10/11/2005 | Sean

Поцуплено з Дзеркала Тижня:
---------------------------

ІВАН МАРЧУК: «НЕ МОЖУ ПОГОДИТИСЯ, КОЛИ МІЙ ПОРТРЕТ ЮЩЕНКА ІНТЕРПРЕТУЮТЬ ЯК ПРОРОЦТВО ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ Й ОСОБИСТОЇ ДРАМИ ВІКТОРА АНДРІЙОВИЧА…»

Любов ЖУРАВЛЬОВА


Музею видатного вітчизняного художника Івана Марчука у столиці бути! Закладено навіть перші цеглини майбутньої будови, яка розгорнеться на Парковій алеї Андріївського узвозу в дуже мальовничих місцях. Марчук, як кажуть, «наше все» — офіційно визнаний геній, душа нації та космополіт у душі, котрий «проборознив» простори Америки й України. Раніше невизнаний, а сьогодні обласканий, він знаходить задоволення й відпочинок лише у творчості. В ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» Іван Марчук розповів про майбутній музей імені себе, про американські сторінки свого життя, а також про знаменитий портрет президента Віктора Ющенка, навколо якого ходить чимало легенд…

— Мандруючи світом, ви хоч коли-небудь мріяли, що батьківщина дозріє взяти вас у свої обійми й поставить на такий недосяжний п’єдестал пошани — персональним музеєм за життя може похвалитися не кожен живописець...

— Ще двадцять п’ять років тому я відверто посміювався над шанувальниками моєї творчості. У радянські часи вони оббивали пороги різних інстанцій, намагалися достукатися до чиновників, запрограмованих на стереотипи. У Союзі існував соцреалізм, а все інше — не мистецтво. Марчук — інше, отже, його не існує. Я був виключений із художнього процесу України. І метушня моїх шанувальників видавалася безглуздою. Мені було жаль, що вони брудняться, навіть вимовляючи вголос моє ім’я, адже раніше мною лякали: «Ти що, спілкуєшся з Марчуком? Нікому не кажи, проблем не оберешся!» Проте, відчуваючи нутром чужість радянському способу мислення, лаштуючись укотре до Києва, я опинявся ніби на роздоріжжі: брати з собою картини чи не брати? Усі вивозять, а я знімаю десяток із підрамників, мучуся, сумніваюся, але везу. А міг би запросто продати їх за кордоном. Правда, там я завжди неохоче розлучався зі своїми роботами, але, що вдієш, мусив. Ось я й заробляв. Ще зі студентських років звик працювати, шукав халтуру, щоб допомогти батькам. Скільки себе пам’ятаю, заробляв і роздавав. Адже рідня в мене величезна. І всі бідні. Хоч скільки даси — багато не буде. А міг би тоді купити собі пристойне житло, не одну, а три квартири в Києві. Та й не від України я тоді втікав, а від режиму. Хатки в мене завжди перед очима стояли. Заплющу очі — і всі дивуються, з якими деталями вони в мене в Америці на полотні виписуються.


У Америці я двадцять чотири години на добу належав собі. Телефон мовчав. Трудися скільки хочеш, хоч на десятьох роботах. Головне — сплачуй податки. Там мені нічого не залишалося, як творити і сплачувати. Інколи навіть дивувався, коли дві-три сотні в кінці року повертали. Але вдома все-таки в мене більше спокус для життя...

— Слід гадати, не тільки особистого життя, а й суспільно-політичного. Кажуть, ви були одним із експертів під час «кастингу» на посаду нового міністра культури. В Оксані Білозір розчарувалися?

— Коли попереднього разу я прослухав список запропонованих кандидатур, зрозумів, жодна з них мені не імпонує. Білозір мені видалася симпатичнішою як жінка. Я з нею був трохи знайомий і проголосував за неї, хоча розумів: жінка, у котрої немає адміністративної практики, навряд чи може вплинути на зміну світогляду в будь-якій галузі. Співаки — це взагалі своєрідна категорія людей, навряд чи хтось із них може претендувати на керівну державну посаду. У керівника, лідера, має бути зовсім інше громадське звучання. Мені, чесно кажучи, було жаль її. Свідомо прагнути стати карасем серед акул — це суто жіноче нерозуміння ситуації. Гадаю, це був важкий період у її житті. Проте війна, яка з цього приводу розгорілася, для мене взагалі не існувала. Я читав газети, однак усю цю метушню по-справжньому оцінити не міг. Я двадцять років не був у театрі. Мені вистачає свого акторства. Доля інколи так заносить мене, що я, спостерігаючи з боку, сміюся. Я не цікавлюся й кіно. Я викреслив ці сфери зі свого буття. Давно не можу дозволити собі читати романи. Мого вільного часу вистачає тільки на хорошу поезію й музику. Та й ті касети, що мені підкидають друзі, я слухаю під час роботи. Правда, мене цікавить уся поліфонія людської діяльності. Мої друзі це знають і діляться зі мною тим хорошим, що їх вразило.

