Відповіді

• 2008.01.28 | Maidan-Publishing

  1

  „Подібне притягує подібне”
  ***
  Замість передмови: Знамення.
  
  У червні того року в Україні сталася халепа. Халепа, у вигляді півтораметрового крокодила Нюсі, що за шматок м'яса та кусень риби підпрацьовував у мандрівному цирку власне крокодилом, відчайдушно скористалася тимчасовим перебуванням "шапіто" на маріупольському пляжі (Озівське море, знане також як Азовське), якимось незбагненим чином протиснулась крізь грати і шубовснула у воду.
  Крокодила шукали битий місяць. Крокодиляча тема, попри розпал президентської кампанії і масові громадянські протести, не сходила з екранів і шпальтів. За час пошуків Нюся встиг засвітитися у кількох місцях двох українських морів, закусити кількома песиками й одним козлом (який, ймовірно, заважав йому жити) та налякати зо двадцять обивателів. Ще однією жертвою Нюсі був страшенно задовбаний запитаннями і дотепами журналістів міністр надзвичайних справ Геннадій Ведмедчук; країною ходили анекдоти про крокодилів Нюсю та Гєну. Ведмедчук, призначений міністром з посади головного торговця обличчям однієї середньомаргінальної партії, дуже страждав, червонів, тяжко бухав, принагідно літав на бюджетні кошти разом з коханкою чартерами на якісь крокодилознавчі конференції в Австралії, і часом сам кидався на пошуки крокодила, десантуючись з гелікоптера у диких місцях у куртці з лякаючим написом "рятівник". Завжди перед камерами кольору і конфігурації білого роялю, що в кущах.
  Чи налякав врешті Гєна Нюсю своїми червоними щоками та вербальними виверженнями на прес-конференціях та брифінгах, а чи ще з якої причини, але на початку липня повідомлення про Нюсю припинилися.
  "Здох, падло зелене!" - радісно вирішив був Гєна і натхненно провів ще одну пресуху, повідомивши про успіння тварюки як про данність, обумовлену рішучими діями МНС, що спричинили, мовляв, розлад крокодилячої нервової системи і гаплик. Тобто крокоцид.
  
  Кількома днями потому Чорним морем, маючи з правого борту чудовий краєвид Південного берегу Криму, йшла красуня-яхта "Жемчужіна Малоросії", вартістю мільйонів у 50 щоменше. Яхта належала Ведмедчукові, а гостем у нього були керівник уряду Спритний та міністр внутрішніх справ Васьков. А також п'ять охоронців та з десяток дорогих курвів (званих, втім, "блядями"). Булькаючи холодним "Гайнекеном", вдягнений за останньою гавайською модою Гєна на осяяній сонечком палубі натхненно втирав компанії про свої заслуги у переможній боротьбі з клятим вилупком мезозойської (а чи палеозойської) ери.
  - ...і нема більше гада, - казав Гєна, - доконав я його. Шкода тільки, що опудала не залишилося..
  - Ой! - раптом сказала одна з курвів, помітно полотніючи.
  - А-а-а-а-а! - cпочатку потягнула, а потім заверещала інша.
  - Срань господня.... - тихо сказав Спритний, тицяючи пальцем у море.
  - Шо за ...шо такоє? - промовив Васьков, інстинктивно шукаючи на моцній шиї відсутню краватку, щоб її послабити.
  Дупою відчуваючи щось недобре, Ведмедчук перевів лякливий погляд у напрямку, визначеному прем'єрським пальцем Спритного.
  Поряд з "Жемчужіною", на відстані кількох метрів від борту, напрямком на Варну чи Констанцу плив зелений крокодил, кліпаючи на Ведмедчука жовтавим оком. Гєна впізнав Нюсю, позеленів не гірше за нього і важко сів, не поціливши у шезлонга. Нюся впізнав Гєну, випхав з води довгу морду і криво та багатозначно посміхнувся.
  - Бля...., - вимовив міністр Гєна, - не может бить. Як же ето? Чому?
  - Тому що! - авторитетно пояснив Гені Нюся, - тому що самі ви гади. Повзучі, - крокодил з презирством передньою лапою покрутив біля скроні, вдарив хвостом по воді і занурився.
  - Піздєц, - сказав розчавлений надзвичайною ситуацією Гєна.
  - Нє к добру ето, - похмуро резюмував Спритний.
  Васьков дістав з трусів мобілу і нащось оголосив по МВС посилене чергування.

• 2008.01.29 | Maidan-Publishing

  2

  Під прохолодним, попри середину літа, дрібним дощем, на рясно засміченому за останні два “критичні дні” Майдані Незалежности, на сходинках до псевдомармурового фалосу, увінчаному псевдокрилатою ж зеленою дамою, сидить невеличка русява дівчина у вишиванці та дуже потертих джинсах, кусає тонкі губи і щосили намагається вчасно ковтати сльози. Це непросто: дівчині доводиться час від часу зтиха але глибоко зітхати, підіймати догори голову і кліпати очима. Тож часом сльози зрадницьки проповзають по щоці та змішуються з дрібнесенькими дощовими краплинками, втрачаючи внаслідок передбаченої Небесною Канцелярією гуманної реакції свої їдучо-гримучі властивости - суміші розпачу, злости, відчаю, образи - і перетворюючись на майже нейтральну речовину, ні для кого не небезпечну.
  
  Дощ допомагає їй. Бо вона ненавидить плакати. І ще більш – коли це відбувається на людях.
  
  Ця дівчина – я. Я, що намагаюся за ідіотською порадою якогось психологічного світила вгамувати емоції, поставившись до їхнього вихору всередини себе як сторонній спостерігач. Ага… Дідька лисого. А також – дідька волохатого. Мені - сторонньому, мля, спостерігачеві, стає просто до болю шкода мене-піддослідну, стає майже фізично боляче не лише за всіх інших, для котрих я ні-чо-го не можу зробити…,а і за себе. За тих, хто дотепер кількома гуртами, схожими на повітряні кульки, з яких поволі випускають повітря, все же стоїть в усвідомленні повної безвиході тут. За тих, хто, виснажений і зраджений, ще не може повірити у те, що сталося. За тих, хто як Ромко, після кількадобового безсоння і сьогоднішнього шоку зараз провалюється у ще вчора такий омріяний і тепер такий порожній сон… Хай вам нічого не насниться, українці. Бо що вам може наснитися, як не безкінечний ріплей того, що починалося як Чин, а нині зведене на пси і перемінене на лайно? Безсилля… Порожнеча.
  
  Ромко… Ех, Ромко… Відчайдух з відчайдухів. Рафінований личаківський батяр, хоч і народжений на іншому полюсі України, страшний у віртуозно інспірованих ним самим бійках з ненависними “мажорами” і щиро, непідробно, “нероблено” галантний до дівчат та найвідданіший самурай для друзів. Ромко, що завше йшов у передовій ланці в очепленні наших демонстрацій. Ромко, що своїми руками двічи уночі обклеював “свинарник”, себто лігво ворожого кандидата Натана Свинки, нашими листівками. Врешті, Ромко, котрий власною спиною закрив мене від “демократизаторів”, коли на наш інформаційний наметик напали вочевидь гебешного походження важкоозброєні гевали. Сьогодні він плакав як дитина.
  
  “Краще б мені насрали на голову”, - сказав він, коли ми кілька годин тому, невдовзі після того, як дуже вільні засоби масової інформації вихлюпнули новину про Вишитого і реформу, зустрілися на Майдані. Ми довго сиділи поруч і просто мовчали – два дурники у вишиванках – з-поміж мільйонів таких саме. Підходили та відходили знайомі і незнайомі: щось говорили, кричали, матюкалися, сідали з нами, підіймалися... Вишитий сміявся нам в обличчя з величезних банерів на консерваторії і на сюреалістичній сцені на Майдані, котра не встигла вчора вчасно провалитися під ним.
  
  Хтось неподалік скинув з себе вишиванку і жбурнув її на землю. Інша полетіла в урну. Ще і ще. Ромко потягнув за комірець свою. “Я не зніму! – сказала я. - Не він мені її робив”. Ромко похмуро подивився на мене, видохнув повітря, немовби після глибокої затяжки цигаркою, скинув наплечника і видобув пляшку “Закарпатського”. Мовчки відкоркував, мовчки ковтнув прямо з пляшки. Мовчки протягнув мені. Я відпила. “Знаємо мету – віримо в можливости!”, - сказав нам Вишитий з банера і показав середнього пальця. Ромко відповів.
  “Віримо...”, - процидів Ромко крізь сигаретний дим. “Ми завжди віримо в пєндоса”, – додав після великого ковтка коньяку. Я запитувально подивилася на нього. “Ну...в поца....В мудака”, – пояснив він, недобре подивився на сяючого замішаною на щирому-щирому патріотизмі і порядности державною мудрістю Вишитого, ковтнув ще і резюмував: “Це наш Sendero luminoso”. “Угу”, - погодилася я з цим концентратом багатовікової української постфактумної мудрости.
  
  Повз Майдан угору пронеслися Інститутською два чорних “мерседеса” з мигалками, сиренами, фанфарами, бубнами, літаврами, а можливо також цимбалами і тулумбасами, розцяцьковані прапорами кампанії Вишитого – золоте колосся на синьому тлі. Минуло з півхвилинки (два великих ромчиних ковтка і один мій маленький ковть) і тією ж траекторією майнув з не меншими спецефектами величезний так саме чорний джипяра з червоно-синім транспарантом Свина. Ромко з ненавистю провів їх поглядом. “Мала, - видохнув він, - вони ж всі з одного інкубатора, це одне кодло”. “Угу”, - сказала я. „І дзен в тому, мала, - продовжив він, - що всі їхні сварки, бійки і розбірки – це несправжнє, це декорація, локшина для нас...лохів” „Угу”, - сказала я. “Пам’ятаєш, - запитав Ромко, - “хліба і видовищ”? Так оце було видовище...” „Угу”, – сказала я. Вишитий на банері вишкірив голівудскі зуби. “Гад”, – сказав йому Ромко, роблячи ковток.
  
  Ромко, не спавши кілька діб – цілу безліч нервових, виснажливих годин і хвилин, починав п’яніти. Він нахилився до мене, торкнувся своєю буйною головою моєї і прошепотів: “Мала....Ярко...так не має бути...Розумієш? Не має!”. “Угу” – сказала я. Він стиснув свої великі кулаки, підняв голову догори і я на мить подумала, що він зараз просто завиє – як великий вовк, воїн-сіроманець у відчаї серед кола з прапорців – прапорців синьо-червоних та прапорців синіх з жовтим колоском. Натомість він раптом приклав долоні до обличчя і здригнувся. “Ти що?” – спитала я. Він не відповів. “Ромку...” – покликала я. “Вибач, Ярко”, - сказав він, опустивши руки, і я побачила, що він плаче. “Знаєш...я ж дійсно йому вірив....”. По його засмаглому обвітреному обличчю побігли сльози.
  
  Я притулилася до його плеча. “Слухай, - вимовила я, - так дійсно не має бути”.”Угу”, – відповів він, його спина знову здригнулася. “Так не має бути і так не буде – я сказала це просто тому, що повинна була щось сказати, - не знаю, як буде, але так не буде”. Ромко повернувся до мене, витер лице рукавом і посміхнувся: “Ти найкраща, Ярко”. “Я знаю” – зуміла посміхнутися я. “Справді, мала, я за тебе кому завгодно в’язи скручу”, – він зиркнув у бік Вишитого. Банерна свіжоінаугурована президентська пика презирливо скривилася.
  
  Ромко останнім вирішальним ковтком завершив пляшку і рвучко звівся на ноги. Його хитнуло. “Му-у-да-а-а-ки!”, - заволав він. У небо. У нікуди. “Стерво!!”. Три менти-космонавти ліниво-байдуже озирнулися у наш бік – сьогодні вони чули і бачили ще й не таке. Ромка хитнуло ще раз – з більшою амплітудою. “Мала, - він дивився на мене з височини своїх 187, - я засинаю, тре йти. Тебе провести?”. “Дякую, - озвалася я, - дякую, Ромку. Може, тебе провести? Дійдеш?”. “Дійду, мала. Сьогодні обов’язково дійду”, - засміявся він, показуючи поглядом у бік спорожнілої пляшки. Його рука розкуйовдила мені волосся: – “Тримайся, друже Ярко”. “Навзаєм, друже Ромку”, – відповіла я, стискаючи йому руку. “Піду...” - він нахилився, поцілував мене у маківку, заклав, як то часто робить, великі пальці за ремінь, крутнувся на підборах і пішов.
  
  “А я возьму кріса
  Я піду до лісу... ”* –
  
  донеслося до мене вже здалеку.
  І тоді я вперше схлипнула. Я сиділа, тихо хнюпала носом, палила цигарку за цигаркою і просила дощу. Просто дощу. Простого дощу. Чистої прохолодної води. Зливи. Багато чого треба змити. Небо довго заперечувало. Врешті ми з небом зійшлися на дрібній мжичці.
  Я торкаюся своєї гітари, що лежить поруч – гладкого мокрого від дощу грифу. Вона лягає мені у руки як скоростріл. Я неголосно починаю:
  
  Ти полягла намарно,
  Арміє моя славна,
  Тут упав останній прапор....
  
  Я перебираю струни, граю і тихо промовляю слова, не підводячи очей, а коли врешті дивлюся навколо – бачу біля себе кільканадцять чоловік. Вони слухають мене, обступивши колом. І я завершую:
  
  ...Але буде бій останній
  Між пітьмою і між нами.
  І коли її покличуть,
  Армія – встане!**
  
  У мене болить горло від цигарок, мені трохи паморочиться від втоми, безсоння та коньяку, і я безнадійно фальшую. Я підіймаюся – ноги доволі сильно намуляні від біганини в останні дні (дурепа наївна!) – і йду геть.
  
  “Дякую, донечку”, – чую позаду. Озираюся – сивий вуйко у недолугому на його незграбній фігурі камуфляжі, вуйко з числа тих, хто на свої останні кревні їхав сюди загидженими електричками, поламаними автобусами, фірами і автостопом – їхав тільки тому, що не міг інакше, тримає руку біля серця.
  “Нічого, пане”, - кажу я несподівано для самої себе, - ми ще повоюємо. Обіцяю”. Тут нерви мене остаточно зраджують, я знову схлипую, розвертаюся і йду. Додому.
  
  ----------------
  * З пісні „Я возьму кріса” гурту ”Рутенія”.
  ** З пісні “Армія Світла” Віктора Морозова на слова Костя Москальця.

• 2008.02.01 | Maidan-Publishing

  3

  УРЯДОВИЙ ГОЛОС. 15-ТЕ ЛИПНЯ.
  
  Сьогодні о 09:00 на Майдані Незалежности розпочалася церемонія інаугурації народного Президента України Юліана Яновича Вишитого. На заповненій громадянами головній площі столиці, прикрашеній державною символікою та символікою своєї виборчої кампанії, у присутности високих офіційних делегацій з 78-ми країн, представників дипломатичного корпусу новообраний Глава Держави з імпровізованої трибуни, встановленої біля підніжжя Монументу Незалежности, виголосив урочисту промову. "Відтепер нашу Батьківщину не роздиратимуть злочинні клани, а всі порушники закону, всі бандити, крадії та шахраї будуть належно покарані! Бандитам – тюрми! Схід і Захід - разом! Я присягаю, що не зраджу вас і буду гідним вашого вибору" - наголосив Всенароднообраний Глава Держави.
  
  ************************************************************************
  КУР'ЄР УКРАЇНИ. 15-ТЕ ЛИПНЯ.
  
  Сьогодні о 12:00 у приміщенні Сенату України відбулася церемонія підписання Універсалу національного порозуміння народним Президентом України Ю.Я.Вишитим, Головою Сенату України В.Порожняком, Прімьєр-Міністром (так у тексті – ред.) України М.Спритним та лідером Партії Прогресивних Слов’янських Робітників та Селян України Н.Свинкою.
  
  У заповненій сенаторами України, керівниками Конституційного Суду України, Верховного Суду України, сесійній залі Парламенту, прикрашеній державною символікою та символікою виборчих кампаній всіх кандидатів у Президенти, у присутности високих офіційних делегацій з 78-ми країн, представників дипломатичного корпусу новообраний Глава Держави з високої державної трибуни урочисто виголосив текст Універсалу:
  
  "Усвідомлюючи відповідальність перед українським народом та іншими братськими народами у час небезпечної для майбутнього країни політичної кризи, що поставила під загрозу нашу стабільність, ми вважаємо своїм патріотичним обов'язком розпочати нині конструктивний і перманентний діалог між опозицією та владою, різними гілками влади. Змістом цього діалогу є спільне вироблення стратегії подолання кризи і виведення України на шлях розбудови благополучного суспільства, на шлях громадянського примирення і консолідації державницьких політичних сил та повної стабілізації (див. преамбули попередніх Універсалів і Меморандумів).
  
  Положення даного Універсалу ми розглядаємо як наповнення конкретним змістом всіх підписаних раніше Універсалів, Меморандумів та Декларацій (а також Дорожніх Карт щодо їх виконання), як механізм їхньої реалізації, як крок у справі порозуміння над поділами, як наше прагнення до конструктивного діалогу на благо українського народу і стабільности.
  
  Напередодні.........річниці незалежности України перед українською владою, політичною та громадською елітою країни, усіма силами, яким небайдужа доля Батьківщини, постала історична вимога і можливість об’єднати свої зусилля, досягти національної єдности і повної стабільности.
  
  Отже:
  Усвідомлюючи відповідальність перед українським народом та іншими братськими народами, складність нинішньої політичної ситуації,
  Шануючи волевиявлення народу, здійснене у демократичний спосіб на минулих і всіх попередніх виборах,
  Прагнучи зважено і відповідально вирішити політичні проблеми і приступити до розв'язання нагальних завдань економічного, соціального та гуманітарного розвитку і стабілізації,
  Прямуючи до загальнонаціонального примирення і стабільности, яке вважаємо ключем до майбутнього України та інструментом для вирішення сучасних проблем нашого суспільства,
  Продовжуючи і розвиваючи традицію національного політичного і суспільного діалогу задля вирішення успадкованих і набутих проблем державного життя,
  Засвідчуючи, що стрижнем консолідації народу є безумовне додержання принципів демократії та поваги до прав людини, дотримання європейського вибору України та стабільність,
  Підтверджуючи незмінність і незворотність зовнішньополітичного курсу України, та з метою посилення її міжнародного авторитету* (примітка редактора: преамбула Універсалів, Меморандумів і Декларацій за усталеною традицією залишалася незмінною, з деякими незначними відмінностями, з 2006 року).
  
  Ми вважаємо за необхідне і домовляємося про наступне:
  
  1. Впровадження політичної реформи;
  2. Недопущення політичних репресій;
  3. Внесення, прийняття і підписання проектів законів України "Про амністію" та „Про легалізацію доходів, отриманих незаконним шляхом та законно відмитих”;
  4. Забезпечення безумовної та всебічної недоторканости політичної та економічної еліти України, зокрема - сенаторів України, та забезпечення відповідних гарантій та умов як головного чинника політичної стабільности та суспільного прогресу;
  4. Невідкладне введення в дію закону про внесення змін до закону України "Про статус депутатів місцевих рад", яким передбачається законодавче врегулювання порядку притягнення депутатів місцевих рад до юридичної відповідальности;
  7. Прозоре формування уряду на принципах проффесіоналізму (так у тексті - ред.) та відокремлення влади від бізнесу, а бізнесу від влади;
  8. Законодавче врегулювання гарантій прав власности, передусім - великого бізнесу як чинника екотомічного розвитку, прогресу і стабільности;
  9. Законодавче продовження мораторію на продаж землі, котру ще не продали під час дії цього мораторію.
  9. Недопущення фактів чинення тиску на судові органи і судового тиску на інші органи, а також інших органів на інші органи. Стабільність.
  
  Ми переконані, що реалізація положень цього Універсалу, які будуть покладені в основу діяльності коаліції депутатських фракцій у Сенаті і Кабінету Міністрів України, можлива лише за умови політичної стабільности, національної єдності та згуртованості політичних сил.
  Ми віримо, що взаємодія всіх органів влади, політичних партій та їх фракцій у законодавчому органі та органах місцевого самоврядування, громадських організацій, людей, які користуються незаперечним авторитетом у суспільстві, при втіленні зазначених пріоритетів згуртує суспільство.
  Ми готові здолати розбіжності, об‘єднати свої зусилля, використати всі можливості задля покращення життя Українського народу і забезпечення процвітання нашої Вітчизни в умовах остаточної стабілізації і стабільности (так у тексті – ред.).
  Ми переконані, що втілення зазначених пріоритетів суспільного розвитку має стати визначальним критерієм формування та діяльності стабільної коаліції, яка опиратиметься у своїй роботі на нові суспільно-політичні механізми взаємодії.
  І в діях, і у вчинках неухильно керуючись національними інтересами України, проголошуємо спільну волю до об’єднання зусиль задля реалізації таких пріоритетів національного розвитку, як висока якість життя громадян, ефективна та справедлива влада, інтегрована у глобальні процеси та поважана у світі держава, ми урочисто проголошуємо, що повне і беззастережне виконання підписаних домовленостей є свідченням консенсусу між владою і опозицією, вмінням ставити інтереси народу та стабільність над власними амбіціями".
  
  Після урочистого виголошення Президентом України тексту Універсалу Президент України, Прімьер-Міністр (так у тексті - ред.) Україні, Голова Сенату України та лідери політичних партій у заповненій народними депутатами України, керівниками Конституційного Суду України, Верховного Суду України сесійній залі Парламенту, прикрашеній державною символікою та символікою виборчих кампаній всіх кандидатів у Президенти, у присутности високих офіційних делегацій з 78-ми країн, представників дипломатичного корпусу урочисто підписали текст Універсалу, котрий було урочисто передано на вічне зберігання до Зали Зберігання Документів Порозуміння і Національної Єдности.
  
  Після цього Сенат України одноголосно прийняв, Конституційний Суд України схвалив, а Президент України підписав Закон України "Про внесення змін до Конституції України". Відповідно до оновленої Конституції. Відповідно до оновленої в дусі порозуміння, демократії та суспільної єдности Основного Закону встановлено:
  
  - Президент України призначається Сенатом України на 10 років з числа Сенаторів України.
  - Парламент України (Сенат) призначається Президентом України на 10 років.
  - Сенатором України може бути призначено громадянина України, котрий на момент призначення є Сенатором України минулого терміну або має рекомендацію принаймні 150-ти Сенаторів України.
  - Парламентські вибори проводяться один раз на 10 років для реалізації народом України, як сувереном, свого права на народовладдя шляхом розподілу призначених Президентом Сенаторів по парламентських фракціях - шляхом прямого, рівного, вільного та таємного голосування.
  
  Після цього у присутности високих офіційних делегацій з Російської Федерації та низки інших демократичних країн відбулося урочисте рукостискання Президента України, Голови Сенату України, Прімь'ер-Міністра (так у тексті - ред.) та Сенаторів України. Урочисту церемонію було завершено виконанням Гімну України хором Сенату України, складеному з депутатів нинішнього та попередніх скликань.
  
  Сторони у дусі згоди і порозуміння також домовилися створити робочу групу для проведення восени цього року Загальнонаціонального Круглого Столу з підготовки Дорожньої карти виконання Універсалу Національного Порозуміння та узгодження назви наступного документа, котрий буде підписано Сторонами з метою забезпечення єдности, демократі, порозуміння та стабільности.

• 2008.02.03 | Maidan-Publishing

  4-5

  День виглядав безнадійно зіпсованим.
  
  Депутат Сенату Павло Петрович Круков прокинувся з жахливим депутатським похміллям і похмуро подивися на годинник, з натугою примружуючи то одне, то інше око, щоб роздивитися дрібненькі цифри. В очах розвиднювалося неохоче. Нарешті піднявшись з ліжка і нагадавши собі про історичність цього дня, він заглянув на кухню, бридливо скривився на залишений донькою сніданок, і поліз у холодильник. Дякувати Богу, вода там була – контрабандна „Боржомі”, заборонена для імпорту в Україну кілька місяців тому через незрозумілі проблеми з контролем якости на нашій митниці (мабуть дуже хочуть грошей). Він вкотре нагадав собі, що треба домовитися з послом Грузії, аби воду йому привозили з дипломатичною поштою - пити іншу воду він не міг через багатолітню виразку, нажиту почуттям корпоративної солідарности. Але Грузія тепер то вже справжня Європа і посол може і не зрозуміти...
  
  Одягнувшись, він прискіпливо оглянув себе в дзеркалі, незадоволено відмітивши характерні депутатські мішки під очима (добре, хоч донька не бачить), і черговий раз пообіцяв собі пити менше. Докори сумління його цього разу не гризли, бо вчора був пристойний привід випити – інавгурація народного президента Юліана Яновича Вишитого.
  
  Машина вже чекала його на вулиці – чорний, лискучий, як нафта, “мерседес” з оновленого в минулому місяці автопарку Сенату. Павло Петрович за рік звикнув до своєї старої автівки, але Сенат кожного року замінював повністю весь склад автопарку, як тільки „Мерседес-Макларен” випускав нову модель, і всі 450 депутатів пересідали в новенькі авто з пахнучими свіжою шкірою салонами. Водій вже чекав на вулиці, відчинивши дверцята.
  - Доброє утро, Павєл Пєтровіч. Как самочуствіє послє вчєрашнева?- сказав водій і примружив свої жовті водянисті очі.
  - Спасиба, нічєво.
  Свого водія він не любив. Водій нагадував йому паскудного кота, який має погану звичку на зло господарю гадити під диваном, а потім блимати нахабними жовтими очима, знаючи, що його за це ніхто не покарає. Щось у ньому було непоясненно неприємне, неприязне, і хоч той жодного разу не дозволяв собі переступити межу дозволеного, Павло Петрович вважав його хамуватим, набридливим і підозрілим. Втім, водія завжди можна було замінити, але сенатор не любив зайвої метушні навколо себе.
  - Гаварят, ваши там вчєра неплохо посідєлі, под утро уже все раз’єхалісь, ето только наверноє ви уехалі так рано?
  - Не знаю.
  - Куда сєйчас поєдем?
  - На Грушевського.
  
  Павло Петрович намагався зібрати докупи думки. Останні тижні видалися дуже непростими – 3 тури виборів, в яких несподівано для всіх переміг не планований наступник, а Юліан Вишитий - ще рік тому не дуже відомий і помірно популярний політик, який швидко став народним улюбленцем і ще в першому турі набрав 67%. Втім, щоб не порушувати стару традицію, Сенат вирішив провести ще 2 тури виборів, які закінчилися з таким самим результатом.
  І ось, сьогодні, на другий день після інавгурації, він - Павло Петрович Круков - разом з іншими 449 депутатами створить нову історію України, прийнявши Зміни до Конституції.
  
  На цих думках Павло Петрович рвучко відкрив дипломат. “Невже я забув картку для голосування? Точно! Вона ж в мене лишилася в старому костюмі, а я сьогодні одягнув новий, куплений саме для цього дня”. Він з ненавистю подивився на темно синю, в вузьку фактурну смужку модну матерію і приготувався давати команду розвертати авто назад додому, аж раптом таки побачив золотистий пластик в одній із кишень дипломату. „Дякую, донечко”, – тепло подумав він. Донька таки була в нього чудова.
  Павло Петрович заспокоївся, холодно подивився на водія, який вже приготувався питати щось чергове, і знову задумався. За кілька секунд його роздуми брутально перервав ще один чорний “мерседес”, з номером „Сенат 449”, який, нахабно підрізавши, зачепив бампером крило, з скрипом гальм залетів у двір Верховної Ради, буцнувши ще один чорний “мерседес”. За кермом була знайома всій країні жирна пика. Круков тільки знизав плечами, адже зв’язуватися з безгальмівним Свином – собі дорожче.
  - Во дайот! – зауважив водій. – Монтіровкі єщо нє кушал, бистро би угомонілся. Сейчас оп’ять скандалить будет, вот увідіте.
  Павло Петрович промовчав, але подумки погодився із своїм водієм.
  Натан Михайлович Свинка був, мабуть, найбільш скандальним сенатором. В його арсеналі опонування суперникам чого тільки не траплялося – він вже крутив дулі Президенту, як аргумент в дискусії плював в обличчя іншим парламентарям, власноруч бив скло у сенатських вікнах і одного разу опустив віце-спікеру на голову важезний подарунковий том Марксівського „Капіталу”.
  Знаючи його невитриманість і розуміючи, що ненависний Свин наступного разу ще й не таке придумає, його всі намагалися оминати стороною і не чіпляти болючих для нього тем, але підлого Свина передбачити не міг ніхто – він був здатен облити лайном людину з будь-якого приводу. А часті зміни настрою і політичних поглядів таких приводів давали багато.
  Свин, видихнувши і тяжко перевалюючись, випхався з-за керма, з гуркотом зачинив двері і з усього маху опустив свій важкий портфель на заднє скло машини, в яку тільки що врізався. Скло з тихим шепотом відразу вкрилося павутинкою тріщин.
  - Ти что творіш? Чого тормозіш – не відіш, я єду? Тєбє єто дорого обойдьотся- прав до конца жізні нє увидіш, я сєйчас пракурору позвоню! Ти чєго прячєшься, виході, пагаварим по-мужскі! – бісився Свин і раптом помітив, що автівка стоїть пуста. – Ну я с табой єщо разбєрусь, - пообіцяв він невидимому співбесіднику.
  - А ти чєго так подрезаєшь, - кинувся він до машини Павла Петровича, – відішь, что із-за тебя проізошло?!
  - Простітє, Натан Міхайловіч, ми Вам машину бистренько отремонтіруєм, – якомога спокійніше постарався сказати Павло Петрович.
  - А на чьом я єздіть буду, пока ви єйо рємонтіровать будєтє, на тролєйбусе? Ілі на хую собачьєм?
  Крукову захотілось підтримати другу версію,але він змовчав.
  Свин плюнув собі під ноги, кинув ключі на коліна Крукову, і нарешті пішов. Павло Петрович бридливо протягнув ключі водієві:
  – Ти договорісь там... ти знаєшь...
  День таки безнадійно зіпсований, – подумав Круков, глибоко зітхнув і зайшов до Сенату.
  
  ******
  
  Президент Вишитий сидів у своєму новому кабінеті, декорованому у стилі українського бароко і гіпнотизував телефон, заворожено дивлячись на шматок пластику без жодної кнопочки. Юліан Янович почувався незатишно.
  Йому навіть заходити в кабінет колишнього гаранта було неприємно, було гидко від споминів про свої кілька давніх розмов з колишнім Президентом, коли він раз по раз нервово ковтав слину, підбирав розумніші слова і запинався, як першокласник, що не вивчив урок і виправдовувався перед вчителькою.
  
  Та вибору не було, резиденція Президента завжди була і буде на Банковій, тож Юліан Янович, щоб притлумити свої спомини, ще після першого туру виборів сам вибрав нові меблі в улюблених зелено-бронзових кольорах та розпорядився їх поставити ще в ніч перед інавгурацією. Окрім меблів в кабінет перенесли дещицю з особистої колекції старожитностей Президента, в куток помістили старі, майже чорні іконі, запнуті вишиваними рушниками, а на стіну, якраз навпроти робочого стола повісили стару картину невідомого майстра, на якій був намальований Мамай. Картину йому рік тому подарував незнайомий сивобородий дід, мовчки пройшовши через цілий коридор охоронців, які не посміли його зупинити, і відразу ж, не сказавши жодного слова, розчинився в натовпі. Вишитий став вважати це знаком, і з картиною не розлучався.
  „Не та енергетика була”, - не втомлювався він виправдовуватися за ці перестановки перед журналістами, з незвички ніяково посміхаючись при кожному спалаху камер.
  Телефон залишався німим. Юліан Янович продовжував нервово креслити швидкі і гострі кутики новеньким Паркером в понтовому щоденнику, затягененому в лискучу шкіряну палітурку. Сторінка за сторінкою швидко заповнювалася густою павутиною темно-синіх ліній, трикутників і трикутничків.
  “Невже не позвонить? Це найгірше що могло зі мною трапитися... Така ганьба.... Вже за день це буде широко і зловтішно обговорюватися усюди – він телеканалів до кухонь співвітчизників. Чому? Я ж так намагався відповідати, і не зробив нічого, що могло б Його роздратувати... Чи Він таким чином мене застерігає? Не сприймає всерйоз... Але ж він мене вітав з перемогами після усіх турів виборів... А коли позвонить, то шо сказати? „Альо?” „Так?” „Президент України слухає?”
  Юліан Янович заворожено дивитися на телефон, чекаючи дзвінка з привітанням від Президента сусідньої держави, очільниці Євразійського Союзу і лідера Євразійського регіону В.В. Самодєржцева.
  
  За деякий час тишу таки розірвав гучний дзвінок. Юліан Янович нервово кинувся до слухавки. Перекинув стакан з водою, яка негайно розмила сторінки з синьою павутиною і блакитним струмочком почала підбиратися до краю столу, однозначно націлившись зіпсувати вперше вдягнений костюм від Zilli. Вишитий рвучко схопився з-за столу, ледве не перевернувши крісло. Що сказати? Що сказати?!
  Слухавка перша озвалася скипучим голосом, неодноразово чутим по телевізору
  - Юліан?
  - Т-т-т-да! - ледве ворушачи язиком в раптом пересохлому роті озвався Президент.
  - Ну ти узнал, да? Владімір Владіміровіч...
  - Канєшна узнал, Владімір Владіміровіч. Как же можно...
  - Я там тєбє сюрпріз пріготовіл, - перервав белькотіння Самодєржцев. – Включі тєлєвізор, увідіш.
  - Какой канал. Владімір Владіміровіч?
  - Да какая разніца-та? Наші рєбята всєм распоряжениє далі, - коротко відрізав Самодєржцев і вимкнувся раніше, аніж Вишитий встиг щось сказати.
  
  Юліан Янович поквапливо почав оглядати кабінет, щоб знайти пульт, побачив його чомусь на підлозі під телевізором, кинувся туди, дістаючи пульта, встав на коліна і так і залишився, непевним рухом натиснувши на кнопку живлення. Телевізор ожив і відразу ж озвався голосом Самодєржцева:
  - ... от імені Расіі і всєво Євразійскава Саюза паздравляю братскій украінскій народ с правільнім вибарам. Надєюсь на длітєльноє і благотворнає сатруднічество мєжду нашімі странамі і решеніє всєх наболєвшіх проблєм, іскуствєнно разжігаємих непорядочнимі політікамі. Ми со своєй сторони протягіваєм вам руку помощі, і абещаєм всєгда падставіть плєчо, чтоби паддєржать дємократіческій курс братскай страни і нєобходіміє рєформи...
  
  Вишитий полегшено зітхнув, перехрестився на ікони і нарешті піднявся з колін, щойно зрозумівши, в якій позі вислухав Самодєржцева - йому стало трохи ніяково. Мамай у нього за спиною зневажливо хмикнув і здвигнув плечима, зачепивши струну кобзи. У повітрі зависнув на якусь мить тонкий, ледь вловимий звук, від якого у Вишитого по спині побігли мурашки і з’явилося якесь недобре передчуття, тягнучи шлунок десь далеко донизу та наповнюючи його характерним холодком. Юліан Янович злякано подивився на Мамая, але той виглядав непорушним, тільки зневажливо посміхався кутиками губ комусь за спиною у Вишитого. Президент тремтячими руками перехрестився в куток на ікони і пошепки зачав колись навчену бабусею молитву „Отче наш, іже єсі на....”, але згадати далі не зміг. Помітно цокаючи венеційським кришталем об новенькі фарфорові зуби, він налив собі з карафки горілки і випив, демократично занюхавши рукавом.
  
  В цей момент за Вишитим через непомітну камеру, встановлену ще за старого Президента, спостерігав Порожняк і задоволено посміхався:
  - Ти смотрі, на колєнях царя слушаєт, далєко пойдьот, - усміхався Порожняк сам до себе і вирішив зберегти цей запис ріаліті-шоу виключно собі, передбачливо записавши його на окремий диск, та стерши з апарату, щоб не потрапив до архіву КГБ.
  
  В цей же момент старший лейтенант Комітету Громадської Безпеки, закріплений персонально за Порожняком, cвоєю чергою теж вийняв з рекордеру ще теплий після запису диск, поклав його у білий конверт і зробив запис у книзі:
  18-37, П-В. 124/08 Видео №128. Категория 1. Срочно.

• 2008.02.05 | Maidan-Publishing

  6-7

  Сенат був повний, як ніколи - чи не вперше були присутні всі депутати, Кабінет міністрів у повному складі на чолі з прем’єр-міністром, журналісти та купа невідомого походження наволочі, яка з незрозумілих мотивів завжди тиняється коридорами влади у всі часи. Не було ще тільки новообраного Президента Вишитого. Ложа для преси також була повна-повнісінька, незважаючи на дводенний ажіотаж навколо дуже вибіркової акредитації. Журналісти наїжачилися камерами, мікрофонами, диктофонами, фотоапаратами і нервово крутили головами, вишукуючи чергову сенсацію чи сенсаційку, бажану ексклюзивно і бажано непомітну для конкурентів. У Сенаті злягла гнітюча і важка тиша, якої взагалі в природі не існує – адже завжди хтось гортає газету, у когось дзеленчать телефони, хтось прихропує уві сні, хтось хрустить фольгою чи перемовляється з сусідами. Сьогодні всі чекали. Чекали на одну людину – крісло спікера досі було порожнім.
  
  Порожняк в цей час сидів в розкішному кріслі у товаристві келишка “Геннесі Х.О.” і спостерігав за тим що діялося в сесійній залі через камеру на величезному телевізорі в своєму кабінеті. Він витримував ефектну паузу. Скоро він ввійде до зали і настане момент його особистого тріумфу – результат багаторічних планів, вишуканих (на його розум) інтриг, математично точних (як на трієчника) ходів та удаваних випадковостей. Законопроект №1. Одиниця мала уособлювати початок нового відліку в житті країни і в його особистому житті. Федорович розтягнув губи в щось схоже на посмішку, від чого його обличчя стало схожим на ящірку, допив коньяк, взяв у руки тоненьку шкіряну течку і вийшов з кабінету.
  
  Усі присутні в залі одночасно вдихнули повітря, як тільки голова Сенату увійшов, і змогли видихнути тільки коли він сів в своє крісло. Володимир Федорович всупереч своєму прізвищу виглядав монументально і нагадував кам’яних ідолів колишньої епохи – такий же самовпевнено-пихатий, з неприродно відведеними назад плечима та задертим підборіддям він мовчки оглядав залу і навіть його мовчання звучало менторськи - повчально. Мовчанка починала усім діяти на нерви і присутні полегшено зітхнули, коли до спікера з вагомою кумачево-червоною текою підійшов керівник апарату Сенату Павло Іванович Яструбков. Він метушливо оминув крісло і нагнувся над Порожняком, протягуючи йому папери і щось шепочучи на вухо. Володимир Федорович нервово відштовхнув руку з текою і незадоволено просичав:
  - Развє я вас просил? Сядьтє на свойо мєсто. Всьо, что мнє нужно, у мєня здесь – і показав очима на тоненьку чорну тецю у себе на столі.
  - Вибачте, простітє, я подумав що... – знічено завибачався Павло Іванович, і не розгинаючись, позадкував на своє місце.
  - Думать не надо! – прошипів у відповідь Порожняк, він був розгніваний, шо Яструбков своєю метушливістю зіпсував таку ефектну театрально-виважену сцену, яка так тішила його самолюбство – адже зараз очі мільйонів глядачів були спрямовані на нього одного.
  Володимир Федорович постукав нігтем по мікрофону і почав:
  - Сєводняшнє засідання Сєната оголошую откритим. Депутати, зарєгєстріруйтєсь.
  Система „Рада” почала перемигувати зелененькими вогниками і тихенько попискувати, відмічаючи секунди.
  - Сєводня, в етот історічєскій дєнь, прісутствуют всє 450 дєпутатов, – задоволено оголосив спікер, і додав. - Навєрноє, нужно пєрєйті на государствєнний раді такого случая.
  Голова Сенату відкрив чорну теку і почав:
  - Шановні колеги, сьогодні нарешті настав день істини, коли сесійна зала повинна проголосувати за те, щоб влада, яка була узурпована в одних руках, була передана представникам від народу. Ми з хвилини на хвилину чекаємо сюди прибуття Президента України, де будемо у його присутності здійснювати ті дії, про які успішно домовилися на Погоджувальній раді.
  
  В цей момент важкі двері відчинилися і зайшов Президент. Бадьорим моложавим кроком, трохи підстрибуючи, він пройшов до свого місця під штандартом і сів, відкинувшись на спинку крісла. Штандарт здригнувся. Вишитий був одягнений, ну звичайно ж, у вишиванку (як же без цього, адже саме вона стала символом його виборчої кампанії, він вже не раз дякував долі і батькам за таке брендове прізвище), втім, вишиванку наполовину закривав фірмовий костюм від Zilli. Залу знову осяяли спалахи камер, старанно відблискуючи від півмільйонних годинників, кульчиків, ланцюгів та ланцюжків, поблискуючи на фірмових ґудзиках та старанно начищеному взутті.
  - Ну нє можєт он, фраєр, бєз етіх своїх штучек, - подумав Федорович, а вголос сказав:
  - Шановні народні депутати, в засіданні Сенату України бере участь Президент України. Будь ласка, слово має Президент України. Прошу народних сенаторів сідати.
  
  Вишитий підтягнув до себе мікрофон і почав:
  - Шановні народні депутати! Шановні співвітчизники! Україна в своїй новітній історії неодноразово переживала кризове явище, але завжди вистачало політичної волі, розуму для того, щоб знайти єдино правильне компромісне рішення, яке, в першу чергу, було підтримано цим залом, а потім знаходило підтримку в суспільстві.
  Я сьогодні прийшов в цей зал з розумінням того, щоб те елегантне рішення, яке сьогодні необхідне не тільки політичній еліті, а країні нашій, буде прийнято. Дякую. З Богом!
  
