09/24/2005 | Юрій Шеляженко

На небі ані жодної хмаринки.

Блищали пластикові ялинки.

Люди на вулицях стояли і раділи святу.

- Пробачте,- сказав Дейв сусіду,- Сьогодні День Незалежності?

- Можна і так сказати. Велике свято у нашому вільному місті.

- Сьогодні Новий Рік,- уточнили з-за спини.

- Не слухай їх, сьогодні наступає Нова Епоха! – сказав сусід Дейву.

- І що буде далі?

- Ми зібралися на вулицях, щоб відстояти своє право на гідне життя і разом рушити до щасливого майбутнього!

“Рушаймо!” – гукнув хтось, і люди підхопили: “Ру-шай-мо! Ру-шай-мо!”

Несподіваний порив вітру зривав з них капелюхи, але люди не помічали цього. Вони продовжували скандувати.

На сусідній вулиці, у затишному кафе, бармен Білл з любов’ю оглянув акуратні полиці, заставлені різноманітними напоями і відмитим до блиску посудом.

- І чого вони розійшлися,- пробурмотів Білл собі під ніс,- Всі однаково стоять на місці, а кричать: “Рушаймо”. Йолопи.

- Точно,- сказав Тед, думаючи про те, чи не випити йому кухоль пива.

- Але сьогодні точно якесь свято. Всі поставили ялинки, он і біля моїх дверей стоїть.

- Я не знаю, яке сьогодні свято, але я сьогодні прийшов у ваш шинок, і це вже має щось означати,- заявив Тед.

- Мені здається, ви поселилися в моєму закладі, а замовлень від вас – з гулькін нос! – обурився Білл.

- Принаймні, добра компанія,- примирливо зауважив Тед.

Сонце невблаганно рушило до закату.

Народ на вулицях не розходився.

- Мамо, чого ми стоїмо на вулиці і не йдемо додому? – спитав малюк у колясці.

- Гаррі, тобі один рік і два місці. Тобі ще рано розмовляти. А ну спи!

Неподалік злодій з сумочкою в руках знущався з бабусі на інвалідному візку:

- Не впіймаєш, не впіймаєш!

- А ну віддай, мерзотнику! Зараз викличу поліцію!

- Ги-ги, і поліція не догонить! В місті сотня полісменів, і жоден мене не дожене!

- Молодий чоловіче! Ви забуваєтесь! Невже вам незрозуміло, що злочин – це вчинок проти закону! Люди не дозволять вам грабувати безсилу бабусю!

- Чхав я на людей, місс! Люди нічого мені не зроблять! Де вони, ваші люди?

- Невихований хуліган, подивись навколо! Тобі це так не минеться! Бачиш, скільки народу вийшло на вулиці, щоб продемонструвати свою спільну силу і волю народу! Ми викинемо з міста злочинця-мера і всіх інших крадіїв, таких, як ти!

“Викинемо!” – крикнув хтось у натовпі. Ніхто не рушив з місця.

- Ех, бабусю, ви смішна. Подивіться навколо. Ви живете в місті манекенів!

Бабуся з розпачем подивилася навколо.

Вітер знову пронісся по вулиці. Над землею закружилося жовте целофанове листя, якісь папірці, листівки, рекламні буклети...

Вітер знову штовхнув людей в спини. “Ру-шай-мо! Ру-шай-мо!” – скандував натовп.

Хтось з людей похитнувся.

- Рушаємо! Вже рушаємо! – закричали збуджені голоси.

Над містом піднімалось зарево.

Вітер рвонув дужче. Одна людина впала і зачепила іншу. Інша людина похитнулася і впала. Люди почали падати на землю під поривами вітру.

- Відчепі-іться! – линув чийсь безнадійний зойк, супроводжуваний гучними басистими виправданнями:

- Мем, я розумію, це схоже на сексуальні домагання, але я не можу піднятися з ваших грудей... Просто не можу піднятися... Насправді такі холодні леді, як ви, просто не в моєму смаку! Ви навіть не пручаєтесь, наче зроблені з пенопласту та пластмаси!

Люди продовжували падати...

Генерал дивився на місто в бінокль з високої гори. У бункері було сиро і незатишно, але настрій у генерала був пречудовий.

- Вісімнадцята вже є?

- Так точно,- відповів ад’ютант.

Тед засидівся в кафе.

- Бармене, дайте мені салат з грибів. Я люблю гриби.

- Пробачте, але кафе закрите. Йдіть додому.

- Я хочу грибів!

Генерал спитав:

- В місті жодної людини?

- Якщо не рахувати “цивільних”,- відповів з нервовим смішком ад’ютант.

Генерал натиснув на червону кнопку.

Вогненна хвиля прокотилася містом. Спалахнув ядерний гриб.

- Складіть протокол про вдалі ядерні випробування,- із задоволенням сказав генерал ад’ютантові,- Ви знаєте, Джеймс, саме тут, в цьому місті манекенів, почалася нова епоха. Світ більше ніколи не стане таким, як був.

- Не хотів би я, щоб в моєму Літлтауні наступила така епоха,- серйозно сказав ад’ютант.

- І я би не хотів. Але, скажіть, ви впевнені, що у вашій чортовій дірі не живуть терористи?,- генерал хитро примружився.

- В Літлтауні живуть мирні жителі. Народ не дозволить вам відбирати життя у мирних жителів.

- Народ? А як ви собі його уявляєте?

Ад’ютант стояв на місці, не рухаючись і навіть не червоніючи. Він мовчав.

Генерал засунув руки в кишені і уявив собі велике місто - з хмарочосами, банкоматами, телевежею, морем, людьми на пляжах, на вулицях, в кафе, на майданах - і всі вони стоять на місці та чекають нової епохи.

А потім уявив собі велику червону кнопку – і посміхнувся.

Диск сонця, палаючи, добігав краю горизонта.