— Ви, як ніхто інший, багато чули про кадровий безлад у зв’язку з культпосадами... Хто, на вашу думку, здатний хоч що-небудь зрушити з мертвої точки на посаді головної людини в Мінкульті?


— Лише особистість. Той, хто в змозі щось змінити у суспільстві. Одного разу ми їхали в машині з Дмитром Павличком, і я вголос почав міркувати, що з Ігоря Ліхового, директора Канівського музею Шевченка, вийшов би хороший міністр культури. Дивувався, мовляв, дивися, як буває: сидить людина в невеличкому містечку, а знання в неї — феноменальні, глибинні! Усім цікавиться, на будь-яке запитання відповість, справжній інтелігент. У власному господарстві — порядок, а до більшої влади не рветься. Як природа, природний і чистий. Павличко замислився і з усмішкою відповів: «А ти маєш рацію, я й не додумався б до такого». Сказав і замислився: виходить, я добрій людині зла бажаю. Я сам нікому не позаздрив би на цій посаді, оскільки всім відомо, що таке Міністерство культури...

— А як ви поставилися до злиття культури й туризму (під одним дахом)?

— Не розумію, за яким принципом відбулося таке об’єднання. Мені воно видається дивним. Це такі різні галузі, і в кожній є чим займатися. Мені дуже хотілося б, щоб якомога швидше вдалося налагодити індустрію туризму в Україні. Але для цього, напевно, потрібно об’єднати і спрямувати в одне річище зусилля інших окремих міністерств, приміром транспортного й будівельного. Для того щоб в Україну ринув потік туристів, слід багатьом галузям потрудитися. Я хочу, щоб Україна перетворилася на рай. Наші художники їдуть на Захід. А коли б сталося навпаки, чужоземці очманіли б від наших красот. Приймати ми завжди вміли: напоїти, нагодувати, щоб уже з-за столу не встати. А в нас досі залишилася показуха перед чужими. Особисто мені Міністерство культури не потрібне. Я людина самодостатня. У мене жодного разу не виникало бажання йти до міністра. За часів Горбачова точилася полеміка про ліквідацію міністерств у республіках і підпорядкування їх центру в Москві. Як на мене, у цьому був резон. Навіщо годувати армію людей, котрі нічого не роблять? У цьому сенсі я прибічник американського підходу: якщо ти собою щось являєш, тебе помітять, вкладуть гроші, щоб отримати ще більші гроші. У них нюх на прибутки. Спортсменів і співаків швидко беруть у роботу. До художників приглядаються, їх треба більше розкручувати, рекламувати. Я обходився без агентів і менеджерів. Сам себе пропонував, а далі пропонували мені.

— Але чому ж ви все-таки залишили Америку, якщо вона така хлібосольна і спокуслива?

— У кожному художникові є щось таке, що він хоче віддати своїм людям і отримати від них натомість бодай добре слово. Перші роки я добре почувався за кордоном. Через сім років відчув: новизна відчуттів минула. І занудьгував... Почав мотатися. Жив по півроку в Києві, по півроку в Америці. У плані емоцій життя на дві домівки мене влаштовувало. А в сенсі кар’єри треба було щось вирішувати. Мене шукають у Києві — а я вже в Нью-Йорку. Приїжджаю, а мене нібито зачекалися і починають висувати якісь зобов’язання та претензії. І щойно я розумію, що мене намагаються зв’язати, відразу падає тонус. Я не можу в такій ситуації працювати. Не можу змиритися, що я «повинен», не можу себе примушувати. Я імпровізатор. Дію так, як хочу в даний момент. Єдине, до чого себе зобов’язую, — це не робити підлоти. У таких випадках швидко приймаю рішення. А те, що може зачекати, приходить принагідно. Підсвідомо я знав: не хочу провести своє життя в Америці. Тим паче не хотілося помирати в чужій країні. Прийняття рішення прискорили події 11 вересня. Я взяв квиток майже за місяць до терористичного акту. Вересень — мій улюблений місяць. І я хотів встигнути застати його в Україні. За збігом обставин, я опинився на вулиці, коли розпочалася трагедія. Вийшов на відкритий майданчик — ті будинки-близнюки видалися мені двома великими сірниками. Уявіть: падають вогні з поверху на поверх, дим клубочеться, а небо чисте і блакитне. Коли перший будинок трішки нахилився й почав сповзати, така паніка зчинилася... Здавалося, від того, що відбувається, земля застогнала. Всі побігли, і я піддався паніці також. Коли другий хмарочос склався, як картковий будиночок, вирішив, що це кінець. Уявив собі останній день Помпеї.

