вибираєте з архіву 4 номер за 2006 рік, клікаєте на статтю андрухоїда "Живокіст серцевидний"
воно трішки застаріле, але я цього раніше не читала - то аж офігіла. не від контенту (бо контент я знала, навіть документальний фільм який вони там знімали в тих лопухах бачила взимку) а від краси тексту ... ех, щемкий текст, пахучий .
Якщо ви, Шутере, ще не читали - прочитайте. Думаю, вам сподобається.
Here is the text. The download was so slow. Enjoy it here.
«Живокіст сердцевидний»
Юрґенові Крефтнеру та Саші Ґлядєлову – з вдячністю.
1
Якщо в мене існують улюблені напрямки подорожі, то це він – зі Станіслава на південь і трохи на захід.
29 серпня 2005 року я знову рушив цією Дорогою В Гори. Це такий шлях, уздовж якого я, мабуть, уже невдовзі знатиму напам’ять не тільки перелік сіл і містечок, але й кожне дерево, хату чи – що імовірніше – кожну придорожню кнайпу. І все ж я не перестаю дивитися за вікно – починаючи з Надвірної, де виростають перші гори, ще невисокі.
Автобус має кінцевим пунктом призначення Мукачеве, середня швидкість від 30 до 40 на годину, summa summarum дев’ять годин подорожі, з яких мені відведено лише перших шість, бо я виходжу в Тячеві. Там по мене вийдуть Ю. і С. Далі я поїду з ними в невідомому напрямку. У невідомому мені напрямку, слід уточнити. Бо вони там усе знають. Якби я був романтичним автором або героєм (що, зрештою, одне й те саме), то в мене стискалося б серце. Але воно й без того стискається – від самого лише пунктиру назв, від самої лише гри спогадів із ландшафтами: Надвірна – Делятин – Дора – Яремче – Микуличин – Татарів – Яблуниця – Яблуницький перевал... Гоп!
Це – кордон. Між Королівством Галичиною та Угорською Короною. Або, скажімо, між панською Польщею та буржуазною Чехо-Словаччиною. Або між Райхом та Угорщиною. Або між Прикарпаттям і Закарпаттям. Якщо дивитися з північного сходу – наприклад, з Києва – то все, що починається далі, лежить за Карпатами. І Будапешт, і Відень, і Венеція, і Шенґенська зона – все лежить за Карпатами.
Але насправді Карпати щойно тут стають собою, тобто виявляються горами. До того ж краєвид майже відразу стає південнішим. Варто було перетнути цю невидиму адміністративно-територіяльну межу між двома реґіонами – і прошу: замість галицької сірятини марамороське сонце, замість незрозумілої пелени вгорі – небо, замість вогкости – тепло, а з лісами на схилах і хребтах поступово відбувається великий перехід – шпилькових дерев у листяні. Все більшає клена, явора, ясена, бука, горіха. Все більшає півдня, все більшає горіхових запахів. Вони починаються вже від Рахова, де ми стоїмо пів години. Етнічний склад автобусного населення теж змінюється на 99 відсотків (єдиний незмінений відсоток – це я). Тепер вони всі говорять своїми закарпатськими русинсько-ромсько-румунськими інтонаціями, вони говорять не просто так, а по телефону, бо на Закарпатті тепер усі з мобільниками – навіть старі селянки в хустках і з кошиками шлють якісь есемеси невідомим правописом, латинкою. Латиною?
Далі – ще радикальніше на південь, разом із Тисою, понад нею, її берегом, через Костилівку на Ділове (прикордонник вирішив усе-таки перевірити мій паспорт – було б дивно, якби цей кульчик у вусі мені просто так зійшов!), попри Центр Европи (48 градусів 30 мінут північної широти та 23 градуси 23 мінути східної довготи) – locus perennis, постійне, точне, вічне місце, а потім уже тільки на захід, бо Тиса теж різко повертає на захід, а на протилежному її боці – здається, Румунія і туди не можна. Ця близькість Румунії вилазить у назвах, якихось, як на моє вухо, дако-фракійських (Буштина, Тересва), а відтак і в двомовних – у згоді з европейськими хартіями – написах. На в’їзді до Солотвина написи стають тримовними, до українського «Солотвино» й румунського «Slatina» додається угорське «Aknaszlatina». Мені бракує словацького «Kostel Solotvonski». Мені бракує гір: вони йдуть на спад. Гори закінчуються, а я їду далі, стоп – як же це так?! Я мав потрапити в гори, а тут лише сіль і багна! Мене вже ніщо не тішить – навіть придорожні палаци, вимурувані з жахливим несмаком кількаповерхові велетенські храми з колонадами, арками, вежами, ґзимсами і всілякою іншою надлишковістю. Пізніше я дізнаюся, що так будуються тільки румуни (знову ця близькість!). При цьому вони фактично там і не живуть, залишаючись у своїх більше ніж скромних старих житлах. Їхні палаци – не для цієї брутальної дійсности, вони, як мрія, недоторканні, їх споруджують, наче мавзолеї – не для життя.
Тячів, куди я прибуваю ще за нецілу годину, лежить при самому кордоні. З нього видно румунський Сиґету Мармацієй на іншому березі Тиси. Тут на мене чекатимуть Ю. і С. І звідси вони заберуть мене туди, де Кінець Географії.
2
Вони справді чекали на загалом мертвій запилюженій автостанції – лише вони удвох і російський всюдихід марки «Нива». Ю. сів за кермо, я запитав, як довго нам ще пиляти. Виявилося, що години дві. Я здивовано свиснув. Мені здавалося, що тут уже просто немає куди їхати так довго. Але я не враховував того, що напрямок мого попереднього руху може бути різко змінений. Тепер ми рушали стрімко на північ – ми відбивалися від кордону (подалі від Румунії?) у міжвоєнному польському, тобто в галицько-прикарпатському напрямку. Я ж звідти начебто приїхав, намагався зорієнтуватися на місцевості я. Ю. відповів, що ми поїдемо через Дубове й Усть-Чорну. Я згадав, що в Широкому Лузі живе центральноевропейський поет Петро Мідянка, якого я знаю вже двадцять років. Це дуже екзотичний поет – вдаючи, ніби користується діялектом, він насправді вигадав власну мову, принаймні багато власних слів: фирес, примош, фараметлики, дижмо. Але це моє зауваження нічого не змінило, поворот на Широкий Луг ми проіґнорували.
Не могло не тішити, що гори знову пустилися в ріст. Напрямок нашого руху збігався з їхнім більшанням. Це вселяло надію.
У Дубовому ми випили по останній каві і проїхали повз руїни заводу: індустріяльні скелети, бараки цехів, зарослі незрозумілим бадиллям території. Ю. розповів, що тут за Союзу продукували якісь частини для гелікоптерів. С. додав, що все містечко тільки на цьому й трималося. На чому тримається тепер – невідомо. Скоріше за все, не тримається зовсім. Мені згадалося, що дівчатка, які крутилися перед входом до кафе, заговорили до нас чеською. Якби я був багатим чехом, то купив би цей мертвий завод у горах. Або купив би цих дівчаток – на що вони, певно, й розраховували.
Перед в’їздом до Усть-Чорної було написано «KЪnigsfeld». Це все через тутешні ліси, пояснив С. Тут росте найкращий в усьому королівстві-цісарстві технічний ліс. Бук і смерека, уточнив Ю. У 1770-ті роки Марія-Терезія переселила сюди німців, тут їх ще називають швабами, хоч вони начебто з Тиролю, у будь-якому разі не протестанти, а католики. Вони й заснували цей Кеніґсфельд, а трохи вище – Дойче Мокра, згодом Німецьку Мокру, бо є ще й Руська Мокра. Але Руську Мокру ніхто не чіпав, а от Німецьку Мокру совіти перейменували на Комсомольськ, щоб укотре позатирати небажані фраґменти пам’яті.
3
То була місія, черговий варіянт Drang nach Osten. Ішлося про те, щоб навчити місцеві слов’яно-циганські племена бути підданими Марії-Терезії. Йшлося передусім про ліс – про його заготівлю, переробку, про лісове господарство як таке, тобто про лісовідтворення теж. Але упродовж перших ста років лісу було стільки, що йшлося лише про лісовирубування. Тому перші в цих околицях німці були лісорубами. Їх було переселено цілими родинами. Вони мали навчити місцевих бевзів ще кількох альпійських справ – пасовищного утримання худоби, йодлування і сироварництва. З першим і третім сяк-так пішло.
Мені здається, це було якесь покарання. Вони мусили спокутувати перед монархією якісь провини. Тому їх і погнали в цей малий центральноевропейський Сибір – разом з усіма їхніми ельфами і тролями. Вони злізли з возів, поплювали на руки і пішли корчувати ліс. Якщо тільки Франци, Йозефи, Ганси і Кристіани взагалі плюють на руки перед початком тяжкої роботи. Від них залишилася церква і декілька почорнілих будинків. Їх фактично немає, хоч С. розповідав, наче рік тому на одній із лісосік зустрівся з бриґадою, в якій працював останній шваб – він, звісно, нічим не відрізнявся від наших, так само в кашкеті, так само в усьому поношеному і радянському, але він умів говорити тодішньою мовою і Ю. підтвердив, що австрійською.
Йодлувати він теж, напевно, вміє, але ніхто вже не просить його про це.
4
Місце, до якого ми їхали того дня через Усть-Чорну (вона ж KЪnigsfeld), називається Лопухово. Але так було не завжди – щойно з 1947 року. Змінюючи географічні назви, совіти намагалися засиґналізувати свою рішучість усе на світі позмінювати. Спершу ми змінимо назви, а потім і внутрішню сутність – так це слід було розуміти. Приміром, я саме так це і розумію. Я розумію, чому Німецьку Мокру вони перейменували на Комсомольськ. Але звідки взялась ідея перейменувати Брустури на Лопухово? Бо справжня назва Лопухова – Брустури.
Румунською мовою brustur – це symphytum cordatum, тобто живокіст серцевидний, багаторічна трав’яниста рослина родини шорстколистих. Це аж ніяк не те саме, що brusture – arctium lappa L, тобто лопух великий, дворічна трав’яниста рослина родини складноквіткових. Люди, які 1947 року вирішили перейменувати Брустури на Лопухово, цієї різниці, вочевидь, не зауважували і до уточнень, що саме мається на увазі за назвою села – brustur чи brusture, живокіст чи лопух, не вдавалися. Для них будь-яка наділена великими листками трав’яниста рослина була лопухом. Вони переклали румунську назву села своєю радянською мовою, нітрохи не сумніваючись у тому, що переклали її точно. При цьому тутешня річка так і залишилася Брустурянкою, не ставши Лопушанкою. Дивно, але вони взагалі ніколи не перейменовували річок. Їхній замах на дійсність виявився непослідовним.
Інша річ, що в російській мові слово «лопух» має ще й переносне значення – дурень, роззява, простак. Такий, що легко піддається обманові. Автор ідеї про перейменування Брустурів на Лопухово не міг не знати цієї конотації. Скоріше за все, він нею навіть скористався – то був його жарт.
Жарти 1947 року в цій частині світу були особливо жорстокі. Йшлося знову ж таки про гру між назвою та суттю, між значенням і призначенням. Жити в Лопухові – це бути вічним невдахою, недорозвинутим недотепою, олігофреном. Червоні комісари ще 1939 року прийшли у Карпати з твердою службовою переконаністю, що місцеве населення жахливо відстале. Воно майже не читало творів Сталіна, замість фабричних костюмів носило традиційний домотканий одяг, вірило в чаклунів і ходило до церкви. З цими лопухами слід було щось робити – їхню ідеологічну відсталість лікували, наприклад, арештами й масовими вивезеннями до Сибіру.
Але Закарпаття! Воно аж до кінця війни залишалося поза сферою виправлення і боротьби з відсталістю. Реґіональна складність Закарпаття полягає передусім у тому, що цей шматок переважно гористої землі з власним нарцисовим мікрокліматом є справжньою есенцією Центрально-Східної Европи, де всі ознаки її покручености виявили себе в екстремально чистому вигляді. Серед інших – і постійне перебування поміж, а також під, у чужій системі, під пануванням когось далекого, в умовах, коли тебе лише пригнічують, лише використовують, нічого тобі не даючи, бо тебе нікому не шкода. Влада де-небудь там, за горами – у Будапешті, Відні, Празі, Москві чи Києві, а ти тут – наодинці з цими горами й цим бездоріжжям, завжди – незалежно від того, де сидить влада, у Відні чи Москві – на периферії, чи то східній, чи то західній, завжди приречений на відчуття відірваности і непотрібности. У тебе є лише ці гори, за якими живуть чужі – ті, що не розуміють.
Тому закарпатці нещирі. Вони вважаються ще нещирішими від своїх сусідів з Галичини, а нещирість останніх є для решти України еталоном нещирости. Їхня нелюбов чи принаймні недовіра до чужих і автаркійна обмеженість формувалися століттями. А присутність на такому невеличкому, до того ж такому рельєфному, клаптикові земної поверхні такої кількости культур (гуцульської, бойківської, лемківської, угорської, румунської, ромської, єврейської, чеської, словацької, німецької, турецької – це якщо йдеться лише про синхронний вимір, бо існує ще й діяхронний з кельтами, римлянами, остґотами і даками) аж ніяк не означає їх, культур, лагідного спів-існування. І незліченні руїни є тому підтвердженням.
Одного разу (здається, вже на хребті) ми з С. вирішували вголос, котре з попередніх правлінь було для цієї країни найсприятливішим – середньовічне угорське, турецьке, румунське, австрійське, австро-угорське? Я сказав, що все-таки радянське, бо воно вирівняло всіх обов’язковою державною освітою. С. натомість казав, що чехо-словацьке, бо воно зайнялося укріпленням берегів, бездоріжжям і повенями. Якби Гітлер укупі з мюнхенськими партнерами заради миру не зліквідував тодішньої чехо-словацької державности, то все тут було б інакше: дамби, водосховища, обвальовані русла. З перспективи Брустурів С. має цілковиту рацію. «Сім років тому, – пише місцевий журналіст, – спустошливий паводок знову приніс селу горе та розруху: зніс із лиця землі 28 будинків і ще понад 70 зробив непридатними для проживання. Вода злизала родючий шар ґрунту з городів, залишивши саме каміння». І трохи далі: «Це село відоме і найвищою в Закарпатті народжуваністю. У ньому мешкають 37 жінок, які народили і виховали по 10 і більше дітей. А по шість-вісім дітей у сім’ях є майже нормою. Всього ж у селі понад 400 сімей».
5
От у яке місце ми в’їхали того дня разом з С., Ю. та його, Ю., героїчною російською «Нивою».
Хоча сказати «в’їхали» – це суттєво прикрасити ситуацію. Насправді ми влізли, вповзли, втряслися. Те, що у Брустурах вважається дорогою, насправді є кам’янисто-багнистою смугою перешкод із незліченними вибоїнами і розколинами. Здається, від часів останньої великої повені 2001 року тут уже ніхто нічого не ремонтував. Справу вирішили на користь стихії – для чого будувати те, що так чи інакше, раніше чи пізніше, буде знову знищене? Отож ми їхали не швидше, ніж 12 кілометрів на годину, а село виявилося шалено видовженим. При в’їзді до нього стояв триметровий заввишки бляшаний лісоруб – у повному спорядженні і з шоломом на голові. (Невдовзі з’ясується, що ніхто з них насправді так не ходить, тобто бляшаний лісоруб являв собою певний далекий від реальности еталон. Цілком можливо, що його поставили ще за добрих радянських часів. Хоч бензопила у нього на плечі все-таки більше схожа на «Husquarna», ніж на стару радянську «Дружбу».)
Так от, від цього Еталонного Лісоруба і до місця, де мали мешкати, ми повзли не менш як три чверті години, підстрибуючи на сидіннях «Ниви», наче китайські божки. І що при цьому бачили наші очі?
Передусім брухт, купи всілякого нікому вже не потрібного залізяччя, зігнилі колоди, камені, проломи в дерев’яних мостах. Величезні насипи з деревинної стружки, що невпинно горіли – отже, було повно диму. Раніше ці відходи теж пускали у виробництво, а тепер їх просто спалюють, пояснив С. Ці стружкові насипи щоразу виникали поблизу чергового цеху – за останнє десятиліття у Брустурах виникло з добрий десяток дрібних лісофірм, а також одна-дві більші, такі собі акули місцевого значення, які – цілком у згоді із джунґлевими законами раннього капіталізму – понад усе прагнуть пожерти всю конкурентську дрібноту.
Крім того, праворуч була річка Брустурянка з на диво чистою водою і мальовничими скелястими берегами. Ну гаразд – зі словом «мальовничі» я дещо загнув: уся їхня мальовничість нівелювалася горами викинутого на береги сміття. Там і сям впадали в око цілі пластикові інсталяції – мільйони знесених дощами і потоками з гір, лісів, стежин, полонин і просто де завгодно пожбурених під ноги пляшок з-під коли, мінеральної води, пива – стихійно (немов для бієнале у Венеції) закомпоновані, сріблисті від сонця, разом із тисячами зужитих поліетиленових пакетів, обгорток, ганчірок і подібних фраґментів колишньої цілости.
