С.Вакарчук: Про любов (/)
06/18/2005 | Sean
Поцуплено з Дзеркала Тижня, 18.06.05
----------------------------------
У відповідь на виникаючі сумніви з приводу вітчизняної культурної політики, останнім часом мене заспокоюють: усе добре, мовляв, у нас особисто Президент займається цим питанням. Але це «заспокійливе» особисто на мене діє нетипово. «Хотілося б, — мимрю у відповідь, — щоб не особисто Президент, а професіонали...» І тут на мене напосідаються: «Хіба бувають у культурі професіонали?» Що ж, у культурі, можливо, й ні. Але от у культурній політиці... Що залишається? Сподіватися на радників. На їхній професіоналізм і здоровий глузд. Із цими думками я звернулася до радника Президента, лідера групи «Океан Ельзи» Святослава Вакарчука.
Проте розмова розпочалася не з цього. Усе-таки культурна політика, як з’ясувалося, лише злегка дотикається до сфери його інтересів і докладання сил. За власним визнанням Святослава, від політики він хотів би дистанціюватися. Утім, напередодні виборів і навіть під час помаранчевої революції він казав те саме... Хай там як, а розмова спочатку зайшла про новий альбом «Океану Ельзи» та потрясіння, які пережила група в зв’язку з черговим відновленням рядів.
— У колишньому складі ми не змогли б зробити такий альбом, який нині пишемо, — переконаний С.Вакарчук. — Це новий «Океан Ельзи». Такий, про який я мріяв.
— Чим же він характерний?
— Щирістю. Натуралізмом. Відірваністю від дійсності — музичної дійсності в цій країні. Він про інші речі.
— А яка вона, музична дійсність у цій країні?
— Приблизно дев’яносто відсотків наших артистів прагнуть до популярності. А відомим ти можеш стати, не обов’язково записавши хороший альбом чи хорошу пісню. Відомим можеш стати, вигравши фестиваль, поставивши рекорд або щось на кшталт цього.
Хотілося б, аби ми більше звертали увагу на музику. Я анітрохи не применшую досягнень тих, хто виграє. Це привід поважати. Сказати спасибі. Але не привід любити. Мистецтво — це душа, яку ти віддаєш, а не результат, відтворений у цифрах. Адже навіть хороших спортсменів люблять не за результат, а за те, як вони грають.
— А ви, отже, прагнете до любові, а не до успіху?
— Я прагну до гармонії. Щоб люди точно відчували й розуміли те, що я хочу їм сказати. Так, ми робимо музику для себе. Але вона однаково спрямована до людей. Тому треба робити так, аби їм не просто подобалося, але щоб вони правильно розуміли. Тоді ця любов буде адекватною. Це важливо для кожного музиканта. Я не хотів би, аби «Океан Ельзи» любили за те, що група популярна в Росії, або за те, що вона брала участь у помаранчевій революції. Хочу, аби нас любили за нашу музику.
— Ви відчули певну зміну ставлення після участі в помаранчевій революції — у Росії чи в Україні?
— Глобально ні. І я дуже радію з цього. Це значить: бренд «Океан Ельзи» незалежний від політичних пристрастей. Як громадянин я зробив тоді все, що міг. І радію з цього. А як музиканти ми пройшли крізь це. Пісні про революцію не пишуться під впливом революції. Пісні про кохання пишуться під впливом кохання.
— Ви продовжуєте виконувати функції радника Президента чи зовсім відійшли від політики?
— Я зараз їх виконую. Це хоч і позаштатна, але посада. У ній більше відповідальності перед народом, ніж пафосу. Я переживаю за здійснені кроки, бо, коли раніше це було пов’язано лише з моїм ім’ям або ім’ям групи, то тепер багато хто асоціює мої дії з ім’ям людини, котру ми захищали на Майдані. Я намагаюся відповідати. Це непросто. Така відповідальність — це, мабуть, те, із чого розпочинається доросле життя. Що мене тішить, так це те, що можу ефективніше достукатися до людей, котрі перебувають при владі, і допомогти тим, хто цього потребує. А також пояснити людям, чому влада щось робить або не робить.
