Без брехні
11/02/2005 | pidsniznyk
Про нашу армію, якої ніхто не боїться,
про зброю, що нікого не вбиває,
і про мого кума, який завис на кухні.
Ключові слова: бомба, вибух, хвиля.
Коли деякі свідки нашої революції розпивали собі сапераві у редакції «України молодої» http://www.pravda.com.ua/news/2005/10/31/35098.htm , чого лише варті асоціації, доприкладу «Україна похилого віку». Хтось скаже, що це я заповзявся на той чи не єдиний щоденний часопис, українською мовою.
Ми ж, цілу ніч не спали , бо вирішили, що завтра виходимо на свободу. Цілу ніч відслідковували ситуацію, хоча ми її вже знали, що написати за неї. Ми робили газету, що мала вийти друком на ранок, щоб роздати її усім, хто з нами у змові. Чи думали ми еміґрувати, йти в підпілля, абощо, ну там на всякий випадок, щось трапиться. Ні. Ми виходили зранку на свободу, це трошки інше ніж оце в еміґрацію мандрувати. Чи нам було не страшно, ми бездумні. Так чого ж, нам було страшно. Але після ночі новий день. І ми на свободі! Свободі. Ми готові, ми ще раніше почали вникати у цю роль, почали готуватися ще з літа, ще з «заправди», хто звідколи, щоб стати гарматним м’ясом цієї нашої революції. Чого ж ми як знали, писали газету саме у ту ніч, ти питаєш. Хіба інші не робили газет у ту ніч.
Але ми писали слово, слово нашої змови. Воно зовсім різниться, від того, що написали інші. Навіть не знаю, що вони там понаписували. Хто то читав. А нашу газету читали всі хто вийшов 22 листопада на вулиці. До неї тягнулися руки. І її тоді ніхто не читав. Як? Ніхто не читав. А от так. Бо всі знали, що там написано. Але ми роздавали її як хліб, щоб всім, а вони нам свої руки і свої слова , і усмішнені губи. Так у нас був трохи дивний вигляд. Ми були не готові трохи, що свобода от-так візьме нас і перемінить у масках.
Наша газета звідтоді не вийшла жодного разу, вона не щодня… Ми вийшли на свободу, а самі стали невільними чи що. Та щось таке.
Серед нас не було жодної людини, з ким би оце ми переддень там, чи коли, розмовляли про свободу -од і про свободу -до, їх не було зовсім. Бо розмови такі на кухні завжди, їм було важко відірватися від тарілки і прийти на наш ненадійний, як їм здавалося – хліб.
Річниця майдану буде мати такий вигляд:
Розрізнені групки ностальґуючих туристів од революції, купа інтерпретаторів од політики абощо.
Тут інтерпретація має неґативне забарвлення. Що таке неґативне забарвлення спершу. Елементом нашої змови, проти якої тоді була теперішня влада, було уникнення чи невживання неґативу. Ми домовилися, що якщо хтось брудний або янгольськи незамаруджений, чи там схід – захід, то все це пішло до дупи. Бо ми творці, але не творці політичного лайна.
І коли хтось дрочить на тоді, коли Хрещатик розмовляв українською мовою, ми переконані, що це не правда. Бо Хрещатик тоді говорив англійською, японською, іспанською, російською, івритом, суомі і так далі. І це коло нашої змови, якщо хочете наше герменевтичне коло. Те, що ми пізнаємо і що пізнає нас. І чим більше ми змовляємося тим більш міцними ми робимося.
Найбільша в світі революція без зброї – неправда. Ми увели в оману цілий світ, і не варто про це мовчати, бо від початку це не була ніяка таємниця. Ми принесли на майдан купу зброї. Як вона діє можна переконатися з того як виглядали ті, що були там. Є безліч карток абощо. Ми створили там бомбу, і ніхто не злякався. Жоден в світі коментатор чи там хто, не сказав, що вони там зі зброєю, рятуйтеся. Не було ніяких екстрених скликань ООН і подібного. Все відбулося без зайвої метушні, злагоджено. Ми створили найпотужнішу в світі армію, але не налякали світ. Кожен відповідав за щось, хтось гарно куховарив, хтось сторожив намети, хтось малював або кричав, тобто в нашій армії є всі хто потрібен.
