04/04/2006 | Богдан Гдаль

Тиша. Ніч. Вогка земля на грунтовій сільській дорозі. Облишили машину, і йдемо, продираючись крізь пітьму навпомацки. Підсвічуючи розібраним мобільним телефоном. Я зняв з нього гумову клавіатуру - так він яскравіше світить. Ноги вгрузають в болото. Намагаємося обминати найв’язкіші місця. Я одягнений у білі кросівки (добре, що хоч не туфлі, які протікають), нові джинси, все чистеньке.. Думається - недовго це все таким буде. Ну і нехай. Не в одязі справа. А в тому, що я тут...

Далі струмок, ніби маленький водоспад. Над ним місток. Доходимо... Тихий куток старого напівпорожнього села між лісу. Великий Букрин. Дійсно великий, але ні душі довкола. Думаю, може ніч, тому й безлюдно (зранку зрозумів, що помилявся).. Прийшли. Хата на пагорбі. Така як і всі. Може хтось, хто виріс серед висотних будинків, і не "пробував глини", мо й здивується. Та для мене це ніби повернення до свого єства.

Заходимо, війнув дух чогось справжнього, піч.. Але зразу видно - постійно тут ніхто не живе і жінки немає.. В хаті ніяких прикрас крім рушників над вікнами (я звик, що рушники висять на картинах, що між вікнами). На стіні висять кілька Мамаїв. Один великий козак на картині змальований з обличчя Івана Миколачука. Ніби вгадується. На стіні з іншого боку кілька саморобних шабель. І великий настил у кожній хаті. Видно, що буває тут чималенько гостей.

Потім чай, хлопці лягають спати, а ми слухаємо козарлюгу Василя до 4-ї ранку. Розмова про сенс життя і місце у ньому людей без масок..

Врешті всі падаємо спати. За 2 години підйом. Світає. Вибігаємо з хати - відразу "удар" вранішнього птаства. Кажуть соловейків тут немає. Але цей спів якихось інших птахів п’янить. Збігаємо донизу до криниці. Вмилися. Дощ моросить. До бою готові. До обіду треба уже в Києві бути, а от стільки хочеться всього побачити. Йдемо на екскурсію. Маємо повернутися за 2-3 години...

Яруги, байраки, поля, краєвиди, тумани, біганина, мокрі ноги, свинячі сліди і розриті поля, потічок, через який перебираємося по сухих гілках. Потім ще година, і виходимо на тихий піщаний беріг Дніпра. Колись його рівень був набагато нижче. Дерев, які затопило, вже немає. А на березі стоять поодинокі груші. Від Дніпра віє теплом, видно кригу, і невідомих птахів в тумані.

До Трахтемирова - колишньої гетьманської столиці не дійшли. Часу не вистачило, але те, чого наслухалися - вразило. Знищення прадавнього села, біля якого знайдене скіфське городище VII—VI ст. до н.е., в якому козацький цвинтар XVI—XVII ст., і залишки монастиря, почалося давно. Відтоді, як почали затоплювати Дніпро Канівським водосховищем. Витерти Трахтемирів з пам’яті українців вирішили оригінально. Хоча й село не затопила вода, бо воно було на горі, його відселили. немає людей - немає й історичної пам’яті. Новітню історію знищення цих заповідних земель продовжив пан Бакай. Землі тодішнього заповідника обласна рада Черкащини 1997 року передала у його приватні руки. Створений перший приватний заповідник «АТЗТ «АЕО «Трахтемирів» став місцем вирощування тварин для "царських стрільбищ". Територію обнесли сіткою. Місцевих мешканців і паломників до святих місць не пускали взагалі. Приватна територія і зась..

Територію Трахтемирова почали освоювати оригінально. Ті пару бабць, які не хотіли виїжджати - там живуть. Але документи, які оформили на їх хати, дають право забрати ці маєтки відразу після їхньої смерті. Хати-пустки знищують теж оригінально. Валять стіни і печі всередині. А хата без печі за кілька років падає сама.

В центрі Трахтемирова Бакай збудував собі мисливський "будиночок". Для цього розгорнули частину унікального кладовища. За словами різних свідків, на місці могили наказного козацького отамана Мухи — новий пан збудував чи басейн, чи оглядовий майданчик.. Пам’ятний знак скинули в рівчак. Потім люди почали протестувати, і його поставили на схилі.

Трахтемирів став місцем вирощування кабанів і їх відстрілу відомими державними мухами. Кажуть, що після перемоги Ющенка 2005 року, в Трахтемирів приїхав Кучма, і з Бакаєм "калашами" розстріляли десятки-сотні вирощених диких кабанів (занесених до Червоної книги). Їхні залишки в ямах знайшли екологи.

Потім, після того, як Бакай зник з України, режим у приватному заповіднику послабшав. Почали пускати людей до могил. Але в серпні, ніби-то після зустрічі "намісника" заповідника - голови правління АТЗТ «АЕО «Трахтемирів» Андрія Слоневського з Ющенком, єгері знову запрацювали на повну силу. 23 червня 2005 року депутати Черкаської облради скасували своє рішення про передачу заповідних земель довкола Трахтемирова Бакаєві, але віз і нині там. Ніхто охорони з того об’єкту не знімав...

