03/05/2007 | Йосиф Сірка

Якщо ви приїхали вперше в Україну, то ви зразу запримітите, що тут дуже багато вживають російську мову. Одні тому, що вони росіяни, інші тому, що вже так звикли, а дехто тому, що іншої мови й не знає. Я ніколи в Україні іншої, крім української, не вживаю і лише в Донецьку зустрів здивовані погляди, коли говорив до людей українською, а вони мені відповідали російською – можливо, української і не знали (пригадую заяву одного донецького шахтаря, який сказав, що коли українська мова підвищить видобуток вугілля, то шахтарі заговорять українською, тобто, вони її знають!). А назагал то я не помічаю проблеми на базарах, де розмовяє один українською, інший російською, проблеми нема – люди розуміються, бо так склалося в Україні, що українську мову ніколи не заставляли вчитися. Але пригадую часи, коли в школах можна було дитину „звільнити” від навчання української, незважаючи на те, що вона була рідною! Отже, знущання над українською розпочалось вже за часів „переможного” комунізму.

Створюючи „нову радянську людину”, КП проповідувала зайвими національні мови, а вимагала навчання лише однієї „світової”, мови „великого Лєніна”. Тоді не провадилися дискусії, як врятувати національні мови, бо ж національності мали злитися в одну радянську, а мову партія вже запрограмувала для „нової” нації. Той, хто виступив на захист рідної мови як Стус, Тихий, Марченко та інші, змушені були попрощатися не тільки з Україною, але й життям. Отак вирішували в СРСР (ті самі комуністи, що й сьогодні при владі) проблему рідної мови, яка, в мізках партійних керівників, стояла й стоїть на перешкоді закріплення імперії з єдиною російською мовою!

Незалежна Україна успадкувала тотально зрусифіковану країну, оскільки навіть вивіски на установах та фабриках вивішували не двомовно, а тільки на імперській мові. Опинившись в руках першого секретаря по ідеології Кравчука, Україна не змогла провести системну політику щодо української мови, оскільки комуністичні кадри й ідеологи залишились при владі, а їхні ідеї аж ніяк не ототожнювалися з ідеєю незалежної України та ще й з державною українською, яку вони вже забули, а вивчати її не хотіли.

Російські націоналістичні екстремісти до сьогодні не можуть змиритись з тим, що імперія розпалася.Оскільки вона розпалася без кровопролиття, то такі собі жириновські, затуліни, лужкови та інші праві екстремісти, вирішили, що Україну можна знов затягнути у імперські лапи. Отой і можлива на території України отака безглузда дискусія про другу мову, яка має на меті одне – щоб не дуже відрізнятися від Росії. Російські шовіністи, які люблять говорити про „братній” народ, встановили, що той народ розмовляє іншою мовою, а коли так, то слід йому забрати цю мову, бо вже пробували заборонити її Валуєв 1863 та Олександер ІІ 1876 рр., а комуністичній ідеології теж не вдалося знищити її. Тому взято іншу тактику – проголосити російськомовне населення, яке готові піднести до національності, бо ж вживання іншої мови ще не робить людей іншими. Історично так склалося, що Південна Америка вживає іспанську мову, але зате мексиканці залишились мексиканцями, аргентинці аргентинцями і т.д.. Але ж Українці зберегли свою мову, а накинена російська це не те, що французька у Квебеку, чи німецька у Швейцарії, це наслідки колоніялізму і понад 300-річного нищення України й українського. Якщо ж її поділити мовно, тоді й легше буде її знов захопити у свої імперські лапи! Арґумент, мовляв в Україні багато росіян, не спрацьовує. От візьміть до прикладу, що українці на болотах побудували Сант Петербург, завоювали для Росії Сибір та Далекий Схід і освоїли їх, але Росія не віддячилася українцям хоч би одною газето, одною радіохвилею, одним телевізійним каналом, одною українською школою, а живе в Росії куди більше українців, ніж росіян в Україні. Оскільки в Україні бракує правої нацоналістичної партії на зразок партії Жириновського, чи Лужкова, то й ніхто за права українців в Росії не згадує, а коли хтось з українців в Росії пригадує свої людські права, то його вбивають, або судово переслідують.

Україна стала на шлях демократії і законності (хоча б так задекларовано), але не всі розуміють, що воно таке. Тому й можливий жириновець М.Лєвченко, який „набив” руку у Жириновського, коли йому допомагав у передвиборчій кампанії. Своєю вимогою запровадити російську мову державною замість української, а українську залишити лише у фольклорі, перевершує Валуєва та Олександра ІI, він порушує Конституцію України, оскільки своєю ароґантністю яничара викликає національну ворожнечу, а тим самим порушує громадський спокій. Таких людей слід негайно усувати з політичної діяльності і ставити перед суд. Нацизм засудили аж після того, коли його перемогли, а можна було його взагалі не допустити до влади!