— Вам уже вдалося реалізувати які-небудь ідеї на рівні державної політики?
— До кінцевого результату ні.
— А бодай розпочати?
— Так. Нині, приміром, створюється програма підтримки талановитих дітей, передусім тих, котрі були позбавлені можливості щось робити — діти-інваліди, діти з неблагополучних сімей, сироти. Це не просто благодійна програма, не просто допомога — це життєвий менеджмент. Це те, що ми закладаємо в майбутнє. Якщо ми зараз у дитячих будинках, інтернатах поліпшимо матеріально-технічну базу для занять музикою, то хто знає, скільки знайдемо талановитих хлопчиків і дівчаток. Крім того, є ідея пропаганди нашої країни за її межами. Мені видається, проблема України не лише в об’єктивних чинниках. Головне, що ми не використовуємо свої можливості. Раніше цього не робили з дуже простої причини — багатьом людям у владі не спадало на думку, що Україну треба піарити. Здорова частина національної самосвідомості, національної гордості в мені є, і я хочу, аби вона була в нас в усіх. Нам треба промоутувати свою історію. Хочу, щоб весь світ знав Ярослава Мудрого, княгиню Ольгу, історію козацтва, Бортнянського й Березовського — основоположників хорової класичної музики, те, що нам 1500 років, що в нас була перша козацька демократія, що ми одна з перших християнських країн. Можливо, комусь це видасться популізмом, але це працює.
— І як змусити це працювати?
— Є багато способів. Один із них — пряма взаємодія з виконавчою владою. У даному випадку — Міністерством закордонних справ. 2008 року, приміром, буде всесвітня книжкова виставка у Франкфурті. Уже є програма підготовки участі України в ній — зараз цим займаються дуже серйозно. Із залученням серйозних грошей і готовністю друкувати правильні книжки.
— Хто вирішує, які книжки правильні, а які — ні?
— Я не настільки поінформований, аби називати імена, але знаю, що беруть участь люди, котрі в цьому розбираються — книговидавці, люди, котрі займаються книжковим бізнесом. Але це лише один приклад. Другий приклад — участь України в чемпіонаті світу з футболу 2012 року. Усі кажуть, що це нереально. Звісно, якщо про це тільки говорити, воно нереальним і залишиться, а якщо тверезо зважити можливості, то виявиться, що цілком реально. Важко, але реально. Ініціатив насправді дуже багато. Приміром, зараз зріє ідея перетворення України з країни з однією столицею на країну європейського типу — із безліччю культурних центрів. Я маю на увазі привернення уваги до конкретних регіонів. Треба навчитися пишатися своїм рідним містом. І штучно або нештучно створювати імідж любові до рідного міста. Після цього розпочнеться культурне відродження на місцях — виховуватимуться зірки місцевого масштабу. Погодьтеся, музиканту простіше стати відомим у своєму обласному чи районному центрі, ніж відразу пробитися в столиці.
— Прагнення молодих людей потрапити до столиці, загалом, зрозуміле: тут вони можуть знайти гідну роботу та достойні гроші за свою працю, на відміну від абсолютної більшості райцентрів.
— Для мистецтва не потрібні такі гроші, як для економіки чи політики.
— Але мистецтво не живе окремо від економіки. У тому сенсі, що їсти всім хочеться. Та й мистецтво — зокрема масове — тісно пов’язане з виробництвом, що, у свою чергу, вимагає грошових вкладень.
— Не згодний. Я, приміром, живу окремо й від економіки, і від політики. Принаймні до цього прагну. Ми себе зробили самі. Нікому нічим не зобов’язані. Я на своєму прикладі побачив, що набагато легше досягти успіху в столиці після того, як ти щось зробив у себе вдома. Я не кажу, що все має обмежитися райцентрами й замкнутися в них. Ідеться про те, що коли ми створимо багато альтернативних центрів, вони матимуть більшу вагу. Це зрештою залучить і гроші. Вийшло ж у Донецька стати ще однією футбольною столицею.
