08/28/2006 | Віктор Морозов

Віктор Морозов надто багатогранна особистість, аби говорити про нього лише як про барда. Та все ж, навіть беручи до уваги його перекладацькі успіхи останніх років (П.Коельо, Дж.К.Ролінґ), перше, що спадає на думку, коли згадується це прізвище, - піднесена атмосфера Львова 1988-90 рр., популярні тодішні пісні, театр "Не журись"... Віктор Морозов - це найяскравіші сторінки українського музичного життя 70-80-х. Сторінки з його творчої біографії - легендарні вже ансамблі "Арніка", "Ватра", "Смерічка", згодом - "Мертвий півень"; він співпрацював із Володимиром Івасюком, Ігорем та Оксаною Білозорами, Назарієм Яремчуком, Вікою Врадій... Постійно відважно експерементуючи зі своїм творчим життям, не перестає бути цікавим для різних поколінь слухачів-глядачів-читачів...

Пане Вікторе, в українській історії ніколи не бракувало смуг, де саме пісня була останньою територією „духа місця”. Хто, на вашу думку, на цій території поет-пісняр? Раб святого обов’язку, невільник натовпу?

Радше володар дум або верховний жрець, адже українська пісня була й залишається своєрідним шифром, таємним генетичним кодом, що охороняє від непосвячених найсокровеннішу інформацію про наші першопочатки і нашу місію у цьому світі. Українська пісня завжди мала глибинну сакральну суть, а найпроникливіші поети-піснярі, барди, кобзарі були оточені благоговінням. Портрет Шевченка, оповитий рушниками, цілком природно сприймається в будь-якій українській селянській хаті в якості мало не ікони, що, мабуть, важко уявити, скажімо, з Пушкіним у Росії чи Міцкевичем у Польщі. А коли на українському весіллі гості затягують за столами якусь тужливу старовинну пісню, їхні погляди стають відсутніми й потойбічними, зверненими кудись у небеса, де тільки й можна знайти ключі до цього потаємного пісенного коду.

Часто складається враження, що навіть інтимна лірика в устах українського барда звучить, немов пісня з барикад. А може оце воно і є – покликання українського барда – не сходити з барикади ніколи?..

Можливо, так воно і є, хоча від цього стає доволі сумно, адже це означає, що українські барди живуть, на жаль, далеко не в нормальній затишній країні, де романтичні натури мугикають собі інтимну лірику, а бунтарі й революціонери дряпаються на барикади, а в суспільстві, яке ще довго буде розірване на кілька шизофренічних частин і розколоте свідомими та підсвідомими кордонами.

Піки популярності української бардівської пісні припадають на обидві оксамитові революції 1989-1991, 2004 (згадати бодай феномен театру пісні „Не журись”), потім зацікавлення нею йде на спад. Чим це пояснити? Мавр зробив свою справу, мавр пішов?..

Мушу зазначити, що під час помаранчевої революції 2004 року популярність української бардівської пісні аж ніяк не сягла того піку, на який вона вийшла у 1989-1991 роках, бо ця революція була радше роковою й реповою. Мабуть, це пояснюється тим, що наприкінці 80-х, після десятиліть брехні, лицемірства й фальші, в українському суспільстві була величезна потреба правдивого слова, інтимного спілкування душ, сарказму і сатири, за допомогою яких висміювалися колишні ідоли, а люди звільнялися від кігтів страху. Коли ж цю жадобу слова було вгамовано, а будь-яка найгостріша публікація в пресі чи на телебаченні вже перестала шокувати і вражати, коли люди переситилися скандальними викриттями і знову вирішили сховатися від жорстокого світу й болісної правди в мушлі розваг і затишку, популярність бардів різко пішла на спад, бо публіка зажадала „хліба й видовищ”. А от під час помаранчевої революції виникла потреба не стільки у словах чи правдивій інформації (якої було достатньо, скажімо, в інтернеті), скільки в енергетиці, вмінні зарядити тисячі людей потужними емоціями, пробудити в них усвідомлення їхньої спільності й потуги („Разом нас багато...”), і з цією роллю найкраще впоралися саме рокери й репери.

На Ваших піснях виростало покоління, яке в 1988-1991 було в аванґарді тодішньої оксамитової революції. Особисто виспівув тоді в студентських товариствах гіти „від Морозова”. Нині це до чогось Вас зобов’язує?

Завжди намагався не бути „рабом святого обов’язку”, тому навіть не знаю, що на це відповісти – приємно довідатися, що мої пісні мали певний вплив на молодь, але це вже історія, а що мене та й усіх нас чекає попереду, відомо тільки Всевишньому. Єдине, чого бажаю, так це не втратити довіри тих людей, які повірили мені й моїм пісням, не зрадити самого себе й не піддатися спокусам цього світу.