Берегом річки тяглися хати з городами – переважно бідніші, але траплялися й цілком пристойні, деякі сильно поруйновані. Покинуті напризволяще облуплені й діряві вагончики та інші скелети машинерії нагадували про часи, коли тут курсувала вузькоколійка. Загалом усе про щось нагадувало. Але передусім про руйнівну силу повені.
Великих повеней у Брустурах було дві. 1998 року президент Кучма у військовому камуфляжі виходив з гелікоптера на телекамери і казав, що зробить усе можливе. 2001 року йому було вже не до того. Обидва рази потерпілі мешканці села щось там від держави отримували, якісь кошти, будівельні матеріяли, багатьом пропонувалося переїхати до низинних, значно безпечніших місцевостей. Майже всі вони згодом повернулися. Не знаю чому, але здогадуюся: живокіст серцевидний, symphytum cordatum. Згідно з каталогом лікарських рослин – ідеальний засіб для зрощування поламаних кісток.
6
Ще того самого надвечір’я ми рушили в гори, щоб побачити більше. При цьому я зрозумів, що насправді місце, куди ми потрапили – одне з найгарніших на світі. Вистачає лише трохи над ним піднятися. Напевно, вся справа в особливій прозорості цих останніх днів літа. До того ж у запахах (різнотрав’я, глини, води, ягід, ялівцю). Ми йшли вгору, перетинали полонини, продиралися лісовими заростями, час до часу виходячи на покинуті вируби з хаотичними звалищами залишених і вже прогнилих стовбурів, купами обчімханого гілляччя. Усе разом нагадувало недоїдки з велетенських доісторичних риб.
Нас заливало потом і ноги ледве несли нас. Насправді, пояснював Ю., після того, як завершать вирубування лісу на певній площі, вони повинні це місце розчистити і засадити на ньому новий ліс. Але тепер уже ніхто не стежить за цим. Відбувається безперервне облисіння схилів. Вони просто рубають ліс. І, звичайно, там, де до нього легше доступитися. Тобто не обов’язково той ліс, який уже достиг для вирубування. І самі стверджують, що за Союзу їх би за такі речі нещадно штрафували, бо за Союзу був порядок, додав С. Порядку все одно не було, але був страх, дійшли ми спільного висновку. Тепер же все залежить лише від Йосипа Йосиповича, одностайно твердили Ю. і С. Хто він з біса такий, цей Йосип Йосипович, запитував я. Йосип Йосипович – місцевий патріярх, тіньовий голова села, дон, бос і колишній чемпіон СРСР з лісорубного спорту, почув я у відповідь. (Відтепер він виникатиме в їхніх історіях щодня і щогодини, цей Йосип Йосипович, отець і дух.)
Ще того ж вечора, першого, нам трапились якісь напіврозвалені старі хати, етнографічні скелети, оточені рештками здичавілого саду. Коли їх покинуто – п’ять, п’ятдесят чи п’ятсот років тому? І чому їх покинуто? Від тиші боліли вуха. «Гірська місцевість – пастка для часу», – написала знайома поетеса. Мені здається, я знаю, що вона мала на увазі.
7
Цими хребтами і схилами угорці під час другої війни тягнули оборонну лінію Арпада – загородження, колючі дроти, мінні поля, шанці, вогневі точки. Тяжкі земляні роботи (звісно, не без використання місцевої робочої сили) тривали щонайменше кілька довгих місяців. Угорці не очікували, що червоні прорвуться з цілком іншого боку – долиною річки. І зметуть їх за лічені години. Як працювала їхня розвідка – невідомо. Зате розвідка червоних спрацювала бездоганно. Усе інше було звичною справою піхоти.
Але перед тим угорці спалили село. Вони повиганяли усіх брустурян із хат і наказали забиратися куди очі бачать. Брустури горіли кілька днів і ночей. Не згоріла начебто лише церква, що було сприйнято, як само собою зрозуміле чудо. Потім, коли совіти повністю перебрали контроль над місцевістю, брустуряни зійшли з навколишніх гір і лісів. Слід було попри все жити далі – навіть у цій пастці для часу.
8
Одного з наступних днів я висловив уголос думку, що такий пейзаж після битви, вочевидь, означає певне прокляття чи зачароване коло. Якби все залежало від мене, я тимчасово заборонив би їм вирубувати цей райський ліс, натомість подбав би про три речі: укріплення берегів, газотяг і будівництво якісної дороги. Хіба це (інвестиції! інвестиції!) не принесло б місцевим мешканцям більше робочих місць і вищі заробітки? Бездоріжжя деморалізує, воно створює ілюзію перебування в найдальшому світовому закапелку, поза нормальним світом, бездоріжжя – це пастка для часу і корінь зла. Поставити всюди уздовж берегів капітальні дамби з бетону, бутових блоків, шліфованого андезиту, пустити по них вічнозелені виткі рослини з квітами, прокласти нормальне шосе згідно з усіма відповідними для гірських місцевостей фішками, підтягнути з Руської Мокрої газ, щоб той бідолаха-ліс не зжирався принаймні опаленням.
Мені йшлося про утопію, про якусь таку східноевропейську Швейцарію – не менше. Загалом я й незчувся, як зайшов у сферу, що межує з філософською: чи піддається цей світ нашим змінам? Чи маємо ми право на те, щоб змінювати його?
Европейська (західно-) людина звикла давати на обидва ці запитання ствердну відповідь. Саме тому Швейцарія так і не стала Закарпаттям. Чи навпаки?
9
На це Ю. і С. розповіли мені кількарічної давности дуже повчальну історію, якої були не тільки свідками, але й учасниками. Того дня ми саме вибралися на Свидовецький хребет і звідти побачили пів світу. І ці пів світу були Карпатами.
Так от, розповідали Ю. і С., посідавши на траві і витягнувши находжені ноги, кілька років тому сюди приїхали представники певної вельми потужної австрійської лісофірми. Ю. сам австрієць, тому знає, що каже, коли називає ту фірму потужною. Вони запропонували брустурянам, що могли б узяти їхній ліс на 50 років в оренду. Тобто на найближчі 50 років стати тут єдиним розпорядником лісів. Вони обіцяли робити цю справу суперцивілізовано й екологічно бездоганно, фантастично піднявши при цьому як продуктивність праці, так і культуру виробництва, а отже і заробітки лісорубів. Якщо хтось не знає, казав їхній (субтропічна засмага, бріолін у волоссі) PR-менеджер, наше австрійське лісівництво є провідним у світі.
Було не зовсім ясно, добре це чи погано. Ю. здалося підозрілим те, що в австрійському проєкті не передбачалося нічого іншого, крім заготівлі. Тобто тут, у Брустурах, ліс мав лише рубатися. Будь-які переробні процеси мали здійснюватися деінде. До того ж значно вищі від місцевих технології неминуче означали би вивільнення робочих місць – умовно кажучи, в австрійців одного робітника мало б вистачати там, де нині їх четверо. З усього цього ледь не автоматично випливало, що троє інших виявляться безробітними. У проєкті не було ані слова про те, як цю катастрофу належить долати. Не було ані слова про дорогу, школу, газ, мости, береги, дамби. Цілком очевидним робилося те, що австрійців не цікавлять лопухи, їх цікавить лише ліс, повалити його якомога більше – і як-небудь вивезти геть. Типово хижацький варіянт із сировинним придатком.
Старому лисові Йосипові Йосиповичу (так-так, той самий бос і дон) австрійська пропозиція теж інтуїтивно не сподобалася. І навіть не тому, що через неї він міг би втратити власний і всієї своєї розгалуженої родини бізнес. А радше тому, що він загалом не вірить Заходові. А це головно через те, що він закарпатець. Його недовіра склалась історично, їй уже сімсот років, коли не тисяча. Він сам собі Центр Европи.
Тим часом Ю. взявся за організацію громадянського спротиву. Саме тоді він уперше запросив С. до Брустурів. У його плани входила широка дискусія, в тому числі й на території суперника, в Австрії. Частиною акції мала стати виставка фотографій С. Розумієш, пояснював мені С., ці люди тут, вони, можливо, і справді вирубують ліс без правил і норм, не розуміючи, що за цим іде неминуче покарання самою природою – ну хоч би й у вигляді тих же повеней. Але відібрати у них зараз цей ліс – означає відібрати у них усе. Вони просто вимруть з голоду й пияцтва. А так вони все-таки живуть, розмножуються, народжують дітей, водять їх до школи, після кожної повені знову і знову підводяться на ноги, відбудовуються і нікуди звідси не їдуть. Для них цей ліс – це більше, ніж ліс. Це такий сир, у якому вони живуть і його ж їдять. Хоч на їхньому місці я відчепився б від цього лісу і зайнявся б таки сиром. Або зеленим туризмом.
Історія з австрійцями завершилася їхнім відступом. Можливо, розголос був надто гучний, а плани суперфірми справді не надто чисті. Можливо, відмовило щось цілком інше: скажімо, якийсь корупціонер у Києві вимагав невиправдано астрономічного хабара. У будь-якому разі все лишилось, як було: стихійне облисіння схилів, нічне скрекотіння бензопил на таємних лісосіках, захаращення русел і берегів, Лопухово нон-стоп.
10
Третій день цілком особливий: ми потрапляємо до цеху на Плайському, де нас приймає Йосип Йосипович (далі за текстом – Йо-Йо). Навколо горять стружкові насипи, продираємося крізь дим і жар. Застаємо його в конторі над паперами. Це 31-ше, останній день місяця, день грошових виплат працівникам. Йому – на око – добре за п’ятдесят, він невисокого зросту, товстий і хитрий, з великим черевом, у нього пухнуть ноги і він пересувається з паличкою. Каже нам готувати собі каву (вказує палицею на банку розчинної), змушує Ю. нарізати хліб, сало і помідори. Ставить на стіл першу пляшку горілки (всього їх буде дві). Відмовлятися не можна в жодному разі. Але ми й не подумали б відмовлятися.
Це правда, що найбільше лісу тут вирубували на початку 50-х, за Сталіна, починаю я. Неправда, каже Йо-Йо. Просто на той час тут було найбільше стиглого лісу. Коли йому виповнюється від 80 до 90 років, його треба рубати. Сталін не винен, що ліс достиг. Сталін узагалі не винен, хочеться мені жартанути, бо ми вже випили по другій. А чому ви рубаєте просто на берегах, запитує Ю. Це ж заборонено законом. Закон приймали дурні, вони поняття не мають про ліс і про гори, каже Йо-Йо. Схил берега буває в 45 градусів, а буває в 30. Немає двох однакових схилів, усе треба робити соотвєтствєнно, з головою. Вирубуєте ліс, а потім нарікаєте на повені, кажу я після третьої. Але Йо-Йо ніколи не погодиться з тим, що повені хоч якось із цим пов’язані. Якщо ліс не рубати, каже Йо-Йо, він слабне і вмирає. Насправді в нас іще замало рубають. А повені від того, що багато дощу, тоді річки виходять з берегів. У 98-му падало три тижні без перерви, вдень і вночі – от вам і повінь. Ю. стає на його бік і каже, що навіть швейцарські експерти це підтвердили. Залишається нез’ясованим, що саме – невже те, що рубають замало?
Йо-Йо не може зрозуміти, чого ми тут шукаємо. Ідіть трохи по гриби, пропонує він. У нього в конторі цілий склад зі свіжими, щойно зрізаними грибами – десятки кілограмів. Але навіть їхній запах не може перебити тяжкого запаху від Йо-Йо. Це, мабуть, піт, налиплий на його тіло за цілих пів століття. У мене сьогодні рощот, Йо-Йо киває на розграфлені папери. Скільки у вашій фірмі людей, питаю. Виявляється, що близько сотні, з яких лісорубів лише три бриґади по сім чоловік. Решта працює в цехах на переробці. Це добрий знак, вважає Ю. – частка лісорубів зменшується, обробка переважає над заготівлею. Вони на правильному шляху.
Ми п’ємо другу пляшку. Йо-Йо розповідає, як замолоду грав на акордеоні – польки, фокстроти і вальс-бостон. Якийсь куркульський синок причепився до нього, щоб він грав коломийку, але Йо-Йо з братами поламали йому всі ребра. Ми сміємося, бо з Йо-Йо треба поводитись обережно. Зрештою, це він у себе вдома, а не ми. Він має право тримати тут усе в своїх руках – лісоруби заробляють у нього по 1,5 тисячі на місяць. Триста баксів? Не так і мало для Лопухова, присвистую я. Ми доб’ємося, щоб знову були Брустури, каже Йо-Йо. Ніякого Лопухова тут не буде. За це треба випити, кажу я.
У нього пухнуть ноги і він вдає, ніби задихається від надлишку тіла. Другу пляшку спорожнено, можна дякувати і йти геть.
Кульгаючи, він випроваджує нас назовні. Ідіть собі трохи по гриби або в ягоди, каже він на прощання. Так, наче йому на цьому дуже залежить. Так він принаймні зрозуміє, чого ми хочемо.
11
Я не записував, не робив нотаток, моя пам’ять надто вибіркова, щоб з усією певністю на неї покладатися. І все ж у ній назавжди відклалося дещо таке, чого я вже не зможу позбутися. Наприклад, ті ягоди, що супроводжували наші пересування горами, ніби якісь патрулі рятувальної служби: спершу чорниці, а потім – упродовж довжелезного кількагодинного сходження вниз тракторною дорогою – ожини, дедалі спіліші, аж не було змоги від них урешті відірватися, щоб іще за денного світла повернутись у село.
Я ніколи вже не забуду ні тих ягід, ні всіх тих запахів, від суміші яких обов’язково з’являється впевненість, що саме так пахне рай.
Я не забуду вже ані запахів, ані спеки, котра, мабуть, їх, ті запахи, найбільше спричинила. А також – як ми на зворотному шляху остаточно замовкли і ніхто не зронив ані слова, поки ми не зійшли у село.
Я вже не забуду той безконечно довгий перехід присілком Яблуницею, всіма його прибережними каміннями. Саме тоді з’ясувалося, що Брустури мають цей витягнутий відросток, фактично ще одне село і, щоб його пройти, слід крокувати приблизно так само довго, як Віднем – коли пішки йдеш із десятого округу у вісімнадцятий.
Я не зможу забути жодного з хрестів – ми виходили на них щоразу, як тільки опинялися сам на сам із полонинською пусткою й тишею. Кожен з них, датований 1848 роком, мав стати хрестом свободи, а виявлявся хрестом порожнечі.
Я вже не зможу забути того сліпця, старого, гнучкого й акробатичного, і як він тримав у своїх довжелезних долонях новий кужіль із чистої білої деревини.
Я не забуду вже тьмяного кафе-бару з гральними автоматами, цього Лас-Веґасу для лопухів.
А також коней на перевалі Леґіонів – як вони вдавали, що ми їх зовсім не цікавимо.
Я вже не забуду тих химерних вантажівок на полонинських порепаних дорогах, як вони скликали своїми пронизливими сиґналами відпущених на волю збирачів ягід.
Звісно, я вже не забуду жодної з двох пляшок горілки, випитих із Йо-Йо та його запахом.
Тим більше я не забуду зоряного неба над Брустурами – від нього так і хотілося по-графоманськи написати щось на кшталт «Такі зоряні ночі бувають лише в Карпатах».
Я не зможу забути кількарічної дівчинки в міському одязі й окулярах, що вилізши на паркан, чекала, поки ми наблизимось, і на моє запитання відповіла «Яна».
І найголовніше – ті живокостові серцевидні темно-зелені зарості над потоком, які все-таки трапилися нам останнього дня, ціле живокостове живе ложе.
Але передусім – ранок першого вересня, коли виявилося, що в Брустурах як ніде на світі багато дітей. Вони йшли з усіх кінців села, з усіх можливих дворів і завулків, у них починалася школа і їхні букети були більші за них.
12
Наступного літа до Брустурів хочуть прийти швейцарські волонтери. Вони розчистять від брухту береги і русло річки, позбирають на схилах пластикові пляшки і розчистять десяток засипаних сміттям джерел. Сподіваюся, що повені не станеться і їм буде куди прийти.
правда, зараз внутрішні лінки на цю статтю адміністратори постирали, тобто вона взагалі ні до чого не прилінкована, я так розмію, тобто знайти її неможливо, якщо про неї не знати. Ну але хоч саму статтю не стерли - і за те спасибі
якщо хто має пароль на віку - можна би і ті брустури туди додати для повноти картини, так би мовити.
--------------------------------------------------------
Цікаво, а хтось буде в суботу на оцій ось їмпрезі відра?
