08/27/2006 | Юлія Зірка

2007 року виповнюється 120 років з дня народження Леся Курбаса. І 70 років з дня його смерті. Геніальний режисер-реформатор українського театру, талановитий актор, драматург, публіцист, перекладач, театральний критик – це все про нього. За своє життя він встиг зробити на диво багато і так мало порівняно з тим, що міг би ще зробити, якби безжальна система „країни рад” не поклала його, як писав Стус, „у промерзлу землю”...

Лесь Курбас (Олександр-Зенон Степанович Курбас) народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір на Львівщині у родині мандрівних акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичів), дитинство ж його проходило в Старому Скалаті на Тернопіллі. Батьки майбутнього корифея української театральної сцени, незважаючи на бідність, прагнули дати синові найкращу освіту, тож спочатку Олександр вчився в Тернопільській гімназії, а далі, в 1907-1910 рр., - на філософському факультеті Львівського університету та у Віденській драматичній академії. Активний учасник революційного національного руху, Курбас належав до тієї групи української молоді, яка прагнула створити самостійну об’єднану українську державу. Фактично це було майже ціле покоління, за переконаннями – фанатичні націоналісти, які ставили собі ціллю вивести українське питання та українську культуру на європейську арену. Курбас був, як зараз модно говорити, „людиною європейського спрямування”, бо увібрав у себе все те, що могла йому дати європейська культура: знав вісім мов, добре грав на роялі, вивчав історію та теорію театрального мистецтва світу, бачив чимало вистав німецьких, польських, австрійських та інших театрів.

Закінчивши навчання, юнак пішов працювати актором. Одразу на головні ролі. Інакше й бути не могло – батьківська школа давалася взнаки. Працював він у Львівському театрі "Руська бесіда" та в Гуцульському театрі Гната Хоткевича, потому заснував товариство українських акторів "Тернопільські театральні вечори". Молодий Курбас одразу повів відкриту боротьбу проти старого націоналістичного театру, намагаючись створити новий, європейського зразка. Так здобувався безцінний досвід акторської та режисерської роботи.

Кажуть, у 26-річному віці безтямно закоханий Курбас вистрілив собі в серце... Її звали Катерина Рубчакова, зірка тодішньої галицької сцени. Разом вони грали коханців: він Михайла, вона Анну в „Украденому щасті”, він Астрова, вона Олену в „Дяді Вані”. Катерина була заміжня. Тоді він мав померти, але доля вирішила інакше. Курбас вижив, але куля так і залишилася в серці: лікар, який врятував його, побоявся її діставати. Так він і жив – з кулею в серці. Можливо, саме вона примушувала його так гостро і по-своєму відчувати життя, адже той, хто пережив наближення смерті, кожен наступний день проживає як останній. Мабуть тому, що відчуває наближення долі, якої не змінити. Уникнувши смерті від кулі, випущеної власною рукою, Лесь Курбас знайде її від кулі байдужого виконавця рішення „особливої трійки”... Та все це буде потім. А поки що попереду в нього було Життя.

На початку 1916 року Олександр Курбас (друзі завжди називали його Лесем) переїхав до Києва. Метр української сцени М.К.Садовський запросив його до своєї трупи, щоб замінити І.О.Мар'яненка, який трупу збирався покинути. Курбас давно мріяв працювати на Надніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр і де поруч була висока театральна культура, тож запрошення Садовського він прийняв без вагань. Пізніше Остап Вишня казав: „Якби Садовський знав, що вийде з тих запросин, він би, як Тарас Бульба, скочив на коня, вихопив шаблю й розрубав би Курбаса до самого сідла. Бо Лесь Курбас переломив усю історію нашого театру”.
