Мандрівники
08/23/2006 | stefan
НМД, непогано, а може і актуально було би відкрити окремиий форум "Мандрівники".
Багато з форумчан подорожують, є і "професійні мандрівники", наприклад,
Котигорошко, який об"їздив на мотоциклі "Ява" пів-Європи та пів-Азії.
***
Багато з форумчан подорожують, є і "професійні мандрівники", наприклад,
Котигорошко, який об"їздив на мотоциклі "Ява" пів-Європи та пів-Азії.
***
Відповіді
2006.08.23 | stefan
Болгарія 1979 - 2006
В Болгарії побував не раз.Перший раз - в 1979р.Тоді це було ціле "явище", оскільки совєтських людей не хотіли випускати з "табору".Тоді мені пощастило вдвічі, бо:
1. не був членом КПСС
2. в Болгарію ми їхали "Ікарусом" через Румунію, і ми бачили Румунію 4 дні(2 дні- туди, 2 дні - звідти).Галац, Браїла, Констанца.
Подорож починалася з Одеси, через Кишинів, в Румунію.
...
Тільки від"їхали з Кишинева в бік румунської границі, автомашин і автобусів стало зустрічатися по дорозі дуже мало.Так рідко люди виїжджали тоді за кордон.
Перший перетин кордону в житті(легальний).Запам"ятався на все життя.
Наші прикордонники і митники зробили нам повний "шмон" і ми пересікли нейтральну полосу.
Чомусь дуже довго(біля години) чекали румунських пограничників.Водій "Ікаруса"-"Інтурист" про це попередив нас наперед.
Нарешті прийшли заспані румунські прикордонники - "гранічари".
Пробили нам штампи в паспортах прямо в автобусах і ми в"їхали в СРР(Соціалісична Республіка Румунія).
В кожному містечу, селі, просто по дорозі - всюди висіли червоні транспоранти "Слава - Чаушеску!", і портрети - Николае і його дружини - Єлени.
Подібно до інших диктаторів, Чаушеску піклувався про велич нації. В період його президентства кращі уми Академії наук Румунії билися над виробленням наукової теорії, що доводила, що румуни є прямими спадкоємцями стародавніх римлян, а румунська мова стоїть найближче всіх інших сучасних мов до латині.
Румунські села тоді були страшно бідні.Не було видно ні одної нової хати в селі.Одні нові транспоранти.
Діти випрошували все, що тільки могли - конфети, їду, монети, значки.
Перед виїздом з Одеси, ми на зборах групи приймали рішення - виділити стільки-то грошей(з фонду турстів)- на подаруеки румунським дітям і частково - болгарським.
В Молдавії тоді нрод жив непогано - майже вкожному дворі був мотоцикл або легковий автомобіль, добротна нова або майже нова хата.
Брєжнєвський режим поряд з режимом Чаушеску нам здавався майже капіталізмом.
По дорогах Румунії їздили виключно дві марки автомашин:
-грузових "Roman"
-легкових "Dacia"
Міста сильно контрастували з селами.Були красиві, охайні.
Правда ми бачили тільки портові міста: Галац, Браїла,Констанца.
В готелях, де ми зупинялись нас зустрічали з оркестром, доброю їдою і сервісом.Їда, напої були напрочуд дешеві, і душе смачні.
Правда грошей для Румунії окремо не виділялось для обміну, лише 30 рублів можна було перевезти через границю.А болгарські леви ми везли в чеках.
Через два дні подорожі з ночівлею в румунському готелі - ми в Болгарії.
В"їзд біля болгарського містечка Балчик.
Через пів-години ми в Албені.
Туристичний клас(сучасні **).Добра їда, чистий пляж, тепла вода,смачне вино.
На другий день в Болгарії ми зрозуміли різницю між словами "інтурист" і "совтурист".
В ресторані, де ми обідали на першому поверху, на 2-му обідали німці з ФРН.
У них був "шведський стіл" і жива музика.
Ми запитали менеджера готелю, що ми також хочемо такого сервісу, як у німців.Нам ввічливо пояснили, що ми - "совтуристи", платимо "переводними" рублями, а німці платять вільно-конвертованою "твердою" валютою.
(далі буде)
2006.08.23 | stefan
Болгарія - 2006
i ось 2006рік."Золоті піски".Хотел "Санрайз-Ексельсіор".Але, по-порядку.
Виїзд з Одеси на катамарані "Кримська стріла".
11.08.2006. 11.00.Реєстрація пасажирів на Одеському морвокзалі.
Таможенний контроль.Пропуск речей(багажу) через "телевізор".
Ніякого досмотру більше не було.
Прикордонник з собакою понюхав чемодани на "зброю та наркотики".
Паспортний контроль.Перевірка через комп"ютер, чи не фальшивий паспорт та віза.Штамп "відбув з Одеси-порт".
От і ми на борту катамарана "Кримська стріла".
Пасажиромісність - 298 чол.Фактично було біля 250 чол.
Два салони.Верхній і нижній.Обидва з великими ілюмінаторами.Авіакрісла, бар, столи для прийняття їжі.
Відправлення по графіку в 14.00.Фактично - біля 14.30.
Відшвартувалися самостійно, без буксира і покинули акваторію порта.
Через 15 хв. -мис Вел.Фонтан.Дальше мимо острова Зміїного уже Румунія.
Тут і почало "штивати", тай почався справжній шторм з грозою.
Я переношу качку нормально.Але більшість пасажирів -
досить погано, в т.ч. дружина та син.Прийшлося повернути все що з"їли і випили "на родину".
І так добрих декілька годин.
В Варну прийшли в 24.00.На годину з-за шторму запізнилися.
2006.08.24 | stefan
Bulgaria Foto - 2006
тут розміщені фото, які ми зробили в Болгарії - 2006.http://foto.mail.ru/mail/fsnvsuvor/19/p-20.jpg
2006.08.24 | Майстер
Нате!
Мандруймо!http://www.karpaty.com.ua/?chapter=19&item=318
http://www.karpaty.com.ua/?chapter=17&item=300
http://www.karpaty.com.ua/?chapter=17&item=347
2006.09.08 | Оk
Закарпаття
http://www.ji.lviv.ua/n44texts/44-zmist.htm2006.08.26 | Хома Брут
Відень. Пам"ятник Кульчицькому.
У Відні є відомий пам"ятник українцю Кульчицькому, який врятував місто під час турецької облоги і потім відкрив там першу кав"ярню. Пам"ятник не в центрі, і дуже незвичайний. Це фігура висотою приблизно метр, встановлена на висоті другого поверху в ніші будинку. Чому там - не знаю, здається це ніяк не прив"язано до кав"ярні. Про пам"ятник можна довідатись в головному туристичному інформаційному центрі Відня. Я його довго шукав, бо цікаво було перевірити інформацію з наших джерел. І всьо оказалось правдойhttp://www.lvivbest.com/Sections+index-req-viewarticle-artid-65-page-1.html
http://www.galca.ua/content.php?topicID=20&productID=20&&PHPSESSID=5e55100eeb5e7199c939d4eb092db8df
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=381
2006.09.13 | Сергій Вакуленко
А яка адреса?
Бо я бачив тільки щось на кшталт меморіяльної дошки.2006.09.14 | Хома Брут
Re: Нажаль в мене не збереглась...
2006.08.26 | Хома Брут
Флоренція. Роксолана та Сулейман.
У Флоренції є знаменита галерея Медічі (= Уффізі). Крім всього, це й величезна колекція портретів монархів різних часів і держав. Сенс цього був такий, що монарх монарху друг, товариш і брат. Там є і Роксолана, і Сулейман, її чоловік. Роксолана, звичайно жінка нічого собі. Але якщо подивитись на портрет Сулеймана, то приходить на думку, що ще невідомо кому поталанило. Якщо не робити поправку на можливе перебільшення художника, то товаришу була пряма дорога до Голівуду. Зверніть увагу на вуса.http://www.paradoxplace.com/Insights/Topkapi/Suleiman%20Topkapi%20Ottomans.htm#Suleiman
2006.08.26 | stefan
AUSTRIA
AUSTRIA - the famous country in the Central Europe. The mix of East Slavic and Central Europe(Catholic) civilization.***
Одна з найкращих країн світу.
У всякому разі, я кращої не бачив.
Суміш Східно - Слов"янської та Центрально - Європейської(Католицької) цивілізації.
2006.08.26 | stefan
Vienna (Biдень)
http://www2.maidanua.org/news/view.php3?key=1162652856&trs=-1&bn=maidan_hist&site=maidanhttp://foto.mail.ru/mail/fsnvsuvor/30/p-35.jpg
http://foto.mail.ru/mail/fsnvsuvor/30/p-34.jpg
Собор Святого Стефана
Собор Св. Стефана був заснований в 12 столітті на основі базіліки, побудованої на місці романського святилища, і був тоді центром міста. Пожежа 1258, що знищив велику частину Відня, зруйнував і собор, і, до початку 14 сторіччя на руїнах базіліки виросла готична будівля. Собор сильно постраждав під час облоги турків в 1683 році, потім був відносний мирний час до радянських бомбардувань в 1945 році. Руйнування продовжилися, коли Німеччина обстріляла Відень вже в кінці Другої світової війни.
Відреставрований і відкритий наново в 1948 році, собор Святого Стефана є однією з найбільших готичних споруд в Європі, він багатий різьбленими дерев'яними деталями, вівтарями, скульптурами і картинами. 135-метровий шпиль собору став символізувати дух Відня. Історія собору переплетена складними нитками з жителями Відня і історією Австрії в цілому. Скорботні про смерть Моцарта були тут на його «похоронах жебрака» в 1791 році, а в 1805 році Наполеон повісив на двері свій прощальний указ.
До таких визначних пам'яток належать надгробок з червоного мармуру імператора Фрідріха III, виконане в 1467-1513 роках Никласом Герхертом ван Лейденом, споруджена Антоном Пільграмом біля 1500 року кафедра і його ж підстава органу в північному нефі (1513 рік), обидві роботи забезпечені автопортретом майстра.
Такі ж примітні готичний вівтар з Вінер Нойштадта (1447 рік), надгробок принца Євгенія Савойського (1754 рік) і, звичайно ж, покриті багатим різьбленням пілони всередині і зовні собору.
Подолайте 343 cходинки, які ведуть на башту собору — нагородою Вам стане ні з чим не порівнянний вигляд на Відень.
У 1511 році роботи по зведенню Північної башти були припинені. Недобудована готична башта висотою 68.3 метра в 1556-1578 роках придбала купол в стилі Ренесанс. Виникла в результаті волаюча асиметрія башт додає собору святого Стефана його унікальна зовнішність. У 17 і 18 сторіччях собор був прикрашений барочними вівтарями. Центральна вівтарна ікона представляє побиття каменями святого
Стефана, першого християнського мученика і покровителя храму.
Катакомби і башти собору св. Стефана
У незавершеній північній башті висить Пуммеріна, найбільший дзвін Австрії.
Поряд з підйомником на Північну башту розташований спуск в катакомби, що служили раніше місцем поховання. Тут можна побачити єпископський склеп, саркофаги герцога Рудольфа Основателя і інших Габсбургов, а також урни з нутрощами членів удома Габсбургов, померлих між 1564 і 1878 роками (не плутайте з Імператорським склепом!).
У Південній башті вузькі гвинтові сходи ведуть в кімнату, розташовану на висоті 72 метра (раніше пожежний наглядовий пункт, тепер оглядовий майданчик)
2006.08.26 | stefan
Zalzburg
http://ru.salzburg.info/pics/mozartportraetgr.jpghttp://ru.salzburg.info/pics/mozartgeburtgr.jpg
Вольфганг Амадей Моцарт
Самый знаменитый сын Зальцбурга - его жизнь и творчество
1756 (Salisburgo) - 1791 (Vienna)
За свою короткую, но продуктивную жизнь Вольфганг Амадей Моцарт создал 626 произведений: первое - в возрасте 5 лет, последнее - на смертном ложе. Его огромная работоспособность объяснялась не только его прилежанием, но и умением сочинять музыку, занимаясь при этом другим делом, например: играя в любимый бильярд. Моцарт не только написал много произведений, он разработал также свой собственный "вечный" стиль, лишённый отпечатка времени.
Самыми известными музыкальными произведениями Моцарта являются классические и комические оперы. Всего, за два с половиной десятилетия, им было создано более 20 таких произведений. 5 из них и в настоящее время пользуются огромной популярностью во всём мире: "Волшебная флейта" последнего года творчества (1791), "Свадьба Фигаро" (1786), "Дон Жуан" (1787), "Così fan tutte" ("Так поступают все женщины, или Школа влюблённых") (1790), последние три по либретто Лоренцо да Понте, и овеянная восточным очарованием комическая опера "Похищение из Сераля" (1782). Даже не так часто исполняемые оперы Моцарта "Идоменео" (1781) und "Милосердие Тито" (1791) известны не только знатокам музыки, как, впрочем, и первый шедевр, написанный Моцартом в 12 лет, - комическая опера "Бастьен и Бастьенна".
Моцарт создал десятки симфоний, среди которых "Хаффнер" (KV 385), "Пражская" (KV 504) и "Юпитер" (KV 551) занимают главное место в репертуаре концертных залов. Из большого количества оркестровых произведений "Маленькая ночная серенада" является самой очаровательной и, бесспорно, самой известной композицией. Творчество Моцарта включает в себя также фортепьянные и скрипичные концерты и один единственный, производящий неизгладимое впечатление, концерт для кларнета.
Пером Моцарта написаны десятки месс, среди них "Коронационная месса". Различные песни. И до последнего дыхания "Реквием", законченный учеником Моцарта Францом Ксавером Зюсмайером: самое трогательное произведение Моцарта, сочинённое по заказу одного дворянина, который вначале выдал себя за автора этого шедевра.
Первый каталог произведений Моцарта принадлежит ему самому. Людвиг фон Кёхель составил полное собрание сочинений: в 1862 году вышел в свет "Хронологически-тематический каталог всех звуковых сочинений Вольфганга Амадея Моцарта" - каталог Кёхеля (сокращённо называемый KV или K.).
http://www2.salzburg.info/pics/domgr.jpg
Зальцбург.Кафедральний собор.
http://www2.salzburg.info/pics/domgr.jpg
Salzburg´s Cathedral
Most monumental early-baroque building on this side of the alps.
Salzburg's Cathedral is probably the city's most significant piece of church architecture and its ecclesiastical center. With its magnificent façade and mighty dome it represents the most impressive early Baroque edifice north of the Alps. Its origin is closely connected to the ecclesiastical principality's demeanour and growth. Destroyed by fire and rebuilt, enlarged and expanded, it bears witness to the power and independence of Salzburg's archbishops.
The first cathedral was built on this site by Bishop Virgil who came to Salzburg in 767 and built a cathedral on the site of the former Roman Juvavum. On September 24, 774 the cathedral was consecrated to St. Virgil and St. Rupert. The city was set on fire in 1167 by the Counts of Plain, followers of the emperor Friedrick Barbarossa, also destroying the cathedral. The cathedral was rebuilt ten years later under the rule of Archbishop Conrad III of Wittelsbach and became more beautiful, more magnificent and more impressive than ever, making it the mightiest Romaneque cathedral north of the Alps, its size even surpassing the emperor's cathedral in Speyer.
400 years later another fire raged and destroyed large sections of the cathedral on December 11, 1598. This afforded Archbishop Wolf Dietrich the opportunity to tear down the damaged cathedral and to make plans for its reconstruction. The Salzburg residents were extremely outraged at the archbishop's ruthless actions. Not only were valuable sculptures and gravestones of the archbishops destroyed but the cathedral cemetery plowed under and the bones of the dead dumped on the debris. His quarrel with Bavaria over salt mining rights led to his arrest and imprisonment in the Hohensalzburg Fortress by his nephew and successor, Markus Sittikus von Hohenems, which put a bitter end to the various construction projects Wolf Dietrich had planned. After Wolf Dietrich's death the architect Santino Solari was commissioned by Archbishop Markus Sittikus to rebuild the Cathedral, which became the first early Baroque church north of the Alps. Markus Sittikus did not live to see the festive consecration of the Cathedral by Archbishop Paris Lodron during the chaos of the Thirty Years' War on September 25, 1628. Through Paris Lodron's clever diplomacy, the heavily fortified city escaped most of the hardships of the Thirty Years' War so that the consecration of the Cathedral became the largest and most pompous festival that Salzburg ever experienced. The centuries of sovereign rule by the Salzburg prince bishops was ended by the Napoleonic Wars. With the dethroning of the last prince bishop, Hieronymus von Colloredo, the first Habsburg, Ferdinand III, Grand Duke of Tuscany, brought Salzburg under his rule.
In 1944 the dome and part of the chancel were destroyed during a bomb attack. The necessary renovations were carried out and the Cathedral consecrated in its former magnificence in 1959. The three years found in the gates to the Cathedral are in memory of the three consecrations: "774", "1628" and "1959". Four statues are located in front of the main façade: the apostles Peter and Paul with keys and sword as well as the two patron saints Rupert and Virgil with a salt box and a model of the church. The two escutcheons on the gable ornament refer to the two church builders, Markus Sittikus and Paris Lodron.
Among the precious objects to be found in Salzburg's Cathedral are the baptismal font in which Wolfgang Amadeus Mozart was baptised, the majestic main organ, surrounded by angels playing instruments and crowned by Rupert and Virgil, as well as the magnificent Cathedral portals made by Scheider-Manzell, Mataré and Manzú. In his capacity as the court organist and concert master, Wolfgang Amadeus Mozart composed numerous undying works of sacred music for Salzburg.
Cathedral Square is the Cathedral's courtyard. Archbishop Guidobald Thun had Giovanni Antonio Dario build the Cathedral arches in 1660. A beautiful Immaculate Column sculpted by Wolfgang and Johann Baptist Hagenauer for Archbishop Sigismund Graf Schrattenbach is located in the center of the square.
Мировое культурное наследие ЮНЕСКО
http://ru.salzburg.info/pics/domfranziskanergr.jpg
http://ru.salzburg.info/pics/channelstart_weltkulturerbe.jpg
http://ru.salzburg.info/pics/fiakerkl.jpg
http://ru.salzburg.info/pics/hohensalzburgkl.jpg
Старый город Зальцбурга объявлен ЮНЕСКО "Мировым культурным наследием".
1-го января 1997 года две знаменитых достопримечательности Австрии вошли в список "Мирового культурного наследия" ЮНЕСКО. Это были Старый город Зальцбурга и Дворец Шёнбрунн. В 1972 году для охраны памятников культуры и природы, получивших международное признание, в рамках ЮНЕСКО пришли к соглашению, в которое в последующие годы вступило 148 государств.
Эта конвенция "Мирового культурного наследия", которую Австрия ратифицировала только в 1993 году, призвана охранять памятники культуры и природы при помощи международного сообщества государст и оказывать действенную помощь в случае опасности. Много выдающегося, возникшего в природе или созданного в течение тысячелетий человеческой рукой, переставало существовать. Часто это происходило в результате стихийных бедствий, но ещё чаще из-за разрушающего тщеславия людей, которое лишало будущие поколения неповторимого богатства природы или единственного в своём роде памятника культуры.
В настоящее время список "Мирового культурного наследия" насчитывает более 700 памятников природы и культуры из 124 стран мира. Каждый стоящий в списке памятник пользуется усиленной охраной. Ибо "Monumenta semper sunt servanda" - "Культурное и природное наследие мира должно быть сохранено". Для города Зальцбурга это назначение означает высокую награду и подтверждение правильности последовательной политики, направленной на сохранение Старого города.
2006.08.28 | Котияблуко
А Швейцарія, а Будапешт?
2006.08.29 | Хома Брут
Вони поки що формально не в Австрії
2006.09.11 | Котияблуко
Шутіть ізволітє
В Швейцарії від тамтешньої тиші і величности навколишніх гір хочеться співати "Ave Maria", або щось подібне.2006.09.09 | Shooter
Будапешт - нічого особливого
Швейцарія - це інша справа.Правда, Лозанна та Женева сподобалися, Цюріх - ні.
2006.09.22 | stefan
Аббатство Мельк
Аббатство Мелькhttp://www.austria-gid.ru/austr03_1.shtml
Мельк знаходиться біля 100км вверх по течії Дунаю.
Населення - біля 4000.
Прямо з пристані видно величавий замок на скалі - Аббатство Мельк.
По розмірах замок трохи менший за Зимовий палац в С.-Петербуозі, але по красоті і розкоші, НМД, Мельк стоїть вище.
***
http://www.austria-gid.ru/images/nieder/melk.jpg
http://www.austria-gid.ru/images/nieder/no_melk1.jpg
http://www.austria-gid.ru/images/nieder/no_melk3.jpg
http://www.austria-gid.ru/images/nieder/no_melk4.jpg
http://www.austria-gid.ru/images/nieder/no_melk5.jpg
http://www.austria-gid.ru/images/nieder/no_melk6.jpg
http://www.austria-gid.ru/images/nieder/no_melk7.jpg
Мельк издавна был культурным и духовным центром, центром религиозной мысли Австрии. Аббатство стоит на гранитной скале и возвышается над Дунаем.