  Спікер Сенату розтягнув знову губи в свою фірмову посмішку розжирілої ящірки і урочисто оголосив:
  - А зараз відповідно до нашої домовленості, прошу уваги. Я ставлю на голосування для прийняття Законопроект №1. Прошу голосувати. Йде голосування, прошу голосувати.
  
  11:57:32 За-450.
  
  - Шановні народні депутати! Давайте привітаємо один одного з тим, що... ( О п л е с к и)
  - Шановні народні депутати, цілком очевидно, що цей акт, який щойно відбувся в Україні - це акт консолідації, акт примирення і акт, який засвідчує, що Україна єдина, неподільна, соборна і що ми всі питання будемо вирішувати саме таким шляхом. Відповідно до регламенту і процедури я підписую Законопроект і передаю для підпису Президентові України. ( О п л е с к и)
  - Я думаю, що ми подякуємо Президентові України за те, що ми сьогодні спільними зусиллями прийняли відповідне рішення. ( О п л е с к и)
  - Я хотів би висловити щиру вдячність своїм колегам за ту волю, бажання зробити вкрай необхідні кроки для розв'язання кризи. Спасибі всім, бо ми перемогли сьогодні, ми всі переможці виходимо з цієї ситуації. І парламент, в першу чергу, разом зі своїм народом. ( О п л е с к и)
  - Наступне пленарне засідання відбудеться післязавтра о 10 годині. На цьому ранкове засідання Сенату України оголошується закритим. ( О п л е с к и)
  Всі присутні з взірцевою синхронністю встали і заспівали Гімн України. Щоправда – під фанеру.
  За кілька хвилин сесійна зала лишилася зовсім пустою – і Голова Сенату, і Президент, і депутати, і журналісти лишали проміщення, по-перше, з глибоким почуттям виконаного обов’язку, по-друге, з почуттям глибокого задоволення, а по-третє - з бажанням скоріше поправити здоров’я після вчорашньої інавгурації.
  На столі лишалася лежати забута Володимиром Федоровичем тонесенька чорна тека.
  Яструбков просунув лисячого носа до залу, переконався, що за ним ніхто не спостерігає, підійшов до крісла спікера, нігтем акуратно підняв край теки і побачив один-єдиний білий листочок на якому прочитав: «шо, викусілі?»
  Павло Петрович виходив з залу чи не останній. Йому не хотілося приєднуватися до жодної з груп, що весело перебалакуючись (в основному, про те, який з київських шинків вшанувати своєю присутністю), гамірним натовпом виливалися з Сенату на вулицю в передчутті продовження вчорашньої гулянки.
  На вулиці було похмуро, та ще похмурішими були обличчя сотні людей, що невеличкою купкою стояли навпроти входу до Сенату, старанно відгороджені металевими переносними парканчиками та живим парканом одягнених в бронежилети та шоломи міліціянтів. Люди стояли мовчки, і вглядалися в обличчя депутатів Сенату, що потоком прямували до залишених на стоянках та тротуарах чорних автівок, де напівсонні після вчорашньої ночі водії чекали хазяїв.
  - Опять протєстуют, - почув Павло Петрович голос незадоволеного колеги, і озирнувся, щоб роздивитися партійні кольори (цікаво, хто саме осмілився вийти) та не побачив жодного прапора. Люди стояли мовчазною стіною, і дивилися. Цей погляд проникав десь аж далеко під шкіру і Павло Петрович, морозно здригнувшись, поспішив до машини. Скоріше б додому.
  Підійшовши до автівки, Круков побачив, що його рудий водій нервово переминається біля передніх дверцят, а на задньому сидінні розвалися Натан Свинка. Для чемодану місця не лишалося, і він кинув його на переднє сидіння.
  - Ви разбілі маю машіну, так что я тєпєрь на вашєй єздіть буду, - безапеляційно заявив Натан Михайлович. Павло Петрович здвинув плечима і сказав водієві:
  - Отвєзі єво куда скажєт, а потом мнє позвонішь.
  Водій полегшено зітхнув, радіючи, що йому не доведеться силою витягати майже 150 Свинячих кілограмів з заднього сидіння, і за хвилину автівка виїхала з двору Сенату. Круков глянув на годинник на мобільному. Наручні годинники він не носив з того часу, як став депутатом, бо ніяк не міг вибрати собі підходящого (дешевий годинник одягати соромно перед колєгами, а дорогий – боязко перед журналістами, і от уже кілька років Круков не міг знайти золотої середини) і вирішив прогулятися по Маріїнському парку.
  
  *****
  
  Cєргєй Палич Яструбков, червонодипломник юрфаку університету ім.Т.Шевченка і В.Бєлінского, цього дня прокинувся як завше ранесенько – не було ще й одинадцятої, що він задоволено зауважив, поглянувши на золотий “Вашерон” на лівій руці. Сєргєй Палич не любив знімати „Вашерона” без виняткової необхідности, натомість любив ефектно демонструвати, відтренувавши жест, завдяки якому годинник розскішно і невимушено вигулькував з-під манжетів. Учора ввечорі необхідности не було, як виняткової, так і взагалі. Праву руку довелося вивільнювати, витягаючи з-під досконало зовні сформованого організму сімнадцятирічної Вєроніки, подруги Сергєя Палича. Відверто кажучи – однієї з подруг, але то таке.
  Вєроніка щось незадоволено нявкнула, перевертаючись на спину і націлюючись у дзеркальну стелю персами, схожими на боєголовки ракет великої дальности (Сєргєй Палич цінував і любив великі “сіські” і одного разу навіть переспорив у теоретичному диспуті про естетику дружбана Валєру – поцінувача “булок”, тобто сідниць). Сєргєй Палич ступив на підігріту навіть влітку підлогу (а хулі?), намацав м’які капці, на мить затримався, помилувавшись персами, порадів настанню відмінної ерекції (здоровий спосіб життя, відмінне харчування, кредо “нє парься”) і прослідував до сортиру.
  
  “Ну попісяй, попісяй”, - подумав цієї миті гуманний і розуміючий капітан Коцький, відклавши телефон і взявши натомість цигарку.
  Яструбков про існування гуманного капітана Коцького не підозрював, а тим більше про міру терплячости останнього, тому затримався і в сортирі, і в лазничці, де вдоста поплавав у джакузі, попиваючи тонік і дивлячись вбудований у стіну плазмовий телевізор (а хулі?). Показували інавгурацію Вишитого, і Сєргєй Палич подумав, чи не побачить десь він серед присутніх на церемонії свого батечка – керівника апарату Сенату України. Батечка не було видно. Клацнувши пультом, Яструбков-джуніор перемкнув канал. Показували голосування за реформу. Батечко був на місці, тупцюючи поряд з Головою Сенату з червоною оксамитовою течкою. Течка випромінювала солідність і грунтовність. Голова Сенату – удвічи. Батечко – помірно, адже, з одного боку, він тримав Течку, а з іншого, нахиляючись до Голови, вигинався так, що ставав схожим на Вєроніку вчора увечорі між другим та третім оргазмами.
  
  Сєргєй Палич бадьоро вистрибнув з джакузі, витерся розкішним м’якесеньким рушником, натягнув модельні італійські труси “нєвіданой краси”, як учора жартувала Вєроніка, старанно причесався і попирскав на себе рарітетним колекційним “Balafre”. Не поголився, бо голити не було чого – волосся на обличчі джуніора чомусь ніколи не росло і свого часу Сєргєй Палич навіть комплексував, боючися виглядати як гомік. Втім, головне – ерекція.
  
  Джуніор відрепетованою ходою виніс себе з ванної кімнати, зайшов на неосяжну кухню, дістав з холодильнику і відкоркував трохи “Дому Періньону”. Налляв келишок собі і Вєроніці, дістав чорного кав’яру. Того моменту капітан Коцький, допаливши третю цигарку і допивши другу каву, дійшов висновку, що дав сцикунові достатньо часу.
  Популярний цього сезону гламурний ансамбль “Зальоткі” заспівав у мобільнику джуніора свій ліричний гіт “Ви мєня прєдалі”. Сєргєй Палич здивовано перезиркнувся з “Вашероном” – кого це свербить зрання – пройшов до спальні, став рачки і витягнув телефона з-під ліжка, на якому спочивала багатооргазмова Вєроніка.
  - Альо, - сказав джуніор.
  - Доброго ранку, шановний Сєргєй Палич, - сказав мобільник голосом, котрий видався джуніору схожим на голос гоміка. Джуніора смикнуло. Джуніор не любив гоміків. Більше за гоміків він не любив тільки пішоходів, котрі із загартованою впертістю, гідною кращого застосування, заважали йому вільно їздити і паркуватися на тротуарах. Гади. Пішоходи були поза конкуренцією, позаяк траплялися йому щодня, а безпосередній контакт з гоміком відбувся тільки одного разу, на елітному party на дачі у Пущі-Водиці, коли, попри загально здоровий спосіб життя, постраждала джуніорська тверезість, а потім і, скажімо так, незайманість та підкреслена гетеросексуальність. Однак про той прикрий випадок Яструбков волів мовчати, натомість відіграючись на пішоходах. А хулі?
  Сумнівної (як на сприйняття Яструбкова) орієнтації голос, напевно, занудьгувавши, допоки джуніор відволікся на неприємний спогад, запитався:
  - Cєргєй Палич, ви мене слухаєте?
  - Да, - відповів Яструбков, - а хто це?
  - Ви вибачте, що так, кхм, рано, - перепросив голос, - але тойво...з кращих міркувань. Ви сьогодні вільні?
  - Е-е-е, - загальмував джуніор, - а що? Кто ето?
  - Помніш Пущу, солнишко? - запитав голос. Джуніор трохи не вронив слухавку, але вчасно допер, що це параноя. Голос насправді сказав інше:
  - Капітан Коцький, Комітет Громадської Безпеки.
  Яструбков присів від несподіванки, опинившись очима на одній лінії з веронічиними боєголовками. З КГБ, на відміну від пішоходів і підступного гоміка, він справи ніколи не мав, за винятком неуникненної рутини - реєстрації комп'ютерів та телефонів. Тому він сторожко подивився на слухавку, перш ніж знову прикласти її до вуха:
  - Я вас слухаю, а у чому ето... справа?
  - Сєргєю Паличу, ви ж ніби нікуди не поспішаєте, - обізнано сказала слухавка, - приїздіть зараз до нас, є розмова.
  - Розмова? - розгублено перепитав джуніор.
  - Ага, розмова, - впевнено сказала слухавка.
  - Дійсно є ? - нащось тягнув час джуніор.
  - А як же ж! - радісно заявив капітан Коцький.
  Сєргєй Палич зловив себе на думці, що наразі саме його власний голос звучить принаймні бісексуально і спробував, втім без особливого успіху, вимовити твердіше:
  - Я ізвіняюсь, а все-таки, які у вас до мене запитання? - мозок джуніора при цьому гарячково сканував розкидані по звивинах файли: комп'ютер зареєстровано, обидва телефони зареєстровано, датчик на авто - є, датчик на яхті, котра в Лівадії - теж. Фух.... А що позавчора Анастасія (от сучка!) казала про ХХ, то він практично і не слухав... Але ж чув.....
  - Паличу, - фамільярно мовив Коцький, - та що ми з вами ото телефоном? Приїжджайте. На варті скажете, що до мене, третій поверх, кабінет 32. Вас пропустять. Тим більш - з таким то прізвищем.
  - Але..., - забелькотів джуніор...
  - Приїждайте, - підсумував Коцький і, зробивши павзу, додав, - а хулі?
  Останнє джуніора прибило і переконало. За п'ять хвилин він, убравшись у Trussardi і залишивши вєронічіни "сіські" на автономному бойовому чергуванні, вже всідався, на жах пішоходам, у сріблястий Porsche.
  
  Останнє, що він зробив удома, то подивився в люстерко - чи не схожий він, часом, на гоміка. Властиво, однозначно сказати було важко.
  
  За годину Сєргєй Палич Яструбков після тривалої бесіди на соціяльно-політичну тематику з капітаном Коцьким (з окремими ліричними відступами про Вєроніку, Анастасію, Валєру та інших) та тестування на детекторі правди (здатність невимушено та імпровізовано брехати як показник інтелекту і гнучкости мислення високо котирувалася на державних посадах певного спрямування) отримав офіційне запрошення "поступити на службу". Джуніор, не сумніваючись, погодився, хоча одна неприємна дрібничка йому трохи псувала кайф. Першим питанням від чортової машини було: "Чи був у вас гомосексуальний контакт"? І коли Сєргєй після кількосекундного брейнсторму зупинився на "так", поліграф змовницьки підморгнув йому зеленою лампочкою.

• 2008.02.07 | Maidan-Publishing

  8-9

  Круков сидів у Маріїнському на лавочці. За останні кілька років парк повністю перепланували, і він був уже не схожий на те місце, де він ще студентом так любив гуляти з майбутньою дружиною. Половину дерев довелося прибрати за розпорядженням Комітету Громадської Безпеки, який наполягав на бездоганній організації охорони народних обранців – тепер парк повністю проглядався у будь-якому напрямку. Колишні доріжки замінили залиті в бетон та закладені червоною плиткою алеї, на яких кострубато стирчали важкі і масивні, з купою чавунних закруток, вибагливі ліхтарі. Вони йому чомусь завжди нагадувати голови Медузи Горгони і мало хто знав, що такий розмір виправдовувався виключно купою напханої в них техніки – відеокамер, датчиків руху та інших іноваційних прибамбасів. Зелений театр – маленьку сцену під відкритим небом, куди раніше частенько приходили ввечері пограти музиканти-початківці чи просто охоча до музики молодь, замінили на важке мармурово-бронзове одоробло, що мало собою уособлювати тріумф української демократії. Одоробло найбільше нагадувало йому бинтовану зелену мумію (з поцяткованою в біле головою, завдяки голубам), що ожила і намагається вибратися з безкінечних мармурових сувоїв полотна, простягаючи довгі руки перед собою аж до глядачів. Це мало означати народження нової суспільної свідомости і перемогу демократичних прагнень над клановими інтересами. Прямо від вул. Грушевського до монументу вела широка добре освітлена алея, обабіч якої стояло безліч новеньких бетонних плит. Традицією стало під час присяги сенаторів лишати на пам’ять по собі нащадкам відтиск рук народного обранця в бетоні під гордим написом „Ці руки нічого не крали”. Павло Петрович зупинився біля своєї іменної плити і сів на низенький постамент.
  
  - Ні, ну що їм ще потрібно? – думав він, згадуючи людей перед Сенатом, - адже за останні кілька років зусиллями політиків (а не вулиці) країна змогла вибратися з затяжної політичної кризи, зумовленої протистоянням та протидією різних гілок влади. Політики (еліта!) знайшли сили чесно сісти за круглий стіл переговорів (взагалі-то круглі столи – у множині, було їх достобіса, геморой нажити можна) і домовитися нарешті працювати спільно - задля народного добробуту. ...І стабільности.... А ще ж кілька років тому країна захлиналася від хвиль викривальних промов та компромату, які зрештою перестали цікавити не тільки пересічних громадян, а навіть і журналістів. Економіка почала підніматися на ноги після багаторічної депресії, державного регулювання та інвестиційного застою – хто буде вкладати гроші в бізнес, коли закони міняються чи не кожного місяця, а постанови Кабміну суперечать законам Сенату? Навіть пенсії підняли на 5%, щоправда, податок з громадян теж довелося підняти до двадцяти відсотків – адже пенсіонерів в країні було вже 15 мільйонів, але ж доводиться чимось жертвувати, чи не так? Для великого бізнесу податки нарешті знизили до 3 відсотків, бо саме він є гарантією прогресивного розвитку країни. ВВП зростає....І це є їхньою заслугою, адже саме після останніх виборів у Сенат був покладений край усім суперечностям і вдалося придумати...як його....гнучкий механізм регулювання гілок влади ти різних сфер впливу.
  
  А хіба не найкращим доказом демократичних змін були останні вибори Президента? Незважаючи на те, що втомлене Україною ОБСЄ прислало цього разу тільки 150 спостерігачів, переміг не фаворит-спадкоємець – себто Порожняк, Голова Сенату, а народний улюбленець Вишитий. Ці вибори міжнародна спільнота встигла (так, встигла...до Універсалу і реформи – цікаво, що вони співають зараз) назвати найпрозорішими та найдемократичнішими в Європі за останні 3 роки. Незадоволеним про око людське лишився хіба що Натан Свинка, але ж то його політичне кредо.
  А віднині і назавжди спекуляції з виборами будуть припинені – адже новий склад Сенату буде призначати Президент, а Сенат призначатиме Кабінет міністрів та нового Президента, після закінчення каденції Президента поточного – український креатив. Саме це буде гарантією того, що політики перестануть перетворювати трибуни для особистих розбірок, а діятимуть нарешті разом, триєдино, як Той....піклуючись про народ. Стабільність....Еліта врешті остаточно згуртувалася, хіба це зле?
  
  Не розумію!... – видихнув Павло Петрович, помітивши, що думки складаються у промову. Причому було підозріле відчуття, що ця промова йому не до вподоби. А на слові "еліта", вимовленому вголос, рот ніби наповнивсь кисляком. Круков спересердя неелітарно сплюнув собі під ноги. Його роздуми перервав різкий дзвінок мобільного. Дзвонив водій.
  - Я уже освободілся, где вас забрать?
  - Я возле Маріінскава. Заберьош возлє алєі.
  - Буду мінут чєрєз десять. – відповів водій, а Павло Петрович лишився сидіти на своєму іменному постаменті.
  
  *****************************************************************************
  
  Я виходжу на станції метро Льва Толстого, сповнена зовсім не толстовських настроїв, і звертаю на Пушкінську. Якщо обидва російські літератори десь високо в облацєх, як кажуть православні батюшки, пантрують "свою" топонімічну територію, наразі вони мають якимось трансцедентним телеграфом повідомляти рідну Луб'янку. Або ж, на крайняк, Володимирську, 33. Що за сутністю з деяких пір одне і те саме. Інші так саме дістаються з різних місць поодинці. Як конспірація, це саме по собі є смішним, але вже не так смішно у поєднанні з іншим - приблизно в цей самий час кілька бійців (як вони себе дещо запафосно, як на мене, називають) "Волі" зберуться на Бесарабці на розанонсовану акцію з нібито повалення ідолища Владіміра Ілліча, відволікаючи на себе і міліцію і, що найголовніше, комітетчиків. Бійці сядуть на стандартні три дні ("нецензурні висловлювання у громадському місці"), забезпечивши цією ціною прикриття учасників головної події - посиденьок (термін мій, вони це звуть штабом), на котрі запрошено і мене.
  
  Пушкінська 1/3-5, гарнюня-кнайпа під вар'ятською, разом з тим, назвою "Купідон". Спускаюся сходами (легенда каже, що колись ображений компаньонами екс-співвласник залив вночі бетоном вхід - напрочуд елеганський приклад цивілізованої бізнесової помсти), зауважую по кутках кілька оповитих серпанком натхнення і випарами трунків митців над кухлями, келихами і лептопами - комітетчиків нема - і проходжу ліворуч до окремої кімнатки. У кімнатці - заслужена друкарська машинка-пенсіонерка, бюстики теж митців, але нині покійних, і десяток заколотників.
  
  - Привіт, - підіймається мені назустріч Тиміш, котрий, власне, мене сюди і заангажував, - це вона, Ярина, я вам казав.
  
  Я чи то привітно посміхаюся, чи то гидко кривлюся: нарозповідав вже, чортяка, причому, нема сумнівів, наприписував мені бо зна чого. А я що? Я нічого - затопила в пику меру-гівнюкові, то і затопила. Вважайте, що жіноча істерика.
  
  - Привіт, - кажу я, всідаюся на вільний стільчик, котрий мені шляхетно пропонують (граціє, сіньори, я це дійсно ціную), і замовляю у спритної офіціянтки кухоль пива. Заколотники одностайно героїчно п'ють чай-каву, тож здивовано дивляться на мене, як на оригінальну прояву.
  
  - Козаки не пили перед походом, - обізнано і вагомо каже один з ерзац-оселедцем на маківці.
  
  - Я не козак, - відповідаю я, - і навіть не козачка.
  
  - Українська мілітарна традиція, - авторитетно починає інший, здоровий, у тенісці із зображенням злобного козарлюги з "занадтої" кривизни шабелиною, - пов'язана з козацькими гетьманами....
  
  - Українська мілітарна традиція, - перебиваю я, - є не менш пов'язаною, наприклад, з некозацьким князем Острозьким та некозацьким гетьманом Єремією Вишневецьким, котрі про пиво ніби ніц не казали. А раніше – ще з імпортними берсеркерами, що казали про гриби. А ти б іще зі шмайсером прийшов. Для конспірації.
  Мовчанка. Знавець мілітарної традиції питає у Тимоша:
  
  - Вона завше така?
  
  - Завше, - впевнено каже Тиміш, підморгуючи мені, - звикайте. Про історію не сперечайтеся, вона знає напам'ять Грушевського, Яворницького і Яковенко.
  
  - Серйозно? - запитується володар оселедця.
  
  - Ні, - кажу я, - не серйозно. Всіх знаю, але не серйозно, по-приколу.
  
  - А Донцова? - питається короткострижений легінь з чорними вусами.
  
  - Як Донцов, - відповідаю, - я і сама писати можу. Тільки не хочу.
  Мовчанка.
  
  - Ну...капєць.... - каже Злобний Козарлюга, - це ж треба....
  
  - Угу, - погоджуюсь я і відпиваю холодного пива, - хлопці, не звертайте на мене уваги, я взагалі неадекватна. Але не буйна.
  
  - Підтверджую, - сміється Тиміш.
  
  - Добре, - сміється жилавий-худорлявий персонаж, трохи старший за інших, зсовуючи на кінчик носа темні окуляри, - головне, що не буйна, бо тоді у нас буде критична маса буйних і буде гаплик, - він протягує мені моцну лапу,- я Степовик.
  
  "А я - ні", - тягне мене щось за язика, але я стримуюсь і тисну руку. Він мені подобається: "українська мілітарна традиція" виглядає в ньому врівноваженою розсудливістю.
  
  - Привіт, - кажу я, - прошу панство продовжувати. Я тихесенько посиджу, пиво посьорбаю.
  
  - Ну чому ж тихесенько? - питається Степовик.
  
  - Для вашого ж натхнення, - відповідаю, - муза має бути загадковою. Але якщо у мене буде саторі, я скажу.
  
  - Що буде? - перепитує ще один заколотник.
  
  - Саторі, - детально пояснюю я.
  
  - Просвітлення, - перекладає мене Степовик, зсуваючи окуляри ще нижче.
  
  - Дякую, - мурчу я. Ініціяцію, схоже, завершено.
  Степовик (він, схоже, тут головний) відпиває чай і звертається до чи не шкільного віку бійця, що сидить навпроти мене:
  
  - Добре, товариство, до справи. Прошу, друже референте, продовжуй.
  Друг референт надягає окуляри (звичайні, не темні), від чого одразу стає схожим на кролика з мультфільму про Віні-Пуха, і з вагомістю свого мальованого прототипа веде:
  
  - У поточній ситуації, коли українська тільки за формою, але ворожа і чужинницька за змістом держава не лише не забезпечує національну домінанту, але й сприяє поступовому і всебічному занепаду, деградації та упослідженню титульного етносу, а підступна ліберастична пропаганда підносить права окремих індивідів над спільнонаціональними, коли нація і раса загрожені глобалістично-ліберастичною навалою, задля створення належних умов для стабілізації й подальшого розвитку необхідні рішучі дії і нещадна до ворогів і зрадників національна диктатура.
  
  На початку його промови, десь на словах про ліберастичну пропаганду, я відчуваю, як мої брови повзуть угору, надалі там і залишаючись. Кролик продовжує:
  
  - Ця шляхетна і велична мета виправдовує будь-які засоби та методи від політично-публічних до підпільних, від місцево-локальних до глобально-масштабних, від парламентарних до збройно-силових. Зволікання з виступом і наступом може призвести до невиправних наслідків. Тільки нещадною силою здобудемо перемогу! Мета виправдовує будь-які необхідні в таких умовах насильство і жорстокість.
  "Ніфіга собі", - думаю я. Кроликові скельця виблискують полум'ям далеких багать. Чи то інквізиторських чи то піонерських. Сурмить сурма, б'ють барабани, майорять фани:
  
  - Ми, справжні українські радикальні націоналісти, перемагаючи ворожий до нації лібералістично-демократичний індивідуалізм та арійсь... (Кролик кашляє) азійський стадний колективізм, покликані встановити порядок, за яким велика ідея домінуює над індивідуальними правами окремих осіб, класів та соціальних груп і віддати на утвердження великої національної ідеї нації всі свої сили і життя.
  Не сумніваюся, останні вісім слів він всі до єдного сказав з великої літери.
  
  - Йому б ще табуретку, - шепочу до Тимоша, котрий, хоча і будучи інсайдером, схоже що сам обалдів.
  
  - Табуретку..., - нащо табуретку?
  
  - Замість постаменту, - кажу, - декламувати зручно.
  
  Кролик збирається з силами, набирає повітря і завершує:
  
  - Отже, ми маємо проголосити нову ідею, нове право, яке стане новою великою силою і новою великою дією і новою великою перемогою.
  Капець - думаю я - шкода хлопчину. Але з ввічливости мовчу, нахиляю голову убік і набуваю вигляду розумної вівчарки. Котра все розуміє, але не коментує. Бо надто вумна. Козарлюга залпом допиває каву (а хоче горілки) і вмикається:
  
  - Що тут проголошувати? Що тут дискутувати? Діяти треба - ми маємо зруйнувати систему, котра унеможливлює будь-який розвиток і прогрес. Вона вигадана злочинцями і ними ж втілена у життя...
  
  Цей не безнадійний - радію я та передчасно, бо десь у його голові клацає маленький тумблер:
  
  - Це - демократично-лібералістична система!
  
  - Це виїзне засідання дурдому? - питаю я Тимоша, -agenda велика?
  Той ніяковіє - врешті, саме він мене сюди запросив, і втручається:
  
  - Та яка у сраку демократія? Де ти її бачив?
  
  - От саме там і бачив, - визвірюється опонент, - саме через лібералістичну практику колегіальних рішень там, де потрібне рішуче керівництво, ми і віддали історичну ініціативу москалям, америкосам, німцям, полякам...
  
  Нещасні американці, німці та поляки, придавлені важкими москалями, ще намагаються пручатися, апелюючи до своєї якраз "лібералістичности" (поляки зусиллями Тимоша навіть відстрілюються запліснявілими посиланнями на соймове "nie pozvaljam!"), та врешті халепно потрапляють під килимове бомбометання, що його здійснює кролик-референт цитатами з їхнього прибацаного Провідника, з яких стає абсолютно очевидно (принаймні йому самому), що колись все прогресивне людство ще з часів перебування в праарійських колисках (чи то в арійських праколисках - не думаю, що це важливо) непохитно йшло сонцесяйним шляхом елітократії та порядку, допоки з тамтого шляху не було зведене на лібералістичні манівці підлими підступами усяких особливо хитрих (тут він чогось дивиться на мене). І саме поляки, ясна справа, ще раніше інфікувавшись згубною ліберастичною бацилою, сприяли поширенню її в Україні через фільваркових орандарів та єзуїтські школи.
  
  Наступні хвилин п'ять бійці затято сперечаються про польський чинник, зачіпаючи інколи побічно інші "чинники", перемивають богданові кістки, нібито викинуті Чарнецьким з могили, в якій їх насправді ніколи не було, смикають в різні боки бороду Конашевича-Сагайдачного і хором копають Пілсудського, немовби той колись з якихось радощів особисто зобов'язувався перед ними вивести саме Україну на тамтий сонцесяйний шлях. Весь цей час всі читані мною історики сумно, але синхронно крутять вказівними пальцями біля скроні. Мені теж хочеться, тому я займаю руки кухлем пива і цигаркою і перезираюся зі Степовиком, котрий мовчки з ледь помітною усмішкою неквапом п'є свій чай. Я нахиляюся до нього і кажу:
  
  - Нічого у вас не вийде. Ні з національною ні з диктатурою.
  
  - Чому це?
  
  - По-перше, вони (я хитаю головою у бік дискутантів) не второпають, що на кожного справжнього завше знайдеться ще більш справжній, котрий першим чином звинуватить того у несправжности і за нагоди приб'є. А по-друге, людина - це передусім те, що чинить опір.
  Степовик здивовано дивиться на мене.
  
  - Так, - підтверджую, - і якщо вам треба хоч якась диктатура, то матимете справу і зі мною. Зустрінемося на барикадах, тільки з різного боку, хоч я сама націоналістка. І систему не знищите, - пиво тягне мене на відвертість, - бо замість того, щоби думати, що робити, ваш "штаб" вже биті чвертьгодини мастурбує.
  Останнє слово з моїх вуст на бійців чомусь діє магічно - всі замовкають і дивляться у мій бік (страшенно хочеться показати їм язика). Степовик якось дивно поглядає на мене, видає голосне "хе!" і каже:
  
  - Ні, я не хочу бути з тобою по різні боки барикади.
  
  - Я теж, - кажу я, - але барикади хочу.
  
  - Порозумілися, - каже він і вдруге за вечір тисне мені руку, - хлопці, годі повітря струшувати, нумо до справи.
  Хлопці замовкають і, зализуючи вербальні рани, повертаються до реальности. Кролик чомусь сумує і, як і личить правдивому кролю, гризе дужку окулярів. "Смачного!", - подумки бажаю я.
  
  - Ситуйовина полягає в тому, - говорить Степовик, - що Україну треба рятувати. Негайно. А також у тому, що крім нас це наразі нема кому робити.
  
  "Масштабно, - думаю я – дай Боже нашому теляті”. Він продовжує:
  - Тому все, що ми маємо вирішити зараз, так це те, якими засобами і з якими спільниками...
  
  - Спільниками можуть бути лише ті, - вистрибує з нори Кролик-референт,
  
  - хто повністю поділяє наші ідеологічні засади.
  
  - І визнає нашу ідеологічну та організаційну зверхність, - вимахує шабелиною Козарлюга.
  
  - І перецілує вас усіх у дупи. Двічи, - додаю я, язиката Хвеська, зі свого кутка.
  
  Знову мовчанка. Думаю, що якби я була хлопцем, вони би вже всім своїм праворадикальним колективом товкли мені пику, а так тільки пасивно охрінівають. Степовик, у котрого обсяг оперативної пам'яти явно найвищий і котрий мені вже симпатизує, посміхається. Тиміш же знову мені підморгує.
  
  - У сенсі? - запитує Кролик, давлячись морквою з капустою.
  
  - Чому двічи?, - дивується хтось.
  
  - У прямому сенсі, - кажу, - а двічи - на ознаку повного визнання вашої зверхности. Люди, ви що, звар'ювали по ваших вишкільних таборах на Провідника вашого маст... (всі прислуховуються) масово медитуючи? Вас скільки? Дрібнесенька щопта. І при тому, як я оце обсервую, вам залежить на ідеологічній цноті і зверхности. Ну і кого ви зберете? Рабів. Бо вільній людині зверхники не потрібні.
  
  - Ти що, анархістка? - запитує Оселедець.
  
  - Ні, - кажу я, - я українка. А українці - вільні люди. Заперечення є?
  Заперечень нема.
  
  - Сильно, - схвалює Степовик, - Маєш рацію, але ж погодься, всякий рух мусить мати очільників.
  
  - От і будьте, якщо зможете того досягти у конкуренції. Це як природній відбір. Просто дійте і будьте першими. Переконаєте людей - вас підтримають. А нє, як той казав - то нє.
  
  - Вас? - Cтеповик пильно дивиться на мене.
  
  - Що? - не розумію я.
  
  - Вас підтримають? - він робить наголос на першому слові.
  
  - Нас, - відповідаю, - Нас. Якщо буде, холєра ясна, дія, а не вимірювання довжиною (всі прислуховуються) тризубів.
  
  - Добре! - він плескає долонею по столу. Кролик кривиться. Моя тобі дуля, ідеолог.
  
  - Привіт, мала! - чую за спиною. За мною стоїть Ромко. Він має порвані на коліні джинси, принаймні дводенну неголеність, але при тому сяючі очі. Ти диви - рояль виїхав з кущів. It's a small world, isn't it?
  Ромко торкається мого плеча, вітається зі Степовиком, як з добрим знайомим, далі з іншими ("Роман Черник" - представляє його бійцям Степовик, - "завзята людина") і сідає, підсунувши вільного стільця, поруч зі мною. Шось мені здається, що Степовик трохи цим розчарований.
  
  - Ти де був? - питаюся я, нахиляючись до нього.
  
  - У лісі, - сміється він і я згадую про кріса і похід з крісом до лісу. - Я скарб знайшов. Або скарб знайшов мене. Потім розповім.
  
  - Прошу панство продовжувати, - каже він до всіх і елегансько вихоплює офіціантку з офіціантського броунівського руху. - А ви, панночко, як ваша ласка, почастуйте мене гальбою пива. Наперед вам красно дякую.
  Батяр чортів.
  
  - Е-е-е...- белькотить дівчина, перетравлюючи - вам кружку?
  
  - Якщо вам не важко, все ж краще гальбу або кухоль. Дуже дякую.
  Дівчина відходить і я чую, як у неї в голові шурхотять, нервово перегортаючись, сторінки українського тлумачного словника.
  Степовик починає говорити. Тихо, понизивши голос, він каже, що влада перебуває в руках кількох кланів - центрів московського впливу і що усунувши збройно, індивідуальним терором, кількадесят головних, можна і дезорганізувати систему і відбити бажання "гендлювати Україною" в інших.
  
  Бійців як підмінили. Почувши чарівне слово "зброя", вони полишають цікаві історично-ідеологічні досліди і доволі обізнано обговорюють переваги та найкращі способи застосування конкретних систем різних пістолів, крісів і машингверів у певних ситуаціях.
  
  - Між іншим, - каже Тиміш, - Ярина може зробити вибухівку.
  От же ж....Шоб ти був здоровий....Всі, крім Ромка, що дудлить гальбу пива, дивляться на мене.
  
  - Що, серйозно? - запитує Степовик.
  
  - Ага, - кажу я, - можу. Вам що - напалм? Амонал? Амоніт? Аматол? Терміт? Чи може класичний ТНТ? Можу також отруту забодяжити. У банці з-під компоту. Щось з ціанідів? Курарін? Дігітоксин? Афлотоксин? А взагалі-то, пропоную К-2. Розкішний розлад шлунку і гаплик від срачки за 3-4 години.
  
  - Клас, - замріяно рече хтось, - оце клас....
  
  - Нормальна тема, - каже Степовик - То ти хімік?
  
  - Алхімік, - кажу я.
  
  - Хімік, - відповідає, хай йому грець, Тиміш, котрий, виглядає, заповзявся підпрацьовувати моїм піарником, - і фізик. Геній.
  Ромко непомітно легенько штовхає мене ліктем у ребра. Я давлюся пивом. Капець якийсь. Дайте мені постамента - я пам'ятник собі. На імення Маня Грандіозова.
  
  - На правах генія, - кажу я, - заявляю, що дещо я дійсно зробити можу. Буде побічно багато диму і смороду, але буде і вибух і отруйна гидота. Але не робитиму того. Принаймні наразі, - додаю, зауважуючи, як сумнішають бійці, - Бо з того самого ніц не буде. Система не знищується вибухівкою.
  
  - А як вона знищується? - дуже серйозно питає Степовик.
  
  - Не знаю, - чесно зізнаюся я, - але думаю, що починається все з мислевірусів. Для дестабилізації їхньої стабільности.
  
  - З чого? - перепитує Козарлюга.
  
  - З мислебацил, - відривається від пива вірний самурай Ромко, -
  страшна зброя, діє через мозок. Головний. Якщо він є.
  
  - Цікаво, - каже Степовик і раптом замовкає і втикається у телевізор під стелею. В телевізорі, де щойно цвірінькала опозиційна політеса, знана за флюгерну принциповість як „Мері Попінс”, вимальовуються орел і цар Самодєржцев. Орел хижий, великий і двоголовий, з державою та скіпетром у кігтях. Самодєржцев невеличкий, одноголовий і лисуватий, але теж хижий. В кігтях у нього золотий Parker.
  
  - Тьху, - каже Ромко, - яка гидота. Масковская папса.
  Самодєржцев складає на столі пещені лапки і виголошує:
  "От імені Расіі і всєво Євразійскава Саюза паздравляю братскій украінскій народ с правільнім вибором. Надєюсь на длітєльноє і благотворноє сотруднічество мєжду нашімі странамі і решеніє всєх наболєвшіх проблєм, іскуствєнно разжігаємих непорядочнимі політікамі. Ми со своєй сторони протягіваєм вам руку помощі, і обещаєм всегда подставіть плєчо, чтобі поддєржать дємократіческій курс страни і необходіміє рєформи во імя стабільності...".
  
  - Ні, це таки треба запити,... - видихає Степовик після павзи і замовляє пива, - то що там з мислевірусами...?
  
  За півгодини ми узгоджуємо все, що треба і забираємося геть, розходячись по одному чи по два.
  
  - Стій! - раптом зупиняється на порозі Степовик, - є ще одне питання. Ми маємо визначитися з символом спротиву.
  
  Я мовчки підходжу до вивішеного на стіні (вимога окозамулюваного Закону „Про патріотизм на Україні”) державного синьо-жовтого прапору і перевертаю його, приводячи кольори у природній та історично обумовлений порядок: згори - жовтий, знизу - блакитний.
  
  - Мала, - шепоче мені на вухо Ромко, - нікому того не кажи, але ти дійсно геній.
  
  Я не заперечую.

• 2008.02.10 | Maidan-Publishing

  10

  Звивиста траекторія переміщення вельми нетверезого Романа Черника після того, як він залишив Ярину Вітовську на Майдані, завела його не на метро Палац Спорту, звідки йому слід було б їхати на свої Дорогожичі, а на Володимирську гірку. На гірці метро не було. Натомість була, як і завжди, чудова перспектива на Дніпро, хоча дещо і попсована (і зпопсована) лівобережними новобудовами та подарованим Росією величезним Монумєнтом Братского Єдінєнія – у вигляді двох ісконного вигляду персонажів у візантійському вбранні, які по-братерському лагідно цьомали одне одного у кам'яні щоки. Черник любив приходити на гірку, коли потребував усамітнення, а наразі він якраз мав перетравити багато з того, що сталося за останні дні. Тому цього вечора, коли вже стемніло він, маючи у шлунку пів-літри кон'яку "Закарпатський", у наплечнику - пляшку пива, а на серці - розпач і злість якщо не на весь білий світ, то на його найгівнянішу частку, що зветься "політикумом", і незчувся, як опинився біля відомої альтанки.
  Однак сподіваного усамітнення не відбулося - випхавшись врешті навпростець до альтанки і розідравши принагідно джинси на коліні, Ромко розгледів у вечірному мороці якусь людську постать, що сиділа на сходинці обличчям до Славути-Бористена. "Холєра!" - спересердя подумав Ромко. Але це виявилася аж ніяк не холєра: коли постать, зачувши кроки Черника, озирнулася, Ромко несподівано побачив перед себе попа. Справжнісінького попа з хрестом на шиї, у рясі та з усім іншим, що і належить (принаймні, на дилетантську думку Черника) українському попови.
  
  Охрестившись колись уже у свідомому віці в одній греко-католицькій капличці у Львові з великої поваги до повстанських традицій, Ромко до "непідсистемних" священиків ставився з толерацією. Разом з тим, у церкві він останнього разу був у часи суто незапам'ятні, тож цілком несподівано для себе стрінувши тут попа, він чомусь зніяковів і в якости привітання видав:
  
  - Cлава Богу!
  
  - Героям Слава! - відповів піп, раптово заскочений матеріалізацією з кущів лобуряки з наплечником та сірій куртці з дивізійним шевроном на рукаві.
  
  - Слава Україні ! - сказав заскочений зненацька Ромко.
  
  - Навіки Слава ! - так саме халепно відповів піп, - І слава Йсу!
  
  - Можна? - запитав візитер, показавши рукою на сходинку поруч з попом. Той підвівся і кілька секунд пильно вдивлявся у Ромка, після чого схвально кивнув головою:
  
  - Треба!
  
  Ромко скинув наплечника і всівся поряд з попом. Піп був високий і худий, виглядав на невизначений вік, себто не виглядав ні на який вік, не мав бороди, натомість мав окуляри на носі. Біля нього стояла відкоркована химерної форми пляшка чогось та маленький келишок, можливо навіть і срібний. Ромко мовчав, збираючи думки докупи. Думки збиралися неохоче, неквапом.
  
  - Погано? - спитав піп.
  
  - Зле, - чесно відповів Ромко.
  
  - Недобре, - сказав піп, потім зітхнув і трохи винувато подивився на Черника, - чи не пригостите цигаркою?
  
  Ромко видобув "Marlboro", протягнув пачку несподіваному співрозмовнику і блиснув вогником запальнички.
  
  - Добре, - сказав піп, озирнувся крадькома і закурив.
  
  - Прошу, - сказав Ромко і дістав пиво. Піп подивився на нетверезого Ромка, на тепле пиво і прорік:
  
  - Остерігайся злого - твори добро! - і, діставши невідомо звідки, поставив перед химерною пляшкою ще один срібний келишок.
  
  - Що це? - недовірливо спитав Ромко, зиркнувши на незрозумілу пляшку,- Церковний кагор?
  
  - Окстися, сине, - порадив, наповнюючи келишки, піп, хоча Ромкові, після примусового наведення різкости, здалося, що піп був якщо і старшим за нього, то ненабагато. Один подав Черникови і, піднявши вказівного пальця догори, вагомо пояснив, - Морав'янка. Справжня.
  
  -А-а-а..., - як і належить знавцеви, протягнув Ромко.
  
  - То за що вип'ємо, друже? - якось по-цивільному і мирському спитав піп, короткозоро вдивляючись у співбесідника.
  
