо?

— Так, я думала про це, але, на жаль, не змогла придумати жодного імені, яке б мені найбільше пасувало — всі вони видавались тільки фальшивими і лише з цим я почуваюсь справді природно.

— Питати у пана Юрія, який він сім'янин — справа невдячна, але про це можна запитати у тебе, адже знаєш отой інший бік місяця. Його постійні презентації та виступи — добрі для кар'єри, але не для особистого життя...

— Скажу лише, що він завжди був для мене хорошим прикладом. Багато в чому ми з ним схожі, але є й безліч цілком відмінних речей. Думаю, саме завдяки цьому ми з батьком цікаві одне одному. Хіба це не хороше виховання?..