06/16/2006 | Sean

Поцуплено з "Без цензури", 14.06.06

юка гаврилова, 14 червня 2006

Один із найпопулярніших київських гуртів називається «Крихітка Цахес» (таке ім’я мав персонаж фантастичної повісті Т. А. Гофмана). А його солістка Каша Сальцова (псевдонім Саші Кольцової) – чи не найпопулярніша персона серед передової столичної молоді. Зухвала й еротична в сценічному образі, вона сповідує незвично стриманий для рок-зірки спосіб життя. Культурно-естетичний рух «стрейт-едж», до якого належить Каша, – це буття без алкоголю, тютюну, наркотиків, без пожирання м’яса й навіть без сексу... Без випадкового, мається на увазі, у ліжко – тільки з одним-єдиним коханим. Апологетів такого «чернечого» існування помітно більшає. Каша Сальцова ясно й переконливо розповідає про ідеологію життя «просто на узбіччі» (так перекладається термін straight-edge).

– А ти хотіла б, аби люди навкруги змінили свій спосіб життя на той, який сама пропагуєш?

– Чесно кажучи, я не те, щоб пропагую цей стиль життя, просто сама так живу вже п’ять років. Без екстремізму. Бо в «стрейт-еджі» є софтлайн і хардлайн (м’які й жорсткі форми. – Авт.). Жорстка та агресивна пропаганда свого вибору мені видається повним безглуздям. Це підлітковий ідіотизм, щось на кшталт боротьби за мир методами Джорджа Буша – винищуючи все навкруги. Натовкти пику тому, хто вживає алкоголь... як на мене, то безглуздо.

– В американських комедіях фанатичних послідовників «стрейт-еджу» зображують неодмінно татуйованими, поколотими пірсингом, із хрестами й палаючими очима. Такі собі юні панікери...

– У моєму випадку уникнення випадкового сексу або свідома відмова від наркотиків, алкоголю та вживання м’яса позбавлені театральних жестів. Це складові культури, ази самоконтролю, які, звичайно, є в будь-якій релігії. Тож наголошую: у цьому русі немає нічого нового або протиприродного.

– Отож іноді можна почути, що це така новомодна релігійна секта. До речі, як пройшла та клубна вечірка, де ви грали, пригощали публіку «чистою їжею» й розповідали про свій спосіб життя?

– Успішно. Ми її робили разом із гуртом «Димна суміш». Тепер у наших планах – уже серія тематичних вечірок та залучення молодих груп і музикантів, які дотримуються подібних принципів. І не думаю, що це – пропаганда, скоріше, інформування людей, котрим цікаво слухати нашу музику, про саме явище. Якщо ти публічна персона, то на тебе автоматично звертають увагу, прислухаються до твоїх слів, копіюють. От я тобі кажу, що веду здоровий спосіб життя, але чи так це насправді? Останнім часом я хронічно не висипаюся. А це точно не є здоровим. Тож маю навчитися краще організовувати свій день. Мені багато чого треба встигнути зробити, багато чого досягти. Я маю бути в активній формі.

Іноді спостерігаю, як у музикантів псується настрій, як вони психують, коли не можуть під час репетиції вийти покурити. Мені не подобається така залежність від тютюнової палички, що не дозволяє людині контролювати себе, свій психічний стан.

– Для зірок найстрашніший бабай – то старість. А тебе вона лякає?

– Я займаюся фітнесом, йогою, бігаю. Якщо доживу до старості, то хочу залишатися активною, подорожувати, повною мірою насолоджуватися життям, а не прислухатися, де щось там у тобі скрипить і розвалюється. У нас у всіх є лідер «Роллінг Стоунз» Мік Джеггер для наслідування. Узагалі, багато великих музикантів після рок-н-рольно-алкогольно-наркотичного періоду свого життя вставили собі нові зуби, привели до ладу організм та вже років сорок активно працюють на сцені й у студії. Аби витримати 2–3 години сценічного шоу, треба мати неабияку фізичну форму.