  У ромковому головному процесорі, перевантаженому втомою, безсонням, розчаруванням, люттю та алкоголем зіткнулися "За Вільну Україну!", "Слава Нації!" і чомусь "За нас з вами та хуй з ними!", а на виході він видав:
  
  - За свободу!
  
  - Амінь! - підтримав піп, залпом осушуючи келишок, - Господь із нами! Поки Ромко випив, між ними не інакше як дивним чином з'явилася серветка з льону, а на ній - кружальце домашньої ковбаси, нарізаний чорний хліб та огірки з помідорами. Втім, можливо, він просто раніше на це не звернув уваги.
  
  - Нехай їдять убогі і наситяться, і прославлять Бога ті, що шукають його; живими будуть їх серця на вікі віків. Амінь! - прорік піп, перехрестився й закусив. Ромко наслідував його приклад.
  
  - Ти, бачу, християнин, сине? - чи то запитав чи то ствердив піп.
  
  - Умгу, - Ромко якраз вкусив ковбасу, - греко-католик. Але дуже хріновий. До церкви не ходжу, піст не дотримую і ліву щоку не підставляю. Тільки того, що колись хрестився і от зараз перехрестився, - cкаламбурив він щось важкозрозуміле і сам це зрозумів.
  
  - Це добре, - заявив піп і налляв по другій.
  
  - Не зрозумів...Що саме добре?
  
  - Все, - сказав незрозумілий піп, - важить, що ти розумієш найголовніше.
  
  - Гм, - замислився Черник, - і що ж є це найголовніше...отче?, - він все далі переконувався, що піп був його ровесником.
  
  - Що Господь дав нам свободу вибору і розум та силу для її оборони.
  
  - Свободу? - перепитав Ромко, - а як же заповіді? Як же гріх?
  
  - Грішити чи не грішити - це свобода вибору. Що чоловікови вважати за гріх - свобода вибору. Дозволяти на гріх, боронити гріх, хвалити гріх
  - гріхи чи не найтяжчі. А заповіді...Божі заповіді та їх викладення та тлумачення людьми - не обов'язково одне і те саме, погодься.
  
  Ромко погодився.
  
  - Щоб ти сказав, сине, якби знав, що три хвилини тому ми пили за дванадцяту заповідь?
  
  - Я б здивувався, - чесно зізнався Ромко, - тим більш, що все життя вважав, що їх десять.
  
  - Не один ти такий, - відповів піп після невеликої павзи, - справа в тому, що століттями декому було вигідно, щоби вважали, що їх десять. Розумієш?
  
  Ромкові, попри те, що попівська морав'янка його несподівано почала витверезлювати, було важко вирішити, розуміє він чи ні, тому він тільки мовчки кивнув.
  
  - Так от, ти виголосив славу за свободу, а в цьому суть дванадцятої заповіді: "Завше вчиняй правильно".
  
  - Що є "правильно"?
  
  - Кожен вирішує для себе. В цьому свобода вибору, дарована тобі Богом. Але ти відповідаєш за це перед Богом і людьми. Бог є справедливий суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає.
  
  - Амінь! - погодився Ромко, - тоді прошу підняти тост за одинадцяту заповідь і прошу, отче, декларувати її.
  
  - Ти її знаєш не гірше за мене, - сказав піп, - подумай.
  
  - Думаю, - підтвердив Ромко, - напружено думаю...але...
  
  - Якби ти не знав, - підказав піп, - ти б не сказав мені, що ти поганий християнин, якби ти не знав, ти не пив би за свободу. Врешті, якби ти не знав, ти не був би п'ять днів тому перед ЦВК.
  П'ять днів тому перед ЦВК били людей. Абсолютно нейтральну до всіх кандидатів демонстрацію якоїсь Спілки українських виборців. Коли Ромкові позвонили, він спіймав таксі і кинувся у бій з явно бандюкуватими "анархістами", отримавши розкішну гулю на лобі і потрощивши з десяток "анархістських" ребер та щелеп.
  
  - А звідки ви то знаєте? - спитав ошелений Ромко.
  
  - Ну...вважай, що я тебе там бачив, - відповів піп, - ну, сине, згадай врешті Івана Павла, який ти там не є хріновий християнин...
  
  - Не бійся! - проголосив Ромко.
  
  - Амінь! - схвально перехилив чарку постмодернистський священик.
  
  - Воїстину, - підтримав Ромко, щиро дивуючись своїй лексиці. І випив.
  
  - Закуримо? - запропонував піп. Закурили.
  
  - Але ж, - по нікотиновій павзі сказав Ромко, - маємо таки проблему.
  
  - Невже, - запитувально кліпнув короткозорими очима піп, - і це ж яку?
  
  - Маємо у сухо...у рідкому залишку принаймні грамів двісті у вашій пляшці, а незнані заповіді вже позакінчувалися.
  
  - Е-е-е-е, сине, - посміхнувся піп, - то не є проблема. І не є то проблемою принаймні з двох аспектів.
  
  - З цього місця, - сказав Ромко, - прошу пана отця з подробицями.
  
  - З задоволенням, - погодився піп, хрумкаючи огірком. - По-перше, проблеми для нас придумали москалі.
  
  - Не питання, - радо підхопив Ромко, - але в якому сенсі?
  
  - У тому сенсі, - повів лекцію обізнаний піп, - що на Заході те, що ми, калькуючи московський кшталт, звемо проблемами, звуть питаннями чи то пак темами, а те, що вони звуть проблемами, ми звемо повний капець. Відтак - маємо навмисне і зловмисне привнесену іззовні комунікативну проблему із західним світом. Ферштейн?
  
  - Ja-ja! - прозрів Ромко. - А по-друге?
  
  - А по-друге, на рідкий залишок у моїй пляшці маємо три заповіді, неповно викладені. Тому пропоную, зросивши ці шляхетні посудини, - піп вишикував келишки, - животворною рідиною, перехилити їх як во славу Господню, так і за п'яту заповідь, викладену повно.
  
  - Не вбивай..., - почав Черник, котрий хоча і сто років не переступав порогу храму, але достатньо читав.
  
  - але і не дозволяй вбивати, - завершив піп, підіймаючи келишок, - Амінь!
  
  - Амінь!
  
  - Після цього нам не складе особливих труднощів сформулювати за подібною ж методою і заповідь сьому. Повну.
  
  - Правду кажучи..., - почав Черник зізнаватися у системному збою у своїй пам'яти.
  
  - Absolutely! - втішився піп, - щоправда пан зараз виголосив квінтесенцію заповіді восьмої, а не сьомої, але разом з тим амінь!, - піп перехилив келишок
  
  - Так перепрошую...., - застиг Ромко з келишком.
  
  - А-а-а, - згадав піп, - Премурість. Будьмо уважні. "Не свідчи ложно на ближнього свого і викривай лжесвідків. Кажи правду".
  
  - Амінь! - Ромко випив, вкусив помідора за ясночервоний бік і зауважив:
  
  - Але ж як буди з сьомою?
  
  - Cине, відштовхуючись від щойно вербалізованої п'ятої і виходячи з неповного викладення "Не вкради"....
  
  - І не дозволяй красти! - завершив Ромко, - Амінь?
  
  - Амінь! - піп оперативно наповнив келишки. Чарівна морав'янка нейтралізувала залишки Ромкового виснаження.
  
  - Слухайте..., - сказав він, - слухай, друже, що ти тут робиш. Зі мною все зрозуміло, нє? А ти?
  Піп помовчав, витер губи серветкою і похмуро відповів:
  
  - Сьогодні вранці я йшов вітати свого знайомого, свого земляка з перемогою на виборах.
  
  - Вишитого?!, - трохи не вдавився помідором Черник.
  
  - Так, - підтвердив піп, нахиливши голову.
  
  - Тьху, - сказав Ромко.
  
  - Тьху, - погодився піп, - отож що тьху. Воїстину тьху. Не надійся на князів, на синів человічеських, в них нема спасіння.
  Вони помовчали. Залишки морав'янки було перелито у келишки.
  
  - З чого ми починали? - спитав піп.
  
  - Слава Богу, - відповів Ромко.
  
  - Навіки Слава! І Слава Україні! - сказав піп, підіймаючи келишок.
  
  - Героям Слава! - відповів Ромко, приєднуючись.
  
  - Роман, - сказав Ромко,подаючи попові руку, - Черник.
  
  - Андрій, - сказав піп, ромкову руку тиснучи, - піп. Мир тобі, Романе. Хоча...
  
  - Що?
  
  - Ти хреста носиш? - дивним тоном тихо спитав піп, знову пильно подивившись крізь окуляри на Ромка.
  
  - Так, - Ромко витягнув з-під тениски і показав маленького натільного срібного хрестика.
  
  - У цього хреста тебе влучить куля.
  
  Ромкові стало трохи не по собі.
  
  - Та пам'ятай одинадцяту заповідь, - додав отець Андрій.
  
  - Не боюся, - сказав Ромко, - мені гидко їх боятися.
  
  - Амінь, - сказав піп, - відтепер мені теж.
  
  За п'ять хвилин вони попрощалися. Ромко пішов шукати свої Дорогожичі, Андрій пішов не знати куди.
  
  - Отче! - озирнувся Ромко, коли вони вже відійшли один від одного кроків на десять, - ви вірите в усе те, що мені розповіли про заповіді?
  
  - Я вірю в те, що вірю, я вірю у те, у що я вірю, - озвався Андрій.
  
  - Тоді, - сказав Ромко, - ви маєте це казати всім. Бо ж заповіді одинадцята, дванадцята і восьма доповнена. Правда.
  
  Піп підійшов до нього і зняв окуляри. Його очі блиснули:
  
  - Я скажу.
  
  Ромко подав йому руку:
  
  - Честь!
  
  - Честь! - відповів піп.
  
  Якби Ромко міг чути, що стиха промовляв отець Андрій, крокуючи у
  невідоме, він би почув: "Господи! Обдаруй мене чистою совістю. Беззаконня моє я знаю і гріх мій є завжди передо мною. Очисти мої гріхи і помилуй мене. Бо без числа нагрішив я, Господи,прости мене. Не хочу нічого такого ні думати, ні говорити, ні робити, чим би я міг Тебе зневажити. Дай мені мудрість мужества і сили, нехай мене не звалить ніяка буря. Дай мені мудрість свободи...".

• 2008.02.12 | Maidan-Publishing

  11-13

  Вишитий ходив з кутка в куток нового кабінету і не знаходив, чим зайнятися. Своє президентство він колись уявляв як безкінечну чергу відвідувачів і прохачів за дверима кабінету, а він, за замислом, мав щедрою рукою і світлим розумом вирішувати людські і політичні проблеми, наживаючи собі репутацію мудрого керівника держави. Але цілий день ніхто не приходив, і навіть ніхто не телефонував, і весь день він провів у компанії з перцівкою. Від перцівки у Юліана Яновича була печія, але він продовжував її пити, бо імідж.
  
  Вишитий був спантеличений. Час від часу він брав з шафки якусь книжку і заглядав в дзеркально чисте скло дверцят, позуючи, немов би перед камерами. Президент відчував себе п'ятим колесом возу, п'ятою лапою собаки (можливо навіть собаки Павлова), стоп-краном у зайця.
  “Може дати якусь прес-конференцію? – розмірковував він. – Поставити стіл якраз навпроти цієї шафки з стрункими рядами шкіряних палітурок, тиснених золотом (виглядає солідно, треба буде глянути, що там за книги...), ліворуч повісити президентський штандарт, а праворуч – державний прапор... Чи навпаки треба? Штандарт праворуч, а прапор – ліворуч?”
  
  Вишитий силувався згадати, як то було при колишньому Президенті, але гадати так і не зміг, тож продовжив розбурхувати уяву:
  “На столі треба залишити книгу, з закладками, що б здавалося, що я її щойно відклав... Треба ж виглядати інтелектуалом... Можна навіть щось процитувати принагідно. А яку книгу? Конституцію? Ще хтось скаже, що я її не знаю, раз читаю аж тепер... Шевченка? Консервативно і не модно... Ну хто зараз Шевченка читає? А може Достоєвського? Класика як-не-як... Але ж іміджу не відповідає... Потім придумаю”, - вирішив Юліан і уявив собі солідну картинку – кількадесят журналістів сидять з нотатниками та диктофонами і, затамувавши подих, ловлять кожне його слово... Він намагався згадати щось із класики, що б усе виглядало настільки ж велично.
  
  - „Ходокі у Лєніна”, – підказав іронічний голос за спиною. Вишитий аж підстрибнув з переляку і тремтячим голосом, боячись оглянутися, запитав за спину:
  
  - Хто там?
  
  - А ти сам подивися, – продовжував насміхатися голос, – що тобі боятися, з трьома постами охорони за дверима?
  
  Юліан Янович озирнувся і відкрив рота від здивування – Мамай відклав кобзу на траву і почав підніматися.
  
  - Старий вже став, ноги терпнуть цілий день висидіти, - пояснив Мамай. – Та й нудно тут у вас... весь час на твою пику дивитися...
  
  Юліан Янович нарешті наважився на запитання, але його підвело пересохле горло, і він спромігся видавити з себе тільки одне слово:
  
  - Я-а-ак?..
  
  - А отак! - сплюнув Мамай, і взявши до рук шаблю з бруском почав її точити, від чого в кабінеті з точністю метронома почало лунати характерне „шурх-шурх”. Ти краще розкажи як далі жити збираєшся, Вишитий? – Козак недобре дивився, трохи схиливши голову ліворуч, немов би прислухаючись до чогось далекого.
  
  - А я що? Я нічого, – осмілів Юліан Янович, і продовжив – от тепер Президентом буду...
  
  - А тебе хтось просив? Тебе хтось за руки тягнув в цей кабінет? І що тепер далі робити збираєшся? Чи так і сидітимеш п’ять років насамоті? Навіщо тоді сюди пхався?
  
  - В Україні Президент – гарант Конституції, якщо Ви знаєте що це.... конституція – це... це...
  
  - Ти мене за кого маєш, Юліане? Ти що думаєш, я не знаю, що таке Конституція?
  
  - Але ж тоді Конституції ще не було... Ви ж... Вам же...
  
  - Вишитий, не тужся, історію ти в школі прогулював, це під вибори ти в неї вдарився. І скільки мені років, ти не згадаєш. Я – вічний, як Україна. Я був і буду завжди. Треба ж комусь за вами наглядати, онучатами недолугими, а то ви тут самі натворите такого, що аж Хорсу гикається, спати вже старий спокійно не може. Що робитимеш, питаю?
  
  - Хорсу? Але ж.... - Вишитий панічно намагався зігнати докупи уривки думок, які розбігалися, як налякані шулікою курчата.
  
  - Існує, існує, - посміхнувся у вуса Мамай. - Дотепер існує, слабий тільки вже став. І я от ще ряст не дотоптав. Прогайнував замолоду, то дотепер не відпочину за вами. То що робити збираєшся?
  
  - Я буду будувати демократичне правове суспільство в Україні – Вишитий розправив плечі і майже сам повірив у сказане, а за плечами у Мамая аж кінь від здивування голову підняв. - Традиції от буду відроджувати, - менш впевнено продовжив Президент.
  
  - І відроджувати почав з ординських ярликів? - Мамай торкнувся вказівним пальцем до леза, незадоволено примружився і продовжив гострити шаблю. - Ти у Москви нащо гроші брав? Президент називається... Ще б з ярмом на шиї тридесят ліктів рачкував до ханського трону, як-то велося колись у "братьєв". То які традиції відроджувати зібрався?
  
  - Так я б вибори не виграв би, - розпачливо вчепився собі в волосся Вишитий, заворожено дивлячись на відблиски шаблі з харалужної сталі.
  
  - Не виграв би. Це ж подумати скільки грошей - половина державного бюджету, – Мамай роздратовано розсік шаблею повітря перед собою. Розщедрилося ханство цього разу – видно в стократ повернути планують. А ти тут так сидітимеш, перцівку дудлитимеш? А ще вишиванку начепив – плечі не палить?
  
  - А що я зробити можу?
  
  - Ну звичайно, Сенат Порожняку в рота заглядає, Кабмін само собою, а Порожняк КГБшнику дупу зализує, скоро дірки не буде, - Мамай оглянувся десь за спину – от і зараз лиже. Питання: навіщо ти потрібен? - козак зважив в руці шаблю і примружився.
  
  - Ой не треба, - прошепотів Вишитий, в якого крапля холодного поту побігла по спині. - Я зроблю все що Ви скажете, я буду хорошим, не буду більше брехати, в мене ж діти, сім’я...
  
  - От сучий сину, - гидливо скривився Мамай, - ти що думав, що вбиватиму тебе? То б я через тебе ще дозвіл на втручання вибивав у Віча – сам пропадеш, коли час прийде. Але документи Порожнякові облиш підписувати. Зникни, зрозумів? Не ганьбися та України не ганьби.
  
  - Я... Я не можу... Мене ж вони з-під землі витягнуть... Вони ж...
  
  - Не до тебе йому зараз, - засміявся в вуса Мамай. - І запам’ятай – нема злочину страшнішого за брехню. Бо вбивством гублять одне життя, а брехнею можна загубити тисячі життів і тисячі душ, - сказав Мамай і знову потягся до кобзи. Вишитому чомусь нестерпно захотілося закрити очі, він звалився на канапу і вимкнувся.
  
  ***************************************************************************
  
  Доповідна записка (*Тут і далі - правопис у офіційних документах збережено. Російський текст, за винятком заголовків, переважно випущено).
  
  Цілком таємно
  
  П'яте управління Комітету Громадської Безпеки України
  
  Голові Комітету Громадської Безпеки України
  Генералу Судопланову П.П.
  
  Копия:
  Совершенно секретно.
  Председателю Федеральной Служби Безопасности
  Российской Федерации
  г-ну Малютову Е.Ф.
  
  Інформую Вас, що на протязі (так у тексті - ред.) останніх днів на території міста Києва зафіксовано кілька особливо цинічних правопорушень, що за змістом спрямовані проти до існуючого на Українє конституційного ладу та є недружніми до дружньої та братньої Українє Російської Федерації.
  
  Так, вночі 10-го липня цього року невстановленими особами було змінено табличку на пам'ятнику гетьману Богдану Хмельницькому на Софійській площі (примечание для Его Превосходительтва г-на Малютова: гетман-обьединитель показивает булавой в сторону матери городов русских - Москви), а саме - за допомогою зварювальної техники розміщено зроблений з високостійкого металу напис: "Там - кацапи!". Роботи з демонтажу блюзнирського напису провадяться з залученням фахівців Інституту металознавства ім. Жєлєзняка (м.Москва).
  
  Вночі 12-го липня цього року невстановленими зловмисниками на низці об'єктів (усього - 127) у м.Києві були розвішані антиконституційні жовто-блакитні (примечание для Его Превосходительства г-на Малютова: сверху - желтое, снизу - синее) прапори. Серед об'єктів, зокрема, мости через Дніпро, залізничний вокзал, готель "Інтернаціональний" (примечание для Его Превосходительства: ранее - гостиница "Национальная"), Общеславянский Дом (примечание для Его Превосходительства: ранее - "Украинский Дом", ранее - музей В.И.Ленина), Київська міська державна адміністрація і (примечание: извиняемся !) посольство Російської Федерації. Протиєстєственні прапори було негайно знято силами спецпідрозділів та оперуполноважених двірників, але вони (прапори) періодично з'являються на інших об'єктах.
  
  Вищезазначене з високою вірогідністю може свідчити про появу активної антисуспільної і особливо небезпечної терористичної групи націоналістичного спрямування, неінвентаризованої на сьогодні у файлах КГБ, ймовірно - молодіжної.
  
  З урахуванням викладеного і з метою виявлення і покарання злочинців, відновлення демократичної законності, правопорядку та інтернаціоналізму в усіх його проявах:
  
  1. Забезпечено, із залученням співробітників МВС під контролем штатних працівників та волонтерів КГБ, цілодобове спостереження за стратегічними об'єктами м.Києва та гласне і негласне патрулювання на вулицях та площадях.
  
  2. Посилено агітаційно-воспітательну роботу у вищих навчальних закладах м.Києва, спрямовану на роз'яснення суспільної та особистої шкідливості антиконституційних та антиінтернаціоналістичних прояв та проявів.
  
  3. Агенту Польовому сугубо доручено (так у тексті – ред.) забезпечити розкол Політичного Об'єднання ТРЕБА на дві непримиренні фракції: Велика ПО ТРЕБА та Мала ПО ТРЕБА з метою диверсифікації та оптимізації зусиль щодо каналізації несанкціонованої активности молоді.
  
  Також прошу Вас санкціонувати оголошення по особовому складу та волонтерах КГБ четвертого рівня готовності з видачею волонтерам гумових набоїв та збільшенням оплати на 25% за рахунок Євразійського фонду підтримки демократії.
  
  З повагою,
  начальник 5-го Управління Комітету Громадської Безпеки
  полковник Муравйов.
  
  Резолюція на документі: "Блядь, ти за що гроші отримуєш, Муравєй?! Працюйте, а не соплі жуйте. Четвертий рівень санкціоную. Оплату підняти на 10%, а не 25, хуя їм! Судопланов".
  
  **************************************************************************
  Якби я була військовозобов'язаним французом початку XIX століття, то могла б, вірогідно, скласти в очах імператора серйозну конкуренцію маршалу Нею, не кажучи вже про всяку дрібноту штибу Мюрата чи то там Даву. Бо, як виявилося, наполеонівський принцип "Головне - вв'язатися у битву, а там подивимося", це - моє. Рідне. Спільних грошей купідонівських заколотників (укупі зі мною), вистачило, властиво, на переміщення "бійців" з прапорами київськими вельми просторими просторами та на мої цікаві і корисні теоретичні дослідження з металевими сплавами, що практично втілилися (руцями Степовика та Тимоша) у зміну бронзовим Богданом Хмельницьким політичної орієнтації. Вся пара пішла у не надто суспільнокорисний драйв для бійців. Все. Криза. Подайте навіженій студентці на буржуазно-націоналістичну революцію! Агов! Тиша...
  
  Відтак я оце сиджу, яко Малюк в очікуванні Карлсона, на підвіконні і гіпнотизую Всесвіт. Всесвіте, милий, любий, гарненький, дай мені стипендію.... ні, це плагіят...дай мені гранта. Ну дай, а? Я ж хороша. А я для тебе упорядкую світобудову в окремо взятій Україні. Якщо не обкакаюся, звісно. Всесвіт ясним сонечком дивиться на мене, як на патологічну дурепу. Що, в принципі, зрозуміло.
  
  Я звертаюся до Риби. Рибко, грошики маєш, га? Ну, якусь вільноконвертовану котячу валюту у вашій касі взаємодопомоги, має ж така існувати, якщо ви такі живучі (бо, наприклад, господарка твоя, падлюка, рибку тобі укохану останній раз купляла з тиждень тому, тортуючи жидомасонським, за термінологією Свина, віскасом). Риба зістрибує з підвіконня і дефілює геть, погордо і зверхньо підіймаючи хвоста. А ще подруга.... От тобі і вся жіноча солідарність. Холерою тебе слід було назвати. Чи Халепою. Сиджу і сумую. Революція, про яку так довго тринділи, відкладається.
  
  Але ж ти, Ярино, не депреснячка якась (за легендою принаймні), а розумна дівчинка, котра десь колись вичитала, що з будь-якої безвихідної ситуації є вихід, хоча він нам може не подобатися. Тож ідемо від противного. Тобто від гидкого і бридкого. Хву. Що тобі, Ярко, більше за все не подобається, га? Тепле пиво. Не те. П'яні жлоби на вулицях. Не туди. Випадковий (ги!) секс. Це тобі, Ярко, у найкращому випадку плюс до карми, якщо так вирішить колегія кармічних присяжних, але то і все. Москвофільство. Ага, сходи попроси грошей у Свина. А ще краще просто у Самодєржцева. Ось! "Ти сказала", як той казав - просити. Не грантів у Всесвіту, а у ближнього свого, конкретно і предметно. Не-на-ви-джу! Я дістаю з кишені джинсів мобільника і починаю дивитися список номерів....
  
  Номери, один за одним, посилають мене якнайдалі. Той стопудово ніц не дасть, у цієї немає, а от у цього я не проситиму під загрозою смертної кари. І в цього теж... Ромко... Ги-ги. Хіба що банк для мене візьме. Експропріація так би мовити... Хороша ідея, до речі. "Ва-банк, ва-банк...." - мурчу я під ніс. Ага! Леська. Однокласниця. Відмінниця. Висококваліфікована та елітарна курва. Щоправда, за її словами - радше гейша. Що цікаво - національно і класово свідома. Дивуюся, як вона дотепер не заснувала Українську незалежну профспілку курвів. Звоню. Поза зоною. Ну, зрозуміло - де ж іще може бути увечорі справжня українська гейша, як поза зоною.... Оля Крукова, депутатська донька. Непогана дівчинка, має імунітета навіть на депутатство татуська. До того ж, найкраща конспірація - несподіванка, що межує з безглуздям. Звоню....
  
  Далі буде

• 2008.02.15 | Maidan-Publishing

  14

  Степовик підходить до забацаного під'їзду хрущьовки на Борщагівці. Хрущьовка виглядала б взагалі непримітно, сіро і буденно, але на стінах таки має дещицю графіті із зображенням Че Гевари, Калашнікова в іпостасі автомата і ще чогось середнього між першим і другим - тобто хлопа у береті з зіркою та з автоматом ім.Калашнікова у руці. "No Pasaran!" - каже, за посередництвом графіті, Степовікові чувак. "Побачимо!", - відповідає подумки Степовик чувакові і крокує до забацаного під'їзду.
  
  На вході до під'їзду стоїть ще один чувак - майже точна копія першого, але живий і без Калашнікова.
  
  - Куда? - запитується у Степовика другий чувак.
  
  - Туди, - відверто відповідає Степовик, показуючи на двері помешкання на першому поверсі, на котрих серп, молот і Калашніков-автомат.
  
  - Кто? - перегороджує дорогу другий, хоча чудово знає, хто. Другого можна зрозуміти - не кожен день до офісу лівацької організації приходять такі гості, чим і пояснюється легке загальмування.
  
  - Я, - знову чесно каже Степовик.
  
  - Нащо? - переходить на українську вартовий. "От вона, сила українського слова", - думає Степовик і каже:
  
  - Треба.
  
  - Проходь, - каже дисциплінований лівацький чувак. Pasaran, - думає собі Степовик. - А стверджували, що "No". Ліваки, що з них візьмеш. Анархія - мать пор'ядка.
  
  Він залишає безкомпромісного лівого цербера на відповідальному бойовому посту і заходить до квартири, на дверях якої іспанською мовою стверджується, що коли народ єдиний, він є непереможний. Степовик не заперечує. Власне через те він сюди і прийшов. Для апробації цієї тези.
  
  У кімнаті він бачить хаос, притаманний періоду, коли пролетаріат у союзі з найбіднішим селянством, з одного боку, вже зруйнував, що міг, "до основанья", а на бодай скільки вагомий конструктив ще не сподобився. Посеред броунівського, як видається Степовикові, руху кількох заклопотаних товаришів з товаришками стоїть і відверто контрастує відверто буржуазного вигляду масивний стіл, на якому стоїть далеко не найгірший компутер. Втім, - думає Степовик, - Маркс теж "Капітал" не фарбою на стіні нашкарябав. У кімнаті тхне конопельками.
  Рух зупиняється, бо послідовники команданте Че помічають і переважно впізнають Степовика. Хтось про всяк випадок бере до рук імперіалістичну бейсбольну биту, так оперативно і невідомо звідки, як горець Маклауд видобував свого декоративного меча. "Ой!" - зойкає якесь дівча. Над монітором компутера неквапом сходить, як сонце світової соціалістичної революції, кругле і бородате обличчя, схоже на молодого Фіделя Кастро Рус, тільки вгодованого. Це - Нестор. Нестор дивиться на Степовика, підводиться, щось згадує, плескає себе по лобі, сідає за компутер, з натхненням наклацує кілька слів і знову підводиться:
  
  - Битися? - питає у Степовика
  
  - Ні, - каже той, - але якщо захочете, можна колись потім. Після.
  
  - Після чого?
  
  - Після того, що вам сподобається.
  
  - А конкретно?
  
  - Революцію хочете? - Степовик знає, що ліваки щойно оселилися у цьому лігві і сподівається, що кегебешні кузьки ще не позаповзали крізь щілини. Врешті, анітрохи не небезпечніше, ніж балакати по "купідонах".
  
  - Ніфігассє..., - балдіє хтось у кутку. Нестор стріляє туди каральним троцкістським поглядом. Куток затикається. Нестор чухає носа:
  
  - Яку революцію? Докорінний злам суспільного устрою?
  "Авжеж. Українську національну революцію, - згадує собі Степовик твір Бандери, - а не просто протирежимний резистанс".
  
  - Докорінний, - підтверджує він, - і обов'язково злам. От ти кого більше ненавидиш - націоналістів чи банду? У сенсі "еліту".
  
  - Ну, - буденно каже Нестор, - вас я, безперечно, ненавиджу. Ненавиджу, - він чомусь оглядається на товаришів і повторює, - ненавиджу я вас. А їх....як тарганів, брєзгую.
  
  - І я вас ненавиджу навзаєм, - з готовністю повідомляє Степовик. - Ну так від ненависти до любови один крок, - Степовик підморгує юній товаришці біля вікна. Товаришка від того втрачає пильність, помітно знічується і подумки примусово картає себе за ідеологічну невитриманість. Степовик додає, - Особливо якщо з розрахунку. Дезінсекцію тарганів провести треба.
  
  Нестор кільки разів легесенько смикає себе за кастрівську бороду, напевно у ньому у цей момент відбувається термінова селекторна нарада Маркса, Енгельса, Кастро і Че. Перемагає точка зору останнього, позаяк Нестор ліворадикально крехтить і запитує:
  
  - Хто буде рушійною силою?
  
  - Вільні люди, - каже Степовик словами Ярини Вітовської, - українці.
  
  - Вільні від засобів виробництва? - перепитує підкований Нестор, - тобто пролетаріат?
  
  - Вільні від остраху перед гівнюками.
  
  - Гм.... - замислюється Нестор, - і багато їх у тебе?
  
  - Для самого початку достатньо, але не завадить більше, - каже Степовик, - і зокрема там, де у нас, правду кажучи, майже нікого нема. На Сході і Півдні. Тому я тут. А далі буде ефект мультиплікації,- він знову цитує Ярину, і, слід сказати, йому це подобається.
  
  - Та-а-к, - тягне Нестор, котрому вочевидь до вподоби визнання ваги Трудового Фронту "No pasaran!" - Конкретика?...
  Степовик вказівним пальцем показує собі на вухо. Обережного Бог боронить. Можливо. Нестор розуміюче киває головою і командує кудись через плече: "Музику давай". Звідтам за мить починає волати якась забойна російськомовна панкуха соціального забарвлення. Степовик кривиться. Нестор усміхається і, нахиляючись до співрозмовника, заявляє:
  
  - Це правильна група, революційна. З Донецька. "Барикада" зветься.
  
  - Барикада - це те, що треба, - погоджується Степовик, намагаючись скрутити вуха у трубочки, - дуже, дуже у тему. Винятково! Зер гут! - врешті через безальтернативність Степовик змирюється з донецькою "Барикадою", що по-стаханівськи виконує п'ятирічку по децибелах і розповідає Несторові конкретику. У цей час товариші з товаришками, спостерігаючи за нарадою старшого камрада з не менш авторитетним у плані організації різноманітних "аксьон дірект" гостем, помітно жвавішають, напевно подумки вже ладнуючи магазини для АК, гострячи серпи і підважуючи у руцях молотки.
  
  Коли Степовик по тривалій розмові залишає лівацьку "ячейку", Нестор виходить з ним до коридору і запитується:
  
  - А з яких хуїв ти мені віриш?
  
  - З моржових, - усміхається Степовик, - як каже одна моя знайома, подібне притягує подібне, а ви такі ж відморожені, як і ми. Тільки дурні, бо ліві.
  
  Нестор регоче:
  
  - Ми дурні?! Та ліва ідея непереможна і всесильна. Ти помітив, що ти мене, блін, півгодини агітував за ніщо інше, як за соціальну революцію, обумовлену антагонізмом класів? За соціалістичну революцію. Соціалістичну! - його задоволена усмішка ледве вмішується у щоки.
  
  - Дулю вам, а не соціалізм, - по-простому каже Степовик, - дідька лисого! Такого приблизно лисого, як Владімір Ілліч. Причому в Мавзолєє.
  
  - У жопу Лєніна, - заявляє ліворадикал, - він, якщо розібратися, опортунист. І до справжнього соціалізму стосунку не має.
  
  - Тобі видніше, хто ця сволота була і куди його тойво, - каже Степовик, - а мені так монопенісуально. Так от, нам взагалі-то нема справи до вашої класової боротьби разом з антагонізмами і діалектичним матеріалізмом, якщо ви через ці заморочки (Нестор крехтить) не будете проти УССД.
  
  - Соборної Самостійної? - перепитує камрад.
  
  - Від Сяну до Дону, - каже Степовик.
  
  - Але соціалістичної, - торгується Нестор, - ще одне „С” додамо.
  
  - Побачимо, - заспокоює Степовик союзника і залишає осередок лівої справи.
  
  У хрущьовському парадному все ще підпирає стінку той самий пильний цербер-вартовий, при появі Степовика він полохливо ховає у кулаці за спиною щось, від чого під'їздом розпросторюється солодкий фіміам на вівтар Розширеної Свідомости. Цербер зусиллям волі фокусує очі і питає:
  
  - Ти кто?
  
  - Я, - авторитетно відповідає Степовик, на мить зупиняючись перед вартовим, - дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя.
  
  - Опа!...- ошелешено вимовляє лівий товариш і з повагою розглядає, видобувши з-за спини, свою кумарну смакотульку.
  
  Услід Степовикові з вікна дивиться і кусає нігті ліворадикальне за самовизначенням дівчисько, котре, заглядаючи у скельця степовикових окулярів, раптово гостро чи усвідомило чи принаймні відчуло всю марноту ліво-правого розмежування українців. І то не конче перед лицем зовнішньої загрози чи там внутрішнього політичного блядства, хай їм грець, але, насамперед, перед лицем молодости і кохання.
  
  Далі - буде

• 2008.02.18 | Maidan-Publishing

  15-17

  Яструбков-джуніор, шугаючи набридливих пішоходів, пронісся на своєму (взагалі-то батечковому, але кого то гребе?) "Porsche" по Михайлівській, дістався Софіївської площі, пошукав, де припаркуватися і припаркувався (як останній мудак – ред.) безпосередньо чи не в самому центрі площі. А хулі?
  
  Підбіг обалділий даїшник, але не встиг ще проголосити своє "сержантпетренко", як побачив перед носом 50 доларів:
  
  - На! - Яструбков відчував себе щедрим і майже благодійником.
  
  - Я вибачаюсь.... - почав даїшник, - тут не можна...
  Яструбков матюкнувся, дістав свої права і батечкову візитівку з жирно написаним прізвищем, тицьнувши їх перед очі "борзому" даїшникові:
  
  - На!
  
  - Вибачаюсь...не знав...- пробелькотів даїшник.
  
  - То-то! Знати треба, блядь, - повчально сказав Яструбков, сховавши по кишенях права, візитівку, а з ними і 50 доларів. А хулі?
  
  Повністю задоволений собою і своєю по-справжньому маскулінною поведінкою, не властивою гомікам, Сєргєй Палич виніс себе з автівки і, красивий „шо пєсня” та модний, лишаючи за собою довгий шлейф Balafre та ловлячи збуджені погляді “тьолок”, пішки пройшов на Володимирську, 33. Там, у відомому кільком поколінням киян і не тільки киян будинку, розміщувався, продовжуючи традицію НКВД-Гестапо-КДБ, Комітет Громадської Безпеки України, абревіатурно - КГБ.
  
  КГБ було створено кілька років тому, після ліквідації Служби безпеки України під гаслами всебічної демократизації та ліквідації атавізмів тоталітаризму, щось таке - тоді офіційній Європі це дуже сподобалося, хоча і було дивно. Коли (ясна справа, "з метою утвердження громадянських та людських прав і свобод та неухильного дотримання прав людини") за фінансової підтримки такого собі Євразійського фонду підтримки демократії (м.Москва, Російська Федерація), було засновано Комітет, як "організацію захисту громадянського суспільства та протидії тероризму", Брюсель вельми замислився. До штату нового утворення було набрано прикормлених політологів – хронічних завсідників телешоу, поважних проституйованих юристів зі званнями, науковими ступенями, державними нагородами та членством в усіх можливих спілках, а також велику кількість персонажів, котрі десь числилися, як „активіст” чи то „учасник добровільного формування зі сприяння дотримання правопорядку”. Коли з'явилися перші повідомлення про зникнення людей, Європа набурмосилася, але було пізно - Комітет увійшов у силу, а Україна - у ЄС. Себто Євразійський Союз.
  
  Втім, Сєргєя Яструбкова все це не надто цікавило. А цікавили його такі речі, як понтове офіцерське звання, халявні закордонні поїздки, комітетська "корочка" (вона ж - ксива), незалежність від батечка, можливість замалюватися перед знайомими і влада. Влада, влада, влада, влада...як смачно! Владу джуніор любив (хоча дотепер – заочно, заздрячи батечкови). Влада це те що треба. Він же не гомік якийсь...
  
  Тому, коли за два дні після перевірки на детекторі правди і за три дні до пропонованої дати стати на службу до П'ятого управління його запросили (Коцький, телефонним дзвінком) на "дружню зустріч колег", він зрадів, відчув свою неухильно зростаючу вагомість, бездоганно стильно вдягнувся, поголив кілька самотніх волосинок на підборідді і в доволі ейфорійному стані прибув на зазначену адресу, причому навіть без запізнення, що з джуніором за ординарних обставин траплялося вкрай нечасто.
  
  На проходній його привітно зустріла сісяста (sic !) прапорщик, щоправда без прапора, і в її приємній, з огляду на розмір "буфєров", компанії Яструбков, пройшовши нескінченими коридорами, переходами і сходами, врешті був стрінутий перед великими дубовими дверима, життєрадісним капітаном Коцьким.
  
  - Сергію Паличу, - бадьоро і несподівано міцно схопив Яструбкова за руку невеличкий, трохи схожий на Самодєржцева, капітан, - радий бачити, так би мовити, майже на службі. Як вам тут? Як настрій?
  
  - Чудово, - сказав Яструбков, відчуваючи, як його долоня втрачає форму і кисельно розпливається в руці Коцького. Він раптом зрозумів, що маленький Коцький за бажання міг би без особливих зусиль розтрощити кістки і, можливо, в тому має досвід. Яструбкову на мить стало трохи не по собі, але він, намагаючись того не виказати, але виказуючи, запитав:
  
  - А-а-а ето..., що за привід, власне? Ну...зустріч...На тему...?
  
  - Гарний привід, - Коцький відпустив джуніорську правицю, - день народження нашого, а тепер і вашого, - він поклав руку на плече Яструбкову, - шефа, полковника Муравйова. Всі, до речі, вже прийшли, ото тільки на вас і чекають.
  
  - Але...хіба я запізнився? - Сєргєй нерозуміюче звичним жестом виштовхнув з-під манжети золотого "Ролекса". Якби він у цей момент зиркнув на Коцького, то побачив би, як той іронічно викривив кутики губ.
  
  - Заспокойтеся, Сергію Паличу, - поплескав його по плечу Коцький, - ви вчасно. Просто за традицією прийнято приходити трохи заздалегідь, щоб мати час особисто привітати. Але оскільки ви ще не на службі, на вас це не поширюється, розслабтеся.
  
  - Але ж, - почав Яструбков,- я ж без подарунків, я ж не знав....
  
  - Та не переймайтеся ви,- засміявся капітан, - найкращий дарунок для полковника Муравйова, це хороший тост. Змістовний і доречний.
  
  - Тост?- здивувався Яструбков.
  
  - Тост! - підтвердив Коцький, - от зараз зайдемо, сідайте, їжде, пийте, і коли буде ваша черга, щось скажете і все гаразд!
  
  - Але взагалі-то я зазвичай не п'ю, - Яструбков спіймав себе на тому, що вже третій раз починає з "але", якось невпевнено і виправдовуючись. Неначе гомік якийсь. Та чорт з ним, сьогодні можна! А хулі!
  
  - Сьогодні зовсім не зазвичай, - слушно зауважив Коцький, ніби читаючи джуніорські думки. - Аж ніяк не зазвичай. Сьогодні, як я сказав, день народження Муравйова. Чого вже там....
  
  Пам'ять Яструбкова видала кольорову гомо-картинку з Пущі-Водиці, а також кадри про тодішнє ранкове протверезіння, вельми, слід сказати, болюче. У кількох сенсах болюче. Він проковтнув слину.
  
  - Паличу, гарантую, такого столу ви більше майже ніде не побачите, не отруїтеся, - лагідно усміхнувся Коцький, - прошу, прошу, проходьте, - він підштовхнув джуніора до дубових дверей та, коли той вже взявся за клямку, притримав його за лікоть і спитав:
  
  - А що це у вас за парфюм такий, Паличу?
  
  - Balafre, - відповів здивований джуніор, - ексклюзив.
  
  - А, ексклюзив, - похитав головою з боку в бік, як китайський порцеляновий божок, Коцький, - гламур, пойнятно. Знаєте, на Заході у спецслужбах шанують одеколон "Фаренгейт".
  
  - Знаю, - почав був Яструбков, - але цей краще і дорожче утричі. Ексклю....
  
  - ...а ми тут, - ніби не слухав його Коцький, - ми тут по-практичному. Використовуємо "Рускій рассвєт".
  
  - І що, - образився Яструбков, наморщивши носа, - хороший аромат?
  
  - Нє, - дуже серйозним тоном сказав Коцький, - гадость. Але дозволяє залишитися непоміченим.
  
  Яструбков здивовано вирячився на нього. Коцький коротко заіржав, вишкірівши зуби і відкрив перед джуніором двері.
  
