Як я на авто Європу перетинав
09/25/2006 | Віктор Уколов
Вичерпавши всі вільні кошти на ремонт власного будинку ми вже і не сподівалися на відпочинок за кордоном. Аж тут прийшло запрошення на співбесіду до німецької амбасади, про яке замовивши його через Інтернет на початку травня, ми вже якось і забули і нам довелося йти.
Треба сказати, що друзі нас викликали у службове відрядження на їхню фірму під Мюнхеном, тому ми почувалися дещо впевненіше за українських роботяг у довжелезних чергах. Та й до всього ми були не впевнені чи хочемо так далеко їхати з дому, бо робота і майже місячний ремонт забрали багато зусиль. В Посольстві ми з дружиною були єдині, хто травив анекдоти і сміявся. Співвітчизники мали якийсь трохи пришиблений вигляд.
Пізніше з’ясувалося чому. Підходячи до віконця, кожен з них мав остаточно увійти в роль приниженого прохача візи. „Ну мені дуууже треба. Я хочу вивчити німецьку мову”, - скиглив мужик у м’ятому костюмі, називаючи себе моряком, - „Вдома я не можу, треба мовне середовище, ні раніше німецької я не знав, де буду жити – так у готелях!” „Я хочу побачити де воював мій дід, - невпевнено лопотіла повнотіла жіночка, від якої виразно несло потом і переляком, - „Це службове відрядження, адже я історик!” Я виразно уявив собі німця в українській амбасаді в Берліні, який мотивує своє бажання відвідати Київ тим, що у Бабиному Яру воював його дід.
Коли в нас забрали документи, ми були переконані, що віз не дадуть. Але через два дні вистоявши 20-хвилинну чергу ми дізналися, що візи стоять, бо у наших паспортах вже до того були кілька службових шенгенів.
Поїхали ми на своєму авто „Матрікс-Хенде” навмисне щоб по дорозі побачити якомога більше і не тратити зайві гроші на літак. Польська митниця зустріла ясним сонечком і чемним поляком, який на всі наші спроби скористатися зеленим коридором, вперто повторював: „Пановє, алє ж є колєйка”. Включивши всі знання польської мови з дитинства, я з‘ясував, що він має на увазі загальну чергу. Перехід на англійську успіху не мав і ми стали в невеличку чергу з польських бариг.
То були саме польські бариги. Рано-вранці вони їдуть до України і заправляють повен бак бензином по дешевих українських цінах (А-95 по 4,50 грн/літр), тобто по 0,75 євро. В Польщі він коштує 1, 08 євро. В кожній польській машині по 4-5 чоловік. Всі вони мають по дві пляшки української горілки і блокові цигарок „Мальборо”. На одному блоку „піднімають” до 50 євро прибутку. В день мотаються по 3-4 рази. Ще на під‘їзді до кордону з українського боку купа реклами польською мовою. Продають полякам бухло і цигарки. Те ж саме на польській території, але там продають українською вже для нас і будматеріали.
Польща
Перше, що вражає – Карпати з боку теперішньої Польщі. Ми в‘їхали в село Нижні Устрики Старо-Самбірського району, але тепер воно вже має назву Устішки Дольні Підкарпатського воєводства Панства Польського і то є різниця! Трава пострижена навіть на полонинах. Дороги, як скло. А водії, як зачаровані їхали за трактором по міжміській трасі 20 км/год і не обганяли, бо там була суцільна роздільна смуга! Після обпльованих, засмічених, роздовбаних українських доріг на Львівщині, у Польщі ми пережили реальний культурний шок.
Виїхавши на Краківську трасу ми побачили, що від Жешува до Кракува суцільний ремонт. Майже 180 км. В Україні нічого страшного, але у Польщі вони там усі виконують знаки і рухаються 40 км/год. От так ми і їхали в „колійці” 5 годин до Кракова. Стомився, як пес. Перед Краковом ми зупинилися в мотелі. Ціни помірні – 180 грн. номер за добу. Це включаючи сніданок.
Треба сказати, що вже на другий день ми згадали польську настільки, що вже не відчували дискомфорту від латиниці і не розуміли хіба деяких слів. У всякому разі у Кракові ми вільно спілкувалися з барменами і парківниками і навіть зуміли пояснити поліцейському, що ми туристи з України і хочемо виїхати на Дойчленд.
Краків – просто чудовий. Таким може колись буде Львів, якщо ми увійдемо до Євросоюзу. Хідники нібито вимиті з милом, Сміття немає і в помині. Перше питання, як платити за паркінг, розв‘язав чемний дядечко. Взявши з нас 6 злотих за годину під самим королівським замком, він хотів ще й подарувати карту міста, але ми чемно відмовилися. Квитанцію треба було покласти в машину під скло, бо евакуатори там є також.
Навіть важко сказати, що сподобалося більше Королівський замок чи място Жидовське.
Мабуть таки останнє, бо там більше сувенірів, ресторанчиків і церков. Десь на підході до Ратуші раптово чуємо плаксивим-плаксивим нещасним голосочком: „Як тебе не любити, Києве мій”. Виявляється, то під будинком ридма-ридає на бандурі якесь нещастя у вишиванці. Дали дитині 2 євро пройшли 100 метрів і знову чуємо, але вже польською і у дуже мажорному тоні. Підходимо, аж то два старих поляки у національних польських костюмах – він і вона. Він на акордеоні, вона на контрабасі наярюють. Поруч із задоволенням танцюють молоді поляки. Ну ясно цим ми дали 4 євро і розговорилися. Виявляється старий поляк з Білої Церкви. Одружився з полькою і переїхав до Кракова ще за глибокого совка. За його словами у Кракові люблять українських пісень. Тільки веселих.
Польський автобан після України просто супер, але в порівнянні з німецьким гірше. На польському автобані, де можна рухатися 130 км/год, ми мали єдину перевірку за всю поїздку. Нас зупинила поліція і вибачившись попросила сказати, з якою метою ми в Польщі і що веземо. „Цигаркі, водку маєте на продаж”, - поцікавився дядько у формі. „Так маю, - жартома відповів я, - Пан буде купувати?” Я пояснив, що везу друзям пляшку перцівки і купив пляшку знаменитого польського „крупніка”, а цигарки має „жонка”, бо палить. Він навіть не попросив показати, записав документи і побажав щасливої дороги.
Чехія
По дорозі в Німеччину ми хотіли побачити ще й Прагу, але не знали чи потрібна транзитна віза. Зрештою вирішили, що біля німецького кордону у Польщі до Праги найближче і ми нічим не ризикуємо. Гори Кірконош на кордоні вразили своєю дикою красою. Нібито й невисокі, найвища гора Сніжка лише 1500 м, але починаються просто з рівнини, а не як Карпати з повільних підйомів. Готелів на кожному кроці. Водоспади і ріки просто неймовірної краси.
На самій вершині перевалу на митниці сиділи чехи, про яких ми вже майже й забули. Побачивши, що ми з України, вони якось дуже недружньо почали розпитувати чи справді ми їдемо до Німеччини і чи не збираємося стати до роботи у Празі. Ми відверто розсміялися, бо не збиралися там працювати. Але без транзитної візи нас не пустили. „Їдьте до своїх полаків” – заявили на прощання мені. „А полаки вже мої? – здивувався я, „Дзенькаю бардзо, добже є!” Так ми знову опинилися в дружній нам Польщі, о 8 вечора у чужих горах на перевалі.
Клянучи на чому світ стоїть чехів, ми почали шукати готель. Але то виявився страшенно популярний курорт і "покоїв вольних" просто не було. Довелося спуститися вниз і під горами ми знайшли чудовий 4 зірковий готель з басейном за 220 грн. на ніч. У горах вразило, як поляки продавали гриби. Білі були викладені у чистеньких плетених лоточках і повернуті під нахилом до дороги на спеціальних підставках. Оскільки я затятий грибник, то ми зупинялися разів з п‘ять. Але не купували, бо їхати ще було довго.
Німеччина
Рано-вранці наступного дня ми приїхали на німецьку митницю побачивши довгоочікуваний напис "Granica Panstva" . Пройшли просто чудово. Черги не було, німці чемно говорили по-польськи, багаж ніхто не дивився, хоч на машині були українські номери і перед тим ми наслухалися різних казок.
Німеччина вразила довжелезним тунелем, автобаном і електровітряками на кожному горбі.
До речі про каву. У Польщі її заварюють просто у чайнику або чашці. Це називається по-польськи. Але на автобані було замало кав‘ярень, бо він був тільки недавно збудований і стара траса йшла десь північніше. В одній страшенно задрипаній польській забігайлівці, я зупинився щоб випити кави. Питаю кава нормальна є. Кажуть немає, але є якась «розпушона». Я починаю сміятись і з‘ясовувати, що ж так смішно зветься чи не «розчинна» кава. Поляк і собі тримається за живіт і перепитує, а що кава така важна стала, що її звуть «розчинна» (себто для великих чинів). Ліричний відступ щоб ще раз засвідчити як по-дурному з позицій однієї мови, хай і дуже близької, сприймати іншу.
Німеччина зустріла противним дрібним дощем. Ми його звемо «мжичка».Автобан став слизьким, що на величезних швидкостях досить небезпечно. Одразу за Дрезденом у один бік було аж три смуги. По правій рухалися вантажівки на швидкості 130-140. По середній - інші на швидкості 150-170. Найбільш навіжені та мотоциклісти летіли по лівій смузі і їхню швидкість я б оцінив, як близько 200.
