07/11/2005 | kotyjabluko

Країна мрій. День перший.
Нарешті відбулося очікуване, омріяне дійство. Прошвендявши між сценами три дні можу стверджувати –фантастично. В таку Країну мрій хай несе мене ріка. Кого не занесло-хай шкодує.
Програма фестивалю складена так, що за три дні можна було подивитися/послухати всі колективи, що мігрували на протязі трьох днів по сімом сценам (лаврська, обрядова, зелена, дитяча,танцювальна, кобзарська і нарешті Велика, де при заході сонця, лежачи на траві та відсьорбуючи пиво, що значно зручніше ніж на майдані можна було споглядати найкращі концерти року).
В перший же день шалену кількість глядачів, а радше глядачок стягнув на танцювальний майданчик чоловічий грузинський гурт Басіані. Кавказський темперамент грузинських чоловіків і краса українських дівчат сприяли зміцненню дружби між українським і грузинським народами. Чудовє грузинське багатоголосся. Какафонія і гармонія одночасно, в певних творах на межі оних. Грузини не були б грузинами, якби не розпочали запальні танці, які при цьому базувалися (що я особисто дуже люблю і ціную) на якійсь недомовленості. Напіврух, напівдія, напівповорот голови, напівпомітний рух долоні, напівкрок, напівподих. Список можна продовжувати. Шкода,що це не відчувала більшість наших дівчат, які була запрошені до танцю. Інша ментальність. Українських красунь особливо вмовляти не довелося. Східний темперамент діє магічно. Теж саме спостерігалося мною у День Євросоюзу на Хрещатику, коли танці біля намету посольства Туреччини забрали глядачів від наметів інших европейських держав. Напевно тому київський гурт Божичі, що йшли наступним номером на тій же сцені разом із Школою традиційного українського танцю, що зазвичай збирають натовп чималенький, такого аншлагу не мали.
В цей час на Кобзарській сцені у камерній атмосфері серед розлогих дерев і квітучих кущів поклавши на землю своє втомлене тіло можна було насолоджуватись співом кобзарів. Заявлений у програмі Павло Зубченко чомусь нез’явився. Ініціативу взяли на себе Тарас Силенко і Юрко Фединський. Взагалі кобзарі і лірники тішили нарід у великій кількості кожного дня. І Костя Черемиський з Харкова, і Вадим Шевчук(або Ярема) з гурту Чечені, і т.д., і т.д. Наявність екзотики – Мустафа з Туреччини, що грав на шестиструнній якійсь штуці. Таки жиє Кобзарський цех.
Сунемо до Великої сцени на вечірній концерт. Враження, що охоронників надав Індустріальний союз Донбасу. Такі ...кгм... милі обличчя, які бувають тільки у донецьких. Хай долучаються до мистецтва. Поруч сидять Ніна Матвієнко, Росава. Крокує Скрипка у сорочці, розписаній петриківським розписом. Ну дуже до лиця. Льовко, ай льовко. Ледь на голову не стрибнув Полонинський, поспішаючи до сцени на свій виступ.
Проходить Фома у вишиванці та в’єтнамках.
-Фома, ти коли на сцену?
-Післязавтра.
Заповнений глядацький зал, а також закладені тілами на плєдах всі пагорби навколо.
Знову дефєлює Фома у в’єтнамках.
-Фома, які кльові в’єтнамкі.
-Авжеж
Вразила кількість і різноманітність вишиванок на глядачах. Не думалося, що в Києві так багато людей мають етнічні строї.
І знову шпацерує Фома у в’єтнамках.
-Фома, подаруй взувачку.
-Такі хвайні мешти самому тре.
Розпочав вечір гурт Трігон (Молдова). Молдавани добре роблять вино і дуже добре співають. Особливо етно і джаз. В виконуваних творах поєднувалися обидва стиля. Низькі тони духових інструментів викликали ностальгію за концертом Бреговіча. Хороший виступ.
Далі – Очеретяний Кіт (Вінниця) з чумацькими піснями та коломийками. Як завше романтично-ліричний, мелодійний. Схили вже скачуть під коломийки на тих же плєдах, не кажучи вже про глядацький зал на лавках. І пари похилого віку, і буржуїни (тобто іноземці).
Гурт ЮР’Я (Бєларусь) із своєю музикою космосу трохи задрав. Поліське етно змішане з горловим співом степових монголів, що вочевидь мало надихати на думки про безмежний всесвіт. Наступна пісня нічим не відрізнялася від попередньої,а попередня від наступної. Ну хоч не Ляпіс Трубєцкой (кому це спало на думку запросити їх у Києв на День молоді). Волохатого соліста доповнювали дві худенькі бек-вокалістки в головних уборах метрової висоти, стилізованих під намітки або повітки (головні убори жінок Полісся, як українського, так і білоруського).
І нарешті Тартак. Найкращий виступ з тих, що доводилося бачити. Шалений, шалений драйв. Виступ відбувався разом з фольклорним колективом Гуляйгород (Кіровоград), що надавало цікавого, ще нечуваного етноколориту репові Полонинського. Плюс талановите Сашкове аранжування. Публіка шаленіла. На додаток Сашко Полонинський чудово, віртуозно, по-панібратськи вміє працювати з глядачем. Повертаю голову – гоцає поруч грузинський ансамбль. Таки ми кручє.