Леопольд I, которому в 976 как маркграфу были переданы в лен земли сегодняшней юго-западной части Нижней Австрии, сделал Мельк своей резиденцией. Его наследники украшали замок бесценными сокровищами и реликвиями, но в 1089 маркграф Леопольд II передал замок монахам-бенедиктианцам из Ламбаха, таким образом был основан монастырь бенедиктианцев. С тех самых пор и по настоящее время здесь непрерывно по правилам св.Бенедикта живут и трудятся монахи.
Уже в XIIв. при монастыре была основана школа, начали собираться ценные рукописи. Именно здесь в XVв. началась одна из самых важных церковных реформ, названная "Melker Reform", монастырь поддерживал самые тесные связи с гуманистами Венского университета.
С 1978г в монастыре проводились реставрационные работы, и сейчас он предстает во всем своем великолепии.
Портал монастыря был сооружен в 1718г, он окружен двумя бастионными укреплениями, справа и слева от въезда установлены статуи св.Леопольда и св.Коломана, въездные ворота увенчаны звездой. Через портал можно попасть в Привратный двор, справа расположена башня, часть укрепительного сооружения эпохи Бабенбергов. Далее можно пройти в Прелатный двор, длина которого 84м, ширина 42м. В центре двора раньше находился Коломанский фонтан, который в 1722г был подарен монастырем городу Мельку, и в настоящее время его можно увидеть на ратушной площади. С XIXв в монастырском дворе находится фонтан, перевезенный из закрывшегося монастыря Вальдхаузен.
В юго-восточной части двора расположена арка, через которую можно пройти к церкви и Императорской лестнице. На втором этаже начинается Императорский ход протяженностью 196м. Здесь представлены изображения австрийских императоров - Бабенбергов и Габсбургов, тракт был задуман для размещения императорского двора. Покои императора находятся к западу от лестницы.
Сейчас в апартаментах императора размещен музей, тема выставки: "Unterwegs vom Gestern ins Heute - Stift Melk in Geschichte und Gegenwart". (Путь из прошлого в настоящее - монастырь Мельк история и современность). Выставка рассказывает о монастыре, его истории и современной жизни, также представлены некоторые шедевры искусства, принадлежащие монастырю. Кроме апартаментов императора можно посетить Мраморный зал и библиотеку, мастерски исполненные в стиле барокко, террасы с великолепным видом на долину Дуная и на западный фасад монастыря. Монастырская церковь - это окончание обхода помещений и его кульминационный пункт, знаменитые художники создали настоящий шедевр во славу господа.
Мраморный зал.
На потолке фрески Пауля Трогера (1731) изображающие Афину Палладу на колеснице - символ мудрости, слева от Афины можно увидеть Геркулеса, символизирующего силу.
Надписи над дверями - цитаты из правил Св.Бенедикта: "Hospites tamquam Christus suscipiantur " (Гости должны приниматься как Хритос) и "Et omnibus congruus honor exhibeatur" (Всем надлежит оказывать подобающую честь).Зал служил столовой для членов императорской семьи, а также для приема гостей во время торжеств.
Стены зала оформлены мрамором из гипса, но дверные вставки и насадки над дверями сделаны из настоящего зальцбургского мрамора (Adnet и Untersberg). Архитектурная живопись вокруг потолочных фресок Трогера принадлежит Гаэтано Фанти.
Терраса (Альтана) соединяет Мраморный зал и библиотеку. Отсюда открывается великолепный вид на Дунай, долину, а также на исторический центр города Мельк: видна приходская церковь, почта, построенная в стиле классицизма, остатки городской стены.
Библиотека.
Вторым по значимости после церкви помещением монастыря является библиотека. Прекрасное художественное оформление библиотеки свидетельствует о большом уважении монахов к этому помещению. Потолочные фрески Пауля Трогера (1731/32) - символическое изображение веры в противоположность светским сценам Мраморного зала. В центре расположена женская фигура, аллегория Веры, она окружена четырьмя группами ангелов, изображающими главные добродетели: мудрость, смелость, благоразумие, справедливость. Четыре деревянные скульптуры, размещенные по бокам от дверей, являются изображением четырех факультетов: теологии, философии, медицины и юриспруденции.
На сегодняшний день в 12 помещениях библиотеки находится 1.888 рукописей, 750 инкунабул (первопечатных изданий до 1500г), 1.700 произведений XVIв, 4500 - XVIIв, 1800 - XVIIIв, что вместе с более поздними изданиями составляет 100.000 томов. В большом помещении библиотеки находится около 16000 изданий, которые упорядочены по группам тем.
В маленьком помещении библиотеки находятся преимущественно исторические труды XIXв. Винтовая лестница с решеткой в стиле роккоко ведет в другие помещения библиотеки. Фрески Пауля Трогера - это аллегорическое изображение Scientia (науки).
Церковь.
Великолепно украшенная винтовая лестница ведет из библиотеки в церковь. Монастырская церковь - это кульминационный пункт экскурсии по монастырю, прекраснейшее помещение в стиле барокко. В 1701г по настоянию аббата Бертольда Диетмейра и по планам Якоба Прандтаюра было задумано полное обновление церкви. Знаменитые мастера участвовали в ее художественном оформлении. Антонио Бедуцци (архитектура интерьера, эскизы для фресок), Йоханн Михаэль Роттмайр (фрески, иконы), Пауль Трогер (иконы), Джузеппе Галли-Бибина (проект кафедры и главного алтаря), Лоренцо Маттилли (проекты для скульптур) и Петер Видерин (скульптуры).
Надпись на главном алтаре из мрамора и позолоченного дерева гласит "Non Coronabitur Nise Legitime Certaverit" (Без законной борьбы нет победы). Борьба, которая ведет к победе, борющаяся и побеждающая церковь - вот мысль, которая прослеживается во всем.
Парк.
Парк монастыря и садовый павильон с известными фресками Йоханна Венцеля Бергля можно осмотреть С 1 мая по 31 октября с 9.00 до 18.00 ч. Парк был разбит в1750г в стиле барокко, а в 1822 был в большей части перепланирован в английском стиле. В парке растут древние липы, которым уже 250лет!
Парк и монастырь образуют на сегодняшний день великолепное единство!
Посетите официальные страницы монастыря Мельк. Там Вы получите полную информацию об экспозиции музея, гимназии при монастыре, службе в церкви, музыкальных мероприятиях.
2006.09.22 | stefan
Austria від Мінора(л)
http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_free&trs=-1&key=1158861642&first=1158904844&last=11588442432006.08.29 | kotygoroshko
півЄвропи і півАзії
дякую, Стефанеце трохи перебільшення
а поїздка до Індії теж такий самий тонкий маршрут, а не "килимове бомбардування"
результатом мандрівок стало відкриття Ірану і позиционування його на фоні Польщі і Чехії як дуже високорозвиненої країни, хоч Польща і Чехія теж дуже сподобалися
а ідея клуба українських мандрівників дуже цікава - я підтримуватиму
2006.09.09 | Shooter
Re: півЄвропи і півАзії
kotygoroshko пише:> дякую, Стефане
> результатом мандрівок стало відкриття Ірану і позиционування його на фоні Польщі і Чехії як дуже високорозвиненої країни
гм...це цікаво...в чому саме проявилась ця "високорозвиненість"?
2006.09.09 | Shooter
Європа
Англія - "вільна країна". Одноманітна, але...приємно одноманітна.Швейцарія - "рай земний"
Люксебург - другий такий
Німеччина - сподобалися Аахен і Мюнхен.
Голландія - вітчизна єропейського лібералізму. Амстердам прикольний.
Польща - близька по ментальності. Сподобалися Гданськ і Краків.
Чехія - найідеальніше би мені підійшла як адреса постійного проживання
Австрія - країна з містом номер 1 у списку - Віднем (інші, правда, ще не бачив
Швеція - сподобався (сильно) Стокгольм, не сподобався Гьотеборг.
Франція - Cote d'Azur - сила. Париж - також.
Італія - потужна історія і...якийсь комуністичний капіталізм (Турін. на черзі - Рим
Словаччина - найцікавішими є маленькі міста (Жиліна, Банська Бистриця), гори, термальні джерела та природа.
Угорщина - пихатий Будепешт. Не гоноровий - саме пихатий, оскільки до тієї ж Праги ще - работать та работать, а панти паганять - дуже сильно любить.
Литва - Каунас та Вільнюс - "чіста балтійські" (хоч і давно то було)
Хорватія - душно, море без хвиль, неймовірно красиві Плитвиьцкі озера та водопади Крка.
Чорногорія - трохи оцивілізований Крим
Бельгія - еклектичний Брюссель, пікчуреск Брюж (Брюгге), трішки цікавий Гент, якийсь смурний Антверпен.
На черзі Піренейський півострів...та інше
2006.09.11 | Котияблуко
А як вам Франція?
Я не маю на увазі Париж. Якось довелось місяць поїздити по французській провінції, мені дуже сподобалось.2006.09.22 | stefan
Re: А як вам Франція?
А Котияблуко не хоче написати "путєввиє замєткі"?2006.09.22 | stefan
Re: А як вам Франція?
А Котияблуко не хоче написати "спостереження мандрівника"?2006.10.12 | Оk
Чому ж не Париж ?
Котияблуко пише:> Я не маю на увазі Париж.
Париж український
Сім літер, що палають в слові Україна,
Сім літер, що вогнем лягли на Монпарнас,
і сім підступних куль на вулиці Расіна —
призначення, мементо і наказ!
Н. Лівицька-Холодна
Українська греко-католицька церква, збудована в Парижі на тому місці,
де лежав смертельно поранений Симон Петлюра
Цей початок циклу поезій Наталії Лівицької-Холодної, присвяченого Симонові Петлюрі, я згадала у літаку, коли підлітали до Парижу.
Здійснилась моя мрія — я в Парижі. Звичайно, Париж — це Нотр-Дам, Лувр, Ейфелева вежа, Д’Орсі, музеї письменників, скульпторів, художників, Єлісейські поля, статуя Свободи, Версаль, Монмартр, мости через Сену і — стільки всього, що не можна перелічити.
Але є в Парижі Монпарнас, де на кладовищі похований Симон Петлюра. Кожен українець повинен схилити голову перед його пам’яттю. На кладовищі мені дали схему, за якою я знайшла пам’ятник — ділянка — 11, могила — 4.
Неподалік від кладовища в районі Сен-Жермен є Українська Греко-Католицька Церква, в якій службу править священик Михайло Романюк. Церква стоїть саме на тому місці, де лежав поранений Симон Петлюра. Біля Церкви — пам’ятник Тарасові Шевченку. Церква є одним із осередків, де збираються українці, в суботні дні там працює школа для українських дітей.
Цікаво, що біля цієї церкви розташований давній французький храм, в якому на стіні є таблиця із зображенням битви українських козаків з ворогами. Кажуть, що це Битва під Берестечком. Після вбивства Симона Петлюри, як живий йому пам’ятник, була відкрита Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі. Адреси її змінювались. З 1969 року вона розташована на Рю де Палестин, 6. В різний час її очолювали різні діячі, мінявся склад працівників. Зараз у бібліотеці працюють Ярослава Йосипишин і Дарія Мельникович.
Українська бібліотека ім. Симона Петлюри, звичайно, є помітною культурно-політичною установою. У книжковому фонді бібліотеки зберігаються історичні праці про УНР і її боротьбу, про українську культуру, церковне життя, літературно-мистецьке становлення та цінні видання про життя української еміграції. Є там великі збірки української періодики.
Разом з пані Дарією ми відвідали Катерину Штуль, дружину покійного Олега Штуля-Ждановича, голови ПУН у 1965–1977 роках, редактора «Українського Слова» в Парижі. Вона є автором п’єси про Олену Телігу, пише спогади, як їй дозволяє здоров’я.
Цікавою для мене була зустріч з Аркадієм Жуковським, Головою Наукового Товариства ім. Т. Шевченка в Європі, іноземним членом АН України. Він є автором багатьох книжок українською і французькою мовами, завершив після смерті Кубійовича роботу над Енциклопедією українознавства. Серед багатьох книжок, підготовлених до друку Аркадієм Жуковським, є «Антологія української літератури» у перекладі на французьку мову, видана у нас у Видавництві імени Олени Теліги. Цього разу пан Аркадій передав у Бібліотеку ім. О. Ольжича в Київ «Історію України», написану ним французькою мовою. Таким чином, французи мають можливість при бажанні ознайомитися з літературою та історією України. Я думаю, що я не перебільшую, але українські культурні центри в Парижі є корисними і для українців і для французів.
Ольга ВЕРЕМІЙЧИК
2006.09.22 | stefan
Вартові Хама(л)
http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_free&key=1158682642&first=1158899435&last=11588430492006.09.22 | stefan
Польща - ФРН (від Мінора)
Враження середнього класу. Або як я на авто Європу перетинавhttp://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_free&trs=-1&key=1158856106&first=1158906347&last=1158844243
http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_free&trs=-1&key=1158845791&first=1158906347&last=1158844243
http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_free&trs=-1&key=1158844314&first=1158906347&last=1158844243
2006.09.22 | Мінор
Як я на авто Європу перетинав (повністю)
Вичерпавши всі вільні кошти на ремонт власного будинку ми вже і не сподівалися на відпочинок за кордоном. Аж тут прийшло запрошення на співбесіду до німецької амбасади, про яке замовивши його через Інтернет на початку травня, ми вже якось і забули і нам довелося йти.Треба сказати, що друзі нас викликали у службове відрядження на їхню фірму під Мюнхеном, тому ми почувалися дещо впевненіше за українських роботяг у довжелезних чергах. Та й до всього ми були не впевнені чи хочемо так далеко їхати з дому, бо робота і майже місячний ремонт забрали багато зусиль. В Посольстві ми з дружиною були єдині, хто травив анекдоти і сміявся. Співвітчизники мали якийсь трохи пришиблений вигляд.
Пізніше з’ясувалося чому. Підходячи до віконця, кожен з них мав остаточно увійти в роль приниженого прохача візи. „Ну мені дуууже треба. Я хочу вивчити німецьку мову”, - скиглив мужик у м’ятому костюмі, називаючи себе моряком, - „Вдома я не можу, треба мовне середовище, ні раніше німецької я не знав, де буду жити – так у готелях!” „Я хочу побачити де воював мій дід, - невпевнено лопотіла повнотіла жіночка, від якої виразно несло потом і переляком, - „Це службове відрядження, адже я історик!” Я виразно уявив собі німця в українській амбасаді в Берліні, який мотивує своє бажання відвідати Київ тим, що у Бабиному Яру воював його дід.
Коли в нас забрали документи, ми були переконані, що віз не дадуть. Але через два дні вистоявши 20-хвилинну чергу ми дізналися, що візи стоять, бо у наших паспортах вже до того були кілька службових шенгенів.
Поїхали ми на своєму авто „Матрікс-Хенде” навмисне щоб по дорозі побачити якомога більше і не тратити зайві гроші на літак. Польська митниця зустріла ясним сонечком і чемним поляком, який на всі наші спроби скористатися зеленим коридором, вперто повторював: „Пановє, алє ж є колєйка”. Включивши всі знання польської мови з дитинства, я з‘ясував, що він має на увазі загальну чергу. Перехід на англійську успіху не мав і ми стали в невеличку чергу з польських бариг.
То були саме польські бариги. Рано-вранці вони їдуть до України і заправляють повен бак бензином по дешевих українських цінах (А-95 по 4,50 грн/літр), тобто по 0,75 євро. В Польщі він коштує 1, 08 євро. В кожній польській машині по 4-5 чоловік. Всі вони мають по дві пляшки української горілки і блокові цигарок „Мальборо”. На одному блоку „піднімають” до 50 євро прибутку. В день мотаються по 3-4 рази. Ще на під‘їзді до кордону з українського боку купа реклами польською мовою. Продають полякам бухло і цигарки. Те ж саме на польській території, але там продають українською вже для нас і будматеріали.
Перше, що вражає – Карпати з боку теперішньої Польщі. Ми в‘їхали в село Нижні Устрики Старо-Самбірського району, але тепер воно вже має назву Устішки Дольні Підкарпатського воєводства Панства Польського і то є різниця! Трава пострижена навіть на полонинах. Дороги, як скло. А водії, як зачаровані їхали за трактором по міжміській трасі 20 км/год і не обганяли, бо там була суцільна роздільна смуга! Після обпльованих, засмічених, роздовбаних українських доріг на Львівщині, у Польщі ми пережили реальний культурний шок.
Виїхавши на Краківську трасу ми побачили, що від Жешува до Кракува суцільний ремонт. Майже 180 км. В Україні нічого страшного, але у Польщі вони там усі виконують знаки і рухаються 40 км/год. От так ми і їхали в „колійці” 5 годин до Кракова. Стомився, як пес. Перед Краковом ми зупинилися в мотелі. Ціни помірні – 180 грн. номер за добу. Це включаючи сніданок.
Треба сказати, що вже на другий день ми згадали польську настільки, що вже не відчували дискомфорту від латиниці і не розуміли хіба деяких слів. У всякому разі у Кракові ми вільно спілкувалися з барменами і парківниками і навіть зуміли пояснити поліцейському, що ми туристи з України і хочемо виїхати на Дойчленд.
Краків – просто чудовий. Таким може колись буде Львів, якщо ми увійдемо до Євросоюзу. Хідники нібито вимиті з милом, Сміття немає і в помині. Перше питання, як платити за паркінг, розв‘язав чемний дядечко. Взявши з нас 6 злотих за годину під самим королівським замком, він хотів ще й подарувати карту міста, але ми чемно відмовилися. Квитанцію треба було покласти в машину під скло, бо евакуатори там є також.
Навіть важко сказати, що сподобалося більше Королівський замок чи място Жидовське.
Мабуть таки останнє, бо там більше сувенірів, ресторанчиків і церков. Десь на підході до Ратуші раптово чуємо плаксивим-плаксивим нещасним голосочком: „Як тебе не любити, Києве мій”. Виявляється, то під будинком ридма-ридає на бандурі якесь нещастя у вишиванці. Дали дитині 2 євро пройшли 100 метрів і знову чуємо, але вже польською і у дуже мажорному тоні. Підходимо, аж то два старих поляки у національних польських костюмах – він і вона. Він на акордеоні, вона на контрабасі наярюють. Поруч із задоволенням танцюють молоді поляки. Ну ясно цим ми дали 4 євро і розговорилися. Виявляється старий поляк з Білої Церкви. Одружився з полькою і переїхав до Кракова ще за глибокого совка. За його словами у Кракові люблять українських пісень. Тільки веселих.
Польський автобан після України просто супер, але в порівнянні з німецьким гірше. На польському автобані, де можна рухатися 130 км/год, ми мали єдину перевірку за всю поїздку. Нас зупинила поліція і вибачившись попросила сказати, з якою метою ми в Польщі і що веземо. „Цигаркі, водку маєте на продаж”, - поцікавився дядько у формі. „Так маю, - жартома відповів я, - Пан буде купувати?” Я пояснив, що везу друзям пляшку перцівки і купив пляшку знаменитого польського „крупніка”, а цигарки має „жонка”, бо палить. Він навіть не попросив показати, записав документи і побажав щасливої дороги.
По дорозі в Німеччину ми хотіли побачити ще й Прагу, але не знали чи потрібна транзитна віза. Зрештою вирішили, що біля німецького кордону у Польщі до Праги найближче і ми нічим не ризикуємо. Гори Кірконош на кордоні вразили своєю дикою красою. Нібито й невисокі, найвища гора Сніжка лише 1500 м, але починаються просто з рівнини, а не як Карпати з повільних підйомів. Готелів на кожному кроці. Водоспади і ріки просто неймовірної краси.
На самій вершині перевалу на митниці сиділи чехи, про яких ми вже майже й забули. Побачивши, що ми з України, вони якось дуже недружньо почали розпитувати чи справді ми їдемо до Німеччини і чи не збираємося стати до роботи у Празі. Ми відверто розсміялися, бо не збиралися там працювати. Але без транзитної візи нас не пустили. „Їдьте до своїх полаків” – заявили на прощання мені. „А полаки вже мої? – здивувався я, „Дзенькаю бардзо, добже є!” Так ми знову опинилися в дружній нам Польщі, о 8 вечора у чужих горах на перевалі.
Клянучи на чому світ стоїть чехів, ми почали шукати готель. Але то виявився страшенно популярний курорт і "покоїв вольних" просто не було. Довелося спуститися вниз і під горами ми знайшли чудовий 4 зірковий готель з басейном за 220 грн. на ніч. У горах вразило, як поляки продавали гриби. Білі були викладені у чистеньких плетених лоточках і повернуті під нахилом до дороги на спеціальних підставках. Оскільки я затятий грибник, то ми зупинялися разів з п‘ять. Але не купували, бо їхати ще було довго.
Рано-вранці наступного дня ми приїхали на німецьку митницю побачивши довгоочікуваний напис "Granica Panstva" . Пройшли просто чудово. Черги не було, німці чемно говорили по-польськи, багаж ніхто не дивився, хоч на машині були українські номери і перед тим ми наслухалися різних казок.
