11/27/2006 | Pidpalyj

© КРИТИКА. 10 2006 рік
Павло Швед


Samvydav.net:
безмежжя та межі постмодернізму







Малюнок Володимира Казаневського

Самвидав – так уже історично скла­лося – мав в Україні для розвитку та поширення доволі сприятливі, на­віть тепличні умови. Самвидав є, як назвав це Микола Рябчук, іронічною реплікою до іншого, також не менш цікавого та по-своєму унікального фе­номена, держвидаву – а цей править за виразника тоталітарної етатизації суспільства, одержавлення тієї пуб­лічної сфери, її інфраструктур та ін­­ституцій, у якій, власне, й мала би функ­ціонувати література. Можна на­важитися припустити, що література як царина творчости й свободи була чи не найскладнішим викликом то­талізаційній стратегії режиму. Лі­те­­ратура в умовах тоталітаризму, особ­­­­ливо україномовна література, що завжди мала додаткову національну («мазепинську», «петлюрівську», «бан­­­­­дерівську»), одним словом, суб­вер­сивну специфіку, поставала як ре­­зультат своєрідного компромісу: з од­ного боку, режим не міг обійтися без куль­турної ідеологізації та леґітимації за­собами літератури, з другого ж – художня творчість, особливо пое­зія, була тим типом дискурсу, який най­важче піддавався поглинанню з боку ідеоцентричного дискурсу новомови. Відтак небезпека неґативного для се­бе балансування «здобутків і втрат» змушувала владу вдаватися до дещо відмінної тактики: якщо жодному, навіть найжорсткішому тоталітаризмові не під силу контролювати буквально все, що може написати той/та або інший/інша з його підданців, то порятунок уможливлювало би тільки повне ма­те­ріяльне та цензурне підпорядкування інформаційної інфраструктури су­спіль­ства, обмеження не так того, що може бути створено, як того, що вдасться по­ширити, прочитати, відрефлектувати, а отже, перетворити на культурний факт. Генеральний задум розв’язання цієї «літературної дилеми», якщо він колись справді існував, полягав би в поступовій, але невідворотній герметизації дискурсу за допомогою відповідних операцій фільтрування, задля того, щоби дозволене й офі­ційне стало водночас і межею мож­ливого. Процес фільтрування був ба­гаторівневим і обіймав і повний контроль над культурною інформацією, яка могла потрапляти з-за кордону або за кордон, і поточну внутрішню цензуру й опіку силами спеціяльно створених контрольних інституцій, як-от централізована Спілка пись­менників, держвидавництва, система каґебістського нагляду тощо. Не менш важливою була практикована з герметизаційною метою культурна ам­незія щодо попередньої традиції. Такі операції були певною формою утопії, перверсивною мрією про машину ідеального контролю та маніпулювання, яка в реальних умовах не досягала, та й не могла досягти бажаних ре­зультатів. Власне, самвидав і став свід­ченням їх утопічности, кинувши режимним зусиллям виклик у всіх трьох напрямках: несанкціонованим спілкуванням із закордоном, підхоп­ленням естетичних позицій інших, досовєтських або ранньосовєтських епох, і посяганням на святая святих контролю – вибудовуванням власних, альтернативних до офіційних інфор­маційних інфраструктур, непідвладних волі невсипущого тоталітарного ока.
Напевно, не випадково новий ін­тернет-проєкт, запущений 2000 року за сприяння Міжнародного фонду «Відродження», отримав назву samvydav.net. Найочевидніше, така назва відбивала головну ідею, яку намагалися втілити творці цього дітища, а саме – можливість для авторів вільно, без­перешкодно та, що в українській си­туації межі тисячоліть не менш важ­­ливо, безкоштовно публікувати власні тексти. Однак така можливість вільного розповсюдження зовсім не вичерпувала символічного паралелізму поміж латинізованим samvydav’ом та його кириличним попередником. Власне свобода естетичного вислову та вислову взагалі, попри її безперечну цінність, становила лише один вимір того феномена, яким став самвидав 1960–1980-х років. Не менш важливими були обмеження, що їх безжально накидали цій свободі, а відтак його опозиційний, несанкціонований і навіть кримінальний характер. Самвидав був зародком громадянської сфери в умовах посттоталітарного суспільства післясталінської доби. Samvydav.net, хоча його й задумували передовсім як мистецький проєкт, як альтернативну платформу, що надавала би простір для позамейнстримних культурних голосів в обхід або й усупереч «усталеним со­ціяльним та псевдокультурним струк­турам», ніколи не відмовлявся від політичних цілей. Ба більше, називаючи у своєму маніфесті українське ми­стецтво «дискурсом звільнення», творці літпорталу свідомо співвідносили себе і з панівною ще донедавна в Україні традицією розглядати літературу як засіб боротьби й евентуального звільнення, і з потужною традицією европейського аванґардизму/мо­дер­нізму, який, усу­переч усталеному уявленню, дуже часто розглядав мо­дерністську есте­тич­ну революцію як­що й не як основу, то принаймні як вагому частину за­гальної суспільної трансформації та еман­сипації. Цим samvydav, поряд із іншими тенденціями, позначив іще одну надзвичайно