Замало не забув – ми заїхали у Дрезден. На щастя все було написане зрозумілою моїй дружині німецькою і заблукати було годі. Паркінг я знайшов під мостом Ельби, але ми не знали як за нього платити. Поставивши авто на вільне місце я зауважив чималу чергу німців, які кидали євро в автомат на стовпі. Як виявилось то був паркувальний автомат куди німці добровільно(!!!) кидали гроші, чесно (!!!) платячи за ту кількість годин, яку вони збиралися простояти. Ми теж чемно заплатили і квитанцію поклали під скло. До речі цей феномен «добровільної чесності» помітний ще у Польщі. На АЗС порядок такий – ви самі набираєте в бензобак стільки бензину, скільки вам треба і лише потім йдете за нього платити. Тобто з крану бензин завжди тече! Уявляєте скільки б ТНК по Україні збанкрутували б, якби запровадили такі правила?
Центр Дрездена просто чудовий. Ми засіли обідати у якийсь гарненький ресторанчик біля центрального кафедрального собору. Однак довго роздивлятись місто нам не дала злива, яка загнала нас до авто. Робити було нічого і ми поїхали на Мюнхен, де, втім також затримуватись не збиралися.
Автобани, як ви уже зрозуміли, це такі дзеркально рівні дороги, з правильним кутом нахилу на поворотах тунелями, мостами, у купою звукозахисних екранів у кожному місті, біля якого проходить дорога. Але найцікавіше це попередження. От підлітаємо ми до Нюрнбергу. За 5 км з‘являється напис «Нюрнберг – 5 км», такі ж позначки вас турбують за 2,5 км, за 2 км, за 1 км, за 500 м, за 400м, за 300 м, за 200 м, за 100 м і нарешті напис «Аутщосьтамтаке», тобто з‘їзд безпосередньо. Якщо ж ви з‘їдете помилково, то вже там буде резервний шлях, як повернутися на автобан. Це просто вражаюче! Але з часом звикаєш.
Окремо треба розказати про «придорожні кафе». Тобто «кафе», вони були б у нас – у ФРН це повноцінні ресторани німецької та інтернаціонльної кухні, де є туалет, кімната для пеленання малюків, туалет для інвалідів і багато такого про що я так і не дізнався. Вражають туалети. У нас такої чистоти треба пошукати. Часом на 2 поверсі Верховної Ради набагато брудніше. Тим часом у Німеччині це чи не єдине місце, де я почув «русскую рєчь». Російською говорили дві прибиральниці між собою, але до нас звертались ламаною німецькою. У самій кабінці чимало здивувала механічна рука, яка вилізла з унітазу, коли я з нього встав і почала діловито крутити кришку-стульчак, витираючи її від можливих мікробів.
Проїхавши за день щось близько 700 км по автобанах Німеччини ми почали серйозно замислюватись, а чи не заночувати під Мюнхеном. Однак наша справжня ціль італійська Верона була так близько, а тьотя-італійка, що вже приготувала купу українських вареників, була така переконлива, що ми вирішили не зважаючи на сутінки, форсувати Альпи. Точніше сказати б перевалювати Альпи.
Альпи. Ці найвищі гори Європи магічно вабили до себе починаючи від самого Мюнхену. Перед кожною гірською системою є передгірська впадина, коли дорога повільно провалюється униз кілька кілометрів поспіль. Спуск у передгірську впадину Альп тривав кілометрів 30.
Я все переживав за австрійський кордон, який мав бути якраз перед в‘їздом у гори. Темніло. Ми летіли з усіма кілометрів 150 на годину і раптова зупинка могла створити аварійну ситуацію, тим більше я уже добряче стомився. Але дійсність перевершила всі сподівання. Поки я вдивлявся у далечінь, намагаючись завчасно помітити увімкнені аварійки, сигнал екстреного гальмування на автобані, дружина раптово запитала, що можуть означати білі хрести на чорних плакатах обабіч траси і обмеження швидкості до 130. На першій заправці-ресторані здогад підтвердився – ми були уже в Австрії. Кордон був позначений просто обмеженням швидкості до 130 км/год. Ми були в захваті від такого кордону!
Коли заправлявся, австрійка сказала, що це дуже розумно, бо на перевалі набагато дорожче. І справді через кілька десятків кілометрів ми її зрозуміли. Бак був повний. На вулиці вже була ніч і ми гнали по Альпах з величезною швидкістю. Дорога там піднімається на півтора кілометра вгору і майже не робить поворотів. Замість серпантинів-підйомів на перевалах – тунелі крізь гори, замість виснажливих спусків у долини – мости. До Італії ми нарахували понад щось із 25 тунелів і в два рази більше мостів. Так от піднімаємося ми майже непомітно, аж тут я зауважую повідомлення, що далі вже немає можливості розвороту. Ось тут і почалися заправки одна за одною. Але якщо внизу А-95 (Super) коштував 1, 27 євро, то на перевалі - у 10 разів дорожче 12,70! Ми були просто вражені.
Італія
На кордоні з Італією ми зупинились. Ми змушені були це зробити, бо в Італії капіталізм і за автобан потрібно було заплатити. Як на підземному паркінгу я натис на кнопку і отримав талон, де був відштампований час, коли я заїхав на автобан. Плата залежала від часу і відставні на дорозі.
Італійський автобан, який починається на кордоні тягнеться до Венеції, Мілану, Флоренції і до Риму. Верона була чи не найближче із великих міст. Від перевалу до Верони був суцільний спуск. Ми розуміли, що обабіч красивенні Доломіти, як тут називають Італійські Альпи складені із сліпучо-білого мармуру. Але побачити їх було годі, бо на дворі стояла темна південна ніч. Тим не менше автобан був добре освітлений на поворотах, мостах, тунелях та в інших складних місцях. Подумалося скільки ж аварій можна було б уникнути, якби у нас були так освітлені міжміські траси.
Верона
Місто досить велике – 500 000 чоловік. З‘їзд з автобазу платний – показуєш талон, який тобі видали на в‘їзді і тобі кажуть скільки платити. Не дуже довга дорога від перевалу (близько 160 км) обійшлася в 12 євро. Щоправда їхали ми не дуже швидко, щось близько 130 км/год, бо таки дуже стомилися. За той день ми виїхали з Польщі і приїхали у Верону, здолавши близько 900 км.
Верона має старовинний центр у римському стилі. Цей центр поділений величезним муром і ровом на дві частини. В кожній частині раніше була своя фортеця, але дотепер збереглася лише одна. Обидві частини воювали одна з одною. Я раніше ніколи не думав, що ворожнеча клану Монтеккі і Капулеті зайшла так далеко, щоб будувати окремі фортеці. Я так зрозумів, що врешті-решт перемогли Монтеккі, бо їхня фортеця тепер стоїть одна і там музей.
В центрі міста стоїть давньоримський цирк, який непогано зберігся. На відміну від Колізею у Римі, у Вероні цирк робочий – двічі на день там ставлять оперу. І 50 000 місць заповнені на кожну виставу. Місце у партері коштує 220 євро, у першому ярусі – 180 євро, на 2 ярусі, де навіть крісел нема і доводиться сідати на кам‘яні лави, підкладаючи подушечки – 25 євро місце. Вгадайте куди нас потягла тьотя мільйонерка? Правильно – на 2 ярус. Причому всі наші спроби самостійно оплатити білет і сісти ближче були марними – тьотя ж мільйонерка і вона ображалася В результаті Мадам Батерфляй була маленькою мурахою на горизонті, тобто на сцені. Але щось ми таки чули.
Біля цирку центральна площа, на якій люблять тусувати українські заробітчани. Щоб їм було приємніше побачити земляків, до опери я одягнув вишиванку і навмисно попросив карабінерів на конях сфотографуватися зі мною. Хлопці з радістю погодилися. Справа в тому, що наші нелегали панічно бояться карабінерів, які за розповідями страшні здирники і хабарники. Але хоч ми і ловили краєм вуха українську, до нас, на жаль, так ніхто і не підійшов.
На другий день ми пішли вештатися центральною частиною Верони і надибали там дворик і будиночок, де жила Джульєтта. Там стоїть пам‘ятник цій дівчині у повен зріст. Причому милі дівочі перса хоче помацати кожен, хто там буває. Чомусь люблять лапати саме праву цицьку, бо за легендою це приносить щастя в коханні. Як це часто буває пам‘ятник бронзовий, тому відполірована тисячами рук одна цицька золотом горить, а інша тьмяніє від зеленого окису міді. На стінах будинку тисячі і тисячі жвачок, на які наліплені записки-освідчення в коханні всіма мовами світу.
На вечір ми пішли у місцевий ресторанчик. Досить недорого, як на київські ціни. Вечеря на чотирьох обійшлася гривень у 150. Італійська кухня, як на мене страшенно не смачна. Макарони, піцци, спагеті і майже повна відсутність м‘яса. Я від цього страждав. Аж поки не повернувся до майже рідної м‘ясної Австрії. Але вино – яке там класне вино! І яке дешеве! Власне, буває різне. Але моє улюблене сицилійське за 2 літрову пляшку коштувало аж 4 євро.