Німеччина вразила довжелезним тунелем, автобаном і електровітряками на кожному горбі.
До речі про каву. У Польщі її заварюють просто у чайнику або чашці. Це називається по-польськи. Але на автобані було замало кав‘ярень, бо він був тільки недавно збудований і стара траса йшла десь північніше. В одній страшенно задрипаній польській забігайлівці, я зупинився щоб випити кави. Питаю кава нормальна є. Кажуть немає, але є якась «розпушона». Я починаю сміятись і з‘ясовувати, що ж так смішно зветься чи не «розчинна» кава. Поляк і собі тримається за живіт і перепитує, а що кава така важна стала, що її звуть «розчинна» (себто для великих чинів). Ліричний відступ щоб ще раз засвідчити як по-дурному з позицій однієї мови, хай і дуже близької, сприймати іншу.
Німеччина зустріла противним дрібним дощем. Ми його звемо «мжичка».Автобан став слизьким, що на величезних швидкостях досить небезпечно. Одразу за Дрезденом у один бік було аж три смуги. По правій рухалися вантажівки на швидкості 130-140. По середній - інші на швидкості 150-170. Найбільш навіжені та мотоциклісти летіли по лівій смузі і їхню швидкість я б оцінив, як близько 200.
Замало не забув – ми заїхали у Дрезден. На щастя все було написане зрозумілою моїй дружині німецькою і заблукати було годі. Паркінг я знайшов під мостом Ельби, але ми не знали як за нього платити. Поставивши авто на вільне місце я зауважив чималу чергу німців, які кидали євро в автомат на стовпі. Як виявилось то був паркувальний автомат куди німці добровільно(!!!) кидали гроші, чесно (!!!) платячи за ту кількість годин, яку вони збиралися простояти. Ми теж чемно заплатили і квитанцію поклали під скло. До речі цей феномен «добровільної чесності» помітний ще у Польщі. На АЗС порядок такий – ви самі набираєте в бензобак стільки бензину, скільки вам треба і лише потім йдете за нього платити. Тобто з крану бензин завжди тече! Уявляєте скільки б ТНК по Україні збанкрутували б, якби запровадили такі правила?
Центр Дрездена просто чудовий. Ми засіли обідати у якийсь гарненький ресторанчик біля центрального кафедрального собору. Однак довго роздивлятись місто нам не дала злива, яка загнала нас до авто. Робити було нічого і ми поїхали на Мюнхен, де, втім також затримуватись не збиралися.
Автобани, як ви уже зрозуміли, це такі дзеркально рівні дороги, з правильним кутом нахилу на поворотах тунелями, мостами, у купою звукозахисних екранів у кожному місті, біля якого проходить дорога. Але найцікавіше це попередження. От підлітаємо ми до Нюрнбергу. За 5 км з‘являється напис «Нюрнберг – 5 км», такі ж позначки вас турбують за 2,5 км, за 2 км, за 1 км, за 500 м, за 400м, за 300 м, за 200 м, за 100 м і нарешті напис «Аутщосьтамтаке», тобто з‘їзд безпосередньо. Якщо ж ви з‘їдете помилково, то вже там буде резервний шлях, як повернутися на автобан. Це просто вражаюче! Але з часом звикаєш.
Окремо треба розказати про «придорожні кафе». Тобто «кафе», вони були б у нас – у ФРН це повноцінні ресторани німецької та інтернаціонльної кухні, де є туалет, кімната для пеленання малюків, туалет для інвалідів і багато такого про що я так і не дізнався. Вражають туалети. У нас такої чистоти треба пошукати. Часом на 2 поверсі Верховної Ради набагато брудніше. Тим часом у Німеччині це чи не єдине місце, де я почув «русскую рєчь». Російською говорили дві прибиральниці між собою, але до нас звертались ламаною німецькою. У самій кабінці чимало здивувала механічна рука, яка вилізла з унітазу, коли я з нього встав і почала діловито крутити кришку-стульчак, витираючи її від можливих мікробів.
Проїхавши за день щось близько 700 км по автобанах Німеччини ми почали серйозно замислюватись, а чи не заночувати під Мюнхеном. Однак наша справжня ціль італійська Верона була так близько, а тьотя-італійка, що вже приготувала купу українських вареників, була така переконлива, що ми вирішили не зважаючи на сутінки, форсувати Альпи. Точніше сказати б перевалювати Альпи.
Альпи. Ці найвищі гори Європи магічно вабили до себе починаючи від самого Мюнхену. Перед кожною гірською системою є передгірська впадина, коли дорога повільно провалюється униз кілька кілометрів поспіль. Спуск у передгірську впадину Альп тривав кілометрів 30.
Я все переживав за австрійський кордон, який мав бути якраз перед в‘їздом у гори. Темніло. Ми летіли з усіма кілометрів 150 на годину і раптова зупинка могла створити аварійну ситуацію, тим більше я уже добряче стомився. Але дійсність перевершила всі сподівання. Поки я вдивлявся у далечінь, намагаючись завчасно помітити увімкнені аварійки, сигнал екстреного гальмування на автобані, дружина раптово запитала, що можуть означати білі хрести на чорних плакатах обабіч траси і обмеження швидкості до 130. На першій заправці-ресторані здогад підтвердився – ми були уже в Австрії. Кордон був позначений просто обмеженням швидкості до 130 км/год. Ми були в захваті від такого кордону!
Коли заправлявся, австрійка сказала, що це дуже розумно, бо на перевалі набагато дорожче. І справді через кілька десятків кілометрів ми її зрозуміли. Бак був повний. На вулиці вже була ніч і ми гнали по Альпах з величезною швидкістю. Дорога там піднімається на півтора кілометра вгору і майже не робить поворотів. Замість серпантинів-підйомів на перевалах – тунелі крізь гори, замість виснажливих спусків у долини – мости. До Італії ми нарахували понад щось із 25 тунелів і в два рази більше мостів. Так от піднімаємося ми майже непомітно, аж тут я зауважую повідомлення, що далі вже немає можливості розвороту. Ось тут і почалися заправки одна за одною. Але якщо внизу А-95 (Super) коштував 1, 27 євро, то на перевалі - у 10 разів дорожче 12,70! Ми були просто вражені.
На кордоні з Італією ми зупинились. Ми змушені були це зробити, бо в Італії капіталізм і за автобан потрібно було заплатити. Як на підземному паркінгу я натис на кнопку і отримав талон, де був відштампований час, коли я заїхав на автобан. Плата залежала від часу і відставні на дорозі.
Італійський автобан, який починається на кордоні тягнеться до Венеції, Мілану, Флоренції і до Риму. Верона була чи не найближче із великих міст. Від перевалу до Верони був суцільний спуск. Ми розуміли, що обабіч красивенні Доломіти, як тут називають Італійські Альпи складені із сліпучо-білого мармуру. Але побачити їх було годі, бо на дворі стояла темна південна ніч. Тим не менше автобан був добре освітлений на поворотах, мостах, тунелях та в інших складних місцях. Подумалося скільки ж аварій можна було б уникнути, якби у нас були так освітлені міжміські траси.
Верона
Місто досить велике – 500 000 чоловік. З‘їзд з автобазу платний – показуєш талон, який тобі видали на в‘їзді і тобі кажуть скільки платити. Не дуже довга дорога від перевалу (близько 160 км) обійшлася в 12 євро. Щоправда їхали ми не дуже швидко, щось близько 130 км/год, бо таки дуже стомилися. За той день ми виїхали з Польщі і приїхали у Верону, здолавши близько 900 км.
Верона має старовинний центр у римському стилі. Цей центр поділений величезним муром і ровом на дві частини. В кожній частині раніше була своя фортеця, але дотепер збереглася лише одна. Обидві частини воювали одна з одною. Я раніше ніколи не думав, що ворожнеча клану Монтеккі і Капулеті зайшла так далеко, щоб будувати окремі фортеці. Я так зрозумів, що врешті-решт перемогли Монтеккі, бо їхня фортеця тепер стоїть одна і там музей.
В центрі міста стоїть давньоримський цирк, який непогано зберігся. На відміну від Колізею у Римі, у Вероні цирк робочий – двічі на день там ставлять оперу. І 50 000 місць заповнені на кожну виставу. Місце у партері коштує 220 євро, у першому ярусі – 180 євро, на 2 ярусі, де навіть крісел нема і доводиться сідати на кам‘яні лави, підкладаючи подушечки – 25 євро місце. Вгадайте куди нас потягла тьотя мільйонерка? Правильно – на 2 ярус. Причому всі наші спроби самостійно оплатити білет і сісти ближче були марними – тьотя ж мільйонерка і вона ображалася В результаті Мадам Батерфляй була маленькою мурахою на горизонті, тобто на сцені. Але щось ми таки чули.
Біля цирку центральна площа, на якій люблять тусувати українські заробітчани. Щоб їм було приємніше побачити земляків, до опери я одягнув вишиванку і навмисно попросив карабінерів на конях сфотографуватися зі мною. Хлопці з радістю погодилися. Справа в тому, що наші нелегали панічно бояться карабінерів, які за розповідями страшні здирники і хабарники. Але хоч ми і ловили краєм вуха українську, до нас, на жаль, так ніхто і не підійшов.
На другий день ми пішли вештатися центральною частиною Верони і надибали там дворик і будиночок, де жила Джульєтта. Там стоїть пам‘ятник цій дівчині у повен зріст. Причому милі дівочі перса хоче помацати кожен, хто там буває. Чомусь люблять лапати саме праву цицьку, бо за легендою це приносить щастя в коханні. Як це часто буває пам‘ятник бронзовий, тому відполірована тисячами рук одна цицька золотом горить, а інша тьмяніє від зеленого окису міді. На стінах будинку тисячі і тисячі жвачок, на які наліплені записки-освідчення в коханні всіма мовами світу.
На вечір ми пішли у місцевий ресторанчик. Досить недорого, як на київські ціни. Вечеря на чотирьох обійшлася гривень у 150. Італійська кухня, як на мене страшенно не смачна. Макарони, піцци, спагеті і майже повна відсутність м‘яса. Я від цього страждав. Аж поки не повернувся до майже рідної м‘ясної Австрії. Але вино – яке там класне вино! І яке дешеве! Власне, буває різне. Але моє улюблене сицилійське за 2 літрову пляшку коштувало аж 4 євро.
Ціни – окрема історія. Такого дешевого італійського взуття я не бачив у природі. Плюнувши на митників я від жадібності купив собі класні кросівки за 120 грн., туфлі до костюму за 380 грн, і напівчобітки на осінь за 420 грн. Все – італійського виробництва і дуже класної якості. Дружині ми купили ще більше. Ясно, що всі ціни були в євро, я перевів по курсу на гривні. До речі бензин в Італії дорожче ніж в Австрії та ФРН – 1,35 євро/літр
Венеція
До Венеції ми поїхали поїздом. Точніше електричкою, яка бігає щопівгодини між Міланом і Венецією через Верону. Чистенька і дуже швидка. Спочатку довелося сидіти в проході на відкидних стільцях, пізніше звільнилося місце в купе. Двері в купе скляні. Там рівно шість місць. Підголовники опускаються, спинки крісел можна трохи нахилити. А тепер найцікавіше – швидкість цієї затрапезної італійської електрички ... 180 км/год. Порівняйте в Україні швидкісні поїзди рухаються аж на 120! На зупинках ми бачили німецькі двоповерхові поїзди. Кажуть вони не їздять – літають до 400 км/год.
У вагоні стоїть страшний гамір. Італійці тихо говорити не вміють у принципі, а з нами їхало кілька родин із дітьми. Дітки стомилися їхати вже понад годину з Мілану, а тому розляглися у проході просто на підлозі. Тож ходити доводилося обережно переступаючи дитячі тіла.
До Венеції доїхали за годину. Поїзд зупинився, бо попереду був тупик і великий канал. Ми купили білет на водний трамвайчик і зорієнтувавшись поїхали звісно ж на площу святого Петра годувати голубів. Нічого оригінального, але дуже захоплююче. Фотоапарат був червоний від знімків, я все намагався упіймати в кадр гондольєра. Але через кілька хвилин гондольєр упіймав нас і запропонував за 80 євро 40 хвилин катати по каналам міста. Оскільки він досить пристойно говорив по-англійськи, ми погодились.
Це було просто супер, повільно пропливати між середньовічних будинків у каналах, де в досить прозорій (як у Чорному морі під Одесою) воді було видно, як краб сидить на фундаменті сходів, що виходячи з будинку закінчуються десь під гондолу. Перед кожним поворотом гондольєр щось протяжно і досить гортанно кричав – то був сигнал іншим гондолам, що він випливає на перехрестя. Ці вигуки висять над Венецією фоном, як крики чайок над морем.
Пізніше ми звичайно ж купили прекрасну венеціанську маску (40 євро) і пішли в ресторан (60 євро). Мені повезло, бо замість піцци, я зміг замовити рибу з якимись макаронами. Біле вино було настільки ж смачним, наскільки і дорогим – 12 євро за фужер.
Наталці страшенно сподобався магазин дитячих товарів, де вона купила кілька іграшок малим і навіть портфель для старшого сина. В нього ми і запакували всі наші подарунки. У Венеції повно туристів, на перший погляд більше, ніж місцевих людей. Це було єдине місце за всю подорож, де ми чули українську мову.
Гондольєр розказав нам свої враження про туристів з різних країн. Найбільше йому не подобалися японці. „Вони такі педантичні, як німці, і вічно кудись спішать”, - пояснював він причини , - Нам їх присилають агентства і у них все розписано: о 10 гондола, о 10:45 – туалет, о 10:55 на площі Петра і т.п.” Німців він просто ненавидить, як і більшість італійців. „Якщо я припливаю на 3 хвилини раніше, вони або вимагають возити їх 3 хвилини, або віддавати гроші та штраф”, - обурювався бідака. А от найбільше він любить російських туристів: „То справжні мільйонери, беруть гондолу на 2-3 години, впиваються шампанським і все питають, чи можу я їх відвезти на найближчий пляж!”
Переповнені враженнями і десятками сувенірів аж надвечір ми сіли на поїзд і повернулися до Верони.
___________________________________________
Гарда
Приїхавши до Італії ми уже знали, що тут є свій невеличкий Байкал. Прісноводне озеро Гарда за формою справді нагадує Байкал і протягнулося на кілька десятків кілометрів між досить високими відрогами Альп. Ширина озера доходить до 20 км, водна прісна, глибина – кілька сот метрів. А довкола гори, кожна з яких заввишки з Говерлу. При цьому вода прозора і там плавають ось такенні коропи!
Але щоб ви уявили краще ту красу, маю сказати, що у Вероні температура повітря рідко опускалася нижче 27, а так трималася на позначці 35. А біля Гарди повітря було нагріте лише до 25, а на вершинах було так холодно, що треба було одягати светр.
Довкола озера кілька містечок між якими ходить паром і дуже-дуже дорогі вілли. Одна із них належить тітці і ми з задоволенням піддалися на її умовляння перепочити на озері. Треба сказати, що опиралися більше для годиться, бо день перебування у 4 зірковому готелі на Гарді коштує на рівні 5 зіркового на Мальдівах – 150 євро, а тут ціла вілла.
З самого ранку ми сіли на пароплав і в оточенні німців поїхали на другий берег у місто Лемоне. Німців було дуже багато. Таке враження, що ми виїхали з Італії закордон. Мені це подобалося, адже довкола були добродушні, домашні пики задоволених бюргерів, які так нагадували слов‘ян. Зі смаглявими італійцями нічого спільного, повірте.
Лемоне – курортне містечко з сотнею готелів, над якими нависли кілька кілометрові скелі. Причому це не гіпербола – гори над Лемоне скелясті і їхня висота від 1800 до 2300 м. Урвище практично вертикальне. Подумалося до першого землетрусу. Але будинки в містечку досить старовинні.
Лемоне славиться виробами з шкіри. Базарчики там досить дешеві і німці спеціально їдуть туди щоб накупити шкірянок, туфель та сувенірів. Тому по дорозі на наш берег кораблик нагадував „туристичний” автобус з українцями із Туреччини. Втім, я у ньому ніколи не був, але думаю, що там також багато пакетів з покупками.
Увечері пішли купатись. Але наважитись так і не змогли. Каміння таке гостре, ніби його хто спеціально колов. Без тапочок все одно що по коралам ходити. Між іншим це пояснюється тим, що на озері досить мало хвиль. Відповідно уламки скель, які постійно падають в воду, ніяк не обтесуються і лишаються гострими.
На вечерю тітка наприкінці поставила грубо нарізаний Пармезан. Ми б його не їли, але вона зашипіла, що ми сподобалися її чоловіку і він спеціально приніс той сир, то ми вже маємо їсти. Такий собі сир, маю сказати. Аж поки не дізнався про його ціну – 180 євро за кг. Виявилося то спеціальний сорт, який вони тримають лише для обраних гостей. Враховуючи їхню італійську економність я оцінив.
Про причини італійської економності треба сказати окремо. Я з подивом дізнався, що в Італії досить високі податки на нерухомість. За свій 300 метровий дім у Вероні тітка платить до 20 000 євро на рік. Окрім того вона платить за опалення 12 000 євро. За світло 8 000 євро, за воду 3 000 євро. Тому, коли вони ще не були багатими і жили на квартирі діти були привчені набирати лише пів ванни ледь теплої води. Світло по всьому дому вона вимикає і тепер.
Ще цікавіше з штрафами за порушення ПДД. Карабінери не ловлять порушників – порушення фіксують відеокамери. А потім власнику(!) авто (не тому хто був за кермом) приходить штраф кількасот євро. Так і це не все. Купуючи авто кожен італієць купує страховку. Чим більше порушень або аварій – тим вища страховка. Тітчина донька, наприклад, платить вдвічі більше ніж сама тітка, бо кілька разів поцілувала бампер передньої машини.
(далі буде)
2006.09.24 | stefan
скільки коштувала б моя квартира?
оплата за власну квартиру та комунальні послуги в Італії.http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_culture&trs=-1&key=1158913144&first=1159045785&last=1157363431
"Про причини італійської економності треба сказати окремо. Я з подивом дізнався, що в Італії досить високі податки на нерухомість. За свій 300 метровий дім у Вероні тітка платить до 20 000 євро на рік. Окрім того вона платить за опалення 12 000 євро. За світло 8 000 євро, за воду 3 000 євро. Тому, коли вони ще не були багатими і жили на квартирі діти були привчені набирати лише пів ванни ледь теплої води. Світло по всьому дому вона вимикає і тепер."
Для мене це було би за 100кв. метрів:
1.Податок на нерухомість - 6 700 €
2.Опалення - 4 000 €
3.Е-енергія - 2 700 €
4.Вода - 1 000 €
_____________________________________________________
Разом: 14 000 €
це 1200 €/місяць.
При середній зарплаті в Італії біля 3000 €/місяць це більш-менш
прийнятно.Якщо декілька працюючих в сім"ї, ще легче.
Для нас це був би - повний абзац.
2006.09.25 | Navigator
Re: скільки коштувала б моя квартира?
Не лякайтесь.Ті видатки завжди йдуть за ростом зарплати і рівня життя.
Наприклад, зарплата виростає за якийсь період часу в чотири рази.
Рівень життя при цьому виростає ледь в два.
Бо ростуть відповідно і ціни і податки.
Якість життя при цьому теж відчутно змінюється.
Як і філософія жителів.
Але це в процентах оцінити важко, хоча наочго відчути можна.
В Англії за останні 20-ть років зарплата виросла с 800 доларів на місяць до тієї ж суми на тиждень.
Нерухомість теж піднялась в ціні пропорційно.
А люди живуть наочно краще.
Пенсіонери і діти - ті взагалі чудово.
"Нє взірая..."
Так що будемо жити тільки краще.
2006.09.25 | Мінор
Відень (продовження)
На ВіденьПісля 4 днів в Італії нам стало страшенно скучно і навіть боляче, що ми ось так марнуємо час. До Риму поїхати ми не могли. Справа в тому, що останні дні серпня величезний потік авто із Південної Італії намагається доїхати до Середньої Європи. Це повертаються з відпусток німці, північні італійці та австрійці, які їздили купатися на пляжах Палермо та Неаполя. На автобанах багатокілометрові пробки, які показували по всіх італійських телеканалах. Їхати в ці дні до Риму можна дуже легко, але нещасні 500 км назад перетворилися би на пекло. І ми поїхали не на Південь, а на Північ до Австрії.
Ми хотіли поїхати в австрійський Інсбрук, який знаходиться на півдорозі між Вероною і Мюнхеном і вже далі по Австрії на Схід до самого Відня. Але доля розпорядилася інакше. Виїхавши з Верони, ми повернули не на ту гілку автобану і через кілька десятків кілометрів побачили напис, що до Мілану залишилося близько 100 км. Довелося терміново розвертатися на Верону, бо Мілан у прямо протилежному боці. Так ми потрапили на автобан до Венеції і вирішили їхати до Відня через італійський Схід.
Знову Австрія, знову Альпи!