важливу зміну в культурних по­глядах в Україні межі тисячоліть: те, що впливові лі­тературні кри­тики 1990-х, на кшталт Соломії Пав­личко, втом­лені ву­ль­­­ґарною по­­лі­­тизацією лі­­тератури за со­вєт­­ської доби, вва­­жали за ваду, маніфест просто констатував, не вбачаючи по­­­треби якось по­яснювати або ви­правдовувати. Втім, реабілітація політичного в естетичній сфері мала небагато спільного з по­глядом на літе­ра­­туру як на про­паґанду. Оз­на­чення «дискурс звільнення» вка­зувало рад­ше на онтологічну по­­літичність ук­­ра­їнської лі­те­ратури, на те, чим вона була вже завдяки самому фактові сво­го існування, без­відносно до наявности чи відсутности суспільно-громадянських мотивів або свідомих політичних на­­мірів її творців. Із цього погляду, український модернізм, обстоюючи, хай часто й доволі обережно, автономність естетичної сфери, приховував у собі значно потужніший субверсивний заряд, аніж сповнена громадянського патосу так звана «народницька» література, оскільки містив універсальний еман­сипаційний потенціял. Слушність та­кого твердження можна простежити за ступенем леґалізованости різних блоків національної літературної тра­диції в совєтському культурному, а отже, й ідеологічному, каноні: майже вся література XIX – початку XX сто­ліття була безболісно інкорпорована у схвалену схему офіційної культури, тоді як найбільшому замовчуванню та забуттю підлягали саме найменш політичні, найбільш «модерністські» автори на зразок Семенка, Домонтовича або Костецького. Очевидно, такі про­цеси інкорпорування/замовчування свідчать про необхідність подвійного пригнічення української культури для тоталітарного/імперського центру: тоталітарний совєтський режим прагнув передусім унеможливити існування альтернативних ідеологій чи навіть думок і обмежити естетичну свободу як один із проявів свободи взагалі, тоді як з імперського погляду йшлося найперше про те, щоби ствердити меншовартість і провінційність культури колонії щодо вищої імперської культури. Зважаючи на недвозначну кореляцію між модерністю і вищістю, що усталилася в XX столітті, саме український модернізм ставав об’єктом подвійного притлумлення. Політичність модернізму полягала у вибухонебезпечному поєднанні гро­мадянської українськости, модерної повноцінности й естетичної свободи, що були загрозою і для тоталітарного, і для імперського аспектів совєтського режиму. Якщо samvydav.net реабі­лі­тував політичне, то саме в цьому специфічному значенні онтологічно політичного, яке й робило українську літературу дискурсом звільнення.
Варто зауважити, що суспільна атмосфера кінця тисячоліття без­пе­речно заохочувала до таких пере­осмислень. Час запуску проєкту, 2000 рік, збігся з дедалі виразнішими процесами реавторитаризації по­лі­тичного режиму в Україні з відповідним наступом на права та свободи гро­мадян. З огляду на зростання неефек­тивности інституційної політики в розв’язанні нагальних суспільних про­б­лем і конфліктів, дедалі біль­шого значення у протистоянні шир­шого суспільства та синильного пре­­­зидентського авторитаризму, що намагався відродити деякі репресивні практики пізньосовєтської доби, на­бувала зміцніла за роки незалежности позадержавна громадянська сфера, яку конституювали різного штибу НДО, незалежні медії та інституції. Не заперечуючи значення інституційної політики в поваленні авторитаризму в Україні, а саме інститутів парла­мен­таризму, виборів і політичних партій, у ретроспективі очевидно, що одні з найпотужніших викликів режиму надійшли з двох структурно подібних сфер, на які кучмізм був найменш здатний адекватно відповісти, а саме – вуличного протесту та мережевого спротиву. Обидві ці сфери мали низовий характер, а також великий ступінь роззосереджености, неієрархічности організації та роїння, вимагали зовсім інших методів нейтралізації, ніж за­стосовувані до традиційних медій та інституйованих засобів політичної бо­ротьби. Яскравим прикладом може бути справа «Української правди» та Георгія Гонгадзе, що стала своєрідним каталізатором того ліберально-де­мо­кратичного руху, що завершився Помаранчевою революцією. Пам’ятаю, Микола Вересень у неперевершеному авторському кінопроєкті «Епоха Кучми» окреслив цю справу майже по-гантинґтонівському як зіткнення ци­вілізацій. І справді, проблема «Ук­раїнської правди» увиразнила цивілізаційну розбіжність і безнадійну ана­хронічність кучмізму, взорованого на брєжнєвський режим, щодо тих глобальних процесів, які відбувалися в світі в останні десятиліття. Авто­ритарний режим Кучми міг закрити газету або написати темники для те­леканалів, сфальшувати вибори або шантажистськими методами зігнати парламентську більшість, але він не мав жодного уявлення, як узяти під контроль український інтернет, чия відкрита архітектура була навмисно створена в такий спосіб, щоби запобігти цим узурпаціям. Отож модерна концепція ієрархічної влади, що її сповідував, хай як неповноцінно, Кучма, змушена була відступити перед постмодерною гетеротопністю інтернету.
