11/26/2005 | Роман ShaRP

Цікавість передруку аргументую хоча б вже й оцією цитатою:
Крім суто соціальної прірви між «моїм» та «їхнім» світом, особисто я схильний вбачати прірву антропологічну: ми насправді різні людські види. Іноді я ловив себе на думці, що авторка пише про людей, які живуть на іншій планеті. Настільки незвичною і комічною є їхня свідомість.

http://www.zn.kiev.ua/nn/show/558/50791/

Парад потвор Оксани Робскі

Андрій БОНДАР

Російські видавничі концерни, які за роки єльцинської псевдоліберальної псевдодемократії і путінської реакції на неї добре просунулися в справі умілого творення літературних брендів, схоже, навіть не думають зупинятися на досягнутому. Ще на початку дев’яностих за інерцією літературозалежний «піпл» однієї шостої земного суходолу почав слухняно «хавати» попсових Абдуллаєва, Шитова і Сєрову. Справи пішли добре і дуже добре. «Піпл» прицмокував. Москва щомісяця витрачала сотні тонн сибірського лісу на дешеве транспортне чтиво і робила гроші. Москва завжди робить гроші. З’являлись все нові й нові бренди, які потроху почали задовольняти всі можливі сеґменти читацької аудиторії. Хочете почитати проти ночі стилізований детектив з претензією на інтелектуалізм? Тоді вам варто взяти Акуніна. Вам потрібен жіночий детектив на 20 зупинок метро з двома пересадками? Краще Донцової не знайдеш. Сьогодні московські видавці пішли ще далі у своєму вмінні робити гроші з повітря. «Росмэн» винайшов чергового поп-літературного кіборга на пострадянські голови. А ім’я йому «Оксана Робскі».

Читаючи її перший роман «Casual», я не раз ловив себе на питанні: невже секрет літературного успіху полягає в невмінні писати? Ні, складати слова докупи двадцятишестирічна (за її словами) Оксана Робскі вміє. Більше того, у написаному відчувається певний складний життєвий досвід людини, яка за вісім років свого московського існування вже добряче встигла пообтертися у світі «багатеньких буратін», всмоктавши в себе всі його можливі звички, стереотипи й поведінкові установки. Також письменниці не можна відмовити в певній літературній ерудиції: «Casual» буквально нафарширований уламками чужих текстів, що, мабуть, вигідно відрізняє його від звичайного шкільного твору на задану тему, написаного не обділеною талантом десятикласницею. За бажання там можна навіть знайти сліди (ба!) Беґбедера з Уельбеком. Уже не кажучи про Тарантіно. Але чи зменшиться від цього печаль?

Питання не в тому, чи можна цей, з дозволу сказати, роман називати літературою. (Літературою, за бажання, можна назвати все — від телефонного довідника до написів на пам’ятниках.) Насправді річ у тому, що на кожен товар знаходиться покупець. Ні, навіть трохи по-іншому: покупець певним чином сам включений у творення товару. І дівчина з хрестоматійним українським іменем Оксана й екзотичним прізвищем Робскі дуже добре засвоїла цей маркетинговий принцип, створивши текстовий товар про дуже багатих людей з московського Рубльовсько-Успенського шосе, такого собі аналогу київської Конча-Заспи. І її головною метою або ідеєю, як нас вчили в радянській школі на уроках літератури, було явити читачеві тривіальну істину: багаті також люди і також плачуть. Іншими словами, показати людське обличчя світу московських нуворишів і їхніх «героїчних» утриманок.

Коротко про сюжет. Ще доволі молоду дружину успішного московського бізнесмена Сєржа спіткало подвійне горе. У перших абзацах книги ми довідуємося, що чоловік зрадив її з молодою білявкою. Й одразу — без особливих переходів і ліричних відступів — був застрелений невідомими в масках. Грамотно — з контрольним пострілом у голову. Міліція підозрює її у вбивстві з особистих мотивів, однак невидимі сили відводять цю підозру. Побачивши фоторобот убивці, героїня «замовляє» його знайомому кілеру. Виконуючи замовлення, той довідується, що насправді вбивця не «Окунь», а «Вова Криса». Крім того, якимось дивом залишається живим водій Сєржа, який підтверджує цю інформацію і свідчить проти «Криси». Дівчина кілька абзаців кається за невинно убієнного і з головою поринає у власний бізнес — починає продавати сироватку. Паралельно з’являється ще кілька сюжетних ліній. Виявляється, чоловік перед смертю встиг запліднити білявку, і наша героїня зі шляхетних поривань починає фінансово підтримувати її існування…

Далі переповідати сюжет немає сенсу, бо найцікавіший у романі насправді не він — не прописаний до кінця, непродуманий і загалом банальний. Наприкінці вас чекає неминучий щасливий кінець із неминучим принцом на білому коні, який звільнить нашу страждальницю від всіх її проблем: їй уже ніколи не треба буде продавати закладений будинок за три з половиною мільйони доларів, самій вести бізнес і відмовлятися від усталених звичок.