  ********
  Коцький не збрехав. Він взагалі не любив брехати і брехав тільки по роботі, у службових цілях, жодного задоволення від того не отримуючи.
  
  Щоправда, службових цілей було багато і тому брехати капітану доводилося майже завжди. Але зараз він не збрехав - такого столу джуніор дійсно до того не бачив. Втім, забігаючи наперед, і після того теж. Він не бачив раніше ні такого довжелезного столу темного дерева без скатерти, що починався майже просто від дверей і йшов у далеку перспективу, де горіло, майже засліпивши джуніора, яскраве світло, роблячи той край столу майже невидимим для тих, хто перебував на протилежному боці. Він не бачив, попри своє сибаритство, такої високої концентрації трунків - і то вишуканих трунків, за такої помірної різноманітности наїдків - хоча це було ніщо інше, як у великій кількости канапки з червоним і чорним кав'яром (хоча цього слова джуніор не знав, послуговуючись "ікрой", втім, як і сліва "канапки", "наїдки" та "трунки"), устриці, трюфелі, лимони та мінеральна вода. Він, врешті, не бачив такої кількости сірих та чорних костюмів за одним столом.
  
  - Хвилинку уваги, колеги, - промовив Коцький, пропустивши джуніора до кімнати, а радше - до зали, - наш майбутній співробітник - Сергій Палич Яструбков.
  
  - Здрасьтє, - сказав Сєргєй, намагаючись розгледіти, хто сидить "у президії", але не побачивши абсолютно нічорта - кляте світло било просто в очі. Що його приємно здивувало та потішило, так це що з різних кінців столу він почув привітання, а дехто з присутніх навіть підвіввся зі стільців. Можливо, втішений Яструбков ще б постояв у проміннях уваги, але Коцький ненав'язливо всадив його за стіл, де з одного боку всівся сам, а з іншого джуніор побачив точну копію сісястої прапорщиці з прохідної. Тільки у цивільному.
  
  Клонована прапорщиця налила джуніору келих "Dom Perignon". Коцький налив джуніору келишок "Martell".
  
  - Наташа, - сказала прапорщиця.
  
  - Сєргєй, - сказав Сєргєй.
  
  - Пийте, їжте, закусюйте, - сказав Коцький, - потім буде черга, скажете шось.
  
  - Очєнь пріятно, - сказала прапорщиця, колихаючи "сіськамі".
  
  - Мнє тоже, - заявив Сєргєй, за "сіськами" спостерігаючи.
  
  - Уважно! - сказав Коцький, - послухайте.
  
  "...справжній фахівець своєї справи, професіонал і горячий патріот України - полковник Муравйов" - донеслося до Яструбкова. Келихи піднялися у повітря і вилили напої у горлянки присутніх. Яструбков подумки махнув рукою (не кожного дня стартує така кар'єра), обережно випив "Периньона". Халява. Подумав про халяву та ковтнув ще і "Мартеля". А хулі?
  
  - Правильно, - схвалив Коцький хід джуніорських думок і налляв ще коньяку, - закусюйте.
  
  - Е-е-е, - жував канапку з ікрою Яструбков, - то що, давайте я тост скажу?
  
  Яструбков, пів-життя провівши по богемних пиятиках, знав безліч тостів, щоправда, переважно соромицьких і зараз міг залюбки видати дещо з пристойного репертуару.
  
  - Паличу, - налив собі горілки Коцький, - зачекайте, буде нагода. Зараз кілька старших таваріщєй скажуть, тоді і ви.
  
  - Всьо впєрєді, - двозначно колихнула персами Наташа.
  Впєрєді виявилася година, протягом якої Яструбков випив пляшку пречудового шампанського і вислухав з десяток тостів про видатного керівника, щирого патріота, високопрофесійного досвідченого оперативника та справжнього чекіста. Після цього він раптом побачив перед собою лисого чоловіка середніх років з комплекцією тараньки і її ж поглядом.
  
  - Муравйов, - сказав Муравйов.
  
  - Яст... - сказав Яструбков.
  
  - Знаю, - перебив Муравйов, - харашо, що ви з нами. Він потиснув Яструбкову руку і відійшов. Джуніору здалося, що він перебуває на постаменті. Коцький знову схвально похитав головою і налив джуніору позаплановий келишок. Втішене самолюбство Яструбкова порадило йому випити. І ще раз.
  
  - За сотруднічєство, - промурмуркала прапорщиця Наташа, - Серьожа.
  Яструбков відчув наближення ерекції і радісно випив і за сотруіднічєство і за здоровий спосіб життя. Коцький виголосив тост за тверезий розум. Яструбков несподівано для себе виголосив для найближчих сусідів тост за харошу ерекцію і постфактум зрозумів, шо сказав це голосно і чомусь за повної тиші.
  
  - Це правильно, - після павзи сказав Коцький, - це ви добре сказали. Гостро мислите.
  
  - Ми будєм работать в адном атдєлє, - сказала гвардії прапорщик Наташа.
  
  - Шо за гомік? - спитав на іншому кінці столу Муравйов.
  
  - Да! - сказав Яструбков, - прихиляючись до Наташі, а насправді - до Коцького, - ето актуально. Об етом все думают, но рєдко гаварят.
  
  - Алаверди,- сказав Коцький, - за правильну орієнтацію, - втім, можливо це джуніору почулося. Він здивовано гикнув, але випив.
  
  - У вас великий...? - спитала прапорщик
  
  - Показать? - спитав Яструбков.
  
  - ...опит роботи? - закінчила прапорщик.
  
  - Бля.... - сказав Яструбков, - я без опита, я просто все розумію. У чєкіста должни бить чістиє рукі, горячая голова...- заплутався він.
  
  - І холодні ноги, - додав Коцький. Наливайте, Паличу. І скажіть щось, ваша черга. Та встаньте ж...
  
  Яструбков, підвівшись з другої з половиною спроби, залив у себе келишок коньяку, налив другий і сказав таке:
  
  - Друзі...Сьогодні ми зібралися тут щоби випить...Щоби випить за.... Бля. Але якщо хтось думає, що випить просто так, то він просто дєбіл. Я вот уже випіл за здоровий....за здорову жизнь і за ерекцію, і ви всі розумієте, що це головне! Хотя про це і не кажете. Але! Якщо подумать то хоча здоровий....здорове життя і ере (він гикнув) кція це майже все, але ніі-і-і-і-і-і, але наш Муравйов, которий полковник - це теж гарний привід. Тому (він гикнув) надо випить за два в одном - за хорошу ерекцію у полковників і за те, щоб за гарну ерекцію давали полковника. Ната-а-а-аша, я правий?
  
  - А як же ж, - сказала гвардії прапорщик.
  
  - Ви, Паличу, золотовуст, - сказав Коцький, - але підар, - хоча, можливо джуніору це почулося. Втім, він все рівно одразу про це забув, бо відчув сильний поклик. Обидві фракції Політичного Об'єднання ТРЕБА прийняли джуніорську фізіологію до своїх лав одночасно.
  
  - Бидло, - сказав Муравйов. Давню чекістську традицію алкогольного тестування потенційних неофітів у КГБ відновили саме з його подачі.
  
  - Відбраковка,- сказав Коцький Муравйову, - але ми його в процесі трохи розкрутили на тему старшого. Є цікаві речі.
  Яструбков нічого не сказав. Він підвівся з-за столу, спершись рукою у тарелю з канапками, вивалився за двері і метнувся до сортиру. Пісуар виявився цікавим і терплячим співбесідником, з котрим у Яструбкова знайшлося багато спільного.
  
  На одинадцятій хвилині висповідання Яструбкова перед пісуаром пісуар заговорив.
  
  - В унітаз зручніше, - сказав пісуар.
  
  Яструбков гикнув і сів на підлогу.
  
  - Блядь, що за день такий?- поскаржився обриганий джуніором пісуар голосом, не надто тверезішим за вокал самого Сєргєя. До останнього поволі дійшло, що балакучий сантехнічний пристрій лише відлунює звук, що йде звідкілясь ззаду. Він озирнувся і почув замислене шарудіння з однієї з трьох кабінок, а потім ясно вимовлене слово "піздєц".
  
  Означене останнім словом явище спіткало заступника начальника відділу контролю за посиленням впливу громадянського суспільства Третього відділення КГБ Олексія Базєлюка (званого начальством Льошею Байзєлєм) нагло і халепно - його тренований організм цього разу чомусь невмотивовано відмовився перетравлювати і знешкоджувати якийсь рідкісний сорт віскі разом з обідом, внаслідок чого Льоша Байзєль несподівано і беспрецедентно п'яний, опинився, через аналогічні обставини, у тому самому комітетському сортирі, де молився фінському пісуару синочок керівника апарату парламенту.
  
  - Ти з П'ятого? - спитав Льоша зі своєї схованки, - це у вас там сьогодні п'янка....
  
  - Ммммммм, - промукав Яструбков, не змігши сформулювати відповідь.
  
  - З п'ятого...з п'яного..., - каламбурив Льоша, - ти дружбан, в якому званні?
  
  Яструбков згадав про кар'єрну пропозицію від Коцького:
  
  - Лейтенант....страшн....старший...
  
  - Нормально, лєтьоха. Дірки проколов вже?
  
  - Які дірки? - не зрозумів Яструбков, піднявся з підлоги і вронив голову у раковину під холодну воду з крану.
  
  - У сраці, - пояснив Байзєль, - на плечі чи на груди. Тормоз ти, дружбан. Судопланов всім вашим роздайот цукерки. Це ми, блядь, як завжди у черзі крайні....Піздєц.... - він знову зашарудів.
  
  - А за що роздайот? - запитав джуніор, впершись руками о дзеркало на стіні і роздивляючись своє пожмакане відзеркалення.
  
  - Ти шо, йобнувся, зьома? - спитав Льоша і, відчинивши на кілька сантиметрів дверцята, подивився на Яструбкова, - не знаю як ти, а я пишаюся, блядь, операцією. Реально пишаюся. Так наїбати нацюків...так розвести лохів європейських, блядь, на весь світ опертися і підтертися... Блядь, ти ще своїм дітям розповідатимеш, як цю вишиту куклу оформили. Вони ж блядь, дрочили на нього, - Льоша хрипко засміявся, - дурні бандери. А йому Судопланов хіба що сам промови не писав.... Всю кампанію сдєлалі. Нє, генерал наш голова все-таки..... Кажуть Самодєржцев з ним нафтой розплатився...
  
  - Якою нафтою? - без цікавости спитав Яструбков, відпльовуючись. Йому було наплювати зараз на Вишитого, Судопланова і Самодєржцева разом узятих, бо у дзеркалі він бачив не просто гоміка, а нєкрасівава гоміка і нічого з тим не міг зробити.
  
  - Якою-якою, - тією, що у них у свердловинах. Акціями. Тільки, дружбан, цього навіть я навіть тобі не казав. А ти не чув. Хочеш - то у Мурав'я твого запитай - хрюкнув з очка гебіст Льоша і заглибився у своє приватне втаємничене шарудіння.
  
  Яструбков, мокрий і непрезентабельний, погойдуючись, вийшов з сортиру. Смикнув за клямку дубових дверей. Двері були зачинені, а за ними було абсолютно тихо.
  
  - Не поняв, - сказав сам собі Яструбков.
  
  - Яструбков Сєргєй Палич? - спитали звідкілясь.
  
  - Так, - закрутив головою джуніор.
  
  - На сьогодні ви вільні, а днями з вами зв'яжуться.
  
  - А де всі? - гальмував Яструбков.
  
  - По домівках, - відповіла людина в сірому костюмі, що стояла у кількох кроках, тримаючи руки за спиною, - ви затрималися, а вже пізно. Їдьте відпочивайте, ви втомилися.
  
  - Ну, я ето, поїхав, - вимовив джуніор, і замість "ти мене поважаєш" привітав власника сірого костюма, трохи не збивши перегаром і смородом блювотиння, з "нашею усішною операцією". "Цікава тема..." - подумав власник костюму і пішов до Муравйова.
  
  Джуніор на автопілоті вийшов на Володимирську, допхався до "Porsche", біля котрого фотографувалися якісь провінційні бідно одягнені дівчата. "Сєло, ліміта срана", - п'яно прогарчав Яструбков, розштовхавши дівчат і плюхнувся за кермо автівки. Набираючи швидкість, він ще подумав, що непогано було б ввести якійсь спецплатіж, комунальні картки якісь чи що... за які всі ці калхознікі мали б сплачувати щомісяця за перебування у столиці. “О, - подумав Джуніор, - так і назвати: комунальні картки. Мєсячниє”. Джуніор самовдоволено гикнув і зареготав. Треба батечку ідею підкинути. Цієї миті прокинулось лібідо і натяком на наближення оспіваної ним у тості ерекції заохотило на продовження бенкету. Він поставив на дах авта круту мигалку і рвонув з місця, спеціально заливши калюжною водою нещасного даїшника. А хулі?
  
  *****
  
  Яструбков надзвонив Вероніці. Вероніка виявилася поза зоною покриття. "Якого хєра?" - спитав Яструбков. Відповіді взятися було незвідки.
  
  Яструбков надзвонив Анастасії. Анастасія виявилася у Пальма-де-Мальорці і грайливим голосом побажала джуніору приємного грайливого вечора. Щоб йому тая Пальма-де-Мальорка, мовляв, пріснілась. Ласковий прібой і все таке. Яструбков хотів був надзвонити Анжелі, але плюнув і поїхав до готелю Прем'єр-Палац.
  
  До готелю, попри прибуття на Porsche, джуніора, нетверезого і пожмаканого, спочатку пропускати не хотіли і лише 50 баксів, передбачливо заощаджених раніше на даїшнику, батечкове ім'я та обіцянка зателефонувати йому просто зараз з усіма наслідками послугували врешті перепусткою.
  
  Він приперся до бару. У барі страшенно смерділо перегаром. "Шо за хєрня?", - подумав був джуніор, але зрозумів, що то тхне від нього самого і набив рота жуйкою. Він присів за барну стійку, замовив собі якогось шизанутого за ціною і складом коктейля, назвавши бармена "брателою", зробив ковток, озирнувся і побачив поряд з собою ангела. Джуніор гикнув, проковтнувши жуйку і спитав ангела:
  
  - Крошка, как нас зовут?
  
  Ангел граційно склав білі крила, неймовірно елегантно нахилив голову, засліплююче сяючи німбом, на півсекунди примружився й ангельським, як і належить, голосом, сказав:
  
  - Я - Леся. А те, чи зватимуть мене з вами, люб'язний пане, цього вечора якось разом, то залежить. - Лесі Маркевич, за самовизначенням - гейші, було вельми несимпатично уявляти вечір у компанії цього м'ятого змосковщеного мажорчика, але вкрай товстезна пачка доларів, що просвічувала через нагрудну кишеню сорочки цього гівнюка, нарадила їй зробити над собою виправдане зусилля. Такої пачки їй не траплялося ніколи. Леся непомітно втягнула носом повітря, ще непомітніше (можна сказати - про себе) скривилася, стиха зітхнула і закинула всі свої гострючі і випробувані гачки.
  
  За дві години на триповерховій дачі Павла Яструбкова у Конча-Заспі, наливаючи ангелу Лесі (а вона таки вміла бути ангелом) коштовного французського вина, Яструбков-молодший, звиклий до розпальцьовки і самомалювання, похизувався перед гостею своєю новоналежністю до Комітету і переповів, як від першої особи і головного організатора операції, інформацію гебіста Льоши-Байзєля. Якби він вмів спостерігати та робити висновки і якби Леся Маркевич не виправдовувала на 100 відсотків репутацію суперпрофесіонала і гейші високого гарту, він би помітив, як вона ледь поблідшала (не сполотніла!) і ледь помітно прикусила губу.
  
  За дві з половиною години після чергового ковтку французського нектару джуніору раптово і катастрофічно захотілося спати. Ангел, перекваліфікувавшись на ангела сну, витратила на нього один боєзаряд зі свого кризового аресеналу на всяк випадок (випадки, як прокоментувала це якось Яринка, бувають двох випадків: по-перше - всякі, а по-друге - різні) з десятка пігулочок різних властивостей - від надпотужних афродизіяків до ціаністого калію. Сєргєя Палича вона заслала у віддалений регіон царства Морфея.
  
  За десять годин Яструбков-молодший прокинувся зі страшенним головним болем, голий і на підлозі. На величезному плазмовому телевізорі перед стіною стирчав величезний веронічин вібратор, на котрий була причеплена здерта зі стіни фотографія самого Яструбкова. На шпалерах красивою веронічиною ж помадою було написано "Зрадників - на палю!". Грошей в кишені сорочки, що валялася поруч на паркеті, не було. Яструбков вичавив горлом звук, схожий на пердіння якогось крупного парнокопитного і побіг до туалету блювати і тільки, коли, прочистивши шлунок, остаточно розплющив і сфокусував закислі очі, побачив, що блював на велику купу баксів, вкинених в унітаз. "Су-у-у-ка!" - заверещав джуніор у всенький всесвіт.
  
  За одинадцять годин тремтячий від бодуна і страху гебіст Льоша Байзель, супроводжуваний полковником Муравйовим, впав у глибокому (і слід сказати - щирому) покаянні за гріх нетримання язика на коліна у кабінеті генерала Судопланова. "Сам винен, сам і роз'ябуй, срань", - сказав, за мить мовчання, Судопланов. І додав: "П'ять годин. Або - або".
  
  За тринадцять годин червоний від люті Сєргєй Яструбков нісся на другій космічній швидкости у напрямку Києва, збираючись знайти і побити, а ще краще - порізати, а ще краще - закатати в асфальт Лесю Маркевич, не знаючи того, що Леся Маркевич була дуже розумною дівчиною, до вчора була у Прем'єр-Палаці тільки одного разу і ніколи більше би не з'явилася там, якби....
  
  ....Якби за п'ятнадцять годин вона не почула у теленовинах, що між Кончею та Києвом сталася жахлива аварія, в якій загинув син керівника апарату Сенату України Павла Яструбкова Сєргєй.
  
  А раніше, за тринадцять годин двадцять одну хвилину, Яструбков-джуніор не зміг загальмувати на повороті. І не тому, що боліла голова і лють розривала його на багато маленьких джуніорчиків - на його місці машину не утримав би і Міхаель Шумахер, позаяк гальмівна система батечкового Porsche годиною раніше зазнала деяких креативних змін і доповнень.
  
  І коли Яструбков-молодший ракетою вилетів за автотрасу і, відбуваючи чартерним рейсом в інший світ, закричав: "А-а-а-а-а-а-а", капітан Коцький, запалюючи цигарку, сказав:
  
  - А хулі?
  
  
  далі - буде

• 2008.02.21 | Maidan-Publishing

  18-19

  Доповідна записка
  
  Цілком таємно
  
  П'яте управління Комітету Громадської Безпеки України
  
  Голові Комітету Громадської Безпеки України
  Генералу Судопланову П.П..
  
  Копия:
  Совершенно секретно.
  Председателю Федеральной Служби Безопасности
  Российской Федерации
  г-ну Малютову Е.Ф.
  
  Інформую Вас, що з різних районів Київської, Черкаської та Хмельницької губерній надходять повідомлення про випадки антидержавної та антиканонічєской агітації, що проводяться, переважно, у сільській місцевости, під виглядом релігійних проповідей. Прикриваючись псевдорелігійною риторикою, заснованою на спотвореному тлумаченні "свєтого (так у тексті - ред.) письма", зокрема, так званих заповідей Хрєста (так у тексті - ред.)*, населення закликають до неповаги до влади та, шляхом поширення провокативних гасел, як то ("не бійся", "не вбивай і не дозволяй вбивати", "не вкради і не дозволяй красти") повалення конституційного ладу і дестабілізації стабільности. З великою вірогідністю мова йде про переміщення невеликої групи агітаторів чи то навіть одного агітатора під легендою священика неканонічєской церкви.
  
  З метою припинення зазначених протиправних і антиісконних дій до зазначених регіонів направлені додаткові наряди працівників та волонтерів Комітету Громадської Безпеки, а з метою контрпропаганди – направлені додаткові підрозділи служителів Істінно Ісконной Церкви, у званні старшого лейтенанта та вище.
  
  Прошу Вашого сприяння у клопотанні перед Його Прєвосходітєльством Президентом Російської Федерації В.Самодєржцевим щодо видання директиви керівництву Істінно Ісконной Церкви про проведення в усіх учрєждєніях ІІЦ на території України раз'яснітєльной роботи серед населення щодо грєховності антидержавних та антиісконних поползновєній.
  
  *відповідний висновок Експертної палати з питань істінної канонічности Істінно Ісконной Церкви додаю.
  
  З повагою,
  начальник 5-го Управління Комітету Громадської Безпеки
  полковник Муравйов.
  
  Резолюція на документі: "Муравєй, як хочеш, а це припиняй. Хоч у церкві свічки став. А якщо це триватиме, я сам тобі свічку поставлю - у жопу. Метрову. Судопланов".
  
  Примітка на документі: "Президент дал указания. Малютов".
  
  ***********
  
  Цього дня я вельми перепила кави. Спочатку - з Леською у "Нескафе" на Майдані, потім - з Ромком у тому ж таки "Купідоні". Завантаження, обробка інформації та її перевантаження Ромкові вартувала мені печії, холоду у руках та нервового перезбудження з сильним бажанням загризти Вишитого власними зубами та для певности пошматувати власними пазурями. На жаль, підвищеної саблезубости я за собою не помічала, а з пазурями назавжди попрощалася, почавши колись тренькати на гітарі. Відтак я лише сиділа, смикалася на стільці, гризла свої коротенькі нігті і нескінчено запивала кавою. Натомість Ромко від нововиявлених обставин попустило. Схоже, йому було нестерпним саме відчуття зраджености, а якщо йшлося про інше...
  
  - А ля гер ком аля гер, - похмуро каже він, - ми не лохи, лохи не ми. Що там з листівками?
  
  - Грошей нема, - кажу я і зітхаю.
  
  - Хріново, - каже він, - така попсова проблема.
  
  - Попсова - то виріши! - сердито заявляю я.
  
  - Вирішую, - відповідає він і дає мені п'ятсот гривень.
  
  - Ромчику, - я цьомаю його у щоку, - не треба, йдеться про інші гроші. Уяви - прінтери, ксерокси, папір, доставка...
  
  - Скільки? - питає він.
  
  Я чомусь не кажу, а пишу на серветці.
  
  - Чорти б його грали.... У тебе з нулями все у порядку, - здивовано питає він,- ти серйозно? Ти ж рахувати не вмієш?
  
  - Мені щойно Маркевич рахувала, - пояснюю, - вона вміє рахувати.
  
  Ми мовчимо. Леська Маркевич у цифрах - непорушний авторитет. Ще зі школи.
  
  - М-дя, - каже Ромко, - може бомбу дешевше буде зробити?
  
  - Ти серйозно? - питаю я, - дивлячись яку.
  
  - Не знаю - каже він, стукаючи пальцями по столу, - питання в тому, як використати і для якого ефекту.
  
  - Отож, - кажу я, - що зміниться, якщо не стане кількох гівнюків?
  
  - Атомну зроби, - пропонує Ромко, - тільки чисту. Щоби тільки гівнюків.
  
  - Не вмію, - зізнаюсь, - потренуватися ще маю, повправлятися. З конструктором "Лєго".
  
  - Тобі подарувати? - запитує він.
  
  - Подаруй мені станок для друку грошей. Невеличкий, для домашнього користування.
  
  - Неромантично, - відмазується він, - приземлено якось, мала.
  
  - Ех... - кажу я, - отак завжди.
  
  - Ех, - підтверджує він, - і не кажи. Можу машину продати.
  
  Цього я не хочу. По-перше, грошей все рівно не вистачить, по-друге, Ромчина машина, це витвір мистецтва - тюнінговий, доведений його власними руцями до досконалости старезний "Запорожець". Чорний, хромований, з тонованим склом, обтічним кузовом та двигуном від "тойоти". Він її любить, зве Шальоною Чортопхайкою і мені шкода розлучати їх. Автофіл з об’єктом автофілії. Про що і кажу.
  
  - Давай банк візьму, мала, - пропонує він з такою незворушною репою, що я не розумію, чи він жартує, а чи серйозно.
  
  - Краще пошту захопи, - пропоную я, - а ще телеграф. І розішлемо всім гівнюкам у святковому оформленні телеграми, що вони - гівнюки.
  
  - А мости і вокзали? - уточнює він, - мости і вокзали захопити?
  
  - Неодмінно! - схвалюю я.
  
  Ромко похмуро дістає з кишені кільце з цупкої гуми і починає стискати-розтискати його у долоні. Здається, це зветься „еспандер ручний”.
  
  - Це що? – питаюся.
  
  - Від мастурбації відволікає, – відповідає він.
  
  Я пирскаю, ковтаючи сміх.
  
  - До речі, - ще похмуріше продовжує він, - ще можемо захопити водогін чи каналізацію, маю у знайомцях кількох досвідчених дігерів...
  
  - Давай, - кажу я, - і пустимо на Банкову у крани їхнє галіме пиво "Кочєвнік", щоб як не повиздихали від інтоксикації, то пообсцикалися.
  
  - Нє, - заявляє Ромко, - я краще Бориспіль захоплю свого часу. Щоб жодне падло не втікло.
  
  Я знову не розумію, чи він сміється. Ромко це вміє.
  
  - Зачекай - кажу, - трохи. Я дам сигнала зеленим свистком.
  
  - Домовилися, мала, - каже він, - то що робимо?
  
  - Cпробую знайти гроші, - кажу, - і то сьогодні.
  
  - Знаєш, у кого гроші стопудово є? - відсьорбує він каву.
  
  - Просвіти, please, невтамничену, - прошу, - у Порожняка? У Свина? Чи вже у Вишитого теж з'явилися?
  
  Ромко всміхається масштабности мого мислення, ставить на стіл філіжанку і рече:
  
  - Ближче. Пам'ятаєш, ясна панно, Кидаловського?
  
  Кидаловського я, ясна панна, пам'ятаю по перших курсах ще не розформованої тоді за неблагонадійність Могилянки (офіційно, ясна справа, розформованої через нібито якісь фінансові порушення, "нариті" податковим гестапо) після чого я з Ромком опинилися у Політехниці, а компутерне диво Кидаловський, віртуоз-програмер, природжений шахрай і, що примітно, синуля якогось печерського владоможця, звісно - в універі імені Шевченка, спаплюженого іменем Бєлінскава, а звідти перестрибнув до новоствореної і за чутками, курованої КГБ Академії Суспільного Блага. Про що і кажу Ромкові. Пам'ятаю, мовляв, дуже добре, друже бобре.
  
  - Він програмку наваяв, - інформує Черник, - універсальну програмку для центральних виборчих комісій по усіх усюдах світу. Зветься "Вільне волевиявлення". Розумієш?
  
  Я розумію і роблю зусилля, щоби кава пішла саме у потрібну горлянку, звану також як стравохід, а не розпирскалася навсібіч, бо з мене вибухом пре сміх:
  
  - Це те, про що я подумала? - уточнюю я. Вся Могилянка ще тоді знала, що Кидала поведений на тому, що він іменував як "віртуальні містифікації".
  
  - Авжеж, - підтверджує Ромко, - саме це. Ця холєра видає за замовленням результат у повній відповідности до конкретного тубільного законодавства 120-ти країн незалежно від вхідних даних. І хєр до неї догрєбешся.
  
  - Йой, - кажу.
  
  - Йой, - підтверджує Ромко - і Московія першою купила. Хоча і через купу перекупників...
  
  -... і перекупу купників, - продовжую я, - звідки така обізнаність?
  
  - Три варіанти відповіді, - підморгує він, - сам розповів, Reuters повідомив, Маркевич розвідала.
  
  - Reuters повідомив, - упевнено кажу я. Леська Маркевич, одначе - офігенний авторитет не тільки в арифметиці, нема питань. "Ку". А я тут, млинець (російською – "блін"), фізику з хімією вчу....До речі, у школі ми з нею сиділи за однією партою. Мене в останніх класах називали Втикальською за схильність до абстрагування та довгих медитацій над якимось питаннячком, а її - Втикальсько-Витикальською, за схильність самі здогадайтеся, до чого. Ну і що виявляється кориснішим, га? Навіть якщо абстрагуватися від питання приємности....Н-дя...
  
  - Вгадала! - знову підмогрує він, - жуйку дати після кавусі?
  
  - Жени, - кажу, - зара по телефону триндитиму, то хай Комітетські вуха вважають за дзвінок від жвачної тварюки. За корову зійду?
  
  - Нє, - сумно каже Ромко, - ти дрібна надто, мала. Навіть за козу не зійдеш.
  
  - Ти ще скажи, що цицьки маленькі, - превентивно замахуюся на нього телефоном.
  
  - Ти сказала! - регоче він, ставлячи руками блок.
  
  - Йди до дупи, - по-дружньому раджу я і передзвонюю Олі Круковій, доньці сенаторській. Кажу, що треба стрітися.
  
  далі - буде

• 2008.02.24 | Maidan-Publishing

  20-21

  Ми сидимо на величезній, розміром з тенісний корт, кухні круківської квартири (якщо це, у двох рівнях і з нескінченим лабіринтом кімнат площею з мое оболонське замешкання кожна, доречно називати квартирою), п'ємо дуже файний чай з лимоном і їмо якісь, умовно кажучи, марципани.
  
  Бо як та смакота зветься, я гадки не маю. Чому на кухні? Тому що я зайшла туди на автопілоті, напевно підсвідомо боячися заблукати і залишитися назавжди у тамтих лабіринтах, а Оля, як дівчинка чемна, прийняла те, як доконаний факт.
  
  І от ми п'ємо чай імені якогось англійського лорда і, між поїданням марципанів, базікаємо про те-се, про знайомих, про музику, про нове в напівпідпільному укрсучліті, про ольчини плани на продовження навчання по Європах (і я хочу, але дулю мені. Можливо навіть з маком), але мовчимо про те, що, власне, мене сюди принесло. Вірніше - я мовчу, бо не знаю, з чого почати і взагалі, як пам'ятаєте, ненавиджу просити, а вона (див.вище) дівчинка чемна.
  
  Але, на щастя, оскільки вона дісно чемна, то вирішує мені допомогти і, присуваючи мені тарелю з марципанчиками, врешті запитує:
  
  - Яринко, то у чому твоя справа?
  
  - Е-е-е-е... - намагаюся я активізувати язика, - тойво....
  
  - Гроші потрібні?
  
  Напевно я червонішаю, беру філіжанку і підношу її до губ. Філіжанка порожня. Я нервово-винувато посміхаюся. Оля бере її з моєї руки і наповнює по новій.
  
  - Ну що? - каже вона, - скільки?
  
  - Чорт..., - соромно мені, - чому така впевненість, що саме гроші?
  
  - Ну, - вона ставить лікті на стіл і кладе підборіддя на долоні, - взагалі-то ти не часто заходиш.
  
  - Е-е-е-е... (холєра, у мене сьогодні просто рідкісна красномовність), вибач, я просто...Ну, розумієш...
  
  - Та чого вже там, - весело мружиться на мене Оля, - розумію. Тато - сенатор, їджу на Ніссані-кабріолеті... ("ага, - подумала я, - взимку незатишно, зате понтово"), все таке... але з яких це пір ти стала комплексувати?
  
  - Я не комплексую, - кажу, - не вистачало ще. Мені кабріолети по цимбалах. Як і всі автівки світу взагалі. Але, пані Ольго, напевно ти права в тому, що мене глючить на сенаторах і такому іншому, маю гріх. Вибач, є у мене такий бзік. Ти тут ні до чого, та й батько твій теж.
  
  - То ми б з тобою ще сто років не побачилися, якби...?, - незлостиво докоряє вона.
  
  - Я виправлюсь, Олю, - обіцяю я, причому чесно, - хоча краще, давай у мене на Оболоні чи десь на нейтральній території....але ....але наразі мені дійсно потрібні гроші.
  
  Я це сказала і мені аж полегшало. Попустило, так би мовити.
  Вербалізація страхів - перший крок до подолання. Де вичитала - хрін його знає.
  
  - Скільки?, - питає вона.
  
  - "Не питай, не питай, не пита-а-ай", - співаю я і, вже за звичкою, пишу цифру на серветці. Подивившись, вихована аристократка Крукова аж присвистує і дивиться на мене як на явище суто інопланетного походження.
  
  - Угу-угу, - підтверджую я цитатою чи то з сови чи то з філіна.
  
  - У тебе щось сталося? - зрозуміло, що питає вона. - Щось серйозне?
  
  - Не у мене, - відповідаю, - але сталося. Дуже серйозне....Олю, не питай, - вже не співаю, а упереджуюче кажу я, - все розповім, як тільки зможу. Не ображайся - кажу я поспішно, - бо це (я нахиляюся до її вуха і шепочу) революція.
  У неї трохи округлюються очі,але зі стільця не падає. Вже добре.
  
  - Всесвітня, - додаю я. Ми дивимося одна на одну і посміхаємося, як ідіотки, - серветку з цифрою треба з'їсти.
  
  - Правлячу верхівку, - сміється вона, - різати боляче будете? Всю?
  
  - Нє, - кажу. - Не різати, а давати підсрачники. Вибірково. На конкурсній основі.
  
  - Ярко, - каже вона, відсміявшись, - але ж у мене нема таких грошей.
  Упс! Отаке. Я зітхаю і затикаю собі рота марципаном.
  
  - Тобто у мене самої нема, - поспіхом пояснює Оля, - мені доведеться просити у тата.
  
  Марципанова барикада перетинає мені горлянку. Я навіть не знаю, що і казати. Відтак - ніц не кажу. Нахиляю голову убік. Мені казали, що я так схожа на розумну вівчарку чи то лисичку. Картина зветься "Сумніви". Оля розуміє підстави моїх глибоких роздумів, торкається моєї руки і каже:
  
  - Він нормальний. І мене ніколи не підставить.
  
  Одначе. Ускочила так ускочила. Взяти на action direct гроші у сенатора, це, безперечно, дзен. Не знаю, що б я там собі надумала, але цієї миті у глибинах круківських апартаментів мелодійно відчиняються вхідні двері.
  
  Ми довго пили чай, а сенатор України Круков – горілку, котру він називав „водкою”. Коли Оля запитала його про „робочий день”, я, попри відчайдушні намагання, вочевидь не змогла приховати дуже і дуже іронічну посмішку. Мені стало соромно, але несподівано саме це вирішило справу.
  
  - Презираєш, напевно? - похмуро, але без агресії питає мене Круков, наливаючи собі келишок.
  
  - Тату.... ну що ти кажеш? – вступається Крукова донька, котра відчула всю незручність ситуації і розгублено переводила очі з батька на мене.
  
  - Ні, - кажу я. Чай бахнув мені у голову і я була „на бойовому зведенні”, - не презираю, звісно, але разом з тим співчуваю.
  
  - Га-га!, - роблено сміється Круков і хиляє „водкі”, - мені?! Це з яких....це чого?
  
  - Розумієте...., - я дивлюся на Олю. Знаючи мою схильність до різання правди-матки, вона помітно напружилася, - ...якби я не знала і не любила вашу доньку, я б може так і не думала. Але оскільки у неї не може бути батька-гада, значить ви непогана людина....
  
  - М-да-а-а.... – задумливо тягне Круков, тримаючи перед собою бутерброд з чорним кав’яром.
  
  - ....а позаяк ви і ...хороша людина, - я навмисне, для Ольки, замінила термінологію, - і водночас сенатор, навряд чи ви живете у гармонії. От, - висловилася я і від гріха подалі забила собі рота кляпом у вигляді бутерброду з кав’яром червоним, але ще додала, жуючи,
  - Ж шобою.
  
  - Ні, ну ти диви яка розумна...., - застигає з бутербродом Круков.
  
  Я скромно опускаю долу очі.
  
  - А скажи мені, розумниця, - Крюков кладе (майже кидає) тую канапку на тарелю, - ти де живеш?
  
  - На Оболоньці, - кажу, - знімаю однокімнатну. Удвох з кицькою.
  
  Сам собою складається принагідний віршик: “бла-бла-бла на Оболоньці, як гівно у ополонці...”. Та ні, мені до вподоби Оболонька – взагалі-то другий, як на мене, після Подолу, район.
  
  - А я тут, - сенатор маше рукою кудись в апартаментну далечинь, - ти де відпочиваєш?
  
  - На канапі, переважно, - кажу, беручи марципанчик, - на Дніпрі також. Іноді у Карпатах. А ви?
  
  - А я..., - каже він, запалюючись, - а ми...в Іспанії, на Кубі, та Мальдивах, в Африці...
  
  - Де саме? – видовбуюся я, - у Сахарі?
  
  - На південному березі, дівчинко! А ти де вчишся?
  
  - У Могилянці вчилася, - заявляю, - поки її не закрили, - „такі як ви” – додаю подумки.
  
  - А моя донька, - він показує на Олю, немовби я не знаю, що це його донька, - закінчує КНУ і поїде до Сорбони.
  
  - У-у-у, - підморгую я Ольці, що знічується, - добре тобі.
  
  - Так, - несе сенатора, - їй добре. А буде ще краще! А ти на чому їздиш? На метро?
  
  - Умгу, -жую я марципанчик.
  
  - А у мене мерседес, ягуар, а для Ольки – міцубісі...тьху, ніссан. І яхта у Форосі. Теж для неї! Я що, для себе, під себе тягну? Я все роблю для неї, щоб вона жила як біла людина, а не як....
  
  - Як я?, - питаю я
  
  Він мовчить і випиває ще. Виговорився.
  
  - Дарма ти так, - каже йому Оля.
  
  - Між іншим, - тихо кажу я, дивлячись у стіл, бо мені незручно перед Олею, але я не змовчу, я висловлюся, - у мене теж є знайома, моя ровісниця, котра живе у власній трикімнатній на Ярвалу та їздить на новенькій „Тойоті”. Тільки вона повія (прости, Лесько, що назвала тебе не гейшею, з мене шоськи) і дає собі в цьому звіт.
  Мовчанка. Коли я здіймаю очі, сенатора за столом нема.
  
  - Дарма ти так, - каже мені Оля.
  
  - Вибач, - кажу я, - я не хотіла. Піду я напевно.
  
  - Зачекай..., - вона підводиться і йде кудись. Напевно у далекі гори, на широкі полонини, котрі, сто відсотків, розташовані десь на теренах цієї гіпермасштабної квартири.
  
  Я сиджу собі, думаю як би оце вшитися. Марципани та канапки в рота вже не лізуть, а чай, навпаки, збирається вже назовні. А туалет без провідника тут фіг знайдеш. Була б я більшовичка, надзюрила б оце в ту велику файну вазу, схоже шо китайську...Схід і Захід разом...Але ж не більшовичка, а культурна панна, що вдієш... Треба високо нести прапора української дрібнобуржуазної націоналістки. Я зітхаю.
  
  З’являється Оля. Вона усміхається:
  
  - Батько дасть гроші.
  
  Я очманіло кліпаю очима.
  
  - Сказав, що кому іншому не дав би, а тобі дасть. І не питатиме, для чого.
  
  Ніфіга собі!
  
  - Олю...., - кажу, - я ж стільки ніколи не поверну. Він їх більше не побачить.
  
  - Він знає, - каже вона, - він сказав що виграв у покер у Свина та ще когось і як вони легко прийшли, так легко і підуть. Каже, - прошепотіла Оля, - що гидко до рук брати. Тобі не гидко, - підколює мене вона.
  
  - Ні-ні, - поспішно заперечую я, - у мене є гумові рукавички, - ти цево...подякуй... Якщо захоче, я йому щось корисне змайструю...ну самогонний апарат чи що?
  
  - Домовилися! - регоче сенаторська донька.
  
  Ну шо, еліта гівняна, гуано sapiens, начувайтеся! Я не тільки виходжу на велику дорогу, але і битиму вас за ваші ж скурві гроші.
  
  *****
  
  Вийшовши з чотириденної прострації, керівник апарату Сенату України Павло Яструбков поклав на письмовий стіл перед собою два документи: висновок офіційної експертизи про несправні гальма як причину аварії „Порша” та тижневої давнини підсумок техогляду авта. Яструбков давно мав сильну параною щодо справности всіх своїх машин, особливо з врахуванням схильности сина до ігнорування всіх правил і завше приділяв цьому більш ніж велику увагу.
  
  Отже, два документи відверто суперечили один одному. Яструбков довго, не змінюючись на обличчі, дивився на них, а потім, замовивши таксівку, поїхав до знайомого власника мережі автомагазинів, котрий свого часу починав автомеханіком, знав техніку досконало сам, маючи також цілий штат фахівців.
  
  Відтак, на п’ятий день на письмовому столі Яструбкова з’явився третій документ. “Відмова гальмівної системи на автомобілі..... з такими наслідками не могла бути результатом природного зносу і не спричинена технічними помилками у конструкції автомобіля”. Керівник апарату обхопив голову руками і беззвучно затрусився.
  
  Потім дістав з безрозмірного холодильника пляшку „Мартелю” і випив половину просто з горла, не заїдаючи.
  
  Потім знову довго сидів, невідривно дивлячись кудись у вікно.
  
  Потім подивився у щоденник, побачивши там свою, спільну з керівниками кількох комітетів Сенату, прес-конференцію на тему „Поглиблення політичної реформи: дорогою закону – до демократії та стабільности”.
  
  Потім допив коньяк, розбив пляшку, пожбуривши об стіну, сів за стіл, увімкнув ноутбук і почав писати повідомлення для преси.
  
  Потім у комп’ютері Яструбкова зрадницьки засвітилася абсолютно непомітна серед різних плат та іншого начиння лампочка, не передбачена ні Макінтошем, ні Майкрософтом, але цілком ординарна, як для технічного арсеналу відповідного підрозділу Комітету Громадської Безпеки.
  
  А потім, якщо вірити повідомленням ЗМІ наступного дня, базованих на заявах очільників Генеральної прокуратури, він у стані афекту покінчив з собою. Трьома пострілами у голову.
  
  Поховали його добре. З належними за статусом почестями. На Байковому, „ущільнивши”, за звичкою, для цього якихось діячів періоду Визвольних змагань початку двадцятого століття.
  
