07/08/2007 | Осип Зінкевич

Життя майбутнього поета, археолога-вченого, політичного і революційного діяча Олега Ольжича розпочалося 8 липня 1907 р. в Житомирі у родині відомого поета Олександра Кандиби-Олеся і Віри Свадковської. Дитинство провів у Пущі-Водиці біля Києва. У 1923 р. О. Ольжич виїздить разом з матір’ю до батька закордон, де той перебував з 1919 р. Родина поселюється біля Праги у Чехословаччині.

Олег Ольжич у 22 роки життя закінчив Карловий університет у Празі, а рік пізніше 18 жовтня 1930 р. захистив докторську дисертацію н. т. «Неолітична кераміка Галичини» і став одним з наймолодших докторів археологічних наук.

Навчаючись на Карловому університеті, у літньому 1924-25 семестрі він був слухачем на літературно-історичному відділі в Українському Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, а також слухав лекції на Українському вільному університеті у Празі.

У тих роках він був головним організатором українського громадського і культурного життя у Празі. Вже у той час він вирізнявся серед своїх студентських товаришів організаторськими здібностями, зразковою плановістю, послідовністю, обов’язковістю. Брав участь у археологічних експедиціях і розкопках, працював у музеях різних європейських країн, брав участь у міжнародних конференціях і симпозіумах. Його праці з археологічних досліджень були публіковані в українських, чеських, югославських, німецьких, англійських виданнях, і він був визнаний як один з кращих спеціалістів слов’янської археології.

У 1932 р. він нав’язав ділові наукові зв’язки з Американською школою передісторичних дослідів, яка разом з Фоґґ музеєм мистецтва Гарвардського університету і Пібоді музеєм того ж університету, запросили його і включили до складу американської археологічної експедиції в Югославії, де вони проводили археологічні дослідження неолітичних і пам’яток ранньої бронзи.
У 1936-37 рр. О. Ольжич при допомозі Міжуніверситетського інституту в Римі, працював в Італії. Влітку 1938 р. відвідав Північну Америку. Використовуючи свій побут у тій країні, займався організуванням українського наукового життя у США.

Не зважаючи на свою професію археолога, Олег Ольжич був поетом з дитинства, з покликання. Три перші вірші, які збереглися до нашого часу, він написав у двох днях – 8 і 9 листопада 1915 р., коли йому було всього 8 років, а у 9 років написав невеличку п’єсу «Куряче подвір’я». Будучи дитиною, у нього пробуджується дивне відчуття жалю за загибеллю живих істот. Та загибель, на його дитинячу думку «наводить страх на чулі серця», наводила страх і на його власне чуле серце, яке залишилося чулим і співчутливим усе його життя. Маючи 13 років, коли він жив з матірю у Пущі Водиці біля Києва, він дитячими очима і дитячим серцем відчував і бачив окупацію України більшовиками. У дитячій голові зроджується мабуть перший, його патріотичний вірш:

Не зірвеш сонця, кат, з небес,
Не зірвеш України стяга!
На нашім боці сам Зевес,
На нашім боці перевага.

Важко сьогодні сказати, наскільки його батько Олександр Олесь, відомий у той час поет, мав вплив на поетичне формування сина. Переїзд з Житомира до Києва, праця для уряду Української Народної Республіки, а у 1919 р. виїзд на дипломатичну службу закордон, все це не залишало багато часу на виховну роботу з сином. Зв’язок сина з батьком, правдоподібно був принагідний, не зважаючи на це, листи Олега які він у дитинстві писав батькові закордон, повні любові і пошани до батька. Олега з дитинства турбувало життя не тільки людини, не тільки звірят, але і невеличкої мурашки. У 14 років він з захопленням спостерігав під лупою за боротьбою мурашок з жуком, про що писав батькові. Так крок-за-кроком з дитинства народжувалася у нього поезія, в якій зарання відсутня лірика і сентиментальні почуття. З-під його пера виходила поезія боротьби, героїзму і мужності.

