Шéшори – це щорічний етнофест, на який з'їжджається молодь (та не дуже) не лише з України, але й Росії, Польщі, Білорусії та Прибалтики. Ім'я фестиваль отримав на честь села на Іванофранківщині, де він, власне, і проходить. Насправді, місце пречудове: ліс, що вкриває невеликі передкарпатські ділянки, численні струмки та швидковода річка Пістинька, дуже раді приїжджим шешорівці, зручні галявини для наметів. Не дивно, що з 10 по 12 липня знайти квиток на потяг „«Х» - Івано-Франківськ” було практично неможливо, та вихід знайшов кожен, хто справді хотів потрапити на фестиваль – автостоп як файний варіант, автобуси, автівки, „собаки” і т.д. *Всі дороги вели в Шешори*.
Програма цьогорічних Шешор справила враження: вона виявилася настільки насиченою, що питання було не в тому, щоб визначитись, куди піти; цього разу гості мали вирішувати чим пожертвувати. Хоча з'явитися хотілося всюди. З того, що вдалося побачити, особливо вразили ранкові майсер-класи від народних майстрів (як не дивно, здебільшого киян;). Людмила Тесленко-Пономаренко, київський художник-модельєр, збирала навколо себе юрбу й розповідала про ляльок-мотанок, після чого юнаки та юнки тягли з собою в намети свої витвори – чи то щоб спалити на нічному багатті (якщо вкладали в них негатив і бажали його позбутися, такі собі маленькі вуду), чи то залишити собі, аби вона приносила щастя (якщо плели на позитиві:). Крім такого цінного уміння гості також шаруділи кістками на заняттях з етнотанців – українських, ірландських, східних, естонських...Надзвичайно весело, спершу не у всіх виходить, тож виходить непоганий слем. Дівчата бігали робити розпис по склу, ткати, ліпити сирних коників (яких так і кортіло сфотографувати і одразу з'їсти), хоча й хлопці не залишилися осторонь. Найменшим також знайшлася розвага – пан казкар (він же Олександр Власюк / Сашко Лірник з гурту „Вій”), який не виходив з свого амплуа навіть після завершення „сеансу”, невтомно розповідав казки, що, до речі, збирали не лише діток, а й великих дядь і тьоть. Загалом же, доросла публіка не оминала й кінозал, де показували нетривалі, але досить альтернативні фільми на будь-чию радість. Також проходили й екозаходи – прогулянки, семінари, екскурсії...багацько всього.
Концерти – то окрема справа; впродовж трьох вечорів, в шостої до першої години ночі святкування фестивалю досягало свого апогею. Хлопці-двічата у найрізноманітніших українських вбраннях (або інших етношмотках) верещать від щастя та витанцьовують під музику учасників фестивалю так, що все гуде і переставати не збирається. Кого тільки не було серед виконавців – і „Гайдамаки”, і „Вій”,, і „ДахаБраха”, яка, здається, дебютувала на такій сцені, і хедлайнери фесту – вибухова „Перкалаба”, на закінчення. До речі, саме під час виступу останніх вдарила чудова і сильна злива (щось на кшталт домінанти всього шешорівського свята), тож танці продовжувалися вже під дощем.
Окрема яскрава імпресія – спектакль „Король Лір” від київського „Даху”. На цей раз вони здивували виступом під відкритим небом, що розв'язало театру руки для „спецефектів” – справжнісіньке вогняне шоу, як основна частина всього дійства. Такого видовища не очікували навіть від „Даху”. І тут вже не було жодних претензій штибу „ой, ну що так місця мало?”, адже галявини вистачило для всіх. Щоправда, не обійшлося без „панянко, зніміть віночок..не видно ж...” але то було спершу, бо далі всі сиділи з відкритими ротами й забули про віночки і т.д. Після виступу натовп, ніби пародіюючи фагоцитоз, поглинув акторів та музикантів у своє гетерогенно-строкате тіло. То є бажання спілкування;)
Здебільшого розбивалися на табори – хіпі, білоруси, дігери і багато-багато люду, розмежованого за хаотичними ознаками – національністю, субкультурою, інтересами, членством в організаціях тощо. Між культурними заходами з кожного наметового табору лунав власний локальний концерт – чи то спів під гітару, чи то без, або просто чарівні звуки перкусії. Такого не мали ті, хто знімав хатки, так само як і вогнища, і неба над головою. Та й взагалі умови там надзвичайні, й шешорівці допомагають – вивішують таблички „готуємо обіди” та під гаслом „все своє, не кроплене” запрошують до столу зголоднілих від нема-коли-поїсти туристів. Місцеві влаштували і ярмарок, де збули тонну вишиванок та інших національних пришпилів, всі раді та щасливі, так і має бути:)
На організацію практично не можна поскаржитися, якби не ігнорування таких важливих речей як забезпечення смітниками і, о лихо, вбиральнями. На території знайдена аж надто невелика кількість цього добра, тож доводилось долати майже кілометрові відстані. На жаль, не всі спромоглися на це, тож сміття у подарунок вигрібати, мабуть, доведеться. Ну, це стосовно приїжджих з генокодом свиней, бо інші таки потягалися-побігали.
Але це, звичайно, ніщо, порівняно з духом фестивалю, настроєм та атмосферою, бо поверталися всі радісними та бадьорими, з повними рюкзаками фотоплівок та чіпів із світлинами. Хороше в Шешорах, ми повернемось...

Відповіді

• 2006.07.21 | Горицвіт

  У "статтях" (л)

  http://maidan.org.ua/static/mai/1153470077.html

• 2006.07.29 | Kzm

  Re: Ще про Шешори (*Живи Шешорами в липні*)

  Так, дощ був – те що треба! Взагалі, місце дуже мальовниче, атмосфера – унікальна. Шкодую, що не потрапив на майстер-клас, де ліпили сирних коників Може, наступного року повезе
  
  Стільки гарного є у нас в Україні!
  
  Багато цікавих людей було на фестивалі. Ото йдеш, наприклад, по сільській дорозі, і раптом стикаєшся з Юрієм Андруховичем. Приємно
  
  В цілому – етнореволюція!.. Повернення до свого коріння, що актуально для всього світу. Ми задаємо тут тон, це – наша місія.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2006.07.30 | Горицвіт

    Андрухович в Шешорах. Фотки (л)

    http://community.livejournal.com/sheshory/47565.html