--------------------------------------------------------
Другий день
субота, 25.11.2006
Український Дім (вул. Хрещатик, 2, зала презентацій, 5-й пов.)
9:30–13:00. Перша панель
25+ (За новий кшталт Eвропи)
Модератор: Микола Рябчук (Інститут культурної політики, Київ)
Юрій Андрухович (Івано-Франківськ)
Усього тільки привид. Але він усе ще ходить
Роландас Растаускас (Клайпедський університет)
Ця нестерпна легкість буття европейцем
Януш Онишкєвіч (Варшава/Брюсель, віце-президент Европарламенту)
Куди прямує Европа?
та нічого не виправити. можна просто додати ще один текст
якщо це комусь цікаво.
а виправляти мабуть нема сенсу, бо це все одно нікому не треба.
Горицвіт пише:
> я не зовсім вловив.
та нема що вловлювати. була сторінка прилінкована. структуру першої сторінки на вікі було змінено коли додали "авторів Майдану", лінк на цю сторінку витерто. тепер вона не прилінкована нікуди. я вже на це звертала адмінську увагу кілька місяців тому, але безрезультатно. байдуже - то й байдуже, мені тим більше яка різниця?
>
> ***
> І ВВІМКНІТЬ ПЕРСЕФОНІ ДОСТУП НА ВІКІ
дякую за увагу, але ні. жодних доступів мені не треба. тим більше, що скоро мабуть все одно зникну надовго.
ні. я ними аж в середині січня летітиму, а зникну ще до того
Shooter пише:
> Персефона пише:
> > скоро мабуть все одно зникну надовго.
>
> терористи в CZA?
див. сабдж.
ні, от закінчить семестр, і я влаштую собі 2 тижні відпустки без інтернету взагалі, а потім 2 тижні в Україні, а потім почнеться новий семестр, і буде багато роботи...
а може за 2 тижні зовсім без інтернету і не захочеться назад повертатися? Я і так вже умудрилася скоротити свій інтернетний час десь вдвічі, то чому б не скоротити до четвертини? Так щоб тільки на пошту і скайп вистарчало? Отакі варіянти...
Re: ні. я ними аж в середині січня летітиму, а зникну ще до того
Персефона пише:
> Shooter пише:
> > Персефона пише:
> > > скоро мабуть все одно зникну надовго.
> >
> > терористи в CZA?
>
> див. сабдж.
>
> ні, от закінчить семестр, і я влаштую собі 2 тижні відпустки без інтернету взагалі, а потім 2 тижні в Україні, а потім почнеться новий семестр, і буде багато роботи...
> а може за 2 тижні зовсім без інтернету і не захочеться назад повертатися? Я і так вже умудрилася скоротити свій інтернетний час десь вдвічі, то чому б не скоротити до четвертини? Так щоб тільки на пошту і скайп вистарчало? Отакі варіянти...
>
> а чого це ви раптом зацікавилися?
Персефона пише:
> Shooter пише:
> > Персефона пише:
> > > а чого це ви раптом зацікавилися?
> >
> > Щоб не попасти на літак з терористами?
>
> щоб хто не попав на літак з терористами?
> ви? так ви ж чехами не літаєте!
заради гострих відчуттів підеш на багато що
> я? а чого це ви почали турбуватися?
Я generally compassionate
2006.11.21 | Олесь Бережний
Ваше щастя
що на цьому форумі вже немає, Богу дяка, отого сертифікованого андруховичененависника, який би умить усе це зафлудив би і обкакав!
Якщо серйозно, то цей лінк Ви запостили з якою метою?
Аби просвітити нашу малописемну громаду стосовно того, що існує "Дзеркало тижня", яке більш-менш регулярно друкує щоденники Андруховича? Бо якщо ж Ви бажали запропонувати якусь дискусію і цим пожвавити млявий "дискурс" на нашому культурному Майдані, то цікаво було б почути саме Ваші власні думки щодо можливої дискусії.
Пан Бережний пише, що немає андруховичененависника. Я не-андруховиче-не-ненависник. Я андруховическептик. Виписав живий клясик усі порохівниці. Давно. І як хтось колись казав, усі його опуси майструються за схемою: "Стою я у Шварцвальді, а ви там у гімні". Та й грамоти підучитися живому клясикові не завадило б. Стилістики. Слововживання. Ортографії.
Воістину, часто замилування текстом залежить од розкрученості писуна.
Я не приколупувався й крізь сито-решето не просіював. Що помітив, переглянувши по діагоналі.
З нього видно румунський Сиґету Мармацієй на іншому березі Тиси.
= грамотна людина написала б “на другому березі”. Хіба що берегів у Тиси більше, ніж два.
Вони вважаються ще нещирішими від своїх сусідів з Галичини
= за своїх сусідів. А як це “вони вважаються”? По-якому це?
було б дивно, якби цей кульчик у вусі мені просто так зійшов
= ги-ги=ги. Сашол з рук, шо лі? Чи с ушей?
з Тиролю = ви здивуєтесь, але “з Тіролю”.
symphytum cordatum, arctium lappa = родові назви рослин латиною пишуться з великої букви. Хоча писатель таке знати не зобов’язаний. З іншого берега, чи то пак, боку – а нащо тоді згадувати?
що так чи інакше = може, “так чи так”?
покинуті вируби з хаотичними звалищами залишених і вже прогнилих стовбурів = може, “покинутих” чи “кинутих”, га? Розумію, що “покинуті” вже є в реченні. То пошукай же, живий клясику, синоніма, на те ти майстром слова працюєш.
Я вже не забуду той безконечно довгий перехід присілком Яблуницею = може “безконечно довгого переходу”, га?
І це ще якраз управний текст, не те що безпорадні “12 обручів”. Навіть цікавий текст. Про місця мені знайомі.
Майстер пише:
> не те що безпорадні “12 обручів”.
Я розчулився
2006.11.28 | Shooter
...в "молоко" (або майже)
Майстер пише:
> Я не приколупувався й крізь сито-решето не просіював. Що помітив, переглянувши по діагоналі.
>
> З нього видно румунський Сиґету Мармацієй на іншому березі Тиси.
> = грамотна людина написала б “на другому березі”. Хіба що берегів у Тиси більше, ніж два.
Ні. Обидва варіанти вірні. Несуть дещо відмінне змістове навантаження.
> Вони вважаються ще нещирішими від своїх сусідів з Галичини
> = за своїх сусідів. А як це “вони вважаються”? По-якому це?
таки від, а не за. Можна заступитися за сусідів, бути гордим за сусідів, але нещирішими є від сусідів (відрізняються від, а не за сусідів). І чим саме Вам не сподобалося "вони вважаються"?
> було б дивно, якби цей кульчик у вусі мені просто так зійшов
> = ги-ги=ги. Сашол з рук, шо лі? Чи с ушей?
ну...тут ще +-. проте можна списати на новотвір
> з Тиролю = ви здивуєтесь, але “з Тіролю”.
Це питання відверто дискутабельне, причому, обидва варіанти мають право на життя. Андрухович намагається слідувати не-сталінському правопису (Бразилія, етс.)
> symphytum cordatum, arctium lappa = родові назви рослин латиною пишуться з великої букви. Хоча писатель таке знати не зобов’язаний.
Можливо
> що так чи інакше = може, “так чи так”?
знову ж таки - обидва варіанти мають право на життя (не хочу перевіряти контекст)
> покинуті вируби з хаотичними звалищами залишених і вже прогнилих стовбурів = може, “покинутих” чи “кинутих”, га? Розумію, що “покинуті” вже є в реченні. То пошукай же, живий клясику, синоніма, на те ти майстром слова працюєш.
Так знайшов же ж причому, як на мене, досить вдало.
> Я вже не забуду той безконечно довгий перехід присілком Яблуницею = може “безконечно довгого переходу”, га?
Тут Ви неправі. "Я вже не читаю того довгого листа" чи "я вже не читаю той довгий лист" чи (ще більш окате) "я вже не дивлюся того нудного кіна" чи "я вже не дивлюся те нудне кіно"?
Нащо ото писати те, чого не знаєте? Сергія Вакуленка на вас немає. Подивіться, просю вас, хоч би що означає слово "вірний", перш ніж ото писати "обидва варіанти вірні". Не маю ні часу ні охоти вас навчати. А добродій Андрухович мав би брати приклад з Франка, котрий до старості вдосконалював мову. Ба ні, панові Андруховичу у Шварцвальді не до того. На жаль, зі знайомих мені своєю творчістю галичан добре пише тіко Винничук.
Майстер пише:
> Нащо ото писати те, чого не знаєте?
Пардон, але у своїх знаннях Ви абсолютно не переконали. Швидше якраз навпаки - у незнанні.
> Ба ні, панові Андруховичу у Шварцвальді не до того.
Ідіосинкразія лікується дуже важко.
> На жаль, зі знайомих мені своєю творчістю галичан добре пише тіко Винничук.
То на Ваш смак. На мій смак пишуть добре щонайменше вчетверо більше галичан - а саме Андрухович, Винничук, Матіос та Прохасько. Причому, останній подобається найбільше.
2006.12.01 | Персефона
о, то ви ще й майстер з географії
де Андрухович на висоті 425 м., а де Шварцвальд . ні, я розумію, що деяким майстрам вся Західна Европа - суцільний Шварцвальд, і за кожною п'яною вишнею Шварцвальдський торт ввижається, але насправді це не зовсім так .
Майстер пише:
> Ба ні, панові Андруховичу у Шварцвальді не до того.
жаба є жаба... а шкода. хотілося Вас поважати.
нічого, мій батько щойно хвалився, що придбав українські тачки - будемо на Різдво насолоджуватися.
2006.11.28 | Олесь Бережний
Навідлиг!
Майстер пише:
> Я не приколупувався й крізь сито-решето не просіював. Що помітив, переглянувши по діагоналі.
>
> З нього видно румунський Сиґету Мармацієй на іншому березі Тиси.
> = грамотна людина написала б “на другому березі”. Хіба що берегів у Тиси більше, ніж два.
Шановний Майстре, аж соромно мені стало, коли прочитав Ваші зауваження щодо прози Андруховича. Ви так рішучо й бурхливо почали, що я вже було розкатав губу в очікуванні якихось дійсно приголомшивих перлів потужної критичної думки. Аж гульк, із того всього замість грому небесного витворився, перепрошую, такий собі репресований пердь сором"язливого мишеняти в куточку під лавкою в темній комірчині...
Гаразд, шановний знавцю української мови Майстре, розберемося з Вашими "знахідками". У наведеній Вами першій цитаті я міг би дійсно прискіпуватися до слова "інший", бо зазвичай надаю перевагу вимові та написанню цього слова з літерою "и-". До речі, на цьому ж форумі, зокрема і в розділі "Мова", колись велися бучні баталії з цього приводу. У протилежному моїм смакам (саме так, йдеться тут лише про мовні смаки, а не грамотність!) таборі було чимало достойників, які жваво відстоювали своє законне і граматичне право вживати "і". Пригадується, Отар Довженко, був одним з найпалкіших. Тож наразі не провокуватиму нової бучі. Лишень зазначу, що якби я побачив запропоноване Вами "на другому березі", то вважав би це яскравим прикладом суржику, саме виявом авторської неграмотности, яку Ви буцімто ганите і самі ж якої припускаєтеся. "Грамотна" людина б радше сказала "на протилежному березі", або, ще грамотніша - "на лівому (правому) березі" (залежно від контексту). Адже для чого рахувати береги, коли Ви самі зазначаєте, що їх за визначенням є тільки два! Це Ви, шановний Майстре, очевидьки сплутали українську мову з англійською, де дійсно є суттєва відмінність між словами "another" i "the other". Але і в англійській мові вкрай "неграмотно" б звучав вислів "on the second river bank" (себто Ваше "грамотне" "на другому березі").
Отже, шановний Майстре, мені набагао цікавіше почути Ваші роздуми щодо "12 обручів", які я, на відміну від Вас, вважаю наразі найзрілішім і найдовершенішим твором Андруховича. Це при тому, що і там є деякі речі, які мене не дуже задовольняють і над якими варто було б помізкувати. Щоправда, мені не дуже цікаво спостерігати за Вашим недолугим прискіпуванням до окремих слів. Натомість, чекатиму з нетерпінням на Ваші майстерні взірці серйозного й мудрого аналізу!
- тільки на суперечки про Андруховича. Особливо про "12 обручів". От "Московіаду" пам’ятаю. Сподобалася свого часу. Окрім двох сексуяльних сцен. Навіть тоді вони мені здалися зайвими. Потім я погодився з думкою, що сцена феллаціо москвичці певним чином уособлює характерну для вищих приматів манеру показати свою домінантну ролю в стаді, а в образі москвички автір утілив усе геть же ж і не братнє московитське плем’я. Даючи, автір бере. Даючи в пельку москальці, андруховичів герой бере реванш за віковічні кривди… Щось у цьому є. А от сцена з мулаткою в душовій – звичайна еротична хвантазія мастурбанта. Все ж автір у ті часи ще міг помічати, зауважувати, спостерігати. Ще трохи знав життя, умів узагальнювати й аналізувати побачене. Одначе шварцвальдів комплекс уже тоді давав ся взнаки – героя «Моск-ди» звуть не Петро чи Микола, а Отто хвон щось-там.
А зараз клясик пнеться маніпулювати віртуальною дійсністю – не помічає життя, а його вигадує. Сюжетні побудови штучні, герої плоско-паралельні на батарейках. Якщо хвантазії бракує, то автір вставляє шматками незахищену десятиртацію про Богдана-Ігоря – та вже ж, не пропадати ж добру ж. І все отсе дивно. Людині, яка місяцями не вилазить зі Шварцвальдів та Цюрліхів, здавало б ся, матеріалу не повинно бракувати. Чого ж?
Ну й мова… Хибує, шкутильгає, шкандибає на всі три. Якось напишу що-небудь детальніше, як матиму натхнення.
Ха! Згадав. Слава йде попереду нас. Їду я з зелених Карпат, в Івановому-Франківську сідаю на потяг до Києва, аж тут по перону прогуло-прошелестіло: «Андрухович! Андрухович!» Їй-бо. Дивлюся – йде з валізою на коліщатах Сам. Жаль, фотоапарат був на дні наплічника – а се варто було сфотографувати. Ну Байрон, Байрон та й годі. Біла сорочка ледь чи не апаш, постава буревісника, що несе іскру творчості крізь тугі хвилі хтивого захоплення, бризки якого не прилипають, а так ото стікають, стікають до ніг… Кумедні ми буваємо, панове…
Мораль: Вивчати життя неспинно, опановувати творче знаряддя неухильно, гострити й шліфувати. Досягати «тончилова». І буде нам радість.
Після-Нашкрябум. Нє, Андрухович іще нічо супроти поваляєвого карподереша. А ще ж Таня Малярчук – юне дарованіє. Або Ірен Роздобудько – геть же ж і не юне і не дарованіє. Про стронґовського мовчу – то позасистемне явище.
Або візьмімо Бережного Олеся Гарні придумує ідеї для творів – і не вміє з шикарної затравки скомпонячити клеву річ. Бракує чуття мови чи що? Ну опиши ти, автіре, що відчував фінський снайпір, сидячи на гілці! Яка на дотик люфа отеї ручниці в 50-градусний моріз! Яка пара з рота йде … Чи не йде при такому зусмані? Як спирт у кендюх протікає, заїдений снігом і квадратиком шоколаду – і більше нічого за чотири дні. Не застрягай на другорядних деталях, які заважають. Бо танк-дредноут у боях участі не брав, узагалі тільки дослідний зразок був, але то таке, фактурні правки. Зроби, автіре, оце все, замішай на добрій мові – а вона ж сама вивозить, чесно! – і все, ти клясик.
кгм... це ви своє сприйняття Андруховича описуєте?
Майстер пише:
> Ну Байрон, Байрон та й годі. Біла сорочка ледь чи не апаш, постава буревісника, що несе іскру творчості крізь тугі хвилі хтивого захоплення, бризки якого не прилипають, а так ото стікають, стікають до ніг… Кумедні ми буваємо, панове…
>
дійсно, ви буваєте куменді, панове. втім... ваш опис вельми еротичний і трішки ображений... викликаємо зіггі фройда
дивно, може я старію, але на мене Андрухович на пероні (правда, Берлінського двірця) справив зовсім інше враження, ніж на вас. Хтивого нічого не було. Мабуть, потяг був іншого гатунку .
але найбільше дивно, коли талановиті люди настільки ... нещасні(?), що не можуть змиритися з існуванням інших талановитих людей.
От за що, а за оцю делікатність стосовно інших людей - більше чи менше талановитих, Андруховича можна тільки поважати.
> але найбільше дивно, коли талановиті люди настільки ... нещасні(?), що не можуть змиритися з існуванням інших талановитих людей.
