04/24/2007 | Ірина Рапп, Василь Овсієнко

Цієї ночі, проти 24 квітня 2007 року, в Івано-Франківську помер видатний художник Опанас Заливаха

Народився він на Харківщині 26 листопада 1925 року. Голодного 1933 року сім`ї вдалося виїхати з України на Далекий Схід. Панас вчився в художніх училищах, 1946 року вступив у Ленінградський державний інститут живопису, скульптури, архітектури ім. Рєпіна Академії мистецтв СРСР, але закінчити його зумів лише 1960 року, бо був виключений “за поведінку, недостойну радянського студента” – не пішов на зустріч з кандидатом у депутати. Про своє українство задумався, коли студенти інших національностей питали: «А звідки ти? До якої культури належиш?». Працював у Калінінграді, в Тюмені.

1957 року Панас Заливаха побував на практиці в Косові – і захотів бути українцем. У грудні 1961 перебирається в Івано-Франківськ, часто буває в Клубі Творчої Молоді в Києві, знайомиться шістдесятниками Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком. У 1964 році до ювілею Т.Шевченка Заливаха разом з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко, Галиною Севрук створив вітраж у Київському університеті. Але ще до прийняття комісією вночі проти 9 березня вітраж був знищений за розпорядженням партійних органів – як «націоналістичний». 27 серпня 1965 року Заливаха заарештований і в березні 1966 засуджений на 5 років таборів суворого режиму за ч.1 ст. 62 КК УРСР, «антирадянська агітація і пропаганда» – за читання і зберігання самвидаву. Карався в Мордовії, де малювати йому забороняли. Тоді Заливаха взявся за малу ґрафіку – екслібриси, листівки. Усі роботи вилучалися і знищувалися. Так пропало понад 200 робіт художника.

Після звільнення Заливаха працював креслярем на побуткомбінаті. Разом з Софією Караффою-Корбут створив низку проектів у видавництвах “Веселка” та “Каменяр”. Результативно працює у станковому мистецтві. Стрімко еволюціонує до асоціативного осмислення образу. У 80-х експериментує в царині станкової та монументальної пластики. Створює дизайнерські проекти інтерיєрного оформлення (кафе “Медівня”, ресторан “Білий камінь”, кафе “Молочне”). У 1987 Заливаха став одним з ініціаторів створення Української асоціації незалежної творчої інтеліґенції (УАНТІ). Оформляє обкладинку журналу “Український вісник”.

1988 року після багаторічних заборон влаштовано персональні виставки Панаса Заливахи в Івано-Франківську, Львові, 1989 – в музеї Т.Шевченка в Києві, згодом у Торонто, Лондоні, Нью-Йорку. П.Заливаха – лауреат премії імені Василя Стуса 1989 та Національної премії імені Тараса Шевченка 1995 року.
2003 року вийшов його Альбом (Упор. Б.Мисюга. – К.: Смолоскип, 2003. – 160 с., іл. ).

Талановитий, самобутній художник, людина високих чеснот, Опанас Заливаха був загальновизнаним видатним представником української культури.
Похорон відбудеться в четвер, 26 квітня, в Івано-Франківську. Прощання з 10-ї години в Будинку Просвіти на вулиці Грушевського.

Знімок О.Заливахи: Василь Овсієнко 19.09.1999 в Гідропарку в Києві.

Повніша довідка про Панаса Заливаху:

ЗАЛИВАХА ОПАНАС ІВАНОВИЧ (нар. 26.11.1925, с. Гусинка Куп'янського р-ну Харківської обл. – п. 24.04. 2007, м. Івано-Франківськ)
Художник, активний член Клубу творчої молоді (КТМ), видатний діяч української культури.

Коли Опанас перейшов у другий клас, родина, рятуючись від голоду, у 1933 переїхала на Далекий Схід. 1942 р. пішов учитися – в Іркутськ, Самарканд, Ленінград. Провів під казенним дахом 22 роки – це період гуртожитків, а потім таборів.

Живопису вчився спочатку в середній школі при Ленінградській Академії мистецтв, яка була евакуйована в Самарканд, а з 1946 – у Ленінградському державному інституті живопису, скульптури, архітектури ім. Рєпіна Академії мистецтв СРСР.

За словами Заливахи, на нього сильне враження справила своїм національним корінням у мистецтві гордість студентів інституту ім. Рєпіна з інших країн – чехів, албанців, вірменів та інших, коли словачка Власта запитала: “А звідки ти?”

Панас не був ні піонером, ні комсомольцем, був зовсім байдужий до політичної активності, навіть виявляв неповагу до неї, що призвело до виключення його з ІІ курсу інституту “за поведінку, недостойну радянського студента” – разом з іншими студентами не пішов на зустріч з кандидатом у депутати. Позитивну характеристику заробляв на будівництві, але його відновили в інституті аж 1955 р., закінчив його 1960. Тим часом працював вантажником, закінчив художньо-педагогічне училище, працював у Художньому фонді Калінінграда.

У 1957 Панас Заливаха був на практиці в м. Косів Івано-Франківської обл., де вперше близько познайомився з Україною: з мовою, етноґрафією, духовним життям. Це викликало докорінні зміни у його світогляді. Читав українські книжки, вивчав мову й історію України. Сам Заливаха писав, що він не політичний діяч, він просто намагався бути українцем, знати свою історію, національне мистецтво, бути громадянином України.