Samvydav.net, як і його попередник, волею обставин також став одним із численних вузлів мережі опору, яка в цей час почала формуватися в ук­раїнському інтернеті. Прикметно, що перші публікації, розміщені на сайті, стосувалися саме акцій протесту зими 2000 року, а принаймні один із організаторів проєкту, Андрій Горбаль, був їх активним учасником і реґулярно постачав свіжі новини про те, що відбувалося на вулицях. Через певний час Рідаксія, як називали себе організатори, відмовилася від ідеї поточного інфор­мування, оскільки вже існувало кілька спеціялізованих сайтів, як-от та ж «Українська правда», що подавали детальнішу та своєчаснішу інформацію, однак зберегла постійну рубрику «Кучмагеть», присвячену проблемам електронного спротиву. Опубліковані тут тексти мали переважно глибоко іронічну або й саркастичну тональність, на кшталт відкритих листів, написаних напівграмотною українською мовою нібито від звичайних громадян України, обурених цинічними діями опозиції, або конкурсів на загальну тему «Хто краще відмаже Данілича».
Особиста заанґажованість окремих авторів і самвидаву як інституції по­літичною боротьбою, а також пев­на типологічна схожість загальної суспільної ситуації уподібнювали samvydav.net до самвидаву пізньосовєтської доби. Проте було би перебільшенням тлумачити його як суто чи хоч знач­ною мірою політичний проєкт. Samvydav політичний лише настільки, наскільки homo sovieticus нездатний на вільну естетичну діяльність. Не менш недостатньо і навіть помилково було би говорити про samvydav.net, аналізуючи зріз опублікованих на сайті текстів. Для середовища, що сповідує відкритість як один із базових принципів, репрезентативними будуть не так специфічні характеристики окремих текстів чи навіть якась спільна об’єднавча естетична платформа, як сама відкритість, що є свідченням намагань уникнути властивих модерній культурі класифікаційних та інтерпретативних підходів до літератури, намагань обі­­йти вічне модерне прагнення до до­мінування, яке завжди криється в претензіях часописів та інших куль­турних інституцій на леґітимність ви­рішувати, що і чому є вартим опуб­лікування. Однак таке постмодерне праг­нення винести владу за дужки має і зворотний бік. Протягом понад двох сотень років, відколи з’явилися перші модерні літературні часописи, бути опублікованим, дебютувати хо­ча б маленьким оповіданням або ко­ротеньким віршиком – означало здо­бути певне символічне визнання, і чим впливовішим був той чи той ча­сопис у певній культурі, чим біль­ший символічний капітал мали його засновники, автори та критики, тим вагомішим було й саме визнання, що часом зумовлювало всю подальшу літературну кар’єру. Недаремно тра­диційне літературознавство ще й сьогодні подає інформацію про дебют певного письменника як безумовно значущу річ, що в парадигмі модерної культури і справді має неабиякий сенс. Але це саме та логіка владного символічного капіталу й авторитету (у значенні au­tho­rity), якої творці сайту, здається, намагалися якнайретельніше уникнути. Друкуватися чи не друкуватися на samvydav.net стало цілковито особистим рішенням автора, незалежним ані від чиїхось суб’єктивних естетичних суджень, ані від політичних міркувань, ані, врешті, від такої звичної для ук­раїнської ситуації корпоративної кон’юнктури. Програмово заявляючи про своє бажання відмежуватися від мейнстримної української культури, більшість інституцій якої і справді вже давно здискредитували себе найперше своєю невідповідністю до вимог часу (випадковим прикладом може бути Шевченківська премія), автори проєкту відмовилися відтворити властиві цій культурі владні механізми чи хоча би спробували звести їх до мінімуму. Єдиною підставою доступу до ресурсу є українська мова текстів, утім, трактована дуже широко: від загальноприйнятого літературного стандарту до суржику, сленґу чи навіть російської мови, транс­крибованої українськими літе­рами. У такому трактуванні криється, щоправда, перше ідеологічне обме­ження, властиве цьому інтернет-середовищу, відвертий прояв тієї влади, якої воно нібито обіцяло позбутися. Воно є результатом поширеного лі­берально-націоналістичного світо­гляду, властивого сьогодні молодим українським інтелектуалам, лінґві­с­тичним складником їхньої візії то­го, хто має право належати до сучас­ної української культури, а от­же, й нації, і хто цього права поз­бав­­лений. Давнє та підставове для он­­то­логічно політичного статусу ук­ра­їн­ської літератури розмежування між імперською, російськомовною та національною, україномовною куль­турою, попри значне, а інколи на­віть межове розширення рамок по­няття україномовности, досі є чинним, як і століття чи півтора тому.
