Оксана Забужко: Український залп по ХХ сторіччю (MOD)
11/24/2005 | О.Бутирський
ОКСАНА ЗАБУЖКО: УКРАЇНСЬКИЙ ЗАЛП ПО ХХ СТОРІЧЧЮ
Олег Коцарев
...Повертає до мене планета
У кривавих шрамах лице,
З чорно-білих вікон газети
Віє порохом і свинцем,
З плачем хлопчик в пальті навиріст
Зводить вгору цупкий кулачок...
Комсомольська моя зрілість,
Мій палючо-червоний квиток!
Цього вірша – „Вступ до комсомолу” – немає у понад трьохсотсторінковому вибраному Оксани Забужко: в книзі „Друга спроба”. А жаль. Він би міг стати дотепним, несподіваним й оригінальним вступом до „справжньої”, „серйозної” Забужко. Причому, вступом не просто стьобним, а таким, що анонсував би й талант поетки, і її улюблені мистецькі прийоми та формальні схильності...
У „Другій спробі” – вивільнені від радянського редагування авторські версії основних збірок: „Весняна акварель”, „Травневий іній”, „Диригент останньої свічки”, „Автостоп”, „Новий закон Архімеда”, плюс нові вірші й переклади. Такий підбір робить очевидним значення Забужко – це потужний український поетичний залп по ХХ сторіччю, масштабна, струнка, вільна й інтелектуальна поезія. Здатна багато чого підсумувати й багато чого започаткувати.
Найбільш вражає мова Забужко. У кого б іще так невимушено, мелодійно й сучасно грав цей інструмент? Вона природніше від багатьох попередників і попередниць змішує сучасний літстандарт, інтонації шістдесятництва й першої половини ХХ століття, барокові штучки, старослов’янщину, традиційні діалекти, суржик і „вульгарну вуличну мову”. Отриманий диво-діалект органічно й тонко формально втілюється: в Забужко небагато верлібрів і білих віршів, зате чимало сонетів, є навіть децими, вона застосовує різноманітні способи римування, часто оперує шляхетно-археологічними жанровими означеннями – елегія, „похвала”, молитва, трактат, поема-видіння, лірична драма...
Осінь, о Господи-Боженьку, це ж бо осінь!..
Димно й гіркаво: так пахне свобода – остання затяжка...
І на терасі, де пито каву, ґаздують оси
В бурих кришталиках цукру на денці чашки.
..........................................
...де були
твої, милий, очі,
що тобі невчит-
но з руки – ні з ноги, ні з плеча, ні з бедра, ні з мови, -
з ким ти діло мав?..
(А ридванчик узяв та й спустився, бо був ґумóвий).
А від тебе іно й зосталось – та білоглова,
що ламав...
Улюблені образи Забужко – світло та скляні, димові й інші перепони/трансформатори. Це – вглядання у суттєвості життя, долі, людини. Недаремно так багато одягу й напоїв, запахів, цигарок і чашок, інших дрібних речей, що стають „психологічними деталями” – Оксана Забужко з розмаїтого поетичного матеріалу ліпить інтелектуальну картину внутрішнього душевного життя людини, тобто психологію. І тим нагадує Холмса з її перекладів Сільвії Плат: „Ми простуєм в повітрі, Ватсоне./ Є тільки місяць, набальзамований фосфором./ Є тільки ворон на дереві. Занотуйте, будь ласка.”
Свою типово двадцятостоліттівську полістилістику Забужко зіткала з відомих і не дуже сюжетів, літцитат, міфологічних та релігійних текстів. Одна з улюблених забавок – альтернативні історії: видужала Леся Українка стає тихою домашньою жінкою, а загублене взуття Попелюшки лишається просто загубленим взуттям... Часто це – перекроювання „вічних історій” на жіночий лад і сучасну жіночу точку зору, та чи дає воно підстави називати Забужко феміністичною поеткою?
За великим рахунком, у її текстах мало серйозної гендерної боротьби, стратегії та риторичності, а є й таке, що може видатись екстатичним упокоренням Чоловікові. Суттєвий внесок Оксани Забужко у боротьбу за рівність статей – інший: ота сама широта, вільність, пружність, інтелектуальна потуга й незаперечна успішність її поетичних текстів, що ставить „креативну людину сучасності” поза просвітянським шлаґбаумом „мужик/баба”. І це теж етап.