Після закінчення інституту Заливаха спрямований на роботу в Тюмень, у художній фонд. Він багато їздить по Півночі, буває і в Україні. У 1961 в Тюмені влаштована його персональна виставка, брав участь і в зональній виставці в Новосибірську.

У грудні 1961 П.Заливаха остаточно перебирається в Україну, вступає до Івано-Франківського обласного товариства художників. У травні 1962 відбулася його персональна виставка. Однак тривала вона всього тиждень. Її закрили партійні органи за те, що "в представлених роботах немає світлих оптимістичних героїв будівництва світлого майбутнього".

Восени 1962 Заливаха ближче знайомиться з інтеліґенцією Києва. Часто гостював у Клубі Творчої Молоді (КТМ). Великий вплив на нього вчинили Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Іван Драч, брати Михайло і Богдан Горині, В’ячеслав Чорновіл, Олена Антонів, Веніамін Кушнір. За словами Заливахи, завдяки їм він зрозумів суть "московської імперії".

У 1964 до ювілею Т.Шевченка Заливаха разом з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко, Галиною Севрук створив вітраж у Київському університеті. Але ще до прийняття комісією вночі проти 9 березня вітраж був знищений за розпорядженням партійних органів.

Після цього за Заливаною почав активно стежити КГБ. Майстерні не мав, жив упроголодь на горищі, у складі костелу. Щойно одержав однокімнатну квартиру, як 27 серпня 1965 року, з першою хвилею арештів шістдесятників, Заливаха був заарештований.

У березні 1966 на закритому судовому засіданні П.Заливаха був засуджений до 5 років таборів суворого режиму за ч.1 ст. 62 КК УРСР («Антирадянська агітація і пропаганда»). Покарання відбував у таборі № 11, що на ст. Явас, Мордовія. Працював вантажником, потім кочегаром. Малювати забороняли. Унаслідок численних протестів Заливахи та інших в’язнів йому запропонували оформляти табірні гасла, наприклад: “На свободу – с чистой совестью!” Тоді Заливаха взявся за малу ґрафіку – екслібриси, листівки. Усі роботи при обшуках вилучалися і, за словами адміністрації, знищувалися. Так пропало понад 200 робіт художника.

Після звільнення Заливаха півтора року був під адміністративним наглядом.
Художній фонд відмовився надати йому роботу. Працював креслярем на побуткомбінаті. Звичайно ж, малював. Було два обшуки вдома.

З 1971 до початку 1980-х рр. працює в галузі книжкового оформлення. Разом з Софією Караффою-Корбут створює низку проектів у видавництвах “Веселка” та “Каменяр”. Результативно працює в станковому мистецтві. Стрімко еволюціонує до асоціативного осмислення образу. У 80-х експериментує в царині станкової та монументальної пластики. Створює дизайнерські проекти інтерיєрного оформлення (кафе “Медівня”, ресторан “Білий камінь”, кафе “Молочне”).
У 1987 Заливаха став одним з ініціаторів створення Української асоціації незалежної творчої інтеліґенції (УАНТІ). Оформляє обкладинку журналу “Український вісник”.

1988 після багаторічних заборон влаштовано персональні виставки в Івано-Франківську, Львові, 1989 – в музеї Т.Шевченка в Києві, згодом у Торонто, Лондоні, Нью-Йорку.

Талановитий, самобутній художник, людина високих чеснот, Опанас Заливаха був загальновизнаним видатним представником української культури.
Лауреат премії ім. В.Стуса 1989 і Національної премії ім. Т.Шевченка 1995.
Жив в Івано-Франківську.

Бібліоґрафія:
І.
Опанас Заливаха. Стисла творча автобіографія. // Кафедра, № 1. – 1988. – Одеса ─ Львів. – С. 41-42.
Опанас Заливаха. Альбом / Упор. Б.Мисюга. – К.: Смолоскип, 2003. – 160 с., іл.
ІІ.
В.Чорновіл. Лихо з розуму. – Львів: Меморіал, 1991. – С. 55-83.
Український вісник. Париж-Балтимор: Смолоскип, 1971, вип. IV. – С. 11, 12, 16, 17, 33, 43, 157, 181.
Чорновіл В. Твори: У 10-и т. – Т. 3. («Український вісник», 1970-72) / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. М.Косів. – К.: Смолоскип, 2006. – С. 270, 291, 371, 435, 436, 440, 441, 455, 465, 568-569, 600, 627, 650, 696.
Л.Алексеева. История инакомыслия в СССР. – Вильнюс – Москва: Весть, 1992.— С. 12, 16; М. Хельсинк. группа, 2006. – С. 13, 17.
Б.Горинь. Опанас Заливаха: Вибір шляху. – К: УРП, 1995. – 24 с.
Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років. – К.: Либідь, 1995.— С. 18, 29, 48, 54, 57, 61, 76, 86.
А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Вид. ім. О.Теліги. – 1998. – С. .116, 142, 151, 165, 166.
Архів ХПГ: Інтерв’ю з П.Заливахою 20.09. 1999, http://archive.khpg.org

Автор: Ірина Рапп, Харківська правозахисна група.
Останні виправлення вніс Василь Овсієнко 24.04. 2007.
Джерело:
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина ІІ. – 517–1020 с. (О.Заливаха: с. 242-444).