Ціни – окрема історія. Такого дешевого італійського взуття я не бачив у природі. Плюнувши на митників я від жадібності купив собі класні кросівки за 120 грн., туфлі до костюму за 380 грн, і напівчобітки на осінь за 420 грн. Все – італійського виробництва і дуже класної якості. Дружині ми купили ще більше. Ясно, що всі ціни були в євро, я перевів по курсу на гривні. До речі бензин в Італії дорожче ніж в Австрії та ФРН – 1,35 євро/літр
Венеція
До Венеції ми поїхали поїздом. Точніше електричкою, яка бігає щопівгодини між Міланом і Венецією через Верону. Чистенька і дуже швидка. Спочатку довелося сидіти в проході на відкидних стільцях, пізніше звільнилося місце в купе. Двері в купе скляні. Там рівно шість місць. Підголовники опускаються, спинки крісел можна трохи нахилити. А тепер найцікавіше – швидкість цієї затрапезної італійської електрички ... 180 км/год. Порівняйте в Україні швидкісні поїзди рухаються аж на 120! На зупинках ми бачили німецькі двоповерхові поїзди. Кажуть вони не їздять – літають до 400 км/год.
У вагоні стоїть страшний гамір. Італійці тихо говорити не вміють у принципі, а з нами їхало кілька родин із дітьми. Дітки стомилися їхати вже понад годину з Мілану, а тому розляглися у проході просто на підлозі. Тож ходити доводилося обережно переступаючи дитячі тіла.
До Венеції доїхали за годину. Поїзд зупинився, бо попереду був тупик і великий канал. Ми купили білет на водний трамвайчик і зорієнтувавшись поїхали звісно ж на площу святого Петра годувати голубів. Нічого оригінального, але дуже захоплююче. Фотоапарат був червоний від знімків, я все намагався упіймати в кадр гондольєра. Але через кілька хвилин гондольєр упіймав нас і запропонував за 80 євро 40 хвилин катати по каналам міста. Оскільки він досить пристойно говорив по-англійськи, ми погодились.
Це було просто супер, повільно пропливати між середньовічних будинків у каналах, де в досить прозорій (як у Чорному морі під Одесою) воді було видно, як краб сидить на фундаменті сходів, що виходячи з будинку закінчуються десь під гондолу. Перед кожним поворотом гондольєр щось протяжно і досить гортанно кричав – то був сигнал іншим гондолам, що він випливає на перехрестя. Ці вигуки висять над Венецією фоном, як крики чайок над морем.
Пізніше ми звичайно ж купили прекрасну венеціанську маску (40 євро) і пішли в ресторан (60 євро). Мені повезло, бо замість піцци, я зміг замовити рибу з якимись макаронами. Біле вино було настільки ж смачним, наскільки і дорогим – 12 євро за фужер.
Наталці страшенно сподобався магазин дитячих товарів, де вона купила кілька іграшок малим і навіть портфель для старшого сина. В нього ми і запакували всі наші подарунки. У Венеції повно туристів, на перший погляд більше, ніж місцевих людей. Це було єдине місце за всю подорож, де ми чули українську мову.
Гондольєр розказав нам свої враження про туристів з різних країн. Найбільше йому не подобалися японці. „Вони такі педантичні, як німці, і вічно кудись спішать”, - пояснював він причини , - Нам їх присилають агентства і у них все розписано: о 10 гондола, о 10:45 – туалет, о 10:55 на площі Петра і т.п.” Німців він просто ненавидить, як і більшість італійців. „Якщо я припливаю на 3 хвилини раніше, вони або вимагають возити їх 3 хвилини, або віддавати гроші та штраф”, - обурювався бідака. А от найбільше він любить російських туристів: „То справжні мільйонери, беруть гондолу на 2-3 години, впиваються шампанським і все питають, чи можу я їх відвезти на найближчий пляж!”
Переповнені враженнями і десятками сувенірів аж надвечір ми сіли на поїзд і повернулися до Верони.
Гарда
Приїхавши до Італії ми уже знали, що тут є свій невеличкий Байкал. Прісноводне озеро Гарда за формою справді нагадує Байкал і протягнулося на кілька десятків кілометрів між досить високими відрогами Альп. Ширина озера доходить до 20 км, водна прісна, глибина – кілька сот метрів. А довкола гори, кожна з яких заввишки з Говерлу. При цьому вода прозора і там плавають ось такенні коропи!
Але щоб ви уявили краще ту красу, маю сказати, що у Вероні температура повітря рідко опускалася нижче 27, а так трималася на позначці 35. А біля Гарди повітря було нагріте лише до 25, а на вершинах було так холодно, що треба було одягати светр.
Довкола озера кілька містечок між якими ходить паром і дуже-дуже дорогі вілли. Одна із них належить тітці і ми з задоволенням піддалися на її умовляння перепочити на озері. Треба сказати, що опиралися більше для годиться, бо день перебування у 4 зірковому готелі на Гарді коштує на рівні 5 зіркового на Мальдівах – 150 євро, а тут ціла вілла.
З самого ранку ми сіли на пароплав і в оточенні німців поїхали на другий берег у місто Лемоне. Німців було дуже багато. Таке враження, що ми виїхали з Італії закордон. Мені це подобалося, адже довкола були добродушні, домашні пики задоволених бюргерів, які так нагадували слов‘ян. Зі смаглявими італійцями нічого спільного, повірте.
Лемоне – курортне містечко з сотнею готелів, над якими нависли кілька кілометрові скелі. Причому це не гіпербола – гори над Лемоне скелясті і їхня висота від 1800 до 2300 м. Урвище практично вертикальне. Подумалося до першого землетрусу. Але будинки в містечку досить старовинні.
Лемоне славиться виробами з шкіри. Базарчики там досить дешеві і німці спеціально їдуть туди щоб накупити шкірянок, туфель та сувенірів. Тому по дорозі на наш берег кораблик нагадував „туристичний” автобус з українцями із Туреччини. Втім, я у ньому ніколи не був, але думаю, що там також багато пакетів з покупками.
Увечері пішли купатись. Але наважитись так і не змогли. Каміння таке гостре, ніби його хто спеціально колов. Без тапочок все одно що по коралам ходити. Між іншим це пояснюється тим, що на озері досить мало хвиль. Відповідно уламки скель, які постійно падають в воду, ніяк не обтесуються і лишаються гострими.
На вечерю тітка наприкінці поставила грубо нарізаний Пармезан. Ми б його не їли, але вона зашипіла, що ми сподобалися її чоловіку і він спеціально приніс той сир, то ми вже маємо їсти. Такий собі сир, маю сказати. Аж поки не дізнався про його ціну – 180 євро за кг. Виявилося то спеціальний сорт, який вони тримають лише для обраних гостей. Враховуючи їхню італійську економність я оцінив.
Про причини італійської економності треба сказати окремо. Я з подивом дізнався, що в Італії досить високі податки на нерухомість. За свій 300 метровий дім у Вероні тітка платить до 20 000 євро на рік. Окрім того вона платить за опалення 12 000 євро. За світло 8 000 євро, за воду 3 000 євро. Тому, коли вони ще не були багатими і жили на квартирі діти були привчені набирати лише пів ванни ледь теплої води. Світло по всьому дому вона вимикає і тепер.
Ще цікавіше з штрафами за порушення ПДД. Карабінери не ловлять порушників – порушення фіксують відеокамери. А потім власнику(!) авто (не тому хто був за кермом) приходить штраф кількасот євро. Так і це не все. Купуючи авто кожен італієць купує страховку. Чим більше порушень або аварій – тим вища страховка. Тітчина донька, наприклад, платить вдвічі більше ніж сама тітка, бо кілька разів поцілувала бампер передньої машини.
(далі буде)
Треба сказати, що друзі нас викликали у службове відрядження на їхню фірму під Мюнхеном, тому ми почувалися дещо впевненіше за українських роботяг у довжелезних чергах. Та й до всього ми були не впевнені чи хочемо так далеко їхати з дому, бо робота і майже місячний ремонт забрали багато зусиль. В Посольстві ми з дружиною були єдині, хто травив анекдоти і сміявся. Співвітчизники мали якийсь трохи пришиблений вигляд.
Пізніше з’ясувалося чому. Підходячи до віконця, кожен з них мав остаточно увійти в роль приниженого прохача візи. „Ну мені дуууже треба. Я хочу вивчити німецьку мову”, - скиглив мужик у м’ятому костюмі, називаючи себе моряком, - „Вдома я не можу, треба мовне середовище, ні раніше німецької я не знав, де буду жити – так у готелях!” „Я хочу побачити де воював мій дід, - невпевнено лопотіла повнотіла жіночка, від якої виразно несло потом і переляком, - „Це службове відрядження, адже я історик!” Я виразно уявив собі німця в українській амбасаді в Берліні, який мотивує своє бажання відвідати Київ тим, що у Бабиному Яру воював його дід.
Коли в нас забрали документи, ми були переконані, що віз не дадуть. Але через два дні вистоявши 20-хвилинну чергу ми дізналися, що візи стоять, бо у наших паспортах вже до того були кілька службових шенгенів.
Поїхали ми на своєму авто „Матрікс-Хенде” навмисне щоб по дорозі побачити якомога більше і не тратити зайві гроші на літак. Польська митниця зустріла ясним сонечком і чемним поляком, який на всі наші спроби скористатися зеленим коридором, вперто повторював: „Пановє, алє ж є колєйка”. Включивши всі знання польської мови з дитинства, я з‘ясував, що він має на увазі загальну чергу. Перехід на англійську успіху не мав і ми стали в невеличку чергу з польських бариг.
То були саме польські бариги. Рано-вранці вони їдуть до України і заправляють повен бак бензином по дешевих українських цінах (А-95 по 4,50 грн/літр), тобто по 0,75 євро. В Польщі він коштує 1, 08 євро. В кожній польській машині по 4-5 чоловік. Всі вони мають по дві пляшки української горілки і блокові цигарок „Мальборо”. На одному блоку „піднімають” до 50 євро прибутку. В день мотаються по 3-4 рази. Ще на під‘їзді до кордону з українського боку купа реклами польською мовою. Продають полякам бухло і цигарки. Те ж саме на польській території, але там продають українською вже для нас і будматеріали.