Прихильники ідеї створення нового українського театру уважно і прискіпливо стежили за дебютами Курбаса з 18 березня 1916 року: якщо сільські образи, виконані Курбасом, стали причиною деяких суперечок, то Збігнєв (у „Мазепі” Ю.Словацького) та Хлєстаков ( у „Ревізорі” М.Гоголя) були визнані бездоганними. Шукачі новаторського театрального мистецтва відчули в ньому саме такого актора, що з нього є чого повчитися, що на нього слід рівнятися. Початок зустрічам з Курбасом був покладений молодою актрисою Поліною Самійленко: вона запросила його на чергове засідання „дванадцяти” піонерів студійних починань, ядро якої складали студенти та випускники музично-драматичної школи М.В.Лисенка. Перша зустріч (16 травня 1916 року) протяглась далеко за північ. Вона була сповнена щирою прихильністю, молодечим азартом, веселістю, дотепами, гумором, а головне, глубоким змістом. Недозріла студія молодих ентузіастів з невичерпаною потенцією творчих шукань, що не мала ще ні організаційного, ані матеріального грунту, одержала головне: свого керівника. Невдовзі Курбас покинув театр Садовського й почав репетиції зі студійцями. Безплатно .
Репетируючи „Царя Едіпа” Софокла у перекладі І. Франка, студійці скоро зрозуміли, що навіть така велична і небуденна річ, як театр, потребує грошей. Тож вирішили поряд зі вправами над „Царем Едіпом” зайнятися „репертуарною”, „касовою” п'єсою, яку теж студійним порядком можна було б швидко підготувати і, виставляючи її, заробляти гроші. В якості такої п’єси був обраний „Базар” В.Винниченка. Так починалася молодотеатрівська доба Леся Курбаса.
21 травня 1918 року відбувається значна подія в українському театральному житті - прийняття статуту Товариства на вірі „Молодий театр у Києві”. Це був документ, який не тільки давав підставу для узаконення існування „Молодого театру”, але й висвітлював головну мету, що її ставив колектив у мистецтві, шляхи здійснення його планів та організаційну структуру Товариства. До того часу подібного статуту не мав жодний український театр. Цікаво, що в першому параграфі Статуту Молодого театру сказано, що його мета — творити не „українофільську”, а європейську культуру, одночасно не будучи провінціалізмом чужих культур. Золоті слова!
На державну підтримку незалежному колективу розраховувати не доводилося, тому молодотеатрівці звернулися до широких кіл суспільства через „Робітничу газету” із „Відозвою до громадянства”. Відозва знайшла широкий відгук: робітники, трудова інтелігенція, кооперативи почали купувати паї Товариства. Це дозволило колективу орендувати власне приміщення для театру.
За два роки існування театру молодотеатрівці встигли поставити не багато ні мало, як одинадцять спектаклів. Молодий театр припинив своє існування в 1919 році, злившись з „Першим театром УРСР ім. Т. Г. Шевченка”.
Того ж року в житті режисера Курбаса сталася особлива подія. 6 вересня 1919 в Андріївській церкві обвінчалися ”громадянин міста Самбора в Галичині Олександр Курбас, 32 роки, греко-уніатського віросповідання, і Валентина Чистякова, громадянка Москви, 19 років, православного віросповідання”. Молода актриса і вже відомий режисер пов’язали свої життя. Як їм тоді здавалося, навіки. А ще того року померла Катерина Рубчакова. Куля ж у серці Курбаса продовжувала сидіти.
1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, тих, хто добровільно пристав до нього з театру ім. Шевченка, і під назвою „Київський драматичний театр” – „Кийдрамте” – нова трупа почала своє турне по Київщині. Театр обслуговував червоноармійські частини 12 і 14-ї армій. Він був продовженням Молодого театру, але з деяким ухилом в бік пролетаріату. Як же ставився Курбас в той час до соціалістичної революції і радянської влади? Слова режисера згадує драматург Мирослав Ірчан: ”Соцбільшовицька революція принесла щось нове, для мене не зовсім зрозуміле, але головне – свіже і велике. Я відчував, що більшовики несуть багато ворожого українській нації, її відродженню, та я вірив, що з часом це мине. Силу нації не можуть вбити ніякі декрети. Я не міг погодитися з тим, що росіяни, хоч би й комуністи, дадуть Україні щось хороше, але я вірив в одну людину, яка не допустить компрометації великої ідеї комунізму. Цією людиною був Ленін”. Пізніше він, вже в Соловецькому таборі, він скаже: „Комунізм несумісний з природою людини, як вогонь з водою”.
