03/16/2007 | Юрій Гаврилюк

Остап Лапський: “Я живе дитя поліської природи”

(Штрихи до портрету Шевченківського лавреата)

Остап Лапський – поет, який завдяки своїм збіркам “Себе: розшукую?!” і “Обабіч: істини?!” став одним із цьогорічних лавреатів Шевченківської премії. Не прийшлося йому однак отримати її із рук Президента у Національній опері. Святкував цей день у Варшаві, де прожив більшість свого дорослого і, властиво, все творче життя та надалі спостерігає за мінливою природою світу – з вікна у панельному будинку при якже літературній вулиці Дікенса. І постійно все це бачить свіжим оком та описує невтомним пером, не дивившися на свій, як би не рахувати, поважний вік – через півроку відзначатиме свій 81-й день народження.

Все ж таки відсутність у Києві, а тим самим і неприсутність в зоні короткотривалої журналістської цікавості, не повинна залишати в тіні постаті поета, якого не без рації іменують патріархом українських поетів у Польщі. Адже літературна біографія Остапа Лапського починається із моментом виходу української культури з тіні, а властиво з підпілля, у яке була у 1940-их загнана діями польських комуністів, які з поручення Кремля захопили тут владу.

Сталося це у половині 1950-тих, коли нові політичня віяння у цілому “соціалістичному таборі” пом’якшили ставлення “народної влади” до українців, які після війни опинилися на території Польщі та не залишили своїх предківських земель – Підляшшя, Холмщини, Надсяння та Лемківщини під час “репатріації” до Української РСР у 1944-1946 роках. Саме тоді, виселеним у 1947 році на північні і західні землі, “закерзонським” українцям дозволено відновити легальну культурну і освітню діяльність та зорганізовано, зрозуміло, під дуже прискіпливою “опікою” Міністерства внутрішніх справ, Українське-громадсько-культурне товариство. Стало воно видавцем єдиного українського друкованого видання – тижневика “Наше слово”, перше число якого з’яволося у Варшаві у червні 1956 року.

Остап Лапський, який саме закінчував останній курс україністики, у першій половині 1956 року знайшовся у групі, яка підготовляла установичй з’їзд УСКТ та увійшов до формованої тоді редакції тижневика, займаючи пост стилістичного редактора. “Наше слово”, щомісячний додаток до нього “Наша культура” (від травня 1958 р.), а також щорічно видаваний “Український календар”, стали також трибуною для українського літературного гурту у Польщі. До цього гурту, оформленого у діюче при УСКТ Літературне об’єднання (влада так і не дозволила йому перетворитися у справжню творчу спілку) приєднався й Лапський та швидко зайняв чільне місце. Степан Козак, сьогодні керівник Кафедри україністики, яка зголошувала поета як кандидата до Шевченківської премії, вже у 1965 році писав: “...думається мені, що Остап Лапський є найоригінальнішим поетом. Поезія Остапа Лапського рішуче виламується з загального плину літературного конгломерату. Її автентичність і сила у філософічно-емоціональному навантаженні, в семантичному багатстві. Це однаковою мірою стосується його оригінальних творів і перекладацької роботи.”

Вчитуючися у всю творчість Остапа Лапського бачимо, що джерелом творчого натхнення, як і предметом ліричного опису є передусім країна його дитинства і ранньої молодості – Полісся 1920-1940-их років. “Живе дитя поліської природи” – так поет називає себе в притаманному його творчості останніх років, автокоментарі до одного з віршів зі збірки “Себе: розшукую”. А в розмові з Віктором Яручиком, луцьким дослідником української літератури у Польщі, зізнається: “Не можу писати про Хрещатик, Київ си теперішнє Полісся, бо там не жив. Можу писати про своє давнє дитинство “потерте хуртовинами, обмите нескінченими дощами”.”

Справді – Остап Лапський, хоч, як і Шевченко, виріс із народної української стихії, в межах сучасної України ніколи не жив. Адже народився і виростав у селах розташованих поміж двома історичними, але сьогодні на карті України непристутніми, містами – Кобринем та Берестям (відомим назагал під назвою Брест, яка по суті російським перекладом польського перекладу оригінальної назви, зафіксованої у київських літописах як Берестій). Остапова мала батьківщина Берестейщина, у княжу добу будуча у складі Київського а згодом Володимир-Волинського князівств, протягом кількох чергових сторіч була відрізана політичними кордонами від Волині і Київщини. Так було і на початку ХХ сторіччя, коли, якщо покликатися на лозунг “Російська імперія тюрма народів”, берестейські “малороси” сиділи у зовсім іншому корпусі цієї тюрми аніж їхні брати по слову і пісні із Південно-Західного краю (Берестейський та Кобринський повіти належали тоді до Гродненської губернії Північно-Західного краю). Тому розбудження тут української національної активності відбулося щойно у 1917-1919 роках, коли спочатку Союз визволення України зорганізував свій культурно-освітній осередок у Білій-Підляській, а згодом Берестейщину, Холмщину і Підляшшя приєднано до Української Народної Республіки й Берестя стало центром організування української губерніальної адміністрації.

