08/10/2005 | dyskurs

ПЛАЧ ЗА БІЛИМ РОЯЛЕМ

Сергій Гальченко, безумовно, постать знакова. Його вклад у текстологію високо оцінений авторитетними людьми, тож це мусить відповідати дійсності. Отже й участь п.Сергія в програмі радіоканалу “Культура” – “Знакова постать” – 9 липня ц.р. не була випадковою. Шкода тільки, що, як і інші виступи С.Гальченка в ЗМІ останнім часом, розмова ця мала характер іншої знаковости. Вже ось четвертий місяць учений-текстолог суворо й невтомно несе на собі печать несправедливо скривдженого владою.
Усі скривджені зазвичай мають захисників. Є вони і в Гальченка. Його звільнення з посади генерального директора Національного музею Т.Г.Шевченка народний депутат Іван Бокий назвав “волюнтаристичним”, а дехто з колег п.Бокого ставив прізвище жертви волюнтаризму в один ряд то з Резниковичем і Приходьком, то – з відомими губернаторами. І все це – через “вредний” колектив науковців музею, які не сприйняли новаторських ідей свого директора, здійняли галас, дійшло до Президента України, Віктора Андрійовича недобре порадили, і от... Залишився музей без модерних Гальченкових ідей, без його дбайливого нагляду, вже й білий рояль, каже Сергій Анастасійович, за його керівництва надбаний, колеги понищили.
Якось так вийшло, що “тема роялю” стала мало не лейтмотивом розмови у згаданій радіопередачі. Це цікаво, бо і в осиротілому, як вважає колишній директор, музеї про це біле диво згадують нерідко. По-різному згадують. Іноді – як про знак невиразної тривоги, що охопила деяких науковців з початком негаданого ремонту, що “впав” на музей минулого літа. Для чого б воно, думалося багатьом, коли й на Тарасовій горі музей для люду недоступний (а йшов же ювілейний Шевченків рік)... Десь приблизно тоді й рояль білий з’явився і величаво “вплив” у розкішну білу залу на другому поверсі, де експозиція.
Тривоги невдовзі почали збуватися. На одному з засідань науково-методичної ради Сергій Гальченко об’явив, що після ремонту буде зовсім інша експозиція. Що у двох центральних залах (одна з них – та сама біла, з роялем) буде зібрана малярська спадщина Шевченка, живопис і – поперемінно – графіка. Треба знати музейний народ, щоб уявити собі реакцію на директорове пояснення такої новації: мовляв, до музею іноді приходять поважні відвідувачі, як Дмитро Табачник, наприклад, і їм ніколи ходити по всіх залах... Згодом науковці дізналися про “закриті концерти для VIP у палаці Терещенка” (тобто в музеї Тараса Шевченка), по кутках зали з’явилися концертні колонки. І мета зміни експозиції, і призначення роялю почали “розвиднюватися”. Воно ж бо й справді спокусливо для вельможних персон “поспілкуватися за келихом вина”, милуючись “оригінальними творами Т.Шевченка”, як значилося в запрошенні на такі концерти. А що графічні твори (обов’язково оригінали!) через відсутність необхідних умов для експонування у цих залах опиняться під загрозою – не важить...
Колектив збунтувався. Директор погрозив “колектив поміняти”. Про якусь дискусію не було й мови. Обидві сторони заапелювали до громадськости. Сергій Гальченко і його заступник з наукової роботи Тетяна Андрущенко у своїх виступах в пресі про “поважних відвідувачів”, звісно, не згадували, наголошували на необхідності нових підходів до музейної справи, то називали застарілими акценти на націєтворчій ролі Шевченка, то таки визнавали його націєтворцем, але неодмінно звинувачували в непролазному консерватизмі своїх опонентів. Ті ж найперше переймалися збереженням колекції, відстоювали хронологічний принцип експозиції і не допускали думки про її, як вважали, калічення задля “музичних салонів”. У палаці Терещенка!
Так що коли в березні вже цього року Президент Віктор Ющенко, почувши про негаразди в музеї, несподівано його відвідав, обидві сторони мали добре вироблені погляди на причину конфлікту.