„Зароджувався НЕП. Курбас у НЕПі бачив еволюційний перехід диктатури пролетаріату (як державної форми) до демократичної трудової республіки, в якій буйно розквітне українська культура і українське питання перестане бути питанням, а Україна, цей „сфінкс сходу”, примусить рахуватися з нею Росію”, - писав Іршан. Курбас справді вірив у те, що радянська держава дозволить Україні подібне національне відродження. Поки що вірив.
„Березіль”... Від самої назви цього творчого об’єднання віяло романтикою і ліризмом. „Мистецьке об’єднання Березіль” було створено Лесем Курбасом 1922 року. Спочатку „Березіль” мав київську прописку, але після перенесення столиці до Харкова туди ж переїхав і курбасовий театр. Він став найкращим дітищем Курбаса, його улюбленою дитиною. У „Березолі” режисер Курбас втілював свою заповітну мрію – мрію створення реформаторського, модерного українського театру, театру нового часу. Тому й взяв він за програмну декларацію “Березоля” слова з поезії норвезького митця Б’єрнсона „Я вибираю Березіль”:
Я вибираю березіль,
Тому що він буря,
Тому що він сила,
Тому що він переворот,
З якого сонце родиться…
Його театр справді здійснив переворот. Не тільки в українському театральному мистецтві, а й у мистецтві світовому. Кажуть, що Курбас-режисер просто випереджав свій час. Він створював не просто репертуарний театр зі звичним складом трупи, а збирав довкола себе колектив однодумців, поступово будуючи модель ідеального суспільства. І цю модель „український Мейєрхольд” пропонував в якості зразка суспільству реальному. Жителями його світу, громадянами його суспільства були актори, молоді й не дуже, можливо, недосконалі, але вони прагнули навчатися та розвиватися. Свою задачу як режисера і керівника Лесь Курбас бачив у тому, щоб допомогти акторам розвинути, укріпити та донести свій талант до глядача. Тому для своїх акторів Курбас був не просто режисером, а Вчителем. І , попрацювавши з ним навіть зовсім недовго, вони говорили про себе з гордістю: ми – березільці. Лесь Курбас орієнтувався на модерновий тип мистецько-образного мислення, репрезентований таким різновидом, як синтез конструктивізму й фантасмагорійності. У своїй режисерській та театральній практиці він широко використовував ходи, прийоми, не тільки не властиві традиційному українському театру, але й не сумісні з ним. Курбас застосовував акробатичні вправи, циркову техніку, пантоміму, буфонадно-гротескну й пародійно-епатажну манеру гри, наполягаючи на експериментальному стилі поведінки й синтезуючих функціях актора на українській сцені.
Кажуть, що актор Мар’ян Крушельницький, якого Курбас запросив до колективу березільців, втікав з чемоданом до вокзалу після того, як вперше побував на репетиції. Його шокувало те, що „актори тренуються на трапеціях, як циркові акробати, а режисери перелицьовують як кому заманеться українські класичні п’єси на естрадно-циркове дійство”. Але Крушельницький все ж таки зостався. Курбас, як ніхто, вмів переконувати.
В репертуарі театру „Березіль” була українська і західна класика, але жодного драматурга в “Березолі” не ставили так часто, як Миколу Куліша. Безпосередньо Лесь Курбас поставив п’єси “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Маклена Граса”; під його керівництвом режисери театру здійснили постановки “Комуни в степах” і “97”; у драматичну композицію Курбаса “Жовтневий огляд” увійшли етюди М.Куліша “Легенда про Леніна” та “Колонії”. Злободенні Кулішеві твори якнайкраще відображали погляди режисера-громадянина та режисера-людини. Режисер та драматург, вони й у житті були добрими друзями.