Перший проміжний висновок, що напрошується після цих коротких мір­кувань, полягатиме в тому, що sam­vydav.net, наділений низкою спе­цифічних рис, як-от відкритість, від­мова від авторитету і претензій на право класифікувати й інтерпретувати, нездатність делеґувати символічний капітал чи бути леґітимізаційною інституцією для культурно нормального та прийнятного, не є часописом у звичному, модерному значенні цьо­го слова. Більшість присвячених ук­раїнській літературі інтернет-сайтів, таких як www.krejda.org.ua або www.potyah76.org.ua, за структурою так і залишилися звичними друкованими часописами, що були перенесені в мережу з фінансових чи якихось інших міркувань. Натомість samvydav.net став чи не єдиним сьогодні літературним інтернет-проєктом, який поклав со­бі за мету послідовно дослідити й ви­користати всі ті можливості, що їх цифрове середовище відкриває як новий простір існування літератури. Разючу різницю між ними можна чітко побачити, порівнявши паперову версію «Потяга 76» й «Антологію українського самвидаву», що стала друкованою реінкарнацією літпорталу. Якщо «Потяг 76», здається, нічого не втратив, знову повернувшися в Галактику Гутенберґа й почуваючися там навіть упевненіше, ніж в електронному форматі, Антологія постала як своєрідний пастиш, іро­нічно намагаючися відтворити на дво­­вимірних аркушах паперу муль­ти­медійність, інтерактивність і ба­гатофункціональність інтернету й водночас кепкуючи з недолугих ре­зультатів такого відтворення. Антологія спромоглася, і не останньою чергою саме завдяки цій іронічній дистанції, дещо наблизитися, наскільки це взагалі можливо, до вираження суті samvydav’у, але значно більше так і залишилося поза межами видання.
У чому ж полягає особливість ін­тернет-літератури, що заважає адекватно відтворити її в друкованому вигляді? Зрозуміло, що йдеться не про самі тексти у звичному розумінні. Коли говоримо про samvydav.net, виникає спокуса вдатися до зужитого формалістичного формулювання Маршала Мак-Люена, який стверджував, що медії, засіб повідомлення і є, в певному сенсі, самим повідомленням. Така формула, на мою думку, чи не найкраще схоплює головну відмінність між модерною літературою, що спирається на інфраструктуру й інституції книжки, часопису, ви­дав­ництва, мереж розповсюдження дру­кованої продукції, критики тощо, та літературою, що існує головно в електронному середовищі. Як я вже наголошував, на відміну від біль­шости літсайтів, samvydav.net, чия повна україномовна назва звучить як «Лабіринт українського самвидаву», поставив собі честолюбну мету від­творити в зменшених масштабах основні формальні та функціональні особливості інтернету. Саме тому для нашого ана­­лізу важлива найперше політика його архітектури. Саме вона формує те, що можна приблизно означити в цьому випадку як дискурс, тобто ту імперсональну структуру, на кшталт способу виробництва в марксистській теорії або фундаментальної структури фантазії в психоаналізі, котра визначає принцип означення всіх інших консти­тутивних елементів. Спробую про­ілюструвати це на прикладі функції імені автора у середовищі samvydav.net. Як відомо, в другій половині XX століття теорія, знана під збірною назвою постструктуралізму, виступила з рішучою критикою поняття автора. Найвідомішим речником таких поглядів став Ролан Барт, який проголосив «смерть автора» у впливовій одно­йменній статті. Через кілька років Мі­шель Фуко, у притаманній йому манері думки, доповнив спостереження та побажання Барта своїми міркуваннями про функцію автора в модерному культурному дискурсі. Беручи за­гально, вони трактують поняття й ім’я автора як один із топосів влади, що територіялізує значення, надає символічного статусу, формує ка­нон та маґістральний культурний наратив, тобто є одним із базових роз­подільників владного/культурного дискурсу взагалі. Як приклади такого скупчення влади навколо імені автора можна назвати чоловічі псевдоніми письменниць у патріярхальній культурі XIX століття, засилля псевдонімів у часи МУРу чи, навпаки, вперте вживання винятково власних імен у середовищі українських совєтських письменників, що прямо корелювало з претензіями соціялістичного реалізму на об’єктивне відображення дійсности, де автор як суб’єкт був не лише чітко локалізований, але й перебував немовби ззовні свого твору, споглядаючи все з гадано об’єктивної позиції. Samvydav.net не покінчив із поняттям авторства абсолютно, однак його функціонування на сайті позбавляє автора властивих у модерній культурі владних функцій та авторитету. Реєструючися, кожен учасник вибирає собі нік та пароль, і цей нік присвоюється всім його текстам і коментарям. Однак мати нік – це зовсім не те саме, що мати ім’я або використовувати псевдонім. Нік ніяк не пов’язаний з іншими аспектами соціяльної ідентичности й, завдяки імперсональності спілкування через інтернет, не вказує на реальну людину. Один автор може використовувати декілька ніків або кілька авторів мо­жуть використовувати спільний нік. Нік не співвідноситься з ґендером, віком, соціяльним статусом та іншими параметрами особистости, навіть такими професійними, як письменник або поет. У модерній культурі дуже часто було важливіше не те, що сказано, а те, хто це сказав. Із цього погляду нік наділений принциповою еґалітарністю: судження власника одного ніку нічим не авторитетніші від суджень іншого. Він функціонує як чистий позначник, чиста видимість, що лише маркує тексти без жодних намагань їх класифікувати або оцінювати. «Ніки, ніки, ніки, за якими може ховатися хто завгодно: дописувач у районну газету, літня шкільна бібліотекарка, спеціяльна комп’ютерна програма, лавреат Но­белівської премії або вівчарка, не по­збавлена літературних талантів. Можливо, за всім цим стоїть одна лю­­дина? Немає відповіді», – іронізує вступ до паперової версії сайту. Ростислав Семків, рецензуючи Ан­тологію для «Критики», сприйняв це «ховання» за добру монету й зауважив, що більшість імен авторів заховано за мережевими ніками. У цьому твердженні виявляється фундаментальне неро­зуміння відмінности інтернет-літе­ра­тури від літератури доби друку. За­гальна архітектура samvydav.net, те, що я назвав дискурсом, зумовлює в цьому випадку цілком зворотню логіку: навіть наївно вказані справжні імена авторів усе одно сприймаються лише як мережеві ніки.
