Пригоди української сім"ї на Балі (Індонезія)
10/01/2006 | Мінор
Як обійтися без туристичних агентств
Після виборів нам захотілося втекти з України подалі. Маєте зрозуміти – ця кампанія була найдовшою з усіх українських виборчих кампаній (здається, вона не закінчилася і тепер). Після такого виборчого марафону хотілося відпочити і якомога довше і не чути про політику, і не бачити політиків. Так, звичайно ж, не буває, але помріяти можна:-)
Пам‘ятаючи свій перший досвід відпочинку закордоном, я проігнорував численні реклами туристичних агентств і вирішив знайти готель і країну сам. На щастя є Інтернет і англійська мова, якою пишуть більшість готелів світу на своїх сайтах.
Спочатку мене вабило на Таїті. Пам‘ятаєте товстого мультяшного котяру, який відповідав папузі: „Таити-таити, нас и здесь неплохо кормют”. Але коли я дізнався, що після 13 годинного перельоту до Сінгапуру на Таїті (Французька Полінезія) потрібно летіти ще годин 10, мій запал якось вигас.
Ідея полетіти на Балі виникла спонтанно і зміцніла після того, як ми дізналися, що номер на двох з дитиною нам обійдеться лише 100 доларів на добу. Уточнюю – номер у 5 –зірковому готелі „Шератон-Лагуна”, з виходом прямо у воду басейна-лагуни. Дешевизна пояснюється 50% знижкою для пасажирів Сінгапурських авіаліній та відсутністю агентської націнки для лохів. Сайт Шератону легко знайти в Інтернет, але про знижки можна дізнатися лише на місці або по телефону. Ми позвонили. Це набагато дешевше, ніж переплатити агентству-посереднику згори півціни.
Американці і росіяни вже давно бронюють готелі безпосередньо і напряму. Це стосується тих країн, де віза продається просто в аеропорту. Збираючись за півсвіту ми уважно вивчили всі відгуки російських туристів, бо українців там майже ще не було. Як виявилось потім ці відгуки зекономили нам силу-силенну грошей. І вже перебуваючи на Балі, я дав собі слово написати відгук-нарис. Тим більше не часто український „журналюга” потрапляє так далеко від дому.
Довга дорога в небі
Авіабілети ми купили так само через Інтернет. На щастя компанія KLM продає через Всесвітню мережу дорогу до Сінгапура лише з однією пересадкою в Амстердамі. У Сінгапурі нам потрібно було пересісти саме на Сінгапурські авіалінії, щоб отримати 50% знижки в готелі. Тому другу частину дороги ми замовляли окремо.
Вилітали ми 1 травня, у Києві було сиро, прохолодно, але вже добряче відчувалася весна. Треба сказати, що ми спеціально вибрали травневі свята, бо тягнули за півсвіту з собою дитину. Але по-перше, нашому Назару було майже сім, а по-друге, хлопчак аж гарцював, як той кінь, так хотів летіти з батьками на таємниче „Балі”.
Бориспіль відпустив нас легко у невеликому Боїнгу, що домчав нас до Амстердаму за пару годин. Голландський аеропорт вразив гігантськими розмірами, у порівнянні з якими Бориспіль нагадує вантажний термінал на окраїні провінційного міста. До нашого рейсу величезним двоповерховим Боїнгом 747-200 залишалося лише півгодини і по аеропорту ми не проходили, а пробігали.
В Амстердамському аеропорті є такі ескалатори, які горизонтально тягнуться через кожен термінал. Це звичайно ж допомагає долати величезні відстані всередині споруди. Знаючи, що в Сінгапурі нас чекає 32 градуси тепла при 100% вологості, я хотів купити хоча б одну нову футболку. Заскочивши до дорозі у „дюті фрі” я вхопив перше, що потрапило в очі – помаранчеву футболку з якимись дивними літерами на гербі. Коли я побачив скільки воно коштує, мені забракло повітря, але я таки дуже спішив і тому підписав чека на 65 євро, хоч мене душила жаба. Пізніше на Балі за ці ж гроші можна було купити приблизно 90 футболок. До речі, амстердамська футболка виявилася футболкою для фанатів Ейдховена з гербом цієї команди, але це мені вже пояснив в Україні кум, який, на відміну від мене, любить футбол.
Окрема проблема аеропорту - місця для курців. Моя дружина курить, а попереду нас чекав рейс у 13,5 годин, тому вона дуже хотіла насмалитися наперед. Як виявилося це зробити нелегко, довелося за 10 хвилин до посадки забігти в якийсь „Айріш паб”. Вразило те, що окрім пива для батьків, бармен одразу ж запропонував спеціальне дитяче меню для Назара і набір різнокольорових олівців у подарунок. Тепер моя дитина побачивши Айріш паб на Малій Житомирській кожного разу питається, чи не хочу я випити пива щоб знову туди зайти.
І ось нарешті літак. Звичайно ж ми летіли економ-класом. Білет на дорослого в обидва кінці і так, здається, коштував доларів 900. Летіти таким величезним боїнгом після наших Ту та Іл, це все одно, що пересісти з Волги у Мерседес останньої моделі. Все ніби і схоже – фюзеляж, два крила і хвіст, але відчуття зовсім-зовсім не ті. По-перше звукоізоляція потрясаюча. По-друге крісла набагато зручніші. По-третє тільки біля хвоста де ми сиділи було 4 туалети, не рахуючи тих, які були далі в салоні. Згадалося, як ми вперше летіли відпочивати закордон на Мальдіви через Москву у 2004 році - у боїнгу Трансаеро в економкласі працював лише один з двох туалетів та й той обригали п‘яні москалі.
Велетенська двоповерхова авіамашина - боїнг 747-200 – стартує так м‘яко, що ви навіть не помічаєте, як опиняєтесь на висоті кілька кілометрів. Набравши свою висоту близько 10 км і розігнавшись майже до 1000 км/год ми полетіли... на Київ. Через півтори години ми побачили під ногами вечірнє небо над своїм прекрасним містом. В районі Донецька ми влетіли в ніч, з якої вилетіли десь під Калькуттою. Світанок над Бенгальською затокою приніс нам прозоре повітря і ми побачили десь далеко внизу іграшкові кораблики, які один за одним рухалися з Заходу на Схід.