В Україні не бракує тих, хто славу митця використав як трамплін до політичної кар’єри. Вікторові Морозову ніколи не кортіло використати гітару в якості інструмента не зовсім музичного? Пропозиції ж мабуть були?

Пропозиції були неодноразові і часом вельми спокусливі. Проте я завжди знав і знаю, що політична кар’єра – це не моє покликання, крім того мені в такі моменти завжди згадувалася притча про короля Давида, котрий наприкінці життя відчув страшну розпуку і прийшов по пораду до мудреця-мага. Той запитав, що доброго зробив у своєму житті король Давид. Той відповів, що завойовував чужинців, будував храми, боронив свою землю і багато-багато іншого. - А ким ти мріяв стати у дитинстві? – запитав мудрець. - Я мріяв стати скрипалем, але ж був змушений забути про скрипку, бо став королем, - відповів Давид. – Тоді твоє життя минулося намарне, - прорік йому мудрець.

Більшою мірою в польській, а частково і в чеській співаній поезії 1970-1980-х відчутний вплив російських бардів (Окуджави, наприклад). Здається, в україномовній бардівській пісні тих російських впливів значно менше. Чому?

Можливо, тому, що україномовна бардівська пісня виникла доволі пізно, власне на хвилі оксамитової революції 1989-1991 років або трішечки раніше. Перед цим в Україні було безліч російськомовних бардів, які об’єднувалися в клуби й товариства, проводили з’їзди й фестивалі та зазвичай копіювали у своїй творчості Окуджаву чи Висоцького. Україномовна ж бардівська пісня виникла вельми спонтанно, наче спалах блискавки, причому багато бардів, які досі співали російською – такі як Едуард Драч або Кость Москалець – відчули раптово в собі голос крові й почали писати зовсім в іншій естетиці, не просто україномовні, а глибинно українські пісні, що їх часом годі було відрізнити від стародавніх народних творів, такі, приміром, як „Із полону” Е.Драча. Мені одного разу розповів цікаву історію Кость Москалець, який починав свою творчість у студентські роки з російськомовних бардівських пісень, тексти яких він ніколи не годен був запам’ятати і мусів записувати в блокнот, а от одного разу він їхав поїздом, стояв собі в тамбурі, дивлячись у вікно, і раптом йому в голову просто „впала” звідкілясь перша його україномовна пісня „Ходжу-броджу”, котра запам’яталася відразу, котра була своєю, справжньою, автентичною. Відтоді Кость позбувся впливу Окуджави і пише тількі чудові україномовні пісні.

Як нині складаються Ваші стосунки з відомими співаками, що з ними Ви співпрацювали у 80-х та на початку 90-х? Скажімо, з Оксаною Білозір, Андрієм Панчишиним, Василем Жданкіним, Вікою Врадій?

По різному. З Оксаною Білозір востаннє бачився на її сольному концерті в палаці „Україна”, на якій вона запросила мене з Андрієм Панчишиним і де співала нашу з ним „Колискову”. Із самим Андрієм ми задумали створити цикл сучасних львівських батярських пісень, деякі з яких уже написали. З Василем Жданкіним бачуся, коли приїжджаю до свого рідного міста Кременця на Тернопільщині, де він живе (адже ми з ним земляки), часом співає, але здебільшого присвячує себе релігійному самозаглибленню. З Вікою Врадій, котра зараз мешкає в Америці, а наприкінці 2004 року приїжджала в Україну, багато зустрічався, ділився спогадами про спільну роботу в „Арніці”, а також виступав разом з нею в Харкові на фестивалі „Апельсиновий рок”, організованому „командантом революції” Сергієм Жаданом.

Володимир Івасюк, Ігор Білозір – ікони, люди-легенди, незагоєні рани, докори сумління?..

Мені важко й боляче називати їх іконами або легендами, бо це люди, яких я близько знав, і з якими мене пов’язувало доволі багато спільного. Тому вони, радше, назавжди залишаться в моїй душі глибокою незагоєною раною.

Кого і чого бракує сьогодні українській музичній сцені?

Інтелекту, вдумливості, гарного смаку й різноманітності.

Чого на цій сцені забагато?

Примітивного кітчу й надокучливості так званих „форматів”.

Засилля російського „блатняка” в Україні – прояв сусідської експансії, чи віддзеркалення реального рівня „естетичних” запитів значної частини народу?

Здебільшого, на жаль, віддзеркалення „естетичних” запитів, що, до речі, не так уже й дивує, коли врахувати, скільки десятиліть ми всі провели у спільній совєцькій „зоні”.

Здається, українська співана поезія на сході і півдні країни сприймається, м’яко кажучи, як щось екзотичне?