До речі, у зв’язку з цим візитом у музеї також згадують про білий рояль. На цей раз не без гумору. Бо, проходячи залами, Президент раптом спитав, що воно таке і звідки, що про нього вже чутки... Директор відповів:
- Подарунок.
- Чий? – поцікавився гість.
- Мецената.
- А кого власне?
- Не скажу!
Мужньо, мов партизан на допиті. Президент мовчки дався диву й рушив далі. Оглядати ремонт, що все ще тривав. Так-так, з липня минулого літа. Забігаючи вперед, скажу, що він триває і досі, й кінця йому не видно. Та про це згодом. А в березні Віктор Ющенко вислухав аргументи адміністрації на користь фактично нової експозиції (без конкурсу проектів, без залучання до праці відомих експозиціонерів) і думку науковців, які нарешті змогли пояснити своє бачення розміщення експонатів. Очевидна загроза для графіки “директорського” проекту, сумнівність упровадження музичних салонів, практика адміністрації переконувати опонентів доганами, копійкою (тобто її позбавленням) і навіть виживанням з музею провідних фахівців та переконливість позиції науковців не змушували Віктора Ющенка до пошуку Соломонового рішення. “Друзі мої”, - сказав він. А може, й не сказав. Але порадив таке: “Перестаньте сваритися, закінчуйте нарешті ремонт і будуйте нормальну експозицію. І поверніть у музей головного зберігача фондів Наталю Грязнову” (мусила звільнитися через конфлікт з дирекцією).
“Впроваджуйте колективний проект!” – наголосив Президент. І спитав наостанку, що потрібно, аби пошвидше завершити ремонтно-реставраційні роботи.
- Три мільйони! – не змигнувши оком, відказав директор.
У працівників, які стояли поблизу, щелепи повідвисали. За чутками, в ремонт уже “вбухано” тих мільйонів зо два, а зі щойно ремонтованого фасаду лущиться фарба, вентиляцію в залах так і не лагодили, а привезені аж з “туманного Альбіону” кондиціонери неможливо підключити через відсутність належного енергозабезпечення... Вони б іще більше здивувалися, якби знали, що станом на 1 січня 2005 року в музеї закрито актами робіт на понад чотири мільйони, а заплачено – понад три з третиною! Але про такі речі знати науковцям було зась. Про кошти, про якість, характер робіт. Навіть у експозиційних залах, за кожен з яких хтось із них відповідає. Заступник директора з господарської роботи Павло Донченко відповідав “об’ємно” і просто: “Не ваше діло!”
Тим часом проминуло сорок днів, як Президент побував у музеї. З якихось перемін можна було назвати хіба ту, що побільшало опонентів С.Гальченка, Т.Андрущенко й М.Корнійчук, котрих, тобто опонентів, позбавили премій одразу після Ющенкового візиту. Дирекція натхненно готувалася будувати все-таки свою – з “врізом” – експозицію. І кажуть, був телефонний дзвінок від Президента. Про зміст розмови...нічого не кажуть. Факт, що на ті “сороковини” Сергій Гальченко разом з двома своїми співавторами подали заяви на звільнення. Отака правда про те, як Президент, мовляв, похапцем, не розібравшись, приїхав, “волюнтаристично” звільнив “видатного вченого-текстолога”.
Якщо вже, продовжує народний депутат І.Бокий, “знімають людей маштабу Гальченка, в пору кричати пробі”. Ну, кричати на ґвалт не зовсім чоловіче діло, але справи у музеї справді тривожні. І не через кадрові переміни. Щодо цього, то навпаки – співробітники позбулися нарешті страху від постійного пресингу, нагінок, покарань і намагаються спокійно працювати над експозицією. Та в тім і річ, що спокій тут, мабуть, і приснитися не може. І Надія Орлова, яка виконує директорські обов’язки, і Тетяна Чуйко, й Наталя Клименко, найрішучіший опонент попереднього керівництва, змогли нарешті доступитися до робочої документації, дістали змогу ознайомитися з обсягом, якістю здійснених ремонтно-реставраційних робіт. Отут уже справді було “в пору кричати пробі” (нічого, пане Бокий, їм, жінкам, можна). На ремонт за минулий рік витрачено, уточнимо, 3348900,5 гривень! Заборгованість – сума, яку попередній міністр культури у виборчій веремії не встиг, не міг чи просто вже не вважав за потрібне доплатити – складає 926564,8 гривень. Закрито актами у грудні робіт на 4275465,32 гривні. Здавалося б, оновлений за такі кошти музей мав би аж світитися, око милувати. А насправді?