— Нинішня культурна політика сприяє реалізації ваших бажань?
— Наразі ми перебуваємо з нею у паралельних просторах. Але я не вважаю, що сто днів — це достатній термін для оцінок і критики уряду. У жодній країні світу не дозволяють собі робити висновки за такий термін. Особливо в культурі. Зміни в культурі довгострокові. Треба впродовж десятків років щось змінювати.
— Звісно. Тому ми й оцінюємо не досягнення, а стиль роботи й ідеї людей, котрі стоять біля керма.
— Я не оцінюю роботу уряду зараз. Можна погоджуватися з певними кроками, можна не погоджуватися. Але в людини, котра стоїть біля керма, є певна стратегія, про яку ми не знаємо. Знаємо лише ті її пункти, які вже на виду. Але вони ще не визначають фінал шахової партії. Проти чого я категорично виступаю, так це проти штучного регулювання комерційного мистецтва — шоу-бізнесу, кіно, літератури, того, що масово купується. Туди не можна. Із іншого боку, є цілий пласт культури — Культури з великої букви — куди входять академічне мистецтво, музеї, фольклор, експериментальне мистецтво, яка не може вижити самостійно. Отож, тут має бути найсуворіший контроль, опіка держави.
— Так що має бути найсуворішим — контроль чи опіка?
— Контроль — не у вульгарному сенсі слова, а в тому сенсі, щоб ніхто не зміг це розвалити. Пригадайте, на початку 20-х років ми мали багатий театр, літературу, музичне мистецтво, і лише за десять років це було знищено цілеспрямованою державною політикою. За останні п’ятнадцять років ми зробили грандіозний стрибок — у музиці, живопису, навіть у кіно. Не розумію, чому наші новини не розпочалися з того, що ми виграли Каннський фестиваль? У будь-якій цивілізованій країні з цього роздмухали б бозна-що. А ми ледь згадали. Запитайте будь-яку людину, котра простує вулицею, чи знає вона про це — вона відповість «ні». А я хочу, аби вони про це знали. Адже кожен такий результат — це привід пишатися своєю країною. Привід поважати себе. І це завдання культурної політики, а не мистецтва. У мистецтві важлива любов, у політиці — повага. Отож, за останні п’ятнадцять років відбувся стрибок. Нині з десяти виконавців, котрих найбільше слухають у цій країні, — як мінімум, п’ять українські. Тому не можна казати, що все погано. Ми просто не вміємо цінувати своїх героїв.
— Ви уявляєте собі, як подолати цей розрив — між «героями» й тими, хто «простує вулицею»?
— Це наше завдання — людей, котрі впливають на культуру. Якщо ми це зрозуміємо, усвідомимо, що ми в цьому питанні союзники, це вже буде перемога. А з методами там розберемося. Я піснями, ви статтями і якось воно рухатиметься. Ми ж змогли переконати всіх, що українська музика може бути популярна за межами України. Чому не зробити те саме з українським кіно, українським театром, українським живописом?
— Можливо, тому, що шоу-бізнес й мистецтво, яке перебуває в сфері державного управління, як, приміром, кіно, — це дві великі різниці?
— А де написано, що, приміром, ви не можете вкласти гроші та зняти кіно?
— Тобто зробити гарний меценатський жест? Чи ви гадаєте, що я зумію заробити в Україні на продюсуванні кіно?
— А чому б не меценатський жест? Треба ж із чогось розпочати. Коли ми розпочинали, я, приміром, також не вірив, що збиратимемо багатотисячні зали по всій Україні. Хтось повинен зробити перший крок і показати, що це можливо. Ми можемо стати популярними в Росії. Перемогти на Каннському фестивалі. На «Євробаченні». Якщо Довженко народився на цій землі, чому не може народитися ще один? Річ у тому, що ми не віримо, що можемо щось зробити. Нам просто треба вміти достукатися до людей. А коли йдеться про матеріально-технічну базу, то ви розумієте, що держава, яка набудувала купу всього, вклала в це божевільні гроші, не може все це взяти й віддати. Інша проблема — чому той, хто «занадто багато їсть», не може взяти трохи прибутку та вкласти його в кіно? Чому є люди, готові фінансувати футбольні команди й навіть будувати музеї, але немає тих, хто створив би незалежну кіностудію?