Насправді основною родзинкою роману Робскі є нібито недбалий, але дуже докладний і нав’язливий опис побуту головної героїні та її численних подруг. Тут важливо все: хто скільки витрачає на шопінг, що і в яких ресторанах їсть, де відпочиває, як і в кого одягається та в яку школу віддає дітей. Наважуся припустити, що саме побут мешканців пересиченої Рубльовки і є головним героєм твору, його сенсом і нонсенсом. Письменниця претендує на роль такого собі Ґіляровського у спідниці початку ХХІ століття. І саме це залишиться від бренду Робскі у віках. Якщо через 150 років допитливим краєзнавцям і культурним антропологам заманеться довідатися, як жили московські багатії під час правління В.В.Путіна, «Casual» може виявитися для цього невичерпним джерелом. Проте не певен, чи зможуть нащадки гідно оцінити іронію авторки: «Вероника рассказывала про Марбелью. Море холодное, арабов много, цены высокие. В следующем году поедет снова». Чи виглядатимуть психічно адекватними люди з подібною життєвою логікою? Нормальна людина не поїде вдруге відпочивати туди, де холодне море і високі ціни (арабів політкоректно омину). Нормальна людина не може мислити таким чином: «Я покосилась на ее джинсы за шестьсот долларов, и слова сочувствия застряли у меня в горле». Але дружина-утриманка багатія московського розливу 2005 року мислить саме так і не інакше, і в цьому я Робскі довіряю, як авторитетній людині — вона знає про це зсередини. Сама, либонь, їздила до Куршевеля, їла макарони з білими трюфелями (30 доларів за грам) і звідкись знає, що утримання Барбі обходиться дорожче, ніж утримання дитини.

Головна героїня після смерті чоловіка намагається вийти з порочного кола життя утриманки, зайнявшись власним бізнесом. Їй навіть починає лестити, коли чоловіки подружок починають розмовляти з нею як із рівною. Однак проект еволюції — від пасивної утриманки до активної людської одиниці, — провалюється після важкої хвороби і бізнесового краху. За позитивного розв’язання цього проекту російські феміністки точно оголосили б її своєю або частково своєю авторкою. Проте Робскі знову заганяє свою героїню в прокрустове ложе стандартної ролі утриманки, повертаючи її на круги своя — під крило надійного, як швейцарський банк, і успішного чоловіка Кості, який знову забезпечить її безжурне існування утриманки за схемою «дім — ресторан — салон — шопінг — курорт — тусовки і — подружки, подружки, подружки…» А головною життєвою проблемою буде не дозволити чоловікові піти до молодої коханки. І так — до наступного контрольного пострілу в голову.

Будь-якій психічно адекватній людині (і не важливо — бідній, середнього достатку, багатій чи дуже багатій) «Casual» здаватиметься таким собі «парадом потвор», після прочитання якого одним захочеться посміятись і покрутити біля скроні, другим — смачно вилаятись, а третім — взятися за зброю і перестріляти цих недолюдків до бісової мами. Трагедія пострадянських «нових багатих» (і особливо їхнього жіночого оточення; дуже часто — це звичайні провінційні барбі-парвеню, яким раптом пощастило вискочити заміж за багатого) якраз в тому й полягає, що вони не знають справжньої ціни своєму багатству і не знають, яке застосування йому придумати. Звісно, читати подібне в країні, де 30% населення живе за межею бідності, — вишукане моральне приниження. Не здивуюсь, якщо саме романи Робскі переповнять в Росії чашу з народним гнівом. І тоді — хтозна, чи не чекатиме Росію російський бунт, «бессмысленный и беспощадный». Якщо ж у читача даний паноптикум здатен викликати якісь позитивні емоції, то цей читач або вже давно втратив зв’язок із реальністю, або просто сам належить до нечисленної, але одіозної категорії цих самих утриманок, для яких рай на землі вже давно настав.

Замість того, щоб намагатися знайти певний modus vivendi між світом багатих і бідних, писання на кшталт романів Робскі поглиблюють і без того глибоку й потенційно небезпечну прірву в пострадянських суспільствах, де одні можуть без докорів сумління їздити на BMW за 150 тисяч «убитих ондатр» і залишати по 300 доларів чайових у ресторанах, а інші по п’ять разів використовувати один чайний пакетик.

Робскі вдається до хитрого літературного ходу: вона розважає одних (цільову аудиторію — «барбі» і тих, кого справді цікавить їхній побут) та інформує других (тих, хто за інерцією або цілеспрямовано стежить за попсовою і гламурною літературою), насправді вміло «розводячи» і перших, і других. Життя мешканців Барвіх і Конча-Засп за високими парканами та складною системою сигналізації й охороною, хоч як воно реалістично описано, належить до сфери фантастичного. Крім суто соціальної прірви між «моїм» та «їхнім» світом, особисто я схильний вбачати прірву антропологічну: ми насправді різні людські види. Іноді я ловив себе на думці, що авторка пише про людей, які живуть на іншій планеті. Настільки незвичною і комічною є їхня свідомість. «Когда ты замужем, даже если ты ничего не делаешь, а валяешься весь день перед телевизором, в этом все равно есть смысл, потому что ты не просто так валяешься перед телевизором, а ждешь вечера, а вечером приходит с работы муж и получается, что ты не время убивала, а прожила еще один полноценный день семейной жизни.» Отака вона — скромна принадність буржуазії по-російськи.

Ні, Оксана Робскі таки вміє писати. Порожню літературу про порожніх і для порожніх людей. Тільки, здається, краще б вона зайнялась чимось іншим. Наприклад, почала продавати сироватку.