Боїнг рухався на величезній швидкості над Малазійським перешийком. Ні сидіти, ні ходити, ні лежати ми вже не могли. Назар був у туалеті більше 20 разів, але навіть ця розвагу йому вже добряче набридла. Дитячий фільм англійською мовою про чудіка на мітлі (Гаррі Поттер) ми вже вивчили настільки, що могли сказати наперед, як зміниться зачіска Гаррі, коли він побачить дракона під час змагань за кубок вогню.
Коли до Сінгапуру лишалося півгодини і ми побачили під собою знамениті башти Куала-Лумпуру, ми влетіли у величезний грозовий фронт. Тоді я ще не знав, що в Сінгапурі рідко буває цілий день сонце – екватор є екватор, майже кожного дня йдуть дощі. Вже на зниженні, коли боїнг опустився до кількох тисяч і розпочав розворот раптово він провалився вниз, якщо вірити висотоміру, буквально на 50 метрів. Здавалося кишки вилізли через рот. Хтось почав блювати, у когось натхненно зарепетувала грудна дитина. Але Боїнг вирівнявся і так само м‘яко, як і злітав, пір‘їнкою приземлився в аеропорту Сінгапуру.
Переходячи по величезній кишці-тубусу до споруди аеропорту я відчув гаряче дихання, ніби пройшов біля відкритої печі, але тоді, я подумав, що то тепло від гарячого двигуна. В аеропорту ми побачили цікаву сценку: чоловік 10 російськомовних намагалися добитися від китаянки, що їх зустрічала, куди їм рухатися далі. Вона не розуміла їхньої англійської, вони намагалися додати кілька російських слів. На щастя нам потрібно було покладатися лише на власні сили і ми галопом побігли до вже знайомої рухомої доріжки ескалатора на ходу вивчаючи вказівники.
Сінгапурський аеропорт виявився у півтора рази більшим за амстердамський. Окрім ескалаторів, там є справжні електропоїзди, які рухаються від терміналу до терміналу. Це ми зрозуміли на зворотному шляху, але тоді ми дбали лише про одне – встигнути сісти на інший боїнг-777 до Денпасару, столиці Балі.
Ми ледве не запізнилися і я дізнався все, що думала моя дружина про мої здібності у бронюванні авіаквитків (я особливо хвалився тим, що знайшов вигідні, короткі стиковки між рейсами). Боїнг-777 є новішою конструкцією в один поверх. Однак цей величезний літак просто нашпигований електронікою. На кожному кріслі є діючий телефон, провівши кредиткою по якому ви можете зателефонувати у будь-яку точку світу. Дзвінок до Києва протягом 3 хвилин нам обійшовся у 10 доларів. Кожен пасажир має свій екран, закріплений у спинці переднього крісла. Цей телевізор мав 95 телеканалів, з яких 3 канали були російськомовні. На жаль, 1+1 там не йшов. 777, летів ще швидше 1100 км/год майже на 11 км висоти.
До Денпасару летіли лише 3 години, тому не стяглося. До самого підльоту я нічого не бачив, настільки щільні хмари були внизу. Ми усвідомлювали, що перелітаємо у Південну півкулю. Згідно коріолісових сил, всі циклони там рухаються не за годинниковою стрілкою, а проти неї. У випадку коли на екваторі зустрічають два циклони з Південної і Північної півкуль – коротше ви можете уявити, що там робиться. Може тому ми летіли якомога вище.
В Денпасарі приземлилися, коли надворі вже було темно. В аеропорті треба вистояти чималу чергу з американських та російських туристів, щоб тицьнути прикордоннику паспорт, заплатити гроші і отримати туристичну візу. Рекомендую в черзі розважатися тим, що загрібати всі рекламні проспекти, до яких може дотягнутися ваша рука. Пред‘явлення кожного такого купону, означає мінімум 50% знижки на готель, масаж, ресторан і навіть таксі та дискотеку або аквапарк.
Вийшовши з аеропорту ми враз спарилися, бо наче потрапили до лазні. Тепер я зрозумів, що у Сінгапурі я проходив не повз двигун - то було повітря з вулиці. О 9 годині вечора, в столиці Балі було 28 градусів тепла і 100% відносної вологості повітря. Нас оточили якісь люди, серед яких мав бути представник нашого готелю. Справді один із них тримав табличку Мr Ukolov і на диво надсадно репетував українською з добрячим акцентом „Дабрій вєчір, панавє!” Пізніше ми з‘ясували, що він два роки жив у Києві, бо його тато дипломат тоді працював у посольстві Індонезії. Ми з радістю відгукнулися і заховалися у безкоштовне таксі від готелю, де працював кондиціонер.
(далі буде)
Після виборів нам захотілося втекти з України подалі. Маєте зрозуміти – ця кампанія була найдовшою з усіх українських виборчих кампаній (здається, вона не закінчилася і тепер). Після такого виборчого марафону хотілося відпочити і якомога довше і не чути про політику, і не бачити політиків. Так, звичайно ж, не буває, але помріяти можна:-)
Пам‘ятаючи свій перший досвід відпочинку закордоном, я проігнорував численні реклами туристичних агентств і вирішив знайти готель і країну сам. На щастя є Інтернет і англійська мова, якою пишуть більшість готелів світу на своїх сайтах.
Спочатку мене вабило на Таїті. Пам‘ятаєте товстого мультяшного котяру, який відповідав папузі: „Таити-таити, нас и здесь неплохо кормют”. Але коли я дізнався, що після 13 годинного перельоту до Сінгапуру на Таїті (Французька Полінезія) потрібно летіти ще годин 10, мій запал якось вигас.
Ідея полетіти на Балі виникла спонтанно і зміцніла після того, як ми дізналися, що номер на двох з дитиною нам обійдеться лише 100 доларів на добу. Уточнюю – номер у 5 –зірковому готелі „Шератон-Лагуна”, з виходом прямо у воду басейна-лагуни. Дешевизна пояснюється 50% знижкою для пасажирів Сінгапурських авіаліній та відсутністю агентської націнки для лохів. Сайт Шератону легко знайти в Інтернет, але про знижки можна дізнатися лише на місці або по телефону. Ми позвонили. Це набагато дешевше, ніж переплатити агентству-посереднику згори півціни.
Американці і росіяни вже давно бронюють готелі безпосередньо і напряму. Це стосується тих країн, де віза продається просто в аеропорту. Збираючись за півсвіту ми уважно вивчили всі відгуки російських туристів, бо українців там майже ще не було. Як виявилось потім ці відгуки зекономили нам силу-силенну грошей. І вже перебуваючи на Балі, я дав собі слово написати відгук-нарис. Тим більше не часто український „журналюга” потрапляє так далеко від дому.