Польща
Перше, що вражає – Карпати з боку теперішньої Польщі. Ми в‘їхали в село Нижні Устрики Старо-Самбірського району, але тепер воно вже має назву Устішки Дольні Підкарпатського воєводства Панства Польського і то є різниця! Трава пострижена навіть на полонинах. Дороги, як скло. А водії, як зачаровані їхали за трактором по міжміській трасі 20 км/год і не обганяли, бо там була суцільна роздільна смуга! Після обпльованих, засмічених, роздовбаних українських доріг на Львівщині, у Польщі ми пережили реальний культурний шок.
Виїхавши на Краківську трасу ми побачили, що від Жешува до Кракува суцільний ремонт. Майже 180 км. В Україні нічого страшного, але у Польщі вони там усі виконують знаки і рухаються 40 км/год. От так ми і їхали в „колійці” 5 годин до Кракова. Стомився, як пес. Перед Краковом ми зупинилися в мотелі. Ціни помірні – 180 грн. номер за добу. Це включаючи сніданок.
Треба сказати, що вже на другий день ми згадали польську настільки, що вже не відчували дискомфорту від латиниці і не розуміли хіба деяких слів. У всякому разі у Кракові ми вільно спілкувалися з барменами і парківниками і навіть зуміли пояснити поліцейському, що ми туристи з України і хочемо виїхати на Дойчленд.
Краків – просто чудовий. Таким може колись буде Львів, якщо ми увійдемо до Євросоюзу. Хідники нібито вимиті з милом, Сміття немає і в помині. Перше питання, як платити за паркінг, розв‘язав чемний дядечко. Взявши з нас 6 злотих за годину під самим королівським замком, він хотів ще й подарувати карту міста, але ми чемно відмовилися. Квитанцію треба було покласти в машину під скло, бо евакуатори там є також.
Навіть важко сказати, що сподобалося більше Королівський замок чи място Жидовське.
Мабуть таки останнє, бо там більше сувенірів, ресторанчиків і церков. Десь на підході до Ратуші раптово чуємо плаксивим-плаксивим нещасним голосочком: „Як тебе не любити, Києве мій”. Виявляється, то під будинком ридма-ридає на бандурі якесь нещастя у вишиванці. Дали дитині 2 євро пройшли 100 метрів і знову чуємо, але вже польською і у дуже мажорному тоні. Підходимо, аж то два старих поляки у національних польських костюмах – він і вона. Він на акордеоні, вона на контрабасі наярюють. Поруч із задоволенням танцюють молоді поляки. Ну ясно цим ми дали 4 євро і розговорилися. Виявляється старий поляк з Білої Церкви. Одружився з полькою і переїхав до Кракова ще за глибокого совка. За його словами у Кракові люблять українських пісень. Тільки веселих.
Польський автобан після України просто супер, але в порівнянні з німецьким гірше. На польському автобані, де можна рухатися 130 км/год, ми мали єдину перевірку за всю поїздку. Нас зупинила поліція і вибачившись попросила сказати, з якою метою ми в Польщі і що веземо. „Цигаркі, водку маєте на продаж”, - поцікавився дядько у формі. „Так маю, - жартома відповів я, - Пан буде купувати?” Я пояснив, що везу друзям пляшку перцівки і купив пляшку знаменитого польського „крупніка”, а цигарки має „жонка”, бо палить. Він навіть не попросив показати, записав документи і побажав щасливої дороги.
Чехія
По дорозі в Німеччину ми хотіли побачити ще й Прагу, але не знали чи потрібна транзитна віза. Зрештою вирішили, що біля німецького кордону у Польщі до Праги найближче і ми нічим не ризикуємо. Гори Кірконош на кордоні вразили своєю дикою красою. Нібито й невисокі, найвища гора Сніжка лише 1500 м, але починаються просто з рівнини, а не як Карпати з повільних підйомів. Готелів на кожному кроці. Водоспади і ріки просто неймовірної краси.
На самій вершині перевалу на митниці сиділи чехи, про яких ми вже майже й забули. Побачивши, що ми з України, вони якось дуже недружньо почали розпитувати чи справді ми їдемо до Німеччини і чи не збираємося стати до роботи у Празі. Ми відверто розсміялися, бо не збиралися там працювати. Але без транзитної візи нас не пустили. „Їдьте до своїх полаків” – заявили на прощання мені. „А полаки вже мої? – здивувався я, „Дзенькаю бардзо, добже є!” Так ми знову опинилися в дружній нам Польщі, о 8 вечора у чужих горах на перевалі.
Клянучи на чому світ стоїть чехів, ми почали шукати готель. Але то виявився страшенно популярний курорт і "покоїв вольних" просто не було. Довелося спуститися вниз і під горами ми знайшли чудовий 4 зірковий готель з басейном за 220 грн. на ніч. У горах вразило, як поляки продавали гриби. Білі були викладені у чистеньких плетених лоточках і повернуті під нахилом до дороги на спеціальних підставках. Оскільки я затятий грибник, то ми зупинялися разів з п‘ять. Але не купували, бо їхати ще було довго.
Німеччина
Рано-вранці наступного дня ми приїхали на німецьку митницю побачивши довгоочікуваний напис "Granica Panstva" . Пройшли просто чудово. Черги не було, німці чемно говорили по-польськи, багаж ніхто не дивився, хоч на машині були українські номери і перед тим ми наслухалися різних казок.
Німеччина вразила довжелезним тунелем, автобаном і електровітряками на кожному горбі.
До речі про каву. У Польщі її заварюють просто у чайнику або чашці. Це називається по-польськи. Але на автобані було замало кав‘ярень, бо він був тільки недавно збудований і стара траса йшла десь північніше. В одній страшенно задрипаній польській забігайлівці, я зупинився щоб випити кави. Питаю кава нормальна є. Кажуть немає, але є якась «розпушона». Я починаю сміятись і з‘ясовувати, що ж так смішно зветься чи не «розчинна» кава. Поляк і собі тримається за живіт і перепитує, а що кава така важна стала, що її звуть «розчинна» (себто для великих чинів). Ліричний відступ щоб ще раз засвідчити як по-дурному з позицій однієї мови, хай і дуже близької, сприймати іншу.
Німеччина зустріла противним дрібним дощем. Ми його звемо «мжичка».Автобан став слизьким, що на величезних швидкостях досить небезпечно. Одразу за Дрезденом у один бік було аж три смуги. По правій рухалися вантажівки на швидкості 130-140. По середній - інші на швидкості 150-170. Найбільш навіжені та мотоциклісти летіли по лівій смузі і їхню швидкість я б оцінив, як близько 200.
Замало не забув – ми заїхали у Дрезден. На щастя все було написане зрозумілою моїй дружині німецькою і заблукати було годі. Паркінг я знайшов під мостом Ельби, але ми не знали як за нього платити. Поставивши авто на вільне місце я зауважив чималу чергу німців, які кидали євро в автомат на стовпі. Як виявилось то був паркувальний автомат куди німці добровільно(!!!) кидали гроші, чесно (!!!) платячи за ту кількість годин, яку вони збиралися простояти. Ми теж чемно заплатили і квитанцію поклали під скло. До речі цей феномен «добровільної чесності» помітний ще у Польщі. На АЗС порядок такий – ви самі набираєте в бензобак стільки бензину, скільки вам треба і лише потім йдете за нього платити. Тобто з крану бензин завжди тече! Уявляєте скільки б ТНК по Україні збанкрутували б, якби запровадили такі правила?
Центр Дрездена просто чудовий. Ми засіли обідати у якийсь гарненький ресторанчик біля центрального кафедрального собору. Однак довго роздивлятись місто нам не дала злива, яка загнала нас до авто. Робити було нічого і ми поїхали на Мюнхен, де, втім також затримуватись не збиралися.
Автобани, як ви уже зрозуміли, це такі дзеркально рівні дороги, з правильним кутом нахилу на поворотах тунелями, мостами, у купою звукозахисних екранів у кожному місті, біля якого проходить дорога. Але найцікавіше це попередження. От підлітаємо ми до Нюрнбергу. За 5 км з‘являється напис «Нюрнберг – 5 км», такі ж позначки вас турбують за 2,5 км, за 2 км, за 1 км, за 500 м, за 400м, за 300 м, за 200 м, за 100 м і нарешті напис «Аутщосьтамтаке», тобто з‘їзд безпосередньо. Якщо ж ви з‘їдете помилково, то вже там буде резервний шлях, як повернутися на автобан. Це просто вражаюче! Але з часом звикаєш.
Окремо треба розказати про «придорожні кафе». Тобто «кафе», вони були б у нас – у ФРН це повноцінні ресторани німецької та інтернаціонльної кухні, де є туалет, кімната для пеленання малюків, туалет для інвалідів і багато такого про що я так і не дізнався. Вражають туалети. У нас такої чистоти треба пошукати. Часом на 2 поверсі Верховної Ради набагато брудніше. Тим часом у Німеччині це чи не єдине місце, де я почув «русскую рєчь». Російською говорили дві прибиральниці між собою, але до нас звертались ламаною німецькою. У самій кабінці чимало здивувала механічна рука, яка вилізла з унітазу, коли я з нього встав і почала діловито крутити кришку-стульчак, витираючи її від можливих мікробів.