Італія промайнула за вікном авто за годину. Але як тільки закінчилися рівнини і почалися гори – нас прийняла австрійська земля. Ви маєте зрозуміти, що в Австрії на кожному кроці відчуваються наші слов‘янські корені. Ні-ні та і побачиш в горах церкву з православними куполами. Але найголовніше це кухня і самі австрійці. У першому ж австрійському ресторані ми зрозуміли, що майже вдома. На відміну від макаронної Італії тут можна було з‘їсти милі українському серцю: ковбаски, сосиски, свинячий ескалоп, свинячу відбивну, біфштекс, котлети (!) і навіть 3-4 види картоплі. І зовсім-зовсім жодних макаронів! Люди стримано-ввічливі. Ніхто не репетує, голосно не говорить і не спішить. Ніхто не вимахує руками. Але в порівнянні з Італією, дуже дороге вино. Буквально 10-15 євро за пляшку. Хоч нам киянам навіть таке дорогим не здавалося.
Автобан трохи гірший, як у Італії, але вдвічі кращий, ніж у Польщі. Але найголовніше гори! Ми не встигали їх роздивитись, хоч і проїхали по Альпах від самої Італії і до Відня майже 400 км. Тунелів нарахували 32 і трохи більше мостів. Десь через 100 км від італійського кордону ми зупинились біля прекрасного високогірного озера, яке кілометрів на 20 розляглося на висоті близько тисячі метрів. Якщо ми коли-небудь назбираємо грошей на відпочинок в Європі, хочу поїхати саме туди.
Надвечір ми вже були біля Відня, але до самого міста не поїхали, розуміючи, що готелі там наддорогі. Ми зупинилися на в‘їзді, у мотелі, за 4 км від столиці. Вартість хорошого номера за ніч – 80 євро, сніданок не входить. Рано-вранці наступного дня ми виїхали в освоювати наш давній імперський центр.
Як розібратися, де центр у місті-мільйонері, коли автобан тільки в одному напрямку має 8(!) рядів? Виявляється достатньо мати мінімальні знання з географії і рельєфу. Всі знають, що по центру Відня тече Дунай. А річка завжди там, де долина, тобто де нижче. Так ми і їхали о 8 ранку по ще сонному Відню, шукаючи спуск униз. Проблему паркінгу вирішили просто – знайшли підземний. Справа в тому, що у підземному паркінгу ви гарантовані, що заплатили правильно і вашу машину евакуатор не забере.
Австрієць, черговий по паркінгу, нам пояснив, що звідти можна вийти у метро, на вуличку біля самого імператорського палацу, в інший паркінг і ще у десяток місць. Цікаво, що навіть у метро вели звичайні, нічим не примітні двері, за якими треба було сідати на ліфт. Але ми обрали напрямок до імператорського палацу.
Ще одна хитрість. По дорозі ми зустріли японців, які мали у руках карту Відня. За ними й пішли. Розумні азіати вивели нас просто на пам‘ятник Моцарту. Уявіть собі площу Майдану Незалежності помножену на 5. На ній розташувалися імператорський палац, типово німецький акуратний парк і десятки різних пам‘ятників. Довкола старовинний центр, забудови 18-19 сторіччя. Хоч нам показували ресторани, що працюють ще з 15 сторіччя!
Розуміючи, що ми не зможемо і за день обійти всю цю красу, ми взяли візника, сіли на відкриту бричку і поїхали старовинним містом під цокання кінських копит. Коштувало це задоволення 60 євро.
Після поверхневої екскурсії містом ми пішли до музею принцеси Сісі. Нескінченна анфілада кімнат, де виставлені сукні і коштовності тієї „дринзі” досить стомлюють. Однак цікаво було побачити громадську приймальну цісаря Франца Йосипа, де він уже в 19 сторіччі раз на тиждень особисто проводив прийом громадян. Навіть розуміючи що то все „галімий піар”, треба віддати належне освіченому монарху, який думав і про таке. На прийом до цісаря був вільний запис ну і звичайно ж, величезна черга. Я не чув нічого подібного про російських царів, але, можливо, я надто погано знаю російську історію. Втім, демократичний український Президент прийом громадян особисто не проводить, хоч Україна і набагато менша за колишню Австро-Угорщину.
Костюми всіх народів Імперії були представлені у музеї на воскових фігурах. „Наші” були в типовому одязі Галичини. Цікаво, що попри етнічний стиль, одяг був міським. Це відчувалося по багатьох елементах і, на мій погляд, свідчило про повагу Відня до провінцій, роль яких не зводилася до сільського придатку. Знову ж таки, не зважаючи на весь пафос з яким росіяни говорять про Україну, ні в Санкт-Петербурзі, ні у Москві я ніколи не бачив виставки етнічного одягу народів Російської Імперії.
Перебування у Відні співпало з днем Незалежності України і я отримав десятки СМС повідомлень. Подумалося, як добре би жила Україна, якби у нас не було Жовтневого перевороту і Росія програла першу світову війну...
Прощаючись з Віднем ми побачили прекрасний старовинний палац парламенту і „впали” десь поруч у ресторан насолоджуватись віденською кавою. Кава у тому місті особлива – навіть у кафетерії при дорозі вона, ніби якась густа. Я так і не зрозумів - може там є шоколад, а може просто її міцність разів у 5 більша, ніж п‘ємо ми, але після неї таке враженні, що ти випав літр „Ред булл”
Додому
Від Відня до Ужгороду ледь більше 400 км через Словаччину. А до словацького кордону від столиці Австрії всього 40 км. Розуміючи, що і там у нас можуть попростити транзитну візу, ми все ж таки вирішили ризикнути і поїхати на Братиславу. Втім, набагато чемніший від свого чеського колеги словак, все одно відмовився нас пустити. Нас відіслали до Посольства Словаччини у Відні і пообіцяли, що транзитну візу дадуть „задарма”. Однак ми вирішили ще раз побачити Австрію і поїхали через Німеччину на Польщу в об‘їзд Чехії, такої негостинної до українців.
(далі буде)
2006.09.25 | Navigator
Два зауваження "по дєлу"
«хоч Україна і набагато менша за колишню Австро-Угорщину»- Цікаво, що площа і населення Австро-Угроської імперії дорівнювали площі і населенню нинішньої України. В що важко повірити з культурної і політичної точки зору. Але факт.
„ні в Санкт-Петербурзі, ні у Москві я ніколи не бачив виставки етнічного одягу народів Російської Імперії”
Етнографічний музей в Петербурзі (колись імператорський) дає досить-таки широку етнічну картину імперії . Українці там, звичайно, селяни. Стоять босі. Тобто дійсність не прикрашали
2006.09.30 | stefan
Як я на авто Європу перетинав (повн.)(л)
Як я на авто Європу перетинавhttp://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_culture&key=1159142802&first=1159595888&last=1157843060
2006.09.22 | DoctorZ
В мене здебільшого Східна Азія
Довгочасно:Індія (південь - штат Карнатака) - 2000-2001
Півд. Корея - 2001-2004, з березня 2006 по теперешній час
Короткочасно:
Японія (багаторазово), Півн. Корея (2002 - лише 2 годни у "показовому" селіщі поруч з кордоном, місяць тому - кілька днів на відпочинку), Тайвань (багаторазово), В'єтнам (2003), Філіпіни (2004), Ізраїль (2004), Канада (2004)
Можна ще додати службу в армії - Сахалін (той самий регіон).
Якщо цікаво - запитання приймаються
"Мрія дитинства" - відівдати Папуа-Нову Гвінею чи Соломонові острови й потиснути руку справжньому людожерові. Можливо й здійснится.
PS. Стефане, заспокойтеся, я таки не з СБУ
2006.09.24 | stefan
DoctorZ, досить цікаво, просьба описати, як Мінор
Тим бильше, що в в Далеко-Східному регіоні мало хто був з наших земляків.Тай, взагалі, розповіді очевидців, ніим не гірші, ніж передачі "Діскавері".Наприклад: я з великою увагою спосерігав за мандрікою Котигорошка в Індію та Пакистан.Потім зустрівся з ним "на-живо" у мене в офісі.
Унікальний "пацан".Один поїхав на мотоциклі "Ява" в таку далечінь, через Кавказ, багато кордонів.І всього з кількома сотнями доларів США!
Екстремал - одним словом.
***
P.S.А в(з) СБУ Ви, чи ні, мені параленльно.
...
Можете вислати свій е-мейл, якщо не трудно.
2006.09.25 | DoctorZ
Як я бачив Символ Індії
>досить цікаво, просьба описати, як МінорСпробую, але не знаю коли. "Якщо буде час та натхнення". По перше часу обмаль - працюю як бджола, хитрі корейці п_ють усі соки, ще й кінець розробки ось-ось
> Тим бильше, що в в Далеко-Східному регіоні мало хто був з наших земляків.
Взагалі, в Кореї українців чимало. Перш за все, як й я - інженери й науковці-контрактники.
Раніше, років 4-5 тому, чимало українців жило в Кумі - працювали на ЛЖ (я сам в той час був в Тегу - це велике місто, але хайтека мало, тому й такого контінгенту небагато, а Кумі - маленьке місто, але це одне з "базових міст" ЛЖ, з великими хайтековскимии заводами), тому вільнй час я провожив здебільшого там.
А зараз найбільш українців в Сувоні - це "вотчина" Самсунгу. Ну й чимало розкидано по іншим місцям. Я б оцінив кілкість українців, що мешкають у в Кореї десь так у 500-700 чол.
До речі, після цьогоірчного ЧС з футболу ставлення до українців дуже добре - як же, помстилися за корейську збірну! (вболівання за своєї команду тут було просто фантастичне, як й 4 роки тому). Я наівть боюся думати, яким би це ставлення було, якщо б корейці віиграли свій матч у Швейцарії (тоді б відбувся чвертьфінал Україна - Корея).
>вислати свій е-мейл, якщо не трудно.
подивитеся емайл.
> P.S.А в(з) СБУ Ви, чи ні, мені параленльно.
Тоді нащо про це спитали тиждень тому?
Я зараз ось тут кидаю дещо на зразок ессе, яке вже давно написав для іншого форуму, коли там зайшла мова про Індію, але так й не відправив туди. Отже маєте ексклюзивчик для Майдану
------------------------------------------------------------
Место действия - штат Карнатака, дорога, что соединяет столицу штата Бангалор с побережьем. Время - 2 января 2001 года, около 10 часов утра. Я возвращаюсь автобусом из Гоа, где встречали новое тысячелетие на морском берегу, в Бангалор. Автобус сильно (даже по индийским меркам) опаздывает - он должен был быть в Бангалоре в 9:30 утра, но сейчас уже 10:30, а до Бангалора еще километров 200.
Надо сказать, что я сделал крупную ошибку, не подумав заранее об авиабилетах. Когда до меня доперло, что на встречу Нового года и тысячелетия в таком популярном месте, как Гоа желающих будет немало - билеты-то уже туууу-туууу... Пришлось бронировать билеты на автобус. А это 15 часов езды, клопы (автобусы со спальными полками). И более того, наплыв людей был такой, что автобусные компании объявили дополнительные рейсы, на которые выгребли автобусы, не передвигавшиеся самостоятельно до этого, наверное, лет 20. По крайней мере, то, на чем я ехал обратно, создавало именно такое впечатление. Что-то постоянно визжало и скрежетало, подбрасывало так, что я постоянно вспоминал множество людей, чертей, чудовищ, и разные степени их родства. Спать не помогла даже выпитая на двоих бутылка неразбавленного виски.
Автобус выехал из Нова-Гоа с опозданием на час, и с тех пор все сильнее и сильнее отставал от графика. Несколько раз он останавливался для "ремонта на ходу", при этом тратя драгоценные ночные часы, когда дороги сравнительно пусты. Пассажиры-индийцы вели себя спокойно - знали, на что шли, но я с несколькими коллегами-европейцами были в бешенстве от такого опоздания (хотя тоже хороши - какдось бы уже не первый месяц тут, могди бы и привыкнутьк тому, что индийское понятие точности сильно отличается от европейского). Забегая вперед, скажу что до Бангалора автобус так и не доехал - километров за 40 до места загорелся двигатель, народ пришлось срочно эвакуировать. В конце концов двигатель потушили, но дальше автобус двигаться уже не мог. Водитель стал распихивать людей на попутные автобусы, а то и на грузовики. Мы подумали-подумали, потом нашли телефон и вызвали такси...
Но это еще впереди. А пока мы едем. Несмотря на утро, уже жарко. Плоскогорье. Знойное марево над сухой красноватой почвой. Поля, сады, огороды, крестьяне (рано утром сидят на полянке рядами на стульях - смотрят единственный на село телевизор), буйволы с сидящими на спине птицами, обезьяны. Кадры из жизни - как обрывки кинопленки. Что ни говори, а на индийские пейзажи по сторонам дороги не приедаются - смотреть всегда интересно.
Автобус подъезжает к service area. Стоянка, хоть и сокращена из-за большого опоздания, но все-таки будет. Индийская "зона отдыха" выглядит совсем не так, как их аналоги на Западе. То есть, по смыслу все то же, но намного примитивнее, обшарпаннее и грязнее. Пустая по утрам "зона отдыха" с остановкой автобуса тут же ожила. Из окрестных домов сбежались и стали за прилавки продавцы, и повара. Чуть в стороне просят милостыню двое прокаженных, рядом свалена в кучу груда кокосовых орехов - мужик срубает ловким ударом тяжелого ножа часть скорлупы и тут же втыкает тростинку - напиток со вкусом шампуня готов. Рядом заработал древний мини-пресс, отжимающий сок из стеблей сахарного тростника - тоже для пассажиров.
Но мне пить не хочется. Мне, миль пардон за натурализм, хочется совсем наоборот - автобус-то без удобств. Так что я ищу взглядом соответствующее сооружение. Надо сказать, что индийцы, по крайней мере на юге Индии, в этом отношении народ простой и даже в центре крупных городов обходятся без туалетов, используя просто канавы по сторонам проезжей части, а канавы там обязательно имеются - в сезон оетнего мусона без них нельзя. Страна писающих мальчиков и девочек. Но на service area все-таки туалеты есть. Правда, грязь там такая, что иностранцы обычно просят отъехать и остановить автобус минут на 10 возле какой-то рощи. За полсотни рупий водитель обычно соглашается. Но наш опаздывает и не согласится.
Итак, я ищу взглядом соответствующее сооружение. Ага, вот оно! Большое. На полсотни посадочных мест, не меньше (и нафига оно такое большое, если народу практически нет?). Сбоку к туалету примыкает какая-то маленькая пристройка. На стене пристройки надпись. С того места, где я нахожусь, мне видна только маленькая часть надписи - "IN...".
По мере того, как я приближаюсь к туалету, мне надпись на пристройке становится видна полностью. Я читаю и потихоньку обалдеваю.
INTERNET BROWSING CENTRE!!!! (меня добило именно это устаревше-британское "centre" вместо "center").
Я не поверил своим глазам и заглянул внутрь.
Все действительно так. Эта пристройка к туалету - действительно интернет-кафе. Маленькое. В пристройке нашлось место только для трех столов с компьютерами, при этом вытянуть ноги сидящим за ними будет невозможно, а стол человека, берущего деньги, находится уже на улице.
Когда я отошел от дверного проема, ошарашенный таким контрастом - интернет-кафе в туалете, я поднял голову вверх. То, что я заметил, заставило меня обалдеть еще больше.
СПУТНИКОВАЯ ТАРЕЛКА. На крыше туалета.
Не удержался и отравил нескольким знакомым коротенькие емейлы вроде "Privet! Eto ya pishu iz tualeta". Все работало. Связь была отличная, интернет буквально летал.
...
Уже сидя снова в автобусе, я подумал: а ведь то, что я увидел, как нельзя лучше символизирует Индию.
Большой, грязный и вонючий сортир с маленькой высокотехнологичной пристройкой и спутниковой антенной на крыше.
2006.09.24 | stefan
Находка - Владивосток, 1969.
А на Далекому Сході я був один раз, в 1969р.Після 2-го курсу ОІІМФ(одеський ін-т інженерів мор.флоту).
Находка, Владивосток.Чудовий край.Тихий океан, Японське море, бухта Золотий Ріг.
Вода більш солена ніж в Чорному морі.Дуже багата морська флора і фауна.
Морські краби, їжаки, зірки, дуже багато водорослей.Ниряння з маскою було супер-задоволенням.Клімат дуже вологий, подібний до клімату Підкарпаття.
Находка - найбільший порт на Далекому Сході СССР.Штаб-квартира Далеко-Східного морського пароплавства.Порт і місто збудовані після 2-ї світової війни. Типова безбарвна архітектура міста.
Була проблема купити одеколон.Одеколон був в магазинах, але дуже дорогий(по студентським міркам).Причина виявилась тривіальною.Весь дешевий одеколон скуповували "на корню" місцеві "хіміки".
Так в совкові часи називали зеків, які відбували покарання на "стройках народного хозяйтва".
...
В Находці я вперше побачив живих японців.Тоді була пасажирська лінія
Японія - Находка.(Владивосток був закритим портом, і іноземців там не
пускали).
Маленькі на зріст.Всі якісь спортивні.Не встигли зійти з трапу на беріг, як діставали ракетки і починали грати в бадмінтон.
...
Владивосток сподобався нам.Красива набережна.Головна вулиця з пагорба спускається прямо до моря.Там на самому березі океану був новий кінотеатр "Океан" і гарне кафе-ресторан.Здається, з такою ж назвою.
Ми там гарно посиділи, і згадували Одесу.
Непривично було взнати, що в Примор"ї проживає досить багато етнічних українців.Деякі земляки поселились тут ще за царських часів, деякі-пізніше.Частина приїхала сюди прмусово, частина-добровільно.
Потім з одним студентом заїхали до його родичів.Жили вони в невеликому власному будиночку.Але кімнат було багато.Хоч і маленькі.Це мене дуже вразило.В Україні я такого не бачив.Тоді всі будували великі кімнати.
Тільки тепер я зрозумів причину, чому в Примор"ї були такі невеликі кімнати.Це-вплив Японії.Економія матеріалів, енергії для обігрівання дому.Маленька кімната (6-8кв.м)ставала теплою за 10-15хв. при опаленні вуглем.
Стандартна 15-20метрова кімната в Україні потребувала для розігрівання
40-60хв.
2006.09.25 | DoctorZ
Re: Находка - Владивосток, 1969.
> Тільки тепер я зрозумів причину, чому в Примор"ї були такі невеликі кімнати.Це-вплив Японії.Економія матеріалів, енергії для обігрівання дому.Маленька кімната (6-8кв.м)ставала теплою за 10-15хв. при опаленні вуглем.> Стандартна 15-20метрова кімната в Україні потребувала для розігрівання
> 40-60хв.
А мене на Сахалині сперш вразили деревяні дома. Наіть великі, 2-3 поверхові - все одно з дерева. Також з таими самими маленкими кімнатами. Й пічне опалення - вугіль чи дрова.
Це, до речі, нам давало багато роботи (я служив у пожежно-рятувальній команді)
Не думаю, що це вплив Японії. Дійсно, в тих таокж кімнати здебільщого маленькі,але причина інша - в японців не так критичне питання опалення, як обмаль місця. У Примор_ї та на Сахалині цього немає. Але опалювати так дійсно простіше и швидше, тому з різних причин прйшли до одного й того ж рішення.
2006.09.28 | stefan
Offtopic. "АНТИУКОЛОВ" (/)
Offtopic. "АНТИУКОЛОВ" (/)http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_free&trs=-1&key=1159404824&first=&last=
2006.10.01 | stefan
Пригоди української сім"ї на Балі (Індонезія)(л)
01-10-2006 16:18, МінорПригоди української сім"ї на Балі (Індонезія) http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_culture&key=1159708736&first=1159708736&last=1158181363
Як обійтися без туристичних агентств
Після виборів нам захотілося втекти з України подалі. Маєте зрозуміти – ця кампанія була найдовшою з усіх українських виборчих кампаній (здається, вона не закінчилася і тепер). Після такого виборчого марафону хотілося відпочити і якомога довше і не чути про політику, і не бачити політиків. Так, звичайно ж, не буває, але помріяти можна:-)
Пам‘ятаючи свій перший досвід відпочинку закордоном, я проігнорував численні реклами туристичних агентств і вирішив знайти готель і країну сам. На щастя є Інтернет і англійська мова, якою пишуть більшість готелів світу на своїх сайтах.
Спочатку мене вабило на Таїті. Пам‘ятаєте товстого мультяшного котяру, який відповідав папузі: „Таити-таити, нас и здесь неплохо кормют”. Але коли я дізнався, що після 13 годинного перельоту до Сінгапуру на Таїті (Французька Полінезія) потрібно летіти ще годин 10, мій запал якось вигас.
Ідея полетіти на Балі виникла спонтанно і зміцніла після того, як ми дізналися, що номер на двох з дитиною нам обійдеться лише 100 доларів на добу. Уточнюю – номер у 5 –зірковому готелі „Шератон-Лагуна”, з виходом прямо у воду басейна-лагуни. Дешевизна пояснюється 50% знижкою для пасажирів Сінгапурських авіаліній та відсутністю агентської націнки для лохів. Сайт Шератону легко знайти в Інтернет, але про знижки можна дізнатися лише на місці або по телефону. Ми позвонили. Це набагато дешевше, ніж переплатити агентству-посереднику згори півціни.