— Чому ж?
— Та вони є. Я навіть гадаю, десь ця ідея зріє. Але не так багато людей, котрі щиро переживають. Вони дивляться в себе вдома в домашньому кінотеатрі американське кіно і їх усе влаштовує.
— Що ж їх змінить?
— Прийдуть нові люди — щирі, трохи божевільні, котрі люблять свою країну. Я зустрічаюся зі студентами різних вузів, хочу зрозуміти, чим вони живуть, як змінилися. Хочу відчути дух часу.
— Виходить?
— Так. Вони інші. Набагато більше індивідуалізму — вміють абстрагуватися від того, «як треба», «що модно» й витягти з усього цього те, що важливо й потрібно для тебе. Вони раціональніше підходять до життя. Їхній вибір усвідомленіший. Це ще не та свобода, яку хотілося б бачити, але вона вже з’являється. Потрібен час. Необхідно, аби наше керівництво мало в голові та серці українську ідею.
— Сформулюйте.
— Я пишаюся своєю країною. Пишаюся тим, що керую цією державою. Тим, що можу щось для неї зробити. І завдання всього мого життя — зробити бренд «Україна» якомога кращим. Важливо, аби вони любили Україну. І тоді навіть якщо хтось із них помилятиметься, не так і страшно. Бо любов рятує все. Одного цього іноді цілком достатньо, навіть більше. У цьому разі ти не рахуватимеш вигоду — робитимеш, та й усе.
-----------------------------------------
Кілька разів кілька людей з "навколобомонду" мені казали, що Вакарчук "підхопив зірочку", що пальці, мовляв, віялом, шмарклі пухирами, на зубах - наколки. До сраки. Я канкрєтна заповажав чувака у Буремні Часи і переконаний, що є за що. Нмд це інвертю - підтвердження.
----------------------------------
У відповідь на виникаючі сумніви з приводу вітчизняної культурної політики, останнім часом мене заспокоюють: усе добре, мовляв, у нас особисто Президент займається цим питанням. Але це «заспокійливе» особисто на мене діє нетипово. «Хотілося б, — мимрю у відповідь, — щоб не особисто Президент, а професіонали...» І тут на мене напосідаються: «Хіба бувають у культурі професіонали?» Що ж, у культурі, можливо, й ні. Але от у культурній політиці... Що залишається? Сподіватися на радників. На їхній професіоналізм і здоровий глузд. Із цими думками я звернулася до радника Президента, лідера групи «Океан Ельзи» Святослава Вакарчука.
Проте розмова розпочалася не з цього. Усе-таки культурна політика, як з’ясувалося, лише злегка дотикається до сфери його інтересів і докладання сил. За власним визнанням Святослава, від політики він хотів би дистанціюватися. Утім, напередодні виборів і навіть під час помаранчевої революції він казав те саме... Хай там як, а розмова спочатку зайшла про новий альбом «Океану Ельзи» та потрясіння, які пережила група в зв’язку з черговим відновленням рядів.
— У колишньому складі ми не змогли б зробити такий альбом, який нині пишемо, — переконаний С.Вакарчук. — Це новий «Океан Ельзи». Такий, про який я мріяв.
— Чим же він характерний?
— Щирістю. Натуралізмом. Відірваністю від дійсності — музичної дійсності в цій країні. Він про інші речі.
— А яка вона, музична дійсність у цій країні?
— Приблизно дев’яносто відсотків наших артистів прагнуть до популярності. А відомим ти можеш стати, не обов’язково записавши хороший альбом чи хорошу пісню. Відомим можеш стати, вигравши фестиваль, поставивши рекорд або щось на кшталт цього.
