Відповіді

• 2005.03.07 | johnny boy

  клас! а продовження є?

  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2005.03.07 | С. Набок

    Так, я навіть сценарій написала. Як стара графоманка,

    не втрималась щоб не похвалитися
    
    
    
    
    
    Вероніка Черняхівська: образ і доля.
    
    Погляд крізь роки…
    
    
    Стоїть. Як віск. І скорбно плаче:
    
    Один між трупами піду
    
    Вгорі Червоний Ворон кряче
    
    На кров. На бурю. На біду.
    
    І як промовить тій Пустині?
    
    Чи дзвоном арф, чи криком труб?
    
    Із Білих Земель – в Чорні кинув
    
    З душею чорта Кроволюб.
    
    З душею чорта – що він бачить!
    
    (А длань із Білих Лілій - дай!).
    
    Тужи на камені. Жебраче,
    
    Востаннє кров’ю заридай.
    
    Хіба ж йому стоять по черзі?
    
    Якби й посмів – сліпа борьба!
    
    Туманом стеле ніч по серці,
    
    А над туманами журба.
    
    Комусь... Далекім – скорбно плаче
    
    * На Білі Землі хочу знов
    
    Вгорі Червоний Ворон кряче.
    
    Червоний Ворон чує кров.
    
    (Яків Савченко)
    
    
    
    Замість епіграфа.
    
    Ведучий: Вероніка Черняхівська... Донька письменниці Людмили Старицької-Черняхівської, онука Михайла Старицького. 1917 року закінчила другу українську гімназії імені Кирило-Мефодіївського братсва. Поетка, учасниця літературного життя Києва 20-х років, перекладачка з німецької, французької, англійської мови. А яка доля... 1938 р. заарештована за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини.
    
    Слідчий: 3 отдел УГБ НКВД УССР
    Анкета арестованого
    
    Фамилия: Черняховская-Ганжа (б. Геккен)
    
    Имя и отчество: Вероника Александровна
    
    Дата рождения: 25 апреля 1900 г.
    
    Профессия и специальность: переводчик иностранных языков.
    
    Место службы и должность и род занятий: определенной службы не имеет. До ареста работала в Наркомздраве.
    
    Паспорт имеет. Выдан на фамилию мужа (Ганжа)
    
    Социальное положение: служащая
    
    А) до революции: учащаяся;
    
    Б) после революции: с 1918 г. – служащая
    
    Образование (общее и специальное): В 1925 г. закончила институт Внешних сношений.
    
    Партийность: в прошлом и настоящем в партиях не состояла.
    
    Национальность и гражданство (подданство): украинка гражданство СССР.
    
    Служба в белых и др. к-р. армиях, участие в бандах и востаниях против власти (когда и в качестве кого): не участвовала (со слов).
    
    Каким реппресиям подвергалась при Соввласти: судимость, арест и др. (каким органом и за что): находилась под следствием в киевском окротделе ГПУ – под стражей была 4 месяца – освобождена
    
    Состав семьи:
    
    Муж – Николай Никитич Ганжа, Отец – Черняховский Александр Григорьевич – профессор, мать – Людмила Михайловна – домохазяйка.
    
    Кем и когда аретван: 9/1 – 38 г. 3 отд. УГБ НКВД
    
    Где содержится под стражей: в тюрьме г. Киева.
    
    Вопрос: Чем вы занимались в период пребывания в г. Киеве к-р правительства гетмана Скоропадского, Петлюры, а в последствии Деникина
    
    Ответ: При гетмане Скоропадском я заканчивала образование во второй Киевской украинской гимназии…
    
    Ведучий: Чи тоді могла уявити юна красуня-гімназистка, яка страшна доля їй судилася? Вихована у тонкій мистецькій атмосфері, з любовю до літератури, музики театру, сповнена романтичних дівочих мрій Вероніка робила лише перші життєві кроки.
    
    Дія переноситься у 1917 рік...
    
    Сонце… Встало воно
    
    З-за хмар
    
    Як жар
    
    Червоний…
    
    Гомін – гомін
    
    Кругом
    
    Промінь
    
    Гонить кошмар –
    
    Одганяє ген-ген далеко
    
    Туди де лелеки
    
    Легко
    
    Лететь над смереками
    
    У домі далекії –
    
    * Далину
    
    Гей, над гаєм – над
    
    Долиною
    
    Та полину я пташиною
    
    Гей по полю зеленім роздоллю
    
    Покотилася воля –
    
    Перекотиполе.
    
