Юрій Андрухович. Говорити зі світом красиво
02/11/2006 | otar
Юрій АНДРУХОВИЧ, спеціально для ”Іншого Боку”
http://otherside.com.ua/news/print.php?id=1181
ГОВОРИТИ ЗІ СВІТОМ КРАСИВО
Зараз, на зламі України колишньої й України можливої, хочеться сподіватися того, що помаранчева революція, розпочата українським суспільством у листопаді 2004 року, матиме одним зі своїх аспектів і революцію в культурі. Помаранчевий колір боротьби за демократичні ідеали виявився дуже ефективним засобом проти тієї культурної сірості, в яку нашу країну свідомо і несвідомо затягувало її попереднє керівництво.
Таким чином, фактично всю попередню епоху найновішої української історії, її останні 10 – 15 років, можна характеризувати як «утрачений час» ще й тому, що у нашому культурному просторі безальтернативно запанувала примітивна одновимірність: нав’язлива (і нав’язана) російська поп-музика, незліченні, передусім знову ж таки російські, серіали, у яких «добрі бандити» винищують «бандитів поганих», порожні ток-шоу і так звані «вечори гумору». Щодо «високої культури», то в ній відбулося повернення до старих радянських стандартів з патріотичними декораціями, військовими маршами, фільмами сталінських і брежнєвських часів, а також – для заспокоєння представників так званеої національно свідомої інтеліґенції – псевдофольклорними дійствами зразка «шаровари плюс».
Мене приваблює провідна думка авторів цього послання про вирішальну для будь-якого суспільного розвитку, включно з економічним, роль культури. У нашому випадку тут можна передовсім говорити про євроінтеґраційні можливості України – українська культура стає вирішальним чинником для нашої успішної мандрівки на Захід. Помаранчева креативність українського суспільства явила цивілізованому світові цілком новочасну, умовно кажучи «постмодерно-карнавальну», сміхову і водночас безстрашну, надзвичайно атракційну культурну свідомість. За лічені тижні українці здобули собі у світової спільноти стільки симпатії, співчуття і захоплення, скільки за нормального розвитку подій не здобувається упродовж років і десятиліть систематичної роботи на імідж. Тобто якщо нині дедалі більша кількість західноєвропейських політиків усе спокійніше і позитивніше ставиться до ідеї майбутнього членства України в ЄС, то це передусім є наслідком того мільйонно-тисячного акту колективної творчості, ім’я котрому Майдан. Ось лише одна цитата з мого власного щоденника тих днів: «Естетична яскравість є, мабуть, найпереконливішим арґументом маніфестантів. Вони красиві. Це наче змагання фантазій на жовто-гарячу тему. Одяг, зачіски, розмальовані обличчя, автомобілі – від старезних «Лад» до найновіших джипів – усе в помаранчевих прапорах, стрічках і ліхтарях – де ви, найкращі дизайнери світу?».
Було б жахливою національною поразкою кудись усе це розгубити і – наслідком чергового перегрупування бюрократії з її двірцево-посадовими інтриґами й компромісами – знову отримати той самий «культурний феномен» з його млявістю, закритістю, анахронічністю і фальшивою ієрархічністю всіляких «народних артистів» та «заслужених діячів мистецтв». Нові обличчя країни, голосно обіцяні її новим президентом, повинні – можливо, як ніде інтенсивно – засвітитися саме в культурі. Україні необхідна помаранчевої аґресивності культурна експансія – говорити зі світом красиво, виразно, безліччю голосів, власною мовою.
http://otherside.com.ua/news/print.php?id=1181
ГОВОРИТИ ЗІ СВІТОМ КРАСИВО
Зараз, на зламі України колишньої й України можливої, хочеться сподіватися того, що помаранчева революція, розпочата українським суспільством у листопаді 2004 року, матиме одним зі своїх аспектів і революцію в культурі. Помаранчевий колір боротьби за демократичні ідеали виявився дуже ефективним засобом проти тієї культурної сірості, в яку нашу країну свідомо і несвідомо затягувало її попереднє керівництво.