Американці і росіяни вже давно бронюють готелі безпосередньо і напряму. Це стосується тих країн, де віза продається просто в аеропорту. Збираючись за півсвіту ми уважно вивчили всі відгуки російських туристів, бо українців там майже ще не було. Як виявилось потім ці відгуки зекономили нам силу-силенну грошей. І вже перебуваючи на Балі, я дав собі слово написати відгук-нарис. Тим більше не часто український „журналюга” потрапляє так далеко від дому.
Довга дорога в небі
Авіабілети ми купили так само через Інтернет. На щастя компанія KLM продає через Всесвітню мережу дорогу до Сінгапура лише з однією пересадкою в Амстердамі. У Сінгапурі нам потрібно було пересісти саме на Сінгапурські авіалінії, щоб отримати 50% знижки в готелі. Тому другу частину дороги ми замовляли окремо.
Вилітали ми 1 травня, у Києві було сиро, прохолодно, але вже добряче відчувалася весна. Треба сказати, що ми спеціально вибрали травневі свята, бо тягнули за півсвіту з собою дитину. Але по-перше, нашому Назару було майже сім, а по-друге, хлопчак аж гарцював, як той кінь, так хотів летіти з батьками на таємниче „Балі”.
Бориспіль відпустив нас легко у невеликому Боїнгу, що домчав нас до Амстердаму за пару годин. Голландський аеропорт вразив гігантськими розмірами, у порівнянні з якими Бориспіль нагадує вантажний термінал на окраїні провінційного міста. До нашого рейсу величезним двоповерховим Боїнгом 747-200 залишалося лише півгодини і по аеропорту ми не проходили, а пробігали.
В Амстердамському аеропорті є такі ескалатори, які горизонтально тягнуться через кожен термінал. Це звичайно ж допомагає долати величезні відстані всередині споруди. Знаючи, що в Сінгапурі нас чекає 32 градуси тепла при 100% вологості, я хотів купити хоча б одну нову футболку. Заскочивши до дорозі у „дюті фрі” я вхопив перше, що потрапило в очі – помаранчеву футболку з якимись дивними літерами на гербі. Коли я побачив скільки воно коштує, мені забракло повітря, але я таки дуже спішив і тому підписав чека на 65 євро, хоч мене душила жаба. Пізніше на Балі за ці ж гроші можна було купити приблизно 90 футболок. До речі, амстердамська футболка виявилася футболкою для фанатів Ейдховена з гербом цієї команди, але це мені вже пояснив в Україні кум, який, на відміну від мене, любить футбол.
Окрема проблема аеропорту - місця для курців. Моя дружина курить, а попереду нас чекав рейс у 13,5 годин, тому вона дуже хотіла насмалитися наперед. Як виявилося це зробити нелегко, довелося за 10 хвилин до посадки забігти в якийсь „Айріш паб”. Вразило те, що окрім пива для батьків, бармен одразу ж запропонував спеціальне дитяче меню для Назара і набір різнокольорових олівців у подарунок. Тепер моя дитина побачивши Айріш паб на Малій Житомирській кожного разу питається, чи не хочу я випити пива щоб знову туди зайти.
І ось нарешті літак. Звичайно ж ми летіли економ-класом. Білет на дорослого в обидва кінці і так, здається, коштував доларів 900. Летіти таким величезним боїнгом після наших Ту та Іл, це все одно, що пересісти з Волги у Мерседес останньої моделі. Все ніби і схоже – фюзеляж, два крила і хвіст, але відчуття зовсім-зовсім не ті. По-перше звукоізоляція потрясаюча. По-друге крісла набагато зручніші. По-третє тільки біля хвоста де ми сиділи було 4 туалети, не рахуючи тих, які були далі в салоні. Згадалося, як ми вперше летіли відпочивати закордон на Мальдіви через Москву у 2004 році - у боїнгу Трансаеро в економкласі працював лише один з двох туалетів та й той обригали п‘яні москалі.
Велетенська двоповерхова авіамашина - боїнг 747-200 – стартує так м‘яко, що ви навіть не помічаєте, як опиняєтесь на висоті кілька кілометрів. Набравши свою висоту близько 10 км і розігнавшись майже до 1000 км/год ми полетіли... на Київ. Через півтори години ми побачили під ногами вечірнє небо над своїм прекрасним містом. В районі Донецька ми влетіли в ніч, з якої вилетіли десь під Калькуттою. Світанок над Бенгальською затокою приніс нам прозоре повітря і ми побачили десь далеко внизу іграшкові кораблики, які один за одним рухалися з Заходу на Схід.
Боїнг рухався на величезній швидкості над Малазійським перешийком. Ні сидіти, ні ходити, ні лежати ми вже не могли. Назар був у туалеті більше 20 разів, але навіть ця розвагу йому вже добряче набридла. Дитячий фільм англійською мовою про чудіка на мітлі (Гаррі Поттер) ми вже вивчили настільки, що могли сказати наперед, як зміниться зачіска Гаррі, коли він побачить дракона під час змагань за кубок вогню.
Коли до Сінгапуру лишалося півгодини і ми побачили під собою знамениті башти Куала-Лумпуру, ми влетіли у величезний грозовий фронт. Тоді я ще не знав, що в Сінгапурі рідко буває цілий день сонце – екватор є екватор, майже кожного дня йдуть дощі. Вже на зниженні, коли боїнг опустився до кількох тисяч і розпочав розворот раптово він провалився вниз, якщо вірити висотоміру, буквально на 50 метрів. Здавалося кишки вилізли через рот. Хтось почав блювати, у когось натхненно зарепетувала грудна дитина. Але Боїнг вирівнявся і так само м‘яко, як і злітав, пір‘їнкою приземлився в аеропорту Сінгапуру.
Переходячи по величезній кишці-тубусу до споруди аеропорту я відчув гаряче дихання, ніби пройшов біля відкритої печі, але тоді, я подумав, що то тепло від гарячого двигуна. В аеропорту ми побачили цікаву сценку: чоловік 10 російськомовних намагалися добитися від китаянки, що їх зустрічала, куди їм рухатися далі. Вона не розуміла їхньої англійської, вони намагалися додати кілька російських слів. На щастя нам потрібно було покладатися лише на власні сили і ми галопом побігли до вже знайомої рухомої доріжки ескалатора на ходу вивчаючи вказівники.
Сінгапурський аеропорт виявився у півтора рази більшим за амстердамський. Окрім ескалаторів, там є справжні електропоїзди, які рухаються від терміналу до терміналу. Це ми зрозуміли на зворотному шляху, але тоді ми дбали лише про одне – встигнути сісти на інший боїнг-777 до Денпасару, столиці Балі.
Ми ледве не запізнилися і я дізнався все, що думала моя дружина про мої здібності у бронюванні авіаквитків (я особливо хвалився тим, що знайшов вигідні, короткі стиковки між рейсами). Боїнг-777 є новішою конструкцією в один поверх. Однак цей величезний літак просто нашпигований електронікою. На кожному кріслі є діючий телефон, провівши кредиткою по якому ви можете зателефонувати у будь-яку точку світу. Дзвінок до Києва протягом 3 хвилин нам обійшовся у 10 доларів. Кожен пасажир має свій екран, закріплений у спинці переднього крісла. Цей телевізор мав 95 телеканалів, з яких 3 канали були російськомовні. На жаль, 1+1 там не йшов. 777, летів ще швидше 1100 км/год майже на 11 км висоти.
До Денпасару летіли лише 3 години, тому не стяглося. До самого підльоту я нічого не бачив, настільки щільні хмари були внизу. Ми усвідомлювали, що перелітаємо у Південну півкулю. Згідно коріолісових сил, всі циклони там рухаються не за годинниковою стрілкою, а проти неї. У випадку коли на екваторі зустрічають два циклони з Південної і Північної півкуль – коротше ви можете уявити, що там робиться. Може тому ми летіли якомога вище.
В Денпасарі приземлилися, коли надворі вже було темно. В аеропорті треба вистояти чималу чергу з американських та російських туристів, щоб тицьнути прикордоннику паспорт, заплатити гроші і отримати туристичну візу. Рекомендую в черзі розважатися тим, що загрібати всі рекламні проспекти, до яких може дотягнутися ваша рука. Пред‘явлення кожного такого купону, означає мінімум 50% знижки на готель, масаж, ресторан і навіть таксі та дискотеку або аквапарк.
Вийшовши з аеропорту ми враз спарилися, бо наче потрапили до лазні. Тепер я зрозумів, що у Сінгапурі я проходив не повз двигун - то було повітря з вулиці. О 9 годині вечора, в столиці Балі було 28 градусів тепла і 100% відносної вологості повітря. Нас оточили якісь люди, серед яких мав бути представник нашого готелю. Справді один із них тримав табличку Мr Ukolov і на диво надсадно репетував українською з добрячим акцентом „Дабрій вєчір, панавє!” Пізніше ми з‘ясували, що він два роки жив у Києві, бо його тато дипломат тоді працював у посольстві Індонезії. Ми з радістю відгукнулися і заховалися у безкоштовне таксі від готелю, де працював кондиціонер.
(далі буде)
2006.10.03 | stefan
Пригоди української сім"ї на Балі -прод. ч.2
02-10-2006 13:29, МінорRe: Пригоди української сім"ї на Балі - продовження ч.2
Перекласти (eng рус укр)
5-зірковий „Шератон Лагуна” виявився саме таким, як ми його бачили на його сайті. Парилка, яка почалася в аеропорті, закінчилася тропічним дощем, який уперіщив, як тільки ми зайшли на рецепшин. Поки я полагоджував формальності, дружині й дитині принесли мокрі рушники, скручені у рулончик і охолоджені в холодильнику. Після освіжаючого обтирання обличчя персонал запропонував вітальний коктейль з якихось дуже солодких екваторілальних фруктів.
Номер був досить просторий. Для дитини поруч з нашим ліжком поставили розкладний диванчик. Туалет мав стандартний 5-зірковий набір: полотенце для ніг, полотенце для обличчя, полотенце для рук, полотенце для тіла на кожну особу; банні халати; одноразові зубні щітки, зубні пасти; одноразовий станок, пінка для гоління, крем після гоління, одноразові гребінці, набір шампунів для тіла і волосся у душі; унітаз, біде, умивальник, душ, спеціальне дзеркало для гоління. Я так детально все описав, бо пам‘ятаю, як вперше поїхавши на відпочинок у 5-зірковий готель, я зрозумів, що масу речей тягнув даремно за кілька тисяч кілометрів.
У номері також була безкоштовна питна вода, електрочайник, пакетики чаю і кави. У барі, як завжди, був цілий набір страшенно дорогого алкоголю, який краще навіть не чіпати. Також у номері був телевізор і супутниковим телебаченням, шафа, столик, письмовий стіл, вихід в Інтернет (я брав з собою ноутбук). На балконі був плетений столик, два крісла, драбинка в басейн і попередження, що там не можна сушити білизну. Власне то було і неможливо – нічого не висихало, бо вологість завжди була 100%. Звичайно ж, замало не забув, у номері був персональний кондиціонер. Хух. Здається нічого не забув.
Перше що ми хотіли з малим було подивитись на унітаз. У південній півкулі, я вже писав вода закручується проти годинникової стрілки, а система унітазу була американська – тобто там постійно стояв досить високий рівень води. Це було живим підтвердженням, що ми залетіли настільки далеко від дому.
Ми були досить стомленні, тому дитина заснула одразу, а ми побігли подивитися на океан. Тим більше, що я тягнув із собою, маску, ласти і трубку для снокерлінгу (плавання з усім цим по поверхні води). Перша несподіванка нас чекала через 50 метрів на березі – океану там не було! Тобто він десь грізно шумів і ми його чули, але пісок закінчувався великою калюжею, що тягнулася метрів 400 аж до рифу. Уночі в лагуні було води по-кісточки, зате купа всіляких „снейків” (мурен), крабів та іншого океанського добра, яке так любить ужалити або вкусити у найбільш непотрібний момент.
Звичайно ж я був розчарований. Було зрозуміло, що вранці, коли з припливом вода прийде, вона буде скаламучена рифом і щоб поплавати доведеться наймати човен і їхати кудись через риф.
Тим часом ми засіли у якийсь прибережний бар на території нашого готелю і пригоди розпочались! Справа в тому, що на Балі рай для рекламістів і торгашів – торгуватись можна завжди, у будь-якому магазині, барі, ресторані і навіть в аеропорту. Ми сторгували 50% знижки за каву і коктейль. Але на другий день з‘ясували, що це було удвічі дорожче ніж в середньому по країні
Рано-вранці, до нестями і болю у м‘язах всього тіла наплававшись у лагуні-басейні, ми засіли планувати наш відпочинок протягом наступних 7 днів. Готель пропонував купу послуг: поїздка на снокерлінг або дайвінг, школа дайвінгу, сафарі на слонах, рафтінг (спуск по гірській річці), екскурсії в місто Куту, в аквапарк, дискотеку, сувенірний шопінг, екскурсії на фабрику батіка, в „срібне село”, в „золоте село”, в „дерев‘яне село” у „село художників”, на найвищий вулкан у центрі острова (понад 3000 м), на сусідній острів літаком, по буддистських храмах. Будь-яка з цих екскурсій коштувала не менше 200 доларів на людину, а екскурсія з перельотом на сусідній острів, де була „дика природа” коштував 400 у.о. на особу. Втім, завдяки інтернету ми були готові до такого повороту подій. Причому ці знання знадобляться кожному, хто наважиться поїхати відпочивати на Балі.
Панове, не беріть жодної екскурсії у готелі, навіть якщо це масаж – це завжди мінімум у два рази дорожче і частенько гірше за якістю послуг. Замість того потрібно наймати таксі. Навіть якщо ви вивчали німецьку і ані в зуб ногою по-англійськи, попросіть знайомих записати для вас кілька фраз:
Кен ай одер ка (таксі) – чи можу я замовити авто?
Вері експенсів – дуже дорого
Мейбі лес? – може дешевше?
І найголовніші дві фрази:
1. "Ай нід дискуант" або "хев ю дискуант?"
та
2. Ду ю лайк футбол? Ду ю ноу Шевченко? Хі із фром Юкрейн енд ві а фром Юкрейн!
Після того як ви скажете фразу №2, сміливо повторюйте фразу №1 і ціна впаде як мінімум наполовину.
Захоплення футболом там справді повальне. Навіть якщо після дощу футбольне поле покрите водою, хлопці все-одно ганяють м‘яча по воді. Андрій Шевченко міг би там реально відпочивати безкоштовно. Бо він для них навібог! Одна тільки згадка про нашого знаменитого земляка, одразу відрізняє вас від росіян і дає такі знижки, про які раніше можна було тільки помріяти.
2006.10.03 | stefan
Пригоди української сім"ї на Балі -прод. ч.3
03-10-2006 11:22, МінорГори на Балі, сафарі, рафтинг і москалі - продовження ч.3
Перекласти (eng рус укр)
Оренда таксі на день для поїздки по острову коштувала аж 40 доларів разом з бензином. Причому ми знайшли таксиста, який добре знає англійську просто на вулиці. Там існують різні типи таксі. Я рекомендую „блу” – вони найдешевші з нормальних і там зажди працює кондиціонер.
Треба сказати, що острів Балі знаходиться південніше головного острова Індонезії Ява і за площею приблизно такий, як Київська область. На Балі постійно проживає 10 млн. чоловік, більшість яких сконцентровано у містах. Особливість Балі у тому, що 90% населення сповідують тут буддизм та індуїзм. Інші 10% є християнами та мусульманами. І це при тому, що основна релігія Індонезії – іслам.
Таксист розказав, що у випадку одруження на Балі індуски з мусульманином всі діти будуть автоматично індусами. Якщо чоловік індус, а жінка мусульманка – всі діти все-одно індуси. Може тому мусульманське населення на Балі неухильно скорочується. А якщо врахувати, що тут кожен порядний чоловік офіційно має до 3 жінок, то ви розумієте, що дітей дуже багато.
Ми приїхали на Балі якраз на їхнє свято, коли цілий день індуси не працюють і по вулицях тягають такого собі дракона, дуже схожого на того, якого носять китайці на їхній Новий рік. Нам пояснили, що це дух, що уособлює зло, яке не страшить тих, хто танцює довкола нього і веселиться. Все це було дуже мальовничим – сотні людей, де всі жінки в саре, а чоловіки в чалмах і білому одязі. Всі тягають на голові якісь блюда зі стравами і ходять в гості від села до села.
Повільно об‘їзджаючи ці процесії ми поволі піднімалися в гори, які майже зливалися з небом довкола нас. Гори тут особливі, з відвісними скелями, але повністю покриті деревами та ліанами. Що вище в гори, то легше дихалося нам. На висоті 2000 метрів ми навіть змогли вимкнути кондиціонер – температура на вулиці упала до 25 градусів тепла. Водій явно замерз і все поривався увімкнути обігрів, але ясно, що ми були категорично проти.
На перевалі, що проходив трохи вище нашої Говерли, стояв індійський ресторан, де ми і перекусили. Їжа була страшенно перчена, що є особливістю гірських районів Балі. Ми зробили потрясаючої краси знімки високогірного озера та одного з найвищих вулканів. На його схилах починався національний парк у якому охороняють бенгальського тигра та хижих і небезпечних варанів комодо.
Звичайно ж тваринний світ на Балі надзвичайно різноманітний. По дорозі в гори ми заїхали у парк птахів і парк змій. Пам‘ятаю як нас нажахала королівська кобра, яка кидалася кусатися навіть за склом. Річки Балі здебільшого гірські, але теплі. Може тому їх полюбляють крокодили, які проте досить невеликі і остерігаються кидатися на людей.
Наступного дня ми замовили рафтінг і сафарі на слонах. Взагалі ця екскурсія коштує кількасот доларів, але завдяки замовленню без посередників вона обійшлася нам у 80 американських грошових одиниць. Телефон ми знайшли через Інтернет.
Спочатку було „сафарі”. Звичайно ж ми ні на кого полювати не стали – нас просто посадили на спину величезного слона, на лобі якого сидів усміхнений добродушний індус. В такому положенні, погойдуючись в такт ході, ми 40 хвилин „пливли” справжніми джунглями і навіть форсували невеликі водні перешкоди.
Набагато цікавішим був рафтинг – спуск по гірській ріці. Але спершу про компанію, бо тут нам трапилися земляки. По дорозі на рафтинг, таксі мало забрати ще двох ненормальних, які шукали гострих відчуттів і ми заїхали в сусідній 4-зірковий готель. До нас підсіла парочка, яка після першої почутої української фрази кинулася нам на шию, розповідаючи, як їх дістали на Балі москалі.
На сміх курям, то були російськомовні одесити. Причому він - татарин, який приїхав до Одеси з Казані, а вона - наша українська єврейка. Вони летіли Еар Франс і мали у Сінгапурі екскурсію від їхнього туристичного агентства. Через те, що вони російськомовні, агенція посадила їх у великий автобус, де всі інші були москалі. Лише за півдня екскурсії москвичі (а це були саме туристи з Москви) разів зо 20 розказали їм, що ми всі тут „тупі хохли”, що дивно бачити „злиднів-хахлів” так далеко від дому, що в Сінгапурі нема сала, а тому не ясно, що ж тут роблять хохли. Коротше кажучи після однієї екскурсії в компанії москалів, російський татарин і українська єврейка стали переконаними „буржуазними українськими націоналістами”.
Так от на рафтинг на один пліт пішли одесити і ми. Спуск до річки тривав хвилин 20 по довжелезних сходах у справжньому тунелі з ліан, в яких підозріло шелестіло і шипіло щось страшне і мабуть отруйне. Але інструктор-індус нас відволікав розмовами. До кінця спуску наш Назар був варений, але тримався, бо він український козак
Але коли ми побачили річку, дружина все ж таки поривалася лише сфотографуватися на пам‘ять і готова була дертися по сходах знову угору. Справа в тому, що перед нами ревів справжній повноводий гірський потік з порогами і невеличкими водоспадами. Було просто не реально собі уявити, що ми можемо там плисти.
Гірський пліт був досить великий і мав всередині прив‘язані мотузки. Назара, як самого малого і легкого посадили всередину. Він зрозумів, що коли інструктор кричить „бум-бум”, треба не відпускаючи весла, хапатися за мотузки і затримувати подих, що не напитись води.
Інструктор сів позаду, ми з одеситом посередині кожен із свого боку, а дівчат посадили ближче до носу. І почалось. Нас крутило, заливало, било об каміння. На щастя на річці траплялися і порівняно спокійні ділянки. Через годину ми пристали на відпочинок на мілину і полізли купатися, не знімаючи рятувальних жилетів. Поруч, з висоти майже 40 метрів, у низ летів невеликий водоспад. За прикладом свого інструктора, ми усі спробували встояти під його струменями. Температура гірської води була градусів 20 і це було просто чудово, після тієї парилки, яку ми змушені були терпіти на горі.