    Гей! В блакиті ясній
    
    Цвіте
    
    Сонце красне –
    
    Золоте.
    
    (Вероніка Черняхівська. “1917 рік”).
    Звучить музика
    
    Рона: Мої плани принімають більш конкретну форму. Через 7 місяців я кінчаю гімназію. Я рішила, що треба зразу взятись за голову і не теряти марно часу. Звичайно, все залежатиме од війни. Коли вона ще не скінчиться, то я першим ділом роблюся сестрою і пристроююсь до серьозної роботи в якомусь лазареті...
    
    Але ж я маю надію, що війна скінчиться і тоді ось, що я зроблю: літом кудись обвязково поїду – чи в Судак, чи в Сочі, буду ходить в білих сукнях, грати в теніс, купатись гулять і взагалі, постараюсь провести час з толком і “вознаградіть себя за многія лишенія”. Восени поступлю в університет на філологічний фак[ультет] і візьму собі франц. І італійську мову. Паралельно з цим буду заніматись практіческим французьким і коли зможу, англійським. Музику я теж буду підтримувать...
    
    Взагалі я сподіваюсь, що моє життя складеться гарно і це надає мені сил. Досі воно було не далеко кращим, ніж могло бути. Звичайно, коли-б не моя міловідная фізіономія – все було-б інакше, але досі ще все гарно. Крім того у мене виключна мама, я певна, що на 1000 прийдеться тільки одна така – і мене вона обожнює...
    
    Люблю тебе – не знаю слів
    
    Тієї пісні лісової.
    
    Крізь верховини ясенів
    
    Сніжини розтають весною.
    
    Пташиний виклюнеться спів
    
    Із лісовиного спокою…
    
    Хай пронесеться листям спів
    
    І спиниться понад тобою.
    
    (Майк Йогансен. Без назви).
    
    Музичний супровід з “Ноктюрна”, далі музика стає тихою, і на фоні музики текст:
    
    РОНА: Найкраща мамина річ - це “Ноктюрн”, а музика до нього ще краща. Я не знаю нічого більш ізящного, меланхолійною, благозвучного, і глибоко правдивого і вічного, як ця мініатюра. Тому що в ній відбилося, вся його трагедія. Люде можуть робити великі відкриття, розум їх може дивувати, захоплювати, але пройде 2-3 століття і на ученьє їх почнуть дивитись, як на щось невірне, а ще деякий час і забудеться і воно; в данний момент нас хвилює питання щодо устрою Росії, до долі революції, але років через 50-100 ми одійдем в історію, про революцію 1917 року будуть вчить в підручниках, про Керенського, про український рух, але це будуть мертві слова, події повторяться, і, може ще в якійсь державі буде така-ж революція, але все це буде давно відомим – всяке действіе вызывает противодействие ітд., в літературі, в мистецтві, в всьому старе одживає свій вік, робиться нікому непотрібним, хіба що якийсь аматор ним зацікавиться. І тільки в душі людини, в людині взагалі, не в ученому, або герої я бачу вічність, і власне почуття кохання: яка безліч народів жила вже на світі, скільки народів процвітало і гинуло, але в душі кожного було хоч не на довгий час дорогий гість – кохання; і завше в прекрасний весінній вечір бажали один одного дві гармонійні душі – это вечно было, это вечно будет…І тому саме найкраще, єдине вірне, вічне, непорушне – це кохання, кохання мужчини до жінки і навпаки, дуже , переможне, всепокоряюще кохання. Воно як квітка – раніш бруньок, визираєз мягкіх листочків, прагне сонця і тепла, потім робиться гарненьким пуп’янком, рожевіє, випростує лепесточки, шукає чогось гарячими вустами, і жде, щоб гарячий промінь сонця злився з ним поцілунком і спалив його, але сонце не палить на смерть... далі квітка все розцвітає, пишається щастям і красою, а там, гляди десь впав один листочок, другий, фарби линяють і гидкий червяк починає точити ніжні пелюстки; падає додолу, щоб грубий чобіт роздушив її. “Ноктюрн” нагадує мені таку квітку. Взагалі сумно думати, що ми – не більше од квітки, що все гарне молоде зівяне, згасне і одійде в минуле тінню, легкою, прозорою...
    