Найперше “милує око” відверта халтура. Поправили фасад, що рясно лущився й “сипався” майже одразу після ремонту – почалися ті ж проблеми з тильного боку, в дворі. Поправили в дворі – тепер “облітає” фриз від вулиці Терещенка... Вже говорилося про імпортні кондиціонери, які понурими бандурами забірників повітря нагадують про так і не підведені додаткові кабелі, не поміняну “щитову”. Врешті, аби вони запрацювали, цього теж буде замало: за висновком фахівця з Національного науково-реставраційного центру, вони змонтовані без урахування музейної специфіки приміщень.
Ох, ця музейна специфіка! Колишній головний зберігач фондів Наталя Грязнова мало не поховала колишню дирекцію під купою службових записок упродовж кілкох місяців цього “перманентного” ремонту. Не могла зрозуміти, як можна пробивати стіни у фондосховищах, працювати в приміщенні “болгаркою”, вести зварювальні роботи – пилюка, гази й т.ін. – надійно перед цим не упакувавши в спеціальні скрині експонати. Всі ті записки – без відповіді і без наслідків. Можливо, пані Наталя писала б їх менше, якби знала те, про що сказано у висновку кліматологів того ж науково-реставраційного центру: технічні завдання виконавцям робіт давалися... Так-так, “без урахування” тієї самої специфіки. Ким давалися? – звісно, генеральним директором музею, його заступником Павлом Донченком, до речі, головою тендерного комітету.
Що тендерні умови були порушені, це нещодавно офіційно визнано перевіркою, а от чому власне вибір упав на саме цих виконавців робіт, наприклад, на головного підрядника ТОВ “Укрбудконтракт” – це вже таємниця С.Гальченка й П.Донченка. Ця “фірма” як при Гальченку працювала – доводилося бачити, як роботяги “під газом” намагалися потовкти у дворі музею прораба за невиплачені гроші – так і досі: приходять якісь, мало не щодня інші, люди, котрим платять, як виявилося, погодинно, з виглядом глибокої безнадії щось шкребуть, наново фарбують, роблять і переробляють часто те, що іще в грудні закрито актами, за ними з таким же безнадійним виглядом ходить, наглядаючи, молодий хлопчина Костик, на якого сиплються всі, зрештою – справедливі - зойки музейників-науковців, які після запевнень Донченка, що з фасадом усе гаразд ще з минулого року, раптом (у липні!) виявляють, що на другому поверсі вікна зсередини залиті фарбою так, що не відчиниш, а знадвору – жодного(!) й фарба не торкалася.
Не хочу образити людей, яких “Укрбудконтракт” погодинно наймає для цього “латання” музею. Серед них є сумлінні люди. “Я спершу навіть боявся, - розповідає один з них. – Це ж музей. Шевченка музей! А тепер бачу, як усе це робиться...”
Свята правда. Та ще й не тільки музей – пам’ятка архітектури. Тут у конкурсі на підряд мав би вимагатися дозвіл кожного виконавця на проведення робіт на такому об’єкті. А так? – ТОВ “ВКП М Термо” всадило на фасаді пам’ятки архітектури металопластикові дверні конструкції і вважає, що так і треба. А що з них візьмеш – дирекція такі замовила. І “Укрреставрація” зробила вигляд, що нічого не трапилось. З вікнами взагалі вийшов конфуз – надвірні рами залишили дерев’яні, а зсередини теж умонтували “з сучасних матеріалів”. Мало того, що кліматологи вважають це неприпустимим для музейного приміщення, конструкції ще й виявилися неприпасованими одне до другого, через нові – старі не прочиниш. Це теж виявили ... через понад як півроку. Довелося підрізати, підчищати, після чого при першій же зливі у зали музею потекла вода!!!
