10/20/2006 | Євген Баран

Євген БАРАН

П’ЯТИЙ ПИСАТЕЛЬСЬКИЙ...

Яскраві й точні назви фронтів були колись на війні: 1 Український, 2 Білоруський... Так і відчувалася напруга й динаміка в інформаційних поданнях. Люди сповнювалися відповідальністю і відчуттям безпосередньої участі у воєнних діях. Сьогодні ж все значно прозаїчніше. Щось відбувається чи не відбувається, нас це майже не зачіпає. Не зачіпає до того часу, поки не вдарить у тім’я кожного з нас.
Ця преамбула стосується моєї розмови про черговий з’їзд українських письменників, який відбувся в середині жовтня 2006 року у Києві. Мене й досі не покидає відчуття спустошеності й внутрішньої образи. Таке враження, що я був не на з’їзді, а на якомусь зібранні племені папуасів у резервації. Не кажу про інформаційний вакуум, на жодному каналі, по радіо не передали звістки про письменницький з’їзд. Не було ні мера Києва, ні віце–прем’єра з гуманітарних питань, ні прем’єр–міністра. А пан Табачник буквально за декілька днів до з’їзду в інтерв’ю газеті “Сегодня” взагалі видав “на гора” думку, що суспільство не повинно звертати уваги на вузьке коло української інтелігенції, яка завищує свої можливості, а насправді боїться і не витримує конкуренції сильніших культур.
Не врятували представництва з’їзду й відвідини другого дня Президента В.Ющенка і депутата О.Турчинова. Бо перший виступав у ролі весільного генерала, який, на відміну від чеховського персонажа, створював видимість своєї вагомості на дійстві. Він в черговий раз давав гарантії, не виконуючи обіцянок, забуваючи банальну істину, що загальна правда у накресленні нібито стратегічного курсу без конкретних дій і вчинків є порожньою правдою. І хотів того Президент чи ні, але виглядав він пустодзвоном... Що ж до пана Турчинова, то цей достойник привітав письменників з правильним переобранням В.Яворівського на посадів голови Спілки.
Про пана В.Яворівського то взагалі окрема мала би бути розмова. Він виглядав як завжди,— демагогічно порожнім “русским барином”, який зневажає і не терпить людей, які обрали його на керівництво організації. Але роля опозиціонера, така облюбована Яворівським, змушує його загравати з цим плебсом, який мислить себе совістю нації. А я мав нагоду бачити і чути одну “ходячу совість” в готелі “Ірпінь”, де нас виселили на поселення (за Кучми, до речі, письменники у час з’їзду жили в центрі Києва в готелі “Україна”, і я, просипаючись, гордо вдивлявся у бронзовий зад України–Христини, сповнюючись важливістю своєї vip–персони), — писатель був п’яний і вичитував своїй дружині, теж писательниці, чого вона вартує і завдяки кому вона опинилася на з’їзді... Сам хід з’їзду і вибір виступаючих був спланований так, аби у всіх склалося враження, що п.Яворівський є саме тією персоною, яка в черговий раз врятує писателів від загибелі. Червоною ниткою на з’їзді звучало: “Родина–мать зовет!”. А коли другого дня потенційні кандидати почали знімати свої кандидатури на користь п.Яворівського, то це вже без перебільшення виглядало торгом (“ярмарком суєти”).
Одна із причин, чому такі люди як Яворівський тримаються Спілки, себто її керівництва, — міфічне майно цієї Спілки. Його розкрадають з 1991 року. Ще минулого з’їзду покйний вже В.Дрозд, виступаючи, говорив, що попереднє керівництво Спілки погрузло в корупції і повинно відповідати перед законом. Дрозда заулюлюкали, повернули все на його амбіції і звинуватили у неправдивій інформації, й на тому закінчилося. Сьогодні пліткують, що майно докрадає нинішнє керівництво. Але чи це правда, чи ні, — знати напевне ніхто не буде, однак неприємний осад і сумнівні думки залишаються. Навряд чи вони будуть якось спростовані, просто довіра нульова до будь–якого керівництва і на будь–якому рівні.
Серед порожніх здебільшого виступів, дисонансом прозвучала фраза С.Пушика у перший день з’їзду, що такого нудного, тускного, забюрократизованого з’їзду він ще не бачив (до речі, івано–франківська делегація виглядала на з’їзді чи не найпотужніше). Серед запрошених запам’ятався виступ голови білоруських письменників, вже голих, босих і бідних (у них забрали все: від майна до різного роду пільг), молодого Алеся Пашкевіча. І у момент його виступу подумалося мені, що про справжні проблеми і стан справ у Спілці ми заговоримо тоді, коли опинимося у ролі білорусів. Просто авантюристи великого польоту дадуть собі нарешті спокій, — брати більше буде нічого.
А як же справи з літературою? А про неї ніхто й не говорив. Література була забалакана тривогою про небезпеку. Забули ми, що небезпека, — це не тільки масовий наступ на українство ворожих виплеканих внутрішніх сил. Небезпека, — це і словесний пронос, яким було залито на з’їзді добру і в цілому не винну українську літературу, яка, взявши торбу на плечі, мовби сліпий кобзар, без поводаря сама пішла у люди...


Жовтень 2006 м.Івано–Франківськ