Узагалі, постструктуралістська/постмодерністська теорія та літературне інтернет-середовище перебувають у надзвичайно цікавому стосунку. Славой Жижек в одному з інтерв’ю звернув увагу на те, що опосередковане комп’ютером середовище або віртуальна реальність мають здатність уречевлювати те, що раніше сприймалося лише на рів­ні абстрактного мислення. Для при­кладу, він пропонує повернути на­вспак стандартне нарікання на те, як віртуальне середовище відчужує суб’єкта від його найінтимнішого до­свіду (скажімо, секс по інтернету, що, за відсутности прямого фізичного контакту, зводиться до мастурбації). Замість інфантильно побиватися за втраченою мітичною невинністю, Жи­жек стверджує, що досвід «сексу по інтернету» дає змогу побачити, що не лише мастурбація є статевим актом із уявним (віртуальним) партнером, але й «справжній» статевий акт є фактично мастурбацією з реальним партнером. На його думку, у віртуальному просторі нас найбільше шокує не те, що колись існувала «справжня» реальність, а тепер є лише віртуальна, а те, що через досвід віртуальної реальности ми ретроактивно усвідомлюємо, що «справжньої» ні­коли й не було. Реальність завжди була віртуальною. Ми цього просто не розуміли. У схожий спосіб фор­мальна/функціональна структура ін­тернету виносить на поверхню, об’єктивує ту зазвичай імпліцитно при­сутню літературну ідеологію, що опосередковує наше сприйняття будь-якого окремого літературного факту. Наприклад, текст, за Бартом, ніколи не даний у безпосередній матеріяльності твору, він є не прямим результатом певних його якостей, а, на­впаки, існує майже незалежно від нього як особливість певного способу сприймання та читання, тобто рецепції. Формальна структура інтернету, у цьо­му випадку, уречевлює ту проміжну ланку, яка відділяє безпосередню матеріяльність твору від потенційної нескінченности семантичних значень і трансформацій тексту, експлікуючи літературну ідеологію, яка, з одного боку, управляє читацькою рецепцією, а з другого – лежить в основі, хоча часто й неусвідомлено, самого процесу створення літературних артефактів. З огляду на це, дещо епатажне, здавалося би, твердження одного з кураторів проєкту, Віталія Мужа, «Ми віримо в текст», постає в зовсім іншому сві­тлі. Текст на samvydav.net, навіть найнаївніший і найбільш графоманський, завжди вже опосередкований своєю формальною структурою, тобто ця структура є водночас і навіть передусім означувальною структурою, тим, що надає значення і навіть, до певної міри, визначає його межі. Саме вона зумовлює засадничу незавершеність кожного ок­ремого тексту, забезпечуючи його від­критість і до внутрішнього корпусу інших самвидавівських текстів (політика сторінки на сайті, їх безпосереднє гра­фічне відображення, а також функція коментаря унеможливлюють існування тексту як відрубного й автономного твору), і до (гіпотетично) нескінченної мно­жини інших текстів інтернету. Не­вимушено натискаючи мишкою, ви можете навіть не помітити, що вже покинули межі власне samvydav.net’у та перейшли на інший ресурс. Деякі тексти, отже, розпочинаються на samvydav.net, а закінчуються чи, радше, тривають десь інде. Особливо продуктивною в цьому конкретному випадку є взаємодія samvydav.net і безкоштовного блоґового ресурсу livejournal.com, на основі якого в наш час формується молоде й надзвичайно своєрідне літературне середовище. Інше центральне для постструктуралістського лі­­те­ра­ту­рознавства поняття інтер­тек­сту­альности набирає в інтернет-просторі уречевленої форми гіпер­тексту або гіперпосилань. Ця технологія уможливлює швидке та легке пов’язання шматків різних текстів в одну гіперактивну