Втомливий перелік. Хоч і далеко не повний. Але бодай переліченого досить, щоб коли не “пробі” крикнути, то відверто запитати: що ж це робиться, люди добрі?! Чому на всі тривожні листи науковців музею – і при Гальченкові, й після нього – з Міністерства культури аж до травня ніхто сюди й не поткнувся? Першою завітала сама пані міністр і запевнила, що в очі тих послань не бачила. Віриться. Але – чому? Чому на прохання колективу надіслати комісію для перевірки ефективности використання коштів, якости здійснених і здійснюваних ремонтно-реставраційних робіт надійшла відписка, що в 2004 році в музеї перевірялася фінансова (і тільки – В.П.) діяльність установи, тому, мовляв, чекайте наступної планової. От і дочекалися. Тепер мало того, що треба доплатити будівельникам за бездарний ремонт до трьох мільйонів ще майже мільйон боргу, треба ще знайти значні кошти на рятунок музею від наслідків цього ремонту (хто хоче дізнатися про деталі, може ознайомитися в музеї з висновками обстеження кліматологами приміщень і обладнання).
Колекція ж музею, її скарб, а з нього найдорожче – оригінали Тараса Шевченка, увесь цей час, тобто понад рік, перебувають у далеко не ідеальних умовах. Ось де справжня біда, а Ви, пане Сергію, видатний текстолог, про...рояль. Та хай він тямиться, дешева підробка!..
Мабуть, не знали? Що ж, може бути, що не знав ціни цьому подарункові й пан Пінчук (прізвище названо на дарчій). А музейники, покликавши фахівця, аби оглянув інструмент і дав йому стрій, були приголомшені. – Старенький дідусь, старійшина цеху настроювачів, довго-предовго нипав коло роялю, заглядав у всі його закутини, а потім заявив – давня школа! – що за послугу не візьме ні копійки. Щиро зрадів чашечці кави (мабуть, домашні не дуже дозволяють) і оповів про несумлінних ремісників, які з “глухого” дерева, картону й з негодящими струнами пускають у світ елегантних з вигляду красенів під гучними, чи й не дуже, марками. “І все ж, - сказав здивовано, - такий безнадійний варіант, як ваш “Аполло-Дрезден”, мені за все життя не зустрічався. Я йому ради не дам, то й плати не візьму”.
Що ж, дарованому коневі в зуби не дивляться. Рояль, тим не менше, обережно перенесли в нижню залу, там він і стоїть, цілий цілісінький. Знайдеться іще хтось щедрий, як пан Пінчук, дасть копійчину – можна буде з нього, сказав майстер, зробити кабінетний рояль. Але дуже середньої руки. І за немалу копійку!
Не можна й сказати, що музейники не зазнали з цим інструментом розчарування. Врешті-бо, ніхто тут не проти музичних, літературних вечорів. Вони й раніше тут проводилися, тільки ж не в експозиції. Врешті, щодо окремих заходів для елітної публіки... Хай кине в будь-якого керівника каменем той директор чи завідувач культурного закладу, який не шукає сьогодні контрактів з грошовитими людьми задля справи. Але є межа. Якщо її переступити, то можна спостерегти картину, як у музеї Шевченка торік: посеред дня зачинили для відвідувачів музей, у тих самих розкішних залах, що мали приймати VIP на закритих концертах, влаштували презентацію нікчемної віршованої книжки багатого дядечка, а у вікна першого поверху заглядали з вулиці діти друзів Олексія Долі. Відомий етнограф улаштував тут виставку дитячої іграшки й порадив знайомим відвідати з дітьми (виставка справді була дивовижна). Там, у залі, сиділи на підлозі під наглядом няньок, з лимонадом і різними смаколиками, інші діти. Зрозуміло, це були діти поціновувачів “поезії” автора-нафтовика...