  далі - буде

• 2008.02.26 | Maidan-Publishing

  22-23

  Доповідна записка
  Цілком таємно
  
  П'яте управління Комітету Громадської Безпеки України
  
  Голові Комітету Громадської Безпеки України
  Генералу Судопланову П.П.
  
  Копия:
  Совершенно секретно.
  Председателю Федеральной Служби Безопасности
  Российской Федерации
  г-ну Малютову Е.Ф.
  
  Інформую Вас, що на виконання Вашої резолюції стосовно доповідної записки №270083/гв-101/53-а/2й вжитими оперативно-розшуковими заходами встановлено особу, що під виглядом релігійних проповідей проводить активну ідеологічно-терористичну діяльність, спрямовану на дискредитацію істінноканонічного праваславія (так у тексті - ред.) та підрив конституційного ладу та стабільности на території Правобережної України. Ним виявився колишній (за нашим поданням Міністерством релігії позбавлено сану) священик колишньої (закрито, опечатано, виставлено патруль, планується перетворити на тютюново-горілчаний магазин) церкви т.зв.Покрови (назва виглядає підозрілою, замовлено експертизу в Експертній палаті з питань істінной канонічности Істінно Ісконной Церкви, м.Москва), села Майдан Івано-Франківської области (прошу ініціювати перейменування) т.зв."отець Андрій", 33 роки.
  
  За оперативними даними, зазначена особа, пересуваючись пішки та попутним транспортом, прямує у напрямку зазначеного села, паралельно ведучи злісну антидержавну агітацію (див.вищезазначену доповідну записку) у населених пунктах на своєму шляху. Завдання виявлення та знешкодження суттєво ускладнюється несприятливим для нас ставленням населення.
  
  Враховуючи вищевикладене, прошу Вашої санкції на проведення операції з залученням підрозділів особливого призначення.
  
  Також повідомляю, що останніми днями на території 20-ти губєрнскіх центрів України у значній кількости невстановленими особами розповсюджено наклепницькі стосовно існуючого державного ладу та політичної еліти України матеріали, а саме: фотографії провідних державних діячів та політичних лідерів з зазначенням їхніх статків та з провокаційним написом т.зв."нарбутівським" (заборонено Наказом №3858 від.....) шрифтом - "Чи не тому ти такий бідний, що вони такі багаті?" (українською та російською мовами), та жовто-сині (тобто блюзнірські стосовно державного синьо-жовтого прапору) прапорці з написом "Наша країна, їхня влада. Повернемо Україну собі!". Слід зазначити, що перші викликають значну негативну (тобто позитивну, але об'єктивно, стосовно конституційного ладу та політичної еліти - негативну) реакцію особливо серед населення східних губєрній, а другі - на території Правобережної України
  
  Широке поширення зазначених агітматеріалів і у східних губєрніях може свідчити про дію однієї з залишкових антидержавних організацій лівацького спрямування, що має достатню мережу на Сході і, відповідно - однієї з недобитих антидержавних організацій націоналістичного спрямування - на Заході.
  
  Міри (так у тексті - ред) щодо виявлення і знешкодження вживаються.
  
  Крім того, на території Києва, Львова та Харкова виявлено розповсюджені невідомими зловмисниками надруковані на кольоровому принтері плакати формату А4 з лицями найбільш відомих сенаторів та урядовців і підписом „Влада собі як влада – суцільні бандити”.
  
  Літературознавчо-поетиковєдчєськой (так у тексті - ред) експертизою встановлено, що текст належить пір’ю (так у тексті – ред.) українського поета, народженого, з великою вірогідністю, в Івано-Франківську (є версія, що померти він антиконституційно хоче у Станіславові). Міроприємства (так у тексті – ред.) з встановлення поетської особи провадяться.
  
  З урахуванням викладеного і з метою виявлення і покарання злочинців, відновлення демократичної законності та правопорядку у дусі стабільности та політичної злагоди:
  1. Забезпечено, із залученням співробітників МВС під контролем штатних працівників та волонтерів КГБ, цілодобове спостереження за стратегічними об'єктами м.Києва та губєрнскіх центрів та гласне і негласне патрулювання на вулицях та площадях.
  2. Посилено агітаційно-воспітательну роботу у вищих навчальних закладах та трудових колективах м.Києва та губернскіх центрів, спрямовану на роз'яснення суспільної та особистої шкідливості антиконституційних та антиінтернаціоналістичних прояв та проявів.
  Також прошу Вас санкціонувати оголошення по особовому складу та волонтерах КГБ п'ятого рівня готовности з переведенням особового складу на посилений режим чергування, видачею волонтерам гумових набоїв підвищеної травматичної дії, та повним задіянням агентурної мережі, включно з агентами, що перебувають у стані "консерви", та зі збільшенням оплати на 25% за рахунок Євразійського фонду підтримки демократії.
  
  З повагою,
  начальник 5-го Управління Комітету Громадської Безпеки
  полковник Муравйов.
  
  Резолюція на документі:"З попом - не робіть мученика. У відповідні населені пункти направити посилені агітпідрозділи ісконних проповідників у чині від майора. Консерви використовуй. Я сказав - 10%! Хуя їм!"
  
  Примітка на документі: "Бдительнее надо, товарищи офицеры! Враг не дремлет.. Малютов"
  
  ***********
  
  Вишитий прокинувся він холоду. За вікном тільки починало сіріти. Юліан Янович з подивом зрозумів, що він всю ніч спав у своєму кабінеті – це був перший раз за багато років, коли він не ночував вдома. Вишитий собі уявив розмову з дружиною, і в нього в шлунку раптом з’явився холодний клубок, який негайно скотився на 30 сантиметрів нижче, і це відчуття холоду стало аж геть нестерпним. У роті відчувався якийсь непрезидентський перегар, а очі були ніби заклеєні риб’ячим міхуром, і сфокусувати зір не вдавалося дуже довго. Нарешті погляд зупинився на якомусь предметі, і президент з подивом відмітив, що це порожня пляшка вчорашньої перцівки, яку він вицмулив насамоті повністю, час від часу занюхуючи цитриною.
  
  Раптом йому згадалась вчорашня розмова, піднімаючи холодний клубок знову вгору, до шлунку. Допився до білочки, - подумав він, - треба це розпиття насамоті припиняти, а то недовго і спитися, як попередник. Вишитий з полегкістю зупинився на цьому поясненні і підійшов до картини та торкнувся кінчиками пальців до олійної фарби на мішковині. Картина як картина. Мамай як Мамай – сидить, підібгавши ноги, під дубом, з кобзою в руках. Поряд стоїть карафка з гранчаками, а трохи поодаль пасеться кінь, припнутий до списа загнаного в землю.
  
  - То ж треба такому привидітися, полегшено зітхнув Президент і збирався вже повернутися на канапу, коли його вранішній клубок знову покотився до низу, тягнучи за собою і шлунок, і серце, і ще щось відчутне, але анатомією не пояснене – картина притягувала погляд і возночас лякала, хоча була відома до найменшої деталі, мультиплікованої сотнями художників. Вишитий почав вглядатися в обличчя Мамая, але той сидів незворушно і дивився за спиною Вишитого на щось, відоме тільки йому. На картині не ворушилася жодна травинка, і все було як на зображеннях сотень інших Мамаїв, споконвічно і безкінечно мальованих на всіх український землях із віку в вік. Козак як козак.
  
  - Таки привиділося, - вирішив знову Вишитий, аж раптом його погляд зупинився на маленькому темно-сірому прямокутнику біля правого чобота козака.
  
  - Брусок, - сам незчувся як сказав ще в голос, - він же шаблю вчора точив! Так значить це правда? Не може бути!
  В кабінет посунула сонне обличчя нічна секретарка Лєночка, що лишилася
  ще він попередника:
  
  - Юліане Яновичу, ви ужє проснулісь? Вам кофє сваріть? Может позавтракать что-то?...
  
  - Кави і мінералки, - від думки про їжу Вишитого нудило. – І всьо.
  
  За кілька хвилин Лєночка зайшло до кабінету з тацею та якій стояла пляшка з Лужанською №7, стакан та філіжанка чорної міцної кави. Вишитий лишився насамоті, з нетерпінням чекаючи восьмої години, коли буде вже пристойним телефонувати.
  
  Його самотні роздуми за деякий час перервала денна секретарка Альона, теж надбання колишнього президента, яка підійшла з таким самим стандартним питанням. Вишитий замовив ще кави, а сам потягнувася до телефону. З’єднавшись з інститутом історії, він попросив приїхати негайно старого знайомого, який неодноразово йому раніше допомагав в оцінці дарованих та придбаних старожитностей та забрати картину на експертизу. Потім Вишитий зателефонував своєму психоаналітику та призначив позачергову зустріч. І тільки після цього позвонив дружині, намірившись говорити беапеляційно (Президент же врешті!), але ще десять хвилин вибачався.
  
  А потім, щоби зменшити внутрішній дискомфорт, спочатку підписав кілька відверто неконституційних законів, бо дуже просили, а потім призначив секретарем Ради національної безпеки і оборони заступника Порожняка по партії "Стабільна Україна", дарма що останній мав освіту дуже середню і дуже спеціальну. Порозуміння, - думав Президент Вишитий, - дуже хочеться порозуміння...З усіма.

• 2008.02.28 | Maidan-Publishing

  24

  З деяких пір я не можу дивитися телебачення. Або так - дивитися на телебачення. На те єбачення, перепрошую вразливих. І навіть не стільки через майже фізичну огиду при вигляді "у ящику" одних і тих самих брехливих, хамських, самозадоволених, переважно сальних морд (якщо це "еліта", то хіба що елітні особі породи "українська біла степова", а Ромко оно взагалі слушно каже, що за слово "еліта" треба одразу бити межи очі, бо той, хто зве себе елітою, автоматично зараховує інших до бидла), що нерідко вже в тамтой "ящик" не вміщуються, скільки через усвідомлення, що перегляд новин і всьго такого - то збочення. Мазохізм, ускладнений вуаєрізмом. Коли тебе не тільки грають в особливо цинічній, так би мовити, формі, але ти потім ще і передивляєшся це у кольоровому запису. Зі стереозвуком...
  
  Плюс футбол, мильні серіали, регіональні (от же ж слово капосне! Чому не казати „край”?) та всеукраїнські конкурси гопака, попса, реклама всякого непотребу (непотребу, бо питається - чи потребують реклами дійсно гарні і необхідні речі?) та олігофренічний гумор - зрєліщє. Горілка, що патронує, як виглядає, все буття - замість хліба. Ромко має рацію. Ба більше – радіостанцію. Ні, дякую дуже, я краще книжку почитаю. Чи в інтернет полізу, який він не є контрольований. До речі - про корисність допотопно старих комп'ютерів, зібраних з підручних матеріялів - як от мій - він незареєстрований. Мене не пишуть. Слабо! Кишка затонка! А одна невеличка симпатична програмка робить вигляд, що коли я гуляю по "суспільно небезпечних" сайтах, так то зовсім і не я, а чорт зна хто чорт зна де, причому десь на Московщині. А я нібито гуляю туди, куди насправді гуляє з домашнього компа Леська. Спритність руць. Як там....віртуальні містифікації... А що, млинець (а по-російськи - блін), Кидаловському можна, а мені нє? Бє-бє-бє.
  
  І от я пхаюся в мережу, котра найперше знайомить мене з букмекерськими ставками на сенаторські бої, що очікуються завтра біля трибуни з приводу якогось там ну срашеееенно важливого питання. Червоні проти білих, голубі проти рожевих, сіробуропошкарябані проти усіх одразу....Депутати якоїсь фракції довбодятлів України третю добу блокують трибуну, відмовляючись пояснити причину, щось забарикадували і когось кудись не пускають, ушльопки. Бодай би повбивалися. Гамузом. Банзай! Я би ще роздала їм бити, ланцюги, ціпки і таке інше та запустила на Республіканський стадіон. Вартість квитка - до бюджету. Ото було б зрєліщє. Тотальна анігіляція гадського політікуму, курвоеліти, хай їй трясця. Хліба не треба!...Надалі читаю про свіжий законопроект від фракції імені говоруна (бо speaker) Сенату тов.Порожняка. Написання слів в офіційних документах, підписаних державними службовцями першої категорії, вважається офіційним тлумаченням українського правопису. Гальмую і перечитую: "написання слів в офіційних документах....". Ні, співгромадяни, це не я здуріла, це чорненьким по біленькому на їхньому правдивому сайті. Перфектно! А що ж ви хотіли, уявіть, як йому, бідненькому, дохтуру-академіку з міжнародної, мля, економіки, літерки у слова складати.... Складно, щоби не сказати непосильно. Пам'ятаю, один викладач в Могилянці просто на лекції розповідав зворушливу історію про захист порожняківської дисертації. Ну, зрозуміло, йому крім того, що написали власне дисертацію, написали також питання, котрі задаватимуть "опоненти" і потрібні відповіді. Написали-то написали, але ж воно, нещасне, переплутало порядок відповідей на запитання. Казав, то було екстремальне випробування міцности сечових міхурів присутніх. Смілива була людина, той викладач. Нащо і чому я кажу "була"?...
  
  Але от я натрапляю на те, що, власне, шукаю. Повідомлення про наші мислевірусні листівки. Офіційні та бандюківські сайти анічичирк, але вільні-андерграундні приємно тішать моє самолюбство - хвиля пішла! Хоча яке там на фіг самолюбство? Якби не ті "бійці", що женуть багато рідкісних дурниць, але коли маємо до справи - неперевершені, якби не такі самі ліваки, котрих я б раніше стріляла з рогатки, якби не Оля-сенаторська донька, якби не Ромко, що носився на своєму Макларен-Запорі з причепом, забитим нашими цидулками, де б я була зі своїми мислевірусами? Ви вгадали. Саме там. А я туди не хочу. Тому я сповнююсь теплих думок та подумки дякую їм всім і...
  
  ...І мені дзвонять у двері.
  Мене смикає. Дожилася, підпільниця. Дивлюся на Рибу. Риба підводить голову, веде носом, індіферентно нявкає і залишається спокійно лежати на дивані. Значить небезпеки нема. Рибі я вірю. У неї - інтуїція.
  Я дивлюся у вічко, дивуюся і відчиняю. На порозі стоїть Тиміш і з ним три поросяти.
  
  - Привіт, Ярино, - каже Тиміш, - це дігери. - Він тицяє у трьох поросят. Вони майже одного зросту і однієї ж доволі нетендінтної комплекції.
  
  - Привіт, - кажу, - дуже приємно. Ти задзвонити попередньо не міг?
  
  - Ой, - каже він, - я теє...забув, - і посміхається.
  
  Мені хочеться запитати, а чи не забув він голову чи що ще, але бережу його авторитет в очах поросят. Ги, дігери... Цікаво, як вони з такими тушками у всякі підземні щілини залазять? Я всю дорогу уявляла, що дігер має бути маленьким і крутьком як аскарида, якщо я правильно пам'ятаю шкільні уроки зоології, а ці... Дивина та й годі. І однаковісінькі... Інкубаторські, чи шо?
  
  - Привіт, дігери, - кажу я поросятам, - просотуйтеся в двері, тільки обережно.
  
  Вони заходять до квартири, кожен вітається ("Олєг, Юра, Міша"), дивится на мене, червоніє і намагається непомітно подивитися ще. Ну та, ну та...я по-домашньому, на мені тільки шорти (shorts, very shorts) та типу топік, сорі, вечірніх обладунків не носимо. Хоч і каже той мерзотник Черник, що перса, кхм, маленькі, але менше з тим....І взагалі.... Стій-но, Ярко! Ти ще руку на стегінце поклади і покрутися та нахилися...Афродита декоративна...Я рішуче знімаю себе з постаменту і ставлю на землю. Себто на лінолеум. До справи! Що їм від мене тре?
  
  Виявляється, їм треба все і негайно. Вони розкладають у мене на підлозі якісь пацаваті малюнки, котрі виявляються схемою підземних ходів центра Києва з водогонами та каналізацією і вустами російськомовного Міши (котрий бачить на стіні портретик Шухевича і мабуть тому явно комплексує передо мною щодо своєї російськомовности, але мені пофіг - і те що він російськомовний пофіг, і його комплекси) заявляють, що хочуть щось висадити у повітря. Бажано - Сенат.
  
  Я дивлюся на Тимоша. Тиміш ховає очі. Я дивлюся на трьох поросят і кручу пальцем біля скроні. Поросята ховають очі. "Ви що, звар'ювали?" - питаюся. Я підіймаюся і впираю руки в свої голі боки: "По-перше, вбивати не в бою, що б там не казати, негарно. По-друге, що з того, що ви знищите дещицю мерзотників, коли їх, мерзотників, що греблю гати? А по-третє, вас спіймають і добре, коли одразу розстріляють, а не закатують.А по-четверте, добре якщо закатують до того, як ви все здасте".
  
  Вони перезираються і починають реготати. Спочатку стиха, а потім все голосніше, як правдиві вар'яти. Я очманіло дивлюся на них і переводжу погляд на Тимоша.
  
  - Ярко, - каже він, - ти схожа на кобру. Королівську.
  
  У поросят істерика.
  
  - Розіграли? - сичу я.
  
  - Ага, - майже хором кажуть поросята, - нам говорили (косяться на Тимоша), что ты красивая, когда злишься.
  
  Ну не гади, нє? А так не красива?
  
  - Ок, - кажу я, - отаке? Весело?
  
  - Ага, - щасливо кажуть поросята, - отаке. Весело!
  
  - Ок! - кажу, - зараз буде ще веселіше.
  
  - Давай, - кажуть поросята.
  
  Я витягую шухлядку столу, дістаю звідти пробирку і дві малесенькі кольбочки. Поросята вишкірюються. Я наливаю у пробирку з однієї кольбочки і суворо запитую:
  
  - Заповіти написали, орли сизодупі?
  
  - Не-а! - нахабно заявляють орлячі поросята.
  
  - Шкода, - кажу я і доливаю з іншої кольбочки. З кольбочки починає потрохи валити білий дим, кімната сповнюється їдким запахом. Іскрить.
  
  Поросята замислюються. Я дістаю третю кольбочку і доливаю пару крапель. Білого диму вже нема, але натомість догори підіймається тоненька зеленава цівочка. Нав'язливо тхне аміаком.
  
  - Так, - кажу я, - у вас 20 секунд, - і простягаю руку з пробиркою з явним наміром її вгатити о підлогу їм під ратиці.
  
  Поросята радикально серйознішають, переглядаються, нервово рухають пацями, тріпотять поросячими хвостиками, раптом синхронно зриваються з місця і товкуться біля зачинених дверей. Бо двері я зачиняю зсередини міцно. Параноя forever. Вони повертаються до мене, втрачаючи на писках колір, притаманний молочним підсвинкам. Щось блідшають-полотнішають. Я роблю трагічну пику, здіймаю пробирку і випиваю її до денця. Поросята в трансі. Позаду майже б"ється в істериці обізнаний Тиміш.
  
  - Ну ты это... - по деякій павзі каже Ніф-Ніф.
  
  - Круто... - підтверджує Нуф-Нуф.
  
  - Убедительно, - резюмує Наф-Наф на імення Міша.
  
  - А то! - скромно погоджуюсь я. - Я ще і вишивати вмію. То про що мова? Серйозно.
  
  Заспокоївщи попсовані мною, стервою, нерви, страждальці викладають наболіле - їм нейметься влаштувати у Сенатських туалетах фонтани з гейзерами. "Нащо?" - запитую. "Чтобы знали", - відповідають.
  
  Непереконливо якось.
  
  - Хлопці, - кажу їм, - а чи варта така імпреза такого ризику? І що від мене потрібно?
  
  - Варта, - переходять вони на напівукраїнську, - душу хоть отведем. А ты скажи, пожалуйста, как лучше сделать то-то и то-то (Ніф-Ніф малює на папері якісь дефективний пристрій, що має, на їхню думку, спричинити той гейзер, а Нуф-Нуф пише недоформулу хімікату, що мав би розчинити стінки труб, але за такої формули хрін розчинить).
  
  - Я проти, - кажу я, - це невиправдано. Це просто дитячі іграшки.
  
  - Будь-ласочка, - переходять вони на українську. Я, звичайно, трохи розчулююсь, але того недостатньо.
  
  - Ти підеш з ними? - питаюся у Тимоша.
  
  - Так, - дуже серйозно каже він.
  
  - Нема чого робити? - питаю я.
  
  - Я не можу бачити ті "елітні" переможні нахабні репи, - каже він, - У моєї мами від них фізично болить серце. Знаю що дурня, але хочу, Ярко. Якщо не стріляємо, то хоч би так. Прошу тебе.
  
  Я зітхаю. Мені це все страшенно не подобається, але за п'ять хвилин я пишу їм формулу, дописую співвідношення інгредієнтів тієї бодяги, а також вигадую і детально малюю нескладну машинку для локального гейзеру, а також ще дещо.
  
  Вони дякують і йдуть. Тиміш цьомає мене у щоку і залишає "рафаелку". Більше я його не бачила ніколи.
  
  Я того тоді не знала, але капітан Коцький не дарма отримував, окрім хабарів, відкатів за кришування і такого іншого, близько 5000 доларів щомісяця від Євразійського фонду підтримки демократії. Зорганізована їм за розпорядженням Муравйова служба акустичного стеження працювала бездоганно. Дігерів та Тимоша почули і вирахували вже тоді, коли вони зробили перші кроки у підземних комунікаціях в бік Сенату. На ближніх підступах їх перейняв сам радісний капітан Коцький з дванадяцьма "особистами". Били їх дуже довго і професійно. Вони мовчали. За три дні державні ЗМІ повідомили про розкриття змови і попередження терористичного акту проти законодавчого органу демократичної України. А за п'ять днів міліція виявила у водах стічної наразі річки Либідь чотири спотворені до невпізнаности трупи. Вони довго пливли течією і хронічно втомлені, вимушено кмітливі міліціянти, підіймаючи решітки, сплавляли їх з одного району в інший. Нема людини - нема проблеми, як той казав. Не кажучи вже про трупи.
  Шостого дня Коцький отримав майора.
  
  далі - буде

• 2008.03.02 | Maidan-Publishing

  25-27

  УРЯДОВИЙ ГОЛОС, №______ від ________
  Рубрика: "На варті стабільности"
  
  "Терориста знешкоджено!"
  
  Департамент зв'язків з громадськістю Комітету Громадської Безпеки України повідомляє. _____ липня у селі Майдан Івано-Франківської области співробітниками КГБ було проведено успішну операцію, що поклала край терористично-диверсійній діяльности зловмисника, який під виглядом священика однієї з неканонічних заборонених конфесій проводив широкомасштабну злочинну антидержавну діяльність, спрямовану проти суспільної злагоди, стабільности та існуючого конституційного ладу. Зокрема, у плани т.зв. "отця Андрія", а насправді - ніде не працювавшого і вівшого (так у тексті - ред.) антисоціальний спосіб життя громадянина Андрія Іванишина, входила організація масових заворушень та міжконфесійних конфліктів, для чого Іванишин використовував широкий арсенал особливо цинічних прийомів впливу на свідомість мешканців Центральної та Західної України.
  Завдяки пильности місцевого населення та професійним діям працівників КГБ підступам зловмисника було покладено край. При спробі затримання злочинець вчинив спротив правоохоронцям і був знешкоджений. При ньому виявлено зброю, велику кількість іноземної валюти (що підтверджує фінансування підривної діяльности з закордонних джерел), та друкованих матеріалів із закликами щодо насильницького повалення існуючого конституційного ладу. Старший лейтенант Комітету Громадської Безпеки П., що координував операцію, в інтерв'ю "УГ" наголосив, що "чекісти і надалі стоятимуть на варті стабільности та злагоди у цій країні".
  
  ********
  
  Проте число "Урядового голосу" з цим матеріалом, хоча і було заздалегідь надруковано, але до передплатників та до кіосків так і не надійшло. Оскільки насправді все сталося трохи інакше.
  
  Андрій, котрий давав собі звіт про наслідки свого хрестового походу і своє очевидне майбутнє, прагнув, власне, тільки одного - ще раз помолитися у своій церкви зі своїми сільчанами і сказати щось цим зрадженим землякам Вишитого, пересувався обережно, а наприкінці взагалі манівцями, знаючи з дитинства всі лісові стежинки. Тому комітетчики його прогавили, виявивши вже безпосередньо в селі. Далі все також пішло не за оперативним планом. Народний телеграф виявився не менш ефективним за комітетські наворочені засоби зв'язку і перед особливим підрозділом КГБ на площі перед закритою церквою стала людська стіна з косами, вилами, сокирами, а подекуди - з мисливськими рушницями. Старезний дід Степан непомітно випхав з віконця на горищі люфу такого ж старезного німецького кулемета. Особисти нервували і клацали запобіжниками автоматів. "Старшой" надривно матюкався у рацію, прикликаючи допомогу і "вєртольоти". Вєртольоти не встигли - Андрій вийшов наперед, заклавши руки за спину, мовчки пройшов поміж сельчанами та гебе, здійняв хреста і почав: "Господь сказав: Не бійтеся!". За мить його серце прошила куля, випущена з потужної снайперської гвинтівки у спину, з найближчого лісу, за кілометр.
  
  Полковник Муравйов полюбляв підстрахуватися. Шоковані особисти вертали мовчки і з похиленими головами. Цей підрозділ назавтра було розформовано, а бійців кого звільнено, а кого розкидано по інших загонах.
  
  Слідство, проведене в кілька днів "за повної публічности" під особистим керівництвом генерального прокурора, швидко встановило винного, котрим виявився раніше двічи засуджений за крадіжки бомж. До суду він не дожив. Серце.
  
  Муравйов не отримав сподіваного генерал-майора, натомість отримав догану. Із занесенням до грудної клітини особисто важким п'ястуком Судопланова, знаного серед підлеглих також яко "Хам".
  
  ****
  
  Генерал Судопланов сидів у великому шкіряному кріслі з високою спинкою, за величезним столом з мореного дубу, вкритим темно-зеленим оксамитом, крутив між волохатими пальцями дорогу ручку і задумливо дивився на химерного вигляду механізм розміром з пилосос, що на залізній таці з клеймом Технічного відділу КГБ стояв перед ним на столі. Біля протилежного кінця столу стояв (бо сісти йому ніхто не пропонував), а радше - виструнчився начальник того відділу.
  
  - Коментарі? - врешті спитався Судопланов, переводячи важкий погляд з дивного механізму на технаря.
  
  - Нічого подібного ми раніше не зустрічали... - почав технар.
  
  - Мене не цікавить, що ви зустрічали, а що - ні, - перебив його Судопланов, не підвищуючи голосу, - я питаю не про ваш досвід, а про чіткі висновки.
  
  - Таке технічне рішення дотепер було невідомо, - тихо пояснив технар, не підводячи очі з підлоги.
  
  - Кому невідомо?
  
  - Нікому, - трохи посмілішав технар, - ми вивчили це питання, - нікому взагалі. Ідея є суто оригінальною і, безперечно, її автор - людина непересічна.
  
  - Тобто? - уточнив Судопланов, - професіонал у створенні пристроїв для влаштування фонтанів у законодавчих клозетах? Чи взагалі професіонал в інженерії? Як розуміти?
  
  - Не обов'язково професіонал, - якось сумно відповів технар (котрому насправді було вельми неприємно усвідомлювати, на якому безнадійному денці креативности він, кандидат технічних наук, перебуває у порівнянні з винахідником цього агрегату). - Геній.
  
  - Не поняв, - Судопланов вперся у нього водянистими очима,- хто-хто?
  
  - Геній, - повторив технар, - винятковий талант. Те що зветься "від Бога".
  
  - Це що,- перепитав генерал, - тіпа як Ньютон чи Едісон?
  
  - Десь так,- ще більш посумнішав технар.
  
  - Ніхуя собі, - сказав Судопланов. Він відклав авторучку, взяв тацю з механізмом, підняв на рівень очей і протягом півхвилини роздивлявся з різних боків. Потім поставив тацю на стіл і, поманивши пальцем технаря, іншим пальцем мовчки тицьнув спочатку у якісь детальки, замотані скотчем, а потім в інші детальки, не надто доладно з'єднані докупи доволі грубим дротом. І питально подививсь на технаря.
  
  - А... так,- подивився подумки спостережливости шефа технар, - це дійсно груба і примітивна за виконанням робота.
  
  - Тобто, - примружився Судопланов, - можна сказати, що рівень ідеї не відповідає рівню виконання?
  
  - Так, - підтвердив технар.
  
  - Отже, якщо тільки цей, блядь, геній спеціально не намагався закосити під лоха, винахідник і виконавець - різні люди?
  
  - Так, - радів можливости підтакувати шефові технар, - людина, що це вигадала, на практиці зробила би простіше і краще.
  
  - І якщо тільки... - продовжував Судопланов, - дуболоми Муравйова щось не зламали при із'ятії... - Генерал зняв слухавку внутрішнього телефону:
  
  - Скажи мені, Муравєй, твої, блядь, інтелігенти цю машинку технарям передали у тому вигляді, в якому із'ялі у тих покойніков?....Ну там нікого нею не пиздили?...На пам'ять нічого не скрутили?...Ну дивись. Хай мені занесуть все, що ви нарили на тих пісюнів.
  
  За півгодини Судопланов, відправивши геть технаря, закінчив перегортати передану Муравйовим течку з інформацією про даремно так швидко замочених (Муравєй каже про їхне кволе від природи здоров'я, але бреше мабуть, сука) сопливих диверсантів. Почухав масивне чоло і знову зняв слухавку:
  
  - Муравєй, слухай сюди: відтепер ти шукаєш технічного генія... Ні, не серед цих. Вони - лохи. Перевірити всі можливі контакти...усопших, радних-блізкіх, телефонні номери, електронну пошту, всьо таке....Блядь, я сказав - генія, а не професіонала, ти шо, дятєл?...І ето...чекай...скоріше за все це жінка...Чому-чому.... А чому ти полковник, а я - генерал? Я це, блядь, відчуваю...
  
  Cудопланов поклав слухавку з Муравйовим, натиснув кнопку селекторного пристрою і коротко сказав:
  
  - Чаю мені!
  
  - Слухаюсь, Павле Павловичу, - промуркотів голос секретарки, але додав, - а до вас тут голова Сенату.
  
  - Де тут? - запитав Судопланов, скривившись.
  
  - Підіймається вже, - сказала секретарка.
  
  - Мені - чаю, - наказав Судопланов. - Йому - водкі.
  Генерал опустився в крісло, ввімкнув відеозапис. Ну, придурку, йди до татка.
  
  Двері кабінету відчинилися і в них важко і голосно ввалився двометровий і семипудовий організм Порожняка. За ним увійшла секретарка з чашкою чаю і карафкою водкі.
  
  - Слишь..., - почав був з порогу Порожняк, прямуючи просто до генерала.
  
  - Лєночка, - сказав Судопланов секретарці, - водкі!
  
  Спікер почув чарівне слово, зупинився і, важко сопучи, перехилив у себе чарку, підсунуту Лєночкою.
  "Занюхав рукавом кітєля", - звідкілясь згадалося Судопланову.
  
  - Слишь..., - підійшов Порожняк, навалюючись перегаром, - ви що тут, абарзєлі?
  
  - Що таке? - cпитав Судопланов. - У вас проблеми, Володимире Федоровичу?
  
  - Це не у меня..., - заревів Порожняк, наливаючись кров'ю (але взяв і другу чарку, подану Лєночкою), - це у тебя проблеми!
  
  Порожняк був вочевидь заряджений на конфлікт, хотів бійки і, знаючи репутацію Судопланова як не менш жорсткого і брутального ніж він сам, пер, як бик на мулету. Але не знав він того, що у генерала Судопланова було принаймні два обличчя. І взагалі два життя. Що двадцять років тому уродженець Санкт-Лєнінграда, талановитий нащадок якихось російських дворян, повчившись і в Оксфорді, і в Сорбонні, став кадровим офіцером Федеральної служби безпеки Російської Федерації, перемінивши і обличчя і біографію, отримав спецпризначення в нестабільну Україну, почав довге сходження. Що витримки у справжнього Судопланова вистачало на десятьох Порожняків, а інтелекту (з IQ близька 200) - принаймні на двох. І що відпрацьований імідж генерала КГБ Судопланова пояснювався тільки зручністю для позіціонування серед недалекого малоросійського "політикуму".
  
  - Сідайте, Володимире Федоровичу, - спокійно сказав Судопланов, втім, не підводячись з крісла.
  
  Порожняк сідати не хотів. Стискаючи кулаки, він поніс:
  
  - Ти мнє зуби не заговорюй! Шо за хєрня проісходіт?! Що це таке?! - він вивалив на зелений оксамит столу кілька листівок з його, зокрема, зображенням (дуже дотепним - як відмітив генерал) в компанії ще кількох державних мужів і написом "чи не тому ти такий бідний...?", - Що це за хєрня?!
  
  Cудопланов спокійно взяв одинн папірець, покрутив його в руках і вимовив:
  
  - Як що? Правда.
  
  Порожняк немовби отримав копняка під зад і одразу за тим удар в печінку, бо підстрибнувши у напрямку генерала, раптом застиг з відкритим ротом.
  
  - Водкі? - спитав Судопланов, присуваючи карафку, залишену Лєночкою.
  
  - Я нє понял..., - видохнув Порожняк після третьої чарки, рефлекторно випитої, - ти шо тут?....Де ваша робота?! Да я вас....
  
  - Що ви нас?, - перепитав генерал. - В асфальт закатаєте? За звичкою? Не забздіть.
  
  - Да ти...., - задохнувся спікер.
  
  - Нехуй красти все, що погано лежить, - рівним тоном сказав генерал, - жлобьо кінчене. Живете, падли безмозглі, як останній день. Самодєржцев, до речі, дуже незадоволений, як гроші працюють.
  
  - Да ти...да я..., - зривався з басу на фальцет Порожняк, - я їбав твої поради...
  
  - І Самодєржцева?- підказав генерал.
  
  - І Самодєржцева! - ревів Порожняк, як встрілений дрібним шротом кабан.
  
  - Дякую за відвертість, - відповів Судопланов, натискаючи кнопульку.
  
  Перед Порожняком на екрані великого телевізора виник другий Порожняк і підтвердив, що таки так, мовляв, Самодєржцева він лічно їбав.
  
  Порожняк випустив повітря (Судопланову здалося, що не тільки ротом) і впав у крісло.
  
  Судопланов, навпаки, підвівся, підійшов до спікера, присів біля його велетенської туші на краєшок столу, намотав на міцну руку порожняківську краватку доларів на 500 і, притягнувши обм'яклі (обвислі - подумалось генералові) тілеса до себе, крижаним тоном прорік на вухо:
  
  - А тепер слухай мене, чмо болотне. Дякуй Богу, Росії і мені, що ти взагалі по землі ходиш і повітря забруднюєш. Ми тебе, свиню, з багна витягли, у багно і повернемо. На тебе, дегенерате, півбюджету витратили, а ти, бидло, все просрав. Через тебе, уроде, нам довелося ліпити цю вишивану куклу, бо були б кранти всім вам. Вам! В Москві твоє досьє у шафу не вміщується. Тож сиди, мудило, собі у вашому грьобаному Сенаті, надувай щоки, понтуйся там як хочеш, але якщо ти ще раз хвоста підіймеш, я тебе тим хвостом того ж дня і нагодую, - і, озирнувшись, ще тихіше додав, - пішов на хуй звідси!
  
  За дві хвилини з будинку на Володимирській вивалився, змінюючи кольори з бурякового на колір туалетного паперу (звичайного, для народу) і великим бухим колобком закотився у броньований джип спікер Сенату Порожняк, понесшись на вечірнє засідання. Кажуть, у той день працівники апарату і навіть деякі керівники комітетів отримали більше за звичайне. А дружина, відчуваючи недобре, ночувала на дачі.

• 2008.03.04 | Maidan-Publishing

  28

  "О 15-й там де "нє" - сказала мені есемеска, через що я опиняюся зазначеного часу на скамійці біля пам'ятнику Шевченку. На цьому історичному місці Ромко колись єдиного разу спробував до мене залицятися. На що я сказала тоді "нє". "Нє - то нє", - відповів він і з тих пір до теми не вертав і взагалі ми про те ніколи не згадували. Принаймні - вголос. А може, людоньки, я таки дурепа? Треба буде якось над тим грунтовно подумати...
  
  * Для історії українського актуального римування. Віршик, який Роман Черник написав після того, наливаючись пивом у потязі між Києвом та Львовом:
  
  Тут мала б бути станція Бердичів...
  Перон порожній бачу, більше – ніц.
  І хто б мені цигарку не позичив,
  Бо ще одна й тут ляжу горілиць.
  
  У шлунку жваво плавають форелі –
  Грайливо в пиві плескають хвости.
  А що в вікні це, ніби аквареллю?
  Це відображення! Це хто? Це я? Це ми? Це ти?
  
  Це ж скільки було кухлів?! Блядцять з гаком?
  У черепі немов гуде хард-рок.
  І всесвіт як суцільна дуля з маком,
  Зернятками насипано зірок.
  
  Мене багато. Створюю масовку,
  Невпізнаний невиспаний об'єкт.
  Перевіряю пошту на підкорку...
  Листів немає, з мозком disconnect.
  
  Немовби щось посунуло пероном.
  Розбійники? Розпусники? Прочани?
  Чи янголи патрульним ескадроном?
  А може з бердишами бердичани...
  
  Це не місцеві – пика провідніча
  Гука і закликає до вагону
  Я тут і недоречний й недотичний
  Псую йому гармонію, гандону.
  
  Агов, начальник, закурити буде?
  (про себе: ну скажи "нема", "не брав")
  ...Шука отруту...Щось надибав, Бруте?
  Дає, мерзотник, краще б в пику дав.
  
  Стою. Палю. Рахую вжиті кухлі
  Чортма емоцій і думок катма
  Відчув би, мабуть, що курю на кухні
  Та кухонь у купейному нема.
  
  Однак я ниньки здичавів і збичив....
  Тягнусь до ліжка, в марення валюсь.
  Пробач мене, славетний град Бердичів,
  З тобою я халепно розминувсь”.
  
  Черник з'являється ззаду, перестрибнувши через скамійку і м'яко приземляється поруч. Виглядає похмуро.
  
  - Мала, - каже він, - ти Тимошу не дзвонила?
  
  - Ні, - відповідаю я, - він не просив, я не дзвонила, думаю, що краще зачекати звісток від нього.
  
  Ромко трохи світлішає:
  
  - Добре, що не дзвонила. І не дзвони. Ось тобі нова картка (він вкладає мені в долоню маленький чіп для мобілки), використовуй її, а свою краще знищ. І сам цей телефон теж.
  
  - Ти щось знаєш? - завмирає у мене серце. Він не встигає відповісти, бо до нас приєднуються Степовик і невідомий мені персонаж з великою пикою і кастрівською бородою. Я тисну степову руку і дивлюся на бороду. "Нестор", - каже борода. Ну, Нестор так Нестор, що ж поробиш?
  
  - Такі справи, - тихо говорить Степовик, присівши перед нами навпочіпки, - Тимоша ніде нема, ми акуратно перевірили. І ще - біля його будинку є очі і вуха.
  
  - Не параноя? - питає Ромко.
  
  - Ні, стопудово.
  
  - Тоді кепсько, - каже Ромко після павзи, - все збігається.
  
  - У сенсі? - запитує його Степовик.
  
  - У сенсі, - Ромко дивиться кудись за Шевченка, - що мої контакти в ментівці розповіли про трупи....чотири....десь у стічній канаві. Дуже понівечені. Ну..., - він ніби винувато дивиться на мене, - катували їх. І в одного на плечі татуювання. Ваше - додає він, дивлячись на Степовика, - тризуб з лівобічним свастям.
  
  Степовик видихає, підводиться на ноги, дивиться угору і щось шепоче, промовляючи, напевно, якусь язичницьку молитву. Ромко з кам'яним обличчям продовжує вивчати обрій десь за Шевченком. Нестор гладить собі бороду.
  
  - Це значить, - відстороненим тоном веде далі Черник, не змінюючи пози, - що у кращому випадку нас ще тільки шукають.
  
  - А у гіршому вже знайшли? - уточнює Нестор. Степовик повертається до нього і різко каже:
  
  - Тиміш нікого здати не міг.
  
  - Він там не один був, - бурмоче Нестор, - не знаєте ви, напевно, на що здатні комітетчики.
  
  - Та вже здогадуюсь, - відповідає Степовик, - мабуть не гірше за тебе.
  
  До речі, вони збудилися вже - у Львові та Франіку наші ледве не втрапили у халепу.
  
  - У Запоріжжі вчора нашого чувака спіймали, - повідомляє Нестор. Ми утрьох обертаємося до нього, - але він втік, - заспокоює той,- врізав там комусь по яйцях, майнув через паркан і пересидів десь на сміттєзвалищі, поки вони не заїбалися шукати. Чистоплюї буржуазні, - невесело посміхається він у бороду.
  
  Протягом цього часу я сиджу і кусаю губи. Якби я не намалювала їм ту кляту машинку....
  
  - Ярко, - нахиляється до мене Ромко, - не картай себе. Я теж знав і він знав - він киває на Степовика, - і не зупинили. Навіть не подумали про те.
  
  Все то він розуміє. Добре, я вже не кусаю губи, а просто стискаю зубами одну і мовчу.
  
  - А грошики майже вичерпано, - констатує Нестор
  
  - На другий залп вже не стане? - запитує мене Степовик.
  
  Я мовчки хитаю головою з боку в бік. Не стане. Фестиваль, схоже, ся кінчає.
  
  - Отже, - каже Степовик, запалюючи цигарку, - ітогі падведьом. Грошви катма, є... перші втрати і, можливо, ми всі на гачку. Принаймні, гебе вже на сторожі. Хоча хвилю ми таки здійняли. І непогану.
  
  - Але хвиля та гамно не змила, - заявляє Нестор, смикаючи свою бороду. Можливо, наслідуючи джинів, намагається висмикнути звідти світову пролетарську революцію. Але остання щось не висмикується.
  