Хотілося б, аби ми більше звертали увагу на музику. Я анітрохи не применшую досягнень тих, хто виграє. Це привід поважати. Сказати спасибі. Але не привід любити. Мистецтво — це душа, яку ти віддаєш, а не результат, відтворений у цифрах. Адже навіть хороших спортсменів люблять не за результат, а за те, як вони грають.
— А ви, отже, прагнете до любові, а не до успіху?
— Я прагну до гармонії. Щоб люди точно відчували й розуміли те, що я хочу їм сказати. Так, ми робимо музику для себе. Але вона однаково спрямована до людей. Тому треба робити так, аби їм не просто подобалося, але щоб вони правильно розуміли. Тоді ця любов буде адекватною. Це важливо для кожного музиканта. Я не хотів би, аби «Океан Ельзи» любили за те, що група популярна в Росії, або за те, що вона брала участь у помаранчевій революції. Хочу, аби нас любили за нашу музику.
— Ви відчули певну зміну ставлення після участі в помаранчевій революції — у Росії чи в Україні?
— Глобально ні. І я дуже радію з цього. Це значить: бренд «Океан Ельзи» незалежний від політичних пристрастей. Як громадянин я зробив тоді все, що міг. І радію з цього. А як музиканти ми пройшли крізь це. Пісні про революцію не пишуться під впливом революції. Пісні про кохання пишуться під впливом кохання.
— Ви продовжуєте виконувати функції радника Президента чи зовсім відійшли від політики?
— Я зараз їх виконую. Це хоч і позаштатна, але посада. У ній більше відповідальності перед народом, ніж пафосу. Я переживаю за здійснені кроки, бо, коли раніше це було пов’язано лише з моїм ім’ям або ім’ям групи, то тепер багато хто асоціює мої дії з ім’ям людини, котру ми захищали на Майдані. Я намагаюся відповідати. Це непросто. Така відповідальність — це, мабуть, те, із чого розпочинається доросле життя. Що мене тішить, так це те, що можу ефективніше достукатися до людей, котрі перебувають при владі, і допомогти тим, хто цього потребує. А також пояснити людям, чому влада щось робить або не робить.
— Вам уже вдалося реалізувати які-небудь ідеї на рівні державної політики?
— До кінцевого результату ні.
— А бодай розпочати?
— Так. Нині, приміром, створюється програма підтримки талановитих дітей, передусім тих, котрі були позбавлені можливості щось робити — діти-інваліди, діти з неблагополучних сімей, сироти. Це не просто благодійна програма, не просто допомога — це життєвий менеджмент. Це те, що ми закладаємо в майбутнє. Якщо ми зараз у дитячих будинках, інтернатах поліпшимо матеріально-технічну базу для занять музикою, то хто знає, скільки знайдемо талановитих хлопчиків і дівчаток. Крім того, є ідея пропаганди нашої країни за її межами. Мені видається, проблема України не лише в об’єктивних чинниках. Головне, що ми не використовуємо свої можливості. Раніше цього не робили з дуже простої причини — багатьом людям у владі не спадало на думку, що Україну треба піарити. Здорова частина національної самосвідомості, національної гордості в мені є, і я хочу, аби вона була в нас в усіх. Нам треба промоутувати свою історію. Хочу, щоб весь світ знав Ярослава Мудрого, княгиню Ольгу, історію козацтва, Бортнянського й Березовського — основоположників хорової класичної музики, те, що нам 1500 років, що в нас була перша козацька демократія, що ми одна з перших християнських країн. Можливо, комусь це видасться популізмом, але це працює.
— І як змусити це працювати?
— Є багато способів. Один із них — пряма взаємодія з виконавчою владою. У даному випадку — Міністерством закордонних справ. 2008 року, приміром, буде всесвітня книжкова виставка у Франкфурті. Уже є програма підготовки участі України в ній — зараз цим займаються дуже серйозно. Із залученням серйозних грошей і готовністю друкувати правильні книжки.
— Хто вирішує, які книжки правильні, а які — ні?
