07/23/2006 | Про українську культурну вторинність

Події останніх місяців стали болісним свідченням того, що українське суспільство і його владна еліта лишаються за логікою свого мислення і дій пост-колоніяльними. Вторинність менталітету виявляється у мовній поведінці, зокрема в контактах із зовнішнім світом. Ці контакти обслуговує переклад. У цій на позір вузько спеціяльній царині виявляється явище, без якого годі зрозуміти глибинні механізми поведінки тих, хто пише сьогодні правила гри в політці, культурі, економіці. Це явище – українська культурна вторинність.

Те, що українська культура продовжує зазнавати інтенсивного впливу культури російської доказів не потребує. Здавалося б, тут теж не повинно бути нічого поганого, адже сусідні, ба навіть віддалені народи завжди впливали один на одного. Із вибуховим розвитком інформаційних технологій такий взаємовплив лише посилюється. Міжкультурнi контакти майже завжди асиметричні, бо більшість народів світу перебувають під упливом обмеженого числа інших культур, які домоглися гегемонії чи то світової, як англійська, еспанська, французька, чи реґіональної, як китайська, арабська чи російська.

Асиметричність культурних потоків у світі проте не позбавляє менших культур можливости в однаковій мірі й за вибором користуватися усім розмаїттям глобального ринку, і засвоювати продукти, які їй видаються жаданими. Відтак бразильське “мило” дивиться польський глядач, канадські телепередачі купують у Італії, бельгійські мультики святкують японські малюки, новини телекомпанії “Ал-Джазіра” можуть дивитися у Франції. Щоб користуватися багатством глобального ринку кожна нація повинна мати прошарок інтелектуалів-космополітів, які вільно і критично мислять, володіють світовими мовами, орієнтуються у чужих культурах і відтак можуть забезпечувати присутність світу у власній країні і власної країни у світі.

З цієї точки зору пост-колоніяльна Україна є подвійним винятком. По-перше, вона позбавлена можливости у рівній мірі і без чужих посередників користуватися багатством глобального культурного ринку. По-друге, за невеликими винятками, вона не має критичної маси інтелектуалістів-космополітів, здатних мислити і діяти поза чи всупереч світоглядним кліше вчорашньої метрополії і через засоби масової інформації ґенерувати загальнонаціональний контекст, орієнтований на цінності власного, а не чужого державного проєкту. Це не значить, що в Україні таких інтелектуалів не водиться. Вони є, однак вони ефективно марґіналізовані, позбавлені доступу до масової авдиторії, який би дозволяв їм активно формувати громадську думку країни.

Аномалія культурної динаміки в Україні не стільки у тому, що сьогодні, як і в минулому, імперська російська культура панує над українською якісно і кількісно, але у тому, що вона фактично заступає собою для України усю світову культуру. Реґіональна (хоч цей реґіон є територіяльно найбільшою країною) російська культура, вага і значення якої у світі з кожним днем зменшується, для українського суспільства стала замінником насамперед англомовної культури та інших світових культур. Вона стала кривим дзеркалом, у якому українське суспільство бачить решту світу і бачить себе самого у світі. Відбір культурної й інтелектуальної продукції світу, яку споживають в Україні, головно робиться у Москві, із урахуванням російських світоглядних настанов і російської державної ідеології. Останні часто не лише відрізняються від українських, а просто ворожі їм. Відібраний таким чином продукт каналізується через російські ЗМІ, книжки, фільми і т.п. на український ринок, який вони опанували неподільно. В додаток його відтворюють, вже у російському мовному і світоглядному опакуванні, носії пост-колоніяльного вторинного менталітету в самій Україні.

Друга аномалія у тому, що український медія-простір, який формує великою мірою цінності сучасного суспільства, підпорядкувала культурна еліта, яка не здатна чи не хоче функціонувати поза імперськими парадигмами. Йдеться не про засилля російської мови в інформаційному просторі України чи всепроникну і згубну українсько-російську двомовність. У цьому конкретному випадку йдеться про панування колоніяльного менталітету, яких знаходить вираз і українською і російською мовами. Коли навіть те, що робиться начебто українською мовою чи українським за формою, на перевірку виявляється відтворенням російського першоваріянта. Виявляється меншевартісним, малопривабливим дублікатом, перед яким кожен із претензією на освіченість і смак віддасть перевагу ориґіналові.