Єдиний з українських митців, за свою творцю працю Курбас отримав звання народного артиста УРСР, не маючи перед цим звання заслуженого. Весь час режисера-реформатора і його театр активно підтримувала група націоналістично настроєних письменників, художників, журналістів, партробітників. В 1926—1927 рр. в Харкові організовано літоб’єднання „ВАПЛIТЕ” (Вільна академія пролетарської літератури), в якому на головних ролях були Микола Хвильовий, Олесь Досвітній, Михайло Яловий, Микола Куліш. Фактично це була націоналістична організація, гаслом якої було: „Геть від Москви!” Її меценатом був наркомпрос Шумський, а Курбас – активним учасником і душею в галузі театрального мистецтва. І навіть після розгрому „ВАПЛІТЕ”, яка всіма силами боролась проти пролетарської культури та літератури, та зізнання її лідерів у тому, що робота „ВАПЛІТЕ” ворожою радянській владі і партії, - Курбас залишився на старих позиціях цієї організації. До 1932 року формально, а фактично до 1933 року, під час існування „ВАПЛІТЕ” і після її розгрому, Курбас ставив антипартійні, наскрізь націоналістичні п’єси члена партії – драматурга Миколи Куліша, в яких „висміювалась національна ленінська політика, зовсім ігнорувалось соціалістичне будівництво і висловлювалось якнайворожіше ставлення до всього російського”. Держтеатр „Березіль” Курбас зробив рупором українського націоналізму і з цих позицій не сходив до жовтня 1933 року, коли він був знятий з посади головного режисера. Чи відчував тоді Лесь Курбас наближення кінця? Чи знав він про те, що вже починається його особиста, нетеатральна, драма? Чи йшов він до цього свідомо, заради власної мистецької мети і громадянських переконань, наперекір владі, яка вустами Лазаря Кагановича дохідливо пояснювала, що „с советской властью воевать опасно”? Недарма ж, мабуть, кулішевий дядько Тарас говорив зі сцени „Березолю”: „Вся ця їхня українізація – лише спосіб, щоб виявити нас, а потім знищити на корню”, адже „Мину Мазайла” Курбас ставив особисто...
Лесь Курбас у всьому був перший. Першим він був й у списку на знищення. Краплею, яка остаточно переповнила терпіння „віце-короля” України Постишева (а значить, і самого Сталіна), стала „Маклена Граса” - вистава за п’єсою Миколи Куліша. Курбас підписав собі смертний вирок тим, що після закритого перегляду вистави (звісно, для чекістів) він не побіг узгоджувати зміни. Просто не міг, не хотів і не вмів цього робити. І наступного вечора виставу побачила харківська публіка. Після другого показу „Маклени Граси” Курбаса викликав до себе Постишев. Діалог між ними відбувався за звичним для того часу сценарієм: Постишев пропонував режисеру золоті гори (а фактично – життя) за відмову від своїх поглядів та публічне покаяння, Курбас же відповів, що поглядів своїх не міняє. Наостанок Постишев кинув фразу: „Мені вас жаль...”. Вже розуміючи, що його чекає, Курбас сказав: „МЕНІ ВАС ТЕЖ ЖАЛЬ”. Можливо, він все ще сподівався, що все якось обійдеться...
Не обійшлося. Після шостого показу „Маклени”, 5 жовтня 1933 року, відбулося судилище над Лесем Курбасом. Його звинувачували у тому, що “Березіль” вдався до правого ухилу, що він пропагує ідейно хибні твори у той час, як загострюється боротьба з ворогом, що його постановки здійснені в антиреалістичному дусі й суперечать принципам соціалістичного мистецтва. Йому приписували свідоме здійснення “антипартійної лінії” шляхом вистави крамольних, “ідеологічно не витриманих” п’єс. Насправді ж головним гріхом режисера стало те, що він був і залишився українцем. Далі – постанова: „Снять Леся Курбаса с работы художественного руководителя и директора театра „Березіль”. „Моя сторінка закінчена. Я йду зі сцени...”, - такими були слова режисера, коли у нього відібрали його театр.