— Я не настільки поінформований, аби називати імена, але знаю, що беруть участь люди, котрі в цьому розбираються — книговидавці, люди, котрі займаються книжковим бізнесом. Але це лише один приклад. Другий приклад — участь України в чемпіонаті світу з футболу 2012 року. Усі кажуть, що це нереально. Звісно, якщо про це тільки говорити, воно нереальним і залишиться, а якщо тверезо зважити можливості, то виявиться, що цілком реально. Важко, але реально. Ініціатив насправді дуже багато. Приміром, зараз зріє ідея перетворення України з країни з однією столицею на країну європейського типу — із безліччю культурних центрів. Я маю на увазі привернення уваги до конкретних регіонів. Треба навчитися пишатися своїм рідним містом. І штучно або нештучно створювати імідж любові до рідного міста. Після цього розпочнеться культурне відродження на місцях — виховуватимуться зірки місцевого масштабу. Погодьтеся, музиканту простіше стати відомим у своєму обласному чи районному центрі, ніж відразу пробитися в столиці.
— Прагнення молодих людей потрапити до столиці, загалом, зрозуміле: тут вони можуть знайти гідну роботу та достойні гроші за свою працю, на відміну від абсолютної більшості райцентрів.
— Для мистецтва не потрібні такі гроші, як для економіки чи політики.
— Але мистецтво не живе окремо від економіки. У тому сенсі, що їсти всім хочеться. Та й мистецтво — зокрема масове — тісно пов’язане з виробництвом, що, у свою чергу, вимагає грошових вкладень.
— Не згодний. Я, приміром, живу окремо й від економіки, і від політики. Принаймні до цього прагну. Ми себе зробили самі. Нікому нічим не зобов’язані. Я на своєму прикладі побачив, що набагато легше досягти успіху в столиці після того, як ти щось зробив у себе вдома. Я не кажу, що все має обмежитися райцентрами й замкнутися в них. Ідеться про те, що коли ми створимо багато альтернативних центрів, вони матимуть більшу вагу. Це зрештою залучить і гроші. Вийшло ж у Донецька стати ще однією футбольною столицею.
— Нинішня культурна політика сприяє реалізації ваших бажань?
— Наразі ми перебуваємо з нею у паралельних просторах. Але я не вважаю, що сто днів — це достатній термін для оцінок і критики уряду. У жодній країні світу не дозволяють собі робити висновки за такий термін. Особливо в культурі. Зміни в культурі довгострокові. Треба впродовж десятків років щось змінювати.
— Звісно. Тому ми й оцінюємо не досягнення, а стиль роботи й ідеї людей, котрі стоять біля керма.
— Я не оцінюю роботу уряду зараз. Можна погоджуватися з певними кроками, можна не погоджуватися. Але в людини, котра стоїть біля керма, є певна стратегія, про яку ми не знаємо. Знаємо лише ті її пункти, які вже на виду. Але вони ще не визначають фінал шахової партії. Проти чого я категорично виступаю, так це проти штучного регулювання комерційного мистецтва — шоу-бізнесу, кіно, літератури, того, що масово купується. Туди не можна. Із іншого боку, є цілий пласт культури — Культури з великої букви — куди входять академічне мистецтво, музеї, фольклор, експериментальне мистецтво, яка не може вижити самостійно. Отож, тут має бути найсуворіший контроль, опіка держави.
— Так що має бути найсуворішим — контроль чи опіка?
— Контроль — не у вульгарному сенсі слова, а в тому сенсі, щоб ніхто не зміг це розвалити. Пригадайте, на початку 20-х років ми мали багатий театр, літературу, музичне мистецтво, і лише за десять років це було знищено цілеспрямованою державною політикою. За останні п’ятнадцять років ми зробили грандіозний стрибок — у музиці, живопису, навіть у кіно. Не розумію, чому наші новини не розпочалися з того, що ми виграли Каннський фестиваль? У будь-якій цивілізованій країні з цього роздмухали б бозна-що. А ми ледь згадали. Запитайте будь-яку людину, котра простує вулицею, чи знає вона про це — вона відповість «ні». А я хочу, аби вони про це знали. Адже кожен такий результат — це привід пишатися своєю країною. Привід поважати себе. І це завдання культурної політики, а не мистецтва. У мистецтві важлива любов, у політиці — повага. Отож, за останні п’ятнадцять років відбувся стрибок. Нині з десяти виконавців, котрих найбільше слухають у цій країні, — як мінімум, п’ять українські. Тому не можна казати, що все погано. Ми просто не вміємо цінувати своїх героїв.