Та ні, шановна Персефоно. Талановиті не можуть змиритися з лінощами інших талановитих людей, а не з існуванням їх, талановитих. Бо якщо відверто, то талант у добродія Андруховича таки є. Є змога і, либонь, є час працювати. То чого ж він нічого путнього не сотворить? Життя волає темами такими, що томи можна ваяти і люди втрьох кожну книжку читатимуть, одпихаючи одне одного, щоб не застувало. Нє, всі наші писуни-естети такі витончені (в сенсі тонесеньких книжечок), усі постмодерністський дискурс гламурно креативлять... Навіть Капранови (поважаю) нєкую Катерину Хінкулову нащось надрюкали. А "Кальварія" спеціально добирає недорослих автірок, котрі тільки про дефекацію-мастурбацію й можуть.
Ну їй-бо як у класика - Якби ви знали, паничі, то ви б елегій не творили. Зручно й затишно сховатися у Шварцвальді чи під ковдрою матючної порнухи від реалій, од колосальних от-от-от геополітичних зсувів. Єс, сабж нашої розмови періодично розряджається філіппіками, одначе тоті філіппіки мають бути підкріплені зачитаними томами, а не такою халтурою, як "12 обручів".
От перед Дністровим знімаю картуза. Якщо він ще зуміє перейти в наш час, то взагалі...
Не ждіть Різдва.
2006.12.01 | Олесь Бережний
починали буцімто про текст, а закінчили як всігди!
Шановний пане Майстре!
Мені щиро шкода, що Ваша аналітична блискучість сходить нанівець, тобто з набубнявілих було бруньок аналітичного розгляду текстів Андруховича усе скотилося, як либонь і завжди в подібних випадках, до банальности оціночних суджень щодо самої особи автора. Пхе!
Щодо "поваляєвого карподереша" - коментувати не буду. Відносно текстів Тані Малярчук не поділяю Вашого скептичного ставлення. Натомість маю вельми позитивне враження від її прози та залюбки потеревенив би докладніше. Про стронґовського я вже висловився в иншій гілці. Радше, це Отар відповів Вам, але я повністю погоджуюся з тією відповіддю. А от щодо Олеся Бережного - то це повна для мене несподіванка! Щиро дякую, що прочитали "Пінгвінів", але тут, у цій гілці, обговорення чеснот чи недоліків фінських снайперів або ж мого нечуття мови виглядає недоречним офтопіком. Для цього є купа инших місць і сайтів. Якщо бажаєте висловитися з приводу моїх текстів деінде - обіцяю неодмінно уважно вислухати будь-які зауваги.
Щиро,
Олесь Б
мені часу на "аналітичні розгляди" текстів Андруховича. Скажу тільки, що був я прикро вражений уперше, коли автір, якого я відношу до певним чином читабельних, написав отого знаменитого опуса про Станіславув, у котрому до війни жили такі гарні, цікаві, своєрідні, приємні, культурні люди (гейби він то видів), а по війні налізло якохось диких українців з навколишніх сіл. А вдруге був прикро вражений, коли почитав трохи "12 обручів". Щоправда, то були обручі, скачані з І-нету, тож, либонь, стилістичних неоковирностей, промахів та граматичних лаж навставляв сканувальник, бо в паперовому виданні того вже зна-ачно менше - ось вона, скромна й невдячна редакторська праця. Одначе лажі й неоковирності в наступних "текстах" трапляються занадто часто як для людини, що її деякі Персефони позиціонують яко взірець. (До речі, раніше письменники писали романи, повісті, оповідання, а тепер пишуть "тексти". Гм.) Я взагалі не люблю, коли письменник дозволяє собі зухвалість не володіти словом БЕЗДОГАННО. Ну коробить мене, коли Сам Голова Самої Спілки Письменників не знає різниці між "компанією" та "кампанією" і власноручно, своїм геніяльним почерком, пише: "розгорнули проти мене брехливу компанію". Ти ж не міністр і не президент, щоб бути недорікою. Як на мене, письменник має право трохи щось не знати, коли він уміє змалювати яскраві небуденні ситуації, яскраві небуденні-непересічні образи, вибудувати сюжет, коли він переповнений пережитим і йому є що сказати... А коли він пише, як кажуть кіношники, "гур-гур", викладає на папір патьоки розумової слини, коли обирає манеру письма, яка передбачає перетікання слова туди-сюди, передбачає якісь словесні завихрення й словесні бризки - то, будь ласкав, знай те слово, володій ним, бо заб'ється річище-струмочище й смердітиме застоєм. От!
(і далі по тексту на нуту приспіву гімну небіжчика, дивним способом воскреслу в путінській Росії)
Майстер пише:
> Ну коробить мене, коли Сам Голова Самої Спілки Письменників не знає різниці між "компанією" та "кампанією" і власноручно, своїм геніяльним почерком, пише: "розгорнули проти мене брехливу компанію".
Надіюсь, то був не Андрухович?
Чесно: антиандруховичівська ідіосинкразія починає вже вражати...глибиною та масштабами. Доречі, Андрухович не в Шварцвальді народився і Шварцвальд не запатентував - решті теж дозволено туди попасти. Тим же ж шляхом що і Андрухович - через тексти.
>
> Чесно: антиандруховичівська ідіосинкразія починає вже вражати...глибиною та масштабами. Доречі, Андрухович не в Шварцвальді народився і Шварцвальд не запатентував - решті теж дозволено туди попасти. Тим же ж шляхом що і Андрухович - через тексти.
>
я взагалі ніяк не можу зрозуміти, до чого тут нещасний Шварцвальд. Андрухович зовсім не в Шварцвальді, та й вже як на то пішло - що такого особливого в Шварцвальді, щоб за це можна було так ненавидіти? Ну от я цілий минулий рік прожила в самісінькому Шварцвальді, і що тут такого?
Між іншим, мене вразило, наскільки Шварцвальд схожий на наші українські Бескиди. Та навіть на Чорногору трохи схожий - там є таке одне місце якщо з Фельдберга переходити на Тодтнауберг - викапана Маришевська, якщо на неї дивитися з-під метеостанції на Пожижевській.
А так - ті самі квіти, ті самі гриби, ті самі запахи... ну звуки трохи інші - бо там якісь мудаки тренуються на літаках літати - цілу осінь і весну кола намотують над головою. цивілізація, одним словом... а вівці такі самісінькі, як наші українські. і смердять так само .
> P.S. А Перверзія таки краща.
А мені найбільше центрально-східна ревізія сподобалася. Потім обручі. І потім аж перверзія. Московіада сподобалася найменше. Почекаємо весни - має бути берлінський роман... ну чи не роман...
І як це "дався"?
Шварцвальд - це узагальнене. Можна писати "Цюрліх". Коли автір прохід присілком Лопухового порівнює (ги-ги) з якоюсь там гулицею любого Цюрліха... У Левка Толстоя буда така дитяча байка "Граблі". Пам'ятаєте? Приїхав спудей додому в село, та й усе йому не так, усе погано, та й геть забувся він сільське життя. Навіть як граблі називаються забувся. Поки на них не наступив... Будьмо обережні, приїжджаючи з цюрліхів у Станіславув. Чи все-таки Івано-Франківськ?
якщо ви не помітили. але і вам відповім, якщо ви так дуже хочете.
Майстер пише:
> І як це "дався"?
мовчки.
> Шварцвальд - це узагальнене. Можна писати "Цюрліх". Коли автір прохід присілком Лопухового порівнює (ги-ги) з якоюсь там гулицею любого Цюрліха...
Ну і що тут такого?
А коли я улюблену Пожижевську із улюбленим Фельдбергом порівнюю - це нічого? Чи також гріх "що кличе про помсту до неба"? А коли Високий Замок у Фрайбурзі з аналогічним у Львові? А коли вітер на Коста дель Сол жене хвилі цілком як на Казантипі? А пейзаж там - щось середнє між Асізі і Судаком? А Соснові береги озера Коучічінг - як Рось між Білою Церквою і Дніпром? А коли вид з Рош де Нев в бік протилежний від Женевського озера нагадує мені Близницю? А колір води в Копенгагенських каналах в жовтні - озеро Несамовите в червні? А сморід в деяких закамарках Амстердаму - засцяні і закурені брами центрального Львова? А коли їду велосипедом попри річку Дон в Торонто - теж би мене мало блискавкою вдарити, чи як?
> У Левка Толстоя буда така дитяча байка "Граблі". Пам'ятаєте? Приїхав спудей додому в село, та й усе йому не так, усе погано, та й геть забувся він сільське життя. Навіть як граблі називаються забувся. Поки на них не наступив... Будьмо обережні, приїжджаючи з цюрліхів у Станіславув. Чи все-таки Івано-Франківськ?
Ви дуже вдало підібрали байку, взявши собі роль мудрого батька. От тільки далеко не всі "селюки" мудрі, і не всі "міщуки" дурні й пихаті. (їй-бо не знаю, за кого ви себе маєте). І це ще треба бути Андруховичем, щоб вміти з такою глибокою симпатією розповідати і про вчительку з того затурканого Лопухова, і про її внука на перше вересня, і про багато іншого, і запалювати тою симпатією тих, хто приїде туди, чи кудись інде, щоб реально щось допомогти, а не тільки фиркати на форумі демонструючи ксенофобські мотиви. (саме так, ксенофобські - бо тільки назвеш якусь чужинську назву - вже почалася алергія.)
Бабця з якою я живу в Торонті часто згадує, що їй все казала одна нині покійна жінка: "Пані Славо, наші люди такі мудрі, а такі дурні!!!" Ото і я не можу зрозуміти - такі мудрі, і все так вміємо, і робимо так багато важливого і корисного - а як на сусіда відро помиїв не вилив - день пропав. Поки в Андруховича корова не здохне - не буде спокою.
Якщо він робить погано - зробіть краще. Напишіть книжку про Україну, яку читатимуть українці, німці і поляки. Не можете написати - ну то чого ви на нього напосілися? Він же ж не розказує вам, як правильно фільми дублювати. Нема на вас Монтян з її прикладною теорією лохівництва.
Задавили ви мене, така бувала в бувальцях... Бо ж я ще 15 років тому щиро вважав, що ніякого Того Світу не існує, що за колючими кордонами ССССР починається прірва у відкритий космос, і що всі негритянські демонстрації протесту фільмують у павільйонах студії ім.Довженка, а джинси шиють на Зеленому Клині, щоб у радянських людей був стимул до праці... Та занадто багато людей оповідають, що бували Там! І ви теж. Стільки всього перелічили. Може, Закордоння існує? Я й на Андруховича, либонь, наїжджав не через деяку слабину у творчості, а через те, що десь глибоко під діяхрагмою здавалось мені - бреше він про Шварцвальд і Цюрліх! Нема ніяких Цюрліхів, є тіко Донбас непроходимий, та Пожежевська, та синій Світязь, на другому березі якого в лісах і болотах складають "Лексуси" й "Гамери" для скоробагатьків...
А дублювати важко.
2006.12.07 | Shooter
то не мені
Персефона пише:
> Shooter пише:
> > Надіюсь, то був не Андрухович?
>
> всі вони андруховичі
> я взагалі ніяк не можу зрозуміти, до чого тут нещасний Шварцвальд.
Це до діда Зіггі потрібно звертатися. Оскільки Шварцвальд в даному випадку - це в декого явно тотемний символ. З ряду там "Брюгге - зацофана Прибалтика", "Андрухович - Шварцвальд", "НАТО - нєт!", етс.
> > P.S. А Перверзія таки краща.
>
> А мені найбільше центрально-східна ревізія сподобалася. Потім обручі. І потім аж перверзія. Московіада сподобалася найменше. Почекаємо весни - має бути берлінський роман... ну чи не роман...
На смак нєт, проте ЦСР - це не фікшн в її ангельському значенні, і тому непорівнювальна. А Перверзія з "4 порівнювальних" таки найколоритніша, як на мене.
2006.12.03 | harnack
Анумо знову україномовити!
Гадаю, українці ще пам'ятають оте "Анумо знову віршувать"!
Ось як Андрухович недовіршовано рече:
3. Що саме (Які ідеї? Які загрози? Яким цінностям?) могло би спонукати Вас ще раз "встати і вийти"?
Та я б уже й зараз [у смислі "тепер" ЧИ "невдовзі, незабаром"?] вийшов – загроз і «поганих новин» більш ніж достатньо. Я думаю, цей настрій характерний для дуже багатьох людей, він не є якоюсь моєю індивідуальною заморочкою. Проблема не в нашій готовності встати і вийти – проблема в тому, що хтось таки має повести. Від цього нікуди не дінешся. Якийсь організаційний центр, якісь лідери (і не «якісь», а сильні) – причому і в моральному сенсі теж, сили добра одним словом, безстрашні, розумні, яскраві й харизматичні. Ви таких знаєте? Я, здається, ні. Це не означає, що ми стиснемо зуби і будемо їх чекати, аж вони до нас зійдуть із неба. А що ж це тоді означає? Давайте [ДАВАЙТЄ?] думати разом. http://maidanua.org/static/mai/1164135858.html
Два оскомисті огріхи: "зараз" та "давайтє" - доказ, що Андрухович таки покалічений москальством, знемовлений та знеукраїнений, або принаймні недоукраїнений.
І він виріс у Івано-Франківську?
Щодо ЗАРАЗ/ТЕПЕР: Там отак мовлять, з дощертним відчуттям як треба міркувати та мовити, щоб впоратися [ОТАКОГО СЛІВЦЯ В РОСІЙСЬКІЙ НЕМАЄ] із українською природою пори та часу:
1) - Іванку, ану ходи сюди!
- Зараз, мамо!
- Не зараз, а таки тепер!
2) - Терпеливості, панове - зараз зійде сонечко, зараз засяє світло (зараз світ засвітає), навкруг провидніється, а тепер, ще до світанку - ще не пора рушати в похід!
Щодо "давайтє", Андрухович зміг би був впоратися таки суто українською психологією - отак:
Майстер пише:
> Пан Бережний пише, що немає андруховичененависника.
Пане Майстре, це Ваше подвійне щастя, що Ви не знаєте про кого саме я оте писав. Але, Богу дяка, той персонаж уже певний час на нашому форумі не засвічується/засмічується.
> Я не-андруховиче-не-ненависник. Я андруховическептик.
Вітаю, шановний Майстре! Ви зараз маєте нагоду спілкуватися з огульним скептиком по відношенню до всього в світі, не тільки одного окремого автора з Івано-Франківська.
>Виписав живий клясик усі порохівниці. Давно. І як хтось колись казав, усі його опуси майструються за схемою: "Стою я у Шварцвальді, а ви там у гімні".
Не скажу за всі опуси Андруховича, хоча прочитав їх багато, але стосовно Шварцвальду, НМД, варто чітко розрізняти його прозу, поезію та есеїстику.
>Та й грамоти підучитися живому клясикові не завадило б. Стилістики. Слововживання. Ортографії.
Постійно підучуватися грамоті ВСІМ нам ніколи не завадить! Навіть Лєнін про це тричі завісчав! Зараз уже не вистачить мені пальців порахувати скільки років я викладаю мову, але ж і сам щодня чогось таки нового навчаюся. Адже ніщо не стоїть на місці! А щодо грамоти в Андруховича - то дозвольте не погодитися. Окремі неоковирності чи дрібнички трапляються у будь-яких текстах будь-якого автора. Але такої "проблеми" в текстах цього автора я ще не побачив. Майте ласку, шановний Майстре, просвітіть мене малограмітного!
> Воістину, часто замилування текстом залежить од розкрученості писуна.
Авжеж. Я б сказав - не тільки часто, але завжди. Ну то й що? Замилування паганим текстом не відбуватиметься навіть і за умови супер-пупер розкрученості. Певен, що Ви чудово розумієте на які тексти і які імена я натякаю.
Відповіді
2006.11.19 | Персефона
а я ось що сьогодні випадково знайшла
http://krytyka.kiev.ua/articles/s.13_4_2006.htmlтю, зараза... лінка не відкриває. одним словом, йдете на критику
http://krytyka.kiev.ua/
вибираєте з архіву 4 номер за 2006 рік, клікаєте на статтю андрухоїда "Живокіст серцевидний"
воно трішки застаріле, але я цього раніше не читала - то аж офігіла. не від контенту (бо контент я знала, навіть документальний фільм який вони там знімали в тих лопухах бачила взимку) а від краси тексту ... ех, щемкий текст, пахучий
Якщо ви, Шутере, ще не читали - прочитайте. Думаю, вам сподобається.
2006.11.22 | Guest
Thanks.
Here is the text. The download was so slow. Enjoy it here.«Живокіст сердцевидний»
Юрґенові Крефтнеру та Саші Ґлядєлову – з вдячністю.
1
Якщо в мене існують улюблені напрямки подорожі, то це він – зі Станіслава на південь і трохи на захід.