Читання провідних українських друкованих та інтернетних видань створює уперте враження, що у свідомості великої множини українських авторів факт чи явище конкретно взятої культури – англійської, французької, еспанської і т.д. “відбувається”, набирає реальних вимірів, леґітимности лише за умови його “реєстрації” чи, як сказав би носій вторинного менталітету, “прописки”, у російській культурі. При чому російськомовний варіянт, разом із питомо російським способом його подання, набуває у свідомості пост-колоніяльного індивіда статусу ориґіналу, першоджерела як в очах тих, хто не володіє мовою-джерелом, так і, хоч як це не дивно, тих, хто достатньо знає англійську, французьку і т.д. Водночас сам ориґінал втрачає цінність, відходить у тінь, стає безвідносним. Ця особливість вторинного менталітету дозволяє зрозуміти масу тих авторів, які знову і знову відтворюють в українському контексті російський ерзац-ориґінал, хай навіть якщо він до абсурдного спотворений, нестравний з точки зору законів української мови чи відверто помилковий. Вторинний менталітет відчуває себе впевненим у собі і захищеним не стільки у власному культурному середовищі, скільки лише у тіні імперської культури із її реальним чи фіктивним престижем. Вторинний менталітет за визначенням страждає комплексом меншевартости і свідомо чи інстинктивно шукає престижу у єдино знайомій йому імперській культурі. Носій вторинного металітету автоматично і некритично приймає як своє все, що створює імперська культура. На рівні мови це виявляється у безкінечних цитатах, відкритих чи прихованих алюзіях, різного роду імплантаціях із імперської культури. Сьогодні український носій вторинного менталітету і масовий дискурс, що він його створює, здається, вже не мислить себе без таких імплантів, як “тусовка”, “прикол”, “затребуваний”, “стьоб”, “голімий” і багатьох інших чужих кліше. І хоч масова культура за визначенням є культурою кліше, вторинна українська масова культура перебуває у полоні не питомих, а чужих кліше.

Із власної української культури цьому носієві легше погоджуватися із тим, що несе на собі впізнавану санкцію культури російської. Імперська санкція – ось дзвіночок Павлова, від звуку якого у носія української вторинности починає “виділятися слина”. У реальній практиці така санкція дається наприклад, коли запозичення із іншої мови роблять не безпосередньо, а саме через російську. Наприклад, спотворене ще в совєтські часи запозичення у рос. “ленч” (від англ. lunch “обід, полуденок”) не викликатиме заперечень, навіть, якщо він знатиме, що в справжньому, а не ерзац-ориґіналі це читається як “ланч”. Спотворене власне ім’я Мюррей (від англ. Murray, читається “Марі” із наголосом на першому складі, а не на другому) так само проковтнеться без проблем. Носій вторинного менталітету, наприклад, відкине запозичення “гокей”, “гіт-парад”, “Гемінґвей” і натомість вживатиме значно дальші від ориґіналу, зате санкціоновані імперською культурою “хокей”, “хіт-парад” і “Хемінгуей”. Носій пост-колоніяльного вторинного менталітету виправить форму Тернер на Тьорнер, Денев на Деньов, бо так комфортніше, бо так ці імена “чує” і відтворює російська мова, дарма, що так вони не вимовляються ні в ориґіналі, ні мали б вимовлятися згідно норм української. Він робитиме повторні запозичення, на зразок “консалтінговий”, “інжинірінговий”, “(пост-)продакшн”, не тому, що в них є потреба, адже в мові вже є відомі кожному слова “консультаційний”, “інженерний”, “продукція”. Таку мовну поведінку мотивує неусвідомлене до кінця намагання створити собі та іншим видимість занурення у світову культуру, а відтак отримати гостродефіцитний престиж.

Запозичення з чужих мов через мову російську є масовим явищем і заслуговує окремого дослідження. Зупинімося на вужчому хоч і дуже типовому вияві української ментальної вторинности – перекладі назв чужих фільмів та імен. Відомо, що існують два способи перекладу власних назв: транслітерація та транскрипція. Транслітерація орієнтується насамперед на те, як назва пишеться у мові ориґіналу, наприклад, англійське Bill за цим способом мав би писатися українською як Білл. Транскрипція натомість орієнтується на звучання слова. Відтак те ж саме англійське ім’я Bill вже набуло б в українській форми Бил. Який принцип кращий? Для таких мов як еспанська чи італійська, де написання мало відрізняється від звучання, обидва принципи підходять. Натомість для англійської і подібних з нею мов, де написання так відрізняється від звучання, що як часто жартують, пишеш “Манчестер”, а читаєш “Ліверпул”, транскрипція, безумовно є кращим принципом. Збереження ориґінального звучання ґарантує від непорозумінь, бо хто хоче замість Ліверпулу опинитися в Манчестері.