— Ви уявляєте собі, як подолати цей розрив — між «героями» й тими, хто «простує вулицею»?
— Це наше завдання — людей, котрі впливають на культуру. Якщо ми це зрозуміємо, усвідомимо, що ми в цьому питанні союзники, це вже буде перемога. А з методами там розберемося. Я піснями, ви статтями і якось воно рухатиметься. Ми ж змогли переконати всіх, що українська музика може бути популярна за межами України. Чому не зробити те саме з українським кіно, українським театром, українським живописом?
— Можливо, тому, що шоу-бізнес й мистецтво, яке перебуває в сфері державного управління, як, приміром, кіно, — це дві великі різниці?
— А де написано, що, приміром, ви не можете вкласти гроші та зняти кіно?
— Тобто зробити гарний меценатський жест? Чи ви гадаєте, що я зумію заробити в Україні на продюсуванні кіно?
— А чому б не меценатський жест? Треба ж із чогось розпочати. Коли ми розпочинали, я, приміром, також не вірив, що збиратимемо багатотисячні зали по всій Україні. Хтось повинен зробити перший крок і показати, що це можливо. Ми можемо стати популярними в Росії. Перемогти на Каннському фестивалі. На «Євробаченні». Якщо Довженко народився на цій землі, чому не може народитися ще один? Річ у тому, що ми не віримо, що можемо щось зробити. Нам просто треба вміти достукатися до людей. А коли йдеться про матеріально-технічну базу, то ви розумієте, що держава, яка набудувала купу всього, вклала в це божевільні гроші, не може все це взяти й віддати. Інша проблема — чому той, хто «занадто багато їсть», не може взяти трохи прибутку та вкласти його в кіно? Чому є люди, готові фінансувати футбольні команди й навіть будувати музеї, але немає тих, хто створив би незалежну кіностудію?
— Чому ж?
— Та вони є. Я навіть гадаю, десь ця ідея зріє. Але не так багато людей, котрі щиро переживають. Вони дивляться в себе вдома в домашньому кінотеатрі американське кіно і їх усе влаштовує.
— Що ж їх змінить?
— Прийдуть нові люди — щирі, трохи божевільні, котрі люблять свою країну. Я зустрічаюся зі студентами різних вузів, хочу зрозуміти, чим вони живуть, як змінилися. Хочу відчути дух часу.
— Виходить?
— Так. Вони інші. Набагато більше індивідуалізму — вміють абстрагуватися від того, «як треба», «що модно» й витягти з усього цього те, що важливо й потрібно для тебе. Вони раціональніше підходять до життя. Їхній вибір усвідомленіший. Це ще не та свобода, яку хотілося б бачити, але вона вже з’являється. Потрібен час. Необхідно, аби наше керівництво мало в голові та серці українську ідею.
— Сформулюйте.
— Я пишаюся своєю країною. Пишаюся тим, що керую цією державою. Тим, що можу щось для неї зробити. І завдання всього мого життя — зробити бренд «Україна» якомога кращим. Важливо, аби вони любили Україну. І тоді навіть якщо хтось із них помилятиметься, не так і страшно. Бо любов рятує все. Одного цього іноді цілком достатньо, навіть більше. У цьому разі ти не рахуватимеш вигоду — робитимеш, та й усе.
-----------------------------------------
Кілька разів кілька людей з "навколобомонду" мені казали, що Вакарчук "підхопив зірочку", що пальці, мовляв, віялом, шмарклі пухирами, на зубах - наколки. До сраки. Я канкрєтна заповажав чувака у Буремні Часи і переконаний, що є за що. Нмд це інвертю - підтвердження.