03/18/2005 | VDom

http://www.ukraine-poland.com/u/publicystyka/publicystyka.php?id=3286
КУЛЬТУРА ПЕРЕХОДИТЬ В ОПОЗИЦІЮ
Юрій ІЛЛЄНКО 2005-03-01 09:23:09

Коли 22 листопада я виголошував промову на Майдані, тоді в ейфорії сказав: „Я щасливий, що дожив до того моменту, заради якого поклав усе своє життя, щоб побачити, як мій народ підвівся з колін. Ми всі — свідки неймовірного: здійснення вікової мрії України — народження нації”. І ще я сказав, що Майдан повернув собі всю повноту влади, бо всі, кому він делегував свою владу за угодою, зрадили ту угоду, тобто Конституцію.

Відтепер вся влада належить Майдану і передасть Майдан свою владу тому, кому захоче.

Коли я зійшов зі сцени і Томенко, Павличко і Луценко почали мене вітати з гарною промовою, я відповів: „З 1999 року я аґітував за Ющенка, я тричі за нього голосував, але коли в останній раз мій бюлетень впав у прозору урну, я перейшов до Ющенка в опозицію. Щоб Ющенко, бува, не перетворився на Кучму. Або його не перетворили на Кучму його бойові соратники».

Опозиція потрібна Ющенкові більше, ніж підтримка вчорашніх ворогів.

Що таке опозиція? Як вона виникає?

Опозиція виникає, коли позиція (дії) влади викликає протест у тих, хто делеґував владі свої повноваження.

Революція щиро віддала всі свої повноваження і залишилась на Майдані зайвою. Владу ділили у Верховній Раді. За квотами. Без Майдану. З’ясувалось, що у Майдану немає ніяких квот.

Квоти революції дивним чином зникли в тому «дерибані».

Нова влада устами Президента проголосила на Майдані найблискучіший і найдоленосніший маніфест за всю історію України. Такого не чув ще жоден майдан в історії України — ні майдан Запорізької Республіки, ні майдан Чигирина, ні майдан Переяслава.

Але влада не поміняла формули влади: маніфест — Майдану, владу — Владі.

Революцію зробили не Ющенко, Порошенко, Тимошенко, Томенко і Мороз.

Революцію зробили Кучма і Медведчук. Зробили тоді, коли намагались перегнути українську націю через коліно, поставити на коліна, обікрасти і плюнути в душу.

Нація підвелася з колін. Нація вийшла на Майдан.

Нація сказала: „Я є! Я буду!”

Нація творить революцію.

Перше, що зробила нова влада, яка привласнила собі революцію — назвала цю революцію Помаранчевою, бо злякалась її справжнього ймення — Національна Українська Революція.

Перед «пакетним» голосуванням у Верховній Раді було проведено так зване „сиґнальне голосування”, щоб виявити справжній розклад сил.

На Майдані в листопаді-грудні відбулася „сиґнальна революція”, яка показала всьому світові креативну силу української нації.

І це була лише репетиція Національної Революції, яка буде неминучою, якщо Влада не втілить у життя імперативи Національної (а не якоїсь бананово-помаранчевої) Революції.

Влада не помічає, що Революція почала з себе формувати опозицію.

Власне, опозицію почав формувати Президент.

Опозиція не може бути сформована згори, у Верховній Раді.

Інтереси більшості так званих народних депутатів в основі своїй — антинародні, антинаціональні й лежать у сферах їхнього бізнесу.

Бізнес ніколи не буде в опозиції до чинної влади. Бізнес обслуговує владу і користається з свого наближення до влади. Це, власне, формула корупції, яку влада ніби заманіфестувала знищити. Влада в ринкових відносинах не може знищити корупцію, бо є складовою тієї корупції, корупцію може стримувати лише опозиція.

Опозиція народжується знизу, з Майдану, і вона, власне, вже формується.

Ліва комуністична опозиція такою не може бути, бо переродилася на жалюгідний фарс, на трагікомічну тінь примари комунізму, що вже не шугає Европою, а тихо зотліває в Мавзолеї.