Довга дорога в небі
Авіабілети ми купили так само через Інтернет. На щастя компанія KLM продає через Всесвітню мережу дорогу до Сінгапура лише з однією пересадкою в Амстердамі. У Сінгапурі нам потрібно було пересісти саме на Сінгапурські авіалінії, щоб отримати 50% знижки в готелі. Тому другу частину дороги ми замовляли окремо.
Вилітали ми 1 травня, у Києві було сиро, прохолодно, але вже добряче відчувалася весна. Треба сказати, що ми спеціально вибрали травневі свята, бо тягнули за півсвіту з собою дитину. Але по-перше, нашому Назару було майже сім, а по-друге, хлопчак аж гарцював, як той кінь, так хотів летіти з батьками на таємниче „Балі”.
Бориспіль відпустив нас легко у невеликому Боїнгу, що домчав нас до Амстердаму за пару годин. Голландський аеропорт вразив гігантськими розмірами, у порівнянні з якими Бориспіль нагадує вантажний термінал на окраїні провінційного міста. До нашого рейсу величезним двоповерховим Боїнгом 747-200 залишалося лише півгодини і по аеропорту ми не проходили, а пробігали.
В Амстердамському аеропорті є такі ескалатори, які горизонтально тягнуться через кожен термінал. Це звичайно ж допомагає долати величезні відстані всередині споруди. Знаючи, що в Сінгапурі нас чекає 32 градуси тепла при 100% вологості, я хотів купити хоча б одну нову футболку. Заскочивши до дорозі у „дюті фрі” я вхопив перше, що потрапило в очі – помаранчеву футболку з якимись дивними літерами на гербі. Коли я побачив скільки воно коштує, мені забракло повітря, але я таки дуже спішив і тому підписав чека на 65 євро, хоч мене душила жаба. Пізніше на Балі за ці ж гроші можна було купити приблизно 90 футболок. До речі, амстердамська футболка виявилася футболкою для фанатів Ейдховена з гербом цієї команди, але це мені вже пояснив в Україні кум, який, на відміну від мене, любить футбол.
Окрема проблема аеропорту - місця для курців. Моя дружина курить, а попереду нас чекав рейс у 13,5 годин, тому вона дуже хотіла насмалитися наперед. Як виявилося це зробити нелегко, довелося за 10 хвилин до посадки забігти в якийсь „Айріш паб”. Вразило те, що окрім пива для батьків, бармен одразу ж запропонував спеціальне дитяче меню для Назара і набір різнокольорових олівців у подарунок. Тепер моя дитина побачивши Айріш паб на Малій Житомирській кожного разу питається, чи не хочу я випити пива щоб знову туди зайти.
І ось нарешті літак. Звичайно ж ми летіли економ-класом. Білет на дорослого в обидва кінці і так, здається, коштував доларів 900. Летіти таким величезним боїнгом після наших Ту та Іл, це все одно, що пересісти з Волги у Мерседес останньої моделі. Все ніби і схоже – фюзеляж, два крила і хвіст, але відчуття зовсім-зовсім не ті. По-перше звукоізоляція потрясаюча. По-друге крісла набагато зручніші. По-третє тільки біля хвоста де ми сиділи було 4 туалети, не рахуючи тих, які були далі в салоні. Згадалося, як ми вперше летіли відпочивати закордон на Мальдіви через Москву у 2004 році - у боїнгу Трансаеро в економкласі працював лише один з двох туалетів та й той обригали п‘яні москалі.
Велетенська двоповерхова авіамашина - боїнг 747-200 – стартує так м‘яко, що ви навіть не помічаєте, як опиняєтесь на висоті кілька кілометрів. Набравши свою висоту близько 10 км і розігнавшись майже до 1000 км/год ми полетіли... на Київ. Через півтори години ми побачили під ногами вечірнє небо над своїм прекрасним містом. В районі Донецька ми влетіли в ніч, з якої вилетіли десь під Калькуттою. Світанок над Бенгальською затокою приніс нам прозоре повітря і ми побачили десь далеко внизу іграшкові кораблики, які один за одним рухалися з Заходу на Схід.
Боїнг рухався на величезній швидкості над Малазійським перешийком. Ні сидіти, ні ходити, ні лежати ми вже не могли. Назар був у туалеті більше 20 разів, але навіть ця розвагу йому вже добряче набридла. Дитячий фільм англійською мовою про чудіка на мітлі (Гаррі Поттер) ми вже вивчили настільки, що могли сказати наперед, як зміниться зачіска Гаррі, коли він побачить дракона під час змагань за кубок вогню.
Коли до Сінгапуру лишалося півгодини і ми побачили під собою знамениті башти Куала-Лумпуру, ми влетіли у величезний грозовий фронт. Тоді я ще не знав, що в Сінгапурі рідко буває цілий день сонце – екватор є екватор, майже кожного дня йдуть дощі. Вже на зниженні, коли боїнг опустився до кількох тисяч і розпочав розворот раптово він провалився вниз, якщо вірити висотоміру, буквально на 50 метрів. Здавалося кишки вилізли через рот. Хтось почав блювати, у когось натхненно зарепетувала грудна дитина. Але Боїнг вирівнявся і так само м‘яко, як і злітав, пір‘їнкою приземлився в аеропорту Сінгапуру.
Переходячи по величезній кишці-тубусу до споруди аеропорту я відчув гаряче дихання, ніби пройшов біля відкритої печі, але тоді, я подумав, що то тепло від гарячого двигуна. В аеропорту ми побачили цікаву сценку: чоловік 10 російськомовних намагалися добитися від китаянки, що їх зустрічала, куди їм рухатися далі. Вона не розуміла їхньої англійської, вони намагалися додати кілька російських слів. На щастя нам потрібно було покладатися лише на власні сили і ми галопом побігли до вже знайомої рухомої доріжки ескалатора на ходу вивчаючи вказівники.
Сінгапурський аеропорт виявився у півтора рази більшим за амстердамський. Окрім ескалаторів, там є справжні електропоїзди, які рухаються від терміналу до терміналу. Це ми зрозуміли на зворотному шляху, але тоді ми дбали лише про одне – встигнути сісти на інший боїнг-777 до Денпасару, столиці Балі.
