04/16/2007 | Сергій Піддубний

Вражаючі методи впливу на політичне, бізнесове і суспільне життя демонструють сьогодні донецькі хлопці. Є чому подивуватися не тільки Україні. Не так давно на першому каналі Національного радіо можна було почути новину, що в Донецьку збираються знімати фільм про Одина (Скандинавський верховний Бог), бо, нібито, там знайдено факти, які підтверджують про його походження із донецької землі. Особливого значення цій інформації навряд чи хто надав. У нас люблять висмоктувати з пальця якусь сенсаційку, щоб подивувати людей і себе потішити причетністю до чогось великого.

Але, схоже, що в Донецьку вже розроблено план по переписуванню історії України і всія Русі – чи не під керівництвом сусідів із Червонокам'яної (від Красна площа), де в цьому мають неабиякий досвід?

Тримаю в руках зовсім свіжу книженцію, випущену в світ видавництвом „Амріта-Русь", Москва 2007 року. Називається вона „Довелесова книга". На титульному листі читаємо, що це „Древнейшие сказания Руси. Подготовка текстов, перевод и комментарии – Гнатюк Юлия Валерьевна, Гнатюк Валентин Сергеевич".

Із вступу дізнаємося, що названі особи взялися перекладати і коментувати „Сказы Захарихи" записані Ю. Миролюбовим (більше відомий читачу по тому, що саме завдяки йому маємо літературну та історичну пам'ятку ІХ ст. „Влесову Книгу").

Спробу коментувати древні перекази ще якось можна зрозуміти, але навіщо перекладати з мови яку досить добре розуміє росіянин, ще раз на російську? От питання. А відповідь дуже проста на нього: щоб підігнати текст під конкретне замовлення.

Всього лише кілька прикладів, щоб не стомлювати читача, а ле яких. Беремо „Сказ про Буй-Туръ-Русов да про Уголишину" (так за Ю. Миролюбовим) і „Сказание про Буй-Тур-Русов и Уголичей" (ст. 148) у Гнатюків. В Миролюбова він починається так „За те часы, коли еще Земли Руской Киевской не было, а была Рущина по Руси-Реце, такъ, были межъ Днестромъ та Прутомъ-Рекой такожъ Русы». А тепер гнатюківський переклад цього тексту: «В те времена, когда еще земли Киевской-на-Днепре не было, а была единая Русколань, и Русы жили от Ра-реки до Карпен, то между Днестром и Прутом тоже обитали русские племена».

Навіть не фахівцеві помітна вражаюче перекручування оригіналу.

Виявляється Гнатюки також перекладали Влесову Книгу і знають, що з саме з Руськолані починалася Русь. А так як ще ніхто точно не довів, де знаходилася ця найдавніша наша держава, вони її приписали до Сіверського Донця (ст. 160), хоча із Влесової Книги видно, що Київ і Голунь (центр Руськолані) знаходилися поруч одна з одною: „ Вороги напали на нас і тому відійшли до Києграда і до Голуні" (д. 36Б).

Але це не заважає Гнатюкам виконувати свій задум. І Русь-ріка (Рось) у них вже стає Ра-рікою (Волгою). Ось виявляється де була справжня Стара Русь (Рущина) – на Волзі-ріці, а не на якійсь там невеличкій Росі.

Сміливості та винахідливості авторів-„довлесовиків" позаздрили б одночасно всі московські фальсифікатори історії та царі з генсеками, які втокмачували всім, що „нєт нікакой Украйни і бить нє можєт".

Читаємо ще у Ю. Миролюбова (користуюся публікацією в „Матеріалах ІІІ науково-практичної конференції „Буття українців"): «Угольщина хоробрая добру силу имела, и на дорогу выскакивала, коли надо. Отожъ былъ Градъ у нея великий а крепкий, а тожъ звался Пересечень-Градъ, а оттудъ и Сеча пошла козацкая, Запорожская». Зовсім по-іншому це тлумачать Гнатюки: «Те же Уголичи были храбрыми и сильными, и град у них был великий и крепкий, и улицами на углах пересекался во все стороны. А еще он был перекрестьем для многих путей из Руси в Волошину и Грецколань, и потому назывался Пересечень-градом» і ні слова про Січ козацьку Запорожську. Ось аж куди замахнулися – не тільки зневілювати Київську Русь, а навіть знищити згадку про Запорожську Січ...

Можна було зрозуміти задуми і наміри нищителів української історії періоду царизму і більшовизму, коли всі інформаційні потоки йшли з одного центру і суворо контролювалися. Якийсь ефект воно давало, хоча так і не змогло витравити з нашої пам'яті ні Київської Русі, ні Запорожської Січі. На яку славу розраховують сучасні фальсифікатори, важко сказати. Окрім жалю та сміху навряд ще на щось вони заслуговують. Ну хіба ще на позов до суду, адже своєю книгою вони не тільки попирають авторське право, а й цинічно глумляться над світлою пам'яттю збирача древніх українських переказів Ю. Миролюбова, над тою бабкою Захарихою, над десятками кобзарів та бандуристів, які з віку в вік зберігали і передавали нам свідчення про наших славних предків. Ні мор, ні тюрми ніщо не могло знищити в них любові до своєї землі, до свого народу. І ні за які гроші вони не продавали своєї честі та національної гідності. Отримано Майданом Дата: Sun, 15 Apr 2007 21:07:51 +0300