мережу, де один текст доповнює, прояснює або, навпаки, заперечує чи модифікує значення інших. Кожен автор, публікуючи свій текст, отримує можливість подати до трьох гіперпосилань, які вважає важливими для поліфонічного звучання його тексту. Окрім того, samvydav.net просто перевантажений гіперактивними елементами: всі рубрики, назви творів, ніки авторів, коментарі, авторські банери і просто уривки випадкових текстів, що хаотично виринають на екрані, є гіперактивованими. Це ро­бить сайт неймовірно рухливим, навіть спочатку тривожно плитким, допоки відвідувач навчиться сприймати таку несталість як власну перевагу. Натискаючи якийсь лінк у цьому ри­зоматичному середовищі, що втілює улюблений постмодерний топос лабіринту, можете бути певні, що воно навряд чи повернеться до стану «первісної рівноваги». Котрийсь із елементів усе одно буде іншим. Samvydav також гібридизує жанри та види мистецтва. Давня мрія українських аванґардистів про поезо-малярство, завдяки функціональним властивостям інтернету, стає цілком реальною. Комп’ютерна графіка, живопис, фотографія, навіть відео та музика співіснують із текстами, творячи своє­рідне тло, пояснення чи антитезу до них. Тут також виникають доволі ориґінальні жанри, як, скажімо, жанр опитування, або коментаря, або моновірша – часто доволі безглуздого вислову, що з’я­вляється зверху кожної сторінки ли­­ше за йому зрозумілою логікою. При­чому текст і його коментар творять нероздільне ціле, де коментар жодною мірою не є спробою метамовного опанування тексту, а лише його цікавим продовженням. «Під вагою коментарів текст обростає новими прошарками сенсу, а сам автор мимоволі отримує десятки співавторів», – зазначають видавці «Антології українського сам­видаву». Вони навіть зізналися, що певні тексти ввійшли до видання, бо їх було цікаво прокоментовано.
Особливо хочу звернути увагу на опитування, що час від часу з’являються на ресурсі. Тільки на перший погляд вони видаються звичайними опитуваннями, доволі розповсюдженими в українській мережі – від інформаційних чи по­літичних сайтів до сайтів культурної спря­мованости. Насправді це своєрідні антиопитування, які своїми безглуздими запитаннями глузують із сучасних методів зондування населення щодо його преференцій. Тим самим вони протестують проти зведення громадян до позиції пасивного електорату або споживачів, у яких нахабно вивідують їхні уподобання, аби потім сформувати під них свої політичні або економічні проєкти. Ця тактика виявляється доволі співзвучною з теоріями Бодріяра щодо «мовчазної більшости» та фукіянським трактуванням влади як класифікаційно-унормовувальної сили. Такі опитування немов говорять: ви хочете нас кла­сифікувати, згідно з вигідними вам категоріями? Що ж, спробуйте за­пхати мене до категорії Чук і Гек або Кат енд Пейст. Однак дуже часто опитування не позбавлені гумору, а нерідко містять і правильну відповідь, утім, опосередковану культурними кодами (наприклад, на запитання «Що сниться андроїдам?» правильно було би відповісти «Електричні вівці», апелюючи до назви роману культового американського письменника Філіпа Дика «Андроїдам сняться електричні вівці». Інші варіянти звучали як «анд­роїдихи», «добрий електрик Путін», «несплачені рахунки за світло», «вам цього ніколи не зрозуміти» та «нам нічого не сниться».). Аби про­демонструвати безальтернативність ви­бору в президентських перегонах 2004 року, де головний антагонізм про­лягав не так між окремими кан­дидатами, як між демократією та авторитаризмом, питання було сфор­мульовано як «Ющен­ко?» з єди­ною відповіддю «Так!», що пізніше стала загальнопоширеним гаслом революції.