  Я дивлюся на Ромка. Він медитує на обрій. Обличчя в нього похмуре і рішуче. Я знаю, зараз він, знову відчуваючи безсилля перед цією величезною мудацькою за змістом і формою машиною, думає про те, що непогано було б експропріювати на потреби революції Національний банк. А ще краще - приватний банк феєричного мера Києва. Або знайти десь пару високосвідомих десантних дивізій. Або принаймні накрити гадів установкою залпового вогню "Яєчний ураган". А найліпше - використати ту саму "чисту" бомбу.
  
  Я намагаюся уявити, як у матеріалізованому вигляді могла би виглядати Система, супроти якої я оце випустила пазурі. Знеособлено. Мені ввижається тільки всепоглинаюче їдке багно і сморід. Хіба тут пазурями?....
  
  ....- пропоную вичекати, - чую я голос Степовика, - принаймні кілька днів для заспокоєння нишпорок. Вони, ясен пень, шукатимуть і далі, але остервеніння зменшає....Але ми не маємо права скоритися, не можемо дати їм перемогти...
  
  Я дивлюся йому у вічи - він щойно дізнався про смерть товариша. Він має право так казати. Я переводжу погляд на Ромка, подумки просячи його не відводити очі, мені зараз так потрібна його підтримка, бо від того, що я зараз скажу, у мене по спині вже побігли сирітки. І я кажу, когось, здається, цитуючи:
  
  - Гівно вони нам зроблять!
  
  Всі змовкають. The floor is mine.
  
  - Ви хотіли бомбу? Буде бомба.
  
  Відтепер це не просто безнадійний спротив дрібнеснької щопти ідеалістів. Відтепер це моя приватна війна.
  Хто не заховався, я не винна.
  
  ***
  Для історії Українського римування – щоськи, що написалося цього дня Ярині Вітовській:
  
  Скотилося сонце червоне по лезах шабель,
  По вістрях багнетів, по ясному небу над нами.
  Мені залишились пробита стрілецька шинель,
  Чотири набої і рідна земля під ногами.
  
  Гарцює московська кіннота по мерзлій траві
  Полки офіцерські шикуються в лави розстрільні
  Єдіна Росія готує бенкет на крови,
  Та я її тут нагостреним багнетом зустріну.
  
  І буде останній, останній з останніх боїв,
  Напевно вже я чорним круком до неба полину
  Мене не зустріне „Червоной калиною” Львів
  Я тут заспіваю востаннє „Червону калину”.
  
  За мене, личаківське братство, налийте вина
  Співайте замріяним паннам безжурні сонети
  А нам залишилась до діла робота одна:
  Рушаймо в атаку, Стрільці! В повний зріст! На багнети
  ***
  
  Далі - буде.

• 2008.03.06 | Maidan-Publishing

  29-30

  В одну трубу втікає, з іншої, відповідно, витікає....Теоретично. Між трубами стоїть породжене моєю злобною терористичною фантазією і матеріалізоване частково моїми руцями, але на 95 відсотків зусиллями Ромка та Степовика (честь їм, слава і пиво з мене. Останнє - після перемоги. Амінь) щось. Хенд мейд. Ручна робота. Ексклюзивчик.
  
  Зазначене Щось виглядає вельми сюреалістично і функціонувати принципово не хоче. Але це ще пів-лиха. Це ми якось підкрутимо, підпаяємо, підваяємо, підладнаємо, підкорегуємо, підлаштуємо, підфарбуємо, підрихтуємо, буцнемо обсцасом, дунемо, плюнемо і таким робом працювати врешті змусимо - куди воно, млинець, від мене подінеться... А от з іншим пів-лихом куди як сумніше - теє теє напів-лихо мусило б бути приєднаним до другої трубки (через котру з Зазначеного "Щося" мусить "витікати" дещо, та і ще під немалим, скажімо так, тиском, та ще і, обов'язково, герметично). Саме в тому лихові весь сенс, весь дзен і вся, перепрошую за зарозумілість, квінтесенція. Власне вона. Бомба.
  
  Але її ще нема. Натомість на стіні так-сяк нашвидкоруч облаштованого приміщення висять кілька аркушів формату А3, рясно помальовані моїми каляками-маляками. Каляки-маляки мають, у принципі, символізувати креативність і неосяжну глибину (щоб не сказати - безодню, або навпаки - височинь) моєї технічної думки, але на практиці не надто символізують. Якщо відверто, то наразі у тих кресленнях та формулках зашифровано тільки одну, але яку ж у біса глибоку думку - "Ярка - дурепа". Нездара...Бовдур і телепень. Хву!
  
  У мене дещо не складається. Не ліпиться і не клеїться. Я не можу вирішити одне дрібнесеньке,але засадниче питання на самому розі хімії і фізики, фізії клятої та хіміки чортової, заборонити б їх нафіг яко шкідливі для державного устрою та ніжного дівочого організму псевдонауки... Дідько!
  
  "Ви звали - я прийшов", - чую. Заходить дідько в обличчі Ромка, вивалює на підлогу купу замовлених мною хімікатів та інших корисних у народному господарстві речовин і речей, безмовно кілька секунд дивиться на мої страждання, хитає головою, як психіятр при встановленні важкого діагнозу, каже "я за мінералкою сходжу" і йде. На порозі зупиняється і каже мені:
  
  - А ти тужся сильніше, мала, - і підморгує, сволота така.
  
  Я показую йому язика. Він показує мені дулю. Я кидаю в нього маркером. Не влучаю, на жаль. Він ще раз підморгує, махає рукою і дематеріалізується. Shit! Ррррррррррррррр!!!
  
  Підводжуся з табуретки і прямую до формул на стіні, проминаючи дзеркало. У дзеркалі бачу свою, так би мовити, харизму. Ромко має рацію - дуже хочеться тицьнути дулю. Стримуюся і втикаюся очима у кляті креслення з формулами. А якщо отак?....Авжеж, саме отак...Простіше одразу викинути на сміттярку.... А коли туточки отак...а тамочки теє...А коли туточки-тамочки, Ярко, то у кращому випадку тобі підсмажить дупу, у середньому - винесе у кватирку зі швидкістю звуку, а у гіршому - рознесе на численні некрасиві клаптики....Н-дя. Мені це не посміхається.
  
  Я впираюся долонями у ненависний "а-три" і б'юся об нього чолом. Бум! Голово моя, голівонька, що ж ти така дурна, що ж ти така порожня?....
  
  Бум! Несподівано це спрацьовує: я фокусую очі на кресленні, зводячи їх до перенісся і відчуваю просвітлення. А-а-а-а, трясця його бабці, осьо, осьдечки воно! Я рішуче домальовую на папері одну фіговину, а іншу - перемальовую і переможно дивлюся на недороблений пристрій на столі - осьо тобі, пацавате страховисько. Будеш мя знати. Зроблено! Радше – пороблено. ”Пороблено в Україні”, ги... З переможними бойовими вигуками я прямую до столу, виконуючи по дорозі якісь дикунський танок, і помічаю краєчком ока Ромка. Той, притулившись плечем до дверей, спостерігає за мною з вкрай єхидною пикою. Я замахуюся на нього маркером. "Що, пологи відбулися?"- питає він, прикриваючи голову руками. Маркер летить йому у писка. Черник, подібно до правдивого ніндзя, граційно, як каже Вишитий (тьху на нього!) пірнає за спинку дивану. А щоб тебе....
  
  Але за якісь півгодини, коли ми, дотрахавши гуртом тую механічну потвору, страхопудство імені мене вумної, сідаємо пити мінералку з заварними тістечками (дякую тобі, Боже, що можу я їх жерти без огляду на калорії), я з жахом розумію, що другу частину задачки - власне реалізацію задуманої бомбоконструкції мені не розв'язати. Я просто дечого не знаю.А на експерименти геть не маю часу, навіть якщо залишити осторонь те, що протягом таких експериментів мені з великою вірогідністю відірве голову. І правильно зробить, між нами кажучи, бо дурна таки та голова, нема де правди подіти.
  
  - Криза,- винувато констатую я Ромкові,- мені конче треба проконсультуватися. Інакше гаплик всім сподіванням.
  
  - Шляк?- питає він по кількосекундному роздумові.
  
  - Ja-ja,- кажу я, - Шляк. Шляк перемоги.
  
  Шлях до Шляка лежить аж на Академмістечко, але нема на те ради. Мушу.
  Мойсей Самуїлович Шеляківський, він же, за студентським визначенням, Шляк, доктор фізичних наук і при тому кандидат хімічних, академік НАН України і почесний хтось там кількох західних університетів, визнане світило, був завкатедрою і викладав нам у Політехниці, поки йому не забракло, через вельми поважний вік, здоров'я. У нього я ходила у відмінницях, пересідаючи з глибокого "партеру" у перший ряд винятково на його лекціях, а також написала під його керівництвом три курсові. Якщо хто і може допомогти мені у моїх дослідах та розрахунках - то тільки Шляк.
  
  Так, врешті, і стається. За чашкою чаю і купленими мною шоколадними смаколиками (Шлякова слабкість) в його невеличкій квартирі, заваленій книгами, я отримую потрібне мені майже сакральне знання.
  
  - Ярочка, - каже він, - ви таки дійсно твердо вирішили це зробити?
  
  - Я не можу придумати іншого, - відповідаю, - і не можу нічого не робити.
  
  - Ви дуже смілива,- він підіймається з-за столу і, провівши рукою по моєму волоссю, по-старечому шаркаючи капцями, підходить до похилого віку шафки, починає порпатися у стосі газет, - Ви завжди такою були, у вас завжди були дуже відважні думки і рішення. Тому ви і зараз не боїтеся зіпсувати своє блискуче - а послухайте мене, воно таки блискуче, майбутнє.
  
  - Та яка там смілива, - заперечую я, - насправді я страшенно боюся. Просто, розумієте, мені простіше дуже перебоятися кілька днів і навіть програти, ніж потрохи боятися кожного дня все життя. Як Вишитий...Так що насправді найбільше я боюсь боятися.
  
  - Ви смілива, - повторює Шляк, - і я щиро заздрю цьому і вашій молодости...Хто зна, якби я був трошки молодший, якби ще ноги носили...Тому, - він повертається до мене і кладе на стіл передо мною кілька газет з обведеними червоними чорнилами статтями, - тому хіба я можу вас, Ярочко, засуджувати?
  
  Я дивлюся на "друковане слово". Повідомлення про відшкодування ПДВ з дивним перекосам по різних краях (чи як висловлюється "еліта" - регіонах) України, про запровадження використання послуг приватних охоронних фірм для виконання судових рішень, про розширення повноважень податкової адміністрації, постанова про перекриття дорожнього руху при проїзді найвищих посадовців, про реєстрацію комп'ютерів....Закон "Про посилення гарантій діяльности сенаторів України" - недоторканність тепер поширюється і на цивільні відносини, щось про впорядкування проведення мирних заходів (тепер треба брати письмовий дозвіл у трьох екземплярах), щось про зобов'язання комерційних ЗМІ друкувати офіційні повідомлення...Червоним же підкреслено слова "еліта", "стабільність", "єдність".
  
  - Це страшне, - каже Шляк, повільно хитаючи сивою головою, - це така собі мила суміш модерного феодалізму з совковим фашизмом, з найгіршим, найогиднішим його різновидом - сором'язливим фашизмом. Це як..., - він хвилюється, - як...
  
  - Багнюка смердюча, - кажу я, згадуючи свої асоціації.
  
  - Багнюка.... - видихає він, - А знаєте, Ярочко, я знаю формулу, за якою цей лад існує.
  
  - Ви вивели? - питаюся.
  
  - Ні, - посміхається він, - не я. Як не дивно - Маркс. Щоправда, вони його творчо переробили. Пам'ятаєте, у нього було таке: товар-гроші-товар штрих - гроші штрих і так далі?
  
  - Угу, - кажу я, намагаючись зрозуміти, пам'ятаю я чи ні.
  
  - А у них, - він пише на аркушику: "Г-В-Г'-В'-Г"-В"...", - отаке: гроші-влада-більше грошей-більше влади і так далі. Дурна нескінченість корупції... Владу перетворено на товар. Маркс би, до речі, дуже-дуже потішився.... Але це ще не найстрашніше!, - майже вигукує він, плескаючи долонею по столу.
  
  - А що найстрашніше?
  
  - Ярочко!, - нахиляється він до мене, - найстрашніше почнеться тоді, коли ВОНИ почнуть боротися з корупцією.
  
  - Тоді, - кажу я, - у мене є, окрім мого рецепту, ще варіянт, дуже простий: як отримав мандат – сів. Або провести свого роду антивибори: хай народ складе списки тих з політиків та владців, кого треба посадити. Прямим голосуванням.
  
  Невдовзі він проводжає мене до дверей, але зупиняє на порозі:
  
  - Зачекайте, будь-ласка,- каже Шляк і простягує мені ще одну газету, де так саме обведено червоним якесь повідомлення. Я читаю: "...біля власного будинку було знайдено тіло члена Центральної виборчої комісії, 57-річного Миколи Гончарука. Як встановило слідство, він з наразі невідомих причин покінчив життя самогубством, стрибнувши з даху двадцятичотирьохповерхового будинку, в якому він мешкав".
  
  - Шкода, - кажу я, - ніби непогана була людина.
  
  - Так, - каже Шляк, - хороша була людина, чесна. Я непогано знав і його і його сім'ю. І він завжди настільки панічно боявся висоти, що навіть купив квартиру на першому поверсі...
  
  - Побажайте мені успіху, пане Мойсею, - прошу я.
  
  - Хай тобі Бог допоможе, дитинко, - каже мені академік Шеляківський.
  
  ********
  
  Кількома годинами перед тим, як Ярина Вітовська зайшла до помешкання Мойсея Шеляківського, на іншій квартирі, де проводив час від часу негласні зустрічи з певним різновидом агентури майор Коцький, стався прецікавий випадок. У почекальні чи то передбаннику (вислів Коцького), через прикре непорозуміння з наручним годинником Провідника організації "Воля" Святополка Щирого та наслідків вчорашнього святкування якогось лівого ювілею виконавчим секретарем Всеукраїнського Трудового Фронту "No Pasaran!" Іваном Кабацюрою перший зіткнувся з другим. Чого взагалі-то не мало статися ніколи. Внаслідок гідного жалю трафунку обидва отримали середньої тяжкости культурний шок. Майор Коцький, своєю чергою отримав, по-перше (негативний результат) на майбутнє проблему з визначенням оплати кожного з агентів, відомих у КГБ як "Близнюки", через очевидну перспективу їхнього соціалістичного змагання у випрошуванні грошей. А по-друге (позитивний результат) дуже цікаву, пізнавальну і практично корисну інформацію про не передбачений жодною директивою спонтанний союз низових структур "Волі" та "НоПасарану", про походження ідеологічно-диверсійних листівок та про існування Ярини Вітовської.
  
  Справа в тому, що ще раніше, подумавши певний час і переживши доволі відчутні душевні муки, до висловусого пана Провідника Святополка, таки прийшов з доповіддю (як він це назвав) окуляристий референт з ідеології Галаганенко, класифікований Яриною у "Купідоні" як "кролик".
  
  Того ж дня, навіть без істотної різниці у часі, товариша Кабацюру на його дачі у Козині відвідав юний активіст лівої справи Носов, детально поінформувавши про особисто спостережений ним (ну дайте ж грошей, товаришу Пьотр!) візит польового командира "Волі" Степовика до керівника Київського осередку "No Pasaran!" товариша ("але хіба ж він нам товариш?") Нестора.
  
  Прямим наслідком цих подій було те, що того ж вечора до доктора Шеляківського завітали четверо в однакових сірих костюмних брюках та білих крохмальних сорочках. Вони продемонстрували "корочки", видобули з великої спортивної сумки і поставили на стіл хитромудру машинку, конфісковану у зловлених у підземних комунікаціях терористів та поставили перед Шєляківським, увімкнувши диктофон, усього два запитання:
  
  1. Запитання:. "Хто, на вашу думку, може бути автором ідеї цього пристрою?".
  
  Відповідь: "Я міг би бути. Але у мене на те нема часу і здоров'я".
  
  2. Запитання: "Чи відомо Вам про місце перебування вашої колишньої студентки Ярини Вітовської?"
  
  Відповідь: "На жаль, я вже не в тому віці, щоби цікавитися студентками. Навіть моїми".
  
  Вже без диктофону, виходячи з квартири, один з накрохмалених, побачивши у кутку баян, а на поличці - купу газет, поставив ще два запитання:
  
  Запитання: "А развє євреі нє на скріпках іграют?"
  
  Відповідь: "Не ображайте мене, молодий чоловіче, за вашою класифікацією я не єврєй, а жид. Єврєї - це Троцький та Каганович".
  
  Запитання: "А зачєм ето вам столька газєт? Многа чітаєтє?"
  
  Відповідь: "Сподіваюся якось прочитати, що я вас всіх трафив".
  
  І на загальмоване "не понял" накрохмаленого Мойсей Шляківський, він же Шляк, додав, зачиняючи за ними двері: "А хто ж вам винен, що ви таки не розумієте?"
  
  Далі - буде.

• 2008.03.09 | Maidan-Publishing

  31-33

  Доповідна записка
  Цілком таємно
  
  П'яте управління Комітету Громадської Безпеки України
  
  Голові Комітету Громадської Безпеки України
  Генералу Судопланову П.П.
  
  Копия:
  Совершенно секретно.
  Председателю Федеральной Служби Безопасности
  Российской Федерации
  г-ну Малютову Е.Ф.
  
  Інформую Вас, що внаслідок проведених оперативно-розшукових заходів із залученням агентурної мережі та волонтерів установлено наступне:
  
  1. Виготовлення та розповсюдження у м.Києві та регіонах України антидержавних та спрямованих на підрив основ чинного конституційного ладу агітаціїйних матеріалів (про які Вам доповідалося раніше), рівно як і паплюження пам'ятника гетьмана-об'єдінітєля Хмельницького Б.З. та вивішення протиправних жовто-синіх прапорів було здійснене активістами громадської організації "Воля" та ВТФ "No Pasaran".
  
  2. Вищезазначені дії не були узгоджені з керівництвом вказаних організацій, через що не відбулося оперативного інформування відповідних підрозділів КГБ, як то передбачено відповідними ж інструкціями для агентури.
  
  3. Ініціатором і натхненником вчинення зазначених дій, безпосереднім автором текстів антидержавної агітації є Вітовська Ярина Степанівна, 24-х років, студенка третього курсу Київського політехнічного інституту, до того - студентка колишньої т.зв. Києво-Могилянської академії, активний учасник несанкціонованих вуличних акцій під час минулих виборів, затримувалась минулого року за нанесення легких тілесних ушкоджень (пощьочіна) голові Київської міської ради Ю.Родивому під час виголошення тим урочистої промови з нагоди річниці визволення Києва братскімі військами Муравйова (оперативні дані на Вітовську Я.С. додаються).
  
  Крім того, підозрювалась в організації і здійсненні, разом з Черником Р.П. (оперативні дані додаються) непоясненого дотепер саморозпаду монументу Героїв НКВС біля м.Либідьська у ніч з 13 на 14 жовтня минулого року.
  
  Встановлено також, що викладачем у зазначеної особи був відомий науковець, академік НАН України ім.М.Ломоносова, доктор фізичних наук Шеляківський М.С. Під час співбесіди зі співробітниками 5-го Управління додаткових відомостей не надав. Враховуючи великий авторитет Шеляківського у світових колах, вважаю вжиття щодо нього заходів посиленого впливу недоцільними (на сьогодні).
  
  4. З великою вірогідністю зазначена Вітовська, володіючи дуже високими зібностями у галузі фізики та хімії, є автором ідеї руйнівного пристрою, вилученого _________серпня цього року у членів терористичної групи, затриманої у підземних комунікаціях Сенату України.
  
  5. Зазначена Вітовська з _______серпня цього року не з'являється за місцем реєстрації і її місце перебування наразі невідомо.
  
  6. Так саме, невідомо місце перебування кільканадцяти активістів "Волі" та "No Pasaran". За агентурними даними, керівниками київських осередків "Волі" та "No Pasaran" (псевдоніми "Степовик" та "Нестор", оперативні дані додаються) ініційовано, шляхом оповіщення в індивідуальному порядку, перехід на нелегальне становище.
  
  7. Проведені в регіонах затримання причетних до поширення антидержавної агітації не дали істотних результатів із-за (так у тексті - ред.) застосування зловмисниками багатоступеневої схеми координації дій від організатора до виконавця. Затриманих безпосередніх виконавців притягнено до адміністративної відповідальности.
  
  8. Останніми днями у місті Києві було відмічено нічне пересування невстановленого автомобіля з причепом- цистерною для транспортування хімічних речовин.
  
  Все викладене дає підстави підозрювати підготовку масштабного терористичного акту проти політичної еліти України (ймовірно - у будівлях Сенату, Канцелярії Президента чи Кабінету Міністрів України) із застосуванням високотехнологічного вибухового пристрою та/чи високотруйних речовин.
  
  Враховуючи вищевикладене:
  1. Проводяться заходи для невідкладного встановлення місця перебування та затримання Вітовської та інших учасників несанкціонованої громадянської активности, виявлення контактів та схем зв'язку та координаці, встановлення і затримання зазначеного автомобіля
  
  2. Спільно з МВС України, Управлінням державної охорони посилено охорону установ центральної влади.
  
  3. Прошу Вас санкціонувати оголошення по особовому складу та волонтерах КГБ сьомого рівня готовності з переведенням особового складу на особливий режим чергування, видачею волонтерам вогнепальної зброї, та задіянням агентурної мережі з числа членів Сенату (450 депутатоодиниць), та збільшенням оплати на 25% за рахунок Євразійського фонду підтримки демократії.
  
  З повагою,
  начальник 5-го Управління Комітету Громадської Безпеки
  полковник Муравйов.
  
  Виконавець: майор Коцький
  
  Резолюція на документі:"Муравєй! 15%, але на протязі 5-ти днів дать результати, а не базар. Терміново підготувати і прийняти сенатом (так у тексті - ред) закон про застосування вищої міри - страту винних в організації терористичної діяльности. Судопланов".
  
  Примітка на документі: "Инициативу по законопроекту одобряем. Никакой пощади террористам! Мочить в сортирах! Малютов. P.S. Рекомендую виселицу".
  
  *********************************************************
  
  Наступного дня з другом Галаганенком та товаришем Носовим сталися, хоча зовсім в різний час, бо майор Коцький повторення випадку зі Щирим та Кабацюрою геть не бажав, доволі неприємні пригоди. Коли перший пішов з домівки за пивом, а другий - за презервативами (чи навпаки - в контексті це неважливо), вони були доволі (як на практику КГБ) чемно запрошені на бесіди до великого чорного джипа з майором Коцьким на чолі екіпажу з двох переконливого вигляду "фізичних осіб". Дуже фізичних.
  
  Протягом нетривалої, але вельми змістовної та інформативної для молодих людей розмови вони багато чого дізналися. По-перше, Комітет Громадської Безпеки щиро дякує їм за таку цінну інформацію (тут Галаганенко гикнув, а Носов пукнув. Хоча може і навпаки - в контексті, як вже було сказано, це не важить). По-друге, КГБ і вся Україна очікує, що і впрєдь (тут обидва відкрили ротові отвори, але сказати нічого не змогли). По-третє, це справа суто добровільна, справа чєсті і достоїнства, справа патріотична і благородна і ніхто нікого не примушує. Але, безперечно, ніхто не може надати гарантії, що у випадку, коли ця пропозиція не зацікавить, інформація про перший успішний досвід співпраці того ж дня не стане широко відомою у відповідних середовищах (тут Галаганенко сполотнів і гикнув двічи, а Носов почервонів і не пукнув тільки тому, що боявся всратися). По-четверте, Родіна чекає від них сприяння у встановленні місця перебування відомої терористки Ярини Вітовської та інформації щодо планованого терористичного акту. По-п'яте, Родіна чекає три доби. Після цього обидвом було видано певні суми ("на пиво" - Галаганенку, "на презервативи" - Носову. А може - навпаки) і обидвох було десантовано з джипу назовні.
  
  - Саня, дай мені коньяку, - наказав Коцький одному з супутників.
  
  - Невже змерзли, товаришу майоре? - поцікавився співробітник, зважаючи на 27 градусів за межами досяжности джипового кондиціонеру.
  
  - Ні,- сказав Коцький, - в роті гидко. Запити треба.
  
  А Галаганенко передумав і замість пива купив горілки. А Носов також передумав і купив горілки замість презервативів. І пива теж купив.
  
  У соціалістичному змаганні переміг Павлік Галаганенко. Якщо "лівий" неофіт благородної справи служіння громадській безпеці не знайшов нічого креативнішого, ніж записатися на новий прийом до старшого товариша Кабацюри, котрий сам нічорта не знав, то референт з ідеологічної роботи, обдзвонивши під різноманітними ідеологічними приводами чи не всіх бійців "Волі", під вечір намацав нові контакти того, хто був визначений Яриною на здибанці у "Купідоні" як Злобний Козарлюга.
  
  Галаганенко був людиною совістливою. Здавати Козарлюгу Комітету, тим більш, ні за цапову душу, він не хотів, бо знав, що його замучають докори сумління. Козарлюга йому нічого не зробив і, більш того, завжди чи не найкраще з-поміж інших сприймав галаганенківські ідеологічні розробки. Інша справа, наприклад, Степовик. Тому Павлік Коцькому самого Козарлюгу шляхетно не здав, а натомість врешті вимутив у останнього і новий номер телефону Степовика, і дещо про маршрути його пересування, а також відомости про те, що той робив незрозумлий натяк, що цього року, мовляв, 24-те серпня врешті таки стане справжнім Днем незалежности. А фотографии Галаганенко приніс Коцькому сам.
  
  Маючи, як вже сказано, тонку душевну організацію і вважаючи себе людиною високоморальною, Галаганенко, маючи змогу дізнатися і переповісти Коцькому багато інформації про інших підпільників, того не зробив. Степовик же - то зовсім інше. Лібераст, що визнає окремі позитивні моменти у декадентській західній демократії. Вільнодум, схильний навіть час від часу до критики Провідника, а з врахуванням неформального авторитету - взагалі потенційна загроза для організації...
  
  Відтак, здаючи Степовика Коцькому, Галаганенко переконував себе, що не тільки не вчиняє зраду, а якраз навпаки - робить послугу організації, знешкоджуючи внутрішнього ворога. Переконував, аж поки цілком не переконав. І не турбували його ні докори сумління, ні муки совісти. Щоправда, невдовзі він повітив, що над ним стали час від часу посилено кружляти мухи.
  
  ******
  
  Тієї ночі я побачила, як виглядає пекло. Я падала, нескінчено падала у повній, аж чорній, темряві, настільки, здавалося, щільній, що я інстинктивно намагалася вчепитися за неї руками. Проте вчепитися не було за що і я розуміла, що це - найпорожня з порожнеч. Та, що була і буде вічно, котрій нема ні початку ні кінця.
  
  Я намагалася кричати, бо неймовірний, ніколи раніше не звіданий жах рвався з мене, але в цьому не було сенсу - з мого горла, попри відчайдушні зусилля, не виривався жоден, навіть найтихіший звук. Однак при тому тиша, котра аж дзвеніла у вухах, не була абсолютною - раз по раз її переривали жахливі крики, крики, настільки сповнені сповнені страху, болю і страждання, що я б ніколи не подумала, що люди можуть кричати так. Але мені не треба було про це думати, я це знала. Знала, що це кричать ті, що так саме як і я, щойно падали в цій чорній, без жодного просвіту, без жодного промінчика, порожнечі. Без жодного уявлення про те, де вони і без жодної надії дізнатися про те, що з ними буде і коли буде - аж до того моменту, коли це - невідоме, страшне і останнє (а чи останнє?) - з ними врешті відбувалося.
  
  І тоді я зрозуміла (дізналася, відчула, пережила?), що пекло - це не вогонь, сірка і смола. Це набагато простіше й ефективніше - абсолютна невідомість, невизначеність і безпорадність. А коли я прокинулась серед ночі на старому дивані у нашій імпровізованій криївці з серцем, що калатало так, ніби дивом не розірвалося при переході "звідси - туди" і назад, я, відсапавшись, погодилася сама з собою, що гірше за невизначеність і власну безпорадність не може бути нічого. І що право вибору і можливість за той вибір битися, хоча б і насмерть - це щастя.

• 2008.03.11 | Maidan-Publishing

  34-35

  Доповідна записка
  Цілком таємно
  
  П'яте управління Комітету Громадської Безпеки України
  
  Голові Комітету Громадської Безпеки України
  Генералу Судопланову П.П.
  
  Копия:
  Совершенно секретно.
  Председателю Федеральной Служби Безопасности
  Российской Федерации
  г-ну Малютову Е.Ф.
  
  Інформую Вас, що на території так званого „інтернету”, у розділі http://www.pledgebank.com невідомою особою розміщено антидержавний і антиконституційний прізив (так у тексті – ред.) наступного змісту:
  ”Я, Ярина Вітовська, вільна українка, обіцяю дати по пиці сенатору, державному посадовцю чи будь-кому іншому з тих, що мають юридичну чи фактичну „недоторканність”, у випадку, коли він/вона на те заслуговуватиме хамською поведінкою та/чи порушенням міжнародно визнаних прав і свобод – якщо відповідну обітницю дасть ще хоча б одна людина. Для приємности КГБ прошу використовувати тільки псевдо”.
  На сьогодні під цим провокативним стосовно конституційного ладу, стабільности та політичної еліти повідомленням з особливим цинізмом підписалися 12478 чоловік, причому тільки за останній день підписалися 673 особи. Список додаю.
  Прошу Ваших санкцій на:
  1. Проведення хакерської атаки на зазначений ресурс силами відповідних підрозділів КГБ.
  2. Розробку законопроекту щодо запровадження кримінальної відповідальности за антиконституційні та дестабілізуючі обіцянки у так званому „інтернеті”.
  
  З повагою,
  Начальник 5-го управління Комітету Громадської Безпеки
  Полковник Муравйов
  
  Резолюція на документі: “Ти полковник мандавошек, а не муравйов, якщо це не зроблене ще вчора. Судопланов”.
  
  *************************************************************************
  Степовик думав про небезпеку. Не те, що інтуїтивно відчував, а саме логічно враховував, даючи собі звіт у тому, що супроти їхньої ділетантської, щоб не сказати - самодіяльної, конспірації, працює колосальна машина Комітету. Він намагався позірно вдавати протилежне, вимагаючи від товаришів дотримання пересторог і бодай очевидних заходів убезпечення, однак сам розумів, що навряд чи в їхніх розрахунках за великого бажання (а у комітетському бажання годі сумніватися) не можна знайти проколи і неузгодження. Про зраду думати йому не хотілося. Тому він наполіг на переході "бійців" у повне підпілля, сподіваючись, що його послухають і взявши, разом з Черником, всі організаційно-практичні клопоти на себе.
  
  Але він не знав ні про ініціятивність Галаганенка та її наслідки, ні про особливости вітчизняного "тюнінга" мобільних телефонів перед іх надходженням у роздрібний продаж (спільна директива КГБ та Міністерства зв'язку №8690, гриф "Не для друку"), ні про вміння майора Коцького організовувати те, що генерал Судопланов називав тотальним моніторингом середовища.
  
  Телефон вперто не пеленгувався, бо Степовик, не маючи виняткової необхідности, дзвінків просто не робив і взагалі телефона не вмикав, але просте і старе, як світ, візуальне спостереження (щоправда, з залученням небаченої кількости очей і вух) невдовзі принесло Коцькому бажані плоди. Його помітили на Контрактовій площі, коли він сідав з двома великими сумками сідав у трамвай з кінцевим призначенням "Дупа світу". У сумках перебували, прямуючи до якогось віддаленого звалища, надлишки та інші побічні матеріальні свідоцтва щойно завершеної Яриною праці над бомбою. Хоча сама Ярина називала це не працею, а трудом, апелюючи до давньоукраїнських джерел, котрі саме так звали діяння напрямку не господарського, а мілітарного.
  
  Попри сильний свербіж у руках і загострення хапальних рефлексів, особисти дозволили Степовикові з'їздити і повернутися, лише супроводивши його на шляху й оперативно підібравши залишені на далекій сміттярці торбини.
  
  - Він все один? - спитав по рації майор Коцький співробітників - "пастухів", - ні з ким не зустрівся?
  
  - Так, всьо один, - підтвердив спостерігач, - ні з ким.
  
  - Не чіпати, - наказав Коцький, - продовжувати спостереження, доповідати, ждати на мою команду....Дождьотеся..., - додав він, затягуючись цигаркою у джипі, начиненому технічним причандаллям та кількома бійцями. Джип повільно їхав Хрещатиком. Коцький спіймав себе на тому, що знову відчув втрачений кількома роками раніше азарт.
  
  Попередити теракт проти цих сенатських мудозвонів...розкрити, можна сказати, якщо згадати ще ті листівки, антидержавний заколот - це таки розважує. Правда, так швидко підполковника не дадуть, хіба що ордена Ніколая Кузнєцова - тут та ордена Залізного Фелікса - з Москви, але нахрін ці висюльки...Справа ж у принципі. Конституційний лад, знаєте. Правопорядок. Стабільність...Що там ще, бля.... Ну і гроші, зрозуміло, а грошей буде немало, але ж, але ж...Не грошима єдиними.
  Степовика підвело почуття солідарности, через яке він вважав за некоректне остаточно полишати криївку перед тим як її залишать Ярина з Черником. Можливо - була ще і друга, пов'язана з бажанням ще раз (бо хто зна, коли наступного разу?) подивитися у зелені Яринині очі. Бажано - без Черника. Попри те, що він у цьому бажанні собі не зізнавався. Тому він, позбувшись великої частини технічно-хімічного "посліду", як казала Ярина, не розчинився на київських теренах, попри узгоджені плани, а повернувся.
  
  Вірніше - майже повернувся. Метрів за сто від криївки він відчув. Незрозуміло як - спиною, шкірою, шостим чуттям - але відчув.
  
  - Він зупинився, - почув Коцький у слухавці, - стоїть палить.
  
  - Що палить? - спитав Коцький.
  
  - Шо, товаришу майоре?, - спитали співробітники
  
  - Голубе, що саме він палить, питаю? Сигарету, документи, ватру?
  
  - А...Ето....Курить. Сигарету, - доповіли співробітники, - можливо, перевіряється.
  
  - Що, розглядається?
  
  - Можливо, товаришу майоре...Воно ніби єстессно....
  
  - "Можливо".... - пробурчав Коцький, - зараз буду. Чекати!
  Джип загарчав і пришвидчився.
  
  - Він говорить по телефону, - заговорила знову рація, - сміється, весело йому....
  
  - Чекати! - повторив Коцький і звернувся до водія, - Саня, ану давай пошустрєє...Шось мені це не подобається.
  
  - Він пішов, - стурбовано повідомили Коцькому за хвилину, - пішов в іншому напрямку.
  
  - Бачу! - вже на ходу відповів Коцький, вистрибуючи з машини. Уривчасто віддаючи команди, він біг, трохи зігнувшись і нахилившись вперед, нагадуючи хижака, що вдруге наближається до своєї жертви після першого нападу, внаслідок якого та довго втрачала кров і сили.
  "Невже параноя?" - думав Степовик, рівним кроком віддаляючись від криївки, - "Напевно" - відповів він сам собі, - "Ну і слава Богу".
  
  - Ну що....Слава Нації, чи як? - раптом почулось поруч. Поруч йшов невеликого зросту чоловік і посміхався. Підходили ще четверо чи п'ятеро, немаленьких. Не рахуючи собаки.
  
  Степовик видохнув, різко відштовхнув коротуна і стрибнув убік. Вийшло недосконало - степовиківська коса натрапила на тренований гебешний камінь. Коцький мало того, що вивернувся від прямого поштовху у плече, але і підбив ногу противника, через що той втратив рівновагу, хоча і не впав ("нехуйово" - відмітив про себе Коцький), та рвонувся до проїжджої частини. Особисти погнали за ним, але Коцький одразу побачив, що у бігу терорист їх явно переважає.
  
  - Вогонь!, - наказав він, набираючи швидкість і на ходу вихоплюючи пістолета, - по ногах, тільки по ногах!
  
  Голова київського осередку організації "Воля" Тарас Купчинський, підпільне псевдо - "Cтеповик", почув позаду хлопки заглушених пострілів і відразу - різкий біль у боку та стегні. "Все" - зрозумів він. Перед тим, як останнім відчайдушним кидком, вже падаючи, спрямувати своє тіло під важку вантажівку, він ще встиг подумати, що розповіді про те, що в останню мить перед очима проходить все життя - повнісінька бздура...
  
  ...Поки особисти тихо матюкалися і голосно відсапувалися, Коцький роздивлявся і вивчав вцілилий мобільний телефон терориста. Список номерів був порожнім. Список останніх номерів - теж. Коцький надзвонив "на вухо", себто на прослушку - гебешну службу прослуховування і крекнув, обернувшись до підлеглих:
  
  - По телефону говорив, кажете?...Хріна там, перевірявся він. Молодець,
  
  - Коцький з повагою торкнувся тіла терориста носаком черевика, - але це їм не допоможе.
  
  - Товаришу полковник, - звернувся він через рацію до Муравйова, - мені сюди собачки потрібні.
  
  - А кого ж брати будемо? Вони де? - запитав один з особистів, почувши про виклик бойового підрозділу КГБ "Бультер'єр".
  
  - Бабку твою брати будемо. В Карагандє, - відповів Коцький, дістаючи сигарету і спрямовуючи її на кілька занедбаних господарських будівель, - туди він ішов, туди і дивився перед тим як.... Там вони....
  
  Далі - буде

• 2008.03.13 | Maidan-Publishing

  36-37

  Доповідна записка
  Цілком таємно
  
  П'яте управління Комітету Громадської Безпеки України
  
  Голові Комітету Громадської Безпеки України
  Генералу Судопланову П.П.
  
  Копия:
  Совершенно секретно.
  Председателю Федеральной Служби Безопасности
  Российской Федерации
  г-ну Малютову Е.Ф.
  
  Інформую Вас, що не зважаючи на проведені нами оперативні та попереджувальні заходи і міропріємства (так у тексті - ред.), у ряді регіонів України зростає нестабільність та посилюється несанкціонована (і тому - антиконституційна за формою) громадянська активність, у т.ч. антиконституційна не тільки за формою але за і змістом явно антиконституційного характеру. [примітка на полях: "Муравєй, ти сам пойняв, що сказав? Cудопланов"]. Зростання цієї активности ми прямо пов'язуємо з нещодавніми провокаціями з поширенням антидержавних листівок та знущань над канонічним державним прапором [примітка на полях: "Закусивать треба. Судопланов"].
  
  Зазначена несанкціонована громадянська діяльність, зокрема, виражалась (так у тексті- ред) у особливо цинічних проявах стосовно представників влади та політичної еліти, а також стабільности. Наприклад:
  
  "___" серпня у м.Києві в районі Поштової площі о 08.45 під час проїзду Голови Сенату України В.Порожняка з машинами супроводу з обмеженням дорожнь з ручним регулюванням дорожнього руху велика група громадян влаштувала несанкціоноване безперервне ходіння пішохідним переходом, брутально посягнувши у такий спосіб на конституційні права і свободи В.Порожняка. Внаслідок чого кортеж Голови Сенату був змушений змінити маршрут і їхати з дотриманням правил дорожнього руху. Кримінальну справу порушено.
  
  "___" серпня у м.Донецьку під час футбольного матчу команди "Забойщік" на кубок УЕФА після оголошення по стадіону, що на матчі присутній відомий бізнесмен, політик і державний діяч, власник низки шахт, банків і промислових об'єктів, меценат, сенатор, голова спостережної ради ФК "Забойщік" Л.Картярський, глядачі масово піднялися і продемонстрували у бік почесної ложі непристойні жести (графічні зображення жестів додаються), розгорнувши великих транспарантів "Льоша, где наши гроши?". "Порожняки - лохотронщики!" Кримінальну справу порушено.
  
  "____" у м.Львові група зловмисників напала під Ратушею на голову міської ради м.Львова В. Рагуляка і, незаконно перемістивши його (з попранням конституційного права на свободу пересування), з вигуками "Ти нам, рагуляко, воду обіцяв? То напийся!", посадили його у фонтан на площі Ринок, зіпсувавши костюма від "Бріоні". Кримінальну справу порушено.
  
  "____" серпня на південному березі Криму під час проведення морськими піхотинцями ЧФ РФ позапланових навчань на території заповідного природного комплексу, прилеглих виноградників та приватних городів морські піхотинці ЧФ РФ були оточені озброєними (лопати, граблі, ломи, коси) місцевими мешканцями, відтиснуті до узбережжя та вкинуті у море (Чорне). Рахунок від командування ЧФ РФ на відшкодування вартости упливших (так у тексті – ред.) у бік Туреччини (член НАТО) бєзкозирок додається. Кримінальну справу порушено.
  
  "____" серпня у місті Харкові невстановлені терористи напали на заступника міського голови П.О.Репаного і, дорікаючи йому неодноразовою зміною у минулому орієнтації (політичної) пофарбували його у всі (7) партійних кольорів, зіпсувавши костюма від "Армані". Кримінальну справу порушено.
  
  "____" серпня у м.Тернополі під час робочого візиту керівництва Сенату України на чолі з Головою Сенату В.Порожняком вона (делегація) потрапила під килимове яйцеметання з боку кількох сотень терористів. Зіпсовано костюмів: від Бріоні - 7, від Армані - 8, від Версаче-4, від Луї Віттона – 2 сукні. Кримінальну справу порушено.
  