Таким чином, фактично всю попередню епоху найновішої української історії, її останні 10 – 15 років, можна характеризувати як «утрачений час» ще й тому, що у нашому культурному просторі безальтернативно запанувала примітивна одновимірність: нав’язлива (і нав’язана) російська поп-музика, незліченні, передусім знову ж таки російські, серіали, у яких «добрі бандити» винищують «бандитів поганих», порожні ток-шоу і так звані «вечори гумору». Щодо «високої культури», то в ній відбулося повернення до старих радянських стандартів з патріотичними декораціями, військовими маршами, фільмами сталінських і брежнєвських часів, а також – для заспокоєння представників так званеої національно свідомої інтеліґенції – псевдофольклорними дійствами зразка «шаровари плюс».
Мене приваблює провідна думка авторів цього послання про вирішальну для будь-якого суспільного розвитку, включно з економічним, роль культури. У нашому випадку тут можна передовсім говорити про євроінтеґраційні можливості України – українська культура стає вирішальним чинником для нашої успішної мандрівки на Захід. Помаранчева креативність українського суспільства явила цивілізованому світові цілком новочасну, умовно кажучи «постмодерно-карнавальну», сміхову і водночас безстрашну, надзвичайно атракційну культурну свідомість. За лічені тижні українці здобули собі у світової спільноти стільки симпатії, співчуття і захоплення, скільки за нормального розвитку подій не здобувається упродовж років і десятиліть систематичної роботи на імідж. Тобто якщо нині дедалі більша кількість західноєвропейських політиків усе спокійніше і позитивніше ставиться до ідеї майбутнього членства України в ЄС, то це передусім є наслідком того мільйонно-тисячного акту колективної творчості, ім’я котрому Майдан. Ось лише одна цитата з мого власного щоденника тих днів: «Естетична яскравість є, мабуть, найпереконливішим арґументом маніфестантів. Вони красиві. Це наче змагання фантазій на жовто-гарячу тему. Одяг, зачіски, розмальовані обличчя, автомобілі – від старезних «Лад» до найновіших джипів – усе в помаранчевих прапорах, стрічках і ліхтарях – де ви, найкращі дизайнери світу?».
Було б жахливою національною поразкою кудись усе це розгубити і – наслідком чергового перегрупування бюрократії з її двірцево-посадовими інтриґами й компромісами – знову отримати той самий «культурний феномен» з його млявістю, закритістю, анахронічністю і фальшивою ієрархічністю всіляких «народних артистів» та «заслужених діячів мистецтв». Нові обличчя країни, голосно обіцяні її новим президентом, повинні – можливо, як ніде інтенсивно – засвітитися саме в культурі. Україні необхідна помаранчевої аґресивності культурна експансія – говорити зі світом красиво, виразно, безліччю голосів, власною мовою.
Відповіді
2006.02.11 | Mary
куди ми котимося?
то не було чого запитати в патріарха, тепер притягнув передрук, і запостив без жодного коментаря...жах!!!
2006.02.12 | otar
Ну дик, як то кажуть, питань нема :) (-)
2006.02.11 | Олесь Бережний
Отаре, ти мене дивуєш! Звідки оця схильність до цензури?
Дійсно, переглянув той текст, який ти тут запостив і порівняв його з оригіналом. І тепер не можу збагнути, чи ти навмисно оминув два-три найцікавіші та найяскравіші параграфи з оригіналу Патріярха, чи це суто технічний глюк і сталося в тебе випадково?Адже ті два-три параграфи змінюють загальне відчуття, настрій усього тексту! Там міститься енергійний і несподіваний заклик до дії та чіткі настанови як саме діяти, а не лише споглядальна констатація загальновідомого.
2006.02.12 | otar
Без пойняття. Нічо не цензурував (-)
2006.02.13 | Олесь Бережний
Зрозуміло, тоді соррі. Але ж де поділися ті абзаци?