Ми ледве не запізнилися і я дізнався все, що думала моя дружина про мої здібності у бронюванні авіаквитків (я особливо хвалився тим, що знайшов вигідні, короткі стиковки між рейсами). Боїнг-777 є новішою конструкцією в один поверх. Однак цей величезний літак просто нашпигований електронікою. На кожному кріслі є діючий телефон, провівши кредиткою по якому ви можете зателефонувати у будь-яку точку світу. Дзвінок до Києва протягом 3 хвилин нам обійшовся у 10 доларів. Кожен пасажир має свій екран, закріплений у спинці переднього крісла. Цей телевізор мав 95 телеканалів, з яких 3 канали були російськомовні. На жаль, 1+1 там не йшов. 777, летів ще швидше 1100 км/год майже на 11 км висоти.
До Денпасару летіли лише 3 години, тому не стяглося. До самого підльоту я нічого не бачив, настільки щільні хмари були внизу. Ми усвідомлювали, що перелітаємо у Південну півкулю. Згідно коріолісових сил, всі циклони там рухаються не за годинниковою стрілкою, а проти неї. У випадку коли на екваторі зустрічають два циклони з Південної і Північної півкуль – коротше ви можете уявити, що там робиться. Може тому ми летіли якомога вище.
В Денпасарі приземлилися, коли надворі вже було темно. В аеропорті треба вистояти чималу чергу з американських та російських туристів, щоб тицьнути прикордоннику паспорт, заплатити гроші і отримати туристичну візу. Рекомендую в черзі розважатися тим, що загрібати всі рекламні проспекти, до яких може дотягнутися ваша рука. Пред‘явлення кожного такого купону, означає мінімум 50% знижки на готель, масаж, ресторан і навіть таксі та дискотеку або аквапарк.
Вийшовши з аеропорту ми враз спарилися, бо наче потрапили до лазні. Тепер я зрозумів, що у Сінгапурі я проходив не повз двигун - то було повітря з вулиці. О 9 годині вечора, в столиці Балі було 28 градусів тепла і 100% відносної вологості повітря. Нас оточили якісь люди, серед яких мав бути представник нашого готелю. Справді один із них тримав табличку Мr Ukolov і на диво надсадно репетував українською з добрячим акцентом „Дабрій вєчір, панавє!” Пізніше ми з‘ясували, що він два роки жив у Києві, бо його тато дипломат тоді працював у посольстві Індонезії. Ми з радістю відгукнулися і заховалися у безкоштовне таксі від готелю, де працював кондиціонер.
(далі буде)
Відповіді
2006.10.02 | Мінор
Re: Пригоди української сім"ї на Балі - продовження ч.2
5-зірковий „Шератон Лагуна” виявився саме таким, як ми його бачили на його сайті. Парилка, яка почалася в аеропорті, закінчилася тропічним дощем, який уперіщив, як тільки ми зайшли на рецепшин. Поки я полагоджував формальності, дружині й дитині принесли мокрі рушники, скручені у рулончик і охолоджені в холодильнику. Після освіжаючого обтирання обличчя персонал запропонував вітальний коктейль з якихось дуже солодких екваторілальних фруктів.Номер був досить просторий. Для дитини поруч з нашим ліжком поставили розкладний диванчик. Туалет мав стандартний 5-зірковий набір: полотенце для ніг, полотенце для обличчя, полотенце для рук, полотенце для тіла на кожну особу; банні халати; одноразові зубні щітки, зубні пасти; одноразовий станок, пінка для гоління, крем після гоління, одноразові гребінці, набір шампунів для тіла і волосся у душі; унітаз, біде, умивальник, душ, спеціальне дзеркало для гоління. Я так детально все описав, бо пам‘ятаю, як вперше поїхавши на відпочинок у 5-зірковий готель, я зрозумів, що масу речей тягнув даремно за кілька тисяч кілометрів.
У номері також була безкоштовна питна вода, електрочайник, пакетики чаю і кави. У барі, як завжди, був цілий набір страшенно дорогого алкоголю, який краще навіть не чіпати. Також у номері був телевізор і супутниковим телебаченням, шафа, столик, письмовий стіл, вихід в Інтернет (я брав з собою ноутбук). На балконі був плетений столик, два крісла, драбинка в басейн і попередження, що там не можна сушити білизну. Власне то було і неможливо – нічого не висихало, бо вологість завжди була 100%. Звичайно ж, замало не забув, у номері був персональний кондиціонер. Хух. Здається нічого не забув.
Перше що ми хотіли з малим було подивитись на унітаз. У південній півкулі, я вже писав вода закручується проти годинникової стрілки, а система унітазу була американська – тобто там постійно стояв досить високий рівень води. Це було живим підтвердженням, що ми залетіли настільки далеко від дому.
Ми були досить стомленні, тому дитина заснула одразу, а ми побігли подивитися на океан. Тим більше, що я тягнув із собою, маску, ласти і трубку для снокерлінгу (плавання з усім цим по поверхні води). Перша несподіванка нас чекала через 50 метрів на березі – океану там не було! Тобто він десь грізно шумів і ми його чули, але пісок закінчувався великою калюжею, що тягнулася метрів 400 аж до рифу. Уночі в лагуні було води по-кісточки, зате купа всіляких „снейків” (мурен), крабів та іншого океанського добра, яке так любить ужалити або вкусити у найбільш непотрібний момент.
Звичайно ж я був розчарований. Було зрозуміло, що вранці, коли з припливом вода прийде, вона буде скаламучена рифом і щоб поплавати доведеться наймати човен і їхати кудись через риф.
Тим часом ми засіли у якийсь прибережний бар на території нашого готелю і пригоди розпочались! Справа в тому, що на Балі рай для рекламістів і торгашів – торгуватись можна завжди, у будь-якому магазині, барі, ресторані і навіть в аеропорту. Ми сторгували 50% знижки за каву і коктейль. Але на другий день з‘ясували, що це було удвічі дорожче ніж в середньому по країні
Рано-вранці, до нестями і болю у м‘язах всього тіла наплававшись у лагуні-басейні, ми засіли планувати наш відпочинок протягом наступних 7 днів. Готель пропонував купу послуг: поїздка на снокерлінг або дайвінг, школа дайвінгу, сафарі на слонах, рафтінг (спуск по гірській річці), екскурсії в місто Куту, в аквапарк, дискотеку, сувенірний шопінг, екскурсії на фабрику батіка, в „срібне село”, в „золоте село”, в „дерев‘яне село” у „село художників”, на найвищий вулкан у центрі острова (понад 3000 м), на сусідній острів літаком, по буддистських храмах. Будь-яка з цих екскурсій коштувала не менше 200 доларів на людину, а екскурсія з перельотом на сусідній острів, де була „дика природа” коштував 400 у.о. на особу. Втім, завдяки інтернету ми були готові до такого повороту подій. Причому ці знання знадобляться кожному, хто наважиться поїхати відпочивати на Балі.
