01/08/2007 | Хвастів

Насамкінець 2006 року нарешті з’явився сніг. Його вже не чекали, а він з’явився. Кожен уже висловив свій невтішний прогноз, а він з’явився. Засипав змійовики стежинок парку в Білій Церкві, засипав стрункі трупи чобітків на смітнику за станцією Козятин, засипав тризуби на шапках прикордонників пропускного пунтку Гоптівка.

Отже, про сніг можна більш не турбуватися? Можна поміркувати на інші теми.

Про літературний аванґард, наприклад. Про літературний аванґард сучасності й майбутнього, яким він міг би й мав би бути. Про хлопавку, що їй чом би й не вибухнути під красивою і зеленою ялинкою мистецтва.

Аванґард – цяцька передусім соціальна. Точніше соціальна сама аванґардовість аванґарду, його несподіваність, шок і ляпас, щедрість і безсоромність. Бо в сфері, скажімо, формальній він усе одно перекомбіновував, перекомбіновує і, дасть Бог, перекомбіновуватиме вже наявні прийоми, ходи і пози, як і всі інші стилі. Але аванґард більш за всіх хоче шокувати, здивувати і навіть образити свого споживача. Аванґард епатує і збиває з пантелику навіть таких розумних тьоть і дядь, як Біла, Моренець, Ільницький чи Павличко, які вбачають у ньому якусь там руйнацію чогось там. Хе! Ще можна щось зруйнувати? Якщо в цьому оскаженілому світі й можна ще чогось руйнувати, то аж ніяк не за допомогою наново закручених барокових прийомів чи символізму, помноженого на самоіронію й поділеного на натуралізм, як то робилось у першій половині ХХ століття. Просто несподіване поєднання. Просто риторика. Просто талановите поєднання і талановита риторика. Просто міцно закроєний епатаж.

Надворі ХХІ століття, і навіть сніг той двір геть засипав. Чим можна епатувати нинішню культуру? Куди дивитиметься новий тимчасовий Чінгісхан аванґарду, якщо він буде?

Культурний істеблішмент рухається у два боки, обидва вельми консервативні. Одна частина занурюється у струнке зважене гармонійне мистецтво з завитками й волютами, найменше звертаючи увагу на дух, а найбільше на сюжети і правильність розташування завитків і волют. Сподіваючись відшукати там захист і потвердження власної винятковості. Друга частина пірнає у хвилі популярного розгільдяйства, вбачаючи у єднанні з масами, дизайні, на 15 градусів відхиленому від рівної гармонійної лінії, матюках і „відкритті” сексу дух часу. Сподіваючись, що бодай це позбавить від комплексів і дивних думок і що кут завжди зростатиме.

Тепер лишилися самі формальності: розрахувати, кому і чим дасть ляпаса наш аванґард. Я вважаю так: переляканим інтелігентикам аванґард вставить пістона ефектністю, яскравістю форамальних ходів, ужитковим (а не молитовним) ставленням до „непростойного” і „некрасивого”, сміливістю у зміні регістрів, активності у просуванні й радісними іграми зі злободенним. Тобто кращими рисами попси. А хлопчиків і дівчаток, які забагато на себе беруть, какають дисконтними картками або кокаїном і надувають щічки, за допомогою чого новий аванґард обіллє відром з марганцівкою? Відвертою байдужістю до формату (і якісного, і кількісного), аристократичністю, розумною зверхністю, глибиною метафор та асоціацій, вільним жонглюванням традиціями, здивованим сміхом з приводу громадських цінностей, ідеалізацією любові, замисленістю і симулякризацією модності.

Так може бути.

Так не є.

І поряд не ночувала „Інша література”, яка висловлювала аванґардові амбіції, а насправді годує читача формальною сірістю й ідейною тривіальністю. І поряд не ночував, якщо вийти за суто літературні межі, „Третій аванґард” Ульянова, де думають, що словом „ХУЙ” і голою не дуже красивою дівчиною можна здійснити переворот у головах та серцях.

Єдиний митець, творчість котрого співмірна з нашими роздумами про новий аванґард – він не письменник, він театральний режисер Андрій Жолдак, котрий дивує, дратує, вражає і привертає увагу своїм складним і яскравим мистецтвом.

Такі справи.