11/22/2005 | faust

Очевидно, вся наука писати правильні філологічні рецензії, яку мені викладали від школи до виступу на цьому форумі, пройшла марно. Бо знову пишу як бог на душум поклав. Цього разу, правда, більше по ділу. Книга Олега Романенка з певного погляду – складніший випадок, ніж книга Скиби. Та рецензія писалася під одностайним враженням. Про те ж, щоб сприйняти „в глобалі” Романенків „Злочин Ікара”, і мріяти не доводиться. Тут у ціле зібралися дуже різні половинки, при тому далеко не однієї медалі.
Суперечність, яка не дає мені жити (і, до речі, довго не давала написати рецензію), можна викласти в формі історії.
З яких країв туди примандрував воїн – важко сказати. Ї думка, що він належав до не дуже таємного товариства лицарів, що збираються десь у районі станції метро „Контрактова” і, за словами тамтешніх міліціянтів, часом бувають досить агресивно налаштовані, але, напевно, те товариство ще й не думало існувати, як він уже давався чути різними баладами й гімнами вельми давнього походження – точніше, старими, як сама європейська культура. Так чи інакше, він пройшов – хоча досить поплутаними стежками – увесь простір мікросвіту, який йому було приділено, тобто від сторінки 6 до сторінки 60. Чого він тут шукав і що врешті знайшов? Чого добивався? Чесно скажу: мені не ясно.
Що важливіше – широта світу, який потенційно підлягає освоєнню, чи глибина людської душі? „Не плутайте масштабність з глибиною”, – осадили завойовницький запал лицаря з першого ж кроку. З другого кроку напоровся на суперечність ідеалів боротьби й людинолюбства. Адже Марсові, по ідеї, теж би не завадило когось „кохати”… Ситуація, в яку „запущено” воїна, нагадує кінець світу, а доля, яка йому тут припадає, скорше за все, виявиться долею не піонера, а чорнороба, копача траншей. Від траншей до імперії – шлях непростий, і власне тоді пора йому було засумніватися, а що, власне, за діла прийшов він тут вершити. Війна таки відбувалася, але якась локальна, внутрішня, так би мовити, і поле бою було вкрите туманом, або то радше була піщана буря в пустелі, де мала б реалізуватися влада переможця і „де не було нікого й нічого, чим можна володіти”. А ще це все нагадувало диспут філософів, на який наш герой ввалився в повному бойовому обладунку. І на нього відразу ж звернулися недоброзичливі погляди. Складнувато тут „взяти і начхати і вдатись до банальної розправи”: у війни своя філософія, а у філософів – своя. То він послухав, як філософи міркують про значення своєї роботи, про обмін долями, про пошук істини та старих богів, розвів руками й пішов шукати собі Пані Даму.
І так просто, по-сімейному тепло виглядали їхні взаємини, що лицареві стало незручно в своїх обладунках і майнула думка: а чи він ще лицар насправді? Певно, сказав щось приблизне до: „Не хочу битися, хочу женитися”. Ще часом досить вимучено згадував про бунт духа, боротьбу, війну, на крайняк бійку („кому дати здачі, показати ушу?”), широкий світ перед очима – „я ж, може, також туди піду. Я ж, може, також туди долізу” – але тут-то й проявилася його природна скромність та миролюбність, переживання за „вічні” світові проблеми, проривається й відверто антивоєнний пафос („Небесні колії розмило…”). Концепція борця, бунтаря і руйнача ніби підривається зсередини, дифузіонуючи зі стоїчним спокоєм, тихим болем, відчуттям „світової провини”.
Так і хочеться спитати того ідеологічно невстояного лицаря, що так химерно сполучив вояцьку браваду та тиху меланхолійну медитацію, словами самого автора: „Хлопче, ти ж це несерйозно? Що з тобою? Яку дзиґу ти проковтнув, яку таблетку?” Я не сміюся, справді нелогічно виходить: є місця, де перша половина вірша явно, за словами класика, „б’є другу в пику” („Дай мені сил…”).
Справжнє обличчя автора дивиться не з-під шолому й забрала. Воно у п’ятистопних ямбах похмурих або втішальних медитативних філософем. Таким умудреним, зрілим стилем розказує Романенко і про кохання, і про міські пейзажі, і про людей, і про життя взагалі. Він філософ, а не вояк від природи. Ми б його й так поважали, без ніяких там вимучених демаршів і мілітарної лексики. Лицарі романтики нехай ідуть на іншу війну. Туди, де це світобачення відчувається по-справжньому.
Ще є інше обличчя. Дитина, яка пише мало не п’ятірнею. Добросерде мрійливе дитя зеленого світу цього, наївне і природне. Котре прагне злетіти в небо і падає під градом каменюк (кара? фатум?). Котре при всьому старанні не дасться клонувати. Яке любить вчиняти ірраціональні вибрики думки й рими. Краще не розмірковувати про його походження і сприймати як даність. Принаймні мені, бо саме цю версію героя сприймаю найтепліше. Можна навіть крізь пальці – і на віру… Тому що хороше.
Отака-от історія. Майже про лебедя, рака і щуку. Обкладинка, втім, товста й добротна, склеєна книжка на совість – ще довго триматиметься ілюзія триєдності.
А взагалі це була моя думка.

Постскриптум для філологів: ішлося про несуміжність трьох дискурсів – неокласично-екзистенціалістського, мілітарно-романтичного, наївно-ліричного. Ці дискурси дістали повний вияв у поетичній мові, образності, стилі та розмірі поезій – це все вражає своїм багатством і, природно, еклектизмом. Цікавий літературний випадок – між іншим, удостоєний премії „Гранослов” за 2003 рік.
(Романенко Олег. Злочин Ікара. – К., Гопак, 2004)