Зі спогадів його сучасників, з листування, не видно, щоб він хотів поступати на філологічний факультет, щоб його спеціально цікавила література чи літературознавство, зате поступив на філософічиий факультет, а згодом і зокрема, слухав лекції з передісторичної археології й історії мистецтва, що мало великй вплив на його поетичну творчість і натхнення. У 1931 році О. Ольжич, сформований вже поет без філологічної освіти (а йому тоді вже було 24 роки), доктор археологічних наук, пише батькові (лист від 18 траваня 1931 р.), що у нього «не наукове думання і відсутність насолоди від нього», що він «тип чуттєвий, естет». З рішучістю він писав батькові «Література? Тут я вірю, що докажу щось. І ця віра є рішаюча». І у таких його життєвих умовах творилася його поезія. Були у Ольжича спроби прозових творів. Декілька з них були опубліковані, а серед них найбільше визнання отримало оповідання «Рудько. Життєпис одного півня», яке було опубліковане 1928 р. у Празі під псевдонімом О. Лелека.

Найбільша кількість віршів, які написав О. Ольжич, припадає на роки 1927 – 1932, в час його навчання на Карловому університеті у Празі, під час його археологічних експедицій у різних країнах. Його зацікавлення античним світом, праісторією України (трипільська культура), українським минулим відбивається у великій частині його віршів, де він ставить наголос в першу чергу на мораль людини і суспільства, на духовість, культуру. Почавши з 1929 року вірші О. Ольжича почали з’являтися у «Літературно-науковому вістнику» і «Віст-
нику» (які редагував Д. Донцов), у «Студентському віснику» (Прага) та інших. Його поетичній творчості, збіркам «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Підзамча» (1946) присвячено багато статей відомих українських діаспорних літературознавців і критиків – Є. Маланюка, В. Державина, О. Ждановича, О. Грицая, М. Неврлого, Ю. Бойка, Ю. Шевельова, О. Тарнавського, М. Калитовської, Н. Пазуняк, А. Юриняка, М. Оглоблина та багатьох інших.

Приблизно з 1934 р. поетична творчість О. Ольжича дещо призупиняється, натомість його зацікавлення українською літературою у підрадянській Україні зростає. Поруч з археологічними дослідженнями, з’являються його статті на виховні теми молоді, з літературознавства і публіцистичні – глибоко продумані статті про творчість В. Мисика, Д. Фальківського, про «войовничу» неокласику, дещо пізніше – про українську поезію 1920-30-их років в Україні і поезію емігрантську. Серед всіх літературознавчих статей вирізняється досконалим знанням і осмисленням проблеми і тематики голоду в українській радянській літературі 1920-30-х років – стаття «Голод і сучасна українська література».

Творчість і праці О. Ольжича про археологічні дослідження, передісторію, його літе-ратурознавчі статті і зокрема його поезія, позначені виразною історософічністю і вони представляють одну концептуальну цілість і одне актуальне на той час ідеологічне спрямування – розвиток української національної культури.

* * *

Осмисливши трагічність української історії, О. Ольжич від самого початку свойого зрілого життя був прихильником ідеології українського націоналізму. Після створення Організації Українських Націоналістів у 1929 р., він зразу стає її членом, починає вивчати панівні у той час в Європі і світі політичні ідеології. Його зокрема цікавили позитиви й негативи фашистської і комуністичної ідеологій, їхня культурна політика, ідеологія, а також державна система націонал-соціалістичної Німеччини, американська і французька демократії. Ольжич шукав альтернативи для української культурної політики, культурної політики бездержавного народу. У 1935 р. у паризькому «Українському слові» появляється його стаття «До проблеми культурної ділянки», у якій він аналізує не лише культурну політику фашизму і комунізму, але і дуже прискіпливо культурну політику більшовицької влади в радянській Україні. Його маштабність думки і аналітичний підхід у питанні осмислення ролі, ваги, значення і призначення культури для поневоленого народу, видвигають його, 28-річного молодого науковця-археолога на передове місце серед теоретиків української політичної думки й української культурної політики.

У 1937 р. голова Проводу Українських Націоналістів полковник Євген Коновалець покликав до життя Культурну Референтуру Проводу, яка мала формувати духовість нового українця на відповідних суто національних філософсько-світоглядових основах. Першим Головою Референтури був призначений Олег Ольжич. Внедовзі появилося ряд його статей з цієї ділянки, зокрема «Облога культури» (1937), «В авангарді героїчної доби» (1938), «Українська культура» (1942) та інші, у яких на підставі історіософічних досліджень і потреб українського часу, він визначав нові напрямки української культурної політики, як загальнонаціональної, а не обмеженої до одного політичного угрупування.