Панове, не беріть жодної екскурсії у готелі, навіть якщо це масаж – це завжди мінімум у два рази дорожче і частенько гірше за якістю послуг. Замість того потрібно наймати таксі. Навіть якщо ви вивчали німецьку і ані в зуб ногою по-англійськи, попросіть знайомих записати для вас кілька фраз:
Кен ай одер ка (таксі) – чи можу я замовити авто?
Вері експенсів – дуже дорого
Мейбі лес? – може дешевше?
І найголовніші дві фрази:
1. "Ай нід дискуант" або "хев ю дискуант?"
та
2. Ду ю лайк футбол? Ду ю ноу Шевченко? Хі із фром Юкрейн енд ві а фром Юкрейн!
Після того як ви скажете фразу №2, сміливо повторюйте фразу №1 і ціна впаде як мінімум наполовину.
Захоплення футболом там справді повальне. Навіть якщо після дощу футбольне поле покрите водою, хлопці все-одно ганяють м‘яча по воді. Андрій Шевченко міг би там реально відпочивати безкоштовно. Бо він для них навібог! Одна тільки згадка про нашого знаменитого земляка, одразу відрізняє вас від росіян і дає такі знижки, про які раніше можна було тільки помріяти.
(далі буде)
2006.10.03 | Мінор
Гори на Балі, сафарі, рафтинг і москалі - продовження ч.3
Оренда таксі на день для поїздки по острову коштувала аж 40 доларів разом з бензином. Причому ми знайшли таксиста, який добре знає англійську просто на вулиці. Там існують різні типи таксі. Я рекомендую „блу” – вони найдешевші з нормальних і там зажди працює кондиціонер.Треба сказати, що острів Балі знаходиться південніше головного острова Індонезії Ява і за площею приблизно такий, як Київська область. На Балі постійно проживає 10 млн. чоловік, більшість яких сконцентровано у містах. Особливість Балі у тому, що 90% населення сповідують тут буддизм та індуїзм. Інші 10% є християнами та мусульманами. І це при тому, що основна релігія Індонезії – іслам.
Таксист розказав, що у випадку одруження на Балі індуски з мусульманином всі діти будуть автоматично індусами. Якщо чоловік індус, а жінка мусульманка – всі діти все-одно індуси. Може тому мусульманське населення на Балі неухильно скорочується. А якщо врахувати, що тут кожен порядний чоловік офіційно має до 3 жінок, то ви розумієте, що дітей дуже багато.
Ми приїхали на Балі якраз на їхнє свято, коли цілий день індуси не працюють і по вулицях тягають такого собі дракона, дуже схожого на того, якого носять китайці на їхній Новий рік. Нам пояснили, що це дух, що уособлює зло, яке не страшить тих, хто танцює довкола нього і веселиться. Все це було дуже мальовничим – сотні людей, де всі жінки в саре, а чоловіки в чалмах і білому одязі. Всі тягають на голові якісь блюда зі стравами і ходять в гості від села до села.
Повільно об‘їзджаючи ці процесії ми поволі піднімалися в гори, які майже зливалися з небом довкола нас. Гори тут особливі, з відвісними скелями, але повністю покриті деревами та ліанами. Що вище в гори, то легше дихалося нам. На висоті 2000 метрів ми навіть змогли вимкнути кондиціонер – температура на вулиці упала до 25 градусів тепла. Водій явно замерз і все поривався увімкнути обігрів, але ясно, що ми були категорично проти.
На перевалі, що проходив трохи вище нашої Говерли, стояв індійський ресторан, де ми і перекусили. Їжа була страшенно перчена, що є особливістю гірських районів Балі. Ми зробили потрясаючої краси знімки високогірного озера та одного з найвищих вулканів. На його схилах починався національний парк у якому охороняють бенгальського тигра та хижих і небезпечних варанів комодо.
Звичайно ж тваринний світ на Балі надзвичайно різноманітний. По дорозі в гори ми заїхали у парк птахів і парк змій. Пам‘ятаю як нас нажахала королівська кобра, яка кидалася кусатися навіть за склом. Річки Балі здебільшого гірські, але теплі. Може тому їх полюбляють крокодили, які проте досить невеликі і остерігаються кидатися на людей.
Наступного дня ми замовили рафтінг і сафарі на слонах. Взагалі ця екскурсія коштує кількасот доларів, але завдяки замовленню без посередників вона обійшлася нам у 80 американських грошових одиниць. Телефон ми знайшли через Інтернет.
Спочатку було „сафарі”. Звичайно ж ми ні на кого полювати не стали – нас просто посадили на спину величезного слона, на лобі якого сидів усміхнений добродушний індус. В такому положенні, погойдуючись в такт ході, ми 40 хвилин „пливли” справжніми джунглями і навіть форсували невеликі водні перешкоди.
Набагато цікавішим був рафтинг – спуск по гірській ріці. Але спершу про компанію, бо тут нам трапилися земляки. По дорозі на рафтинг, таксі мало забрати ще двох ненормальних, які шукали гострих відчуттів і ми заїхали в сусідній 4-зірковий готель. До нас підсіла парочка, яка після першої почутої української фрази кинулася нам на шию, розповідаючи, як їх дістали на Балі москалі.
На сміх курям, то були російськомовні одесити. Причому він - татарин, який приїхав до Одеси з Казані, а вона - наша українська єврейка. Вони летіли Еар Франс і мали у Сінгапурі екскурсію від їхнього туристичного агентства. Через те, що вони російськомовні, агенція посадила їх у великий автобус, де всі інші були москалі. Лише за півдня екскурсії москвичі (а це були саме туристи з Москви) разів зо 20 розказали їм, що ми всі тут „тупі хохли”, що дивно бачити „злиднів-хахлів” так далеко від дому, що в Сінгапурі нема сала, а тому не ясно, що ж тут роблять хохли. Коротше кажучи після однієї екскурсії в компанії москалів, російський татарин і українська єврейка стали переконаними „буржуазними українськими націоналістами”.