Не зовсім так, адже саме зі сходу країни походять такі чудові, самобутні барди та виконавці української співаної поезії, як Едуард Драч (Кривий Ріг), Марійка Бурмака (Харків) або Кость Москалець (Бахмач). Інша справа, що не тільки українська співана поезія, а й узагалі українська музика й поезія сприймаються в Україні як щось екзотичне, причому, доволі часто не тільки на сході й півдні, а й на справжнісінькому „дикому” заході. Якось я блукав Карпатами і завітав до якоїсь кнайпи у правдивому гуцульському селі, де на всю потужність гриміла „музика” примітивної російської поп-групи „Рукі ввєрх”. Коли ж я запитав у молодої кельнерки, чому вони не крутять там касетки чи компакти з записами, скажімо, „Плачу Єремії” або інших українських груп, вона здивовано відповіла: „Бо це не модно!”

Після кількарічної відсутності у Львові з Америки в Україну повернувся „не той”, принаймні „не зовсім” той Морозов. Головний американський урок для Віктора Морозова?

Мушу Вас дещо виправити – я ще ніколи не бував відсутній у Львові кількарічно, здебільшого я витримую без цього міста не довше 4-5 місяців. Проте я часто подорожую, буваю нерідко і в Америці, і в Канаді (адже моя дружина Мотря родом із Торонто), тому часом дехто й відправляє мене помилково у вимушену „кількарічну” еміґрацію. Отож, я не встигаю ставати „не тим”, або стаю ним не тому, що надовго відсутній у Львові, а тому що зі мною, як і з кожною людиною постійно відбуваються внутрішні й зовнішні перевтілення й метаморфози. Головним же уроком подорожей (американських, канадських, мексиканських та будь-яких інших) стає відмова від культурних стереотипів і толерантність.

Чи можна ствердити, що своєрідною географічною віссю, навколо якої обертається творче життя Віктора Морозова, є Львів?

Саме так, адже своєрідним підтвердженням цього і стала моя попередня відповідь. Дехто навіть вважає, що існує певний магічний трикутник (Львів-Краків-Прага), з якого вже ніколи не можливо остаточно вирватися, якщо бодай колись відчув на собі дивовижну ауру цих загадкових міст.

Ви багатогранна особистість. Та чи можна на якихось терезах усе ж таки зважити, ким більше є сьогоднішній Віктор Морозов – співаком, перекладачем, шоуменом?

Насамперед мушу зізнатися, що я за гороскопом – близнюк, а близнюкам притаманна постійна потреба змін (просторових, часових, духовних). Тому найприроднішим для мене є стан перебування в кількох іпостасях одночасно з перетіканням одного, так би мовити, фаху в інший – на разі я співаю, а коли набридає співати, то перекладаю (і навпаки), а що буде далі, мені й самому цікаво було б довідатися...

Переклади Пауло Коельо українською заздалегідь були приречені на комерційний успіх. Чи були якісь інші мотиви, коли Ви взялися перекладати його книги?

Зараз, мабуть, нелегко в це повірити, але наприкінці 90-х років, коли одна моя знайома порадила мені прочитати „Алхіміка” П.Коельо в англійському перекладі, про комерційний успіх не могло йти мови хоча б тому, що цього письменника тоді в Україні не знав ніхто (включно з літераторами, яких я про нього розпитував – такими, як Микола Рябчук, Юрій Андрухович або Іван Малкович). Саме це мене певною мірою заінтригувало (бо твір мені заімпонував своєю прозорістю й „маленькопринцевістю”), і я почав його перекладати радше сам для себе, не маючи уявлення та й не дбаючи про те, чи його взагалі колись опублікують (така собі забава на дозвіллі). Потім стався ряд невипадкових випадковостей, і врешті-решт мій переклад „Алхіміка” 2000 року вийшов українською мовою у львівському видавництві „Класика”, проте ще довгий час не викликав особливого зацікавлення в читачів (з однієї київської книгарні, де „Алхімік” намарне простояв кілька місяців на поличках, його навіть відіслали назад у видавництво, мовляв, нікому ця книга не потрібна). Це вже пізніше почався бум Коельо, і стала набирати обертів шалена коельоманія. А зараз, до речі, коли його твори справді заздалегідь бувають приречені на комерційний успіх, я його вже й не перекладаю.

Що Вас надихає, а що знеохочує в щоденному українському житті?

Надихає автентично українська надія на те, що „якось воно буде...” (адже я є давній апологет єдиноістиної української релігії „Якосьвонобуддизму”), а знеохочує не менш автентична українська дезорганізованість і фаталізм: „Якби ж то знаття...”

Примітка: "Український журнал" - часопис для українців Польщі, Чехії та Словаччини.