Традиційно у перекладі імен і назв українська мова була зорієнтована на звучання, в той час як російська – на написання. У совєтську добу під тиском політики асиміляції українську дедалі більше змушували відмовлятися від транскрипції на користь транслітерації. Колись, у середині 1980-х, мій учитель, професор Київського університету Юрій Жлуктенко, розповів про приватну розмову iз провідним російським мовознавцем академіком В. В. Віноґрадовим. Він скаржився на те, які серйозні проблеми створює транслітерація для росіян, і які українці мудрі, що користуються транскрипцією. Подібно, що та мудрість лишилася у минулому, і зараз транслітерація – повне чи часткове відтворення написання - чужої назви перемогли транскрипцію. Як наслідок чужі назви часто годі пізнати.

Прикладом є той самий Білл М’юррей. Українська мова не допускає подвоєння приголосних при кінці слова. Такий спосіб передачі також спотворює ориґінальне звучання, адже в англійській мові не існує подвоєних приголосних звуків (не букв). Писатися може дві букви, але вони завжди вимовляються як один звук, наприклад, Jimmy, Johnny, Libby, Kerry, відповідно Джимі, Джоні, Лібі, Кері. Тяжко повірити, що цих елементарних правил не знають українські автори. Напевно, що знають. Справа не у знанні, а у менталітеті вторинности. Хай неправильно зате так само як в імперській культурі. Українські автори чи редактори, які їх правлять, запозичують англійські назви не з мови-джерела, а з російської у часто спотвореному вигляді. Запитайте у американця чи англійця, хто такі Кірк Дуглас, Джуд Лоу, Ральф Фіенес чи для повноти картину Бернард Шоу, Д. Ґ. Лоуренс, Сомерсет Моем, Грехем Грін – підозрюю, що небагато упізнають за ними таких кіноакторів, як Керк Даґлес, Джуд Ло, Рейф Файнз, таких письменників, як Бернард Шо, Д. Г. Лоренс, Самерсет Мом та Ґрегем (чи Ґреєм) Ґрін. Це лише кілька із довгого списку спотворень, якими рясніють україномовні публікації.

Інтелектуальна і ментальна залежність від російської культури стає причиною не лише спотворення власних назв, але викривлення картини цілого світу так, неначе українці не мають своїх і воліють дивитися на світ російськими очима. Прикладом такого спотворення є переклад назв фільмів. Режисерський дебют американки Софії Кополи кінокартина “Lost in Translation” (2003) (дослівно «втрачено при перекладі»), яка отримала Оскара, своєю назвою робить посилання на знаний вислів aмериканського поета Роберта Фроста “Poetry is what gets lost in translation”, тобто “Поезія – це те, що втрачається при перекладі”. Те, що російський перекладач про Роберта Фроста міг не чути, не проблема. Не проблема і те, що недолугий переклад назви російською “Трудности перевода” позбавляє російську публіку можливости насолодитися цим чудовим поетичним ньюансом, який, забарвлює всю філософію фільму. Проблема натомість у тому, що київське кіношне і ширше інтелектуальне збіговисько (чи якби написали «тусовка») вдячно проковтнуло цей напівфабрикат і, не довго думаючи, видало свій вторинний варіянт “Труднощі перекладу”. Зараз ця назва стала вже зашмуляним від невпинного вжитку штампом, який активно обіграють. Для носія вторинного менталітету жодного значення не має те, що цей вираз є спотворенням ориґіналу, бо саме російське спотворення – чи як сказав би Жан Бодріяр – симулякр, набуло статусу ориґіналу.