Проїхавши за день щось близько 700 км по автобанах Німеччини ми почали серйозно замислюватись, а чи не заночувати під Мюнхеном. Однак наша справжня ціль італійська Верона була так близько, а тьотя-італійка, що вже приготувала купу українських вареників, була така переконлива, що ми вирішили не зважаючи на сутінки, форсувати Альпи. Точніше сказати б перевалювати Альпи.
Альпи. Ці найвищі гори Європи магічно вабили до себе починаючи від самого Мюнхену. Перед кожною гірською системою є передгірська впадина, коли дорога повільно провалюється униз кілька кілометрів поспіль. Спуск у передгірську впадину Альп тривав кілометрів 30.
Я все переживав за австрійський кордон, який мав бути якраз перед в‘їздом у гори. Темніло. Ми летіли з усіма кілометрів 150 на годину і раптова зупинка могла створити аварійну ситуацію, тим більше я уже добряче стомився. Але дійсність перевершила всі сподівання. Поки я вдивлявся у далечінь, намагаючись завчасно помітити увімкнені аварійки, сигнал екстреного гальмування на автобані, дружина раптово запитала, що можуть означати білі хрести на чорних плакатах обабіч траси і обмеження швидкості до 130. На першій заправці-ресторані здогад підтвердився – ми були уже в Австрії. Кордон був позначений просто обмеженням швидкості до 130 км/год. Ми були в захваті від такого кордону!
Коли заправлявся, австрійка сказала, що це дуже розумно, бо на перевалі набагато дорожче. І справді через кілька десятків кілометрів ми її зрозуміли. Бак був повний. На вулиці вже була ніч і ми гнали по Альпах з величезною швидкістю. Дорога там піднімається на півтора кілометра вгору і майже не робить поворотів. Замість серпантинів-підйомів на перевалах – тунелі крізь гори, замість виснажливих спусків у долини – мости. До Італії ми нарахували понад щось із 25 тунелів і в два рази більше мостів. Так от піднімаємося ми майже непомітно, аж тут я зауважую повідомлення, що далі вже немає можливості розвороту. Ось тут і почалися заправки одна за одною. Але якщо внизу А-95 (Super) коштував 1, 27 євро, то на перевалі - у 10 разів дорожче 12,70! Ми були просто вражені.
Італія
На кордоні з Італією ми зупинились. Ми змушені були це зробити, бо в Італії капіталізм і за автобан потрібно було заплатити. Як на підземному паркінгу я натис на кнопку і отримав талон, де був відштампований час, коли я заїхав на автобан. Плата залежала від часу і відставні на дорозі.
Італійський автобан, який починається на кордоні тягнеться до Венеції, Мілану, Флоренції і до Риму. Верона була чи не найближче із великих міст. Від перевалу до Верони був суцільний спуск. Ми розуміли, що обабіч красивенні Доломіти, як тут називають Італійські Альпи складені із сліпучо-білого мармуру. Але побачити їх було годі, бо на дворі стояла темна південна ніч. Тим не менше автобан був добре освітлений на поворотах, мостах, тунелях та в інших складних місцях. Подумалося скільки ж аварій можна було б уникнути, якби у нас були так освітлені міжміські траси.
Верона
Місто досить велике – 500 000 чоловік. З‘їзд з автобазу платний – показуєш талон, який тобі видали на в‘їзді і тобі кажуть скільки платити. Не дуже довга дорога від перевалу (близько 160 км) обійшлася в 12 євро. Щоправда їхали ми не дуже швидко, щось близько 130 км/год, бо таки дуже стомилися. За той день ми виїхали з Польщі і приїхали у Верону, здолавши близько 900 км.
Верона має старовинний центр у римському стилі. Цей центр поділений величезним муром і ровом на дві частини. В кожній частині раніше була своя фортеця, але дотепер збереглася лише одна. Обидві частини воювали одна з одною. Я раніше ніколи не думав, що ворожнеча клану Монтеккі і Капулеті зайшла так далеко, щоб будувати окремі фортеці. Я так зрозумів, що врешті-решт перемогли Монтеккі, бо їхня фортеця тепер стоїть одна і там музей.
В центрі міста стоїть давньоримський цирк, який непогано зберігся. На відміну від Колізею у Римі, у Вероні цирк робочий – двічі на день там ставлять оперу. І 50 000 місць заповнені на кожну виставу. Місце у партері коштує 220 євро, у першому ярусі – 180 євро, на 2 ярусі, де навіть крісел нема і доводиться сідати на кам‘яні лави, підкладаючи подушечки – 25 євро місце. Вгадайте куди нас потягла тьотя мільйонерка? Правильно – на 2 ярус. Причому всі наші спроби самостійно оплатити білет і сісти ближче були марними – тьотя ж мільйонерка і вона ображалася В результаті Мадам Батерфляй була маленькою мурахою на горизонті, тобто на сцені. Але щось ми таки чули.
Біля цирку центральна площа, на якій люблять тусувати українські заробітчани. Щоб їм було приємніше побачити земляків, до опери я одягнув вишиванку і навмисно попросив карабінерів на конях сфотографуватися зі мною. Хлопці з радістю погодилися. Справа в тому, що наші нелегали панічно бояться карабінерів, які за розповідями страшні здирники і хабарники. Але хоч ми і ловили краєм вуха українську, до нас, на жаль, так ніхто і не підійшов.
На другий день ми пішли вештатися центральною частиною Верони і надибали там дворик і будиночок, де жила Джульєтта. Там стоїть пам‘ятник цій дівчині у повен зріст. Причому милі дівочі перса хоче помацати кожен, хто там буває. Чомусь люблять лапати саме праву цицьку, бо за легендою це приносить щастя в коханні. Як це часто буває пам‘ятник бронзовий, тому відполірована тисячами рук одна цицька золотом горить, а інша тьмяніє від зеленого окису міді. На стінах будинку тисячі і тисячі жвачок, на які наліплені записки-освідчення в коханні всіма мовами світу.
На вечір ми пішли у місцевий ресторанчик. Досить недорого, як на київські ціни. Вечеря на чотирьох обійшлася гривень у 150. Італійська кухня, як на мене страшенно не смачна. Макарони, піцци, спагеті і майже повна відсутність м‘яса. Я від цього страждав. Аж поки не повернувся до майже рідної м‘ясної Австрії. Але вино – яке там класне вино! І яке дешеве! Власне, буває різне. Але моє улюблене сицилійське за 2 літрову пляшку коштувало аж 4 євро.
Ціни – окрема історія. Такого дешевого італійського взуття я не бачив у природі. Плюнувши на митників я від жадібності купив собі класні кросівки за 120 грн., туфлі до костюму за 380 грн, і напівчобітки на осінь за 420 грн. Все – італійського виробництва і дуже класної якості. Дружині ми купили ще більше. Ясно, що всі ціни були в євро, я перевів по курсу на гривні. До речі бензин в Італії дорожче ніж в Австрії та ФРН – 1,35 євро/літр
Венеція
До Венеції ми поїхали поїздом. Точніше електричкою, яка бігає щопівгодини між Міланом і Венецією через Верону. Чистенька і дуже швидка. Спочатку довелося сидіти в проході на відкидних стільцях, пізніше звільнилося місце в купе. Двері в купе скляні. Там рівно шість місць. Підголовники опускаються, спинки крісел можна трохи нахилити. А тепер найцікавіше – швидкість цієї затрапезної італійської електрички ... 180 км/год. Порівняйте в Україні швидкісні поїзди рухаються аж на 120! На зупинках ми бачили німецькі двоповерхові поїзди. Кажуть вони не їздять – літають до 400 км/год.
У вагоні стоїть страшний гамір. Італійці тихо говорити не вміють у принципі, а з нами їхало кілька родин із дітьми. Дітки стомилися їхати вже понад годину з Мілану, а тому розляглися у проході просто на підлозі. Тож ходити доводилося обережно переступаючи дитячі тіла.
До Венеції доїхали за годину. Поїзд зупинився, бо попереду був тупик і великий канал. Ми купили білет на водний трамвайчик і зорієнтувавшись поїхали звісно ж на площу святого Петра годувати голубів. Нічого оригінального, але дуже захоплююче. Фотоапарат був червоний від знімків, я все намагався упіймати в кадр гондольєра. Але через кілька хвилин гондольєр упіймав нас і запропонував за 80 євро 40 хвилин катати по каналам міста. Оскільки він досить пристойно говорив по-англійськи, ми погодились.
Це було просто супер, повільно пропливати між середньовічних будинків у каналах, де в досить прозорій (як у Чорному морі під Одесою) воді було видно, як краб сидить на фундаменті сходів, що виходячи з будинку закінчуються десь під гондолу. Перед кожним поворотом гондольєр щось протяжно і досить гортанно кричав – то був сигнал іншим гондолам, що він випливає на перехрестя. Ці вигуки висять над Венецією фоном, як крики чайок над морем.
Пізніше ми звичайно ж купили прекрасну венеціанську маску (40 євро) і пішли в ресторан (60 євро). Мені повезло, бо замість піцци, я зміг замовити рибу з якимись макаронами. Біле вино було настільки ж смачним, наскільки і дорогим – 12 євро за фужер.
Наталці страшенно сподобався магазин дитячих товарів, де вона купила кілька іграшок малим і навіть портфель для старшого сина. В нього ми і запакували всі наші подарунки. У Венеції повно туристів, на перший погляд більше, ніж місцевих людей. Це було єдине місце за всю подорож, де ми чули українську мову.
