Історія ще одного великого сина України
11/11/2006 | Shooter
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/622/55036/
Народився Кость Степанков у сім’ї потомствених священиків. Батько його — Петро Волощук — був протоієреєм у селі Печески на Хмельниччині. Уперше його заарештували в 37-му, але випустили. Боячись за долю близьких, батько вмовив дружину формально розлучитися з ним і дати дітям прізвище Степанкови (русифікований варіант дівочого прізвища дружини Степанко). У 39-му його знову заарештували і розстріляли. Від вразливого Кості мати це приховувала. У голодному 33-му помер від скарлатини молодший брат. Старший, п’ятнадцятирічний Ігор під час війни пішов в УПА, незабаром загинув. Сам Кость утік з дому — шукати батька чомусь на Півночі. Потрапив до колонії, утік, пройшов через лінію фронту, працював де доведеться, поки не потрапив на рибальське судно, яке ходило між Архангельськом і Мурманськом, на землю Франца Йосифа. Був юнгою, сином полку, ловив кільку та салаку (від тих мандрівок залишилися на тілі морські наколки).
Уже після війни мати, боячись доносів, вирішила тікати з Умані, де сім’я «ворога народу» жила з кінця 30-х. Кость їхати категорично відмовився. Залишивши хату на людей, які пізніше стали опікунами сина, мати з шестирічною донькою назавжди залишила Україну. Двадцять років не хотів бачитися з нею Кость — не міг пробачити, що вона його кинула. Потім усе-таки зустрілися, не відразу, але помирилися.
Своє походження Костянтин Петрович старанно приховував від усіх, включаючи сім’ю. (Виходить, не повірив ні ХХ з’їзду, ні масовим реабілітаціям, ні «відлизі», ні навіть перебудові? Чи щось інше стримувало?) Тільки через 33 роки (!) подружнього життя відкрився дружині. Це був 1991-й — доленосний рік, коли зруйнувалася радянська імперія. Отже, лише тоді повірив, що все це всерйоз і надовго. (Широкій публіці сповідувався з телеекрана ще через кілька років.)
Народився Кость Степанков у сім’ї потомствених священиків. Батько його — Петро Волощук — був протоієреєм у селі Печески на Хмельниччині. Уперше його заарештували в 37-му, але випустили. Боячись за долю близьких, батько вмовив дружину формально розлучитися з ним і дати дітям прізвище Степанкови (русифікований варіант дівочого прізвища дружини Степанко). У 39-му його знову заарештували і розстріляли. Від вразливого Кості мати це приховувала. У голодному 33-му помер від скарлатини молодший брат. Старший, п’ятнадцятирічний Ігор під час війни пішов в УПА, незабаром загинув. Сам Кость утік з дому — шукати батька чомусь на Півночі. Потрапив до колонії, утік, пройшов через лінію фронту, працював де доведеться, поки не потрапив на рибальське судно, яке ходило між Архангельськом і Мурманськом, на землю Франца Йосифа. Був юнгою, сином полку, ловив кільку та салаку (від тих мандрівок залишилися на тілі морські наколки).
Уже після війни мати, боячись доносів, вирішила тікати з Умані, де сім’я «ворога народу» жила з кінця 30-х. Кость їхати категорично відмовився. Залишивши хату на людей, які пізніше стали опікунами сина, мати з шестирічною донькою назавжди залишила Україну. Двадцять років не хотів бачитися з нею Кость — не міг пробачити, що вона його кинула. Потім усе-таки зустрілися, не відразу, але помирилися.
Своє походження Костянтин Петрович старанно приховував від усіх, включаючи сім’ю. (Виходить, не повірив ні ХХ з’їзду, ні масовим реабілітаціям, ні «відлизі», ні навіть перебудові? Чи щось інше стримувало?) Тільки через 33 роки (!) подружнього життя відкрився дружині. Це був 1991-й — доленосний рік, коли зруйнувалася радянська імперія. Отже, лише тоді повірив, що все це всерйоз і надовго. (Широкій публіці сповідувався з телеекрана ще через кілька років.)