    Але тим більше хочеться мені користуватись тім, що я маю, не хочу втрачати жодної хвилини
    
    Падає листя осінніми днями
    
    Серце нудьгує від пустки і муки
    
    Падають сльози, мов листя останнє
    
    Сльози розлуки
    
    Падає листя, а мрії-бажання
    
    Марно крокують, шукаючи волі –
    
    Сонце прийди, усміхнись на прощання
    
    Голому полю
    
    Падає листя – минулого тіні
    
    Линуть за мною з безсилим риданням –
    
    Серце скує давніх споминів пісню –
    
    Пісню прощання.
    
    (Вероніка Черняхівська. “Романс”, переклад з невідомого твору).
    
    МУЗИКА
    
    Ведучий: Того 1917 року Вероніка зустріла своє перше кохання – офіцера першого українського полку ім.. Богдана Хмельницького - Коку (Костянтина) Велігорського. В грудні Костянтин приїхав на 10 днів у відпустку до Київа, та якими ж щасливими стали ці холодні дні!
    
    Рона: Я майже зовсім сьогодні не спала. Він сказав: «Если бы вас не было, жизнь превратилась б в бесцельное существование.» Потім задумав щось на мій счот, але не хтів сказати, що. Він дивився на мене так гарно, його милі сині очі дивилися на мене якимсь особливим цвітом. Він так ласкаво усміхався... Він гадав мені, і я цілком випадково витягнула короля бубнового, а він – даму червову. Чи це не предзнаменование. Боже мій, Боже мій. Але сьогодні на мене найшли гарні думки – це все дурниці, все задається мені таким гарним тому, що я ж про нього так давно, так довго думала, а я для нього ніщо. Я не вірю собі, що вчора він сидів тут, в моїй хаті, говорив щось, “крутився” зі мною…
    
    Невже вчора був Кока, котрого я так давно бачила весь час перед очима…
    
    День за днем спливають мої свята. Кожну хвилину він може сказати “я завтра їду” – і тоді залишусь я зовсім сама. Раніше було краще: я не знала, як він до мене відноситься і тому могла сподіватись. Але для чого він так на мене дивиться. Чи для всіх у нього такий ласкавий погляд...
    
    Мовчи! Я знаю. За всіма словами –
    
    Холодний смерк, спустошені сади…
    
    Це наша пристрасть стала поміж нами,
    
    Нас розлучаючи назавсігди.
    
    Шалій, шалій, від розпачу сп’янілий!
    
    Що розпач той?! Річ марна і пуста!
    
    …Як пізно ми серця свої спинили!
    
    …Як роз’єднали рано ми вуста!
    
    О, друже мій! Останні трачу сили,
    
    В країні тій уявній живучи,
    
    Де образ твій, утрачений і милий
    
    Де голос твій…Мовчи!
    
    Мовчи!
    
    Мовчи!
    
    (Євген Плужник)
    
    Музичний супровід.
    
    Рона: Вчора Кока поїхав. Після того чарівного вечора я його не бачила...
    
    Звитяги вигуки. Танок шалений.
    
    Сірий граніт. Згуки скажені.
    
    Стомлені очі. Криваві руки.
    
    Вир боротьби. Чорні гадюки.
    
    Борвій реве. Борвій несеться.
    
    Все розірве. З всього сміється.
    
    Вітром зловісним! Струнко! Не спати.
    
    На боротьбу. Злісно сміятись!
    
    Брата на втрату! На згубу – тісно!
    
    Вічний закон – люто первісний.
    
    Борвій реве, борвій несеться.
    
    Все розірве. З всього сміється.
    
    (Вероніка Черняхівська)
    
    Ведучий: Через кілька днів від Коки прийшов лист:
    
    КОКА: Милая, дорогая моя внучка, ну вот я и не выдержал, взялся за письмо, едва отъехав от Киева. Вы не будете сердиться на меня за это? Дело в том, что до (два слова стерты) ещё добрых 9/10 в пути, а мне ужасно хочется поговорить с Вами. Только ради Бога не обращайте внимания на почерк. Я стараюсь писать красиво, но тут такая невероятная качка, что надо поразиться моему терпению.
    