Шість днів літаки не злітали в небо. Мені було страшно летіти, а залишатися — ще страшніше. Я щодня запитував в авіакомпанії, чи вилітають літаки. За день до дати, вказаної у моєму авіаквитку, перший літак наважився злетіти в повітря, і тільки тоді я повірив, що долечу. Ноги тремтіли, коли сходив на борт. Приземлилися в Цюріху, а далі готовий був пішки йти до Києва, до того не хотілося знову сідати в літак. Пообіцяв собі, що більше нікуди не полечу, хоча й планував повернутися до Америки взимку. Відтоді я там не був.

— А як же картини? Вони що, там і залишилися?

— Так, залишилися на одній із тамтешніх виставок. Того літа я спеціально літав до Америки, щоб підготувати й відкрити свою виставку. Сорок картин. Але було не до них. Їдучи, відчував, що не повернуся, проте зібрав лише найнеобхідніші речі. Багато моїх картин були реалізовані не так, як я хотів. Вісім на моє прохання вивезли. Шість тільки тепер пливуть на кораблі разом із меблями мого агента. Я в житті посіяв безліч картин. Мабуть, найбільше залишилося в Австралії, щось випустив з уваги в Америці й Канаді. А що робити, коли людині не сидиться на місці? Якісь сили женуть її, як перекотиполе.

— Відомо, що вас час від часу вабить у бік Канева — до домівки, до друзів. Кажуть — це містичне за енергетикою для вас місце?

— Я в ті краї навідуюся двадцять років. Увесь час шукав там звичайну сільську хату. Пройшов пішки від Трипілля до Канева. У кожному селі знаходив собі будинок, але жодного разу не купив уподобане. Наді мною почали навіть посміюватися: «Марчук — ходок, він лише спортом займається. Ходить, домовляється, а потім зникає». А я все не міг зупинитися. Критерії вибору в мене давно викристалізувалися: мальовниче місце при самій воді, і обов’язково щоб хата була міцна, оскільки господар із мене нікудишній. На початку вісімдесятих років я встиг набути гіркого досвіду, купив хату в Гребенях на крутому березі. Місце первозданне за занедбаністю, берег постійно обвалювався, оголюючи мальовничий сад. Хата без уваги старіла, мало того, що я не пристосований витрачати на побут свої сили, то мене звідти ще й виганяли як небезпечного націоналіста. Але минули роки, і невідома сила знову витрутила мене на пошуки. Я вирушив у похід — Григор’ївка, Шученка, Стайки... А будинок знайшов у Каневі. Колега набачив. Я тільки поглянув — і щось мене зачепило, моє, беру. Пощастило. І хата виявилася вигідна, у сімдесят шостому році на совість скроєна. Сад розрісся й переплівся, мов джунглі, — горіх торкається яблунь і груш, землею від ваги стелиться чорна смородина. Тільки в мене нікому сад від врожаю звільняти. Пройдуся по ньому, як горобець, поклюю ягідки — і гайда до Дніпра. Найголовніше, ріка близесенько, з горбка спустився — і я біля води. Картина «Ранок на Дніпрі» намальована майже з порога мого будинку. Я жайворонок, прокидаюся разом із сонцем, іду до води. Складаю руки й простягаю їх ребром на рівні обрію. Якби хтось побачив, вирішив би: Марчук трохи того... Але там у цей час ніхто мене не побачить і не засудить — чи розчесаний, чи одягнутий. А для мене ж це головне — робити те, що хочу. Я й у місті прокидаюся о п’ятій ранку, інколи й о четвертій. Понипаю вдома — і в майстерню. І так 365 днів на рік, вихідних я собі не влаштовую.

— Колись ви сказали: «У мені сидять дев’ять Марчуків...»