Я це до чого... Така політика, знаєте, провокує. Ось який цікавий документ зберігся серед документації музею: “Концепція створення історико-етнографічного комплексу “Шевченкове подвір’я”. Автор – Коваленко А. С. Хто – не знаємо. Є лише адреса та телефонний номер.
І що ж пропонує Коваленко А. С.? – “Розміщення у подвір’ї будинків по бульвару Шгевченка, в районі розташування музею Тараса Шевченка сервісного комплексу.” Плануються плетені паркани, національні прикраси та предмети народного побуту, а ще “літня кав’ярня з відносно низькими цінами”, розрахована на “потік людей з невисокими фінансовими можливостями”, “кафе-бар здорової їжі для різних категорій населення” та “етнографічний ресторан для заможних людей, іноземців”. Звісно, привабливості концепції мав би надавати й “історико-етнографічний зал для перегляду творів, пов’язаних з творчістю Великого Кобзаря”, аргументи ж на користь розміщення комплексу “елегантно” поєднують сам музей, парк ім.Шевченка, пам’ятник Шевченка, університет і... готельний комплекс “Прем’єр-палац”...
Вам щось видніється, читачу, в кінці цього тунелю, оздобленого такими “концептуальними” планами, затяжним і таким “немузейним” ремонтом, переакцентування музею Шевченка на палац Терещенка? Якщо ні, то наведу слова однієї чинової особи, які вже не один місяць не дають спати співробітникам Шевченкового музею:
- Музей на бульварі, доки при владі ваш Президент. Для Шевченка збудують інший будинок.
Цікаве оце визначення – “ваш”. Мабуть, якщо обрали, то він і ваш, і наш, і для всіх Президент. Але тут проглядається й інше: чи не з розрахунку на “ненашого” Президента щедро фінансувався ремонт? Стверджувати не берусь, але раптова недоплата останнього мільйона спонукає, знаєте до роздумів. Чи думав про щось подібне Гальченко, чи мав якийсь стосунок, скажімо, до згаданої “концепції” – також невідомо. Хочеться вірити, що ні, але всі ці затії з музичними салонами, кололітературними презентаціями, врешті, з недешевим і, повторю ще раз, таким далеким від власне музейних потреб ремонтом комусь очевидно на руку. Хоч би й мимо Гальченкової волі. На руку багатьом. Одним – щоб прихопити розкішну кам’яницю в центрі столиці, поруч зі згаданим готельним комплексом, іншим – щоб вилущити музей Шевченка з бульвару Шевченка. Останнє для декого також багато вартує...
І знаєте, що найбільше дивує в цій ситуації? – Що науковці музею, відстоявши його обличчя, залишилися самі. Перед дивним ремонтом, що радше нищить приміщення як власне музей, перед загрозою нищення безцінної колекції, перед можливим зазіханням на будинок, що небезпідставно в цій історії вбачають. Їм годі пробитися на шпальти газет і телеефір, де лунають обурені скарги захисників Гальченка на Ющенкове “свавілля” і Гальченкові плачі за роялем та його звинувачення вчорашніх колег у консерватизмі (відмовили навіть “Україна молода”, “Вечірній Київ”, “Вечірні Вісті”), лише “Голос України” вчасно опублікував колективного листа музейників та “Голос Просвіти” надав широку інформаційну підтримку. Підтримали було колективним і особистими листами науковців музею відомі письменники, художники, серед них лауреати й депутати, а Павло Мовчан і Володимир Яворівський на скликаній (нашвидкоруч сформованій) консультативній раді сказали вагоме слово щодо “переекспозиції”. Та й усе! Самі наукові працівники музею бігають за будівельниками, вказуючи на недоробки, самі викликають фахівців-кліматологів, скаржаться в міліцію, що бронзу з вітрин під час ремонту хтось поцупив... Словом, справді переймаються тим, що музей – у біді. Якщо хто думає, що іще не час втрутитись, що треба дочекатися краю, а тоді вже – миром, громадою – рятувати ситуацію, то дослухайтесь до “пробі” науковців Національного музею Тараса Шевченка. Цей час уже настав.

Василь Портяк,
член Національної спілки
письменників України