Гондольєр розказав нам свої враження про туристів з різних країн. Найбільше йому не подобалися японці. „Вони такі педантичні, як німці, і вічно кудись спішать”, - пояснював він причини , - Нам їх присилають агентства і у них все розписано: о 10 гондола, о 10:45 – туалет, о 10:55 на площі Петра і т.п.” Німців він просто ненавидить, як і більшість італійців. „Якщо я припливаю на 3 хвилини раніше, вони або вимагають возити їх 3 хвилини, або віддавати гроші та штраф”, - обурювався бідака. А от найбільше він любить російських туристів: „То справжні мільйонери, беруть гондолу на 2-3 години, впиваються шампанським і все питають, чи можу я їх відвезти на найближчий пляж!”
Переповнені враженнями і десятками сувенірів аж надвечір ми сіли на поїзд і повернулися до Верони.
Гарда
Приїхавши до Італії ми уже знали, що тут є свій невеличкий Байкал. Прісноводне озеро Гарда за формою справді нагадує Байкал і протягнулося на кілька десятків кілометрів між досить високими відрогами Альп. Ширина озера доходить до 20 км, водна прісна, глибина – кілька сот метрів. А довкола гори, кожна з яких заввишки з Говерлу. При цьому вода прозора і там плавають ось такенні коропи!
Але щоб ви уявили краще ту красу, маю сказати, що у Вероні температура повітря рідко опускалася нижче 27, а так трималася на позначці 35. А біля Гарди повітря було нагріте лише до 25, а на вершинах було так холодно, що треба було одягати светр.
Довкола озера кілька містечок між якими ходить паром і дуже-дуже дорогі вілли. Одна із них належить тітці і ми з задоволенням піддалися на її умовляння перепочити на озері. Треба сказати, що опиралися більше для годиться, бо день перебування у 4 зірковому готелі на Гарді коштує на рівні 5 зіркового на Мальдівах – 150 євро, а тут ціла вілла.
З самого ранку ми сіли на пароплав і в оточенні німців поїхали на другий берег у місто Лемоне. Німців було дуже багато. Таке враження, що ми виїхали з Італії закордон. Мені це подобалося, адже довкола були добродушні, домашні пики задоволених бюргерів, які так нагадували слов‘ян. Зі смаглявими італійцями нічого спільного, повірте.
Лемоне – курортне містечко з сотнею готелів, над якими нависли кілька кілометрові скелі. Причому це не гіпербола – гори над Лемоне скелясті і їхня висота від 1800 до 2300 м. Урвище практично вертикальне. Подумалося до першого землетрусу. Але будинки в містечку досить старовинні.
Лемоне славиться виробами з шкіри. Базарчики там досить дешеві і німці спеціально їдуть туди щоб накупити шкірянок, туфель та сувенірів. Тому по дорозі на наш берег кораблик нагадував „туристичний” автобус з українцями із Туреччини. Втім, я у ньому ніколи не був, але думаю, що там також багато пакетів з покупками.
Увечері пішли купатись. Але наважитись так і не змогли. Каміння таке гостре, ніби його хто спеціально колов. Без тапочок все одно що по коралам ходити. Між іншим це пояснюється тим, що на озері досить мало хвиль. Відповідно уламки скель, які постійно падають в воду, ніяк не обтесуються і лишаються гострими.
На вечерю тітка наприкінці поставила грубо нарізаний Пармезан. Ми б його не їли, але вона зашипіла, що ми сподобалися її чоловіку і він спеціально приніс той сир, то ми вже маємо їсти. Такий собі сир, маю сказати. Аж поки не дізнався про його ціну – 180 євро за кг. Виявилося то спеціальний сорт, який вони тримають лише для обраних гостей. Враховуючи їхню італійську економність я оцінив.
Про причини італійської економності треба сказати окремо. Я з подивом дізнався, що в Італії досить високі податки на нерухомість. За свій 300 метровий дім у Вероні тітка платить до 20 000 євро на рік. Окрім того вона платить за опалення 12 000 євро. За світло 8 000 євро, за воду 3 000 євро. Тому, коли вони ще не були багатими і жили на квартирі діти були привчені набирати лише пів ванни ледь теплої води. Світло по всьому дому вона вимикає і тепер.
Ще цікавіше з штрафами за порушення ПДД. Карабінери не ловлять порушників – порушення фіксують відеокамери. А потім власнику(!) авто (не тому хто був за кермом) приходить штраф кількасот євро. Так і це не все. Купуючи авто кожен італієць купує страховку. Чим більше порушень або аварій – тим вища страховка. Тітчина донька, наприклад, платить вдвічі більше ніж сама тітка, бо кілька разів поцілувала бампер передньої машини.
(далі буде)
Відповіді
2006.09.25 | Максим'як
Re: Як я на авто Європу перетинав
Фантазії не бракує у автора.Я колись (1985) через Закарпаття, Угорщину їхав до Югославії і там до Словенії.
тут уся проблема нашої влади, яка повинна хоч останні 30 км в Україні до кордону зробити не гіршими, ніж навпроти у сусідній державі. Тоді і контрастів не буде.
Жодна країна у світі не має таких досконалих і стандартизованих доріг, як Німеччина, автобани мають всі, зараз і Польща будує і Україна починає десь там маленькі кроки, але у Німеччині всі дороги і малі, польові і лісові приведені у строгій відповідності до приписів.
Зараз німцям все важче і важче приводити все у порядок, али вони вперто і навіть тупо продовжують витрачати шалені гроші, часто місцеві влади будують відрізок у 3-5 км кілька років, але все має бути згідно приписів і гарантією не менше 30 років на всю водовідвідну систему.
Звідки гроші були раніше - 50 років Німеччина була обмежена у розвитку своєї армії та озброєнь. Тепер вона поступово розвиває свою армію і включається у всі програми виробництва зброї, космічних технологій та літакобудування.
2006.09.26 | Мінор
А Ви самі вірите в таку агументацію?
Максим'як пише:> Звідки гроші були раніше - 50 років Німеччина була обмежена у розвитку своєї армії та озброєнь.
А що тоді придумати про Австрію, Італію, та Францію? Вони також були "обмежені"?
Та ні, справа тут в технологіях і набагато нижчому рівні корупції. Тому бюджетні кошти на будівництво доріг витрачаються - на будівництво доріг!
А Ви знаєте, що Кірпа не розрахувався з іноземними підрядниками за автобан на Одесу? Це не рахуючи зникнення півмільярдного кредита на будівництво моста через Дніпро.
2006.09.30 | Максим'як
Re: А Ви самі вірите в таку агументацію?
До чого тут віра?Франція мала і має свою програму військової безпеки. Будівництво одного атомного підводного човна обходилося у десятки мільярдів доларів, а розвиток власної космічної чи ППО програм! Коли показують велогонки Тур де Франц, то видно приведені нашвидкоруч ділянки доріг. Але це видно у телевізорі, реалізм є набагато цікавішим.
Проблема автотуристів у тому, що вони люблять хороші дороги. Тому що вони долають великі віддалі і зручності для них стають найціннішими.
Зрозуміло, коли я їду із п.а у п.б, то вибиратиму тільки найкращі дороги. Зрештую в Україні їх ще не має і тут вся полеміка від отриманого задоволення їзди по Європі має бути припинена за беззмістовністю.
2006.09.30 | Мінор
Ну що ж, я можу пояснити
Справа у тому, що я не згоден з Вашим твердженням, де ви пояснюєте кращі дороги у ФРН виключно відсутністю у німців значних витрат на армію.Я особисто знайомий з людьми, які будують дороги тепер. 30% бюджету розкрадається ще до того, як гроші потраплять до підрядника. На будівництві наліво іде до 25% вже і так розкраденого бюджету.
Стверджую - основна проблема поганих доріг в Україні розкрадання бюджетів. Не погоджуєтесь?
2006.10.01 | Максим'як
Re: Ну що ж, я можу пояснити
Мабуть, мене не зрозуміли.Німеччина не порівнюється тут із Україною, а порівнюється Німеччина із рештою Європи. Німеччина скористалася нагодою і вільні кошти від військової гонки вклала у дороги.
Масштаби німецької корупції перевищують українську на кілька порядків відповідно до кількапорядкового перевищення бюджету Німеччини на бюджетом українським.
Якщо говорити про досвід Німеччини у будівництві доріг, то в Україні повинен бути затверджений стандарт на всі типи доріг. Так само, як стандарт на бензин чи типову будівлю.
Проблема доріг, така сама, як і бензину. При заправці однією і тою ж маркою бензину в Україні і у Німеччині (Чехії, Польщі) у мене розхід зростає на 1,5 -2 літри на сто км. Як на мене, то корупція відіграє останню роль, бо вже є наслідок відсутності системи, стандартів, конкуренції і контролю і, головне, судової системи, де все можна приводити до порядку.
Головна українська проблема - гроші. Малий ВВП, малий бюджет і ще менші витрати на комунікації.
Я бачив і пригадую дороги Югославії на початку 80-х, як бачив як будуються дороги в Угорщині 90-х, як будувалися 10 років тому у Чехії, а тепер у Польщі.
Якщо вартість автобану між Прагою і Берліном 12 мільярдів євро, віддаль, як з Києва до Львова, то скажіть чи можна збудувати за ці гроші дорогу нормальну за 12 мільярдів в Україні, чи корупція все зжере?
З"їдьте із автобану десь біля Дрездена чи за Прагою і проїдьтеся по кількох селах і можна побачити ту саму українську картину: дороги у вибоїнах, нашвидкоруч латані-перелатані. Проблема та сама - не має грошей.