Не дивно, що єдиним автором, котрого samvydav.net як інституція визнає за свого попередника, при­святивши йому окремий розділ, є Лесь Подерв’янський. Найочевидніше вплив Подерв’янського виявляється в уже згадуваній мовній анархії, що панує на сайті. Узагалі скидається на те, що учасники проєкту поставили собі амбітну мету зруйнувати са­ме поняття мовної норми, таке важливе і для традиційної української літератури, і для її ідеологічної функції в політичному процесі націєтворення. Цю мовну анархію можливо також інтерпретувати в ширшому контексті модернізації української мови та її функцій у політичній, громадянській і культурній сферах останніх п’ятнадцяти років як спробу пошуку нових кон­цепцій національної ідентичности, де традиційно перенаголошений мов­ний чинник відігравав би меншу або принаймні іншу роль. Також наважуся припустити, що Подерв’янський важ­ливий для samvydav.net і як напевно єдиний із популярних українських письменників покоління 1970–1980-х, що так і не був інкорпорований до культурного мейнстриму. Оскільки інтернет-література позиціонує себе як альтернативу офіційній культурі, творці літпорталу просто не могли пройти повз автора з таким зарядом політичної марґінальности, що просте залучення його творів як леґітимної частини української літератури вимагало би радикального переозначення меж цього поняття. Окрім цього, не вар­то забувати, що Подерв’янський був чи не першим письменником в Україні, чиї твори доходили до спо­живача на високотехнологічному носії, розповсюджувані переважно на касетах і компакт-дисках. Це був також своєрідний самвидав, який спи­рався, проте, на інші мережі й ін­ші технології. І останнє, втім, чи не найважливіше, – це імпліцитна критика ідеології, зразок котрої подали тексти цього письменника. На відміну від ревізіоністів, які намагалися створити опозиційний дискурс у межах офіційно прийнятного (наприклад, Дзюба як автор «Інтернаціоналізму чи русифікації?» або деякі члени СПУ в період глас­ности), та авторів, що критикували совєтський тоталітарний/колоніяльний режим із антисовєтських ідеологічних позицій (скажімо, еміґрантські сере­довища націоналістичного спря­му­­­вання), Подерв’янський у своїй твор­­чості здійснив спробу критики ідеології, яка сама водночас не була б ідеологічною. Його антиестетика (у строгому розумінні «естетичного» як «піднесеного», «sublime») докорінно де-сублімувала культурний дискурс, тим самим зриваючи з дискурсу ту машкару піднесеного, в якій і коріниться ідеологія як результат «помилкового визнання» (misrecognition) за Бурдьє, а по суті політичного фетишизму. Ство­рюючи, на перший погляд, огидний світ, де насильство не виправдовується «служінням на благо Вітчизни» чи «подвигом заради майбутнього», сек­суальні стосунки не прикриваються сором’язливо інституцією шлюбу або романтичним почуттям кохання, а фі­зіологія не ховається у строго від­ведені для неї «темні місця» при­ватного простору, автор «Героя нашого часу» сформулював доволі переконливий арґумент проти консервативних критиків, які воліли би «залишити все краще» від совєтського минулого, вважаючи, що «вічні цінності» можна було зберегти і за тих скрутних для етики часів. Навпаки, із п’єс Подерв’янського проникливий читач мав зробити дещо моторошний висновок, що «вічні цінності» – це те, що повинно впасти першим, якщо ми бажаємо вирватися з-під влади накинутої нам системи мислення, адже саме вони є опорою, фетишистською приманкою офіційного дискурсу, що надає йому видимости леґітимности, в тому самому сенсі, в якому російська література завжди була виправданням для російського імперіялізму. Як, наприклад, у межах совєтської тоталітарної/колоніяльної системи відрізнити «виконання свого обов’язку перед Батьківщиною» від аморальної співучасти в ім­пе­рія­лістичній аґресії в Афганістані або як відмежувати «світову велич генія Достоєвського» від русифікації? Від­повідь Подерв’янського, що, без­сумнівно, й прихилила до нього ор­ганізаторів та учасників samvydav.net, як, урешті, й десятки тисяч інших його шанувальників, полягає в тому, що таке розрізнення неможливе, що «виконання обов’язку» і є імперіялістичною аґ­ре­сією, і поки облуда «вічних цін­ностей» не зійде з наших очей, ми будемо нездатні побачити речі такими, які вони є насправді. Тому можемо констатувати певну гомологію між samvydav’ом і творчістю Леся Подерв’янського: обоє експлікують і привертають ува­гу до внутрішніх умов можливости дискурсу, безсоромно оголюючи те, що ідеологія зазвичай «благопристойно» приховує, хоча й звертаються для цього до різних стратегій: де-суб­­­лімації в Подерв’янського й уречевлення формальної струк­ту­ри у випадку samvydav.net.
Вище вже наголошувано складність чи й неможливість окреслити єдину платформу, що була би спільною для всіх учасників samvydav.net. Однак кожна культурна ситуація породжує тексти з більшим, ніж зазвичай, зарядом репрезентативности, які запрошують до ширших естетичних, світоглядних, політичних і навіть соціологічних уза­­гальнень. Для електронного сам­видаву одним із таких текстів можна справедливо вважати есей гіггза (Олек­сандра Ворошила) «Покоління формату А4». Хоча автор свідомо обмежив рамки цього покоління досить чітким віковим діяпазоном, а також указав на абсолютну довільність своїх суджень («вигадане покоління»), сама назва пропонує доволі ориґінальну метафору, здатну описати значно об’ємніші фе­номени в культурній та суспільній сферах. Перше, на що звернув увагу автор, це те, що «покоління формату А4» – це ґенерація, яка сформувалася за умов ідеологічного вакууму. На відміну від попередників, що входили в доросле життя за ситуації кризи офіційної ідео­логії та наростання опозиційних настроїв, це покоління покидало шкільну парту тоді, коли більшість усталених моделей соціялізації зазнали краху. Коли попередники дозріли за умов кризи ідеології, їм, поколінню А4, довелося робити перші незалежні кроки в умовах повільного та болісного інституційного розкладу попередньої системи в так званий постсовєтський період, коли «теорія» була вже, здавалося, цілком не совєтською, тоді як «практика» не раз змушувала поставити під сумнів доречність префікса «пост». Саме тому представникам цього покоління властива «соціяльна дезорієнтація» щодо суспільних ієрархій, домінантних цінностей і пріоритетів:

Це вічно молоде покоління. Воно не розчаровується, але й не прагне. Воно не опинилося у мейнстримі, але й не занурилося в андеґраунд. Воно ретельно перебирає все, що потрапляє до рук, але ні до чого не прикипає серцем. Воно може робити все, але не може з’ясувати, що б воно хотіло робити.