У всякому разі ґосподін Лєвченко переступив дозволену межу толерантності і коли його Партія Реґіонів залишить у своїх рядах, то можна це зрозуміти так, що вона його підтримує і перетворюється у філіял партії Жириновського.
Та Лєвченко не одинокий, що не вписується в демократичну Україну. На жаль і „народний” депутат Вадім Колєсніченко на сайті ПР теж не розібрався, що таке державна мова, а що таке рідна мова! Він вважає, що, коли він так дуже „любить серцем і душею” російську мову, то вона повинна стати офіційною! Ніхто йому не забороняє любити, бо це його право, але мова не дівчина, яку покохав, потім „узаконив”, але тільки для себе, а не для всіх. Хіба важко зрозуміти, що мама, яка має кілька дітей завжди має одну дитину улюблену, але ж вона любить всіх, але це мама, а яничари завжди були найзапеклішими у боротьбі за імперію. Пригляньтесь ближче до України, тут, крім росіян, живуть національні меншини угорців, румун, татар, поляків, ромів та ін. (всіх не перерахуєш) і вони мають такі ж права як і росіяни, але для всіх них українська залишається державною, оскільки вони в цій державі рівноправні громадяни. Українська державна мова – мовби ваза, яка утримує разом букет різних квітів, вона є ґарантом рівноправності мов на території України!

Колєсніченко наводить приклад двомовності у Швейцарії, Бельгії, Ірляндії та Фінляндії. Він не поцікавився історією цих держав, які на основі взаємоповаги об”єднані і так зберегли свою ідентичність, а не забороною мови і назви, як це практикувала Росія та КП по відношенню до України. Ірляндія служить поганим прикладом двомовності, бо саме чужа окупація її позбавила власної мови.

Українська мова одна з найстарших, наймелодійніших і найбагатших мов світу і обов”язком є не тільки окремих членів нації, але й держави забезпечити її розвиток, який досі гальмувався різними засобами й методами. Політики, які не здатні зрозуміти цей обов”язок – повинні залишити політичну сцену. Зрештою, коли хтось собі „набиває” ціну лише питанням другої мови, але не бачить, що люди не мають чим платити за комунальні послуги, або купити хліба, що їдуть за межі країни, щоб прогодувати родини, то таких політиків потрібно вигнати з ВР але й з політики взагалі, бо від другої офіційної ніхто ситим не буде.

Дивує логіка деяких політиків – коли йдеться про ЕС або НАТО, то кричать про референдум, а коли про другу офіційну, то це питання можуть вирішити у ВР, навіть поміняти Конституцію, яка цього не дозволяє. Друга державна означає більшу загрозу для існування українського народу, ніж будь яке інше питання і саме питання державної мови вирішене в Конституції, а коли це комусь не подобається, то вирішувати його може тільки референдум, але не партії з філіялу Жириновського, чи російських комуністів.

В Канаді зараз існують програми на збереження мов деяких аборигенів, яким важко утримати свою мову, в Ірляндії запровадили в школах ірляндську, щоб хоч молоде покоління її вивчило, а українці Канади мають більше українських шкіл, ніж Луганськ, Донецьк, Дніпропетровськ разом взяті.У цивілізованому світі помітні зусилля зберегти навіть мову малого племені.

Хочеться постійно пригадувати слова Наталі Філіпчук: „Ізраїльтяни заради відновлення національної культури пішли навіть на подвиг воскресіння мертвої мови – івриту. Нею не говорили 17 століть, але бажання створити свою країну... створило чудо. Нам простіше. Наша мова ще жива, але вже майже в комі”. ( Кіевскій телеграфь”, 17-23.2.2003, № 5, переклад з УП). Саме Ізраїль може послужити найкращим прикладом не тільки для України, але й тих ентузіястів другої, які хочуть працювати для України, а не бути філією чужих ідей і чужої держави. Ізраїль вибрав не їдиш, якою багато володіло, але історично свою книжну мову замість суржика. Отож, не робім зі себе клоувнів, держава у нас всіх одна, і мова державна одна - про це сказано в Конституції і не повертаймось у часи, коли були всі рівні, але були й рівніші! А ті депутати, які кричать про другу офіційну, а не про підвищення життєвого стандарту трудового (не оліґархічного) населення, повинні вийти і з ВР і з політики взагалі, бо до ВР України повинні увійти люди, які дбатимуть про кожного громадянина, про свою державу, а не про власну вигоду і чужу державу. Пора вже зрозуміти, що Україна не колонія і живе не за чужими циркулярами, актами, постановами ЦК, але за власною Конституцією, яку ухвалив увесь народ України, а не депутати з чужих філіялів!

Торонто, 3.3.2007 р.