Інший прикладом є історія із назвою американської клясичної картини “Gone with the Wind” (1939), режисера Віктора Флемінґа. Ця назва – дослівно “Те, що відлетіло з вітром” - теж є алюзією. Мається на увазі епоха, світ і культура американського Півдня, який канув у минуле, відлетів із вітром громадянської війни між Північчю та конфедерацією південних рабовласницьких штатів. Невдалість, як на мою думку, російського перекладу “Унесенные ветром” у тому, що граматика дієприкметника «унесенные» обмежує семантичний об’єкт лише до людей і виключає з нього згадку про цілу історичну добу, яка відлетіла із вітром. Крім того англійське дієслово to go (with the wind) «відлітати, проминати (із вітром)» є неперехідним, російське ж «уносить» навпаки перехідне. У відтворенні українською мовою цієї назви знову було використано вже знайомий нам механізм не перекладу з ориґіналу, а запозичення російського ерзац-ориґіналу (симулякру), а з ним і російського бачення. Намаганння носія пост-колоніяльного менталітету за всяку ціну зберегти не лише російську мовну форму, але й російську оптику світу дало мовного френкенштайна “Віднесені вітром”. Хто і куди віднесений? Українською мовою “Gone with the Wind” перекладається просто як «Відлетіло з вітром».

Іншим всюдисущим виявом української вторинности є передача українською двох латинських літер у чужих назвах – G та H, та навпаки передача українських літер Г та Х англійською, наприклад в українських закордонних паспортах. За радянських часів учнів середніх шкіл вчили, що англійська літера «ейч» /H/ - це так як українське х, відтак «хокей», а літера «джі» /G/ – як українське г, відтак «голкіпер». З точки зору елементарної фонетики – це нісенітниця, позаяк українська мова має звук /г/, який найближче відповідає за якістю звучання англійському /h/, та звук /ґ/ (позбавлений у совєтські часи своєї літери), що як дві краплі води тотожний англійському /g/. Відсутність у російській звука /г/ лишає росіянам для передачі англійського /h/ або проривний /г/, що звучить як українське /ґ/ у слові ґрунт, або ж звук /х/, якого в англійській мові взагалі не існує. Ті, хто сумнівається у неіснуванні /х/ в англійській, можуть попросити знайомого англійця чи американця вимовити слова “Харків, Херсон, хакі, хихотіти”. У відповідь вони обов'язково почують “Карків, Керсон, какі, кикотіти”.

Російська мова не має єдиного правила передачі літери H, h і весь час «метається» між цими двома далекими від ориґіналу можливостями - Гарвард, але Хакслі, Говард, але Харрис, Голливуд, але Холлидей, словом, повний хаос! Наявність в українській мові звука /г/ дає можливість застосовувати просте, послідовне і зрозуміле правило: англійське h завжди і без винятків передається на письмі літерою г. Відтак - Гарвард, Гакслі, Гoвард, Герис, Голівуд, Голідей, Гічкок, гокей, гіт-парад. За тією ж логікою українські імена Галина, Ганна, Георгій, Гнатюк, Григорій, Загребельний англійською треба писати Halyna (a не Galyna), Hanna (a не Ganna), Heorhiy (a не Georgiy), Hnatiuk (a не Gnatiuk), Hryhoriy (a не Grygoriy), Zahrebelnyi (a не Zagrebelnyi).

Цей науково обґрунтований і легкий до засвоєння принцип протягом п'ятнадцяти років незалежности уперто відкидають провідні українські публікації, виявляючи вторинний менталітет. Мовну поведінку носіїв цього менталітету визначає не наукове обґрунтування, не бажання безпосередньо i на рівних спілкуватися зі світом, не потреба мати інформацію із першоджерела, а насамперед санкція імперської російської культури. Без такої санкції він розгублююється, нервує, панікує. Розгублення і паніка від перспективи втратити ґрунт під ногами легко помітні в арґументах тих, хто виступає проти десовєтизації правопису, як і проти инших форм заперечення та деконструкції колоніяльних парадигм вторинности і підпорядкування. Український вторинний менталітет віддає перевагу симулякрам, почувається серед них комфортно. Він зрештою сам є симулякром, дешевою копією із копії, яка до сих пір успішно, принаймні для українського культурного простору, видавала себе за ориґінал.

Юрій Шевчук - лектор української мови та культури й директор Українського кіноклубу Колумбійського університету, Нью-Йорк, США.

Стаття надійшла на Майдан Від: "Yuri I. Shevchuk" Дата: Неділя, 23 Липень 2006, 09:27