Актуальна печаль Павла Вольвача
09/04/2006 | тарас
АКТУАЛЬНА ПЕЧАЛЬ ПАВЛА ВОЛЬВАЧА
Тарас АНТИПОВИЧ
Як не дивно, але й в наш, такий невіршований час, пишуться вірші й видаються поетичні книги. Іноді – що трапляється вже вкрай рідко – ті книги заповідаються на справжні події строкатого культурницького буття. Як, скажімо, збірка поезій Павла Вольвача “Тривання подорожі”, яку видавництво “Джура” випустило в світ в акурат напередодні Міжнародного Львівського книжкового форуму. Ті, хто обізнаний із писаннями автора, народженого в радянському Запоріжжі, впізнають у ній вже знайомі метафори Південного Сходу, продегустують цей фірмовий щем, народжений із дисонансу між різними українами, яких скуштував поет, але почують і нові експресивні інтонації.
У «Триванні подорожі» Вольвач все так же вслухається в стугоніння зовнішнього світу і невтомно приміряється до нього зі своїми особистими душевними ритмами. Павло залишився таким же традиціоналістом – навіть не стільки в тому, що переважно дотримується суворих рим, скільки в інстинктивному намаганні жити як пишеш, а писати як живеш. Метод перевірений віками. І метод цей, звісно, неминуче провокує деяку сповідальність. Втім, у сповідальності Вольвача – свій жорсткий регістр, далекий від класичного сентименталізму. Поетів робить поетами передусім їхнє прагнення омовити невимовне. І нова збірка Вольвача позначена саме такими спробами вдертися на територію невимовного:
«Всі синяви – мої. Чорноти – теж мої.
Розгінно так по них єство шугає в іншість,
Впираючися світові в краї»
Або навіть так:
«коли врешті, промовивши “бля...”,
відійдемо кудись, по-новому стискаючись в атом»
Вольвач сьогодні – все такий же поет урбаністики, однак він навчився смакувати інакше, симфонічне місто. Можливо, це пов’язано з тим, що автор остаточно перебрався жити до тисячеголосого Києва - тут його геопоетичний слух став гострішим. Подекуди пейзажна міська лірика нової збірки розвивається в справжні кларнетові гімни:
«Як стіни, спів зроста, здіймається увись,
Як спів, зроста увись натхненне білостіння»
А в цілому, Вольвач вірний самому собі – саркастичний лірик, котрий усе ніяк не вгамується, все гатить своїми римами в шкіряний бубон буття. Чи не найточніший із його нових ударів – текст, що починається невтішним діагнозом для епохи: «прогресу згущується відчай». А потім - «світ кришиться дрібними крихтами, зневір густішає туман...» і тому подібна актуальна печаль, зчитуючи яку, перестаєш почуватися самотнім. Та й зрештою, нам не дано багато змінити в своїх розкришених світах:
«І не змінить країну цю –
Задвірки з тайною мінєту,
Де надписи “Прохода нєту!”
Привіти Лєні й Горобцю,
Де часто пруха йде поету
І тріщина йде по торцю…»
Так сказав Вольвач.
Тарас АНТИПОВИЧ
P.S. А презентуватиметься “Тривання подорожі” на Львівському форумі 15-го вересня в арт-клубі “Лялька” о 18.00
Тарас АНТИПОВИЧ
Як не дивно, але й в наш, такий невіршований час, пишуться вірші й видаються поетичні книги. Іноді – що трапляється вже вкрай рідко – ті книги заповідаються на справжні події строкатого культурницького буття. Як, скажімо, збірка поезій Павла Вольвача “Тривання подорожі”, яку видавництво “Джура” випустило в світ в акурат напередодні Міжнародного Львівського книжкового форуму. Ті, хто обізнаний із писаннями автора, народженого в радянському Запоріжжі, впізнають у ній вже знайомі метафори Південного Сходу, продегустують цей фірмовий щем, народжений із дисонансу між різними українами, яких скуштував поет, але почують і нові експресивні інтонації.
У «Триванні подорожі» Вольвач все так же вслухається в стугоніння зовнішнього світу і невтомно приміряється до нього зі своїми особистими душевними ритмами. Павло залишився таким же традиціоналістом – навіть не стільки в тому, що переважно дотримується суворих рим, скільки в інстинктивному намаганні жити як пишеш, а писати як живеш. Метод перевірений віками. І метод цей, звісно, неминуче провокує деяку сповідальність. Втім, у сповідальності Вольвача – свій жорсткий регістр, далекий від класичного сентименталізму. Поетів робить поетами передусім їхнє прагнення омовити невимовне. І нова збірка Вольвача позначена саме такими спробами вдертися на територію невимовного:
«Всі синяви – мої. Чорноти – теж мої.
Розгінно так по них єство шугає в іншість,
Впираючися світові в краї»
Або навіть так:
«коли врешті, промовивши “бля...”,
відійдемо кудись, по-новому стискаючись в атом»
Вольвач сьогодні – все такий же поет урбаністики, однак він навчився смакувати інакше, симфонічне місто. Можливо, це пов’язано з тим, що автор остаточно перебрався жити до тисячеголосого Києва - тут його геопоетичний слух став гострішим. Подекуди пейзажна міська лірика нової збірки розвивається в справжні кларнетові гімни:
«Як стіни, спів зроста, здіймається увись,
Як спів, зроста увись натхненне білостіння»
А в цілому, Вольвач вірний самому собі – саркастичний лірик, котрий усе ніяк не вгамується, все гатить своїми римами в шкіряний бубон буття. Чи не найточніший із його нових ударів – текст, що починається невтішним діагнозом для епохи: «прогресу згущується відчай». А потім - «світ кришиться дрібними крихтами, зневір густішає туман...» і тому подібна актуальна печаль, зчитуючи яку, перестаєш почуватися самотнім. Та й зрештою, нам не дано багато змінити в своїх розкришених світах:
«І не змінить країну цю –
Задвірки з тайною мінєту,
Де надписи “Прохода нєту!”
Привіти Лєні й Горобцю,
Де часто пруха йде поету
І тріщина йде по торцю…»
Так сказав Вольвач.
Тарас АНТИПОВИЧ
P.S. А презентуватиметься “Тривання подорожі” на Львівському форумі 15-го вересня в арт-клубі “Лялька” о 18.00