Коли ще через годину того скаженого спуску ми нарешті пристали до берега, м‘язи боліли так, що я зрозумів - через „крепатуру” вже не піднімуся вранці наступного дня. А потрібно було ще піднятися з каньйону, де протікала ріка.
Ввечері ми з одеситами пішли у ресторан морських продуктів на півострові Джимбаран. Сонце тихо топилося в Індійському океані, столики стояли просто на пляжі і ноги тонули у піску. На вході офіціант люб‘язно привітався: „Гуд івнин”, „Бонжур”, „Дабрій вєчєр”. І одесити страшенно зраділи, бо погано знали англійську:
- О! Как хорошо! Вы знаете русский! Меню, пожалуйста
- Спасиба!
- Принесите нам для начала большую тарелку креветок-гриль.
- Спасиба!
- Вы понимаете, что мы заказали?
- Добрый вечер!
Ми сміялись до сліз. Офіціант по-російськи знав тільки два слова і не зовсім розумів, що вони означають. Довелося перейти на вже звичну англійську.
Рибу ми вибирали живу. Пам‘ятаю я замовив якогось хижака з лимоном і біле вино. Треба сказати, що наш білий амур все ж таки набагато смачніше, але є такі, хто навпаки люблять морську рибу. Обід на 4 персони обійшовся у 200 гривень, що для ресторана такого рівня у Києві просто неймовірно дешево.
Під кінець, коли на небо висипали перші зорі і виплив місяць майже у зеніт (ми ж були неподалік від екватора), над пляжем зненацька розляглося „Камбат, батьяня, батьяня камбат”. Це російські туристи замовили ансамблю місцевих аборигенів російську пісню. „Москалі”, - в один голос похмуро вимовили ми...
2006.10.03 | stefan
Пригоди української сім"ї на Балі -прод. ч.4
03-10-2006 16:53, МінорШопінг на Балі - продовження ч.4
Перекласти (eng рус укр)
Взагалі, я завжди з іронією ставився до так званих туристів, які тягнули з кожної поїздки купу речей. Пам‘ятаю, як у 2002 році ми випадково заїхали у Будапешт у своєму авто (тоді ще не були потрібні візи). Ошалівши від архітектури старовинного міста, замало не проковтнувши язик від угорської кухні, я сп‘янілий від вражень зателефонував до сестри, щоб розказати про те, що бачу. Але я не врахував, що вона старша від мене і належить до покоління безнадійно зіпсованого вічними радянськими дефіцитами, тому мене нахабно перебили вже на другій фразі вигуком: „Ти в Будапешті?!!! Шмотки купуй! Греби усе що бачиш, у нас воно все дорожче!” Тоді я обурювався і сміявся.
Тільки на Балі я зрозумів, що бувають країни, де магазини не менш цікаві, ніж океан. Уявіть собі діамантове кольє, яке в Україні коштує півтори дві тисячі доларів, а там лише пару сотень. Ви б побачили спортивне і дитяче взуття за безцінь – точно таке саме і з тієї ж країни, що і в київських „бутіках”. Про підробки під „ролекси” за 8 доларів я міг би і не писати. Ми купили кілька таких годинників для сміху і подарували їх знайомим помічникам депутатів, щоб вони не відрізнялися від своїх шефів.
Супермаркетів купа, але є дорожчі і дешевші хоч продають одне й теж. Краще запитати у таксистів де знаходиться індійська торгівельна мережа „Матахарі” – там особливо добрий вибір. Але обережно! У перші ж відвідини магазину місцеві вирішили, що я сексуальний маніяк і замало не дали кийком по плечах.
Ми побачили велетенський відділ бюстгальтерів. За площею десь як один поверх універмагу „Україна” у Києві і моя дружина, кинувши через плече „я ненадовго” зникла там, як у Бермудах пропадають літаки. Я терпляче чекав хвилин 30, але потім почав хвилюватись. Справа у тому, що всі документи і гроші залишилися в її сумочці і я наважився розпочати пошук. Біда в тому, що балійці маскують примірочні кабінки і їх не так просто знайти. Але навіть якщо ви знайдете таку кабінку, ви ж не почнете заглядати у відділі бюстгальтерів хто там стоїть.
Я знайшов вихід і вивчав ноги – адже кохану, з якою ми одружені вже 10 рік, я б упізнав навіть по взутті. Але біда у тому, що то було якраз свято, коли індуси не працюють і увесь персонал був з нечисленних мусульман, а для них дивитися на ноги – це все одно що лапати за груди чужих жінок! Вже біля другої кабінки мене схопили за руки і досить нечемно потягнули до виходу. Поки я пояснив, що шукаю дружину, поки вони це зрозуміли, поки вони повірили, що документи у неї, нарешті, як спасіння з‘явилась і вона. Звичайно ж перед мною вибачилися і відпустили, але попросили більше на чужі ноги (!!!) не задивлятися у відділі для бюстгальтерів.
Сувеніри ж найкраще купувати не у „Матахарі”. На Балі існують спеціальні поселення майстрів, які так і називаються „Голден вилидж”, „Сільвер вилидж” і „Вуд вилидж”. Щоб побачити всі ті принади і побувати на фабриці, де роблять батік, ми знову найняли таксі і поїхали до гірського Балі.
„Батік” – це фарбований натуральний шовк. Фарба досить стійка і нею малюються спеціальні традиційні візерунки, які не сходять після багаторазового прання. Існує спеціальна методика, як це робити, а шовк до сьогодні прядуть вручну на механічних станках. Поруч магазин виробів з батіка.
Наталка купила традиційне саре і цього літа у спекотну погоду з радістю носила його у Києві. Собі і Назару я купив теніски з натурального шовку – дуже легкі і дуже яскраві. Моя 54 розміру коштувала на наші гроші десь 90 гривень. Така дешевизна на якісні речі приваблює до цієї фабрики силу-силенну російських туристів. Саме там сталася одна незабутня зустріч.
Ми якраз вибирали теніски, спілкуючись з персоналом англійською, коли до магазину завалилася компанія напідпитку. „Маш, а маш, купи себе косынку, буш на картошку таскать”, - почувся життєрадісний бас. „А на хуй она мне нужна – ты б лучше портки себе шелковые прикупил, может как мужику помогать будет”, - негайно прозвучало у відповідь. Назар негайно смикнув мене за рукав і схвильовано зашепотів: „Тату, а та тьотя сказала погане російське слово!”. В цей час „русо туристо” добродушно доскіпались до продавця: „Мужик, а почем штаны продаешь?„ I do not understand you!” – відповідав той. „Я те русским языком спрашиваю, чего, блядь, за портки хочешь?!” – починав злитися „туристо”. Я не витримав: „Ребята, здесь дети – попридержите мат – штаны стоят 3000 рупий» «Извини, старик, мы думали ты не русский», - була відповідь. „Так оно и есть – я не русский», - мені нічого не залишилося, як відповісти саме так.
Ні, вони люди не кончені, просто гарно випили перед тим, бо після цього знітилися і тихенько без матюків вийшли з крамниці геть.
Сільвер та інші вилиджи вразили величезною кількістю прикрас з благородних металів по досить низьких цінах. Золото ми не брали, але срібні браслет і кульчики все ж таки купили. Найбільше грошей витратили на місцевий живопис, та традиційну балійську дерев‘яну скульптуру. Ці дракончики, будди, шіви та танцівниці тепер є у багатьох наших друзів і виглядають вони просто чудово.
2006.10.08 | куць
Re: Пригоди української сім"ї на Балі -прод. ч.4
Йоклмн! Як ви смачно розповідаєте!Я вже хочу на Балі!
2006.10.08 | stefan
Пригоди української сім"ї на Балі -закінч. ч.5
05-10-2006 11:16, МінорДодому, в Сінгапур – у рідну Європу! - закінчення ч.5
Перекласти (eng рус укр)
По дорозі додому ми навмисно зробили зупинку у Сінгапурі, повіривши рекламним проспектам одного з російських агентств. Ми зупинилися там на півтора дні і треба сказати, що воно того було варте.
Мало хто знає, що Сінга Пур – перекладається, як місто Лева, іншими словами „Львів”. Однак на назві схожість з Галичиною закінчується. Місто-держава Сінгапур є республікою, де процвітає парламентаризм. Ось уже 17 вибори поспіль вибори виграє одна й та ж сама партія, а інша оголошує себе в опозиції.
Сінгапур має 4 державних мови, які вивчаються в школі і які зобов’язані знати і розуміти усі: китайська (мандарин), хінді (індійська), середньо індонезійська та англійська. В різній мірі ними володіють усі. Економічно ж колишня британська колонія Сінгапур є процвітаючим Азійським тигром, забудована в ультра модерному стилі хмарочосами, має величезну кількість банків на душу населення і найбільший у світі торгівельний оборот морського порту.
Нафта добувається тут також, поруч, у їхньому морі. Податки помірні, але є досить високі екологічні збори. Треба розуміти, що Сінгапур – це острів і площа його досить обмежена. Тому влада, регулюючи кількість авто запровадила настільки величезні екологічні збори з власників автомобілів, що дозволити собі утримувати авто можуть тільки дуже багаті люди. Для інших існують досить дешеві таксі і громадський транспорт. На 2 мільйонне місто у них 15 000 таксомоторів і часом здається, що їх набагато більше ніж в Києві.
Місто чистеньке, аж вилизане. Воно і не дивно, коли дізнаєшся, що штраф за викинутий папірець сягає 200 доларів, за куріння на вулиці – 400. Але наші колишні співвітчизники і там засвітились. З уст в уста англомовні екскурсоводи розповідають бувальщину, як російський турист вирішив попісяти просто у кущах острову розваг Сентоза. Звичайно ж його витягли з кушів поліцейські, відвели у суд і потім вся група складалася грошима щоб заплатити штраф.
„Сентоза” – це такий собі сінгапурський гідропарк. Точніше наш Гідропарк був би таким, якби в нього вкласти кількадесят мільйонів доларів і кілька років чистити і вигрібати сміття. Туристичні агентства пропонують екскурсії на Сентозу по 150 доларів на дорослу особу. Однак ми взяли таксі, доїхали туди за 3 долари у купили білет „все включено” для сім‘ї з дитиною за 55 доларів, отримавши повну свободу дій і вхід на будь-які атракціони острова. Що і вам рекомендую.
Подивитись є на що. Абсолютно неймовірним є океанаріум, де ви можете рукою погладити молоду акулу. Уявіть собі величезний акваріум, всередині якого прокладений скляний тунель з рухомою доріжкою, по якій їдуть люди. Таким чином ви опиняєтесь на 3 метровій глибині і можете спостерігати десятки акул, скатів, вугрів, мурен та інших велетенських, сріблястих і дрібних мешканців моря.
Надзвичайно цікавим є світлове лазерне шоу. Клоун говорить з голографічним смішним восьминогом, який утворюється завдяки лазерному малюнку на потоках води. Восьминіг кольоровий, сміється, стрибає і діти дивляться на нього, як заворожені. До речі ходити пісяти у кущі не рекомендується не тільки через штрафи. Сінгапур знаходиться практично на екваторі і одному Богу відомо, хто в тих кущах живе. На щастя по всій Сентозі туалети на кожному кроці.
На другий день ми поїхали в китайський квартал і відвідали місцевий зоопарк. Знову ж таки не користуйтесь послугами агентств. Китайський квартал майже у центрі міста і з будь-якого готелю таксі до нього обійдеться максимум в 4 долари. Ми доїхали взагалі за 2. Зоопарк – найдальша точка і таксі туди обійшлося в 10 доларів.
Зоопарк знаходиться біля сінгапурського кордону, який охороняють з усією строгістю – колючка під струмом, перекопана смуга, відео спостереження, автоматники із собаками. Звичайно ж бояться не інтервенції – всі ці заходи проти нелегалів та контрабанди. Довкола досить бідна Малайзія і охочих переселитися в цей Східно-Азійський рай дуже багато.
Закони тут взагалі надзвичайно суворі. За доведеним звинуваченням у крадіжці приватної власності у Сінгапурі ви не тільки отримаєте тюремний термін, - вам відрубають палець. Таке тавро залишиться з вами навіки.
Зоопарк надзвичайно великий і майже не має кліток. Леви і вовки, ведмеді і слони утримуються у великих вольєрах, оточених... лише електричним парканом. Для того щоб відвідувачі не стомлювались по зоопарку ходять відкриті автобуси та невеличкий дитячий поїзд.
По всій території крім туристів ми бачили купу сінгапурських дітей. Напевне навмисно вчительки ставили в одну пару китайців з індусами. При цьому всі мило щебетали то по-англійськи, то по-китайськи.
І мало не забув про сінгапурські готелі. Звичайно ж вони бувають різними. Ми зупинилися у 4-зірковому, але навіть там був басейн. З цим басейном була пов"язана ще одна цікава історія.
У нас в СРСР ми з дитинства звикли до того, що вода є хлорована. Колись я професійно займався плаванням і пам"ятаю цей неповторний запах басейну, який не змивався ні в душі і якого не перебивав навіть одеколон.
На відміну від нас, в цілому світі знають, що хлор речовина отруйна. Його використовують для очищення чаші басейну, але в такі дні там ніхто не купається. В готелі також вирішили почистити басейн, а тому запустили туди хлоровану воду і поставили таблички, мовляв, danger хлор! Але двом українським дівчатам, які вирішил покупатись було не зрозуміло, чому їх так лякає хлор. Окрім того вони були з крутими хлопцями, а тому просто не визнавали ніяких заборон.
Відпихнувши хлопця, який просив їх не лізти в басейн вони з розгону шубовснули у воду. І що тут почалося!:-) До хлорованого басейну відважно стрибнули кілька рятівників. Дівчат витягли, силоміць помили під душем і на кріслах-каталках відправили у медпункт попри протести, вигуки і погрози. Адже вони могли обпектися хлором!!!
Боїнг 747-200 компанії KLM зустрів нас як привіт з європейського дому. Навіть у Сінгапурі англійська часом нагадувала малозрозумілу тарабарщину, яку годі було зрозуміти з першого разу. Голландський екіпаж не тільки говорив набагато зрозуміліше, але ще й запропонував європейську кухню, за якою, відверто кажучи, ми вже встигли скучити. Через 11 годин пролітаючи над Києвом ми серйозно пожалкували, що немає парашутів. Двогодинний переліт з Амстердаму додому ми навіть не помітили. А рідні українські митники зробили вигляд, що нас немає і через півгодини після приземлення ми вже намагалися знову адаптуватись до наших доріг.
2006.10.08 | stefan
Re: Додому, в Сінгапур – у рідну Європу! - закінчення ч.5
05-10-2006 14:19, JfkRe: Додому, в Сінгапур – у рідну Європу! - закінчення ч.5
Дйкауую, Мінорe за напрочуд цікаві нотаткти: дужe нагадуe моі спостeрeжeння на Балі 2 роки тому за eдиним винятком москалів: тоді я там нe зустрів ждодного. Алe, можливо, тому, шхо я був у добрий сeзон, а Російська навала прїжджаe, як казали у готeлі в найдeшeвший.
Два питання: ранішe візи в Дeнпасарі Украінцям нe ставили. Тeпeр дійсно такe можливо?
Також, як ви обійшлися з Sінгапурською візою?
Дякую,
2006.10.08 | stefan
Re: Додому, в Сінгапур – у рідну Європу! - закінчення ч.5
05-10-2006 14:35, МінорRe: Додому, в Сінгапур – у рідну Європу! - закінчення ч.5
Перекласти (eng рус укр)
В Сінгапурі можна перебувати кілька днів транзитним пасажирам, якщо у вас замовлений готель і є білети, що підтверджують виліт.
Тепер у Денпасарі ставлять візи всім туристам, які можуть пред"явити закордонний паспорт. У всікому разі не лише у мене, але й у кількох моїх знайомих з цим проблем не було.
Росіяни приїздять як правило на Новий рік та травневі свята. А ми якраз були з 2 по 9 травня.
У якому готелі зупинялись? Де бували на Балі?
Jfk пише:
> Дйкауую, Мінорe за напрочуд цікаві нотаткти: дужe нагадуe моі спостeрeжeння на Балі 2 роки тому за eдиним винятком москалів: тоді я там нe зустрів ждодного. Алe, можливо, тому, шхо я був у добрий сeзон, а Російська навала прїжджаe, як казали у готeлі в найдeшeвший.
>
> Два питання: ранішe візи в Дeнпасарі Украінцям нe ставили. Тeпeр дійсно такe можливо?
>
> Також, як ви обійшлися з Sінгапурською візою?
>
> Дякую,
2006.10.08 | stefan
Re: Додому, в Сінгапур – у рідну Європу! - закінчення ч.5
05-10-2006 22:53, JfkRe: Додому, в Сінгапур – у рідну Європу! - закінчення ч.5
Перекласти (eng рус укр)
Дякую за відповідь. На Балі був приблизно за вашим маршрутом: вулкан-Убуд-сeла рeмісників, всe на таксі за 35 доларів.
Жив у Лe Мeрідіeн (нe рeкомeндую) і Конрад (дужe рeкомeндую!).
А взагалі я розумію, що ви любитe мандрувати. Я також. Маю чим поділитися,
2006.10.08 | stefan
Ви вже були на Мальдівах?
06-10-2006 10:16, МінорВи вже були на Мальдівах?
Перекласти (eng рус укр)
У 2004 році ми їздили на Royal Hotel. Дуже рекомендую. Кращого, багатшого і красивішого Індійського океану я в житті не бачив і мабуть не побачу.
Уявіть собі - риф починається за півтора метри від берега і через 20 метрів обривається у 70 метрову глибочінь. Прозоріть води така, що її просто не помітно - 30-40 метрів. Риб більше ніж у моєму акваріумі. Я зробив потрясаючі підводні знімки. Обіжрані, ліниві рифові акули плавають по всій товщині рифу і з цікавістю споглядають на людей. Причому вдалося кілька разів побачити морських черепах, один раз велетенський скат - і все це без аквалангу, за 20 метрів від свого бунгало.
Щоправда, окрім океану там практично нічого нема. Острівець малесенький - 400 метрів довжина і близько 100 метрів ширина. Ресторани всього три, масаж, спорткомплекс, пальми і океан. Але є ще рибалка та екскурсії на сусідні острови. За цінами все у півтори рази дорожче від Балі, але це в половину коротший шлях, а тому літак набагато дешевший.
2006.10.10 | stefan
У нас в Одесі Доренко уже був за Ющенко
за день до виборів у 2-му турі.Виступав в декількох місцях, в т.ч. на Дерибасівській.
Та на ТБ також.
2006.10.10 | Мінор
Re: У нас в Одесі Доренко уже був за Ющенко
stefan пише:> за день до виборів у 2-му турі.
> Виступав в декількох місцях, в т.ч. на Дерибасівській.
> Та на ТБ також.
Ви помиляєтесь. Він повернувся до України у перших числах грудня, а другий тур відбувся 21 листопада. В той день ми з ним сиділи на Мальдівах і, не змовляючись, через Інтернет кожен через свої улюблені сайти вивчали результати українських виборів. Але про це трохи пізніше, коли я допишу другу частину.
Коротше, з Мальдів Доренко повернувся вже переконаним помаранчевим
2006.10.10 | Мінор
А ось і лінк на підтвердження
http://www.ua2004.ru/txt/2004/12/24/wsj/Российские политиканы направляются на Украину
Алан Каллисон (Alan Cullison), The Wall Street Journal (США)
>Сергей Доренко, бывший ведущий российского государственного телевидения, в прошлом месяце был на Мальдивах, когда украинские демонстранты собрались в Киеве, чтобы выразить свой протест фальсификаторам выборов. Он сразу же забыл о своем подводном плавании и начал бороздить волны Интернета и переключать каналы спутникового телевидения, чтобы узнать последние новости с Украины. Затем он вылетел в Киев - чтобы ездить по стране и агитировать в пользу оппозиционного кандидата Виктора Ющенко.
Як бачите, під час другого туру і за кілька днів до нього Доренка в Одесі таки не було
2006.10.10 | stefan
Re: А ось і лінк на підтвердження
Мінор пише:> http://www.ua2004.ru/txt/2004/12/24/wsj/
>
> Российские политиканы направляются на Украину
> Алан Каллисон (Alan Cullison), The Wall Street Journal (США)
>
>
> >Сергей Доренко, бывший ведущий российского государственного телевидения, в прошлом месяце был на Мальдивах, когда украинские демонстранты собрались в Киеве, чтобы выразить свой протест фальсификаторам выборов. Он сразу же забыл о своем подводном плавании и начал бороздить волны Интернета и переключать каналы спутникового телевидения, чтобы узнать последние новости с Украины. Затем он вылетел в Киев - чтобы ездить по стране и агитировать в пользу оппозиционного кандидата Виктора Ющенко.
>
> Як бачите, під час другого туру і за кілька днів до нього Доренка в Одесі таки не було
> Як бачите, під час другого туру і за кілька днів до нього Доренка в Одесі таки не було
***
Я помилився.Сергій Доренко був в Одесі перед 3-м туром.