Друг читача № 23 - авторська версія.
Олег Коцарев
...Повертає до мене планета
У кривавих шрамах лице,
З чорно-білих вікон газети
Віє порохом і свинцем,
З плачем хлопчик в пальті навиріст
Зводить вгору цупкий кулачок...
Комсомольська моя зрілість,
Мій палючо-червоний квиток!
Цього вірша – „Вступ до комсомолу” – немає у понад трьохсотсторінковому вибраному Оксани Забужко: в книзі „Друга спроба”. А жаль. Він би міг стати дотепним, несподіваним й оригінальним вступом до „справжньої”, „серйозної” Забужко. Причому, вступом не просто стьобним, а таким, що анонсував би й талант поетки, і її улюблені мистецькі прийоми та формальні схильності...
У „Другій спробі” – вивільнені від радянського редагування авторські версії основних збірок: „Весняна акварель”, „Травневий іній”, „Диригент останньої свічки”, „Автостоп”, „Новий закон Архімеда”, плюс нові вірші й переклади. Такий підбір робить очевидним значення Забужко – це потужний український поетичний залп по ХХ сторіччю, масштабна, струнка, вільна й інтелектуальна поезія. Здатна багато чого підсумувати й багато чого започаткувати.
Найбільш вражає мова Забужко. У кого б іще так невимушено, мелодійно й сучасно грав цей інструмент? Вона природніше від багатьох попередників і попередниць змішує сучасний літстандарт, інтонації шістдесятництва й першої половини ХХ століття, барокові штучки, старослов’янщину, традиційні діалекти, суржик і „вульгарну вуличну мову”. Отриманий диво-діалект органічно й тонко формально втілюється: в Забужко небагато верлібрів і білих віршів, зате чимало сонетів, є навіть децими, вона застосовує різноманітні способи римування, часто оперує шляхетно-археологічними жанровими означеннями – елегія, „похвала”, молитва, трактат, поема-видіння, лірична драма...
Осінь, о Господи-Боженьку, це ж бо осінь!..
Димно й гіркаво: так пахне свобода – остання затяжка...
І на терасі, де пито каву, ґаздують оси
В бурих кришталиках цукру на денці чашки.
..........................................
...де були
твої, милий, очі,
що тобі невчит-
но з руки – ні з ноги, ні з плеча, ні з бедра, ні з мови, -
з ким ти діло мав?..
(А ридванчик узяв та й спустився, бо був ґумóвий).
А від тебе іно й зосталось – та білоглова,
що ламав...
Улюблені образи Забужко – світло та скляні, димові й інші перепони/трансформатори. Це – вглядання у суттєвості життя, долі, людини. Недаремно так багато одягу й напоїв, запахів, цигарок і чашок, інших дрібних речей, що стають „психологічними деталями” – Оксана Забужко з розмаїтого поетичного матеріалу ліпить інтелектуальну картину внутрішнього душевного життя людини, тобто психологію. І тим нагадує Холмса з її перекладів Сільвії Плат: „Ми простуєм в повітрі, Ватсоне./ Є тільки місяць, набальзамований фосфором./ Є тільки ворон на дереві. Занотуйте, будь ласка.”
Свою типово двадцятостоліттівську полістилістику Забужко зіткала з відомих і не дуже сюжетів, літцитат, міфологічних та релігійних текстів. Одна з улюблених забавок – альтернативні історії: видужала Леся Українка стає тихою домашньою жінкою, а загублене взуття Попелюшки лишається просто загубленим взуттям... Часто це – перекроювання „вічних історій” на жіночий лад і сучасну жіночу точку зору, та чи дає воно підстави називати Забужко феміністичною поеткою?
За великим рахунком, у її текстах мало серйозної гендерної боротьби, стратегії та риторичності, а є й таке, що може видатись екстатичним упокоренням Чоловікові. Суттєвий внесок Оксани Забужко у боротьбу за рівність статей – інший: ота сама широта, вільність, пружність, інтелектуальна потуга й незаперечна успішність її поетичних текстів, що ставить „креативну людину сучасності” поза просвітянським шлаґбаумом „мужик/баба”. І це теж етап.
Друг читача № 23 - авторська версія.