— Я малював, скільки себе пам’ятаю. Інколи не було чим — ані олівця, ані ручки. То я водив по паперу чим випаде — стискував стеблину й малював соком, виходив один колір, квітковий сік давав інший відтінок. Цупив у тата нишком із скриньки шматочки паперу, доки мені не подарували альбомчик. Малював усе, що бачив, але вершиною своєї творчості вважав портрети, які мені вдавалося перемалювати до певної схожості зі шкільних підручників. Проте з першої спроби у Львівське училище прикладного мистецтва я не вступив. У нас у селі художників не було, і нікому було мені підказати, що намалювати склянку складніше, ніж портрет скопіювати. Потім, слава Богу, були і училище, інститут і армія, але це був ще не я. «Я» з’явився, коли приїхав до Києва і, працюючи в інституті надтвердих матеріалів, дві години займався власне роботою, а решту шість знущався із себе. Сидячи на роботі як у в’язниці, вісім годин не маючи права вийти, шукав себе. Хотів забути всю грамоту, якої мене навчили, а вчителі в мене були хороші. Розпочав із примітиву. Руйнував усе: стереотип форм, анатомію. Хотів знайти в собі щось. Щось зрозуміле тільки мені, та як це реалізувати, не знав. Намагався все забути, аби відродитися. І раптом із мене полилася така фантазія, що моя рука не встигала її ловити. Тоді я заявив: «Я єсмь!» Ті, хто бачив, що я виробляв у шістдесяті роки, розповідали іншим. Один побачить — десять уже знають. До мене почало придивлятися начальство. Почали цікавитися: «Чим ви займаєтеся?» А я бравірував, мовляв, я у вас не за призначенням працюю, я взагалі-то закінчував училище мистецтв. Так із плином часу викристалізувався стрижень індивідуальності. Підсвідомість рвалася назовні. Нині виступаю в дев’яти іпостасях... Це як стовбур, а на ньому гілки.

Одна з гілок — кольорові прелюдії. Це великий цикл, близько 400 робіт. Ще одна гілка перетворила мене на портретиста. Я створив цілу галерею портретів і довів у цьому жанрі свою техніку до такої досконалості, що мені здалося — далі рухатися вже нікуди. Потрібно було змінювати концепцію. Я любив малювати людей похилого віку, це складніша фактура, є за що зачепитися. Найкращим чоловічим портретом вважаю портрет свого вчителя Сербського. Найбільш вдалим жіночим мені здається портрет Соломії Павличко. Після цього я ще кілька жіночих портретів створив, але більше до цього рівня так і не зміг піднятися. З 1982 року я перестав працювати в цьому жанрі. Інші продовжував, а до портрета не повертався...

— У такому разі коли ж з’явився портрет Віктора Ющенка, про який зараз говорять як про пророчий? Якась броунівська стихія на цьому портреті впивається йому в обличчя...

— Портрет Ющенка було написано 2003 року. У цей період я написав ще один портрет. Це замовлення, які надійшли від людей, котрі мені й без мого прохання допомагали. Коли вони звернулися, я не зміг їм відмовити...

Але не можу погодитися, коли мій портрет Ющенка інтерпретують як пророцтво помаранчевої революції й особистої драми Віктора Андрійовича...

Хочете самі подивитися в каталозі?

— Мені здається, цей портрет доречно аналізувати лише в кольорі. Справді, переважає помаранчевий, символічно наявні жовтий і блакитний, є вкраплення червоного. Що ви відчували, коли працювали над цим портретом?

— Я малював і відчував потяг людей до Ющенка як до свого улюбленця. І намагався зобразити його серед концентрації людського тепла, рук, прапорів, що накрили його своїми бажаннями. Його образ на моїй картині просвічується крізь потік буйства прояву народної любові. Того, що саме дійство обов’язково відбудеться на Майдані і що воно називатиметься помаранчевою революцією, я, звісно ж, собі не уявляв.

— Можна припустити, що ви цим портретом підказали колір революції. Це дивно, адже у ваших роботах помаранчевий трапляється вкрай рідко.

— Справді, це колір, якого я практично не використовую. Для мене він не матеріальний. Щоправда, в абстрактних речах він у мене з’являється, а в філософських я його не бачу. Уперше в мене золотисто-помаранчеві теплі відтінки з’явилися лише в Америці.

— Чи є якийсь секрет вашої фірмової техніки, яка особливо проявляється у ваших графічних роботах?

— Ті, хто бачив документальний фільм «Голос моєї душі», в якому я продемонстрував свою техніку, досі вважають: це — прискорена зйомка. Ніхто не вірить, що в мене так швидко працює рука. Експресії — напівграфічний стиль. Власник галереї в Сіднеї, дивлячись на ці роботи, намагався вмовити мене зайнятися графікою. Це вигідне заняття. Графіка дешевша, і тому на неї є попит, тільки в галерейника нічого не вийшло. Він просив зробити бодай один оригінал, аби протравити його поліграфічним шляхом і запустити в тираж. Він схиляв мене до кон’юнктурщини, але я не можу цього терпіти. Тоді я захопився новою експресією, і її багато гуляє по Сіднею. Через галерею вона відпливала й на інші континенти. Приблизно чотири сотні робіт цього часу розкидані по світу. Цілі виставки присвячені були цій темі, доки я не побачив і не захопився «Білою планетою-1» та «Білою планетою-2». Під цією назвою в мене вийшло багато робіт, різних за динамікою та стилем. Для мене головне, щоб річ була цікава за змістом. Такі фокуси, як «роздягнув дівчину», розмалював, разом посміялися, разом відмили — це не для мене. Не можу витрачати на ці дурощі час і не намагаюся здивувати публіку дешевими речами, надто серйозно ставлюся до своєї роботи. Таке — це не мистецтво. Як і попса в музиці. Хоча на все є любителі.