Ні, тільки шлях вільної конкурентної економіки, який пропагував Пинзеник і Єхануров можуть врятувати Україну, а не боротьба із корупцією. Корупція, як і спекуляція має чисто економічні основи.
Я переконаний, що кожен відчує те саме, якщо вперше перетне кордон у бік Заходу від України.
Я проїхав Європу достатньо вдовж і впоперек, але я би не зміг написати такого репортажу і тільки через брак свіжих вражень.
2006.10.02 | Мінор
А Пинзеник це робив?
Максим'як з посиланням на Пинзеника пише:> З"їдьте із автобану десь біля Дрездена чи за Прагою і проїдьтеся по кількох селах і можна побачити ту саму українську картину: дороги у вибоїнах, нашвидкоруч латані-перелатані. Проблема та сама - не має грошей.
Я навмисне з"їзжджав із автобану під Дрезденом (ФРН), Болеславцем (Польща), Вероною (Італія, Трентіно) і можу сказати лише одне - дорги вужчі, алі рівнесенькі!
Віктор видає бажане за дійсне, а точніше бреше, користуючись непоінформованістю українців.
Дороги були рівними навіть у районі Нові Сонж і Санок - так званих східних малорозвинутих територіях у Польщі. І навіть там вони були рівнішими ніж дорога Київ-Львів!
2006.09.26 | Мінор
Продовження подорожі - "На Відень!"
На ВіденьПісля 4 днів в Італії нам стало страшенно скучно і навіть боляче, що ми ось так марнуємо час. До Риму поїхати ми не могли. Справа в тому, що останні дні серпня величезний потік авто із Південної Італії намагається доїхати до Середньої Європи. Це повертаються з відпусток німці, північні італійці та австрійці, які їздили купатися на пляжах Палермо та Неаполя. На автобанах багатокілометрові пробки, які показували по всіх італійських телеканалах. Їхати в ці дні до Риму можна дуже легко, але нещасні 500 км назад перетворилися би на пекло. І ми поїхали не на Південь, а на Північ до Австрії.
Ми хотіли поїхати в австрійський Інсбрук, який знаходиться на півдорозі між Вероною і Мюнхеном і вже далі по Австрії на Схід до самого Відня. Але доля розпорядилася інакше. Виїхавши з Верони, ми повернули не на ту гілку автобану і через кілька десятків кілометрів побачили напис, що до Мілану залишилося близько 100 км. Довелося терміново розвертатися на Верону, бо Мілан у прямо протилежному боці. Так ми потрапили на автобан до Венеції і вирішили їхати до Відня через італійський Схід.
Знову Австрія, знову Альпи!
Італія промайнула за вікном авто за годину. Але як тільки закінчилися рівнини і почалися гори – нас прийняла австрійська земля. Ви маєте зрозуміти, що в Австрії на кожному кроці відчуваються наші слов‘янські корені. Ні-ні та і побачиш в горах церкву з православними куполами. Але найголовніше це кухня і самі австрійці. У першому ж австрійському ресторані ми зрозуміли, що майже вдома. На відміну від макаронної Італії тут можна було з‘їсти милі українському серцю: ковбаски, сосиски, свинячий ескалоп, свинячу відбивну, біфштекс, котлети (!) і навіть 3-4 види картоплі. І зовсім-зовсім жодних макаронів! Люди стримано-ввічливі. Ніхто не репетує, голосно не говорить і не спішить. Ніхто не вимахує руками. Але в порівнянні з Італією, дуже дороге вино. Буквально 10-15 євро за пляшку. Хоч нам киянам навіть таке дорогим не здавалося.
Автобан трохи гірший, як у Італії, але вдвічі кращий, ніж у Польщі. Але найголовніше гори! Ми не встигали їх роздивитись, хоч і проїхали по Альпах від самої Італії і до Відня майже 400 км. Тунелів нарахували 32 і трохи більше мостів. Десь через 100 км від італійського кордону ми зупинились біля прекрасного високогірного озера, яке кілометрів на 20 розляглося на висоті близько тисячі метрів. Якщо ми коли-небудь назбираємо грошей на відпочинок в Європі, хочу поїхати саме туди.
Надвечір ми вже були біля Відня, але до самого міста не поїхали, розуміючи, що готелі там наддорогі. Ми зупинилися на в‘їзді, у мотелі, за 4 км від столиці. Вартість хорошого номера за ніч – 80 євро, сніданок не входить. Рано-вранці наступного дня ми виїхали в освоювати наш давній імперський центр.
Як розібратися, де центр у місті-мільйонері, коли автобан тільки в одному напрямку має 8(!) рядів? Виявляється достатньо мати мінімальні знання з географії і рельєфу. Всі знають, що по центру Відня тече Дунай. А річка завжди там, де долина, тобто де нижче. Так ми і їхали о 8 ранку по ще сонному Відню, шукаючи спуск униз. Проблему паркінгу вирішили просто – знайшли підземний. Справа в тому, що у підземному паркінгу ви гарантовані, що заплатили правильно і вашу машину евакуатор не забере.
Австрієць, черговий по паркінгу, нам пояснив, що звідти можна вийти у метро, на вуличку біля самого імператорського палацу, в інший паркінг і ще у десяток місць. Цікаво, що навіть у метро вели звичайні, нічим не примітні двері, за якими треба було сідати на ліфт. Але ми обрали напрямок до імператорського палацу.
Ще одна хитрість. По дорозі ми зустріли японців, які мали у руках карту Відня. За ними й пішли. Розумні азіати вивели нас просто на пам‘ятник Моцарту. Уявіть собі площу Майдану Незалежності помножену на 5. На ній розташувалися імператорський палац, типово німецький акуратний парк і десятки різних пам‘ятників. Довкола старовинний центр, забудови 18-19 сторіччя. Хоч нам показували ресторани, що працюють ще з 15 сторіччя!
Розуміючи, що ми не зможемо і за день обійти всю цю красу, ми взяли візника, сіли на відкриту бричку і поїхали старовинним містом під цокання кінських копит. Коштувало це задоволення 60 євро.
Після поверхневої екскурсії містом ми пішли до музею принцеси Сісі. Нескінченна анфілада кімнат, де виставлені сукні і коштовності тієї „дринзі” досить стомлюють. Однак цікаво було побачити громадську приймальну цісаря Франца Йосипа, де він уже в 19 сторіччі раз на тиждень особисто проводив прийом громадян. Навіть розуміючи що то все „галімий піар”, треба віддати належне освіченому монарху, який думав і про таке. На прийом до цісаря був вільний запис ну і звичайно ж, величезна черга. Я не чув нічого подібного про російських царів, але, можливо, я надто погано знаю російську історію. Втім, демократичний український Президент прийом громадян особисто не проводить, хоч Україна і набагато менша за колишню Австро-Угорщину.
Костюми всіх народів Імперії були представлені у музеї на воскових фігурах. „Наші” були в типовому одязі Галичини. Цікаво, що попри етнічний стиль, одяг був міським. Це відчувалося по багатьох елементах і, на мій погляд, свідчило про повагу Відня до провінцій, роль яких не зводилася до сільського придатку. Знову ж таки, не зважаючи на весь пафос з яким росіяни говорять про Україну, ні в Санкт-Петербурзі, ні у Москві я ніколи не бачив виставки етнічного одягу народів Російської Імперії.
Перебування у Відні співпало з днем Незалежності України і я отримав десятки СМС повідомлень. Подумалося, як добре би жила Україна, якби у нас не було Жовтневого перевороту і Росія програла першу світову війну...
Прощаючись з Віднем ми побачили прекрасний старовинний палац парламенту і „впали” десь поруч у ресторан насолоджуватись віденською кавою. Кава у тому місті особлива – навіть у кафетерії при дорозі вона, ніби якась густа. Я так і не зрозумів - може там є шоколад, а може просто її міцність разів у 5 більша, ніж п‘ємо ми, але після неї таке враженні, що ти випав літр „Ред булл”
Додому
Від Відня до Ужгороду ледь більше 400 км через Словаччину. А до словацького кордону від столиці Австрії всього 40 км. Розуміючи, що і там у нас можуть попростити транзитну візу, ми все ж таки вирішили ризикнути і поїхати на Братиславу. Втім, набагато чемніший від свого чеського колеги словак, все одно відмовився нас пустити. Нас відіслали до Посольства Словаччини у Відні і пообіцяли, що транзитну візу дадуть „задарма”. Однак ми вирішили ще раз побачити Австрію і поїхали через Німеччину на Польщу в об‘їзд Чехії, такої негостинної до українців.
(далі буде)
2006.09.26 | Мінор
Продовження подорожі - "Знову у Дойчланді"
Ви коли-небудь пробували розігнати запорожець до 110 км /год ? Ну тоді ви приблизно уявляєте, що таке міська машинка Матрікс-Хенде на швидкості 160. Біда в тому, що повільніше їхати не давали ті, хто поруч. Точніше був вибір: або 160 у лівій смузі, або 120 у правій. Дорога додому була досить виснажливою.Але ми не забували дивитися і дивитися щоб запам‘ятати те, чого немає у нас. Австрія пролетіла за 4 години, Німеччина почалася значком „Дойчленд” і вже звичним обмеженням до 130 км/год на кордоні. Не доїхавши до Зальцбургу 25 км ми повернули на Північ і пішли по автобану практично паралельно знаменитому Чеському лісу, який росте на кордоні і про який я колись багато читав.