Засіяне тоді зерно національного українства не завмерло й після приєднання Берестейщини у 1919 році до Польщі. Отже, хоч народженому у 1926 році Остапові прийшлося ходити до польської школи, в якій всі предмети викладалися польською мовою, а українська була заборонена навіть для розмов між учнями, то саме тоді до його рук потрапив Шевченків “Кобзар” та сформувалася його національна свідомість. Як писав він згодом у збірці “Мій почитачу” – “любов до України у нас поза офіційною школою візрівала, неначе з повітря таке бралося!”. Осінню 1939 року Берестейщину совєтські “визволителі”, всупереч етнічному характерові регіону, у якому за рівнем української національної свідомості передувала саме Кобринський повіт, приєднали до Білоруської РСР. Як згодом виявилося, у липні 1941 року родина поета мала бути вивезена в Сибір й лише напад нацистської Німеччини на свого недавного союзника врятував від поневірянь, а може й смерті. Отже коли в червні 1944 року знов наближався фронт, Лапські не чекали аж з-за спин солдатів-червоноармійців знов виринуть енкаведистські посіпаки і завантажившися на хуру, разом із багатьма іншими своїми земляками рушили на захід. Цього далекого заходу так і не побачили – прийшлося осісти під містом Лудзь (Лодзь?) у центральній Польщі.

Коли прийшлося вибирати свою майбутню професію молодий Остап вирішив стати філологом. Його батько, хоч і селянин, цікавився словом і письменством – майже щоранку починав він день якимось літературним висловом, от хоч би Шевченковим “В своїй хата, своя воля”. Великий вплив мала також мати, якої мова відзначалася великим багатством і образністю. Поет згадує, що його школа “настроєна” була на літературу, а вже студентом вивчав навіть по 7-8 сторінок прози напам’ять. Спочатку студіював у Вроцлаві русистику. Це була зустріч з письментвом високого рівня, але Лапський, хоч любив російську літературу, то ставився до неї обережно, адже на його думку не приростає і не підходить вона до української душі. Отже у 1953 році почав україністичні студії у Варшаві, а з 1957 року став тут викладачем мови і літератури, працюючи тут аж до початку 1982 року.

Чергова криза комуністичної влади й суспільний фермент 1980-1981 років відбилися й на долі поета, який приєднався до масового громадянського руху “Солідарності”. Після уведення воєнного стану, Остап Лапський був за свою політичну позицію негативно зверифікований військовою комісією й мав бути звільнений із Польського радіо, в Лінгвістичній редакції якого працював від половини 1960-тих. Однак, оскільки “неблагонадійник” мав не найкраще здоров’я, м.ін. перейшов інфаркт, справи у свої руки взяли не військові а лікарі, які відправили Лапського на безтермінову відпустку. І так прийшлося йому “просидіти” майже десять років, змагаючися з тілесними і душевними недугами, підсилюваними ще почуттям ізоляції.

Все ж таки це, не лише професійне, але й творче безділля (лише у 1983 році виникла лірична поема “Вітряк”), стало антрактом перед найбільш плідним періодом літературної біографії Остапа Лапського. Сам автор своє повернення до творчої праці пов’язує із здобуттям Україною незалежності. Відновив він тоді свої творчі зв’язки з “Нашим словом” та іншими українськими виданнями у Польщі, почав знов працювати у Польському радіо, в якого структурі виникла програма для слухачів в Україні.

Однак прийшлося чекати аж до 2000 року, щоб з’явилася друком перша книжка – поетична збірка “Мій почитачу”, повна автобіографічних коментарів та вкраплень спогадів, а навіть передруків із преси, які мали відношення до національної ситуації на рідній Берестейщині. Три роки пізніше з’явилися дві чергові, які отримали найвищу оцінку як Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка так і у інтернетному голосуванні за Народу Шевченківську премію.

Це, зрозуміло, лише частина із великого надбання минулого 15-тиріччя, адже у його шухляді ще кілька готових рукописних збірок. Перш за все прагненням поета є видати збірку-альбом “Собі: назустріч?!”, підготовлену спільно із варшавським фотографом Володимиром Паньківим.

Творча особистість Остапа Лапського, зачата на поліській землі зі звуків рідної мови і пісень та Кобзаревого слова, згодом вчена у високих літературних школах, але водночас кована і гартована у змаганнях з матеріальними і моральними злиднями “країни народної демократії”, протягом останніх кільканадцяти років видала твори особливої майстерності та сили, а до того абсолютно оригінальні. Це думка не лише моя, але й кращого за мене знавця справи, львівського поета-літературознавця Івана Лучука, котрий після прочитання збірки”Обабач: істини?!” заявив, що Лапський “не схожий на жодного іншого українського поета”, що “його поетичні стиль і світ, манера і слововислів не мають аналогів”.

Остап Лапський надалі долає “стежку до висот в мені”, краплина по краплині переливаючи із душі на папір “у ходьбі настояну духовність”. Отже залишаєть, застосовуючи своєрідну версифікацію та пунктуацію поета, додати:

Пора ж уже
і в Україні:
нею причаститися?!

Ю.Г. - з Більська у, суміжному з Берестейським Поліссям, Підляському краї