    Сейчас 5 ч. вечера. Я сижу на печке (мне вспоминается местечко у Вашей печки, но какая разница!), вагон 4 кл. Сквозь густой синий дым махорки виднеются физиономии которые горланят на весь вагон: они поют что-то и стараются перекричать друг друга. Рядом со мной уныло и монотонно пищит балалайка. Тут не играют в карты. В этой необычной и своеобразной обстановке я торжественно провожу первый день Рождества Христова, ибо сегодня 25 декабря! Боже как это ужасно! Думал ли я! И все же я хорошо сделал, что уехал и не жалею нисколько. А знаете, Рона, я чуть-чуть не остался в Киеве. Случилось это вот как: когда я в незабвенный для меня вечер 22 дек., распрощался с вами и ушел домой, на столе у себя в комнате я обнаружил телеграмму от папы. Она гласила: «Не уезжай. Шура приедет в Киев». Решив, что Шура, может быть, удирает с фронта, я счел нужным его подождать, выяснить положение и захватить с собой если пожелает. А для того, чтобы вещи мои не ушли без меня, я поехал за ними и вернулся терпеливо ждать Шуру. Я примирился с тем, (несколько слов стерто) до Нового года не поеду. Но тут мне пришла в голову поистине гениальная мысль: поговорить с папой по телефону и узнать, когда именно Шура приедет. Это было в 12 ч. дня. А в 7 ч. вечера я снова летел на вокзал к казачьему эшелону. Дело в том, что папа имел в виду мой отъезд на фронт, а (два слова стерты) и что Шура вообще собирается приехать. Конечно, после этого мне оставалось только поспешить на вокзал, что я и сделал. Видно суждено мне было провести сочельник и Рожд[ество] в вагоне. Пока путешествие протекает благополучно. Отношение со стороны казаков самое милое и доброжелательное. Не говоря о том, что оставили при мне погоны, они угощают своим обедом и семечками. Единственно, что угнетает – это слишком медленное продвижение вперед. Подумайте только: мы выехали из Киева в 13ч. 20м. 24 дек., в наст. Минуту 18 ч. 25-го декабря, а мы не доехали ещё до станции (название стерто). На этом основании я надеюсь здесь же встретить и Новый год. Не правда ли веселая перспектива? Мне очень хотелось бы знать, что делает сейчас моя маленькая внучка. Весело ли ей? Вспоминает ли далекого мальчика с лягушачьими глазами и лепешкой? Что же касается бедного и злого мальчика, то, увы, он слишком часто вспоминает о той, которая так далеко от него. В грустные сумерки, укачеваемый поездом, напевая вальс (он не дает покоя), мальчик лежит на самой высокой полке (под самым потолком) и предается мечтам. Вместо подушки у него под головой обыкновенная корзина, укрывается он своей несчастной шинелью, но ему ужасно уютно и приятно, потому что мысли не имеют ничего общего с этим глупым и грязным вагоном (вот, наконец поезд остановился и я могу писать, как следует).
    
    Я до сих пор не знаю нашего маршрута. Одни говорят, что поедем через (слово стерто), другие говорят обратное. Завтра, во всяком случае, решиться наша дальнейшая участь: (часть страницы стерта, 1/3 следующего листа оторвана).
    
    В общем, не унываем. Я думаю о своей внучке и у меня ужасно легко и радостно на душе. Чувствую, что надоел уже своей пустой болтовней. Буду прощаться. Итак, маленькая моя девочка, до свидания. Крепко целую (надеюсь, дедушке такая вольность разрешается). Кока. Что касается меня, то буду ужасно доволен новым годом, если он разрешит мне в мае увидеть Рону.
    
    Муз. супровід.
    
    Постріл.
    
    Ведучий: В січні 1918р. Кока загинув... Вероніка свято берегла память про коханого, підтримувала теплі стосунки з його батьком – Антоном Костянтиновичем. Великою втіхою для обох стали спільні згадки про Коку...
    
    Тихокрила ніч спустилася над нами...
    