Членами і співробітниками Культурної Референтури, осідком якої була Прага, стали найвизначніші культурні діячі того часу: О. Теліга, А. Демо-Довгопільський, І. Ірлявський, М. Михалевич, О. Штуль-Жданович, М. Чирський, У. Самчук, Л. Мосендз, О. Лятуринська, О. Лащенко, С. Гординський, О. Стефанович, М. Мухин, Н. Ґеркен-Русова, Р. Лісовський, А. Гарасевич, проф. О. Неприцький-Грановський (США), В. Панченко-Юревич і Б. Кентер-жинський (Німеччина), проф. Є. Онацький (Італія).

На самому початку Другої світової війни Культурна Референтура перенесла свою діяльність в Україну. При допомозі її членів у Києві було створено Спілку Українських Письменників, зорганізовано видання часопису «Українське слово», журналу «Літаври», розпочато культурно-просвітницьку діяльність. У дуже короткому часі німецькі окупанти Києва арештували і розстріляи членів Референтури – Олену Телігу і її чоловіка Михайла, Івана Ірлявського, Миколу Чирського, а також новоприбулих і місцевих співробітників Референтури – Івана Рогача, Ореста Чемеринського, Петра Олійника, Федора Гайового, Костя Гупала, Романа Біду та інших.

Культурна Референтура, яку очолював О. Ольжич і її діяльність на українських землях, її праця над поверненням національної свідомості великій частині зрусифіковавного українського суспільства і значимі результати у розбудові українського національного життя були основною загрозою для планів Німеччини щодо України. Тому і німці вдалися до масового терору і розстрілів української національно спрямованої інтелігенції.

* * *

Політична діяльність О. Ольжича розпочалася з днем його вступу до Організації Українських Націоналістів. Повернувшись осінню 1938 р. зі США, О. Ольжич був призначений представником Проводу Українських Націоналістів у Карпатській Україні. Там йому припало пройти найбільше випробування, як організатора, керівника і суспільно-державного діяча. Після угорської окупації Карпатської України, О. Ольжич був ув’язнений, сидів у тюрмі у м. Тячеві, звідки йому вдалося вирватися і вже у квітні 1939 р. повернувся назад до Праги. Від кінця 1939 р. аж до вибуху Другої світової війни у червні 1941 р. більшу частину свого часу він проводив між Прагою і Краковом, очолюючи крім Культурної Референтури також Комісію Державного Планування, до якої запросив низку визначних українських вчених.

Під час Другої світової війни О. Ольжич був провідним націоналістичним революційним діячем, був призначений заступником голови Проводу Українських Націоналістів полк. А. Мельника, а у 1944 р., аж до часу свого ув’язнення, був виконуючим обов’язки голови Проводу на українських землях окупованих німцями. У 1941 р. він став головним орга-нізатором Української Національної Ради у Києві, яку очолював проф. М. Величківський, а у 1944 р. – співтворцем Всеукраїнської Національної Ради у Львові, був автором визвольної концепції у духовному і організаційному аспектах, визначав напрямки політичної і революційної діяльності ОУН на окупованій німцями Україні.

На час найактивнішої політичної і революційної діяльності О. Ольжича припадає розкол монолітної, найсильнішої і найкраще зорганізованої на той час української політичної сили – Організації Українських Націоналістів, який формально звершився 10 лютого 1940 р. у Кракові створенням нової організації з тією самою назвою на чолі з С. Бандерою. До кінця свого життя О. Ольжич переживав цей розкол, який стався у найбільш відповідальний для України історичний час. Він веде переговори з представниками новоствореної політичної формації. Коли ті переговори не дають жодного позитивного результату, О. Ольжич ніяк не міг переконливо збагнути причин розколу, він вдався до української історії.

І так зродилася його перша праця «Дух руїни. По сторінках історії», видана окремою брошурою 1940 р. у Празі, а після вбивтсва 31 серпня 1941 р. у Житомирі двох провідних членів Проводу Українських Націоналістів – М. Сціборського і О. Сеника-Грибівського, появляється у вересні 1941 р. його друга праця під тією самою назвою.