2006.10.10 | stefan
kotygoroshko об"їжджає на китайському мотоциклі всю Україну.
kotygoroshko об"їжджає на китайському мотоциклі всю Україну.http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_hist&trs=-1&key=1160486325&first=1160493445&last=1144308575
Роман побуває у всіх районних центрах України на китайському мотоциклі "Qingqi" QM200GY, об"ємом циліндра 200куб.см, зустрінеться з місцевими жителями і потім розкаже, що він бачив і чув.
Як живуть наші громадяни в різних регіонах нашої держави.
Для цього прийдеться подолати мінімум 10 000км.Конкретно скільки км займе дорога, узнаємо з показань спідометра його мотоцикла.
Роман Білик планує завершити український "мото-марафон" до початку 2007 року.
Так що треба поспішати.
Побажаємо щасливої дороги Роману!
***
Хто не читав, нагадую, що Котигорошко цього літа їздив на своїй "Яві"(якій уже 18 років) до Індії:
Український мандрівник їде мотоциклом до Індії
http://www2.maidan.org.ua/n/arch2006/1146721739
2006.11.04 | stefan
kotygoroshko перед виїздом(фото)
http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_hist&trs=-1&key=1160486325&first=1162494821&last=11516132602006.10.10 | stefan
«Явою» на завод «Ява»
«Явою» на завод «Ява»http://bilyk.rv.ua/pl.htm
http://bilyk.rv.ua/ch.htm
Як Котигорошко(Роман Білик) їздив в Чехію на завод, де випускали його
"Яву" в часи ЧССР.
2006.11.04 | Shooter
Блиск!!
Тащився від тексту. І від підходу Романа до організації поїздкиP.S. Польщу, Чехію, і, особливо, Словаччину знаю дуже добре
2006.11.04 | stefan
Shooter знає що Роман лежить в травматології
в с.м.т.Сарата,Одеської обл?----------------------------------------
30-10-2006 10:29, stefan
Роман знаходиться у лікарні у м. Сарата в травматології(уточн) http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_free&trs=-1&key=1162196946&first=&last=
проDOOMанный
Oct 25 2006, 08:40 AM
Да, действительно, вчера вечером Роман отзвонился и мне. К тому моменту вроде как медики подтвердили перелом, но простой, без смещений. Так что накладівают гипс и недели через две обещают поставить на костіли. Хотя, конечно, єто все печально...
И еще. Мне показалось, что за свой новій мотоцикл и за саму поездку Роман переживает больше, чем за себя...
Ну надо же, до Индии и обратно - без аварий, а в каком-то Тарутино решил переехать машину!..
-------------------------------------------------
Alya
Oct 25 2006, 06:01 PM
Сьогодні розмовляла з Романом. Він не у Тарутіно а в м. Сарата Тарутинський район, я невірно зрозуміла. Пообіцяв через два тижні сам з'явитися на форумі і детально все розповісти.
------------------------------------------------------
координати Романа: 066-9749573
Роман Бiлик
e-mail: kotygoroshko@ukr.net
tel: +38-066-9749573
ICQ: 283725523
2006.11.04 | stefan
У потязі Базель-Берлін(л)
04-11-2006 09:39, Юрій АндруховичУ потязі Базель-Берлін, 23.10.2006
З Базеля до Берліна їзди понад сім годин, і треба справді любити залізницю, щоб настільки нерозумне переміщення могло приносити втіху. Я один із тих, хто любить залізницю. Я щосили вдаю, що мені це подобається, ця нелогічно розтягнута у просторі втрата часу. З нею щось необхідно робити. У ній можна сховатися і заспокоїтися. Можна читати, можна з головою зануритись у книжку, сім годин — це роман сторінок на 200 чи й 250, залежить від автора. Можна ловити відблиски авторових слів, але при цьому дивитись у книжку і часом за вікно і думати про своє.
У потязі з Базеля до Берліна можна думати про — вибачте на слові — Європу. Наприклад, про цюріхський вокзал, де я пересідав на Базель (додаткова година мандрів). Ми ще тільки прибували, у вагонному коридорі скупчилося повно пасажирів, що заквапилися до виходу. Повз нас усе повільніше пропливав перон, а на ньому стояло все більше поліцейських. Вони стояли парами і часом трійками — уздовж усього перону, до якого ми прибували, такий собі ланцюг. Я навіть не встиг задуматись, навіщо вони тут. Мені навіть не уявилося, що всі вони зараз увійдуть до цього потяга і вирушать ним далі — на якусь таку загальношвейцарську нараду поліцейських, де їм вручатимуть іменні почесні грамоти, іменні пістолети і, звичайно ж, іменні швейцарські годинники. Я навіть не спромігся цього припустити, хоч підсвідомо здивувався: чому їх аж стільки?
Потім я йшов пероном до підземного переходу і все бачив: з кожного вагона вивалювало по одному-двоє високорослих негрів з велетенськими торбами, і всіх їх тут-таки затримували розставлені вздовж перону поліцейські. Отже, це була спецоперація. Вони, негри, все заздадегідь продумали і, щоб не привертати нічиєї уваги, розбившись по одному-двоє, їхали у різних вагонах. Вони їхали групою, але спробували це приховати, бо, мабуть, мали на це підстави. Мабуть, якісь папери у них не в порядку або щось інше не так. Двадцять п’ять високорослих негрів з велетенськими торбами в одному вагоні — це надто помітно. Але виявилося, що навіть коли їх двоє в одному вагоні — це теж помітно. І хтось із чутливих пасажирів устиг попередити поліцію — наприклад, sms-ом. А може, в кожному вагоні їхало по одному чутливому пасажирові. І кожен з них попередив поліцію Цюріха про двох високорослих негрів у своєму вагоні.
Я не мав часу придивлятися до розвитку ситуації. До відходу мого наступного потяга — на Базель — залишалося три хвилини, а мені слід було перебігти з восьмого перону на п’ятнадцятий. Мені зовсім нічого не відомо про долю тих кількох десятків негрів, затриманих поліцією на пероні вокзалу в Цюріху. Можливо, я навіть підсвідомо зрадів у ту мить, що не є негром, бо мене так само б затримали і почали перевіряти мої папери. Вони в мене в порядку, але потяг на п’ятнадцятому пероні я втратив би. Добре бути білим, ні, просто чудово — бути в Європі білим. Я навіть не мав часу самого себе присоромити за цю підсвідому радість.
Зате у потязі з Базеля до Берліна я мав достатньо часу, щоб зрозуміти: у тій сцені на цюріхському вокзалі йшлося передусім про межі. Європа, яку заведено вважати Старим Світом, насправді була й залишається наймолодшим із континентів. Вона досі формується. Вона досі не знає, де її межі, де вона починається й де закінчується. З рештою все ясно — з Африкою, Америкою та Австралією все ясніше ясного, навіть з Азією все ясно. А от з Європою — ні. Вона еластична, ніби казкова рукавичка. Її межі настільки не визначені, що їх увесь час хочеться порушувати. Цього разу одна з її меж проходила восьмим пероном цюріхського вокзалу.
Європа — це така географічна амеба, що увесь час змінює обриси. Місцями вона вже більш африканська від Африки. І якщо вона відмовиться ставати турецькою, то мало їй не здасться. Її межі всюди й ніде водночас. Нам просто гріх не скористатися такою її «безмежністю». При цьому нам випадає особливо почесна місія — довести Європі, що вона значно більша, ніж сама себе уявляє. Призвичаїти її до думання про себе інакше. До іншого розуміння себе і чим вона врешті є. І цим самим, можливо, врятувати її. Чи принаймні врятувати всіх тих, на кого знову чатують з облавами по всіх можливих перонах.
***
04-11-2006 13:46, Гольдмунд
Re: Жив-був Андрухович, який їх потязі Базель-Берлін, 23.10.2006
Я радив би панові Андруховичу довгу поїздку на вживаному недорогому авто (купівельна спроможність мандруючого заробітчанина з України) з українськими номерами по Європі і при цьому нотувати кількість зупинок поліцейськими та характер, ніби юридично дозволеного, але цинічно-брутального поводження не з негром, а з українцем.
Андрухович знає з чиєї миски їсть. То наша Україна: один співець мисок із Заходу чи Німеччини - інший співець мисок із Кремля. Слава Богу, то не масове явище, коли стоять українські літератори з мисками на схід чи на захід, просто іншим не доходить у голову простягнути миску на Захід чи на Схід.
Україні треба правду про Європу. Може несміливий початок про негрів, то є увертюра відвертого дослідження життя українців у Європі, яких є більше, ніж негрів.
Безумовно, талан Андруховича у "дванадцяти обручах" я визнав, хоч моментами скочування на хроніку. На мою думку читача - треба більше терпіння.
2006.11.04 | Shooter
Барселона
Вирішили з родиною (я, дружина і два шкварки) з'їздити на осінні канікули сина в Барселону. Оскільки доводиться платити 4 квиточки, знайшли дешеву компанію, іспанську. Vueling - рекомендую.Дружина перед поїздкою мабуть три тижні по ночах (коли діти вже сплять
Перше, що приємно здивувало по приїзді в Барселону - погода. Ми прилетіли ввечері - було дуже тепло як на кінець жовтня. Наступного дня було ще тепліше - + 26 С вдень.
До готелю з аеропорту без особливих проблем добралися громадським транспортом. Ціна квитка - порівняно низька для Західної Європи. Одноразовий на годину коштує 1,2 євро, якщо купляєте на 10 поїздок - виходить 65 центів за "одногодинний" кивток.
Готель, як і виставочний комплекс, знаходять біля момументальної площі Іспанії. З її пам'ятником та двома прямокутними фалічними колонами - виглядає, всі диктатори мали проблеми зі своїм...гм...его
На другий день зранку поїхали в центр міста. Головний "гуляльний" бульвар називається Ла Рамбла. В принципі, нічого особливого - бульвар як бульвар, без особливих архітектурних "ізлішєств" (а архітектура - це чи не головна родзинка Барселони). Цікавим є лише наявність "яток", в яких, окрім стандартних квітів, відкриток, етс, продають також тварин та птахів. І йдучи центром Барселони, можна запросто почути як когут запіє.
Рамбла виходить на площу Каталонії (за якою, як виявиться пізніше, і знаходяться найцікавіші куточки Барселони). Правда, на цей день у нас в планах були Готичний Квартал, набережна та акваріум. Тому від площі Каталонії ми рушили в напрямку Готичного Кварталу. Архітектура стала цікавіша, будівлі - старіші. Центральною спорудою Готичного кварталу є Барселонська Катедра - досить таки цікава та вражаюча. У внутрішньому дворику є маленький фонтан, в якому плавають гуси та інші лебеді. Вхід в церкву в шортах та з відкритими плечима заборонений, але я спробував "не зауважити" цього застереження - вдалось! не зважаючи на те, що при вході стояв охоронець. Церква є, як можна здогадатися, готична, всередині панують насичені червоний та золотий кольори.
Після цього ми вирішили поснідати. Ціни в одній з невеличких кав'ярень приємно вразили: за каву + "пиріжок" заплатили 1,75 євро. Кава, правда, маленька -навіть якщо normal, а не "еsspreso". якщо хочете звичну "бодню" - вимагайте каву амерікен
Після того ми почали знову підніматися вверх від моря, на цей раз вуличками попри іншу "головну" вулицю, перпендикулярну до лінії берега. Будинки в цьому районі виглядали вже набагато обшарпаніше в порівнянні з районом поблизу Готичного Кварталу. Околиці почали виглядати краще аж коли ми знову наблизилися до Катедри. Оскільки вже починало сутеніти, ми помаленько почимчикували в напрямку станції метро на Рамблі. Так, по-суті, скінчився наш перший день в Барселоні.
Наступного дня ми "перейшли до модернізму".
Без сумніву, найвідомішим архітектором цього напрямку, який творив в Барселоні, є Gaudi. Архітектура дійсно захоплює та бентежить. На початок побачили кілька його будинків на Ps. de Gràcia - враження як від казкових будівель.
Наступним пунктом нашої програми був парк Guell. Парк знаходиться на вершку однієї з гір, які оточують Барселону, і теж був спроектований Gaudi на замовлення сеньйора Guell'а. Згідно початкового плану (як стверджує моя дружина
Після відвідин парку ми повернулися на Passeig de Gràcia, де продовжували милуватися архітектурою будинків, помалу крокуючи в напрямку старого міста. Площа Каталонії, Рамбла - і на цьому, нажаль, активна частина нашої поїздки в Барселону закінчилися. А скільки ж ми ще не бачили!!!
P.S. В Барселоні спало на думку підрахувати - Іспанія була вже 25 країною (включаючи 7 пост-совіцьких
P.P.S
Фотки з поїздки
http://www.eva.ru/albumpage/2394/1.htm
Barcelona guides
http://www.takeoffguides.com/english.html
2006.11.04 | stefan
Shooter"е, як будете мати час,
по змозі, опишіть спогади від мандрівок по чужих краях.
2006.11.04 | ва
Єгипет «ПО-СЛОВ’ЯНСЬКИ» (л)
Дуже цікавий та інформативний спогад:http://bezcenzury.com.ua/ua/archive/8244/culture/8296.html
УКРАЇНСЬКИЙ ПОГЛЯД
Єгипет «ПО-СЛОВ’ЯНСЬКИ»
Лариса Денисенко, письменниця, 2 листопада 2006
Кажуть, що коли громадяни СРСР почали масово емігрувати в США, вони витиснули із традиційних місць проживання афроамериканців, які зазвичай почувалися господарями в будь-якій ситуації. Я не думаю, що це пов’язано з «незбагненною силою слов’янської душі», я думаю, що це насамперед наслідки нашого побутового жлобства, котре ставить упорядкованих іноземців у скрутне становище.
Те саме зараз відбувається на єгипетських курортах. Менеджери готелів починають ностальгувати за німцями, британцями й голландцями, яких в Єгипті раніше не дуже любили через те, що ті забагато пили пива, голосно гомоніли та спокушали обслугу. Тепер європейські курортники частіше обирають більш віддалені й маловідомі місця для відпочинку. Бо ж «рускіє прішлі». «Рускіє» – це не лише росіяни, хоча, звісно, саме вони відіграють важливу роль у формуванні іміджу.
Тільки «рускіє», узявшись за руки, роблять ланцюг, щоб полювати на верблюда на пляжі, плюють у нього, а коли попадають, то кажуть: «От лошара!» Тільки вони приносять із собою горілку на сніданок. Тільки вони примудряються пірнути в декоративний канал, що з’єднує басейни, випірнути під містком, пробивши його головою, при цьому не травмуватися та ще й кричати: «І што ета тут так мєлка!!!»
Тільки вони навчають швейцара, відчиняючи та зачиняючи двері, промовляти з посмішкою до дівчат: «С 8 Марта, сука!» Тільки вони влаштовують змагання – хто далі ригне з балкона. Тільки вони голосно прокидаються о 5-й ранку, хапають готельні рушники й наввипередки біжать займати місця на пляжі для «сємєйства Толіка; нашіх сосєдєй; тєх пацанов, ну ми вчєра с німі пілі; на всякій случай єщьо два, может, кто-та падайдьот; ну і єщьо адно, чтоби дєтям било гдє паіграть». Вони відлякують екскурсоводів: «Єщьо раз пріблізішся – я тєбє еті кораловиє ріфи в жопу засуну!»
«Нікто нікуда атсюда нє уйдьот, пока ти, чьорная тварь, не поставіш мнє чєтирє раза «Чуйскую даліну»! – попереджають вони. І ніхто нікуди не йде. Касету чи диск обов’язково знаходять. Тільки вони з урочистими обличчями йдуть знайомитися з дівчатами, протягуючи їм джин із тоніком як подарунок. А якщо дівчата відмовляються пригощатися, промовляють до них: «Ти чєво, как нє радная? Ти чєво, сюда не атдихать прієхала? Пєй давай!»
...Уранці я пішла пояснити менеджеру готелю, що ми хочемо залишити до від’їзду свій багаж у камері схову. Спілкувалися ми англійською. Поруч крутилася російська повія, котра постійно смикала менеджера: «Сматрі на мєня, казьол, сматрі на меня, гаварю!» «Олья, – нарешті сказав він, – зачекай, я з’ясую питання з клієнткою, а потім поговоримо, о’кей?» Оля переключилася на мене: «Подлиє палякі. Панаєхалі. Шо ти нє как люді? На нармальном язикє нада разгаваривать, ясна тєбє? По-рускі гаварі, курва! Рускій учіть в школє нада била». Я намагалася не звертати на неї уваги, аж поки вона не штовхнула мене. Тоді я вибачилася перед менеджером: «Excuse me, sir», повернулася до неї та пояснила їй кількома зрозумілими на теренах СРСР висловами, хто вона така й куди їй слід іти, на мою думку. Вона захоплено на мене подивилася й сказала: «Вот ето да! Ну о’кєй, рєшай с нім сваі проблєми, падруга.
Я падажду!» Підморгнула мені й відійшла.
А я все думаю, чи настануть часи, коли нашим дітям вистачить усміхнутися й промовити «перепрошую» будь-якою мовою, щоб до них поставилися з повагою й розумінням і щоб їм, навіть заради термінового захисту своєї гідності та інтересів, не доводилося грати роль брутальних тварюк.
2006.11.04 | stefan
По-рускі гаварі, курва! Рускій учіть в школє нада била
від статті одержав "море задоволення".***
Grand mercy!
2006.11.04 | Shooter
Фотки з поїздок
Bruggehttp://fotky.azet.sk/jsAlbum.phtml?i9=b2a30a6e1232&al=2006908
Antwerpen
http://fotky.azet.sk/jsAlbum.phtml?i9=b2a30a6e1232&al=2007084
Brussels
http://fotky.azet.sk/jsAlbum.phtml?i9=b2a30a6e1232&al=2007302
Barcelona
http://www.eva.ru/albumpage/2394/1.htm
Gent
http://fotky.azet.sk/jsAlbum.phtml?i9=b2a30a6e1232&al=2007514
(далі буде)
2006.11.04 | stefan
Фотo з поїздок
По містах, по вєсях...2006.11.04 | stefan
Brugge
Author: ShooterBrugge
http://fotky.azet.sk/jsAlbum.phtml?i9=b2a30a6e1232&al=2006908
2006.11.04 | stefan
Antwerpen
Author: ShooterAntwerpen
http://fotky.azet.sk/jsAlbum.phtml?i9=b2a30a6e1232&al=2007084
2006.11.04 | stefan
Brussels
Author: ShooterBrussels
http://fotky.azet.sk/jsAlbum.phtml?i9=b2a30a6e1232&al=2007302
2006.11.04 | stefan
Kraków
Krakówhttp://foto.topkrak.pl/
2006.11.04 | stefan
Wien
Wienhttp://www.foto-julius.at/site04.htm
2006.11.04 | stefan
Bulgaria
Bulgariahttp://www.domumorya.com/fotoalbom/fitoalbom.php
2006.11.04 | stefan
Budapest
Budapesthttp://www.alovelyworld.com/webhong/htmgb/budapest.htm
2006.11.05 | Shooter
Е-е-е, так нечесно
Свої фотки потрібно постити2006.11.05 | stefan
Israel
Tut my zrobymo rozdily na temy, mista ta in.2006.11.05 | stefan
Bedouins
Bedouinshttp://www2.maidanua.org/news/getfile.php3?key=1162710720&att_id=3007&site=maidan&bn=maidan_hist
http://www2.maidanua.org/news/getfile.php3?key=1162710720&att_id=3008&site=maidan&bn=maidan_hist
http://www2.maidanua.org/news/getfile.php3?key=1162710720&att_id=3009&site=maidan&bn=maidan_hist
http://www2.maidanua.org/news/getfile.php3?key=1162710720&att_id=3010&site=maidan&bn=maidan_hist
2006.11.05 | Shooter
Gent
http://fotky.azet.sk/jsAlbum.phtml?i9=b2a30a6e1232&al=20075142006.11.05 | Shooter
Barcelona
http://www.eva.ru/albumpage/2394/1.htm2007.01.14 | Shooter
Рим (нічний)
http://fotky.azet.sk/jsAlbum.phtml?&al=21372342006.11.17 | stefan
Трінідад - Тобаго
Это милое слово - Карибы! Это новое слово - Тобаго...http://reports.travel.ru/letters/87325.html
январь 2006
"Исабель, Исабель, Исабель
В этот вечер декабрьский, морозный
В город северный, туберкулёзный
Вдруг тропический вторгся апрель... "
/В. Степанцов и гр. "Бахыт-компот"/
Кто не слышал эту довольно приятную композицию - рекомендую. Там дальше - "в этих дышащих зноем Карибах... в небе звёзды, как крупные льдины" и т. д.
Но это я между делом... Итак, в "вечер декабрьский, морозный", а точнее, ночью на 31-е декабря 2005 года, наша сплоченная компания любителей дальних странствий общим поголовьем 6 человек проходила регистрацию у стойки "Австрийских авиалиний" в Ш-2. Маршрут - Москва-Вена- Тобаго.
За два месяца до этого, узнав, что австрийская компания обещает своим пассажирам-россиянам тринидад-и-тобагскую визу на прилете всего за 9 долларов (обычно - через британское посольство за 50 тех же зелёных и за три-четыре недели), я без труда собрал попутчиков и занялся организационными моментами. Не всё оказалось просто...
