08/17/2005 | kotyjabluko

Майже кожен з дитинства пам’ятає: коли прикласти вухо до мушлі – неодмінно почуєш океан. Ноги одразу вгрузають в вологий пісок, до обличчя долітають бризкітки хвиль, а по нитці обрію повільно тягнуться кораблі, збираючись кинути якір у далеких бухтах.

Моє кохане місто приклало вухо до мушлі і слухає Океан. Океан ліричності и романтизму.

Кожного ранку сідаю в одну й ту ж саму маршрутку. Всі рухи доведені до автоматизму, всі варіанти сценарію нетривалої поїздки відомі. Водій ввімкне FM. Лунатиме приблатнений шансон або дешева російська попса. Завжди хочеться пожбурити в приймач черевиком або найпротивнішим голосом, на який я тільки здатна, проверещати: ”Глуши шарманку”. Але я мовчки дивлюсь у вікно, намагаючись не пропустити свою зупинку. Добре що їхати не багато. І ось за останній тиждень вже декілька разів, почекавши поки запхаються всі пасажири, водій прокручує ручку приймача, шукаючи з яким музичним супроводом рушимо в дорогу. І зупиняє свій вибір на власникові хрипкого вокалу.
...А за вікном майже весна...
Водіїв майже всіх знаю в лице. Ці дядьки та хлопці обвішували свої маршрутки помаранчевими стрічками, а можливо й відігрівали на Майдані замерзлих людей. Можливо. Не питала. Які тільки зміни відбулися за цей час з їх смаками.

У дворі потрібного мені будинку повільно розвертається авто, перегородивши мені шлях. „Йолопе, я поспішаю. Має значення кожна секунда. ”- дратуюсь про себе, назовні лише насупивши брови. Починаю обходити автівку. Фізіономія за кермом нахабно витріщається на мої ноги. „Вар’яте, я хоч і спиною до тебе та все бачу”. Несподівано вухо вловлює тихі звуки, що лунають з машини.
...Другом твоїм, ну ї нехай...
Миттєво м’якшаю, розкисаю як шматок хліба у воді, кинутий океанським ненажерам чайкам. Напевно я пробачу власнику нахабної фізіономії відсутність манер.

По обіді забігаю до офісу знайомих: кави попити, обговорити останні новини, посидіти на шару в Інтернеті. Дуже класно робити це в комплексі. Господарі офісу давно вже нічого не слухають. А останнім часом ще й мають неприємності – їм взагалі стало не до музики. Ще з коридору чую мелодію. Саме цього диску і не чекала, бо полюбляють вони щось екзотичне.
...Кохана ходить у садок,
кохана грає(гм... або ще щось там) у пісок.
Кохана вже пішла до школи...
Матка Боска, Славко ще й таку фігню може писати.

Надвечір плентаюсь від метро додому. Залишається тільки вулицю перейти і я вже на місці. На розі під світлофором зупиняється авто, з якого голосно надривно ллється:
...Я не здамся без бою...

Моє любе місто і не помітило як заповнилось Океаном...

Перепливаю вулицю. Вибираюсь сходами нагору. Довго брязкаю ключами. В передпокої з одягу цівками збігає солонувата вода. Нарешті опускаюсь в крісло і вирішую накрапати декілька рядків отакої от фігні.