04/14/2005 | Sean

13.04.05. Київська філармонія. Вечір українського романсу.

Деклярую - я категорично виступаю за легалізацію на теренах Неньки клонування людини. Тимчасове. Навіть одноразове. З однією метою – клонувати натхненника і організатора цього вечора (і не тільки) Олега Скрипку. Щоби Скрипка-1 переймався власне "скрипичною" творчістю, а Скрипка-2 застосовував на повну потужність "скрипичний "організаторський потенціял. А потім – клонування заборонити. Без дискусій.

Не можна сказати, що висловлений в анотації до події скрипчин заклик приходити на забаву у вечірньому вбранні, або в національних строях знайшов тотальний відгук серед публіки. Було різне (включно з підозріло весняно активним у кулуарах Фомою у чорній шкірянці). Але щось було таке у повітрі, підзабуто-шляхетне, що до того я спостерігав хіба на осимфонічених імпрезах Чубая у Палаці Україна та Львівській опері, та клубних виступах Марії Бурмаки (остання може створити атмосферу шляхетного романтизму будь-де) і, можливо, міг би відчути на "Концертах для Ангелів", куди я традиційно не потрапляю (але це вже зовсім інша байка, саркастична і навіть матюклива....). Для ілюстрації – підкреслена взаємна ввічливість, навіть до тих йол...тобто тих панів, котрі нахабно всадили свої дуп....тобто випадково і ненавмисне розташувалися на чужому місці, що нагадало мені це хрестоматийний (сподіваюся) кожелянковий опис приватно-урочистого бенкету української старшини перед дефілядою в Москві. Чутне джижчання філармонійних мух (метафорійних) ще до початку концерту. Врешті – не бачена мною ніколи (присягаюся, хіба ще на Помаранчевому Майдані) концентрація в окремо взятому приміщенні по-справжньому красивих дівчат-compatriots. Останнє особливо надихає – ще не вмерла і, відтак, не вмре.

Задля дистильованої об’єктивности цього правдивого опусу тре констатувати – власне до українського романсу в моєму суб’єктивному (об’єктивність у навколокультурних оцінках полягає у сугубій суб'єктивности) розумінні мали дотичність хіба сам Скрипка (ну, універсальний жовнір, нема питань) та Тарас Компаніченко. От на тих, з їхнього презюмованого дозволу, я і зупинюся (за всієї поваги до вельмишановної Ніни Матвієнко, ансамблю давньої музики Костянтина Чечені, Інни Галатенко та гурту "Гуртоправці", - особливо до симпатичної дівчинки, що стояла зкраю зі скрипкою, її не використавши, а натомість забувши).

Олег Скрипка, пошвендявши напочатку по балькону у чорній маринарці, на сцену вийшов, як і годиться Олегу Скрипці, у помірно розхристаній білій сорочці і мілітарного взірця (з огляду на товщину підошв) ботах. Ні, не шкандалізуйтеся, шановні читачки, штани були, були теж. Почав з гітарою, завершив з оргАн...стоп, брешу, це ще попереду, - завершив з традиційним акордеоном. Співав сам, співав з дівчатами з "Божичів", співав під щось духове, співав під скрипку, співав під цимбали, співав під цимбали і скрипку... Коротше як тільки не співав (див.вище про універсального жовніра). У новітній скрипчиній інтерптерації українським романсом стали: "Шалена зірка", "Любов", "Відрада", "Таємні сфери". Залишилися романсами "Не питай", та (специфічним, припанкованим романсом) – "Ой, хто горя не знав...". Псевдонародна "Ой, у вишневому садку..." перемінилася, вдало, на українську румбу, а добито було слухачів українською версією "Очи чорнії", причому, як повідомив пан Скрипка, взагалі-то ця занесена Гінесом до своєї просякнутої пивом книги пісня належить українському авторові, тільки позаяк перекладу під рукою шось не знайшлося, то він (Скрипка, не інтоксикований "Guinness'oм" Гінес), переклав сам. Вправно переклав, як на мій відсутній перекладацький смак. Овація втомила. Надто – що щиро до неї доклався власними, не казенними, долонями.

Тарас Компаніченко, останній самурай некітчевого і нешароварного українського кобзарства, лірництва і бандуризму. На жаль, він сам виконав тільки дві пісні, під час другої з яких ("Забудь мене") я відчув доволі рідкісне для себе прагнення встати і...нє, не вийти, Морозова, шкода, не було, - а підтягнути умовну краватку. Блиск!
Тараса Компаніченка я б не хотів клонувати. Я би хотів дати йому велику купу грошей на створення власної школи (до уваги Міністерства культури і особисто куми Президента). Але такої грошви в мене нема. Не заробив, не поцупив і не настарцював. Так що якщо в кого є Велика Купа Грошей, без коливань давайте мені – я чесно передам копійчина в копійчину (комісійний збір – кухоль пива. Бажано – "Львівського").

Після скрипчиної каденції на сцені особовий склад загону спецпризначення ліцеїстів-богунівців піднявся і файною, мальовничою колоною помандрував з балькону. Мабуть, просто на фронт, - подумалося, - за Україну, за її долю, за честь, за славу, за народ. Добре, шо не в ногу і без похідної пісні. Виявилося, пішли не през схильність до барабанів і сурм, а на добру справу, як і лічить надії Українського війська. Із закінченням власне концерту забава продовжилася світськими танцями у холі, де ліцеїсти витанцьовували з дуже, дуже файними панєнками, Скрипка кружляв з дамою, а вельми самозадоволений "діджей Майдану" (котрий був ведучим забави і котрому належить визначена у заголовок дефініція) переважно просто кружляв. Притулений до колони Фома з виблискуючими очима спостерігав за благолєпієм з цієї стратегічно вигідної позиції. Сподіваюся – недаремно.
Позаяк я є за визначенням настільки непридатним до світських танцюльок, наскільки несумісним явищем Валерія Новодворська є, за її власним визнанням, із сексом, у мене були сумніви, чи маю я право вжити безкоштовної шампани, що її певний час на танцюльках пропонували. Вжити чи не вжити...that is it question....Сумніви відпали, коли повз пронеслася Валентина Семенюк. Господи, це ж доступ до державного майна, освячений особистою присутністю....За що боролися, врешті?

P.S. Серйозно. На мою думку, такий захід, позаяк вже йдеться про український (sic) романс (sic), ще дужче би виграв від запрошення на нього принаймні Марії Бурмаки, Віктора Морозова та Костя Єрофеєва. Чого і бажаю надалі. Enter.