Опозиція буде лише правою.

І не помаранчевою, а національною.

На жаль, перше, з чого почала нова влада — це «здавати» національні інтереси української нації пофраґментарно.

Знову — залишковий принцип: українцям в Україні щось дістається лише після того, як роздадуть слонів усім нацменшинам.

Пане Президенте! Запишіть мене в нацменшину! Я теж хочу жити в Україні повноправним життям!

Зрештою, ухваліть у Верховній Раді закон, або краще поправку до Конституції, що українці в Україні є титульною нацменшиною і мають право на свою нацменшинську мову, на свою нацменшинську історію, на свою нацменшинську культуру, на своє нацменшинське українське майбутнє.

І, нарешті, виконуйте цю поправку.

Вельмишановний Президент, якого я справді щиро поважаю, почав формувати з мене національну опозицію задовго до революції, коли ще не був Президентом, коли не хотів миритися зі знущаннями над національним кіно України як часткою її культури і демонстративно вручив премію на фестивалі „Молодість” за розвиток українського кіно не комусь із молодих українських митців, а яскравому лідеру „п’ятої колони” в кінематографі України, бойовим гаслом якого є: „В Україні нема сценаристів, режисерів, акторів. Взагалі — немає кіно”.

Звичайно, увесь світ і Україна були задоволені почути від Вас, шановний пане Президенте, з Освенціму, що поки Ви є Президентом, Ви не допустите в Україні проявів антисемітизму. Це можна лише вітати. Але я б волів почути від Вас наступного дня при покладанні квітів на могили героям Крут, що поки Ви є Президентом, Ви не допустите в Україні проявів українофобії.

Президент почав формувати національну опозицію, коли виключив зі свого блоку лідера національного руху народного депутата Олега Тягнибока. Президент знехтував могутнім студентським опором, коли призначив на пост міністра з питань молоді не когось із лідерів студентського руху, а особу, наближену до себе.

Президент знехтував внеском молодіжного руху „Пора” в Національну Революцію, коли „Пора” повним складом опинилася за порогами влади.

Президент придушив перший бунт на кораблі своєю запискою, коли пані Прем’єр-міністерша не хотіла називати ім’я свого віце-прем’єра Безсмертного, який за два дні до того знущався з Революції і ображав її дух в особі Юлії Тимошенко як „політичної аферистки” і „професійної шантажистки”.

Президент не почув волань національного кінематографу України — власне, це мій особистий біль, — кінематографу, який був одним із батьків Національної Революції, який випестив цю Революцію у свідомості принаймні тьох поколінь українців — починаючи з „Тіней забутих предків” і закінчуючи „Молитвою за гетьмана Мазепу”, — і призначив на міністерський пост культури професорку з Університету культури відомого фальсифікатора української культури „ректора-співака” Поплавського, хрещеного батька Вєрки Сердюки. (До речі, а як же з гаслом про відокремлення бізнесу від влади? Адже у першому ж інтерв’ю пані міністерші „П’ятому каналу” було сказано, що першим її відвідувачем був композитор Злотник, який просто в міністерському кабінеті закінчив писати ноти для нової пісні пані міністерші. Чи естрада не є бізнесом пані Білозір?)

Президент вивів в опозицію музику Майдану, коли їй не знайшлося місця на святковому інавґураційному концерті. Музика революції залишилась на Майдані. І в ту саму мить стала опозицією.

До речі, між іншим, навіщо шукати пісню, що буде представляти Україну на Евробаченні? Та пісня вже є, це пісня нової опозиції: „Нас багато! Нас не подолати!”.

А перша ластівка майбутньої революції вже завітала на знайому адресу — на вулицю Банкову. Перший загін революції прибув з Хмельниччини і скинув губернатора, якого їм нав’язали проти їхньої волі.

Революція-опозиція примусила себе слухати.

Поки це — лише сиґнал. Проба пера. Репетиція.