  "_____" серпня на 125-му кілометрі траси "Київ-Одеса" автомобиль ("Майбах") сенатора України від Партії захисту інтересів трудящих і знедолених України М.Триндюка-Безкостного був зупинений співробітниками ДАЇ за т.зв. "перевищення швидкости". Незважаючи на ввічливі роз'яснення сенатором Триндюком стосовно свого статусу та статусу співробітників ДАЇ, вони продовжували вимагати від сенатора права. Більш того, при спробі сенатора подолати антиконституційний тиск і продовжити рух за допомогою охорони, співробітники ДАІ вчинили цьому опір, відібравши права і заподіявши тілесних ушкоджень сенатору та його охоронцям. Зіпсовано костюм від Кардена - 1, розбито носів - 3. Опозорівших співробітників (так у тексті - ред) ДАЇ звільнено. Кримінальну справу порушено.
  
  "____" серпня біля м.Конотоп при проведенні у неформальній обстановці урочистих зборів представників місцевої влади за участи дружньої делегації Державної Думи Російської Федерації на чолі з головою Думи Трубецьким і заступником голови Пожарським з нагоди оголошення у м.Конотопі російської мови офіційною та пільгової купівлі промислових об'єктів (перелік додається) московськими партнерами невідомими зловмисниками було загачено річку Соснівку, внаслідок чого остання злочинно розлилася. В результаті цього представники політичної еліти двох дружніх демократичних держав наковталися багнюки (т.є.грязі). Зіпсовано костюмів - багато. Втоплено "мерседесів" - 2, "БМВ" - 1. Загублено "Ролекс" - 1. Кримінальну справу порушено.
  
  Крім того, у низці регіонів України продовжують з'являтися листівки антидержавного та провокаційного змісту та вивішуються блюзнірські стосовно існующего (так у тексті - ред.) державного ладу жовто-сині прапори, а на Правобережній Україні дедалі активніше усно і друковано поширюються проповіді раніше знешкодженого ідеологічного терориста - т.зв. отця Андрія.
  
  Прошу Ваших вказівок.
  
  P.S. Розроблений за Вашою вказівкою законопроект "Про особливости заслуженого покарання винних у терористичній діяльности" додаю..
  
  З повагою,
  начальник 5-го Управління Комітету Громадської Безпеки
  полковник Муравйов.
  
  Резолюція на документі:"Муравєй! Тебе що, вчити потрібно? Перечитай Лєніна. Ініціювати компенсацію за зіпсовані костюми з державного бюджету. Судопланов".
  
  Примітка на документі: "Законопроект хороший. Молодци хахли. P.S. Не забудьте компенсировать стоимость бескозирок. Малютов".
  
  **********
  
  Мамай виявився старим. Ні, ДУЖЕ СТАРИМ. Мальований в ХІІІ столітті, він народився разом з Козаччиною і ще пам`ятав живих нащадків Святослава.
  
  Професор, тремтячими руками складаючи до оксамитового футляру лупу, признався, що нічого подібного він ще в руках не тримав, і не втримався, щоб ще раз доторкнутися до потьмянілої від часу та порепаної місцями фабри. Кахикнувши, він послався на вуглецевий аналіз, та, відразу ж собі заперечивши, заявив, що і без нього все зрозуміло, і що картина років на сто давніша, ніж будь-яке з відомих зображень козака. Продовжуючи бурмотіти собі під ніс, професор позадкував до дверей, з невимовним жалем зітхаючи на кожному кроці. Випускати з рук такий скарб йому було невимовно боляче.
  
  Юліан Янович, проте зробив вигляд, що не розуміє хвилювання старенького професора, пообіцявши радитися з ним щоразу, "коли до рук знову потрапить щось вартісне", і зачинив за ним важкі дубові двері, густо мережані руками невідомих майстрів.
  
  Залишившись в кімнаті насамоті, Вишитий знову підійшов до картини і впритул наблизив очі до порепано-чорної олійної пітьми, в якій світилися лише чоло козака та шабля. Вдивляючись у сутінь до сліз в очах, Вишитий як мантру повторював собі єдине слово: „справжній”.

• 2008.03.16 | Maidan-Publishing

  38

  Кіплінг – брехло. Ну той, що Редьярд. Нє, я його дуже шаную, ріспектую, все таке...але не за вихованого вовками, медведями, зміюками та тропічними малярійними комарями Мауглі, а за “If you can keep your head when all about you”, ну ви в курсі...Але що стосовно “Захід є захід, схід є схід” – то він цево, безсоромно набрехав.
  
  Спитати б цього нобелівського лавреата – ви, всезнавцю, в Україні були? На Низу козакували? А у дзенській практиці вправлялися? Ну так, тойво, попустіться-но. Бо оно на стіні передо мною сидить українській (а отже – питомо європейський) дядька-вояк, але не тільки що цмулить автентично винайдену в різних ойкуменах рурку та започатковує на бандурі український вільноспів, а і вочевидь що вправляється у дзенській медитації, як і заповідала школа чи то Сото чи то Ріндзай, а може, що й обидві хором.
  
  Це єдина картина, котру я тримаю і триматиму вдома за будь-яких умов. Маленький стародавній Мамай XVIII століття, потьмянілий і пощерблений по краях, кілька років тому перейшов до моїх рук в обмін на суму, плановану на заморський відпочинок і зібрану протягом двох років з потом та скреготом зубівним. Втриматися я не змогла, а відпочинок благополучно відбувся у дикий спосіб на Дніпрі та у Карпатах, на превеликий жаль і розпуку заморських шейхів, Иньшалла. У той самий день, обалдівши від радощів, я залишила його в маршрутці, не помітивши, як край картинки прорізав целофановий пакет. І коли я за п’ять хвилин, нагнавши на таксівці ту маршрутку, ввалилася до неї, перелякана і захекана, Мамай на порожньому сидінні оцінююче примружився на мене одним оком, трохи іронічно посміхнувся і підморгнув. Так ми і затоваришували.
  
  Ясен перець, Того Мамая, з’їжджаючи оце зі свого замешкання до глибокого запілля, де мені випадало майструвати бомбу з різних гидот, я приховала у надійному місці, долучивши до нього хіба що з десяток улюблених книг та дисків. Тому тут, у криївці, козак дивиться на мене з репродукції-календаря.
  
  Я сідаю на старій продавленій канапі навпроти нього, схрещую ноги, ставлю поруч велику філіжанку з чаєм і запалюю цигарку (як моя бомба йобне – кину, обіцяю). Зробив діло – гуляй сміло. Зробив справу....ммммм...здобув славу. „Тю, - каже Мамай, - тобі що, слава потрібна?” Та ні. Нафіга вона мені? Мені б трохи грошей та можливість робити що хочу. Можна навіть навпаки – робити що хочу і за те грошей. Але у цьому випадку – трохи більше... А якщо серйозно...
  Помсти хочу, як той казав. За зраду як вчинок і за зраду як повсякденний стан. За зраду мене, Ромка, Степовика, цих щирих і наївних хлопців з „Волі” та „Нопасарану”, всіх тих, хто був з нами на вулицях і не тільки... Зрадників – на палю! А позаяк паля вийшла з ужитку і не сприймається прогресивним світовим співтовариством (от би йому для досвіду і нових вражень на певний час посадити на голову тутешніх скурвих персонажів, ой, яка я жорстока, хвууууу), то най буде їм від мене бомбогаплик. А гаплик буде що треба, світ ще такого не бачив, присягаюся, я таки незле попрацювала.
  
  “Стривай-но, бомбістко, - випускає кільце диму Мамай, - а кого саме вони зрадили?”
  
  “Мене, - кажу, - і всіх нас”.
  
  “Те, що ти звеш зрадою, вони звуть політикою. Причому багато хто з них – щиро. Чи можна карати повзучого гада тільки за те, що він повзучий гад від природи?”.
  
  “Весь народ, - кажу, - вони присягалися на Конституції. А дехто – і на Біблії”.
  
  “За зламану присягу на Біблії покарають без тебе. За порушену Конституцію карати треба за законом. Ти – не закон”.
  
  “Державу...” – починаю, - вони ....”
  
  “Не кажи дурниць! Держава – це зараз і є вони. Це ваша країна, але їхня держава, вони її привласнили. То що хочеш?”
  
  “Повернути державу собі!”
  
  “Правильно, але кого ж таки вони зрадили?”
  
  “Дістав, розумнику! - гиркаю я, - хочеш знати, кого вони зрадили?!”
  
  “Я знаю. Я хочу, щоби ти сказала”.
  
  “Україну! Тебе!”.
  
  Мамай знову випускає кільце диму і схвально киває головою.
  
  - А ще, - кажу я вже вголос, - днями по телеящику один гад з сенаторським значком сказав, що прості громадяни, мовляв – ніхто. Так от я хочу декому дещо пояснити і розставити деякі акценти!
  
  Цієї миті двері криївки розлітаються на друзки, вікна сиплються на підлогу блискучим розсипом скляних уламків і всередину влітають, вбігають, стрибають зі стелі, лізуть з усіх шпарин космонавти у сірих скафандрах, схоже що з бластерами, лазерними мечами та усім іншим причандаллям, як і належить факін джедаям, чи як їх там.... А ще за мить я лежу на підлозі, носом у пилюку. Між лопатками у мене чиєсь важке коліно, а на зап’ястках боляче заламаних за спину рук впевнено клацають кайданки. Таке от садо-мазо. І я чую над собою чиєсь переможне (немовби вони, ці билінні вітязі, три доби поспіль у дикому степу билися насмерть з ворожою ордою) „попалась, сучка”. Я ще хочу сказати вітязям, що за „сучку”, мовляв, скаржитимусь до омбудсмена і широко ознайомлю з особливостями їхнього поводження з тендітною дівчиною вітчизняну і зарубіжну пресу, але тут мене заламують так, що стає зрозуміло – якщо я вже відкрию рота, то тоді верещатиму на весь Київ. І тому я міцно стискаю зуби....

• 2008.03.18 | Maidan-Publishing

  39

  Невеличка, але з височенними стелями кімната, світла, бо на сонячному боці. Вікна – ніби правдиві склопакети, жодних тобі грат чи якихось там хитросраких датчиків. Полірований порожній офісний стіл, за ним – доволі зручне крісло (як на вигляд, бо я сиджу навпроти на звичайному стільці). Жодних тобі ламп для спрямування в очі, яко же і катівського (ффффф, мене пересмикує) приладдя. Натомість, на тумбочці біля вікна – чималий акваріум, у котрому швендяють фішки, себто маленьки рибки, якщо назвати їх на англійський манір. На стіні – Президент, на тлі прапору, свого штандарту та весь у регаліях – якийсь золотий ланцюг на шиї та з теж типу золотою фєнькою на пиджаковому лацкані. Моя ж ти ляля...Бє.
  
  А я сиджу собі у стані якогось дивного спокою, немовби і не у гебівні, а у найгострішому випадкові десь на ординарній співбесіді у потенційного працедавця, до якого і не надто хочеться. Та – то та, нє – то нє... Щоправда, маю не надто чисту вишиванку, адже півгодини тому мною старанно витерли підлогу криївки та ниють трохи руки. Натомість вони вже вільні від кайданків і я поволі розминаю зап’ястки...пошкарябали таки, гади....
  
  При цьому я в кімнаті не одна – біля дверей стоїть мен. Мілітарний такий молодий мен, у сірому однострої, білявий, арійської зовнішности, руки за спиною. Високий та стрункий, ще і на бороді ямка. І час від часу зиркає на мене, бо ж ой, гарна я, гарна, як тая горлиця....особливо, напевно, з подряпаним носом і виваляна в пилюці.
  
  - Літо..., - задумливо кажу я. Мен кліпає на мене очима і мовчить.
  
  - Гарно надворі, - продовжую, - сонечко..... Мен переводить очі на стіну і мовчить.
  
  - А ми оце тут паримося....Не набридло?
  
  Мен анічичирк, тільки підводить голову догори і починає оглядини стелі.
  
  - Слухай, - я повертаюся разом зі стільцем фронтально до нього, від чого він трохи насторожується, - а давай ти мене відпустиш, га?
  
  Мен врешті шумно видихає носом, дивиться на мене, як на ідіотку і продовджує своїми зоровими аналізаторами цікаві досліди десь угорі.
  
  - Ні, - продовжую я, - я все розумію, обов’язок, присяга, долг пєрєд родіной, статут караульної служби і все таке....Але давай я у вікно вистрибну, а ти не встигнеш спинити, а?....А ввечорі тебе кавою десь пригощу, ок? Я навіть вікно сама розіб’ю, добре?
  
  Мен повертає до мене арійську пику і, без помітних порухів вольових нордичних щелеп, інформує:
  
  - Трєтій етаж, окна – бронірованиє. Сіді спокойно.
  І відвертається.
  
  - Сатрап ти, - кажу я. - І всі ви тут сатрапи.
  
  Кладу долоні на стіл і, за відсутністю гітари, починаю відбивати ритм і наспівую: „...Бо може ня завтра замордуют за мої гріхи. А в темниці сирі стіни. Вже мі тешуть домовину. Гайвороння чорне-чорне кряче....”.
  Шось вельми похмуро виходить і я затикаюся. А мену - пофіг. А цікаво, якщо я зараз вигукну „вспишка слєва!!!”, то у нього статутний інстинкт, рефлекс собаки...гвардії собаки Павлова спрацює? А я тоді блискавкою у двері, мисью по древу....
  
  Але тут двері буцегарні прочиняються і входить нова дійова особа – невисокий чоловік років сорока, з круглим усміхненим обличчям колобка після успішної втечі від бабусі й дідуся та з очима голодного тхора. Він дивиться на мена, після чого останній випаровується, всідається у крісло навпроти мене, по-домашньому і неквапом ставить на стіл пакет і викладає з нього на стіл мінералку у пластикових пляшках, яблука та шоколад.
  
  - Коцький! - каже він до мене, оздоблюючи стіл також попільничкою та пачкою „Парламенту”, - Майор, - додає по павзі та усміхається, - за руку не вітаюся, бо ж напевно не схочете з гебістом ручкатися, так?
  
  - Так, - кажу я, - бо ми з вами не у кнайпі теревенимо, а мене сюди запроторили не знати за що, та ще і руки покрутили, нормально?
  
  - Так не я ж у цьому винен, Ярино, - він дістає звідкілясь грубу течку і розкладає на столі якісь папери, - каждий вибіраєт для сєбя. А що руки покрутили, так „бультер’єри”, що з них візьмеш, натаскані, чорти. Звідси і ексцеси всякі...Але якщо тільки захочете, ви їх більше і не побачите, - додає він і розливає мінералку по пластмасових стаканах.
  
  - Захочу! - заявляю я, - хочу не бачити ні їх, ні вас, ні цього гітлерюгенда вашого (киваю головою на двері). А хочу звідси вийти, бо я вільна законослухняна людина і нічого злочинного не скоїла, зрозуміло?
  
  - Чому ж не зрозуміло? Зрозуміло, - каже він і підсовує до мене стакан з водою. - Вільна людина – це добре. Законослухняна - це чудєсно просто. Чудєсно-расчудєсно. Але з оцим що робити будемо?
  Коцький без поспіху, час від час хитро дивлячись на мене, розкладає на столі пас’янс з моїх листівок. Я роблю вигляд, що роздивляюся і вивчаю. Що мене невимовно тішить, так це те, що вони не всі мого авторства, значить, процес пішов. Наприклад, бачу карикатурний писок одного з головних борців за знедолений трудящий народ, а під писком, з приміткою, що „співається на мотив „Яблучка”, рядки:
  
  “Ой ти гой єсі, Сюзанєнко Пьотр,
  Он і Русь спасьот і яйцо снєсьот
  А в яйце орьол да двуглавєнькій
  Вот такой наш Пєтя удалєнькій”.
  
  Чи ось про того варіюватого персонажа, що нещодавно сепарував піпл на „еліту” і „не політики, а ніхто, прості громадяни”:
  
  „Бодяжнюк прийшов в Сенат із підбитим оком.
  “Шо таке? – пита колеги, - упал нєнароком?”
  “Ой, біда, - реве бідака, - б’є мене, хто хоче,
  Вже посиніла вся срака, менти лиш регочуть.
  Кажуть, гади, що не можуть нікого в’язати,
  Бо „ніхто”, мовляв, не може і відповідати”.
  Цю мораль усяк пацан має пам’ятати –
  Що з народом свій базар треба фільтрувати”.
  
  - Нічо. Хвайно, - коментую я, - а що це таке?
  
  - От і я, - вишкірюється він, - от і я ставив перед собою таке саме питання: шо воно таке? А мені взяли і отутки все пояснили. Туточки і тамочки, - Коцький кладе передо мною два аркуші паперу, на яких громадяни Галаганенко і Носов повідомляють, що Ярина Вітовська є, мовляв, натхненником, організатором, замовником....
  
  - По-перше, - кажу я за хвилину, - це буде їхне слово проти мого...
  
  - Свідків двоє, - скрушно хитає головою Коцький, а ви, бідненька, одненька.
  
  - По-друге, кажу я, - тут ніде нема закликів до насильницького повалення, а свободу слова, чи ви знаєте це чи ні, у нас ще ніхто не скасував. А по-третє, ніяких закликів до повалення конституційного ладу бути не може, бо цей лад – неконституційний.
  
  - Так то воно так, - продовжує хитати головою Коцький, - але то експертиза подумає та суд, а до суду ж скільки ще часу вам оце доведеться в СІЗО провести....
  
  - Адвоката прошу! - заявляю я, відчуваючи зрадницький холодок у животі.
  
  - Обов’язково!, - плескає долонями по столу Коцький, - обов’язково. Перед судом.
  
  - Але мене затримано сьогодні! - я підвищую голос, - я маю право на адвоката сьогодні!
  
  Коцький надкусює яблуко, відпиває мінералки і нахиляється до мене:
  
  - А хто знає, що сьогодні?
  
  До мене доходить, що я остовпіло дивлюся на нього і хлопаю повіками. Чорт! Не виказувати розгублености!
  
  - Ви не маєте права....
  
  - Ні, панно Вітовська, - перебиває майор, - це ви (наголос) не маєте права! Не маєте права ставити під загрозу громадський порядок, конституційний лад і теє...стабільність. А ще, - він знову нахиляється до мене і його очі примружуються, - ви не маєте права підставляти своїх товаришів.
  
  - Не брешіть!, - обурююсь я, - нікого я не підставляла! І взагалі, я сама по собі.
  
  - Ех, Ярино... – тягне він, - листівки паскудні є, а відповідальних нема? Такого не буває. Якщо ви – не організатор, то всі ті виконавці, котрих ми нахапали, отримають не адмінштраф за порушення благоустрою, а як кримінальники, як самостійні злочинці, котрі створили злочинну мережу....Страшне діло, коротше.... А хулі? - додає він і чомусь посміхається, потім подає мені пачку „Парламенту”. - Хочете цигарку?
  
  - „Мальборо ультра”! - вередую я, просто так, від злости і через бажання виграти час.
  
  - Прошу, - зі столу виринає пачка „Мальборо”. Мені страшенно хочеться палити. Я беру „ракову паличку”, припалюю від запальнички на столі і затягуюся.
  
  - Такі справи, - відкидається він на спинку крісла, - і вони формально кепські. Але, - він пильно дивиться на мене, - ми з вами розумні люди і знаємо, що нема безвихідних ситуацій, а є ситуації, вихід з яких нам не подобається.
  
  - І що, - цигарка додає мені нахабства, - я повинна зізнатися у співпраці з Інтелідженс Сервіс, Дефензивою чи то Моссад?
  
  - Нічого подібного, - каже він, хрумкаючи яблуком, - ви нічого не повинні. У вас просто є вибір. От і у мене є – я можу зробити вигляд, що все це, - він ворушить листівки на столі, - повна хрінь і дійсно - гівна варта „адміністративка”. А ви....
  
  - А я? - я відпиваю води.
  
  - А ви можете вийти звідси просто зараз, сказавши мені...
  
  - До побачення! - я підвожуся.
  
  Він рвучко стає на ноги і з силою кидає мене на стілець:
  
  - Де бомба?
  
  - Яка бомба? – намагаюся виглядати впевненою, хоча яка там у дідька впевненіcть?
  
  - Де бомба, - жорстко питає він, міцно, аж до болю, стискаючи обома руками мої плечі та свердлячи мене очиськами, схожими на два маленькі перфоратори, - де бомба? І хто за неї відповідатиме? Пожиттевим ув’язненням. Ти? Чи, скажімо, Мойша Шляківський? Оце, дівчинко, твій вибір.
  
  - Я нічого не знаю, - найзв’язніше, що можу зараз сказати я.
  
  - А я знаю, - заявляє він, складаючи папери у течку,- що у мене небагато часу, а значить – і у тебе. Завтра я у відрядженні, то матимеш справу з іншими. Якщо не захочеш, у будь-який час можеш попросити телефон і подзвонити мені.
  
  - Це що, - кажу, - класична гра у доброго і злого слідчого? Мене битимуть? - від останніх слів, власними вустами промовлених, моє серце впевнено вирушає у напрямку п’яток.
  
  - Це не гра, дівчинко, - він підходить до дверей, - Гра скінчилася. Тепер - жизнь. Може і битимуть, хто їх, чортів, знає. Відвести! – наказує від гестапівцю, що знову з’явився біля дверей.
  
  - Мене не варто бити, - несподівано для себе кажу я йому у спину. Він повертається і запитувально дивиться на мене, як людина з мухобійкою на комаху.
  
  - Чим більше мене бити, тим більше я опиратимуся, - тихо промовляю я, хоча моєю спиною побігли зрадницькі сирітки.
  
  - Ну-ну, - мугикає Коцький, наставляє на мене вказівного пальця і завершує, - роби свій вибір, дівчинко. Не помилися, щоб не плакати.
  Він зникає, а гестапівець, білокура бестія, хай йому капут, заклацує на мені кайданки, штовхаючи до виходу.
  
  - Хайль Порожняк! – цвікаю я йому у вічі.
  
  Він сяє білосніжними зубами і мовчки перепроводжує мене кудись у потойбічну реальність....

• 2008.03.20 | Maidan-Publishing

  40

  Наступний день не відбувся як цілісність, його було викреслено з календаря і розбито на гострі уламки моєї свідомости.
  
  Уламок перший. Есесман приводить мене з кімнати без вікон, де я провела майже безсонну ніч на казарменого, наскільки я це собі розумію, вигляду ліжку, обгризаючи залишки нігтів, до тієї самої кімнати. У кімнаті двоє – величезний голомозий і маленький чмошний. Не рахуючи есесмана, котрий цього разу не розчиняється у просторі, а, посадивши мене на стілець, залишається стовбчити біля дверей. Чмошний сидить у кріслі, а голомозий підходить до вікна і щось там роздивляється.
  
  - На, піши, - каже гебіст, підсовуючи мені аркуш паперу і ручку.
  
  - Що писати?, - запитую я.
  
  - Всьо піши, - він підпирає бліду щоку анемічною рукою.
  
  “Всьо” – пишу я і підписуюся: “Ярина Вітовська, письменник”. Подаю йому.
  
  - Ги!, - каже він, і простягає аркуш голомозому, - ти смотрі.
  
  Голомозий дивиться на аркуш, на мене, кривиться і відвертається.
  
  Чмошний ховає мій твір до якоїсь течки і подає мені інший аркуш:
  - Піши, гдє бомба, как планіруєтє іспользовать, кагда, протів каво, кто сообщнікі....
  
  - Я щось не поспіваю за вашою фантазією, - кажу, - Яка бомба? Атомна? Так її Кравчук москалям віддав, ви що, не чули?
  
  Тут я помічаю відсутність голомозого біля вікна. Куди це він подівся? Цієї секунди якась нелюдська сила хапає мене за шкирку, заламує руку і, перенесши по повітрю як кошеня, занурює головою в акваріум. Перед моїм носом граційно плавають і крутять хвостами золоті рибки. Очі у них приблизно такі, як зараз у мене. Вільною рукою я хапаю ката за передпліччя, але там – камінь. Я починаю задихатися і безнадійно дригаю ногами. Рибки відсторонено спостерігають. Голомозий витягує мою голову з акваріуму. Аааааах! – я судомно хапаю повними грудьми (ну, не надто повними, чесно кажучи, але які вже є) повітря. Боляче.
  
  - Ну? – питає чмошний. Він п’є чай.
  
  - Нііііі! - пищу я, не думаючи над змістом цього меседжу. Моя голова знову йде під воду, а катова долоня з силою хапає мене поміж ніг. Я істинктивно відкриваю рота, набираючи води і знепритомнюючи.
  
  ***
  Уламок другий. Я сиджу на тому ж стільці і мені сильно болить у грудях. Стібатися не хочеться, хочеться одного – вийти звідси. За будь-яку ціну? – запитую себе. Відповісти не встигаю, бо з крісла (а там тепер відпочиває голомозий), чую:
  
  - Подумала? Говорити будеш? Чи ще поплаваємо?
  
  У нього неприродньо високий голос. Робертіно Лоретті у розквіт кар’єри. Кастрат, чи що?
  
  - Ні, - кажу я, дивуючись, як хрипко виринають з мого горла звуки, - не треба.
  
  - О! - каже чмошний, що сидить на підвіконні, - правільно. Давай піши і підеш в люлю баєнькі.
  
  - Ви, - я кусаю губу і підводжу на них очі, - порушуєте Конституцію і загальну декларацію прав людини! І це стане відомо у світі.
  
  - Ну нє йоб же тваю мать? – промовляє чмошний, зістрибуючи з підвіконня. Він підходить до шафки, порпається там і дістає з полиці велику красиву книгу, демонструючи її мені. Я читаю: „Загальна декларація прав людини. Практика застосування”.
  
  - Вот ето ми нарушаєм? – питає він, підходячи з книгою до мене. Я мовчу і знову кусаю губу, не відводячи очей від нього.
  Чмошний робить два кроки, кладе книгу мені на маківку і з розмаху гатить по ній п’ястуком. Мене б’є як блискавкою, всесвіт розлітається в очах на маленькі клаптики і я цілуюся з підлогою. Останнє, що я відчуваю – присмак крови у роті...
  
  ***
  Уламок третій. Я приходжу до тями і з’ясовую, що я сиджу на підлозі і мене притулено спиною до прохолодної стіни. Кросівок у мене на ногах чомусь нема, вони лежать в іншому кутку.
  
  - О, праснулась, красавіца, - вигукує чмошний і вони обидва відволікаються від якогось журналу, - гаваріть будєм ілі как?
  
  Я мовчу.
  
  - Малчіш – в очкє тарчіш, - каже гебіст і киває іншому, - прадолжім наше шоу. Вони йдуть до мене. У чмошного в руці гумова палиця, у голомозого – мотузка.
  
  - Лоскотки боїшся? - шкіриться голомозий, - зараз ми тобі п’яточки дубінкой полоскочемо.
  
  Він нахиляється до мене з мотузкою, а чмошний грається з палицею. Я інстинктивно намагаюся відповсти, втиснутися в стіну...У мене страшенно болить голова, моя вишиванка у плямах крови і кожен подих дається з болем. Я не витримаю, я не можу....
  
  - Не треба, - кашляю я, - ні.
  
  - Что-что? - саркастично запитує чмошний, - будєм сатруднічать?
  
  У мене до горла підступає нудота. Я заплюющую очі, - все пливе. Як мені зле.... Вибір. Треба робити вибір....
  
  - Зателефонуйте майору Коцькому, - прошу, - я говоритиму з ним.
  
  - Ха! – вигукує чмошний, - процес пашол!
  
  Він кладе палицю на стіл, дістає мобільник і тицяє в нього гидкими пальчиками. Голомозий Лоретті розчаровано намотує мотузку собі на лікоть. Я дихаю, відчуваючи потилицею холод стіни, котрий напевно лише і рятує мене від знепритомлення і роблю вибір. Якщо не знаєш, як вчиняти – вчиняй правильно.
  
  - Таваріщ майор, - оптимістично-піднесеним тоном розповідає чмошний мобільникові, - клієнтка готова. Нєдолго музика іграла....Даю...Даю..., - він з широкою посмішкою подає мені телефон.
  
  Я підношу телефон до вуха.
  
  - Ярино, - чую я веселий голос, - мені сказали, що ви все усвідомили, хочете на волю і зробили правильний вибір.
  
  - Йди до дупи, комуняко, - кажу я, - разом з Порожняком і всією вашою сволотою, - і віддаю телефон очманілому чмошному. Потім показую їм середнього пальця.
  
  - Ах ти ж блядь!!! – реве гебіст, хапаючи палицю і заносячи її над моєю головою. У мене вся відвага миттєво анігілюється від зіткнення зі страхом і я скручуюся на підлозі, підтягуючи коліна до обличчя.
  
  Дзеленчить телефон. Чмошний застигає з занесеним ціпком, його процесор гальмує над питанням „бити чи не бити” і він хапає слухавку. Я того не чую, але голос майора Коцького каже:
  
  - Cлухай сюди. Не чіпати. До камери. Сам розберуся.
  
  - Єсть! – відповідає чмошний і спльовує на підлогу.
  
  - Шо? – питає його голомозий колега.
  
  - Нічєво....Повєзло сукє..., - він з ненавистю дивиться на мене і кидає незворушному вартовому арійцеві, - увєсті.
  
  Есесман підходить до мене, бере за лікоть і підіймає на ноги. Я тягнуся за своїми кросівками, підбираю їх і йду до дверей. Він знову заклацує кайданки. І тут гумова палиця розсікає повітря і б’є мене по нозі – по литці. Я зойкаю і падаю, чуючи позаду: „На память, сука бендеровская”. Я стискаю зуби і підвожуся, виходячи за двері у супроводі есесмана, але ступати на ногу майже не можу. Коли двері зачиняються, есесман зупиняється, дивиться на мене і, не змінюючися в обличчі, каже: „Уважаю”, бере мене на руки і несе коридорами. До камери.

• 2008.03.23 | Maidan-Publishing

  41-42

  Майора Коцького від спілкування з заарештованою Вітовською відволікли були справи не менше, як він собі міркував, важливі. Увечорі того самого дня, коли схопили Ярину, у засідку, влаштовану в криївці і навколо, потрапив Роман Черник. Він повертався, заховавши у забутій Богом і громадянами глухій місцинці далеко за Києвом резервуар-цистерну, всередині загиджену страшною бомбосировиною настільки, що втопити в Дніпрі видалося йому неприпустимим. Колись, мовляв, повернемося і знищимо. Після перемоги. Для детоксикації середовища. Так саме упокоїлася потужна помпа і ще деяке приладдя та амуніція, надважлива для безпеки роботи над бомбою. Потім Черник знайшов у знайомців-селян прихисток для своєї Шальоної Чортопхайки і на маршрутках дістався столиці. Зараз він зайде за Яриною і вони розчиняться у місті – аж до того часу, коли треба буде „встати і вийти”.
  
  Біля входу до криївки він підсвідомо відчув загрозу, хоча “знаку біди” – розсунутих фіранок на вікні він не побачив – Ярина просто не мала часу того зробити. За кілька секунд на нього накинулися кілька „булів”. Він ще встиг розвернутися і смачно вгатити найспринтішого ногою у щелепу, а другого перекинути через себе, до того, як „старшой” вирішив „не паритися” зайве і вистрілив. Травматична куля влучила Ромкові, як і казав отець Андрій, у натільного хрестика.
  
  Потім його дуже довго били, просто так, для нервової розрядки, а він мовчав. Потім приїхав майор Коцький і був негайно посланий до дупи. “Двічі на день”, - подумав Коцький, - „шо за гівняна робота?...”.
  
  Потім Черника знову били, а він мовчав, ба більше, зумів ще раз дотягтися обцасом до носа „співробітника”. Все це спостерігав майор Коцький і фаховий гебістський психолог.
  
  - Говоритимеш? – спитав Коцький скривавленого Черника.
  
  - Тьху на тебе, - спокійно усміхнувся той, випльовуючи кров.
  Коцький відвів психолога подалі:
  
  - Говоритиме?
  
  - Не думаю. Принциповий.
  
  - А якщо звести з Вітовською? Співчуття, почуття, тири-пири, все таке....
  
  - Думаю, буде протилежний ефект, - почухав лоба психолог, - вони додадуть один одному впертости.
  
  - “Думаю...не думаю...”, - пробурчав Коцький, - то шо, фройде, з цим працювати нема сенсу?
  
  - Тільки час прогаяти, майоре, - сказав фройд і пішов пити каву.
  Коцький похмуро подивився на Черника. Щось йому все це починало активно не подобатися.
  
  - Ти знаєш, де бомба? – спитав він.
  
  - Знаю, - сказав Ромко.
  
  - Скажеш?
  
  - Ні.
  
  - Принциповий?
  
  - Авжеж.
  
  - Вітовську врятувати хочеш?
  
  Черник підвівся на ліктях:
  - Що з нею?
  
  - Від тебе залежить.
  
  Черник помовчав. Коцький перепитав:
  - То що?
  
  - А те саме. Пішов ти.
  
  - Тобі що, її не шкода?
  
  - Раз ти мене питаєш, вона тобі нічого не сказала, а може ти її і не бачив.
  
  - Бачив. І ще побачу.
  
  - Ну то передай від мене привіт. Тільки я знаю, де бомба. Вона – ні.
  
  - Не розумію... Ти не хочеш їй допомогти?
  
  - Дурні ви всі тут, - майже зі співчуттям в голосі сказав Черник, - нічорта не розумієте. Ми – не ви. Нам така домопога не потрібна. Ми не допомагаємо зрадою.
  
  - Відвезіть кудись і розстріляйте нахуй, - наказав Коцький „булям”, - він цього дуже хоче.
  
  - Слухай, майоре, - звернувся до нього з підлоги Черник, - можна останнє прохання?
  
  - Валяй, - сказав Коцький, запалюючи цигарку.
  
  - Хай вони мене добре розстріляють, бо інакше якщо ви тільки щось зробите Ярині, я вас всіх повбиваю.
  
  - За це не турбуйся, - відповів Коцький, виходячи надвір. Йому хотілося випити і піти у відпустку.
  
  ***
  
  Приблизно в цей час генерал Судопланов відчув щире здивування. Щире здивування завітало до нього з телефонним дзвінком (спецзв’язком, звісно) Порожняка. Голос голови Сенату був, після попередньої розмови співбесідників, надзвичайно тихим, ба більше того – виказував якщо не глибокий сум, то тихий смуток і стан дезорієнтації. Себто – обалдіння. Як з’ясувалося – на те були підстави.
  
  - Тут ето...- сказав Порожняк тоном з ознаками серйозної психологічної травми, тобто схожим на упосліджений вокал одного з колишніх „державних діячів” після халепного зіткнення з яйцем курячим звичайним в одному з галицьких міст, - Вишитий в отказ пашол.
  
  - Куди пашол? - перепитав Судопланов, - конкретно?
  
  - Не хочет закон підписувать.
  
  - Який закон?
  
  - Про публічную казнь терорістов, - бухтів Порожняк у слухавку, - савсєм охренєл, лошара. Наложіл, блядь.
  
  - Куди наложіл? – знову перепитав Судопланов, хоча вже все зрозумів.
  
  - Вето наложіл! Я севодня почітал....це ж просто звіздец....вот напрімєр: “суперечить принципам людяности...статтям Конституції, міжнародним зобов’язанням”... А? Как ето вам? Абарзєла кукла вишитая! Шо дєлать будєм?
  
  - Володимире Федоровичу, - вічливо сказав Судопланов, котрий не бачив необхідности „опускати” Порожняка щоразу без достатніх на те підстав і необхідністю для справи, - так у вас ніби з більшістю....конституційною, проблем нема. Долайте вето.
  
  - Так ми подолалі-та, - сказав Порожняк з таким несподіваним ма-а-асковськім акцентом, що уродженого санктленінградця Судопланова внутрішньо пересмикнуло, - а він всьо равно не збираєтся подпісивать.
  
  “Оце тобі новини”, - подумав Судопланов, відчуваючи, що чогось не розуміє. Щось не вкладається в систему і випадає з матриці. Вишитий знайшов у себе яйця? Хто ж йому їх віддавив, що він відчув їхню наявність? А Порожняку сказав:
  
  - Вирішуйте свою частину проблеми, а іншу візьмемо ми. Підписуйте закон самі і друкуйте.
  
  - Аа-а...што з Вишитим будєм дєлать? - спитав Порожняк.
  
  “Будєм...” – злостиво подумав Судопланов, -„Щоб щось робити, треба окрім спинного мозку ще головний мати. Дєятєль, мать твою....”:
  
  - Ми проаналізуємо тему і вживемо заходів, не турбуйтеся. Працюйте спокійно. Найголовніше, самі знаєте, це стабільність, - додав він улюблене порожняківське слово.
  
  Закінчивши розмову зі спікером, Судопланов хвилин п’ять мовчки барабанив (“Офіцери, россіянє, пусть свобода воссіяєт, за Росію і свободу до конца”) пальцями по зеленому оксамиту столу, після чого задзвонив Малютову у Москву.
  
  Наслідком “рабочєва совєщанія” чекістів стало рішення про посилення “моніторингу” Вишитого та організацію його позапланового візиту до Москви. Для промивки мізків. І тут до Судопланова щире здивування завітало вдруге. Малютов повідомив, що у Білокам’яній „єсть мнєніє” про необхідність практичної апробації нового антитерористичного закону на свіжозаарештованих зловмисниках. Передусім – на головній організаторці.
  
  - Едмунде Феліксовичу, - заперечив Судопланов, - я не тільки не бачу в тому необхідности, але і сумніваюся в доцільности.
  
  - Не зрозумів, - сказав Малютов, - а чи не ви ініціювали прийняття того закону? Непослідовно. Кажу ж – єсть мнєніє.
  
  Судопланов розумів, що “мнєніє єсть”, і що раз так, то єсть воно у найвищих московських колах і єсть воно настільки непохитним, що його можна сприймати явищем об’єктивним і домінантно існуючим незалежно ні від чого. З цим нічого не вдієш. Воно, мнєніє, єсть і це факт.
  
  - Розумієте, - сказав Судопланов, - ми ініціювали прийняття закону як жахалку, як занесений батіг, а не для невідкладного застосування, тим більш на дівці.
  
  - Ви там що, у лібералізм вдарилися? - запитала слухавка голосом трохи роздратованого Малютова, - гуманізм косить лави? Треба! Це буде одразу і батіг, і пряник, і видовище. У нас була нарада з цього приводу...на високому рівні нарада і доцільність визнано незаперечною. І взагалі, що вас так турбує? Ми тут в Росії....
  
  - Україна – не Росія, - процитував Судопланов когось, не згадати кого.
  
  - Давно? – іронічно поцікавилася слухавка, - у вас там що, бандерівський осередок чи чекісти?
  
  - Єсть! – сказав Судопланов.
  
  - Інша справа! - схвалив Малютов, - працюйте.
  
  - Мнєніє... - задумливо додав Судопланов, - мненіє....
  Його вперто не полишала думка про якийсь збій системи. Розкоординацію. Глюк, як каже просунутий (куди?) онучок.
  
  
  далі - буде

• 2008.03.25 | Maidan-Publishing

  43-44

  На відміну від попереднього дня, розбитого на клаптики і розідраного на шмаття, наступний став чи не найдовшим на моїй пам’яти. Він ніби перейшов з часового виміру у вимір квазіматеріальний, огорнувши мене якоюсь вогко-теплою задухою, що насувається чи радше нахлюпується зусібіч, пахнучи гидкими випарами чи то розігрітого канцелярського клею (можливо – на риб’ячих (?) кістках) чи то власного страху. Пронизують цей огидно-безнадійний смог лише холодні постріли крижинками у моє бідне стомлене серце, змушуючи його озиватися незвичним фізичним болем, волаючи до мозку – тримайся на поверхні! Тільки тримайся.
  Я намагаюсь триматися. Вони, сцукі, ще не знають, що таке Незламний Дух Ярини Вітовської. Точніше - Дух Протиріччя... Незламний?...
  
  Я шкутильгаю, кривенька качечка, нескінченим коридором у супроводі наглядача-цербера, себто якогось присадкуватого васька з пласким носом і гучною нежиттю. Васьок асоціюється у мене з якимось “прісідатєлєм” комнєзама на тимчасово (ніфіга собі тимчасово) окупованій комуняками території десь 1919 року, якщо я правильно собі уявляю прісідатєлєй комнєзамів. Права нога у мене розпухла від коліна до кісточки і сильно болить, але васькові, на відміну від вчорашнього есесмана, це до лямпи – час від часу він навіть підштовхує мене у спину. Би ти всравсь, гаде.
  
  Ой, нозя моя, нозя.... Чи пострибаємо ми ще? І взагалі.... Тепла хвиля з запахом канцелярського клея накочується, підкидає, опускає і несе мою свідомість, щоби шваркнути її о каміння відчаю...Оно на ньому видряпано (чи не нігтями якоїсь моєї попередниці у цих коридорах): “капець”..... Стає важко дихати – може, наслідок вчорашнього пирнання до акваріуму, а може я втрачаю контроль.... Я до болю прикусую язика, щоби отямитися. А що як вчинити за заповітами ніндзя, котрі у разі полону відкусювали собі язика з усіма наслідками: бурною кровотечею і швидким успінням. Уявляю, як з мене фонтануватиме крівця, а цей придурок з кийком верещатиме на всю їхню гебівню-ментівню-катівню з вибалушеними оченянами від усвідомлення, що він прогавив полонянку і ще того що саме і куди саме йому вставить той недороблений бєрія Коцький....
  
  - Яри-и-ино! – чую майже радісний голос і Коцький матеріалізується чи з-за рогу, чи з якогось кабінету, а чи і зіткався з просякнутого запахом клею повітря, - ви, сподіваюся, відпочили?
  
  - Я релаксувала, - кажу, - у вас тут прикольні спа-процедури. Масаж найкращий.
  
  За спиною сопить васьок. Мабуть хоче дати мені по голові. Коцький не звертає на підтекст моїх слів жодної уваги і з дерев’яною простотою каже:
  
  - Дуже добре, бо у нас з вами сьогодні відповідальний день, вирішальний день...., - він робить якийсь знак васькові і той зникає.
  Мабуть засідання в комнєзамі починається.
  
  - Що, - кажу, - у вас ще акваріуми залишились недопиті?
  