Наступного дня Курбас виїхав до Москви. Прихистив давній друг Соломон Міхоелс. Він же дав і роботу – в Державному Єврейському театрі. Репетирували „Короля Ліра”. Все, начебто, починало налагоджуватись. Але... На початку грудня 19933 року у режисера відібрали звання народного артиста республіки, а вже вночі 25 грудня 1933 року Курбас під конвоєм увійшов у ворота московського НКВС. Митцю пояснили, що він стоїть... на чолі української військової організації (УВО) і на прем’єрі в театрі особисто планував убити секретаря ЦК Постишева. Курбас спочатку відкидає ці дикі вигадки, але після допитів (а точніше – тортур) 10 березня 1934 року погоджується, що він „контрреволюціонер”, однак театральні друзі ні до чого не причетні. Судова трійка при КОГПУ УСРР 9 квітня 1934 р. за статтею 54/11 КК УСРР засудила Леся Курбаса до yв’язнення в „ИТЛ” в Казахстані строком на 5 років. Але відправили його чомусь загальним етапом на Соловки.
На Соловках Курбас працюватиме в табірному „храмі Мельпомени”, в його театральній трупі буде чимало в’язнів-українців. Там він поставить свій останній спектакль – „Аристократи”, в якому зіграє й свою останню роль. „Я страждаю за те, що люблю українську націю, українську культуру, мистецтво, - говорить він. – Я був занадто відвертим і не був політиком-дипломатом. До політичного життя я ніколи більше не повернуся, чи буду я на волі, чи на засланні, але ніколи більше не завдам і найменшою шкоди радянській владі. Бачу, що все, що я роблю, це безсилі спроби плити проти течії. Для мене незрозуміла сила більшовицької революції, але я відчуваю, що вона велика і сильна, і що найменші вагання вона безпощадно змітає”.
Тим часом вже готуються матеріали для ліквідації великої групи в’язнів. У цих матеріалах про Курбаса написано, що чули, як він говорив: в Україні панує диктатура чорносотенної російської групи, яка знищує ленінську національну політику, українську літературу, культуру і українську мову. В жовтні 1937-го великий тюремний етап відправлять в Карелію. В цьому етапі буде і Лесь Курбас. 9 жовтня 1937 року „особлива трійка” НКВС винесе йому смертний вирок:
„КУРБАСА
Олександра Степановича
РАССТРЕЛЯТЬ”
Геніального режисера ( та ще 134 особи разом з ним) звинуватили у тому, що, „залишаючись на попередніх к.-р. позиціях, продовжуючи к.-р. шпигунську (це - на Соловках!), терористичну діяльність, вони створили к.-р. організацію “Всеукраїнський центральний блок”.
Свою другу кулю Лесь Курбас отримає 3 листопада 1937 року, в урочищі Сандармох, де капітан держбезпеки Міхаіл Матвєєв протягом чотирьох днів власноруч розстрілюватиме тих, хто повірив в українське відродження в кривавій радянській державі. А в 1957 році, через кілька місяців після ХХ з’їзду партії, дружина Курбаса, Валентина Чистякова, отримала офіційного листа, підписаного помічником прокурора Північного воєнного округу підполковником юстиції Старцевим. В ньому повідомлялось: „Определением Военного трибунала Северного военного округа от 31 января 1957 года дело, касательно вашего мужа — Курбаса Александра Степановича, дальнейшим производством в уголовном порядке прекращено из-за отсутствия состава преступления”. Трохи пізніше вона отримала і довідку з Харківського облуду: „Дело по обвинению Курбаса Александра Степановича пересмотрено Президиумом Харьковского областного суда 19 апреля 1957 года. Постановление Судебной тройки при Коллегии ГПУ СССР от 9 апреля 1934 года относительно Курбаса А.С. аннулировано и делопроизводством прекращено”. Тільки що було їй з цих рядків, адже Курбаса, КУРБАСА вже не буде... Ще через чотири роки прийшла похоронка. Свідоцтво від 16 травня 1961 року повідомляло, що Олександр Курбас помер 15 листопада 1942 року від крововиливу в мозок. Брехня продовжувалась. Місце поховання режисера невідоме і досі.
А з старих фотографій дивиться на нас Лесь Курбас – молодий натхненний, талановитий. Він ще не знає, як важко його ім’я повертатиметься в рідну землю...
Юлія Зірка