Вечоріло. Починав накрапати противний дощик, перетворюючи поверхню дороги на ковзанку. Ми виїхали на якийсь другорядний баварський автобан, на якому зустріли тільки один ресторанчик, де можна було б випити кави. Але всі негаразди компенсував Дунай, який блискучою рибиною вигинався під мостами разів зо п‘ять. Майже кожного разу ми гальмували і навіть зупинялися щоб побачити найбільшу річку Європи у її середній, ба, навіть верхній течії.
Уявіть собі - криваво-червоне сонце повільно опускається з верхівки костьолу зливаючись зі срібно-рожевою поверхнею дунайської води в оточенні пагористих берегів. Я чи не всоте пошкодував, що не є художником, бо фотоапарат просто відмовлявся фіксувати цю надвечірню красу. Доречно згадалися всі українські пісні про Дунай: "Янчику поплинь по Дунайчику", "Дунаю-дунаю, зимна буде твоя вода у тебе на краю","Дунаю-дунаю, бистра вода в тобі", "Ой хмариться-туманиться, дрібні дощі йдуть" і таке інше.
Ніч на автобані принесла справжню втому. Навіть не знаю чому так сталося – іншими днями ми проїжджали набагато більше. Ми зупинилися біля ресторану, пошкодувавши, що там відсутній мотель. Ледве я припаркувався, як до машини буквально кинулася якась пристойно одягнена жінка, яка почала показувати малюкові наші номери, щось швидко пояснюючи по-німецьки. Я все зрозумів і чемно привітався: „Добрий вечір, Ви також їдете додому?” „Так ми вже майже приїхали, ми тут поруч живемо, - відповідала вона, - Я так давно не була на Батьківщині, до речі познайомтесь – ось мій чоловік”. З салону Омеги вилізла справжня гора з м‘язів і чималого пуза і приязно посміхнувшись мовила „гутен так”. На тому ми роз‘їхалися в різні боки, точніше ми пішли випити ще півлітра рідкої німецької кави.
Через 50 кілометрів майже доїхавши до Нюрнберга ми зрозуміли що зупинятися таки треба. Але всі паркінги до того часу були вже запаковані вантажівками і треба було шукати готель. Плюнувши на автобан я звернув до першого містечка, яке трапилось по дорозі. По нашим міркам то було майже село, тисяч на 2 мешканців, але на заправці нам сказали, що там є готель.
Це було глибока-глибока німецька провінція і англійську там знало небагато людей. Але навіть без знання англійською о 23:00 молоді німецькі хлопці сіли на авто і довезли нас просто до готельних дверей. Двері були відкриті, але світло не горіло і в середині нікого не було. На мій вигук „ени бади гоум” знадвору вийшов старий німецький турист, який німецькою пояснив, що рецепція в іншому корпусі. На рецепції також нікого не було.
Лише через кілька хвилин ми знайшли ... поварів, які закінчували мити посуд. Вони і розштовхали якогось заспаного хлопця, що трохи говорив по-англійськи. Номер коштував 50 євро, але портьє не хотів брати гроші, мовляв, вранці заплатите. Коли ми нарешті заплатили, дав нам 2 ключі, запитавши, як мене звати. На цьому формальності скінчилися, жодного паспорта ніхто брати або дивитись не захотів.
Номер був просто супер, особливо для тих, хто дуже хотів спати. Замість ковдри – німецькі перини. Повітря таке, ніби там з півроку ніхто не був. Але нам було все-одно. Особливо порадували ванна, біде і гаряча вода.
Ми виїхали о 6 ранку, бо хотіли до ночі добратися до України. Хто б мені тоді пояснив, що додому було їхати ще 1100 км. Закривши номер і відкривши готель (ключ від готелю нам також дали) ми вирвалися знову на автобан.
Німеччина промайнула, як солодкий сон. На під‘їзді до рідної слов‘янської Польщі нас вразили вказівники на неіснуюче місто Бреслау, щоправда згодом з‘явилися пояснюючі написи „Wroclaw”. Справді, столиця Нижньої Сілезії ще зовсім недавно протягом віків належала до німецьких земель.
З Дойчланду нас випустили так само легко, як і впустили. До речі незважаючи на різницю цін, у більш дешевій Польщі ми не побачили черги німецьких бариг, які хочуть заправити більш дешевий бензин.
Переїхавши до Польщі якийсь час ми мусили забути про автобан. Але навіть звичайна міжміська траса, яка була вщерть заповнена автомашинами, за рівністю поверхні була на рівні найкращих українських „автобанів”.
Кілометрів через 20 польською землею я побачив двох жіночок, що продавали білі гриби. Як виявилось досить дешево, як на наші ціни – по 30 грн за кілограм, звичайно ж у злотих. Ну польської валюти в мене не було я і запитав чи візьмуть 100 євро. Та до якої я підійшов не знайшла стільки здачі, але здача була у сусідки. Я вже був перейшов до неї, аж тут торгівка вчепилася іншій у волосся і заволала диким ревом: „Відьма! Ти всіх моїх покупців відбиваєш”. Грибів я не купив, але на душі полегшало – відчувалося я уже вдома!
(Далі буде)
2006.09.27 | Мінор
Польща по дорозі додому - закінчення
Перед виїздом на автобан є таке польське містечко Болеславець. Я вже десь чув про знаменитий фарфор, який там виробляють і побачивши магазин для дороги ми вирішили зайти. Що вам сказати – нічого подібного ні у нас, ні в Росії не роблять. Посуд був покритий блакитним орнаментом, легкий і дуже різноманітний. Ми набралися, як дурний в торбу на 850 злотих. То були тарілки глибокі, тарілки мілкі, чайник, чашки, глечик для молока, супниця, кухля і навіть фарфоровий підсвічник. Все це купувалося у роздріб і в Україні, я вже перевірив, коштувало б удвічі дорожче.За кілька кілометрів побачивши ресторанчик ми зупинилися пообідати. Звичайно ж я попросив поради, що є найбільш польського у меню. Мені запропонували полядвички, але я віддав перевагу свинячому стегну – хотів подивитися, як поляки готують таке досить жорстке м‘ясо. Знаєте досить цікаво – підсмажений тонкий свинний стейк поливається дуже смачним білим соусом з білих грибів. Але на відміну від української кухні, м‘ясо було більше проварене, ніж підсмажене. Тобто його напевне смажили закриваючи кришкою сковороду. У нас практикується трохи інший спосіб. На перше ми взяли капусняк з білими грибами і це було майже, як в Україні. Віддавши належне польським наїдкам ми рушили далі.
Ніколи не думав, що дорога по Польщі буде такою довгою. Ця порівняно невелика країна (як менша половина України завбільшки) досить мальовнича і цікава, коли не поспішаєш, але досить виснажлива, коли треба їхати швидко. Перед Краковом автобан закінчився і ми влетіли у велетенську пробку. За польським звичаєм ніхто не змінював рядності руху і це нам трохи допомогло. Я пірнав у кожну дірку, постійно перебудовуючись. В результаті такого звичного для нас автомобільного слалому, ми рухалися трохи швидше за інших. За Краковом якраз там, де починається ремонт дороги нас застав вечір і ніч. Але ми вирішили ризикнути і поїхали в об‘їзд ремонту на Південь, у гори, на Новий Сонж.
Чим більш ставало темніше, тим більше дорога піднімалася вгору, де починав падати досить рясний дощ. Ми все заспокоювали себе, що на ремонтованій дорозі, з якої ми звернули на Південь ще гірше. Тим часом для мене йшла 15 година за кермом. Звичайно ж треба було зупинитися на ніч, але я тішив себе думкою, що уночі на митниці черги майже не буде і треба їхати далі.
За Новим Сонжом дорога перетворилася на типову карпатську дорогу. Навіть місцями було типове українське роздовбане покриття. От тільки водії вперто дотримувались швидкісного режиму, тому рухались ми то 90, то 60 км/год. О першій ночі ми нарешті добралися до дуже гарненького містечка Санок біля самого українського кордону і ... заблукали в ньому. На щастя по дорозі трапився поліцейський патруль. Поліцейські, хлопець і дівчина, чемно вийшли з машини, показали дорогу і навіть пропонували провести по місту. Мене вразило, що у нас ніхто не перевірив документи лише передали по рації, що їдуть українці, які шукають дорогу додому і збилися з дороги, тому мовляв „просіме” домогти.
О другій ночі ми приїхали через Устішкє Дольні на митницю „Крощенко” і побачили величезну чергу польських машин. Напевне я таки добряче хотів спати, тому пристроївся черзі у хвіст. Насправді можна було сміливо їхати поза чергою, показувати хлопцям на митниці посвідчення журналіста і вимагати зеленого коридору. Натомість ми 2 з половиною години простояли у черзі польських бариг.
На митниці нас затримали на 10 хвилин. Цікаво вели себе поляки – молоді хлопці-торгівці в кращих традиціях Києва намагалися вже на митниці вискочити попереду моєї машини, поки я спав. Але в нас же була столична закваска, а вони якісь там провінціали
Полька на митниці довго обнюхувала моє авто і допитувалась чи пан справді його купив не в Польщі. Переконавшись, що авто таки з київського автосалону (у мене виявився договір купівлі-продажу, який валявся у бардачку) пані відчепилася. А в українських митників питань узагалі не було.
Батьківщина зустріла вищербленими дорогами, дешевим бензином і копійчаним мобільним зв‘язком. За 20 км ми були уже в дома у Старому Самборі, де впали спати до самого вечора. Останній перегін по Європі тривав 25 годин, за які ми проїхали 1100 км і простояли у черзі на митниці близько 2,5 годин.
Кінець