29 серпня 2005 року я знову рушив цією Дорогою В Гори. Це такий шлях, уздовж якого я, мабуть, уже невдовзі знатиму напам’ять не тільки перелік сіл і містечок, але й кожне дерево, хату чи – що імовірніше – кожну придорожню кнайпу. І все ж я не перестаю дивитися за вікно – починаючи з Надвірної, де виростають перші гори, ще невисокі.
Автобус має кінцевим пунктом призначення Мукачеве, середня швидкість від 30 до 40 на годину, summa summarum дев’ять годин подорожі, з яких мені відведено лише перших шість, бо я виходжу в Тячеві. Там по мене вийдуть Ю. і С. Далі я поїду з ними в невідомому напрямку. У невідомому мені напрямку, слід уточнити. Бо вони там усе знають. Якби я був романтичним автором або героєм (що, зрештою, одне й те саме), то в мене стискалося б серце. Але воно й без того стискається – від самого лише пунктиру назв, від самої лише гри спогадів із ландшафтами: Надвірна – Делятин – Дора – Яремче – Микуличин – Татарів – Яблуниця – Яблуницький перевал... Гоп!
Це – кордон. Між Королівством Галичиною та Угорською Короною. Або, скажімо, між панською Польщею та буржуазною Чехо-Словаччиною. Або між Райхом та Угорщиною. Або між Прикарпаттям і Закарпаттям. Якщо дивитися з північного сходу – наприклад, з Києва – то все, що починається далі, лежить за Карпатами. І Будапешт, і Відень, і Венеція, і Шенґенська зона – все лежить за Карпатами.
Але насправді Карпати щойно тут стають собою, тобто виявляються горами. До того ж краєвид майже відразу стає південнішим. Варто було перетнути цю невидиму адміністративно-територіяльну межу між двома реґіонами – і прошу: замість галицької сірятини марамороське сонце, замість незрозумілої пелени вгорі – небо, замість вогкости – тепло, а з лісами на схилах і хребтах поступово відбувається великий перехід – шпилькових дерев у листяні. Все більшає клена, явора, ясена, бука, горіха. Все більшає півдня, все більшає горіхових запахів. Вони починаються вже від Рахова, де ми стоїмо пів години. Етнічний склад автобусного населення теж змінюється на 99 відсотків (єдиний незмінений відсоток – це я). Тепер вони всі говорять своїми закарпатськими русинсько-ромсько-румунськими інтонаціями, вони говорять не просто так, а по телефону, бо на Закарпатті тепер усі з мобільниками – навіть старі селянки в хустках і з кошиками шлють якісь есемеси невідомим правописом, латинкою. Латиною?
Далі – ще радикальніше на південь, разом із Тисою, понад нею, її берегом, через Костилівку на Ділове (прикордонник вирішив усе-таки перевірити мій паспорт – було б дивно, якби цей кульчик у вусі мені просто так зійшов!), попри Центр Европи (48 градусів 30 мінут північної широти та 23 градуси 23 мінути східної довготи) – locus perennis, постійне, точне, вічне місце, а потім уже тільки на захід, бо Тиса теж різко повертає на захід, а на протилежному її боці – здається, Румунія і туди не можна. Ця близькість Румунії вилазить у назвах, якихось, як на моє вухо, дако-фракійських (Буштина, Тересва), а відтак і в двомовних – у згоді з европейськими хартіями – написах. На в’їзді до Солотвина написи стають тримовними, до українського «Солотвино» й румунського «Slatina» додається угорське «Aknaszlatina». Мені бракує словацького «Kostel Solotvonski». Мені бракує гір: вони йдуть на спад. Гори закінчуються, а я їду далі, стоп – як же це так?! Я мав потрапити в гори, а тут лише сіль і багна! Мене вже ніщо не тішить – навіть придорожні палаци, вимурувані з жахливим несмаком кількаповерхові велетенські храми з колонадами, арками, вежами, ґзимсами і всілякою іншою надлишковістю. Пізніше я дізнаюся, що так будуються тільки румуни (знову ця близькість!). При цьому вони фактично там і не живуть, залишаючись у своїх більше ніж скромних старих житлах. Їхні палаци – не для цієї брутальної дійсности, вони, як мрія, недоторканні, їх споруджують, наче мавзолеї – не для життя.
Тячів, куди я прибуваю ще за нецілу годину, лежить при самому кордоні. З нього видно румунський Сиґету Мармацієй на іншому березі Тиси. Тут на мене чекатимуть Ю. і С. І звідси вони заберуть мене туди, де Кінець Географії.
2
Вони справді чекали на загалом мертвій запилюженій автостанції – лише вони удвох і російський всюдихід марки «Нива». Ю. сів за кермо, я запитав, як довго нам ще пиляти. Виявилося, що години дві. Я здивовано свиснув. Мені здавалося, що тут уже просто немає куди їхати так довго. Але я не враховував того, що напрямок мого попереднього руху може бути різко змінений. Тепер ми рушали стрімко на північ – ми відбивалися від кордону (подалі від Румунії?) у міжвоєнному польському, тобто в галицько-прикарпатському напрямку. Я ж звідти начебто приїхав, намагався зорієнтуватися на місцевості я. Ю. відповів, що ми поїдемо через Дубове й Усть-Чорну. Я згадав, що в Широкому Лузі живе центральноевропейський поет Петро Мідянка, якого я знаю вже двадцять років. Це дуже екзотичний поет – вдаючи, ніби користується діялектом, він насправді вигадав власну мову, принаймні багато власних слів: фирес, примош, фараметлики, дижмо. Але це моє зауваження нічого не змінило, поворот на Широкий Луг ми проіґнорували.
Не могло не тішити, що гори знову пустилися в ріст. Напрямок нашого руху збігався з їхнім більшанням. Це вселяло надію.
У Дубовому ми випили по останній каві і проїхали повз руїни заводу: індустріяльні скелети, бараки цехів, зарослі незрозумілим бадиллям території. Ю. розповів, що тут за Союзу продукували якісь частини для гелікоптерів. С. додав, що все містечко тільки на цьому й трималося. На чому тримається тепер – невідомо. Скоріше за все, не тримається зовсім. Мені згадалося, що дівчатка, які крутилися перед входом до кафе, заговорили до нас чеською. Якби я був багатим чехом, то купив би цей мертвий завод у горах. Або купив би цих дівчаток – на що вони, певно, й розраховували.
Перед в’їздом до Усть-Чорної було написано «KЪnigsfeld». Це все через тутешні ліси, пояснив С. Тут росте найкращий в усьому королівстві-цісарстві технічний ліс. Бук і смерека, уточнив Ю. У 1770-ті роки Марія-Терезія переселила сюди німців, тут їх ще називають швабами, хоч вони начебто з Тиролю, у будь-якому разі не протестанти, а католики. Вони й заснували цей Кеніґсфельд, а трохи вище – Дойче Мокра, згодом Німецьку Мокру, бо є ще й Руська Мокра. Але Руську Мокру ніхто не чіпав, а от Німецьку Мокру совіти перейменували на Комсомольськ, щоб укотре позатирати небажані фраґменти пам’яті.
3
То була місія, черговий варіянт Drang nach Osten. Ішлося про те, щоб навчити місцеві слов’яно-циганські племена бути підданими Марії-Терезії. Йшлося передусім про ліс – про його заготівлю, переробку, про лісове господарство як таке, тобто про лісовідтворення теж. Але упродовж перших ста років лісу було стільки, що йшлося лише про лісовирубування. Тому перші в цих околицях німці були лісорубами. Їх було переселено цілими родинами. Вони мали навчити місцевих бевзів ще кількох альпійських справ – пасовищного утримання худоби, йодлування і сироварництва. З першим і третім сяк-так пішло.
Мені здається, це було якесь покарання. Вони мусили спокутувати перед монархією якісь провини. Тому їх і погнали в цей малий центральноевропейський Сибір – разом з усіма їхніми ельфами і тролями. Вони злізли з возів, поплювали на руки і пішли корчувати ліс. Якщо тільки Франци, Йозефи, Ганси і Кристіани взагалі плюють на руки перед початком тяжкої роботи. Від них залишилася церква і декілька почорнілих будинків. Їх фактично немає, хоч С. розповідав, наче рік тому на одній із лісосік зустрівся з бриґадою, в якій працював останній шваб – він, звісно, нічим не відрізнявся від наших, так само в кашкеті, так само в усьому поношеному і радянському, але він умів говорити тодішньою мовою і Ю. підтвердив, що австрійською.
Йодлувати він теж, напевно, вміє, але ніхто вже не просить його про це.
4
Місце, до якого ми їхали того дня через Усть-Чорну (вона ж KЪnigsfeld), називається Лопухово. Але так було не завжди – щойно з 1947 року. Змінюючи географічні назви, совіти намагалися засиґналізувати свою рішучість усе на світі позмінювати. Спершу ми змінимо назви, а потім і внутрішню сутність – так це слід було розуміти. Приміром, я саме так це і розумію. Я розумію, чому Німецьку Мокру вони перейменували на Комсомольськ. Але звідки взялась ідея перейменувати Брустури на Лопухово? Бо справжня назва Лопухова – Брустури.
Румунською мовою brustur – це symphytum cordatum, тобто живокіст серцевидний, багаторічна трав’яниста рослина родини шорстколистих. Це аж ніяк не те саме, що brusture – arctium lappa L, тобто лопух великий, дворічна трав’яниста рослина родини складноквіткових. Люди, які 1947 року вирішили перейменувати Брустури на Лопухово, цієї різниці, вочевидь, не зауважували і до уточнень, що саме мається на увазі за назвою села – brustur чи brusture, живокіст чи лопух, не вдавалися. Для них будь-яка наділена великими листками трав’яниста рослина була лопухом. Вони переклали румунську назву села своєю радянською мовою, нітрохи не сумніваючись у тому, що переклали її точно. При цьому тутешня річка так і залишилася Брустурянкою, не ставши Лопушанкою. Дивно, але вони взагалі ніколи не перейменовували річок. Їхній замах на дійсність виявився непослідовним.
Інша річ, що в російській мові слово «лопух» має ще й переносне значення – дурень, роззява, простак. Такий, що легко піддається обманові. Автор ідеї про перейменування Брустурів на Лопухово не міг не знати цієї конотації. Скоріше за все, він нею навіть скористався – то був його жарт.
Жарти 1947 року в цій частині світу були особливо жорстокі. Йшлося знову ж таки про гру між назвою та суттю, між значенням і призначенням. Жити в Лопухові – це бути вічним невдахою, недорозвинутим недотепою, олігофреном. Червоні комісари ще 1939 року прийшли у Карпати з твердою службовою переконаністю, що місцеве населення жахливо відстале. Воно майже не читало творів Сталіна, замість фабричних костюмів носило традиційний домотканий одяг, вірило в чаклунів і ходило до церкви. З цими лопухами слід було щось робити – їхню ідеологічну відсталість лікували, наприклад, арештами й масовими вивезеннями до Сибіру.
Але Закарпаття! Воно аж до кінця війни залишалося поза сферою виправлення і боротьби з відсталістю. Реґіональна складність Закарпаття полягає передусім у тому, що цей шматок переважно гористої землі з власним нарцисовим мікрокліматом є справжньою есенцією Центрально-Східної Европи, де всі ознаки її покручености виявили себе в екстремально чистому вигляді. Серед інших – і постійне перебування поміж, а також під, у чужій системі, під пануванням когось далекого, в умовах, коли тебе лише пригнічують, лише використовують, нічого тобі не даючи, бо тебе нікому не шкода. Влада де-небудь там, за горами – у Будапешті, Відні, Празі, Москві чи Києві, а ти тут – наодинці з цими горами й цим бездоріжжям, завжди – незалежно від того, де сидить влада, у Відні чи Москві – на периферії, чи то східній, чи то західній, завжди приречений на відчуття відірваности і непотрібности. У тебе є лише ці гори, за якими живуть чужі – ті, що не розуміють.
Тому закарпатці нещирі. Вони вважаються ще нещирішими від своїх сусідів з Галичини, а нещирість останніх є для решти України еталоном нещирости. Їхня нелюбов чи принаймні недовіра до чужих і автаркійна обмеженість формувалися століттями. А присутність на такому невеличкому, до того ж такому рельєфному, клаптикові земної поверхні такої кількости культур (гуцульської, бойківської, лемківської, угорської, румунської, ромської, єврейської, чеської, словацької, німецької, турецької – це якщо йдеться лише про синхронний вимір, бо існує ще й діяхронний з кельтами, римлянами, остґотами і даками) аж ніяк не означає їх, культур, лагідного спів-існування. І незліченні руїни є тому підтвердженням.
Одного разу (здається, вже на хребті) ми з С. вирішували вголос, котре з попередніх правлінь було для цієї країни найсприятливішим – середньовічне угорське, турецьке, румунське, австрійське, австро-угорське? Я сказав, що все-таки радянське, бо воно вирівняло всіх обов’язковою державною освітою. С. натомість казав, що чехо-словацьке, бо воно зайнялося укріпленням берегів, бездоріжжям і повенями. Якби Гітлер укупі з мюнхенськими партнерами заради миру не зліквідував тодішньої чехо-словацької державности, то все тут було б інакше: дамби, водосховища, обвальовані русла. З перспективи Брустурів С. має цілковиту рацію. «Сім років тому, – пише місцевий журналіст, – спустошливий паводок знову приніс селу горе та розруху: зніс із лиця землі 28 будинків і ще понад 70 зробив непридатними для проживання. Вода злизала родючий шар ґрунту з городів, залишивши саме каміння». І трохи далі: «Це село відоме і найвищою в Закарпатті народжуваністю. У ньому мешкають 37 жінок, які народили і виховали по 10 і більше дітей. А по шість-вісім дітей у сім’ях є майже нормою. Всього ж у селі понад 400 сімей».
5
От у яке місце ми в’їхали того дня разом з С., Ю. та його, Ю., героїчною російською «Нивою».
Хоча сказати «в’їхали» – це суттєво прикрасити ситуацію. Насправді ми влізли, вповзли, втряслися. Те, що у Брустурах вважається дорогою, насправді є кам’янисто-багнистою смугою перешкод із незліченними вибоїнами і розколинами. Здається, від часів останньої великої повені 2001 року тут уже ніхто нічого не ремонтував. Справу вирішили на користь стихії – для чого будувати те, що так чи інакше, раніше чи пізніше, буде знову знищене? Отож ми їхали не швидше, ніж 12 кілометрів на годину, а село виявилося шалено видовженим. При в’їзді до нього стояв триметровий заввишки бляшаний лісоруб – у повному спорядженні і з шоломом на голові. (Невдовзі з’ясується, що ніхто з них насправді так не ходить, тобто бляшаний лісоруб являв собою певний далекий від реальности еталон. Цілком можливо, що його поставили ще за добрих радянських часів. Хоч бензопила у нього на плечі все-таки більше схожа на «Husquarna», ніж на стару радянську «Дружбу».)
Так от, від цього Еталонного Лісоруба і до місця, де мали мешкати, ми повзли не менш як три чверті години, підстрибуючи на сидіннях «Ниви», наче китайські божки. І що при цьому бачили наші очі?
Передусім брухт, купи всілякого нікому вже не потрібного залізяччя, зігнилі колоди, камені, проломи в дерев’яних мостах. Величезні насипи з деревинної стружки, що невпинно горіли – отже, було повно диму. Раніше ці відходи теж пускали у виробництво, а тепер їх просто спалюють, пояснив С. Ці стружкові насипи щоразу виникали поблизу чергового цеху – за останнє десятиліття у Брустурах виникло з добрий десяток дрібних лісофірм, а також одна-дві більші, такі собі акули місцевого значення, які – цілком у згоді із джунґлевими законами раннього капіталізму – понад усе прагнуть пожерти всю конкурентську дрібноту.
Крім того, праворуч була річка Брустурянка з на диво чистою водою і мальовничими скелястими берегами. Ну гаразд – зі словом «мальовничі» я дещо загнув: уся їхня мальовничість нівелювалася горами викинутого на береги сміття. Там і сям впадали в око цілі пластикові інсталяції – мільйони знесених дощами і потоками з гір, лісів, стежин, полонин і просто де завгодно пожбурених під ноги пляшок з-під коли, мінеральної води, пива – стихійно (немов для бієнале у Венеції) закомпоновані, сріблисті від сонця, разом із тисячами зужитих поліетиленових пакетів, обгорток, ганчірок і подібних фраґментів колишньої цілости.
Берегом річки тяглися хати з городами – переважно бідніші, але траплялися й цілком пристойні, деякі сильно поруйновані. Покинуті напризволяще облуплені й діряві вагончики та інші скелети машинерії нагадували про часи, коли тут курсувала вузькоколійка. Загалом усе про щось нагадувало. Але передусім про руйнівну силу повені.