І тепер коли кажуть, що от це брехливе телебачення якому ми не вірили, бо вони всі там курви, тепер продовжує свої вихиляси: http://www.pravda.com.ua/news/2005/10/27/34978.htm Але ж вони такі, як і наш кучма, якого ми трахали так довго і так і не кінчили, бо він імпотент. А що ми хотіли, що можна було чекати від нього. Льоня лише спочатку грав на гітарі, який убогий він мав репертуар можна лише промовчати, а потім ми ж бачили до чого дойшов – став президентом. Але диктатором. Самі суперечності...
Вони й так на тому телебаченні переважно російською, і хто, хто про них говорить на іспанській. Ніхто. Бо вони шістки там всі. І коли наша бомба вибухне то вони всі загинуть.
Головне, що ми винесли бомбу із собою і як вона виглядає кожен сам пам’ятає. Бо бачив чув і так далі. Бо ми в змові, вся наша армія. А в кого детонатор. Може в мене. Ні він рівномірно розподілений поміж нас усіх, як і вибухівка. Тобто в нашому співколі. І коли має вибухнути бомба будемо знати ми всі. Бо ми всі з нетерпінням сидимо і чекаємо коли ж це станеться. Коли. Будемо знати усі. Як і тоді знали, коли стали гарматним м’ясом, яке ми вперто називаємо хлібом. Ми зрозуміємо в одну мить. Головне варто підтримати хвилю. Кожен у своєму місті чи селі, усюди де розбіглася на м’які перини наша армія, воднораз повинна піти хвиля нашого вибуху. На неї чекають, коло нашого ураження ввесь світ. Але це вперше так, що цей світ – наш. Світ вперше не боїться. Жоден трибун не виголошує промов, ось мовляв від них загроза. А все через те, що вони не бояться ні нас, ні нашої бомби. Вони, як і ми чекають на вибух.
Ще раз: бомба, вибух, хвиля…
про зброю, що нікого не вбиває,
і про мого кума, який завис на кухні.
Ключові слова: бомба, вибух, хвиля.
Коли деякі свідки нашої революції розпивали собі сапераві у редакції «України молодої» http://www.pravda.com.ua/news/2005/10/31/35098.htm , чого лише варті асоціації, доприкладу «Україна похилого віку». Хтось скаже, що це я заповзявся на той чи не єдиний щоденний часопис, українською мовою.
Ми ж, цілу ніч не спали , бо вирішили, що завтра виходимо на свободу. Цілу ніч відслідковували ситуацію, хоча ми її вже знали, що написати за неї. Ми робили газету, що мала вийти друком на ранок, щоб роздати її усім, хто з нами у змові. Чи думали ми еміґрувати, йти в підпілля, абощо, ну там на всякий випадок, щось трапиться. Ні. Ми виходили зранку на свободу, це трошки інше ніж оце в еміґрацію мандрувати. Чи нам було не страшно, ми бездумні. Так чого ж, нам було страшно. Але після ночі новий день. І ми на свободі! Свободі. Ми готові, ми ще раніше почали вникати у цю роль, почали готуватися ще з літа, ще з «заправди», хто звідколи, щоб стати гарматним м’ясом цієї нашої революції. Чого ж ми як знали, писали газету саме у ту ніч, ти питаєш. Хіба інші не робили газет у ту ніч.
Але ми писали слово, слово нашої змови. Воно зовсім різниться, від того, що написали інші. Навіть не знаю, що вони там понаписували. Хто то читав. А нашу газету читали всі хто вийшов 22 листопада на вулиці. До неї тягнулися руки. І її тоді ніхто не читав. Як? Ніхто не читав. А от так. Бо всі знали, що там написано. Але ми роздавали її як хліб, щоб всім, а вони нам свої руки і свої слова , і усмішнені губи. Так у нас був трохи дивний вигляд. Ми були не готові трохи, що свобода от-так візьме нас і перемінить у масках.