Опозиція виникне і сформується в потужну політичну силу до виборів 2006 року на платформі знову (вкотре!) сфальсифікованої національної культури — національної культури як форми історичного становлення нації, як динамічної системи самоідентифікації нації, як операційної системи самоврядування і як, нарешті, стратегічного матеріалу, з якого проєктується і будується майбутнє нації.

Саме так визначена національна культура може стати платформою об’єднання всіх правих сил в опозицію

Президент запропонував журналістам підписати акт про невтручання — в досить невизначеному форматі.

Пане Президенте, свободу слова не встановлюють за контрактом. Будь-який контракт у цій сфері — це лише черговий дерибан національного інформаційного простору. Хто підписуватиме такий контрат з боку преси? Ті, хто привласнили собі весь інформаційний простір? Невже власник каналу „1+1” пан Роднянський, який через Піховшека і Корчинського знущався особисто з Вас, пане Президенте, з української культури, і, зокрема, з мертвого українського кіно? Не хотілося б так думати, але Вас бачили 9 лютого 2005 р. в Будинку кіно в супроводі цього окупанта національного інформаційного простору України. Я не був у Будинку кіно, але робив відчайдушні спроби зустрітися з Вами, хоча б на п’ять хвилин, щоб покласти на Ваш стіл програму порятунку національного кіно України.

Чи, може, підпис під угодою про ненапад поставить від імені кіно України пан Сівкович, фактичний власник Кіностудії ім. О. П. Довженка (разом із Роднянським і Суркісом)? Той Сівкович, що стверджував, ніби вас не отруїли. Знаємо, Ви їх простили, пане Президенте, це звеличує Вас, але ми, кінематографісти, їм не простили. Бо, крім Вас, вони отруїли і нас. Схоже, що саме з Сівковичем буде підписано угоду, бо Сівкович делеґував в уряд на посаду керівника департаменту кіно свого партнера по бізнесу на студії Довженка кіноактора Івана Гаврилюка. Так сталося, що єдиним джерелом інформації про кіно у Вас і у Верховній Раді став саме Іван Гаврилюк. Характеристики на мене, на Ганну Чміль, Миколу Мащенка, Михайла Іллєнка та інших кіномитців, взагалі про українське кіно Ви чули не раз від Івана Гаврилюка. Вислухайте іншу сторону, якщо не можете особисто, то хоча б прочитайте цей текст.

На мою думку, там, де панує демократія і немає темників, не треба ніяких угод між пресою і Президентом. Як свідчить історія, влада підписує угоди зі своїми підлеглими лише для того, щоб однобічно ті угоди порушувати.

Звільнення інформаційного окупованого простору від антиукраїнських загарбників — ось імператив Національної Революції, а не подовження контракту на окупацію.

Повторюсь, бо це ключові слова, — культура є історичним надбанням, стратегічним ресурсом, формою існування і майбутнім нації. І українська культура сьогодні задихається в окупованому інформаційному просторі. Прикро, що влада ніяк не може, або не хоче зрозуміти фундаментальної аксіоми історії: економіка — похідне, фінанси — похідне, політика — похідне. Фундамент нації — її національна культура в динаміці. Дуже прикро, що влада не знайшла в українській культурі особистості на посаду міністра культури, особистості, хоча б адекватної таким блискучим міністрам нового кабінету, як Тарасюк, Зварич, Терьохін і, звичайно, Тимошенко і Луценко.

І тому українська культура, усвідомлюючи, що вкотре знехтували її доробком, її майстрами, її ідеологами, її національною революцією, — неминуче переходить в опозицію до влади.

А національна культура — це єдине джерело майбутнього.

Це вселяє надію, що вплив опозиційної культури на владу буде потужним, і не дасть владі не виконати своїх, інавґураційних обіцянок.

Юрій ІЛЛЄНКО,

Академік АМ України, народний артист України, лавреат Державної премії України імені Тараса Шевченка

Редакція засвідчує своє визнання високого авторитету кінорежисера Юрія Іллєнка і його точки зору на сучасний стан української культури. Вважаємо цю публікацію початком дискусії, яка, безсумнівно, стане цікавою і корисною не тільки для творчої інтеліґенції.