Великих повеней у Брустурах було дві. 1998 року президент Кучма у військовому камуфляжі виходив з гелікоптера на телекамери і казав, що зробить усе можливе. 2001 року йому було вже не до того. Обидва рази потерпілі мешканці села щось там від держави отримували, якісь кошти, будівельні матеріяли, багатьом пропонувалося переїхати до низинних, значно безпечніших місцевостей. Майже всі вони згодом повернулися. Не знаю чому, але здогадуюся: живокіст серцевидний, symphytum cordatum. Згідно з каталогом лікарських рослин – ідеальний засіб для зрощування поламаних кісток.
6
Ще того самого надвечір’я ми рушили в гори, щоб побачити більше. При цьому я зрозумів, що насправді місце, куди ми потрапили – одне з найгарніших на світі. Вистачає лише трохи над ним піднятися. Напевно, вся справа в особливій прозорості цих останніх днів літа. До того ж у запахах (різнотрав’я, глини, води, ягід, ялівцю). Ми йшли вгору, перетинали полонини, продиралися лісовими заростями, час до часу виходячи на покинуті вируби з хаотичними звалищами залишених і вже прогнилих стовбурів, купами обчімханого гілляччя. Усе разом нагадувало недоїдки з велетенських доісторичних риб.
Нас заливало потом і ноги ледве несли нас. Насправді, пояснював Ю., після того, як завершать вирубування лісу на певній площі, вони повинні це місце розчистити і засадити на ньому новий ліс. Але тепер уже ніхто не стежить за цим. Відбувається безперервне облисіння схилів. Вони просто рубають ліс. І, звичайно, там, де до нього легше доступитися. Тобто не обов’язково той ліс, який уже достиг для вирубування. І самі стверджують, що за Союзу їх би за такі речі нещадно штрафували, бо за Союзу був порядок, додав С. Порядку все одно не було, але був страх, дійшли ми спільного висновку. Тепер же все залежить лише від Йосипа Йосиповича, одностайно твердили Ю. і С. Хто він з біса такий, цей Йосип Йосипович, запитував я. Йосип Йосипович – місцевий патріярх, тіньовий голова села, дон, бос і колишній чемпіон СРСР з лісорубного спорту, почув я у відповідь. (Відтепер він виникатиме в їхніх історіях щодня і щогодини, цей Йосип Йосипович, отець і дух.)
Ще того ж вечора, першого, нам трапились якісь напіврозвалені старі хати, етнографічні скелети, оточені рештками здичавілого саду. Коли їх покинуто – п’ять, п’ятдесят чи п’ятсот років тому? І чому їх покинуто? Від тиші боліли вуха. «Гірська місцевість – пастка для часу», – написала знайома поетеса. Мені здається, я знаю, що вона мала на увазі.
7
Цими хребтами і схилами угорці під час другої війни тягнули оборонну лінію Арпада – загородження, колючі дроти, мінні поля, шанці, вогневі точки. Тяжкі земляні роботи (звісно, не без використання місцевої робочої сили) тривали щонайменше кілька довгих місяців. Угорці не очікували, що червоні прорвуться з цілком іншого боку – долиною річки. І зметуть їх за лічені години. Як працювала їхня розвідка – невідомо. Зате розвідка червоних спрацювала бездоганно. Усе інше було звичною справою піхоти.
Але перед тим угорці спалили село. Вони повиганяли усіх брустурян із хат і наказали забиратися куди очі бачать. Брустури горіли кілька днів і ночей. Не згоріла начебто лише церква, що було сприйнято, як само собою зрозуміле чудо. Потім, коли совіти повністю перебрали контроль над місцевістю, брустуряни зійшли з навколишніх гір і лісів. Слід було попри все жити далі – навіть у цій пастці для часу.
8
Одного з наступних днів я висловив уголос думку, що такий пейзаж після битви, вочевидь, означає певне прокляття чи зачароване коло. Якби все залежало від мене, я тимчасово заборонив би їм вирубувати цей райський ліс, натомість подбав би про три речі: укріплення берегів, газотяг і будівництво якісної дороги. Хіба це (інвестиції! інвестиції!) не принесло б місцевим мешканцям більше робочих місць і вищі заробітки? Бездоріжжя деморалізує, воно створює ілюзію перебування в найдальшому світовому закапелку, поза нормальним світом, бездоріжжя – це пастка для часу і корінь зла. Поставити всюди уздовж берегів капітальні дамби з бетону, бутових блоків, шліфованого андезиту, пустити по них вічнозелені виткі рослини з квітами, прокласти нормальне шосе згідно з усіма відповідними для гірських місцевостей фішками, підтягнути з Руської Мокрої газ, щоб той бідолаха-ліс не зжирався принаймні опаленням.
Мені йшлося про утопію, про якусь таку східноевропейську Швейцарію – не менше. Загалом я й незчувся, як зайшов у сферу, що межує з філософською: чи піддається цей світ нашим змінам? Чи маємо ми право на те, щоб змінювати його?
Европейська (західно-) людина звикла давати на обидва ці запитання ствердну відповідь. Саме тому Швейцарія так і не стала Закарпаттям. Чи навпаки?
9
На це Ю. і С. розповіли мені кількарічної давности дуже повчальну історію, якої були не тільки свідками, але й учасниками. Того дня ми саме вибралися на Свидовецький хребет і звідти побачили пів світу. І ці пів світу були Карпатами.
Так от, розповідали Ю. і С., посідавши на траві і витягнувши находжені ноги, кілька років тому сюди приїхали представники певної вельми потужної австрійської лісофірми. Ю. сам австрієць, тому знає, що каже, коли називає ту фірму потужною. Вони запропонували брустурянам, що могли б узяти їхній ліс на 50 років в оренду. Тобто на найближчі 50 років стати тут єдиним розпорядником лісів. Вони обіцяли робити цю справу суперцивілізовано й екологічно бездоганно, фантастично піднявши при цьому як продуктивність праці, так і культуру виробництва, а отже і заробітки лісорубів. Якщо хтось не знає, казав їхній (субтропічна засмага, бріолін у волоссі) PR-менеджер, наше австрійське лісівництво є провідним у світі.
Було не зовсім ясно, добре це чи погано. Ю. здалося підозрілим те, що в австрійському проєкті не передбачалося нічого іншого, крім заготівлі. Тобто тут, у Брустурах, ліс мав лише рубатися. Будь-які переробні процеси мали здійснюватися деінде. До того ж значно вищі від місцевих технології неминуче означали би вивільнення робочих місць – умовно кажучи, в австрійців одного робітника мало б вистачати там, де нині їх четверо. З усього цього ледь не автоматично випливало, що троє інших виявляться безробітними. У проєкті не було ані слова про те, як цю катастрофу належить долати. Не було ані слова про дорогу, школу, газ, мости, береги, дамби. Цілком очевидним робилося те, що австрійців не цікавлять лопухи, їх цікавить лише ліс, повалити його якомога більше – і як-небудь вивезти геть. Типово хижацький варіянт із сировинним придатком.
Старому лисові Йосипові Йосиповичу (так-так, той самий бос і дон) австрійська пропозиція теж інтуїтивно не сподобалася. І навіть не тому, що через неї він міг би втратити власний і всієї своєї розгалуженої родини бізнес. А радше тому, що він загалом не вірить Заходові. А це головно через те, що він закарпатець. Його недовіра склалась історично, їй уже сімсот років, коли не тисяча. Він сам собі Центр Европи.
Тим часом Ю. взявся за організацію громадянського спротиву. Саме тоді він уперше запросив С. до Брустурів. У його плани входила широка дискусія, в тому числі й на території суперника, в Австрії. Частиною акції мала стати виставка фотографій С. Розумієш, пояснював мені С., ці люди тут, вони, можливо, і справді вирубують ліс без правил і норм, не розуміючи, що за цим іде неминуче покарання самою природою – ну хоч би й у вигляді тих же повеней. Але відібрати у них зараз цей ліс – означає відібрати у них усе. Вони просто вимруть з голоду й пияцтва. А так вони все-таки живуть, розмножуються, народжують дітей, водять їх до школи, після кожної повені знову і знову підводяться на ноги, відбудовуються і нікуди звідси не їдуть. Для них цей ліс – це більше, ніж ліс. Це такий сир, у якому вони живуть і його ж їдять. Хоч на їхньому місці я відчепився б від цього лісу і зайнявся б таки сиром. Або зеленим туризмом.
Історія з австрійцями завершилася їхнім відступом. Можливо, розголос був надто гучний, а плани суперфірми справді не надто чисті. Можливо, відмовило щось цілком інше: скажімо, якийсь корупціонер у Києві вимагав невиправдано астрономічного хабара. У будь-якому разі все лишилось, як було: стихійне облисіння схилів, нічне скрекотіння бензопил на таємних лісосіках, захаращення русел і берегів, Лопухово нон-стоп.
10
Третій день цілком особливий: ми потрапляємо до цеху на Плайському, де нас приймає Йосип Йосипович (далі за текстом – Йо-Йо). Навколо горять стружкові насипи, продираємося крізь дим і жар. Застаємо його в конторі над паперами. Це 31-ше, останній день місяця, день грошових виплат працівникам. Йому – на око – добре за п’ятдесят, він невисокого зросту, товстий і хитрий, з великим черевом, у нього пухнуть ноги і він пересувається з паличкою. Каже нам готувати собі каву (вказує палицею на банку розчинної), змушує Ю. нарізати хліб, сало і помідори. Ставить на стіл першу пляшку горілки (всього їх буде дві). Відмовлятися не можна в жодному разі. Але ми й не подумали б відмовлятися.
Це правда, що найбільше лісу тут вирубували на початку 50-х, за Сталіна, починаю я. Неправда, каже Йо-Йо. Просто на той час тут було найбільше стиглого лісу. Коли йому виповнюється від 80 до 90 років, його треба рубати. Сталін не винен, що ліс достиг. Сталін узагалі не винен, хочеться мені жартанути, бо ми вже випили по другій. А чому ви рубаєте просто на берегах, запитує Ю. Це ж заборонено законом. Закон приймали дурні, вони поняття не мають про ліс і про гори, каже Йо-Йо. Схил берега буває в 45 градусів, а буває в 30. Немає двох однакових схилів, усе треба робити соотвєтствєнно, з головою. Вирубуєте ліс, а потім нарікаєте на повені, кажу я після третьої. Але Йо-Йо ніколи не погодиться з тим, що повені хоч якось із цим пов’язані. Якщо ліс не рубати, каже Йо-Йо, він слабне і вмирає. Насправді в нас іще замало рубають. А повені від того, що багато дощу, тоді річки виходять з берегів. У 98-му падало три тижні без перерви, вдень і вночі – от вам і повінь. Ю. стає на його бік і каже, що навіть швейцарські експерти це підтвердили. Залишається нез’ясованим, що саме – невже те, що рубають замало?
Йо-Йо не може зрозуміти, чого ми тут шукаємо. Ідіть трохи по гриби, пропонує він. У нього в конторі цілий склад зі свіжими, щойно зрізаними грибами – десятки кілограмів. Але навіть їхній запах не може перебити тяжкого запаху від Йо-Йо. Це, мабуть, піт, налиплий на його тіло за цілих пів століття. У мене сьогодні рощот, Йо-Йо киває на розграфлені папери. Скільки у вашій фірмі людей, питаю. Виявляється, що близько сотні, з яких лісорубів лише три бриґади по сім чоловік. Решта працює в цехах на переробці. Це добрий знак, вважає Ю. – частка лісорубів зменшується, обробка переважає над заготівлею. Вони на правильному шляху.
Ми п’ємо другу пляшку. Йо-Йо розповідає, як замолоду грав на акордеоні – польки, фокстроти і вальс-бостон. Якийсь куркульський синок причепився до нього, щоб він грав коломийку, але Йо-Йо з братами поламали йому всі ребра. Ми сміємося, бо з Йо-Йо треба поводитись обережно. Зрештою, це він у себе вдома, а не ми. Він має право тримати тут усе в своїх руках – лісоруби заробляють у нього по 1,5 тисячі на місяць. Триста баксів? Не так і мало для Лопухова, присвистую я. Ми доб’ємося, щоб знову були Брустури, каже Йо-Йо. Ніякого Лопухова тут не буде. За це треба випити, кажу я.
У нього пухнуть ноги і він вдає, ніби задихається від надлишку тіла. Другу пляшку спорожнено, можна дякувати і йти геть.
Кульгаючи, він випроваджує нас назовні. Ідіть собі трохи по гриби або в ягоди, каже він на прощання. Так, наче йому на цьому дуже залежить. Так він принаймні зрозуміє, чого ми хочемо.
11
Я не записував, не робив нотаток, моя пам’ять надто вибіркова, щоб з усією певністю на неї покладатися. І все ж у ній назавжди відклалося дещо таке, чого я вже не зможу позбутися. Наприклад, ті ягоди, що супроводжували наші пересування горами, ніби якісь патрулі рятувальної служби: спершу чорниці, а потім – упродовж довжелезного кількагодинного сходження вниз тракторною дорогою – ожини, дедалі спіліші, аж не було змоги від них урешті відірватися, щоб іще за денного світла повернутись у село.
Я ніколи вже не забуду ні тих ягід, ні всіх тих запахів, від суміші яких обов’язково з’являється впевненість, що саме так пахне рай.
Я не забуду вже ані запахів, ані спеки, котра, мабуть, їх, ті запахи, найбільше спричинила. А також – як ми на зворотному шляху остаточно замовкли і ніхто не зронив ані слова, поки ми не зійшли у село.
Я вже не забуду той безконечно довгий перехід присілком Яблуницею, всіма його прибережними каміннями. Саме тоді з’ясувалося, що Брустури мають цей витягнутий відросток, фактично ще одне село і, щоб його пройти, слід крокувати приблизно так само довго, як Віднем – коли пішки йдеш із десятого округу у вісімнадцятий.
Я не зможу забути жодного з хрестів – ми виходили на них щоразу, як тільки опинялися сам на сам із полонинською пусткою й тишею. Кожен з них, датований 1848 роком, мав стати хрестом свободи, а виявлявся хрестом порожнечі.
Я вже не зможу забути того сліпця, старого, гнучкого й акробатичного, і як він тримав у своїх довжелезних долонях новий кужіль із чистої білої деревини.
Я не забуду вже тьмяного кафе-бару з гральними автоматами, цього Лас-Веґасу для лопухів.
А також коней на перевалі Леґіонів – як вони вдавали, що ми їх зовсім не цікавимо.
Я вже не забуду тих химерних вантажівок на полонинських порепаних дорогах, як вони скликали своїми пронизливими сиґналами відпущених на волю збирачів ягід.
Звісно, я вже не забуду жодної з двох пляшок горілки, випитих із Йо-Йо та його запахом.
Тим більше я не забуду зоряного неба над Брустурами – від нього так і хотілося по-графоманськи написати щось на кшталт «Такі зоряні ночі бувають лише в Карпатах».
Я не зможу забути кількарічної дівчинки в міському одязі й окулярах, що вилізши на паркан, чекала, поки ми наблизимось, і на моє запитання відповіла «Яна».
І найголовніше – ті живокостові серцевидні темно-зелені зарості над потоком, які все-таки трапилися нам останнього дня, ціле живокостове живе ложе.
Але передусім – ранок першого вересня, коли виявилося, що в Брустурах як ніде на світі багато дітей. Вони йшли з усіх кінців села, з усіх можливих дворів і завулків, у них починалася школа і їхні букети були більші за них.
12
Наступного літа до Брустурів хочуть прийти швейцарські волонтери. Вони розчистять від брухту береги і русло річки, позбирають на схилах пластикові пляшки і розчистять десяток засипаних сміттям джерел. Сподіваюся, що повені не станеться і їм буде куди прийти.
2006.11.23 | Персефона
you're welcome + відро знову про Європу
тут на Майданівсьій вікі колись складали всяке таке ось тутhttp://maidan.org.ua/wiki/index.php/Андрухович
правда, зараз внутрішні лінки на цю статтю адміністратори постирали, тобто вона взагалі ні до чого не прилінкована, я так розмію, тобто знайти її неможливо, якщо про неї не знати. Ну але хоч саму статтю не стерли - і за те спасибі
якщо хто має пароль на віку - можна би і ті брустури туди додати для повноти картини, так би мовити.
--------------------------------------------------------
Цікаво, а хтось буде в суботу на оцій ось їмпрезі відра?
--------------------------------------------------------
Другий день
субота, 25.11.2006
Український Дім (вул. Хрещатик, 2, зала презентацій, 5-й пов.)
9:30–13:00. Перша панель
25+ (За новий кшталт Eвропи)
Модератор: Микола Рябчук (Інститут культурної політики, Київ)
Юрій Андрухович (Івано-Франківськ)
Усього тільки привид. Але він усе ще ходить
Роландас Растаускас (Клайпедський університет)
Ця нестерпна легкість буття европейцем
Януш Онишкєвіч (Варшава/Брюсель, віце-президент Европарламенту)
Куди прямує Европа?
http://www.irf.kiev.ua/ua/anns?doc:int=2713
2006.11.23 | Горицвіт
що саме виправити на вікі?