Наша газета звідтоді не вийшла жодного разу, вона не щодня… Ми вийшли на свободу, а самі стали невільними чи що. Та щось таке.
Серед нас не було жодної людини, з ким би оце ми переддень там, чи коли, розмовляли про свободу -од і про свободу -до, їх не було зовсім. Бо розмови такі на кухні завжди, їм було важко відірватися від тарілки і прийти на наш ненадійний, як їм здавалося – хліб.
Річниця майдану буде мати такий вигляд:
Розрізнені групки ностальґуючих туристів од революції, купа інтерпретаторів од політики абощо.
Тут інтерпретація має неґативне забарвлення. Що таке неґативне забарвлення спершу. Елементом нашої змови, проти якої тоді була теперішня влада, було уникнення чи невживання неґативу. Ми домовилися, що якщо хтось брудний або янгольськи незамаруджений, чи там схід – захід, то все це пішло до дупи. Бо ми творці, але не творці політичного лайна.
І коли хтось дрочить на тоді, коли Хрещатик розмовляв українською мовою, ми переконані, що це не правда. Бо Хрещатик тоді говорив англійською, японською, іспанською, російською, івритом, суомі і так далі. І це коло нашої змови, якщо хочете наше герменевтичне коло. Те, що ми пізнаємо і що пізнає нас. І чим більше ми змовляємося тим більш міцними ми робимося.
Найбільша в світі революція без зброї – неправда. Ми увели в оману цілий світ, і не варто про це мовчати, бо від початку це не була ніяка таємниця. Ми принесли на майдан купу зброї. Як вона діє можна переконатися з того як виглядали ті, що були там. Є безліч карток абощо. Ми створили там бомбу, і ніхто не злякався. Жоден в світі коментатор чи там хто, не сказав, що вони там зі зброєю, рятуйтеся. Не було ніяких екстрених скликань ООН і подібного. Все відбулося без зайвої метушні, злагоджено. Ми створили найпотужнішу в світі армію, але не налякали світ. Кожен відповідав за щось, хтось гарно куховарив, хтось сторожив намети, хтось малював або кричав, тобто в нашій армії є всі хто потрібен.
І тепер коли кажуть, що от це брехливе телебачення якому ми не вірили, бо вони всі там курви, тепер продовжує свої вихиляси: http://www.pravda.com.ua/news/2005/10/27/34978.htm Але ж вони такі, як і наш кучма, якого ми трахали так довго і так і не кінчили, бо він імпотент. А що ми хотіли, що можна було чекати від нього. Льоня лише спочатку грав на гітарі, який убогий він мав репертуар можна лише промовчати, а потім ми ж бачили до чого дойшов – став президентом. Але диктатором. Самі суперечності...
Вони й так на тому телебаченні переважно російською, і хто, хто про них говорить на іспанській. Ніхто. Бо вони шістки там всі. І коли наша бомба вибухне то вони всі загинуть.
Головне, що ми винесли бомбу із собою і як вона виглядає кожен сам пам’ятає. Бо бачив чув і так далі. Бо ми в змові, вся наша армія. А в кого детонатор. Може в мене. Ні він рівномірно розподілений поміж нас усіх, як і вибухівка. Тобто в нашому співколі. І коли має вибухнути бомба будемо знати ми всі. Бо ми всі з нетерпінням сидимо і чекаємо коли ж це станеться. Коли. Будемо знати усі. Як і тоді знали, коли стали гарматним м’ясом, яке ми вперто називаємо хлібом. Ми зрозуміємо в одну мить. Головне варто підтримати хвилю. Кожен у своєму місті чи селі, усюди де розбіглася на м’які перини наша армія, воднораз повинна піти хвиля нашого вибуху. На неї чекають, коло нашого ураження ввесь світ. Але це вперше так, що цей світ – наш. Світ вперше не боїться. Жоден трибун не виголошує промов, ось мовляв від них загроза. А все через те, що вони не бояться ні нас, ні нашої бомби. Вони, як і ми чекають на вибух.
Ще раз: бомба, вибух, хвиля…