Так от на рафтинг на один пліт пішли одесити і ми. Спуск до річки тривав хвилин 20 по довжелезних сходах у справжньому тунелі з ліан, в яких підозріло шелестіло і шипіло щось страшне і мабуть отруйне. Але інструктор-індус нас відволікав розмовами. До кінця спуску наш Назар був варений, але тримався, бо він український козак
Але коли ми побачили річку, дружина все ж таки поривалася лише сфотографуватися на пам‘ять і готова була дертися по сходах знову угору. Справа в тому, що перед нами ревів справжній повноводий гірський потік з порогами і невеличкими водоспадами. Було просто не реально собі уявити, що ми можемо там плисти.
Гірський пліт був досить великий і мав всередині прив‘язані мотузки. Назара, як самого малого і легкого посадили всередину. Він зрозумів, що коли інструктор кричить „бум-бум”, треба не відпускаючи весла, хапатися за мотузки і затримувати подих, що не напитись води.
Інструктор сів позаду, ми з одеситом посередині кожен із свого боку, а дівчат посадили ближче до носу. І почалось. Нас крутило, заливало, било об каміння. На щастя на річці траплялися і порівняно спокійні ділянки. Через годину ми пристали на відпочинок на мілину і полізли купатися, не знімаючи рятувальних жилетів. Поруч, з висоти майже 40 метрів, у низ летів невеликий водоспад. За прикладом свого інструктора, ми усі спробували встояти під його струменями. Температура гірської води була градусів 20 і це було просто чудово, після тієї парилки, яку ми змушені були терпіти на горі.
Коли ще через годину того скаженого спуску ми нарешті пристали до берега, м‘язи боліли так, що я зрозумів - через „крепатуру” вже не піднімуся вранці наступного дня. А потрібно було ще піднятися з каньйону, де протікала ріка.
Ввечері ми з одеситами пішли у ресторан морських продуктів на півострові Джимбаран. Сонце тихо топилося в Індійському океані, столики стояли просто на пляжі і ноги тонули у піску. На вході офіціант люб‘язно привітався: „Гуд івнин”, „Бонжур”, „Дабрій вєчєр”. І одесити страшенно зраділи, бо погано знали англійську:
- О! Как хорошо! Вы знаете русский! Меню, пожалуйста
- Спасиба!
- Принесите нам для начала большую тарелку креветок-гриль.
- Спасиба!
- Вы понимаете, что мы заказали?
- Добрый вечер!
Ми сміялись до сліз. Офіціант по-російськи знав тільки два слова і не зовсім розумів, що вони означають. Довелося перейти на вже звичну англійську.
Рибу ми вибирали живу. Пам‘ятаю я замовив якогось хижака з лимоном і біле вино. Треба сказати, що наш білий амур все ж таки набагато смачніше, але є такі, хто навпаки люблять морську рибу. Обід на 4 персони обійшовся у 200 гривень, що для ресторана такого рівня у Києві просто неймовірно дешево.
Під кінець, коли на небо висипали перші зорі і виплив місяць майже у зеніт (ми ж були неподалік від екватора), над пляжем зненацька розляглося „Камбат, батьяня, батьяня камбат”. Це російські туристи замовили ансамблю місцевих аборигенів російську пісню. „Москалі”, - в один голос похмуро вимовили ми...
(далі буде)
2006.10.03 | Мінор
Шопінг на Балі - продовження ч.4
Взагалі, я завжди з іронією ставився до так званих туристів, які тягнули з кожної поїздки купу речей. Пам‘ятаю, як у 2002 році ми випадково заїхали у Будапешт у своєму авто (тоді ще не були потрібні візи). Ошалівши від архітектури старовинного міста, замало не проковтнувши язик від угорської кухні, я сп‘янілий від вражень зателефонував до сестри, щоб розказати про те, що бачу. Але я не врахував, що вона старша від мене і належить до покоління безнадійно зіпсованого вічними радянськими дефіцитами, тому мене нахабно перебили вже на другій фразі вигуком: „Ти в Будапешті?!!! Шмотки купуй! Греби усе що бачиш, у нас воно все дорожче!” Тоді я обурювався і сміявся.Тільки на Балі я зрозумів, що бувають країни, де магазини не менш цікаві, ніж океан. Уявіть собі діамантове кольє, яке в Україні коштує півтори дві тисячі доларів, а там лише пару сотень. Ви б побачили спортивне і дитяче взуття за безцінь – точно таке саме і з тієї ж країни, що і в київських „бутіках”. Про підробки під „ролекси” за 8 доларів я міг би і не писати. Ми купили кілька таких годинників для сміху і подарували їх знайомим помічникам депутатів, щоб вони не відрізнялися від своїх шефів.
Супермаркетів купа, але є дорожчі і дешевші хоч продають одне й теж. Краще запитати у таксистів де знаходиться індійська торгівельна мережа „Матахарі” – там особливо добрий вибір. Але обережно! У перші ж відвідини магазину місцеві вирішили, що я сексуальний маніяк і замало не дали кийком по плечах.
Ми побачили велетенський відділ бюстгальтерів. За площею десь як один поверх універмагу „Україна” у Києві і моя дружина, кинувши через плече „я ненадовго” зникла там, як у Бермудах пропадають літаки. Я терпляче чекав хвилин 30, але потім почав хвилюватись. Справа у тому, що всі документи і гроші залишилися в її сумочці і я наважився розпочати пошук. Біда в тому, що балійці маскують примірочні кабінки і їх не так просто знайти. Але навіть якщо ви знайдете таку кабінку, ви ж не почнете заглядати у відділі бюстгальтерів хто там стоїть.
Я знайшов вихід і вивчав ноги – адже кохану, з якою ми одружені вже 10 рік, я б упізнав навіть по взутті. Але біда у тому, що то було якраз свято, коли індуси не працюють і увесь персонал був з нечисленних мусульман, а для них дивитися на ноги – це все одно що лапати за груди чужих жінок! Вже біля другої кабінки мене схопили за руки і досить нечемно потягнули до виходу. Поки я пояснив, що шукаю дружину, поки вони це зрозуміли, поки вони повірили, що документи у неї, нарешті, як спасіння з‘явилась і вона. Звичайно ж перед мною вибачилися і відпустили, але попросили більше на чужі ноги (!!!) не задивлятися у відділі для бюстгальтерів.