    Оповили світ таємні темні тіні...
    
    О, пощо холодними думками
    
    Розвивати її мрії нині –
    
    Легкі тіні...
    
    Оповили світ таємні темні тіні...
    
    З мли минулого такі бліді, несмілі
    
    Виринають в тихій тій хвилині
    
    Спомини далекі мрійні милі –
    
    Тіні білі.
    
    З мли минулого такі бліді несмілі
    
    Виринають спогади кохання,
    
    Постаті, що ми колись любили...
    
    Чути тихі-тихії зітхання –
    
    Тінь страждання.
    
    Постать мила, тінь, що я любила,
    
    Змучилась чекати я – прилинь
    
    І візьми мене на білі свої крила...
    Кину все... Заплаче дзвін: дінь-дінь –
    
    Все тінь.
    
    (Вероніка Черняхівська)
    
    Ведучий: Вслід за Кокою загинуло двоє його братів, а через два роки помер батько... Ще одна велика втрата.
    
    Рона: Лист до родини Коки.
    
    “У меня такая нежность к вам, Антон Константинович. Что-то бесконечно родное. С вами одним можно было так хорошо говорить о Коке. А теперь только бедная несчастная могилка. И эти цветы. Ах, когда же, наконец, попаду я к Коке. Прошел год, второй – и все не соберусь – все из-за мамы. Вы вместе с Кокой – скажите ему что все мое хорошее ушло с ним… Я вполне успокоилась, потому что не о чем уже беспокоиться. Кока, родной мой, как хорошо, что я могу произносить эти слова – будто бы с вами говорю. Да, вы во мне, только глубоко, далеко от всего шумного, назойливого. Вот я побыла с вами – и как то легче. До свидания, милый.”
    
    Ви чуєте, милий: встає із могили
    
    Прозоро-примарне.
    
    Примарнії крила всі мрії повили.
    
    Нам тихо. Нам гарно.
    
    Ви чуєте, милий: лютує безсило
    
    Зловісна безодня,
    
    Шле з дна чорні хвилі. Одна я
    
    та сміла
    
    Я з вами сьогодні.
    
    (Вероніка Черняхівська)
    
    Рона, 1921 р. : “Пройшло вже чотири роки. І коли я заплющую очі і вдумаюсь – розумію що я втратила. У порівнянні з цим дійсність – карикатура.....
    
    Каюсь, други, братия,
    
    Слез ручьи лия:
    
    Тяжкого проклятия
    
    Стал достоин я.
    
    Жизнь влачу в томлении
    
    Я, судьбу кленя…
    
    Видно от рождения
    
    Это у меня…
    
    Иль судьба невзгода?
    
    Знайте, в сей момент
    
    Я есть враг народа –
    
    Я – интеллигент…
    
    Должен вам сознаться –
    
    С книжкою знаком
    
    Не могу расстаться
    
    С носовым платком:
    
    Статую, картину
    
    И люблю и чту
    
    Опере я кино
    
    Вряд ли предпочту.
    
    К музыке повадка,
    
    И скажу едва-ль
    
    Что гармонь двухрядка
    
    Лучше чем рояль;
    
    Что коньяк «Мертелля»
    
    Хуже чем ханжа
    
    Никогда форели
    
    Я не ел с ножа
    
    И с упрямой миной
    
    Я люблю твердить,
    
    Что простой дубиной
    
    Трудно убедить;
    
    Мыслю и читаю,
    
    За собой слежу,
    
    Я белью меняю
    
    В баню я хожу;
    
    И кричу без меры,
    
    Что для благ страны
    
    Всюду инженеры
    
    И врачи нужны.
    
    Духом неспокоен
    
    Громко бью в набат,
    
    Что солдат есть воин
    
    А не дипломат
    
    И всему я свету
    
    Крикнуть рад в упор…
    
    (В.Черняхивська «Мое покаяние»).
    
    Постріл.
    
    Ведучий: Постановлением тройки при Киевском управлении НКВД УССР от 21 сентября 1938 года приговорена к высшей мере наказания. Приговор приведен в исполнение 22 сентября 1938 года. Сведений о месте захоронения Ганжи-Черняховской В.А. не имеется, и установить его, к сожалению, за давностью времени не представляется возможным.