— А в яких стосунках ви сьогодні з нашою Спілкою художників?

— 1989 року в Сіднеї я зайшов у радянське посольство. В мене було запрошення до Канади, але я не знав, як вчинити: чи можу з паспортом громадянина СРСР летіти прямо до Канади, чи треба спочатку побувати в Києві? Я тільки це запитав, а мені відповіли: «Ми вам не заважаємо й не допомагаємо». Так і Спілка художників діяла зі мною. Правда, я і без неї був економічно незалежний. Ніхто ж мені не дав майстерні. І прийняли мене до Спілки тоді, коли для мене це не мало значення. Прийняли, щоб дотриматися формальності для громадськості. Оскільки сховати мене було неможливо. Але зробили це тихо, 1988 року, коли я був у Чехословаччині. Мене це не схвилювало. Уже з вісімдесятих я не приходив по замовлення й не виконував своїх обов’язків декоратора, хоча значився штатним художником, а отже, і на мене розраховувався план цеху. Мене попередили: або беріть замовлення, або пишіть заяву про перехід на творчу роботу. Вони ж знали, що тільки членам Спілки художників дозволено не брати роботу. Я відразу написав заяву, аби мене звільнили від повинності, і більше в цьому цеху не з’являвся.

— Але тепер життя вдалося. І колишній, і нинішній президенти — великі шанувальники вашого таланту. При Кучмі ви одержали всі почесті й регалії. А при Ющенку будується ваш музей...

— При попередньому президенті мені дісталося все: Шевченківська премія, заслужений, народний. Я не просив, працював, незважаючи на те, чи визнають мене чи ні. Усі ці почесті приємно отримувати в років тридцять-сорок. Тоді начебто ще нічого собою особливого не являєш, але самі умовності створюють навколо тебе краще життя. Маючи в Радянському Союзі звання, ти отримуєш майстерню, та й безліч інших пільг, які пройшли повз мене. До речі, і музей будуватиметься не на державні кошти. Цей майданчик на Парковій алеї Андріївського узвозу уподобали люди, котрі планують спонсорувати проект. Вони організували благодійний Фонд Івана Марчука. Вони ж і клопоталися, і торік домоглися офіційного розпорядження президента про створення музею. Після чого міській владі було доручено сприяти здійсненню. Моя ж справа — надати начинку. Хочу, щоб це був унікальний будинок. У ньому будуть галерея, конференц-зал, майстерня, де я нарешті зможу розвернутися на великому полотні і де зможу влаштувати майстер-клас для своїх учнів. Окремі зали передбачено для проведення творчих вечорів.

— Учні вже є?

— Будуть. Тільки учнів буде мало, більше учениць. Я ж естет, за ученицями приємніше спостерігати й учити...

— Тому й автор проекту — жінка?

— Я висловив свою ідею проекту організаторам. Я хотів, щоб вийшов такий центр, куди не соромно було б кого завгодно запросити. Організатори пропонували різних архітекторів. Три з них намагалися втілити мою ідею. Але при цьому залишалися зацикленими на своєму. Жоден із варіантів мені не подобався. Раптом, за рекомендацією спонсорів, з’являється маленька жінка з дуже рідкісним ім’ям Юнія і гарвардським дипломом, слухає мене й наступного дня приносить те, про що я місяцями розтлумачував чоловікам. Дивлюся і вже сам не вірю, «воно» — сучасне бароко.

— Дивлячись на таких талановитих жінок, не виникає бажання розпрощатися з самотністю?

— Я часто не можу заснути, думаю, що я повинен завтра встигнути зробити, і нікому мене штовхнути в бік і сказати: «Розслабся, відпочивай». Скільки разів я в себе запитував, коли ж почну жити для себе. І сам собі відповідав: «Це і є обрана доля». Я ж знаю, що подовгу не можу бути навіть із друзями. Мені постійно потрібна зміна діяльності, вражень. Ось коли не зможу бути собою, підніму руки і скажу: «Здаюся». Але поки що зарання піднімати руки