Сувеніри ж найкраще купувати не у „Матахарі”. На Балі існують спеціальні поселення майстрів, які так і називаються „Голден вилидж”, „Сільвер вилидж” і „Вуд вилидж”. Щоб побачити всі ті принади і побувати на фабриці, де роблять батік, ми знову найняли таксі і поїхали до гірського Балі.
„Батік” – це фарбований натуральний шовк. Фарба досить стійка і нею малюються спеціальні традиційні візерунки, які не сходять після багаторазового прання. Існує спеціальна методика, як це робити, а шовк до сьогодні прядуть вручну на механічних станках. Поруч магазин виробів з батіка.
Наталка купила традиційне саре і цього літа у спекотну погоду з радістю носила його у Києві. Собі і Назару я купив теніски з натурального шовку – дуже легкі і дуже яскраві. Моя 54 розміру коштувала на наші гроші десь 90 гривень. Така дешевизна на якісні речі приваблює до цієї фабрики силу-силенну російських туристів. Саме там сталася одна незабутня зустріч.
Ми якраз вибирали теніски, спілкуючись з персоналом англійською, коли до магазину завалилася компанія напідпитку. „Маш, а маш, купи себе косынку, буш на картошку таскать”, - почувся життєрадісний бас. „А на хуй она мне нужна – ты б лучше портки себе шелковые прикупил, может как мужику помогать будет”, - негайно прозвучало у відповідь. Назар негайно смикнув мене за рукав і схвильовано зашепотів: „Тату, а та тьотя сказала погане російське слово!”. В цей час „русо туристо” добродушно доскіпались до продавця: „Мужик, а почем штаны продаешь?„ I do not understand you!” – відповідав той. „Я те русским языком спрашиваю, чего, блядь, за портки хочешь?!” – починав злитися „туристо”. Я не витримав: „Ребята, здесь дети – попридержите мат – штаны стоят 3000 рупий» «Извини, старик, мы думали ты не русский», - була відповідь. „Так оно и есть – я не русский», - мені нічого не залишилося, як відповісти саме так.
Ні, вони люди не кончені, просто гарно випили перед тим, бо після цього знітилися і тихенько без матюків вийшли з крамниці геть.
Сільвер та інші вилиджи вразили величезною кількістю прикрас з благородних металів по досить низьких цінах. Золото ми не брали, але срібні браслет і кульчики все ж таки купили. Найбільше грошей витратили на місцевий живопис, та традиційну балійську дерев‘яну скульптуру. Ці дракончики, будди, шіви та танцівниці тепер є у багатьох наших друзів і виглядають вони просто чудово.
(далі буде)
2006.10.05 | Мінор
Додому, в Сінгапур – у рідну Європу! - закінчення ч.5
По дорозі додому ми навмисно зробили зупинку у Сінгапурі, повіривши рекламним проспектам одного з російських агентств. Ми зупинилися там на півтора дні і треба сказати, що воно того було варте.Мало хто знає, що Сінга Пур – перекладається, як місто Лева, іншими словами „Львів”. Однак на назві схожість з Галичиною закінчується. Місто-держава Сінгапур є республікою, де процвітає парламентаризм. Ось уже 17 вибори поспіль вибори виграє одна й та ж сама партія, а інша оголошує себе в опозиції.
Сінгапур має 4 державних мови, які вивчаються в школі і які зобов’язані знати і розуміти усі: китайська (мандарин), хінді (індійська), середньо індонезійська та англійська. В різній мірі ними володіють усі. Економічно ж колишня британська колонія Сінгапур є процвітаючим Азійським тигром, забудована в ультра модерному стилі хмарочосами, має величезну кількість банків на душу населення і найбільший у світі торгівельний оборот морського порту.
Нафта добувається тут також, поруч, у їхньому морі. Податки помірні, але є досить високі екологічні збори. Треба розуміти, що Сінгапур – це острів і площа його досить обмежена. Тому влада, регулюючи кількість авто запровадила настільки величезні екологічні збори з власників автомобілів, що дозволити собі утримувати авто можуть тільки дуже багаті люди. Для інших існують досить дешеві таксі і громадський транспорт. На 2 мільйонне місто у них 15 000 таксомоторів і часом здається, що їх набагато більше ніж в Києві.
Місто чистеньке, аж вилизане. Воно і не дивно, коли дізнаєшся, що штраф за викинутий папірець сягає 200 доларів, за куріння на вулиці – 400. Але наші колишні співвітчизники і там засвітились. З уст в уста англомовні екскурсоводи розповідають бувальщину, як російський турист вирішив попісяти просто у кущах острову розваг Сентоза. Звичайно ж його витягли з кушів поліцейські, відвели у суд і потім вся група складалася грошима щоб заплатити штраф.
„Сентоза” – це такий собі сінгапурський гідропарк. Точніше наш Гідропарк був би таким, якби в нього вкласти кількадесят мільйонів доларів і кілька років чистити і вигрібати сміття. Туристичні агентства пропонують екскурсії на Сентозу по 150 доларів на дорослу особу. Однак ми взяли таксі, доїхали туди за 3 долари у купили білет „все включено” для сім‘ї з дитиною за 55 доларів, отримавши повну свободу дій і вхід на будь-які атракціони острова. Що і вам рекомендую.
Подивитись є на що. Абсолютно неймовірним є океанаріум, де ви можете рукою погладити молоду акулу. Уявіть собі величезний акваріум, всередині якого прокладений скляний тунель з рухомою доріжкою, по якій їдуть люди. Таким чином ви опиняєтесь на 3 метровій глибині і можете спостерігати десятки акул, скатів, вугрів, мурен та інших велетенських, сріблястих і дрібних мешканців моря.
Надзвичайно цікавим є світлове лазерне шоу. Клоун говорить з голографічним смішним восьминогом, який утворюється завдяки лазерному малюнку на потоках води. Восьминіг кольоровий, сміється, стрибає і діти дивляться на нього, як заворожені. До речі ходити пісяти у кущі не рекомендується не тільки через штрафи. Сінгапур знаходиться практично на екваторі і одному Богу відомо, хто в тих кущах живе. На щастя по всій Сентозі туалети на кожному кроці.
На другий день ми поїхали в китайський квартал і відвідали місцевий зоопарк. Знову ж таки не користуйтесь послугами агентств. Китайський квартал майже у центрі міста і з будь-якого готелю таксі до нього обійдеться максимум в 4 долари. Ми доїхали взагалі за 2. Зоопарк – найдальша точка і таксі туди обійшлося в 10 доларів.