я не зовсім вловив.***
І ВВІМКНІТЬ ПЕРСЕФОНІ ДОСТУП НА ВІКІ
2006.11.24 | Персефона
та нічого не виправити. можна просто додати ще один текст
якщо це комусь цікаво.а виправляти мабуть нема сенсу, бо це все одно нікому не треба.
Горицвіт пише:
> я не зовсім вловив.
та нема що вловлювати. була сторінка прилінкована. структуру першої сторінки на вікі було змінено коли додали "авторів Майдану", лінк на цю сторінку витерто. тепер вона не прилінкована нікуди. я вже на це звертала адмінську увагу кілька місяців тому, але безрезультатно. байдуже - то й байдуже, мені тим більше яка різниця?
>
> ***
> І ВВІМКНІТЬ ПЕРСЕФОНІ ДОСТУП НА ВІКІ
дякую за увагу, але ні. жодних доступів мені не треба. тим більше, що скоро мабуть все одно зникну надовго.
2006.12.02 | Shooter
Re: та нічого не виправити. можна просто додати ще один текст
Персефона пише:> скоро мабуть все одно зникну надовго.
терористи в CZA?
2006.12.02 | Персефона
ні. я ними аж в середині січня летітиму, а зникну ще до того
Shooter пише:> Персефона пише:
> > скоро мабуть все одно зникну надовго.
>
> терористи в CZA?
див. сабдж.
ні, от закінчить семестр, і я влаштую собі 2 тижні відпустки без інтернету взагалі, а потім 2 тижні в Україні, а потім почнеться новий семестр, і буде багато роботи...
а може за 2 тижні зовсім без інтернету і не захочеться назад повертатися?
а чого це ви раптом зацікавилися?
2006.12.05 | Shooter
Re: ні. я ними аж в середині січня летітиму, а зникну ще до того
Персефона пише:> Shooter пише:
> > Персефона пише:
> > > скоро мабуть все одно зникну надовго.
> >
> > терористи в CZA?
>
> див. сабдж.
>
> ні, от закінчить семестр, і я влаштую собі 2 тижні відпустки без інтернету взагалі, а потім 2 тижні в Україні, а потім почнеться новий семестр, і буде багато роботи...
> а може за 2 тижні зовсім без інтернету і не захочеться назад повертатися?
>
> а чого це ви раптом зацікавилися?
Щоб не попасти на літак з терористами?
2006.12.05 | Персефона
не зрозуміла :-)
Shooter пише:> Персефона пише:
> > а чого це ви раптом зацікавилися?
>
> Щоб не попасти на літак з терористами?
щоб хто не попав на літак з терористами?
ви? так ви ж чехами не літаєте!
я? а чого це ви почали турбуватися?
може то я гальмую сьогодні
2006.12.07 | Shooter
Re: не зрозуміла :-)
Персефона пише:> Shooter пише:
> > Персефона пише:
> > > а чого це ви раптом зацікавилися?
> >
> > Щоб не попасти на літак з терористами?
>
> щоб хто не попав на літак з терористами?
> ви? так ви ж чехами не літаєте!
заради гострих відчуттів підеш на багато що
> я? а чого це ви почали турбуватися?
Я generally compassionate
2006.11.21 | Олесь Бережний
Ваше щастя
що на цьому форумі вже немає, Богу дяка, отого сертифікованого андруховичененависника, який би умить усе це зафлудив би і обкакав!Якщо серйозно, то цей лінк Ви запостили з якою метою?
Аби просвітити нашу малописемну громаду стосовно того, що існує "Дзеркало тижня", яке більш-менш регулярно друкує щоденники Андруховича? Бо якщо ж Ви бажали запропонувати якусь дискусію і цим пожвавити млявий "дискурс" на нашому культурному Майдані, то цікаво було б почути саме Ваші власні думки щодо можливої дискусії.
Щиро,
Олесь Б
2006.11.22 | Майстер
Його немає, а воно є.
Пан Бережний пише, що немає андруховичененависника. Я не-андруховиче-не-ненависник. Я андруховическептик. Виписав живий клясик усі порохівниці. Давно. І як хтось колись казав, усі його опуси майструються за схемою: "Стою я у Шварцвальді, а ви там у гімні". Та й грамоти підучитися живому клясикові не завадило б. Стилістики. Слововживання. Ортографії.Воістину, часто замилування текстом залежить од розкрученості писуна.
PS. Воно = скептичне ставлення.
2006.11.22 | Shooter
воно є.
Майстер пише:> Та й грамоти підучитися живому клясикові не завадило б. Стилістики. Слововживання. Ортографії.
А приклади можна?
> Воістину, часто замилування текстом залежить од розкрученості писуна.
То як для кого.
2006.11.25 | Майстер
Навмання.
Я не приколупувався й крізь сито-решето не просіював. Що помітив, переглянувши по діагоналі.З нього видно румунський Сиґету Мармацієй на іншому березі Тиси.
= грамотна людина написала б “на другому березі”. Хіба що берегів у Тиси більше, ніж два.
Вони вважаються ще нещирішими від своїх сусідів з Галичини
= за своїх сусідів. А як це “вони вважаються”? По-якому це?
було б дивно, якби цей кульчик у вусі мені просто так зійшов
= ги-ги=ги. Сашол з рук, шо лі? Чи с ушей?
з Тиролю = ви здивуєтесь, але “з Тіролю”.
symphytum cordatum, arctium lappa = родові назви рослин латиною пишуться з великої букви. Хоча писатель таке знати не зобов’язаний. З іншого берега, чи то пак, боку – а нащо тоді згадувати?
що так чи інакше = може, “так чи так”?
покинуті вируби з хаотичними звалищами залишених і вже прогнилих стовбурів = може, “покинутих” чи “кинутих”, га? Розумію, що “покинуті” вже є в реченні. То пошукай же, живий клясику, синоніма, на те ти майстром слова працюєш.
Я вже не забуду той безконечно довгий перехід присілком Яблуницею = може “безконечно довгого переходу”, га?
І це ще якраз управний текст, не те що безпорадні “12 обручів”. Навіть цікавий текст. Про місця мені знайомі.
2006.11.25 | Sean
Точно що навмання
Майстер пише:> не те що безпорадні “12 обручів”.
Я розчулився
2006.11.28 | Shooter
...в "молоко" (або майже)
Майстер пише:> Я не приколупувався й крізь сито-решето не просіював. Що помітив, переглянувши по діагоналі.
>
> З нього видно румунський Сиґету Мармацієй на іншому березі Тиси.
> = грамотна людина написала б “на другому березі”. Хіба що берегів у Тиси більше, ніж два.
Ні. Обидва варіанти вірні. Несуть дещо відмінне змістове навантаження.
> Вони вважаються ще нещирішими від своїх сусідів з Галичини
> = за своїх сусідів. А як це “вони вважаються”? По-якому це?
таки від, а не за. Можна заступитися за сусідів, бути гордим за сусідів, але нещирішими є від сусідів (відрізняються від, а не за сусідів). І чим саме Вам не сподобалося "вони вважаються"?
> було б дивно, якби цей кульчик у вусі мені просто так зійшов
> = ги-ги=ги. Сашол з рук, шо лі? Чи с ушей?
ну...тут ще +-. проте можна списати на новотвір
> з Тиролю = ви здивуєтесь, але “з Тіролю”.
Це питання відверто дискутабельне, причому, обидва варіанти мають право на життя. Андрухович намагається слідувати не-сталінському правопису (Бразилія, етс.)
> symphytum cordatum, arctium lappa = родові назви рослин латиною пишуться з великої букви. Хоча писатель таке знати не зобов’язаний.
Можливо
> що так чи інакше = може, “так чи так”?
знову ж таки - обидва варіанти мають право на життя (не хочу перевіряти контекст)
> покинуті вируби з хаотичними звалищами залишених і вже прогнилих стовбурів = може, “покинутих” чи “кинутих”, га? Розумію, що “покинуті” вже є в реченні. То пошукай же, живий клясику, синоніма, на те ти майстром слова працюєш.
Так знайшов же ж
> Я вже не забуду той безконечно довгий перехід присілком Яблуницею = може “безконечно довгого переходу”, га?
Тут Ви неправі. "Я вже не читаю того довгого листа" чи "я вже не читаю той довгий лист" чи (ще більш окате) "я вже не дивлюся того нудного кіна" чи "я вже не дивлюся те нудне кіно"?
Як на мене - однозначно знахідний а не родовий.
Висновки робіть сам.
2006.11.30 | Майстер
Пане Шутер, ви такий вигадник
Нащо ото писати те, чого не знаєте? Сергія Вакуленка на вас немає. Подивіться, просю вас, хоч би що означає слово "вірний", перш ніж ото писати "обидва варіанти вірні". Не маю ні часу ні охоти вас навчати. А добродій Андрухович мав би брати приклад з Франка, котрий до старості вдосконалював мову. Ба ні, панові Андруховичу у Шварцвальді не до того. На жаль, зі знайомих мені своєю творчістю галичан добре пише тіко Винничук.2006.11.30 | Shooter
Ви не менший
Майстер пише:> Нащо ото писати те, чого не знаєте?
Пардон, але у своїх знаннях Ви абсолютно не переконали. Швидше якраз навпаки - у незнанні.
> Ба ні, панові Андруховичу у Шварцвальді не до того.
Ідіосинкразія лікується дуже важко.
> На жаль, зі знайомих мені своєю творчістю галичан добре пише тіко Винничук.
То на Ваш смак. На мій смак пишуть добре щонайменше вчетверо більше галичан - а саме Андрухович, Винничук, Матіос та Прохасько. Причому, останній подобається найбільше.
2006.12.01 | Персефона
о, то ви ще й майстер з географії
де Андрухович на висоті 425 м., а де ШварцвальдМайстер пише:
> Ба ні, панові Андруховичу у Шварцвальді не до того.
жаба є жаба... а шкода. хотілося Вас поважати.
нічого, мій батько щойно хвалився, що придбав українські тачки - будемо на Різдво насолоджуватися.
2006.11.28 | Олесь Бережний
Навідлиг!
Майстер пише:> Я не приколупувався й крізь сито-решето не просіював. Що помітив, переглянувши по діагоналі.
>
> З нього видно румунський Сиґету Мармацієй на іншому березі Тиси.
> = грамотна людина написала б “на другому березі”. Хіба що берегів у Тиси більше, ніж два.
Шановний Майстре, аж соромно мені стало, коли прочитав Ваші зауваження щодо прози Андруховича. Ви так рішучо й бурхливо почали, що я вже було розкатав губу в очікуванні якихось дійсно приголомшивих перлів потужної критичної думки. Аж гульк, із того всього замість грому небесного витворився, перепрошую, такий собі репресований пердь сором"язливого мишеняти в куточку під лавкою в темній комірчині...
Гаразд, шановний знавцю української мови Майстре, розберемося з Вашими "знахідками". У наведеній Вами першій цитаті я міг би дійсно прискіпуватися до слова "інший", бо зазвичай надаю перевагу вимові та написанню цього слова з літерою "и-". До речі, на цьому ж форумі, зокрема і в розділі "Мова", колись велися бучні баталії з цього приводу. У протилежному моїм смакам (саме так, йдеться тут лише про мовні смаки, а не грамотність!) таборі було чимало достойників, які жваво відстоювали своє законне і граматичне право вживати "і". Пригадується, Отар Довженко, був одним з найпалкіших. Тож наразі не провокуватиму нової бучі. Лишень зазначу, що якби я побачив запропоноване Вами "на другому березі", то вважав би це яскравим прикладом суржику, саме виявом авторської неграмотности, яку Ви буцімто ганите і самі ж якої припускаєтеся. "Грамотна" людина б радше сказала "на протилежному березі", або, ще грамотніша - "на лівому (правому) березі" (залежно від контексту). Адже для чого рахувати береги, коли Ви самі зазначаєте, що їх за визначенням є тільки два! Це Ви, шановний Майстре, очевидьки сплутали українську мову з англійською, де дійсно є суттєва відмінність між словами "another" i "the other". Але і в англійській мові вкрай "неграмотно" б звучав вислів "on the second river bank" (себто Ваше "грамотне" "на другому березі").
Отже, шановний Майстре, мені набагао цікавіше почути Ваші роздуми щодо "12 обручів", які я, на відміну від Вас, вважаю наразі найзрілішім і найдовершенішим твором Андруховича. Це при тому, що і там є деякі речі, які мене не дуже задовольняють і над якими варто було б помізкувати. Щоправда, мені не дуже цікаво спостерігати за Вашим недолугим прискіпуванням до окремих слів. Натомість, чекатиму з нетерпінням на Ваші майстерні взірці серйозного й мудрого аналізу!
Щиро,
Олесь
2006.12.01 | Майстер
Нема на що час тринькати
- тільки на суперечки про Андруховича. Особливо про "12 обручів". От "Московіаду" пам’ятаю. Сподобалася свого часу. Окрім двох сексуяльних сцен. Навіть тоді вони мені здалися зайвими. Потім я погодився з думкою, що сцена феллаціо москвичці певним чином уособлює характерну для вищих приматів манеру показати свою домінантну ролю в стаді, а в образі москвички автір утілив усе геть же ж і не братнє московитське плем’я. Даючи, автір бере. Даючи в пельку москальці, андруховичів герой бере реванш за віковічні кривди… Щось у цьому є. А от сцена з мулаткою в душовій – звичайна еротична хвантазія мастурбанта. Все ж автір у ті часи ще міг помічати, зауважувати, спостерігати. Ще трохи знав життя, умів узагальнювати й аналізувати побачене. Одначе шварцвальдів комплекс уже тоді давав ся взнаки – героя «Моск-ди» звуть не Петро чи Микола, а Отто хвон щось-там.А зараз клясик пнеться маніпулювати віртуальною дійсністю – не помічає життя, а його вигадує. Сюжетні побудови штучні, герої плоско-паралельні на батарейках. Якщо хвантазії бракує, то автір вставляє шматками незахищену десятиртацію про Богдана-Ігоря – та вже ж, не пропадати ж добру ж. І все отсе дивно. Людині, яка місяцями не вилазить зі Шварцвальдів та Цюрліхів, здавало б ся, матеріалу не повинно бракувати. Чого ж?
Ну й мова… Хибує, шкутильгає, шкандибає на всі три. Якось напишу що-небудь детальніше, як матиму натхнення.
Ха! Згадав. Слава йде попереду нас. Їду я з зелених Карпат, в Івановому-Франківську сідаю на потяг до Києва, аж тут по перону прогуло-прошелестіло: «Андрухович! Андрухович!» Їй-бо. Дивлюся – йде з валізою на коліщатах Сам. Жаль, фотоапарат був на дні наплічника – а се варто було сфотографувати. Ну Байрон, Байрон та й годі. Біла сорочка ледь чи не апаш, постава буревісника, що несе іскру творчості крізь тугі хвилі хтивого захоплення, бризки якого не прилипають, а так ото стікають, стікають до ніг… Кумедні ми буваємо, панове…
Мораль: Вивчати життя неспинно, опановувати творче знаряддя неухильно, гострити й шліфувати. Досягати «тончилова». І буде нам радість.
Після-Нашкрябум. Нє, Андрухович іще нічо супроти поваляєвого карподереша. А ще ж Таня Малярчук – юне дарованіє. Або Ірен Роздобудько – геть же ж і не юне і не дарованіє. Про стронґовського мовчу – то позасистемне явище.
Або візьмімо Бережного Олеся Гарні придумує ідеї для творів – і не вміє з шикарної затравки скомпонячити клеву річ. Бракує чуття мови чи що? Ну опиши ти, автіре, що відчував фінський снайпір, сидячи на гілці! Яка на дотик люфа отеї ручниці в 50-градусний моріз! Яка пара з рота йде … Чи не йде при такому зусмані? Як спирт у кендюх протікає, заїдений снігом і квадратиком шоколаду – і більше нічого за чотири дні. Не застрягай на другорядних деталях, які заважають. Бо танк-дредноут у боях участі не брав, узагалі тільки дослідний зразок був, але то таке, фактурні правки. Зроби, автіре, оце все, замішай на добрій мові – а вона ж сама вивозить, чесно! – і все, ти клясик.
2006.12.01 | Персефона
кгм... це ви своє сприйняття Андруховича описуєте?
Майстер пише:> Ну Байрон, Байрон та й годі. Біла сорочка ледь чи не апаш, постава буревісника, що несе іскру творчості крізь тугі хвилі хтивого захоплення, бризки якого не прилипають, а так ото стікають, стікають до ніг… Кумедні ми буваємо, панове…
>
дійсно, ви буваєте куменді, панове. втім... ваш опис вельми еротичний і трішки ображений... викликаємо зіггі фройда
дивно, може я старію, але на мене Андрухович на пероні (правда, Берлінського двірця) справив зовсім інше враження, ніж на вас. Хтивого нічого не було. Мабуть, потяг був іншого гатунку
але найбільше дивно, коли талановиті люди настільки ... нещасні(?), що не можуть змиритися з існуванням інших талановитих людей.