Час вичерпаний. Повертаємося вже коротшою дорогою. Чаюємо. Ще трішки і в дорогу.

Хлопці над хатою валять ліс. Прощаємося і вперед полями на Ходорів. Кажуть, за 2 години будемо. Великий Букрин, який навіть вдень ніби мертвий - лишається позаду. Ми йдемо вгору. Туман густішає. В розмові дорога долається швидко. По боках всюди урвища. Рівний ліс зривається в 20-тиметрові яруги з вертикальними стінами. Вражаюче видовище...

Козацькі місця. Не дарма тут гартувався дух. А Трахтемирів - мертва гетьманська столиця, пошрамована бандюками на чолі з Бакаєм, ще має незламний дух. Тому хлопців, і мене відповідно сюди й горне...

Відчуття неймовірні. Спав всього 2 години, а спати не хочу. Природа потужна. У Києві такого ніколи не знайдеш. І довкола Києва, де цивілізація бере своє. Тут же сам-на-сам зі світом. Гартуєшся. Кудись виходимо. 2 години дороги, пориті польові дороги, які розходяться. Виходимо на дорогу. Не туди. Звертаємо на село Ромашки. Кажуть, що там треба спитати. За півгодини у селі.

Ромашки, які розкинулися своїми хатами на горбах немов у Карпатах - мертві. Ні душі. Порожні хати.. Півсела пройшли - ні натяку на життя. Розвалюха магазин - там давно не було їстівного. Хата-зупинка, чи то накриття для збіговиськ молоді. Хоча де ж тут молодь? А ще багато хат з солом’яною стріхою.

Знаходимо більш-менш чепурну стареньку хатинку. Підходимо, стукаємо. Зачинено. Нікого нема.. Потім ніби щось чути у хаті. Бабця виходить, маленька, згорблена. Каже, "я оце цибульку перебирала, чую ніби щось шкребе. Думала пташки. Але відкрила. Питаємо у неї дорогу на Ходорів. Розповідає. Потім питаємо про її життя. Каже, що діти в Києві. Старшого сина убили. А вона тут сама. Село велике. А молодих нема. 18 пенсіонерів і все. Ще трішки, і взагалі не буде до кого зайти." Болить на душі. Яка милозвучна у бабці мова. Унікальні люди - полишені напризволяще.

Ромашки - може й це село залишиться лише у пам’яті як і Трахтемирів. Або й ніхто й не згадає... Йдемо далі. По дорозі жінка йде. У неї дорогу питаємо. Каже, туди-то йти треба. Виявляється, вона приїхала з Києва, жити тут до землі. Каже, що багато зараз так людей до землі вертаються... Питаємося, скільки хати коштують. Тай недорого. Хто ж тут житиме? Поля всі в бур’янах. Ніхто не оре. Роботи в селі немає. Одні діди й баби живуть і все. Відчуття двоякі - велич природи і горе людське.. Довкола Трахтемирова, Букрина й Ромашок жодного живого поля. Кругом будяки, які досягають двох метрів у висоту. Немов дерева.

Піднімаємося на гору. З неї село як на полонині. І Карпат не треба. Краса... Вперед на Ходорів. Дорога колись була навіть для машин. Тепер тільки ногами пройти можна. Позаростала деревами. А місцями її ширина, аби тільки дві людини стали. З обох боків величезні провалля. Ще годину долаємо. Вже на маршрутку не встигли. Наступна через 3 години. З гори відкривається краєвид. Ходорів видніється на березі Дніпра. А саму річку низько хмарою накрив туман.. Іншого боку її не видно.. Ніби Дніпро в небо втікає..

Доходимо до Ходорова - цивілізація. Якщо біля Букрина яруги чисті - то тут вже сміття. Це дачники.. Для них повага до землі цієї на останньому місці. Ходорів жвавий і брудний. Все ж не такий жвавий як інші села, але тут хоча б діти на вулицях є і школа. Дійшли.

Півтори години очікування маршрутки. Сіли на колодах. У магазині купили пряників. Нагодували ними якогось Сірка-Бровка і поїхали на Київ.

Зараз викладаю враження на папері. Точніше на екрані. Бігаючи по яругах ніби повернувся у свою стихію. Ніби додому. То моє. Для мене вже ця політика, і цей день сміху або дурнів 1 квітня такий дріб’язковий. Я спізнився на роботу, приїхав і тихенько усміхався з тієї суєти. А відчуття несправедливості щодо рідної землі ще більше почало гризти душу.

Адже там у Букрині, в полях і байраках життя справжнє, яким дихаєш на повні груди. Тепер хочу туди знову. Ще я не був у Трахтемирові. Повернуся туди обов’язково!

Все. Спати, якщо засну...

Богдан Гдаль