Ніяк не можу збагнути що сталося, бо тепер вже і я їх не можу знайти. Містика якась!2006.02.19 | Mary
хе-хе, що я знайшла
текстові цьому не 2 тижні, а 2 місяці з гаком, і Андрухович його не писав, а, видать говорив, і не для іншого боку, а, видать, для революціїя чого полізла шукати - бо андрухович сказав, що ніякого тексту ні для якого іншого боку спеціально не писав в останні два тижні, і дивувався, що б то могло бути. Правда, лазити за лінком йому не хотілося, тому відповіді, що ж воно таке, не було знайдено.
http://www.otherside.com.ua/news/detail.php?id=457
[19.12.2005 16:11] Записав Володимир ОЛІЙНИК, Київ, спеціально для ”Іншого боку”
”ШАРОВАРИ ПЛЮС”,- Юрій АНДРУХОВИЧ, письменник
Зараз, на зламі України колишньої й України можливої, хочеться сподіватися того, що демократична революція, розпочата українським суспільством у листопаді 2004 року, матиме одним зі своїх аспектів і революцію в культурі. Вир боротьби за демократичні ідеали виявився дуже ефективним засобом проти тієї культурної сірості, в яку нашу країну свідомо і несвідомо затягувало її попереднє керівництво.
Таким чином, фактично всю попередню епоху найновішої української історії, її останні 10 – 15 років, можна характеризувати як «утрачений час» ще й тому, що у нашому культурному просторі безальтернативно запанувала примітивна одновимірність: нав’язлива (і нав’язана) російська поп-музика, незліченні, передусім знову ж таки російські, серіали, у яких «добрі бандити» винищують «бандитів поганих», порожні ток-шоу і так звані «вечори гумору». Щодо «високої культури», то в ній відбулося повернення до старих радянських стандартів з патріотичними декораціями, військовими маршами, фільмами сталінських і брежнєвських часів, а також – для заспокоєння представників так званої національно свідомої інтеліґенції – псевдофольклорними дійствами зразка «шаровари плюс».
Мене приваблює провідна ідея про вирішальну для будь-якого суспільного розвитку, включно з економічним, роль культури. У нашому випадку тут можна передовсім говорити про євроінтеґраційні можливості України – українська культура стає вирішальним чинником для нашої успішної мандрівки на Захід. Креативність українського суспільства явила цивілізованому світові цілком новочасну, умовно кажучи «постмодерно-карнавальну», сміхову і водночас безстрашну, надзвичайно атракційну культурну свідомість. За лічені тижні минулорічного грудня українці здобули собі у світової спільноти стільки симпатії, співчуття і захоплення, скільки за нормального розвитку подій не здобувається упродовж років і десятиліть систематичної роботи на імідж. Тобто, якщо нині дедалі більша кількість західноєвропейських політиків усе спокійніше і позитивніше ставиться до ідеї майбутнього членства України в ЄС, то це передусім є наслідком того мільйонно-тисячного акту колективної творчості, ім’я котрому Майдан. Ось лише одна цитата з мого власного щоденника тих днів: «Естетична яскравість є, мабуть, найпереконливішим арґументом маніфестантів. Вони красиві. Це наче змагання фантазій на жовто-гарячу тему. Одяг, зачіски, розмальовані обличчя, автомобілі – від старезних «лад» до найновіших джипів – усе в помаранчевих прапорах, стрічках і ліхтарях – де ви, найкращі дизайнери світу?».
Було б жахливою національною поразкою кудись усе це розгубити і – наслідком чергового перегрупування бюрократії з її двірцево-посадовими інтриґами й компромісами – знову отримати той самий «культурний феномен» з його млявістю, закритістю, анахронічністю і фальшивою ієрархічністю всіляких «народних артистів» та «заслужених діячів мистецтв». Нові обличчя країни, голосно обіцяні її новим президентом, повинні – можливо, як ніде інтенсивно – засвітитися саме в культурі. Україні необхідна європейської аґресивності культурна експансія – говорити зі світом красиво, виразно, безліччю голосів, власною мовою.
P.S.