Зоопарк знаходиться біля сінгапурського кордону, який охороняють з усією строгістю – колючка під струмом, перекопана смуга, відео спостереження, автоматники із собаками. Звичайно ж бояться не інтервенції – всі ці заходи проти нелегалів та контрабанди. Довкола досить бідна Малайзія і охочих переселитися в цей Східно-Азійський рай дуже багато.
Закони тут взагалі надзвичайно суворі. За доведеним звинуваченням у крадіжці приватної власності у Сінгапурі ви не тільки отримаєте тюремний термін, - вам відрубають палець. Таке тавро залишиться з вами навіки.
Зоопарк надзвичайно великий і майже не має кліток. Леви і вовки, ведмеді і слони утримуються у великих вольєрах, оточених... лише електричним парканом. Для того щоб відвідувачі не стомлювались по зоопарку ходять відкриті автобуси та невеличкий дитячий поїзд.
По всій території крім туристів ми бачили купу сінгапурських дітей. Напевне навмисно вчительки ставили в одну пару китайців з індусами. При цьому всі мило щебетали то по-англійськи, то по-китайськи.
І мало не забув про сінгапурські готелі. Звичайно ж вони бувають різними. Ми зупинилися у 4-зірковому, але навіть там був басейн. З цим басейном була пов"язана ще одна цікава історія.
У нас в СРСР ми з дитинства звикли до того, що вода є хлорована. Колись я професійно займався плаванням і пам"ятаю цей неповторний запах басейну, який не змивався ні в душі і якого не перебивав навіть одеколон.
На відміну від нас, в цілому світі знають, що хлор речовина отруйна. Його використовують для очищення чаші басейну, але в такі дні там ніхто не купається. В готелі також вирішили почистити басейн, а тому запустили туди хлоровану воду і поставили таблички, мовляв, danger хлор! Але двом українським дівчатам, які вирішил покупатись було не зрозуміло, чому їх так лякає хлор. Окрім того вони були з крутими хлопцями, а тому просто не визнавали ніяких заборон.
Відпихнувши хлопця, який просив їх не лізти в басейн вони з розгону шубовснули у воду. І що тут почалося!:-) До хлорованого басейну відважно стрибнули кілька рятівників. Дівчат витягли, силоміць помили під душем і на кріслах-каталках відправили у медпункт попри протести, вигуки і погрози. Адже вони могли обпектися хлором!!!
Боїнг 747-200 компанії KLM зустрів нас як привіт з європейського дому. Навіть у Сінгапурі англійська часом нагадувала малозрозумілу тарабарщину, яку годі було зрозуміти з першого разу. Голландський екіпаж не тільки говорив набагато зрозуміліше, але ще й запропонував європейську кухню, за якою, відверто кажучи, ми вже встигли скучити. Через 11 годин пролітаючи над Києвом ми серйозно пожалкували, що немає парашутів. Двогодинний переліт з Амстердаму додому ми навіть не помітили. А рідні українські митники зробили вигляд, що нас немає і через півгодини після приземлення ми вже намагалися знову адаптуватись до наших доріг.
2006.10.05 | Jfk
Re: Додому, в Сінгапур – у рідну Європу! - закінчення ч.5
Дйкауую, Мінорe за напрочуд цікаві нотаткти: дужe нагадуe моі спостeрeжeння на Балі 2 роки тому за eдиним винятком москалів: тоді я там нe зустрів ждодного. Алe, можливо, тому, шхо я був у добрий сeзон, а Російська навала прїжджаe, як казали у готeлі в найдeшeвший.Два питання: ранішe візи в Дeнпасарі Украінцям нe ставили. Тeпeр дійсно такe можливо?
Також, як ви обійшлися з Sінгапурською візою?
Дякую,
2006.10.05 | Мінор
Re: Додому, в Сінгапур – у рідну Європу! - закінчення ч.5
В Сінгапурі можна перебувати кілька днів транзитним пасажирам, якщо у вас замовлений готель і є білети, що підтверджують виліт.Тепер у Денпасарі ставлять візи всім туристам, які можуть пред"явити закордонний паспорт. У всікому разі не лише у мене, але й у кількох моїх знайомих з цим проблем не було.
Росіяни приїздять як правило на Новий рік та травневі свята. А ми якраз були з 2 по 9 травня.
У якому готелі зупинялись? Де бували на Балі?
Jfk пише:
> Дйкауую, Мінорe за напрочуд цікаві нотаткти: дужe нагадуe моі спостeрeжeння на Балі 2 роки тому за eдиним винятком москалів: тоді я там нe зустрів ждодного. Алe, можливо, тому, шхо я був у добрий сeзон, а Російська навала прїжджаe, як казали у готeлі в найдeшeвший.
>
> Два питання: ранішe візи в Дeнпасарі Украінцям нe ставили. Тeпeр дійсно такe можливо?
>
> Також, як ви обійшлися з Sінгапурською візою?
>
> Дякую,
2006.10.05 | Jfk
Re: Додому, в Сінгапур – у рідну Європу! - закінчення ч.5
Дякую за відповідь. На Балі був приблизно за вашим маршрутом: вулкан-Убуд-сeла рeмісників, всe на таксі за 35 доларів.Жив у Лe Мeрідіeн (нe рeкомeндую) і Конрад (дужe рeкомeндую!).
А взагалі я розумію, що ви любитe мандрувати. Я також. Маю чим поділитися,
2006.10.06 | Мінор
Ви вже були на Мальдівах?
У 2004 році ми їздили на Royal Hotel. Дуже рекомендую. Кращого, багатшого і красивішого Індійського океану я в житті не бачив і мабуть не побачу.Уявіть собі - риф починається за півтора метри від берега і через 20 метрів обривається у 70 метрову глибочінь. Прозоріть води така, що її просто не помітно - 30-40 метрів. Риб більше ніж у моєму акваріумі. Я зробив потрясаючі підводні знімки. Обіжрані, ліниві рифові акули плавають по всій товщині рифу і з цікавістю споглядають на людей. Причому вдалося кілька разів побачити морських черепах, один раз велетенський скат - і все це без аквалангу, за 20 метрів від свого бунгало.
Щоправда, окрім океану там практично нічого нема. Острівець малесенький - 400 метрів довжина і близько 100 метрів ширина. Ресторани всього три, масаж, спорткомплекс, пальми і океан. Але є ще рибалка та екскурсії на сусідні острови. За цінами все у півтори рази дорожче від Балі, але це в половину коротший шлях, а тому літак набагато дешевший.