Во-первых, с билетами (Новый Год, панимашь...). Четверо из нас (я в т. ч.) решили возвращаться домой 10 января - обратно прямых билетов не оказалось. Пришлось возвращаться кружным путем - через Тринидад и Каракас, далее Люфтганзой (у неё с австрийцами код-шеринг) Франкфурт-Москва. Двое из нашей компашки - Влад и Анна домой летели 7-го - им места нашлись на прямой рейс. Как потом выяснилось, у нас только на одну посадку получилось больше - австрияки по пути из Тобаго в Вену делают посадку в Монтего-Бэй... Но это к слову...
Во-вторых, когда я спросил в авиакомпании, что от нас требуется, чтобы визу на прибытии поставили без сучка и задоринки, получил ответ, что я должен послать копии паспортов и бронирования а/билетов некоему Найджелу Уилсону, и дали мне его тобагский телефон - факс. Так вот, энтот самый Уилсон весьма смахивает на героя "Золотого телёнка" Скумбриевича - чловек, который ВСЁ ВРЕМЯ "только что вышел". Где-то на десятый раз я не выдержал и попросил принять факс его коллегу. Он дал другой номер - автоматического приёма факс- мессиджей. Отправили. Потом пару дней дозванивался, чтобы узнать, как прошло - читабельно или как? Раз на пятнадцатый - о, чудо! - трубку взял сам Уилсон. И огорошил меня тем, что прошло всё ОК, но ему для иммиграционных властей ещё нужны факс-подтверждения брони гостиниц. Выслал я ему эти брони, а вот дозвониться, чтобы узнать, как прошло - увы, терпения не хватило (у них там ко всему ещё и Кристмас начался...).
Полетели, что называется, "на ура". Забегая вперёд, скажу, что все эти хлопоты с визовым обеспечением были пустыми - их явно и так поставили бы...
До Вены долетели без приключений. Неприятное приключение со мной случилось при пересадке в Вене - стырили из чемодана цифровой фотик и бинокль. Но об этом я узнал только на Тобаго - багаж мы оформили check-thru...
На самолете кроме нас оказалось ещё трое россиян - супружеская пара из Ставрополя и левушка из Ростова (неплохо стали жить регионы, панимаешь!). Все трое - до Монтего- Бэй, Ямайка (после Тобаго). Летели часов десять. Московский Новый Год настиг нас в полёте. Я заботливо припас бутылку "Советского шампанского" и мы ровно в полночь по Москве вдевятером её и раздавили. Стюардессы не возразили против несанкционированного распития алкогольного напитка, наоборот, Хэппи Нью Йе" пожелали. И буквально минут через пять загорелись табло - пристегнуться; ещё минут через тридцать - около 18. 00 местного мы уже были на Тобаго. Проходим паспортный контроль. Только раскрываю рот сказать, что у нас авиакомпания обеспечивает визы on arrival, как чернущий пограничник отвечает - хорошо - хорошо, только с вас по 50 местных долларов (1US$=6TT$).
Заполняем небольшие формы, платим бабки (амеровскими) - получаем визы. НИКТО не сверял наши данные с какими - нибудь документами или компьютером. Так что, скорее всего, зря я названивал и нафаксивал мистеру Найджелу Уилсону... После паспортного контроля получаем багаж. Пропажу фотоаппарата и бинокля я обнаружил позже, но с уверенностью могу сказать - в тобагском аэропорту украсть никак не могли. Здесь весь путь багажа - от чрева самолёта до конвейерной ленты был нами прослежен... Выходим из здания и подвергаемся атаке таксистов. Мы четверо едем в "Hummingbird Hotel", объявили нам 6 долларов. По неопытности платим (оказалось минут семь пешком) и через минуту уже в отеле.
Что про него сказать? Бронировал я его по интернету, перед Новым годом определённые проблемы с местами во многих отелях были, и нам достался не самый лучший... В общем - то, довольно чистенький маленький бед - энд - брекфаст, всего 8 номеров, бассейн, комнаты чистые. Но - до моря минут 15 пешком. Ближайший продмаг - метров четыреста, рестораны и прочее - ещё столько же. Разок до моря прогулялись пешком, а потом ездили на такси (уж больно жарко на дворе было...). Один конец - 15-20 TT$ (70-95 рублей). Не смертельно... Тем более, что мы при первой же возможности (как нашлись места) переселились в "Jonston Apartments" - прямо около пляжа, дабл чуть меньше 70$, Номера двухкомнатные, все sea - view, с балконами, кухней. Телевизор с кондишном, естесно... Есть бассейн, теннисный корт, выход на пляж... Но чёто я забегаю вперёд...
Распаковываемся, народ принимает душ, а я топаю на пляж. Дело в том, что у меня с 97-го года традиция - хотя бы раз в год купаться в Карибском море. В 2000-м так даже два раза получилось - в мае в Коста-Рике, в ноябре-декабре на Маргарите и Арубе. А вот в 2005-м ещё не было случая. И вот, в последние часы года я этот пробел восполнил...
Возвращаюсь в гостиницу, обмываюсь в душе, и мы двигаем в ресторан соседнего отеля "Бонкерс", где у нас уже заказаны места на новогоднюю парти. Цена - 400 TT$ (~1900 рублей) с носа. Шведский стол (салаты, супы, закуски, горячее - рыба, мясо, курица, дессерт), открытый бар - пиво, ром, виски, коктейли, местное вино (неплохое). В полночь - каждому гостю бокал шампанского. Считаю, весьма душевно - при том, что была шоу - программа с местным колоритом, замечательный ди - джей (давал регги, калипсо, сока и даже "Макарену"!). Повеселились от души. Вечеринка шла практически под открытым небом, под звездами, "как крупные льдины". Публика - расово смешанная, но европеоиды - США, Канада, Британия - преобладали. В полночь - обещанные бокалы шампанского и весьма нехилый фейерверк. Где-то часа через три отправились баиньки.
Встали часов в 11. Позавтракав, направляемся на пляж. Место довольно милое, бело-золотистый песок, кристальной прозрачности вода, слабые волны. Называется Store Bay Beach, на карибской стороне. Со стороны Атлантики волны гораздо мощнее...
миндальное дерево на пляже
миндальное дерево на пляже
Зонт с двумя лежаками - 40 местных (190 рубчиков). Не хоца платить - без труда найдешь место в тени деревьев или под выступом скалы. Пообедать - некоторая проблема. До ближайшего ресторана, открытого в ланчтайм, неблизко. Выручает, что прямо около пляжа фуд- корт, где дают местную еду, упакованную на вынос (но горячую). А рядом, под навесом - столики, где можно это всё уплести. Обычно в один немаленький судок накладывают всего понемногу - кусок макаронного пирога, "куу-куу" (местный кускус), калалу (отваренный и протертый шпинат со специями), свинину, козлятину (очень вкусно приготовленную) или рыбу. Такой судок стоит 30-35 местных (~140-160 рублей). Чай (4 ТТ), пиво (5-7 ТТ) - за отдельную плату. Таким судком вполне наедаешься, даже объедаешься...
Пообедав, продолжаем загорать - до самого заката... На следующий день у нас планировалось взятие напрокат машины и поездка по острову. Но - планы наши немного спутал приступ радикулита (лет десять не беспокоил, нашёл, понимаешь, время и место...) у автора этих строк. Слава Богу, у нас в компашке нашлось что вколоть, чем растереться и через день я уже был почти как все. Правда, из-за этого приступа не рискнул пойти на дайвинг. Увы...
Итак, на день позже мы взяли 6-seater Митцубиши (500 ТТ~2300 рублей в день) и двинулись вокруг острова. Объех - али его где-то часов за семь. Делали остановку на двух водопадах - Грин-Хилл и Аргайл. Надо сказать, Тобаго - весьма экологичный остров. Весь покрыт тропическими лесами. Пляжей немного, но - симпатичные. Масса птиц самых разных (есть даже специальный отель для бёрд-вотчеров и прочих натуралистов. Животных мало - какие-то олешки (или косули, не разобрал на картинке в местной брошюрке), дикобразы, обезьяны, аллигаторы. Мы не видели никого - чтобы их побачить, треба брать опытного гида и потратить на треккинг где-то полдня минимум. Нас показалось влом...
Природа очень понравилась. Особенно водопад Аргайл - общей высотой всех ступеней 83 м. Чтобы к нему попасть, надо оставить машину, заплатить по 20ТТ с носа (95 рублёв) и идти пешком минут десять. Спортивная обувь рекомендуется - порой идёшь по хлюпающей почве.
водопад Аргайл
водопад Аргайл
водопад Аргайл
водопад Аргайл
А вот Грин-Хилл Фоллс - тот у самой дороги, и никому ничего платить не надоть. Тоже весьма симпатичный.
водопад Грин-Хилл Фоллс
водопад Грин-Хилл Фоллс
водопад Грин-Хилл Фоллс
водопад Грин-Хилл Фоллс
Ехали по атлантическому побережью, виды понравились. Особенно - Карапуз-бэй (Carapuse-bay) с его пляжами и островками Куинс-айленд и Ричмонд-айленд.
После Аргайла в местечке Роксборо мы свернули от побережья и пересекли остров в ширину - где-то за час. Дорога большей частью такая, что не расслабишься - узкая, извилистая, часто над обрывом или вообще над пропастью. Через час мы уже были над Кровавым заливом (Bloody Bay) - весьма красивое и романтичное место, как нам сказали, там часто фильмы про пиратов снимают. Затем - Инглишмен-бэй, тоже симпатичный бэйчик. Ещё часа полтора непростой дороги - и мы дома. По дороге встретили местного охотника с квартетом собак. За право щелкнуть его вместе со скотиной запросил 20 ТТ. Узнав, откуда мы, немного приподнял брови и сказал, что тогда бесплатно. Интересно, почему?
охотник
охотник
Остальное время мы, большей частью провели на пляже. Разок съездили на морскую экскурсию - по 57 US$ с носа (включая обильное барбекю, салаты и опен - бар). Посетили Инглишмен-Бэй и знаменитый Нейлоновый Бассейн (Nylon Pool) - лагуну с зело прозрачной водой. Здесь открытый бар сыграл со мной злую шутку - местные коктейли, на вкус вроде бы слабенькие, после трех - четырех больших стаканов уложили меня баиньки - после купания в Инглишмен-Бэй, по дороге в Нейлоновый Бассейн. Там меня растолкали коллеги - чтобы я хотя бы полюбовался на него вблизи. Но на большее - в смысле искупаться - я не потянул...
Инглишмен-Бэй
Инглишмен-Бэй
'Нейлоновый' бассейн
'Нейлоновый' бассейн
Вечерами - выбирались на дискотеку "Shade" (очень хорошая, в стиле регги, народ подтягивается после полуночи). Ходили на стальные оркестры (steel bands). Надо сказать, что в T&T (Тринидад и Тобаго) steel bands заслуженно считаются лучшими на Карибах. Как правило, в оркестре не меньше 10 человек, а то и больше - человека три-четыре играют на пустых бензиновых бочках, человек пять - на стальных кастрюлях, один - два - на кастаньетах, иногда - губной гармонике. Весьма приятные и виртуозные мелодии... Очень хороший стальной оркестр в ресторане Golden Star. Из увеселительных мероприятий можно отметить т. н. Sunday Scool по воскресеньям в местечке Boocoo - регги-найт, концерт очень хорошего стального оркестра, ночной рынок...
'стальной' оркестр
'стальной' оркестр
А вообще со злачными заведениями на острове напряг (то ли дело на Тринидаде...). Всего одно казино, стриптиз-клубов да и просто ночных клубов немае... Нас это вполне устраивало, а кому-то, может, внапряг!
Из ресторанов ОЧЕНЬ рекомендую Sea Horse - считается лучшим на острове. Великолепный декор, замечательное меню. Цены, по сравнению с Москвой, щадящие - ужин с горячими закусками, обалденным супом "калалу", ЛОБСТЕРОМ и выпивкой (не до поросячьего визга, но до неплохого "шофе") - порядка 350 ТТ с фэйса (~1700рублей).
Ещё ребята - Иван и Влад - выбрались на глубоководную рыбалку (я не любитель), что-то там поймали...
глубоководная рыбалка
глубоководная рыбалка
Последние дни мы доживали, как я уже сказал, в "Джонстон Апартментс".
7-го января распрощались с Владом и Аней. На следующий день нам остро захотелось свежей рыбки. Купили мы у местного организатора рыбалок часть улова одного из его клиентов - за сто местных (470 рубл.) он нам столько филе тунца (при нас очистил от головы, хвоста, костей) навалил, что мы вчетвером два дня объедались. Вообще, если поселиться в апартменте (их на Тобаго много) и готовить самим - весьма питание дешево обходится. Цены в супермаркете - как в Москве или ниже (на местные жрачку-выпивку).
Звонить домой лучше с мобильного, купив местную сим - карту (они там GSMовские) - раза в два дешевле выходит, чем с телефонной картой (меньше доллара минута, а ночью ваще центов 40 (в Москве в это время уже утро, разница 7 часов).
И вот - подошло 9 января, день отъезда (с Тобаго на Тринидад). Весь день загораем и купаемся до упора, вечером двигаем в аэропорт. Пятнадцать минут полёта - и мы на Тринидаде. Выбираться никуда не стали, лень было, да и вставать в шесть утра... Переночевали в "Belle Vue", рядом с аэропортом - преотвратное место, правда, ресторан хороший. А в Инете нагло себя рекламирует, как 4*. Всё бы ничего, но в номерах пахнет чуть ли не конюшней...
На следующий день - ранний подъём, паспортный контроль, вылет с часовой задержкой в Каракас. Час перелёта - и часов семь ожидания в каракасском аэропорту. Вечером самолет "Люфтганзы" точно по расписанию отрывается от земли. А я мысленно произношу - "Пока, Карибы! До встречи!"
PS. Ежли чего забыл упомянуть - пишите, не стесняйтесь.
Артур
27/02/2006 01:44
arturo@omen.ru
2007.01.14 | stefan
Єгипет
Все про Єгипет, починаючи з будівництва пірамід.І навіть раніше.2007.01.14 | stefan
Заrадкова поведінка єгиптян розсекречена
Загадочное поведение египтян перестает быть тайной...Под жарким солнцем бурлит кровь и кипят страсти. Египетские курортные романы крайне редко заканчиваются с отъездом девушки. За тысячи километров из страны пирамид летят страстные СМС, признания в любви, и все зовут замуж. Девушки приезжают в древнюю страну вновь и вновь, но уже не для того, чтобы плескаться в лазурном море и любоваться на многочисленные памятники.
Почему египтяне так себя ведут
На Востоке просто предложить женщине секс сродни оскорблению. Поэтому буквально в первые же сутки знакомства следует набор дежурных фраз: «ты самая красивая», «до тебя я никого не любил», «я знаю много русских женщин, но ты не такая, как они все, ты особенная», «выходи за меня замуж».
Египетская любовьУ египетских мужчин романтика и пожизненное состояние влюбленности в крови. Практически все население курортных городов имеет романы с туристками. Это происходит, во-первых, потому, что сама по себе атмосфера любого курорта предрасполагает к романам. Во-вторых, банально хочется секса, так как даже у женатых египтян вторые половины в основном живут в Каире, Луксоре или другом египетском городе либо деревне, откуда они приехали на заработки.
Завести не обременительный роман с египетской девушкой ради сексуальных отношений практически невозможно, в силу религиозных взглядов, как мужчин, так и женщин Египта. Зато со всего мира ежедневно прилетают самолеты с туристками из северных стран, мужчины которых скупы на комплименты. Там мужчины выражают свою страсть подарками и делами, а в Египте делают комплименты и обещают вечную любовь под пальмами.
Дивиденды с любви
Зарплата работника отеля невысока. Официант получает около 30 долларов в месяц, бухгалтер - не больше 250. Таким образом, египтяне смотрят на иностранку и как на сексуальный объект, и как на симпатичный кошелек. Ведь так приятно получать в подарок не только порцию чувств и позитивных эмоций восторженной барышни, а и мобильный телефон последней модели, на который сам обожатель копил бы минимум года два! Чтобы добиться таких подарков, нужно лишь отправлять СМС-ки: «наши имена написаны на звездах», «моя мама молится за нас каждый день», «прилетай скорее, любимая»...
Девушки побогаче могут купить даже квартиру. Египтянину достаточно сказать, что она станет совместным гнездышком, где вместе будут растить красивых и умных деток, и предложить купить квартиру пополам. Ведь какие пустяки для возлюбленной - эти 10 000 долларов на создание очага! Не важно, что квартира будет записана на египтянина. Ведь они будут любить друг друга всю жизнь и никогда не расстанутся...
Очень состоятельная леди может даже открыть бизнес на имя своего мачо. Как ему потом будет приятно приезжать на новой блестящей машине с тонированными стеклами в свой родной пригород Каира, туда, где живет жена-египтянка с детишками, и хвастаться фотографиями собственного ресторана!
Встречаются редкие экземпляры, которые, действительно, многого добились благодаря своему характеру или состоятельным родственникам. Однако в большинстве случаев источник благосостояния - немецкая фрау, получив деньги от которой, мачо пошлет часть суммы российской возлюбленной, чтобы она купила билет. Все доказательства чувств налицо, в том числе непрекращающийся поток страстных СМС-ок. Пора замуж.
Египетская любовьОрфи контракт
С него начинается любой брак с египтянином. Эта бумага подписывается у адвоката в присутствии двух свидетелей-мужчин. Если свидетели - женщины, то две женщины приравниваются к одному мужчине. Контракт дается в двух экземплярах: один - мужу, другой - жене. Эта бумага нигде не регистрируется, и, по сути, не накладывает никаких обязательств. У молодого человека таких контрактов может быть целая коллекция. Если брак по каким-то причинам прекращен, жена, равно как и муж, может смело порвать орфи и снова быть птицей свободного полета.
Для чего же она нужна? Без этого документа нельзя даже держаться на улице за руку, не то что посещать любимого на его квартире... Некоторые особо отчаянные молодые люди, не заключив такого контракта, приводят девушек домой - вероятно, они имеют связи в полиции. Так как в случае проверки документов, если орфи контракта не окажется, дело для египтянина может кончиться отсидкой в полицейском участке. Во многих домах есть мужчины-консьержи, которых в Египте называют "дормены". Без контракта, чаще всего, дормены просто не пропускают парочки в здание.
Легализация орфи контракта
Если намерения сторон более серьезные, чем банальная интрижка, то орфи контракт надо легализовать в суде. Это делается при помощи адвоката, как, впрочем, и любые другие дела в Египте, связанные с государственными учреждениями. Побывав несколько раз в суде для того, чтобы поставить подписи на множестве документов, молодые получают на руки бумагу формата А3 на арабском языке, которая гласит, что отныне они официально являются мужем и женой. Весь процесс занимает 1-3 месяца в зависимости от загруженности суда.
Предъявив эту бумагу, жена получает визу в миграционной службе. Резидентская виза дается вначале на полгода, потом - на год и потом уже - на 5 лет. После можно будет получить египетский паспорт. Заодно легализованный контракт дает возможность покупать билеты на транспорт и в музеи по ценам для египтян, которые существенно ниже, чем цены для иностранцев.
И это еще не все...
Надо помнить, что даже легализованный орфи контракт не принимается как свидетельство заключения брака на территории других государств. Чтобы брак стал законным, надо также заключать его либо на территории государства, подданной которого является жена, либо обращаться в Египте в посольство или консульство своей страны.
Египетская любовьБрачный договор
Многие пары при заключении брака заключают брачный договор. К сожалению, не все юристы предупреждают жену-иностранку, что в случае развода спорные вопросы (дети, имущество) решаются исключительно на основе египетского законодательства и никакой брачный контракт не будет иметь силы, если он вступает в противоречие с законом.
Имеет смысл предусмотреть в контракте компенсацию жене в случае развода. И тогда в банк на счет супруги кладется некая сумма, с которой муж обязан заплатить налоги (около 20%). Хотя она и называется «компенсацией в случае развода», на самом деле, деньгами с этого счета можно пользоваться сразу же: развод не является обязательным условием. Другим вариантом является открытие специального счета, на который ежемесячно будет перечисляться прописанная в брачном контракте сумма. Финансовые вопросы следует отслеживать очень внимательно, так как у египтянина легко может оказаться не одна жена.
Развод
Также производится через суд при участии адвоката. Лучше, чтобы инициатором развода был мужчина, тогда развод займет меньше времени (около 1 месяца). Если же разводиться пожелает женщина, процесс будет тянуться около полугода. При любых условиях, все имущество, нажитое в браке, остается за тем, на кого оно зарегистрировано. Суд не будет учитывать, на чьи деньги данное имущество было приобретено.
В судебной практике сделка, заключенная в недееспособном состоянии, может быть признана недействительной. Однако умопомрачение от любви, к сожалению, к психическим расстройствам не относится...
http://www-pasta.turist.ru/
2007.02.05 | Shooter
З Москви в Київ на авто (л)
http://auto.lenta.ru/articles/2007/01/22/kiev/