– Сашо, а ти все ще працюєш копірайтером у рекламному бізнесі?

– Так. Але вже поступово переходжу на неповний робочий день.

– Створюючи рекламу, ти мусиш придумувати щось таке, щоб майонез став непереборно привабливим для споживача, а чипси самі просилися до рота. Або розчинна кава спокушала витратити на неї гроші. Хоча багато із цих продуктів назвати їстівними можна лише умовно. Чи не відчуваєш когнітивного дисонансу між тим, що повинна робити за гроші, та власними переконаннями?
Коли я прийшла в агенцію, то заявила, що не займатимуся цигарками й алкоголем. З другого боку, у тій ситуації, що ти описала, я бачу суперечливість, але компенсую це своїм способом життя. На роботі маю нагоду розвивати свій розум, фантазію. Я дуже люблю цю роботу. Хоча й покину її із часом.

До того ж думаю, що люди не такі вже тупі, щоб не піддавати сумніву все, що їм показують по телевізору в рекламних блоках. Я ж не розглядаю цільову аудиторію як натовп наївних ідіотів. Інакше б я і двох днів у цьому бізнесі не пропрацювала. Якщо жінка вирішила заправити салат «Олів’є» за канонами нашої культури святкування майонезом, то вона це зробить. І якщо з усіх майонезів вона вибере той, над рекламою якого працювала я, то моє сумління буде спокійним. Я ж не продаю зброю та наркотики.

– Облишмо рекламу й копірайтерство. Перейдімо до ситуації, у якій ти не найманий працівник. До музики. Чи допомагає вегетаріанство творчості?

– Неможливо робити гарну музику й бути повним лайном. Безглуздо вести здоровий спосіб життя й при цьому ненавидіти весь світ. Тому справа не в системі харчування. Гітлер теж був вегетаріанцем. Щоб добре робити свою справу, треба бути хорошим персонажем. Автоматично маєш займатися собою. Примушувати, ламати, шукати... у себе в голові.

– У мене такий рефлекс: наприкінці інтерв’ю питати в співбесідника про враження від прочитаних українських книжок та музики.

– Спочатку про мову у зв’язку з кримськими подіями. Вважаю, що ті люди, котрі так хочуть зробити російську державною в Україні, захищають не культуру, а свою лінь та невігластво. Тому й змушені наші видавці оголошувати «Рік української книжки в Україні»...
Тепер про враження. Найсвіжіші – це «Намір!» Любка Дереша. Він подарував мені книжку, і я із задоволенням прочитала. Навіть відвідала ту львівську кав’ярню, про яку йдеться в романі. Мені цікаво спостерігати за ним як за літератором і людиною, котрій поступово відкривається невидимий світ.

Також мені до рук потрапила збірка поезій. Але повинна визнати, що мало читаю українською, бо маю проблему – дуже швидко читаю. А тих тоненьких книжечок українських авторів, що виходять останнім часом, мені вистачає в кращому випадку години на три-чотири. І ще одне. Молода сучасна література – це десь із десяток імен. І пишуть вони майже всі «міський роман». А це не та література, якою я захоплююся. Тому зараз їду на площу Слави, у «Квадрат», по товсту книжку про фотографа Гельмута Ньютона. Мені її має вистачити на кілька вечорів.

Становище з музикою зараз набагато краще, ніж, скажімо, два роки тому. Нарешті я вже можу жити, не розкошуючи, щоправда, коштом нашої музики. Зараз в Україні український продукт став потрібним. Навіть рекордингові лейбли почали створювати й просувати українськомовні проекти. У наших музикантів з’явився ефір, перспективи. Головне тепер – самих себе не дурити й створювати гарну музику. Хай там хвалять, пишуть поблажливі рецензії, я прислухаюся лише до своїх вражень. Що ж до власного доробку, то я не можу сказати, що задоволена на сто відсотків.