Це дуже меланхолійне покоління, для якого реальність позбавлена тієї привабливости, що запускала б у рух їхнє бажання. Воно сформувалося в час, коли формально перед ним були відкриті всі можливості, тоді як на практиці більшість із цих можливостей виявилася звичайною фікцією, але тепер уже не існувало якогось «великого Іншого» у вигляді совєтського режиму, якого вони могли би звинуватити у своїх невдачах. Тому, як зазначає гіггз, вони просто «закінчили випадкові вузи і влаштувалися на роботу».
Працюючи на нецікавих, а то й відверто нудних, переважно офісних роботах, люди формату А4 знаходять чи не єдину розраду в електронному просторі. Інтернет дає їм можливість долучитися до творчих віртуальних спільнот і некапіталістично за­сто­совувати свій креативний потенціял, що, проте, мирно співіснує з вико­нанням щоденних обов’язків. Це пер­­­­ше покоління, для якого мережа стала неодмінною частиною життя. Оскільки воно постало в умовах ін­формаційного надлишку, то страждає на «дефіцит уваги» і, як зауважує автор есею, «формат А4 є одиницею його (покоління) уваги у читанні і спілкуванні. А3 вже втомлює».
Це також покоління хронічного сам­видаву, недарма означення А4, та­ке важливе для його розуміння, є найпоширенішим форматом паперу для принтера. Своєю мистецькою практикою воно значною мірою переозначило основні параметри традиційного літе­ратурного поля (за Бурдьє): вироб­ництво, розповсюдження та споживання є тут нерідко одночасними, а звідси відсутність багатьох характерних струк­тур та інституцій, що були влас­тиві літературному полю в Україні і совєтської (Спілка письменників, цензурні відділи, інститут ідеологізованої критики, держвидавництва, книгарні тощо), і досоветської доби (створені на зразок політичних партій літера­турні угруповання, цензура, часто загальноімперські часописи та гали­чанські видавництва тощо). Людині А4, натомість, для самодостатности потрібні лише творча уява, вихід в інтернет і власний принтер. Мережа, в даному випадку, забезпечує своєрідну віртуальну публічну сферу, не обмежену ні рамками офіційних, дуже часто консервативних і забюрократизованих культурних установ, ані жорсткими вимогами ринку.
Наостанок хочу сказати про об­меження, які виявилися в момент зустрічі такої «постмодерної» елек­тронної літератури (тобто літератури безпосереднього споживання тексту, не обмеженого традиційними унормо­вувальними та класифікаційними куль­­турними інституціями) з формою друкованої літератури попередньої, модерної доби. Коли ініціятори видання «Антології українського самвидаву» оголосили про свій намір, дехто з учасників висловив сумнів у доцільності такого «входження в мейнстрим», а один учасник, Юрій Шеляженко, навіть опублікував у коментарях свій протест проти цієї ідеї, перш за все з огляду на те, що його тексти не вві­йшли до пропонованого видання. Його виступ містив також інші закиди кураторам samvydav.net, що, знову ж таки, переважно стосувалися особистих преференцій (політика розміщення іменних банерів тощо). Хоча такий «нездоровий еґоцентризм» може, на перший погляд, видаватися дещо кумедним, він як ніщо інше увиразнив слабкі моменти концепції «електронної літератури»: така літературна утопія могла уникати чіпких лабет традиційних інституційних та культурних (ідеоло­гічних) обмежень, лише будучи аль­тернативним субкультурним (при­ват­ним) проєктом невеликої групи авторів в умовах майже не обмежених і дешевих ресурсів (цифрової пам’яті). Будь-яка спроба входження у «велику культуру», долучення до мейнстримних культурних структур заздалегідь, здається, при­рікає її на поразку, повертаючи до жит­тя давніх привидів оцінкового судження, відбору, кваліфікації тощо, для яких форма «антології» є чи не найемблематичнішим утіленням. Дис­курсивні структурні межі офіційної культури, такі відмінні від моделей, напрацьованих на samvydav.net, на жаль, диктують власні вимоги, од­нак альтернативні експерименти, по­при часткову поразку, не тільки не втра­чають від цього своєї цінности, а радше зовсім навпаки.