О. Ольжич сприймав розкол у своїх працях, як наслідки набутих століттями поневолення психологічних рис українця, який у своєму противнику бачить ворога, який не хоче знати, що таке правопорядок, компроміс, який нездібний поставити добро народу вище своєї групи чи своєї власної особи.

Уже восені 1941 р., коли зясувалася виразна німецька окупаційна політика в Україні («на Україну прийшли не визволителі, а окупанти»), О. Ольжич перейшов у підпілля і звідти керував всією революційною діяльністю.

* * *

У 1942 році О. Ольжич був властивим керівником українського протинімецького націо-налістичного підпілля, коли ще не зовсім було ясно, хто стане переможцем у війні. Вже тоді члени Проводу на чолі з Ольжичем вирішили нав’язати діловий контакт з Західними Союзниками і у середині 1943 р., після німецької програної битви під Сталінградом, вислали двох своїх представників до Іспанії, де знаходилося представництво Західних Аміантів. Вони щасливо перейшли Піринеї і по другій стороні попали в руки іспанської поліції, і просиділи в концтаборі до кінця війни. Інформація про спробу ОУН нав’язати контакт з Західними Аліантами могла і правдоподібно потрапила в руки німецької розвідки.

Не зважаючи на програші німців на Східному фронті, вони не призупиняли арештів і розстрілів на українських землях. О. Ольжич і його співробітники збирали матеріали і документи про німецькі злочини і звірства в Україні. Спільно з Яковом Шумелдою вони підготували документальну працю про німецькі репресії в Україні, назвавши книжку «Революція рве кайдани». Рукопис везла з Кракова до Львова для їх видання підпільним способом, зв’язкова О. Ольжича Ґена (Є. Зелінська). Під час облави у Перемишлі, вона попала у руки німецької поліції разом з рукописом, була заарештована і запроторена у німецький концтабір.

На початку 1944 р. О. Ольжич жив нелегально у західних регіонах Галичини, продовжував зустрічатися зі зв’язковими, координувати і унапрямлювати новий період підпільно-революційної діяльності. Україну у той час охопила хвиля протинімецької ненависті, посилилися бої УПА з німцями на Волині і в інших регіонах.

25 травня 1944 р. О. Ольжич вибирається з невідкладною справою до Львова, де на місці зустрічі його схопило ґестапо і перевезло до концентраційного табору у Саксенгаузен. У той час у тому концентраційному таборі були ув’язнені провідні члени обидвох відламів ОУН – ОУН під проводом полк. А. Мельника – полк. А. Мельник з дружиною, Д. Андрієвський, О. Бойдуник, О. Штуль-Жданович, К. Мельник, М. Мушинський, Є. Онацький, В. Кок, Т. Лапичак, а також члени ОУН під проводом С. Бандери – С. Бандера, Я. Стецько, В. Стахів, Р. Ільницький, І. Ґабрусевич, О. Тюшка і позапартійний – отаман Т. Бульба-Боровець.

О. Ольжича посадили у спеціальну концтабірну в’язницю, прикувавши його ланцюгами, які уможливлювали зробити людині всього чотири кроки в одну і другу сторону. Допитували його і вели слідство, застосовуючи тортури, німецькі офіцери Міллер, Шульце, і балтійський російськомовний німець Вірзінґ. Вони і закатували О. Ольжича в ніч з 9 на 10 червня 1944 р.

х х х

Олег Ольжич був визначним вченим-археологом, неперсічним поетом, ідеологом, літературознавцем, політиком і революціонером, рівного якому ані в той час, ані у наш час, у нас, українців, не було і немає. Його життя, поетична творчість і діяльність вимагають нових і основних досліджень зокрема в Україні. Для багатьох дослідників залишиться нерозгаданим питання, чому в час, коли німці програвали на всіх фронтах, вони вирішили вбити саме Олега Ольжича і нікого іншого з кількох десятків провідних членів обидвох націоналістичних організацій, які в той час були також ув’язнені у тому ж самому німецькому концтаборі. Чому саме Ольжича? Велич духу і мужність Олега Ольжича, налякали велику Німеччину, налякав її його інтелектуальний потенціал, як провідника майбутньої України. Нездоланний дух людини може налякати, покорити і здолати імперії і їхні народи. Своєю величчю духу, гідності і мужності О. Ольжич переміг гітлерівську Німеччину.