От за що, а за оцю делікатність стосовно інших людей - більше чи менше талановитих, Андруховича можна тільки поважати.
2006.12.01 | Майстер
З чим миритися
Персефона пише:> але найбільше дивно, коли талановиті люди настільки ... нещасні(?), що не можуть змиритися з існуванням інших талановитих людей.
Та ні, шановна Персефоно. Талановиті не можуть змиритися з лінощами інших талановитих людей, а не з існуванням їх, талановитих. Бо якщо відверто, то талант у добродія Андруховича таки є. Є змога і, либонь, є час працювати. То чого ж він нічого путнього не сотворить? Життя волає темами такими, що томи можна ваяти і люди втрьох кожну книжку читатимуть, одпихаючи одне одного, щоб не застувало. Нє, всі наші писуни-естети такі витончені (в сенсі тонесеньких книжечок), усі постмодерністський дискурс гламурно креативлять... Навіть Капранови (поважаю) нєкую Катерину Хінкулову нащось надрюкали. А "Кальварія" спеціально добирає недорослих автірок, котрі тільки про дефекацію-мастурбацію й можуть.
Ну їй-бо як у класика - Якби ви знали, паничі, то ви б елегій не творили. Зручно й затишно сховатися у Шварцвальді чи під ковдрою матючної порнухи від реалій, од колосальних от-от-от геополітичних зсувів. Єс, сабж нашої розмови періодично розряджається філіппіками, одначе тоті філіппіки мають бути підкріплені зачитаними томами, а не такою халтурою, як "12 обручів".
От перед Дністровим знімаю картуза. Якщо він ще зуміє перейти в наш час, то взагалі...
Не ждіть Різдва.
2006.12.01 | Олесь Бережний
починали буцімто про текст, а закінчили як всігди!
Шановний пане Майстре!Мені щиро шкода, що Ваша аналітична блискучість сходить нанівець, тобто з набубнявілих було бруньок аналітичного розгляду текстів Андруховича усе скотилося, як либонь і завжди в подібних випадках, до банальности оціночних суджень щодо самої особи автора. Пхе!
Щодо "поваляєвого карподереша" - коментувати не буду. Відносно текстів Тані Малярчук не поділяю Вашого скептичного ставлення. Натомість маю вельми позитивне враження від її прози та залюбки потеревенив би докладніше. Про стронґовського я вже висловився в иншій гілці. Радше, це Отар відповів Вам, але я повністю погоджуюся з тією відповіддю. А от щодо Олеся Бережного - то це повна для мене несподіванка! Щиро дякую, що прочитали "Пінгвінів", але тут, у цій гілці, обговорення чеснот чи недоліків фінських снайперів або ж мого нечуття мови виглядає недоречним офтопіком. Для цього є купа инших місць і сайтів. Якщо бажаєте висловитися з приводу моїх текстів деінде - обіцяю неодмінно уважно вислухати будь-які зауваги.
Щиро,
Олесь Б
2006.12.02 | Майстер
Бракує
мені часу на "аналітичні розгляди" текстів Андруховича. Скажу тільки, що був я прикро вражений уперше, коли автір, якого я відношу до певним чином читабельних, написав отого знаменитого опуса про Станіславув, у котрому до війни жили такі гарні, цікаві, своєрідні, приємні, культурні люди (гейби він то видів), а по війні налізло якохось диких українців з навколишніх сіл. А вдруге був прикро вражений, коли почитав трохи "12 обручів". Щоправда, то були обручі, скачані з І-нету, тож, либонь, стилістичних неоковирностей, промахів та граматичних лаж навставляв сканувальник, бо в паперовому виданні того вже зна-ачно менше - ось вона, скромна й невдячна редакторська праця. Одначе лажі й неоковирності в наступних "текстах" трапляються занадто часто як для людини, що її деякі Персефони позиціонують яко взірець. (До речі, раніше письменники писали романи, повісті, оповідання, а тепер пишуть "тексти". Гм.) Я взагалі не люблю, коли письменник дозволяє собі зухвалість не володіти словом БЕЗДОГАННО. Ну коробить мене, коли Сам Голова Самої Спілки Письменників не знає різниці між "компанією" та "кампанією" і власноручно, своїм геніяльним почерком, пише: "розгорнули проти мене брехливу компанію". Ти ж не міністр і не президент, щоб бути недорікою. Як на мене, письменник має право трохи щось не знати, коли він уміє змалювати яскраві небуденні ситуації, яскраві небуденні-непересічні образи, вибудувати сюжет, коли він переповнений пережитим і йому є що сказати... А коли він пише, як кажуть кіношники, "гур-гур", викладає на папір патьоки розумової слини, коли обирає манеру письма, яка передбачає перетікання слова туди-сюди, передбачає якісь словесні завихрення й словесні бризки - то, будь ласкав, знай те слово, володій ним, бо заб'ється річище-струмочище й смердітиме застоєм. От!2006.12.02 | Shooter
Мее-е-е-ені-і-і-і бра-а-аку--гу-є....
(і далі по тексту на нуту приспіву гімну небіжчика, дивним способом воскреслу в путінській Росії)Майстер пише:
> Ну коробить мене, коли Сам Голова Самої Спілки Письменників не знає різниці між "компанією" та "кампанією" і власноручно, своїм геніяльним почерком, пише: "розгорнули проти мене брехливу компанію".
Надіюсь, то був не Андрухович?
Чесно: антиандруховичівська ідіосинкразія починає вже вражати...глибиною та масштабами. Доречі, Андрухович не в Шварцвальді народився і Шварцвальд не запатентував - решті теж дозволено туди попасти. Тим же ж шляхом що і Андрухович - через тексти.
P.S. А Перверзія таки краща.
2006.12.03 | Персефона
дався вам той Шварцвальд
Shooter пише:> Надіюсь, то був не Андрухович?
всі вони андруховичі
>
> Чесно: антиандруховичівська ідіосинкразія починає вже вражати...глибиною та масштабами. Доречі, Андрухович не в Шварцвальді народився і Шварцвальд не запатентував - решті теж дозволено туди попасти. Тим же ж шляхом що і Андрухович - через тексти.
>
я взагалі ніяк не можу зрозуміти, до чого тут нещасний Шварцвальд. Андрухович зовсім не в Шварцвальді, та й вже як на то пішло - що такого особливого в Шварцвальді, щоб за це можна було так ненавидіти? Ну от я цілий минулий рік прожила в самісінькому Шварцвальді, і що тут такого?
Між іншим, мене вразило, наскільки Шварцвальд схожий на наші українські Бескиди. Та навіть на Чорногору трохи схожий - там є таке одне місце якщо з Фельдберга переходити на Тодтнауберг - викапана Маришевська, якщо на неї дивитися з-під метеостанції на Пожижевській.
А так - ті самі квіти, ті самі гриби, ті самі запахи... ну звуки трохи інші - бо там якісь мудаки тренуються на літаках літати - цілу осінь і весну кола намотують над головою. цивілізація, одним словом... а вівці такі самісінькі, як наші українські. і смердять так само
> P.S. А Перверзія таки краща.
А мені найбільше центрально-східна ревізія сподобалася. Потім обручі. І потім аж перверзія. Московіада сподобалася найменше. Почекаємо весни - має бути берлінський роман... ну чи не роман...
2006.12.05 | Майстер
Мені?
І як це "дався"?Шварцвальд - це узагальнене. Можна писати "Цюрліх". Коли автір прохід присілком Лопухового порівнює (ги-ги) з якоюсь там гулицею любого Цюрліха... У Левка Толстоя буда така дитяча байка "Граблі". Пам'ятаєте? Приїхав спудей додому в село, та й усе йому не так, усе погано, та й геть забувся він сільське життя. Навіть як граблі називаються забувся. Поки на них не наступив... Будьмо обережні, приїжджаючи з цюрліхів у Станіславув. Чи все-таки Івано-Франківськ?
2006.12.05 | Персефона
я взагалі-то Шутерові відповідала
якщо ви не помітили. але і вам відповім, якщо ви так дуже хочете.Майстер пише:
> І як це "дався"?
мовчки.
> Шварцвальд - це узагальнене. Можна писати "Цюрліх". Коли автір прохід присілком Лопухового порівнює (ги-ги) з якоюсь там гулицею любого Цюрліха...
Ну і що тут такого?
А коли я улюблену Пожижевську із улюбленим Фельдбергом порівнюю - це нічого? Чи також гріх "що кличе про помсту до неба"? А коли Високий Замок у Фрайбурзі з аналогічним у Львові? А коли вітер на Коста дель Сол жене хвилі цілком як на Казантипі? А пейзаж там - щось середнє між Асізі і Судаком? А Соснові береги озера Коучічінг - як Рось між Білою Церквою і Дніпром? А коли вид з Рош де Нев в бік протилежний від Женевського озера нагадує мені Близницю? А колір води в Копенгагенських каналах в жовтні - озеро Несамовите в червні? А сморід в деяких закамарках Амстердаму - засцяні і закурені брами центрального Львова? А коли їду велосипедом попри річку Дон в Торонто - теж би мене мало блискавкою вдарити, чи як?
> У Левка Толстоя буда така дитяча байка "Граблі". Пам'ятаєте? Приїхав спудей додому в село, та й усе йому не так, усе погано, та й геть забувся він сільське життя. Навіть як граблі називаються забувся. Поки на них не наступив... Будьмо обережні, приїжджаючи з цюрліхів у Станіславув. Чи все-таки Івано-Франківськ?
Ви дуже вдало підібрали байку, взявши собі роль мудрого батька. От тільки далеко не всі "селюки" мудрі, і не всі "міщуки" дурні й пихаті. (їй-бо не знаю, за кого ви себе маєте). І це ще треба бути Андруховичем, щоб вміти з такою глибокою симпатією розповідати і про вчительку з того затурканого Лопухова, і про її внука на перше вересня, і про багато іншого, і запалювати тою симпатією тих, хто приїде туди, чи кудись інде, щоб реально щось допомогти, а не тільки фиркати на форумі демонструючи ксенофобські мотиви. (саме так, ксенофобські - бо тільки назвеш якусь чужинську назву - вже почалася алергія.)
Бабця з якою я живу в Торонті часто згадує, що їй все казала одна нині покійна жінка: "Пані Славо, наші люди такі мудрі, а такі дурні!!!" Ото і я не можу зрозуміти - такі мудрі, і все так вміємо, і робимо так багато важливого і корисного - а як на сусіда відро помиїв не вилив - день пропав. Поки в Андруховича корова не здохне - не буде спокою.
Якщо він робить погано - зробіть краще. Напишіть книжку про Україну, яку читатимуть українці, німці і поляки. Не можете написати - ну то чого ви на нього напосілися? Він же ж не розказує вам, як правильно фільми дублювати. Нема на вас Монтян з її прикладною теорією лохівництва.
2006.12.06 | Майстер
Це вам не книжонки пописувать...
Задавили ви мене, така бувала в бувальцях... Бо ж я ще 15 років тому щиро вважав, що ніякого Того Світу не існує, що за колючими кордонами ССССР починається прірва у відкритий космос, і що всі негритянські демонстрації протесту фільмують у павільйонах студії ім.Довженка, а джинси шиють на Зеленому Клині, щоб у радянських людей був стимул до праці... Та занадто багато людей оповідають, що бували Там! І ви теж. Стільки всього перелічили. Може, Закордоння існує? Я й на Андруховича, либонь, наїжджав не через деяку слабину у творчості, а через те, що десь глибоко під діяхрагмою здавалось мені - бреше він про Шварцвальд і Цюрліх! Нема ніяких Цюрліхів, є тіко Донбас непроходимий, та Пожежевська, та синій Світязь, на другому березі якого в лісах і болотах складають "Лексуси" й "Гамери" для скоробагатьків...А дублювати важко.
2006.12.07 | Shooter
то не мені
Персефона пише:> Shooter пише:
> > Надіюсь, то був не Андрухович?
>
> всі вони андруховичі
> я взагалі ніяк не можу зрозуміти, до чого тут нещасний Шварцвальд.
Це до діда Зіггі потрібно звертатися. Оскільки Шварцвальд в даному випадку - це в декого явно тотемний символ. З ряду там "Брюгге - зацофана Прибалтика", "Андрухович - Шварцвальд", "НАТО - нєт!", етс.
> > P.S. А Перверзія таки краща.
>
> А мені найбільше центрально-східна ревізія сподобалася. Потім обручі. І потім аж перверзія. Московіада сподобалася найменше. Почекаємо весни - має бути берлінський роман... ну чи не роман...
На смак нєт, проте ЦСР - це не фікшн в її ангельському значенні, і тому непорівнювальна. А Перверзія з "4 порівнювальних" таки найколоритніша, як на мене.
2006.12.03 | harnack
Анумо знову україномовити!
Гадаю, українці ще пам'ятають оте "Анумо знову віршувать"!Ось як Андрухович недовіршовано рече:
3. Що саме (Які ідеї? Які загрози? Яким цінностям?) могло би спонукати Вас ще раз "встати і вийти"?
Та я б уже й зараз [у смислі "тепер" ЧИ "невдовзі, незабаром"?] вийшов – загроз і «поганих новин» більш ніж достатньо. Я думаю, цей настрій характерний для дуже багатьох людей, він не є якоюсь моєю індивідуальною заморочкою. Проблема не в нашій готовності встати і вийти – проблема в тому, що хтось таки має повести. Від цього нікуди не дінешся. Якийсь організаційний центр, якісь лідери (і не «якісь», а сильні) – причому і в моральному сенсі теж, сили добра одним словом, безстрашні, розумні, яскраві й харизматичні. Ви таких знаєте? Я, здається, ні. Це не означає, що ми стиснемо зуби і будемо їх чекати, аж вони до нас зійдуть із неба. А що ж це тоді означає? Давайте [ДАВАЙТЄ?] думати разом.
http://maidanua.org/static/mai/1164135858.html
Два оскомисті огріхи: "зараз" та "давайтє" - доказ, що Андрухович таки покалічений москальством, знемовлений та знеукраїнений, або принаймні недоукраїнений.
І він виріс у Івано-Франківську?
Щодо ЗАРАЗ/ТЕПЕР: Там отак мовлять, з дощертним відчуттям як треба міркувати та мовити, щоб впоратися [ОТАКОГО СЛІВЦЯ В РОСІЙСЬКІЙ НЕМАЄ] із українською природою пори та часу:
1) - Іванку, ану ходи сюди!
- Зараз, мамо!
- Не зараз, а таки тепер!
2) - Терпеливості, панове - зараз зійде сонечко, зараз засяє світло (зараз світ засвітає), навкруг провидніється, а тепер, ще до світанку - ще не пора рушати в похід!
Щодо "давайтє", Андрухович зміг би був впоратися таки суто українською психологією - отак:
1) Давайте [ДАВАЙТЄ?] думати разом.
А ТРЕБА:
2) Анумо думати разом.
3) По/думаймо разом.
4) Ану думаймо разом.
Й отакі кацапокаліцтва ополонили стилістику Андруховича, Андруховича знепореного безчассям (де "зараз" = "тепер") та психологічним увідчуженням ("давайтє" = російська психологія). Анумо знову вживати "анумо"!
2006.12.08 | harnack
Про Андруховича на УП
А там переважно московіадці розбазікались:http://forum.pravda.com.ua/read.php?2,1620458,page=1
2006.11.22 | Олесь Бережний
скептичне ставлення
Майстер пише:> Пан Бережний пише, що немає андруховичененависника.
Пане Майстре, це Ваше подвійне щастя, що Ви не знаєте про кого саме я оте писав. Але, Богу дяка, той персонаж уже певний час на нашому форумі не засвічується/засмічується.
> Я не-андруховиче-не-ненависник. Я андруховическептик.
Вітаю, шановний Майстре! Ви зараз маєте нагоду спілкуватися з огульним скептиком по відношенню до всього в світі, не тільки одного окремого автора з Івано-Франківська.
>Виписав живий клясик усі порохівниці. Давно. І як хтось колись казав, усі його опуси майструються за схемою: "Стою я у Шварцвальді, а ви там у гімні".
Не скажу за всі опуси Андруховича, хоча прочитав їх багато, але стосовно Шварцвальду, НМД, варто чітко розрізняти його прозу, поезію та есеїстику.
>Та й грамоти підучитися живому клясикові не завадило б. Стилістики. Слововживання. Ортографії.
Постійно підучуватися грамоті ВСІМ нам ніколи не завадить! Навіть Лєнін про це тричі завісчав!
> Воістину, часто замилування текстом залежить од розкрученості писуна.
Авжеж. Я б сказав - не тільки часто, але завжди. Ну то й що? Замилування паганим текстом не відбуватиметься навіть і за умови супер-пупер розкрученості. Певен, що Ви чудово розумієте на які тексти і які імена я натякаю.