  - Цікавіше, - каже він, ігноруючи моє видовбування, - сьогодні вам буде треба визначитись, або ви виходите звідси вільною людиною...
  
  - Або? – надто поспішно питаю я через зрадницькі нерви.
  
  - А про „або”, - посміхається Коцький, - краще вам і не думати, повірте.
  
  Клей.... Жовта хвиля здіймається передо мною і майже фізично б’є мене у груди. Я затримую повітря, повільно випускаючи через ніс, намагаючись заспокоїтися. Але не встигаю. Коцький бере мене під лікоть, проводить – майже тягне - якимось коротеньким коридором на сходи (великі, мармурові, одні проти інших) і.... я бачу профессора Шеляківського, що з зусиллями йде сходами вниз у супроводі двох сірих костюмів.
  
  - Як ви думаєте, він не через вас тут часом? – питає мене Коцький, - не через ваші забавки?
  
  Я набираю ротом повітря і забуваю видохнути....
  
  - Що совість каже, Ярино? - чітко і холодно карбує Коцький, - не декалог націоналіста чи як воно там....а совість?
  
  Я дивлюся на старечу похилену фігуру, що повільно, спираючись на ціпок і важко дихаючи, спускається сходами і мені паморочиться. Я притуляюся до холодної стіни, але Коцький силою відриває мене від неї:
  
  - Ні, дивіться! Це ваша робота і ваша відповідальність. Подобається?!
  Можливо, він сказав це надто голосно. Можливо, цієї миті на гебівню зпикирував мій янкол-охоронець... Щоб то не було, але Мойсей Шеляківський обертається у мій бік, дві секунди дивиться на мене і робить жест, знаний за класичним польським фільмом як „uho od sledzja”, тягнучи себе за мочку вуха. Так він колись під’юджував своїх колег, коли під його керівництвом я вчергове вигравала якусь олімпіаду з фізики.
  
  Нічорта вони йому не зроблять – академіку всіх можливих академій, трохи не нобелівському лавреату і всесвітньо відомому фізикові. Кишка затонка. І йде от він зі своєю течкою, на годинника дивлячись – поспішає кудись.... Мені відлягає від серця
  
  - Упс! – кажу я.
  
  - Що? - вдивляється у мене Коцький, тримаючи за лікоть.
  
  - “Упс”, - пояснюю, - це по-гамериканськи тіпа як наше „йой”. Я забула йому одну книжку віддати, відпустіть, бо соромно ж перед людиною.
  
  - Окей, - тихо каже Коцький.
  
  - Що? – запитуюся.
  
  - “Окей”, - пояснює він, - це по-гамериканськи тіпа як наше „сама напросилася”.
  
  І веде мене до знайомого кабінету.
  
  ******
  
  Щойно ми (від цього займенника мене раптово тіпає) заходимо до кабінету і він штовхає мене на стілець, у нього прокидається мобілка, виспівуючи “лопухи ви мої, лопухи, ай-лю-лю я вас люблю” поп-зірки Сердоплавського і він, не зводячи з мене очей, підіймається і підносить її до вуха. У мене у мозку миттєво складається комбінація – він вийде за двері поговорити, а я блискавично штовхну стола, забарикадую двері, а сама.... що сама? Розпорошишся і вилетиш через кондиціонер? Хіба що....
  
  Тим більш, що Коцький нікуди не виходить, а тільки ходить навколо мене, нагадуючи акулу, що намотує кола навколо нажаханої зграї якоїсь скумбрії або тюльки, і я чую: „Так, товаришу генерале....У нас все готово згідно з директивами, хоч завтра, але ж..... Слухаю.... Нічого?.... Але ж.... Вибачте.... Єсть.... Єсть.... Виконую”. І якби я могла підслухати розмову, я б тоді дізналася, що тієї хвилини Коцький дізнався, що генералу Судопланову найкращі фахівці КГБ щойно поклялися на своїх погонах і зарплатах, що ні на Грушевського, 5, ні на Грушевського, 12/2, ні на Банковій, ні на інших цікавих об’єктах, ні під ними, ніякої бомби нема. Перевірено і переперевірено. І ще раз переперепере.... І тому наказується переходити до запасного варіянту, особисто, до речі, вигаданого генералом Судоплановим і, більш того, успішно завантаженому до Москви на противагу „мнєнію”. Коцький, покружлявши довкола мене з хвилину із незворушною пикою, врешті оцінив і посміхнувся до мене трохи не з виразом щирого полегшення:
  
  - Ну то що, Ярино, може будемо завершувати наше приємне спілкування?
  
  - То я піду? – втомлено питаю я.
  
  - А ви впевнені, що захочете? – питає він.
  
  - Не питання, - кажу я, починаючи відчувати щось недобре, дуже недобре.
  
  - То де бомба, Вітовська, - посміхається він мені в очі, сідаючи на край столу.
  
  - Нема, - відповідаю, - і ніколи не було.
  
  - Не було?
  
  - Не було.
  
  Він наливає мінералки (собі), повільно п’є і так саме повільно каже:
  
  - Ну що ж, поскільки абсолютно очевидно, що вас не мучить совість, що через вас – через вас, Ярино, загинули чотири хлопця...
  
  Я здригаюся, але змушую себе не відводити погляду
  
  - ...вас не цікавлять мабуть наслідки для Шеляківського і вже точно не цікавить доля громадянина Черника Романа, - він схиляє набік голову і крутить між пальцями авторучку, - а громадянин Черник Роман вчинив опір правоохоронцям, між іншим, то.... перейдемо до фіналу. Може вас це зацікавить – він кидає на стіл передо мною газету і якісь папери, а сам підіймається і запалює цигарку. Тхне якімісь кізяками.
  
  Я не можу змусити себе зараз спитати Коцького, що з Ромком, хоча серце рве на шматки - чомусь я знаю, що нічим йому так не допоможу, а до того ж знаю, що такої допомоги він би сам мені і не вибачив. Я мовчу і дивлюся на газету. „Зміни і доповнення до Кримінального кодексу України.....терористична діяльність....смертна кара”....Що таке? Як це може бути? Я торкаюся пальцями очей і наводжу фокус на інший аркуш паперу, де видрукуваний.....”вирок N-ського районного суду м.Києва у справі за обвинуваченням Я.Вітовської, такого то року....до виняткової міри....”. Судді...підписи...печатка..... Другий аркуш – ухвала апеляційного суду...”залишити без змін”. І тут помічаю, що він вже сидить за столом і знову свердлить мене очима.
  
  Він очікує на мою реакцію. Я очікую на жовте цунамі з запахом клею. Але натомість величезне каміння зкочується з мого серця і гепається на підлогу, мало не повідбивавши мені лапки. Мені кольорово згадується притча з „Прихованого у листі” про чувака, котрий, йдучи в горах вузенькою стежкою, був упав зі скелі і тепер кличе за собою інших, бо йому ВЖЕ не страшно.... І я, дура навіжена, замість того, щоби битися о стіну і галасити на всю Володимирську, починаю труситися від беззвучного сміху.
  
  Коцький, напевно, думає, що у мене істерика, але тут я припиняю реготати і стомлено, але спокійно, дивуючись собі, відкидаюся на спинку стільця:
  
  - І що?
  
  Він крекає і каже:
  
  - Нічого. Нормально, дівчинко, нормально....Молодець яка, тримаєшся. Тут і дійсно нічого, - Коцький бере газету і вироки, жмакає їх у руці і викидає до сміттярки, - Якщо розібратися, то у нас на тебе дійсно нічого серйозного нема.
  
  - То я піду, - знову питаю я.
  
  - Завтра, - каже він.
  
  Від несподіванки я мало не підстрибую на стільці. Завтра я буду на волі!
  
  - Але перед тим, дівчинко, я тебе ще раз хочу запитати: ну скажи мені, дівчинко, - він робить паузу, підходить впритул і з силою бере мене за плечі, - де бомба?
  
  - Слухайте, - кажу я, - я вам уже кілька днів розповідаю, що геть не знаю, про що мова. Ви самі кажете, що нічого нема на мене. І що – наша пісня гарна й нова? Самі ж сказали – “фінал”. Давайте я сплачу адмінштраф за листівки і я пішла.
  
  Він довго розглядає мене, як ніби уперше побачив, врешті відсторонюється і сідає – не за стіл, а у глибоке шкіряне крісло, закидуючи ногу за ногу, з виглядом відпочиваючого після дня тяжкої праці з дев’ятої і до шостої. Домашніх капців не вистачає. Але...я ворушу ніздрями і відчуваю той запах....клей.
  
  - Що, - питає Коцький, - адмінштраф? Який адмінштраф? А-а-а-а-а, - він сміється і плескає себе по чолу, - адмінштраф... Забудьте. Дрібниця.
  
  Пусте.
  
  Я чомусь ніби втискаюся у стілець:
  
  - То що?
  
  - А те, дівчинко, що завтра, 24-го серпня, після урочистого, - він знову крекає, - засідання, тебе під час виведуть на Аскольдову могилу і перед тим, як Вишитий шось там знову відкриє для таких як ти націоналістичних придурків, він особисто оголосить тобі помилування – за співпрацю зі слідством і розкриття всієї вашої мережі. Оце тобі і фінал, оце і післямова!
  
  Я відчуваю, як у мене мимоволі по-дурному відкривається рот, а пальці до болю уп’ялися у сидіння стільця. Величезна огидно-тепла хвиля дванадцятибального шторму з’являється на обрії, стримко накочується, на мить зависає надо мною і падає на мене своєю тисячотонною вагою, парализуючи і волю, і тіло, і в очах у мене танцюють зірки всієї Північної півкулі.... Напевно, я сповзаю на підлогу.
  
  - Що, красуне, поплохєло? - чую над собою коцькі звуки – героїнею хотіла бути? То будеш, блядь, а хулі? Вивести!
  
  Від контакту з підлогою мене рятує завчорашній есесман, котрий підхоплює мене під руки і обережно веде до дверей. Краєчком ока я бачу, як Коцький дістає зі столу і відкорковує коньяк, хрумкаючи чи то яблуком чи то грушкою і мені раптом до відчуття реальности уявляється-чується хорове плямкання і сите відригування кількох тисяч (на десятки наших мільйонів!) масних губ таких саме і ще гірших вилупків – зі званнями, посадами, мандатами, значками, недоторканністю, безмежною пихою і безмежним же презирством до мене і до нас усіх. І тоді я зупиняюся. Вже трохи не ставши потопельницею у жовтавому смердючому морі, відштовхуюсь ступнями від дна і спливаю на поверню.
  
  - Коцький! – вигукую я. Есесман від несподіванки зупиняється і я, не відходячи від нього, різко повертаюся до гебешного майора, відчуваючи, як файно розтинає повітря моє волосся, щоправда, кілька днів не мите. Ромко оцінив би цього маневра – це він розповідав мені, як феєрично я виглядала, коли, опинившись на Хрещатику біля київського мера під час його промови про „упівських бандитів”, перетворилася на немезиду і зациділа тому у писка.
  
  Коцький сьорбає коньяк і з усмішкою дивиться на мене:
  
  - Ні, дівчинко, вже пізно каятися. Потяг пішов. Ти зробила вибір.
  
  - Коцький, - кажу я, - а ти знаєш чотири ступені майстерности бушидо?
  
  - Чого?, - він трохи не давиться коньяком.
  
  - Бачу, що не знаєш, - кажу, - бо книжок у дитинстві не читав. То я розповім. На першому ступені воїн реагує на дії противника. На другому – випереджає їх. На третьому – може собі знову дозволити реагувати.
  
  - Ну і що далі? - ліниво питає Коцький.
  
  - А далі те, комуняко непрошкарябаний, що на четвертому рівні дії ворога взагалі не мають значення, - кажу я, - так от що б ви тепер не робили своєю всію вашою бандою, вам – гаплик! Бо бомба – є, а вам – капець!
  
  Я трохи не показую йому дулю, але стримуюсь. І показую фак.
  
  - Веди! – кажу есесману, викульгуючи за двері.
  
  ******
  
  Пісня, що тієї ночі написалася у камері Ярині Вітовській:
  
  Напливає туман на дніпровськії кручі
  І остання зоря відступає за Збруч
  Тут з прадавніх давен став заслоном Ревучий
  Тут і нас вороги не візьмуть голіруч.
  
  А над синім Дніпром – злоті промені світла
  Тане в ранішнім небі тонкий місячний серп
  І від серця до сонця наче тиха молитва
  Линє соколом в небі Володимирів герб
  
  Приспів:
  Біля ватри чатують стрільці – золота “cтара война”
  Наші думки про бій, не про гордую славу в віках
  Нам ведеться не тільки про те, щоб померти достойно
  А про те невимовне, що там над Дніпром в небесах.
  
  Це не жита снопи – в стійках кріси сталеві
  Сотник шаблю гострить – лезо прагне на герць
  Тут за волю підуть горді галицькі леви
  Тут козак з-над Дніпра стане в бою насмерть.
  
  Пане сотнику мій, славний брате вкраїнцю
  Ми пройшли чесний шлях і криваві жнива
  Нашу чашу життя кров залляє по вінця
  І зросте на краплях Україна нова
  
  далі - буде

• 2008.03.28 | Maidan-Publishing

  45-46

  - Понти? - спитав генерал Судопланов після перегляду відеозапису.
  
  - Понти, – прошипів полковник Муравйов, виштовхуючи перед собою на генеральському килимі керівника „вибухового” кавалку КГБ.
  
  - Так, товаришу генерале. Понти! – ствердно і впевнено кивнув той.
  
  „Гарний солдат” – подумав Судопланов.
  
  Судопланов пошкрябав чоло і перевів важкий погляд на майора Коцького.
  
  - Вони, - заявив той, - понти.
  
  - Понти? – спитав генерал кегебешного психолога, зіщулившись.
  
  “Псих” трохи нервово (як на судопланівську думку) зняв окуляри, покрутив їх у руках, знову начепив, зсунув на перенісся (“зараз ще почухається і подрочить” – подумав генерал) і підтвердив:
  
  - Понти. Образа, переживання власної безпорадности, злість і ненавість. Понти, - псих знову зняв окуляри.
  
  - Лінзи нє пробовалі? - спитав Судопланов.
  
  - Що? Нє расслишал, - оперативно перейшов на російську псих.
  
  - Єслі вам мєшают очкі, носітє лінзи. По крайнєй мєрє в мойом кабінєтє! – гаркнув Судопланов.
  
  Фахівець з людинознавства знітився і шляхом мімікрії став малопомітним на заленому килимі. „Псих якийсь” – подумав Судопланов, - „мєнять нада. Але ж професор. Гм...з одним „ф” чи з двома....? Може з трьома?...”. Він зупинив себе і потер цього разу потилицю – не подобалася йому ця справа. Не подобалася і все. Відчуття якоїсь фрагментації системи та нескладання пазлу. Паскудноє какоє-то дєльце, - ще раз відмітив подумки білінгв Судопланов, побарабанив пальцями по поверхні столу (“старлєй, братєла, братела старлєй – ти чєрєп нє прятал за груді парнєй..”), і ляснув по столу долонею:
  
  - Харашо. Вважаємо, що понти!, - він обвів поглядом „співробітників”, - питання про помилування та публічне „бла-бла-бла” про це узгоджено з Вишитим? Муравйов!.
  
  - Так, товаріщ генерал, - підтвердив той, - коли треба милувати, з ним ніяких проблем. Баба сльозлива.
  
  - Якщо мені від вас будуть потрібні оцінки, я повідомлю, - крижаним тоном сказав Судопланов, - що ще?
  
  Муравйов кашлянув, висякався, відкрив течку і повідомив, що таки так, є „ще”: на завтра до піддослід...підслєдствєной записалися два високопосадових візитери: омбудсмен - тобто Уповноважений Сенату з прав людини та заступник голови сенатського комітету з правоохоронної та антитерористичної діяльности.
  
  - Омбудсмен-омбудсмен..., - міркував вголос Судопланов, - хай попіяриться наш омбудсмен, це єдине, що він вміє, хай помалюється, гуманіст блядський.... А цей....
  
  - Круков, - підказав Муравйов.
  
  - ....знаю, цей Круков, тіхоня хрєнов....та хєр з ним, від нього користи, щоправда, як з козла молока, але і шкоди нема. Хай поставить собі „птицю”, що він такий, блядь, активний. Він інтерв’ю правильні дайот?
  
  - Правильні, товаріщ генерал. Дайот, - заявив Муравйов, - їх правда важко сприймати, бо ні про що вони, безсмислені, але правильні.
  
  - Хе, еліта! – знову ляснув дворянин Судопланов по столу, перед тим подивившись на підлеглого як на придурка – От же ж Малоросія.... Хвост по вєтру як національна ідея.... Хай приходить тіхоня.
  
  *****
  Роман Черник опритомнює на задньому сидінні якоїсь малолітражки, що трясеться битим асфальтовим шляхом невідомо де, невідомо куди. Поруч сидить величезний короткострижений гевал з АКСом, люфа якого цілить Ромкові у голову. Ще один гевал, ніби інкубаторський за розмірами, але з пацаватою косичкою на политиці, сидить за кермом, керує автівкою і палить цигарку. Обидва у цивільному.
  
  Перший на Ромка не дивиться, але то не важить, бо Ромкові руки викручені за спину і заклацнуті там кайданками, а вимахувати ногами в автівці у Черника нема ні сил, ні жодної можливости. Власне від болю у викручених руках він і приходить до тями. Крім того, печуть розбиті руби, болять розсічені повіки, побиті нирки та кілька зламаних ребер – в останньому Черник переконується, спробувавши зробити глибокий вдох – б’є як струмом, потім довго і паскудно ниє. Він мимоволі стогне.
  
  - О! Прокинувся клієнт, слиш! - каже стрижений гевал напарнику, повертаючи морду до Ромка і той бачить плаский ніс, надважке підборіддя та очі кольору дуже розведеного пива, - живучий бля.
  
  - Дустом ще не пробували, - не повертаючись, відповідає водій, - спробуємо. Ти там це.. пильнуй його.
  
  - Куда он нахуй дєнєтся, с падводной лодкі? - каже перший, - дустом, говоріш.... А че? Может остановімся купім? Ілі діхлофос? – він сміється, дрібно смикаючись семипудовим тілом, - слиш, а куда єво повєзьом?
  
  Водій повертається і дивиться на скривавленого Черника, котрий, своєю чергою, з похмурою ненавистю дивиться на нього підбитим оком:
  
  - Ну що, братан, куди тебе везти? Де хочеш полягти смертю хоробрих за національну ідею? Чи за що там?
  
  - За Украіну, за єйо волю, за чєсть і правду і любовь, - підказує автоматник.
  
  Черник мовчить. Йому зле. Сил мало і треба їх берегти.
  
  - Мовчи-и-иить, - тягне водій, - гордий тіпа.
  
  - Мовчиш? – питає Ромка другий, - в очкє торчіш, - і з силою тицяє Черникові у зламані ребра люфу автомату. Той майже втрачає свідомість, але лише зіщулюється і кусає губи.
  
  - Гордиє ані бля, - каже автоматник, - нічєво, ещьо запойот.
  
  - Так шо ж, - відгукується водій – це ж завжди так було – вони нас хахламі вважають, а себе українцями, ми ж другий сорт, а вони – тіпа шляхта, козаки....
  
  - Кізякі, - коментує автоматник, - такіє, как он у нас на колєнях ползают і етот заползаєт.
  
  ...- борци... – продовжує водій, - гайдамаки, бля, стрільці, бандєри...
  
  - І еті..., - встромляється автоматник, - ...пад Крутамі. Де наші їм яйця відрізали.
  
  - Во! - радісно вигукує той, що за кермом і повертається до Черника, - знаєш, куди ми тебе завеземо? Під Крути – там такі посадкі є тихі, тобі сподобається.
  
  - Пять балов, - регоче стрижений, - “он сказал паєхалі і махнул рукой”.
  
  Автівка гальмує і звертає на якусь меншу дорогу.
  
  - Йому сподобається, - каже водій з косичкою, - вони символізм всякий люблять. Стрілецькі могили, хрести всякі, хуйня-муйня....Так шо, братан, - вишкірюється він до Ромка, - мусиш нам шо сказати? Спасіба.
  Ромко плює йому кров’ю межи очі. Машина верещить гальмами....
  
  - Сууука!! – реве Косичка.
  
  - Ну ти блядь дайош, - посміхається автоматник і з розмаху б’є Черника автоматом. Той знову знепритомює.
  
  Косичка сидить на пеньку і палить, автомат поруч на траві. Щойно він зняв з Ромка наручники і дав тому до рук лопату (“якщо не хочеш, щоб тебе лисиці порозтягали, рий”). Ромко взяв лопату. Чому не взяти?
  Стрижений стоїть збоку і тримає Черника під прицілом.
  Ромко штрикає лезом лопати у грунт.
  
  - Што? – питає стрижений, - копай-копай бля. А то собачки скушают: гав-гав-гав! Так што, гордий, давай копай шустро. І вообщє... – він кривиться і спльовує, - гордий...
  
  - Гоноровий, - підказує Косичка.
  
  - ...Ганаровий, - продовжує гебіст, - я хачу, штоб ти ето почувствовал. Ти – гавно. Ти – пиль. І я не трахал тваю маму, но я тєбє говорю – я трахал тваю маму...
  
  Черник ставить лопату на землю і випростовується.
  
  - ....а в Кієвє сейчас єбут тваю сучку Вітовскую.
  
  Карі очі Черника раптово стають чорними. Якби два гебісти раніше мали б розум і нагоду опитати когось з розпальцьованих мажорів, що мали нещастя непоштиво поставитися до Черника чи то в його присутности до панянок, вони б знали, що то значить. Але ні розуму ні нагоди вони не мали.
  
  - Коли у путь, коли у путь, коли у путь сурма покличе... - тихо каже Ромко, майже непомітно поворушивши розбитими губами.
  
  - Што? - перепитує стрижений, підходячи на крок ближче, - нє слишу.
  
  - Ти пригадай наш давній звичай –
  
  І файну пісню заспівай, - проказує Черник і лівою рукою несильно штовхає від себе держало вертикально поставленої до землі лопати:
  
  - Тримай!
  
  Затримка реакції у стриженого триває якусь миттевість, але саме тієї мілісекунди, коли його палець почав був натискати на гачок, пудовий Ромків п’ястук вганяє йому носа у мозок.
  
  Він іще валиться на землю, як той самий, оспіваний сучасним класиком, мішок з вторинною органічною речовиною, а два автомати вже дивляться один на одного люфами.
  
  Косичка сидить на пеньку з автоматом, ніби закляклий у позі мирно серущого на природі мисливця, нагло заскоченого появою кабаняри. Черник, скривавлений і страшний, блідий як смерть, йде на нього:
  
  - Кидай зброю, посвідчення, телефон, знімай штани і тікай, бо вб’ю. Їй-бо вб’ю.
  
  Косичка раптом відчуває повну довіру для черніківських слів, відштовхує, ніби з огидою, від себе “акаеса”, нервово скидає штани, зривається з місця, кидає під ноги мобільник та „ксиву” і біжить як сайгак. Тиги-дим-тиги-дим-тиги-дим.
  
  Ромко оглядається навколо себе, прибирає місце активного відпочинку, влаштовуючи сміттярку всередині малолітражки made in Russia, що стоїть на великій галявині, знаходить пластикову пляшку води, п’є і омиває обличчя та руки, туго перев’язує ребра бинтом зі знайденої в машині аптечки.
  
  - Бий, барабан, Бий, барабан,
  Бий, барабан, лунайте, труби!
  Цілуй дівчину просто в губи
  І келих повний наливай... – тихо, майже подумки наспівує собі Черник, підпалює, обливши бензином, автівку з тушею стриженого, закидує у знайдену в салоні спортивну сумку залишки води, два автомати та п’ять ріжків з набоями і вирушає. На Київ!
  
  далі - буде

• 2008.03.30 | Maidan-Publishing

  47-48

  Сенатор Натан Свинка (екс-кандидат у Президенти та лівий пасіонарій, вождь Партії Прогресивних Слов’янських Робітників та Селян України, лицар Ордена Серпа і Молота проголошеної ним самим у передвиборчому шалі на минулорічному зльоті у Южнодонбасську Української Радянської Соціалістичної Республіки та голова створеного ним же з кількома особливо наближеними партайгеносками Всесвітнього Антибендеровського (Свинка мав проблеми з правописом – ред.) Конгресу) збирався у магнатський наїзд.
  
  Подвір’я його триповерхового замку, захованого за шостиметровим муром з п’ятьма сторожовими вежами, було заповнено надвірним козацтвом, панцирною шляхтою та замковими болярами – всі комонні, з належною зброєю та при розпущених корогвах. Простіше кажучи – було дофіга озброєних кийками та травматичними пістолями довбозвонів на джипах з козирними номерами яко же і мигалками. Довбозвони належали до двох приватних охоронних фірм. Фірми належали гарним людям. Гарні люди належали Свинові. Крім того, була просто розпальцьована бикота з чиста помічників сенатора.
  
  Власне, в цьому не було нічого екстраординарного – багато недоторканних сенаторів між пленарними засіданнями, тяжкою пупонадривною працею у комітетах та роботою з виборцями (себто пиятиками з собі подібними) займалися тим, що колись про око людське таврували як рейдерство, а потім узаконили як „виконання судових рішень силами позивача” і перетворили на шось штибу спортивного полювання. І об’єкт був не якийсь надзвичайний – така собі на диво високорентабельна, але невеличка шахта у західному Донбасі, але надзвичайною була ситуація. Працівники шахти, зорганізувавши якусь „самооборону” і згуртувавшись довкола любого їм чомусь власника-директора, cпустили зі сходів сенаторських емісарів, що прийшли з рішенням тамтешнього суду про визнання переходу права власности на шахту до Дуже Гарної Людини. Себто до рідного небіжа сенатора Свинки. Ну не сволочі?
  
  Більш того, як випливало з телефонних слів переляканого судді, що видав (“всебічно дослідивши матеріали справи”) єдино правильне рішення, оголтєлиє шахтарі завітали до нього і нагодували Його Честь як оригіналом рішення, так і двома у належному порядку засвідченими копіями. Суддя ображався і прозоро натякав, що понесені їм муки, рівно як і отримана моральна травма, не є належно компенсованими попередніми трансферами. Небачена шахтарська сваволя стала приводом для кількох екстрених публікацій в центральній та регіональній пресі на тему поваги до правосуддя та притягнення бєспрєдєльщіков к отвєту. В ім’я закону та стабільности, ясен перець, і ніяк інакше.
  
  Тому сьогодні сенатор Свинка, сопучи, помірно матюкаючись і витираючи піт з чола та потилиці, вмостився у кондиціонований „мерседес” з синьою лампочкою на даху та страшними для кожного нормального даїшника номерами і махнув жирною десницею, висунутою у вікно. Заграли бойові труби, ріжки, загупали барабани, заіржали бойові коні і кавалькада карального експедиційного корпусу понеслася [через підйомний міст] на дєло.
  
  За п’ять годин біля будівель ТОВ Шахта “Верхнегірняцька” склалася напружена ситуація. Свинська армія з наскоку розтрощила передові загорожі, встановлені шахтарями-самооборонцями, але увірвавшись на територію, зіткнулася з нездоланними барикадами, а головне – з похмурим шахтарським завзяттям. Побачивши перед собою фалангу моцних хлопців та дядьків з арматурою, авангард замкових боляр сенатора завагався. З одного боку, воно, звичайно, гроші. З іншого боку – тут тобі не студенти у наметах, а донбаський шахтьор – контигнент рішучий і не надто сентиментальний. Авангард у роздумах, сумнівах і коливаннях чухав голови і дупи, коли під’їхали основні сили і Свинка, підізвавши до броньованого мерса свого головного нукера, наказав стріляти.
  
  У захисників полетіли травматичні кулі. Самооборонці, застосувавши класичне знаряддя пролетаріату та поливаючи нападників з брандспойтів, відійшли і забарикадувалися всередині адміністративної будівлі. Нукери, для перепочинку і розваги відловивши на території кількох журналістів і побивши камери та зуби, готувалися до штурму.
  Бригадир Степан Дашкевич з бойовою рогаткою в руці займав позицію у директорському кабінеті, біля вікна, з кількома своїми товаришами. Поруч Олег Бойко, директор шахти, намагався з мобілки і стаціонарного телефона докричатися хоч будь-куди, але марно: телефонний дріт був завбачливо перерізаний нападниками, а сигнал мобільника граючи давила потужна глушилка в одному з рейдерських джипів. Положення виглядало на безнадійне.
  
  В цей час глухими манівцями до найбільш заднього з усіх задніх в’їздів на шахту підкотила непомітна таксі-“копійка”. До неї підбігли з кийками і „гумовими” пістолями два нукера, але, підбігши і рвонувши на себе дверцята, раптом остовпіли і підняли руки догори.
  
  Невдовзі у директорському кабінеті рипнули двері і на порозі виникли постаті двох допотопних на вигляд дідів у куфайках і дивних, як на західнодонбаську моду, кашкетах. На шиях у дідів висіло по пристрою, знаному ділетантами як „шмайсер”, але насправді класифікованому як МР-40.
  
  - Дедушка! - заорал від несподіванки “обрусілий” за два роки донбаських заробітків бригадир Дашкевич, випускаючи з рогатки важку гайку у небо - ты откуда? Ты как здесь?
  
  - Що ти тут розкакавсь, йолопе? – суворо спитав дід Степан з села Майдан, опускаючи на підлогу величезний баул, з якого виднілася товста люфа німецького кулемету МГ-42, - хто мені тілєграму слав що на вас банда червона нападатиме? То не патякай, а тримай краще! - і дід тицьнув обалділому Дашкевичу-молодшому гарно змащеного парабелума, - та протри ж спочатку, телепню....
  
  - Это что, твой дед? – спитав бригадира вкрай подивований директор, - ну вылитый бендера....
  
  - Бандера, неуче - повчально сказав йому другий дід, роздаючи шахтарям зброю з безрозмірного баулу, - це провідник. А Степан – тільки сотенний.
  
  - Блиииин, йо-мойо... – сказав хтось з гірників, - з нами бандеровцы. Во, дела!...
  
  - Писка стули і пильнуй ворога, - наказав йому старий, ладнаючи кулемета біля вікна, - зара буде тамтому ворогу, курва маць, страшна вОйна... А ти..., - обернувся він до онука, - як вернеш домів, матимеш до справи з моїм паском...”Дєдушка”, - передражнив він, - я тобі такого дєдушку по сраці випишу, що чкурнеш без споднього аж на Говерлу... До бою! – гаркнув дід.
  
  Перша ж кулеметна черга, крім ефекту медвежої хвороби у лавах нападників, позбивала хитрі антенки на даху у командного джипа. „Схід і Захід разом!” – подумав директор Бойко, перехрестився і почав один за одним набирати на мобілці номери західних інформаційних агенцій...
  
  - Ви ета што? Ви шта дєлаєтє, бидло?!, - заверещав сенатор Свинка, коли до його броньованого мерса, де він зачинився з нажаханими водієм та тілоохоронцем, неквапом підійшли шахтарі з рушницями і автогеном, - Я недоторканний!
  
  - Проверим! - оптимістично сказали шахтарі. - Посмотрим!
  
  ****
  Генерал Судопланов, вислухавши телефонний плач сенатора Свинки, поклав слухавку. З вкрай заплутаної розповіді законотворця та екс-кандидата (“радше кандидоза”, - подумав генерал) виходило:
  - що сенатор, побитий та напівголий, перебуває десь у мухосранській глухомані біля телефонної будки, вимінявши телефонну картку у якогось цигана на золоту обручку;
  - що співробітники двох охоронних фірм пов’язані повсталими (і озброєними!) шахтарями і посаджені в забой на 15 діб для перевиховання;
  - що цей придурок Свинка своєю дерев’яною простотою спричинив міжнародний скандал;
  - що у країні, чорт забирай, бунт!
  
  Судопланов викликав секретарку:
  
  - Порожняка і цього...як його...керівника уряду! Швидко!
  
  - Завтра треба організувати як би Майдан, - сказав генерал, коли обидва достойники з'явилися у його кабінеті.
  
  - Що касаєтся фінансов, - відповів схожий на тхора з окулярами прем’єр, - то гроші в бюджеті єсть. Ета...заощаділі.
  
  - Не вапрос, - заявив Порожняк, - виведєм народ, біомаси буде повно. Только ета... під якими гаслами.
  
  „Ну не ідіоти?”, - подумав Судопланов, з презирством дивлячись на громіздкі тілеса Порожняка, - ”Хто б казав про біомасу....З ким працювати доводиться?” і роздратовано сказав:
  
  - Це ви вже подумайте, колеги... Ну там „Конституція”, ”Стабільність”, ”Єдність”, „Порядок” – шось таке.
  
  Того вечора на Майдані Незалежности почали ставити величезну сцену, а саму площу рясно оздобили транспаранти. Написи на транспарантах були такі:
  1. „Конституція! Стабільність! Єдність! Порядок!”.
  2. „Стабільність! Єдність! Праця!”
  3. “Через працю і єдність – до стабільности!”
  4. “Єдність у праці на Конституцію = стабільність і порядок”.
  
  Генералу Судопланову захотілося або у довготривалу відпустку, або застрілитися.

• 2008.04.01 | Maidan-Publishing

  49

  Командир окремого загону спеціяльного призначення Міністерства оборони України “Зеро” майор Євген Богомолець сидів за спартанського вигляду великим письмовим столом, однією рукою створюючи з поставлених одна на одну гральних карт якусь складну конструкцію, а іншою, озброєною дуже гострим олівцем, робив малозрозумілі для стороннього ока (якби воно там було) позначки на розкладеній на столі детальній мапі Києва. Готувався до операції.
  
  Крім карточної конструкції і мапи столиці, у зоні прямої досяжности майора Богомольця знаходилася містка баклажка з домашнім квасом, зробленим на рідному Тернопіллі – спека, а кондиціонер вмикати не можна – вчора майор емпірично з’ясував, що при увімкненні кондішена на охолодження в ньому вмикалися прилади, котрі до системи охолодження стосунку геть не мають. Ані прямого, ані опосередкованого. Такими ж бацилами інфіковано службовий компутер і, ясна справа, телефон. Відтак – спартанський стіл, мапа і квас. “Хріна вам!” – подумав майор.
  
  Не далі як учора ввечорі Богомолець отримав від міністра оборони, хоча нема сумнівів, що міністр виступив просто поштовою скринею, один наказ. Зрозуміло – усний. Наказ був украй паскудний і майору винятково не сподобався, адже від загону „Зеро”, об’єктивно чи не найкращих з найкращих спецняків на всій земній кульці, вимагалося наступного дня, у День Незалежности України, не тільки забезпечити „конституційний порядок” під час „урочистих міропріємств” (якби майор взагалі колись виражав почуття на обличчі, він би скрививсь), але і надто сугубо забезпечити тамтой порядок під час наступних заходів на Аскольдовій могилі. А під час заходів Президент Вишитий має, зокрема, оголосити про помилування покаянного державного злочинця – Ярини Вітовської....
  
  Той наказ, власне, став вислідом міркувань генерала Судопланова на актуальну тему – кого кинути на приборкання шахтарського бунту, а кого – на убезпечення Києва – гебістський „Бультер’єр” (300 чоловік тільки в Києві, по 200 в обласних центрах), чи військовий „Зеро”. З одного боку - перші стовідсотково віддані, а другі – хочеться вірити, але, але, але...Армійська шляхта, залишена у складі назагал майже несамостійних збройних сил як поодинокий супербоєздатний загін – на заздрість всяким „Легіонам”, „Дельтам” та „Вітязям” та як ultima racio regnum – про всяк випадок. З іншого боку, „булі” навчені бити, а „зеро” – вбивати, а в цьому випадку бажано не вбивати, бо буде багато галасу і європейських воплів. Але ж навчені бити „булі” можуть і забити до смерти, а навчений вбивати український ніндзя за наказом буде витриманим і гуманним, як матір Тереза. Ну, майже... Але ж, знов-таки про відданість і безвідмовність у такій специфічній справі.... Відтак командуючий загонами „Бультер’єр” отримав наказ наступного дня після святкування Національного Свята (хай народ повеселиться) розібратися з шахтарями, а військовим спецнякам дістався загрожений правопорядок навколо владного офіціозу, запланованого на 24-те число серпня. До речі, думав тоді Судопланов, чьорті-что, місяць тому була тиша і благодать, а зараз суцільна ворохобня. І згадалося йому щось напівзнайоме, але дуже неприємне – про якийсь новий вогонь з якогось там яру. Холодного, здається. До речі – якщо там вогонь, то чого тоді яр - холодний?... Незрозуміло.
  
  ...Майор Богомолець не був би майором і командиром „Зеро”, якби про його обурення хтось так просто зі сторонніх дізнавався. Отже вчора ввечорі він просто оголосив своїм бійцям про наказ, а пізніше пороздавав їм скуплені у найближчих кіосках числа „Урядового голосу” з матеріялами про викриття страшного злочинця, з гарнірами у вигляді верескливо-нардивних вимог українських трударів, робочих колективів та громадських організацій про найсуворіше покарання – застовування нового карного закону. Була і фотографія терористки. Напевно, урядовоголосні редактори трохи попрацювали над нею, наближаючи до створеного образу, але великі очі, гострий прямий ніс лисички і стягнуте у хвостик волосся нагадали суворому майорові його перше шкільне кохання. “Знайшли собі ворога....Навалилися всією державою, холєра...” – думав він, - „чи не велике досягнення – зламати в камері дівчинку... Орли! Двоголові....”.
  
  А потім один зі старшин, лейтенант Зелений, підійшов до нього віч-на-віч і, тримаючи у руках газету, розкриту на статті: „Запізніле покаяння”, тихо сказав майорові:
  
  - Євгене, вони брешуть.
  
  - В якому сенсі? - спитав Богомолець.
  
  - Ця юнка не покаялася і нічого їм не сказала насправді.
  
  - Звідки знаєш?
  
  - У мене свояк там працював...до вчора. Він охороняв її і шось там не так повівся...
  
  - Як не так?
  
  - ...надто гуманно чи шось таке...от. І вони його звільнили, з підпискою про нерозголошення, все таке. Але те нерозголошення – не для мене, ну ти розумієш.
  
  - Та вже ж розумію, - сказав Богомолець, покусуючи голку з смереки, що росла на подвір’ї “зеровського” табору. Захотілося палити, хоча не палив він вже років десять, - то значить все це дурне завтрашнє шоу, - це показуха і гебешта помста...
  
  - Так, - погодився лейтенант Зелений.
  
  - Блядство, - тихо сказав Богомолець, - а по-нашому – курвізм.
  
  - Так, - погодився лейтенант Зелений, - що робитимемо?
  
  - Не знаю, Сашко, - Богомолець задумливо дегустує хвоїнку, - не знаю. А коли не знаєш, що як вчиняти...
  
  - То що? - порушуючи формальну субординацію, поцікавився Зелений.
  
  - Тре вчиняти правильно, - сказав Богомолець, плеснув товариша по плечу, розвернувся і поїхав додому.
  
  Майор закінчує медитацію над розкладеною мапою, витирає гумкою кілька позначок, складає мапу і вміщує її до кишені, допиває залишки квасу. Теплий вже. Пива б.... Мабуть рік не пив – служба, хай їй грець такій службі... Згадує переказані "усним телеграфом" останні новини з рідного села – "замораторену" землю преспокійно тишком-нишком розібрали місцеві та київські "тузи", а розкішний мальовничий став – особисто Порожняк, багатющі колись ліси дорубують соціал-демократи, велику ферму – гордість району - штурмує якась охоронна фірма з паперами чомусь Луганського суду... Євген довго дивиться на сюреалістичну багатоповерхову карточну конструкцію і врешті висмикує одну з базових нижніх елементів. Просто і ефективно.
  
  Пізно ввечорі того ж дня, 23-го серпня, майор Богомолець, у цивільному, вийшов з пабу О’Брайєнс і, пройшовши через Михайлівську площу, спускався Андріївським узвозом на свій Поділ. Три кухлі, випитих після тривалого утримання, зробили свою справу і тому майор дорогою похмуро наспівував собі під носа „Чорна рілля ізорана...”. Складність мотиву перевищувала вокально-слухові можливости Богомольця і тому він, відчуваючи, що не знаходить мелодію, мугикав перші фрази собі під носа ще і ще. Напевно – дещо заголосно, позаяк десь на середині Узвозу, біля вчергове „реконструйованого” під якогось владоможця старовинного будинку його зупинили четверо. Двоє тицьнули йому посвідчення співробітників Управління забезпечення правопорядку КГБ, а двоє тільки вишкірилися і зайшли йому за спину.
  
  - Показуй докумєнти, пєвєц укрАїнській, - сказав один.
  
  - Нема з собою документів, - відказав Богомолець, миттєво протверезівши.
  
  - А ще і западєнєц, - цвікнув зубом інший, - а для п’яних сєлюков уже комендантскій час. Щас поїдємо в обєзяннік... Як по-западєнскі обєзяннік буде?
  
  - Хлопці, - сказав Богомолець, - я додому.
  
  - Борзєємо? – спитав перший, - Вова, давай наручнікі.
  
  На цьому місці майорові Богомольцю довелося вирішити питання – чи повбивати їх, чи скалічити чи просто повирубати. Хотілося скалічити, але з християнських міркувань він зупинився на третьому варіянті, поскладавши організми забезпеченців порядку і, курва, стабільности, під незаконно-забудовний паркан на тихий спочинок від правоохоронних трудів. Завтра його шукатимуть. Але завтра буде інший день і цей інший день буде зовсім іншим, ніж вони думають. Як отямляться – прозріють.
  
  Прийшовши додому, Євген дістав зі схованки ніде не зареєстрований і ніколи не використаний мобільний телефон, старий-престарий. Такий телефон, за давньою домовленістю, був у кожного з дванадцяти членів "Ордену залізної остроги", що його створили колись під велику (треба визнати) пиятику (але несподівано для себе самих підтвердивши на ранок дещо патетичну клятву) дванадцять третьокурсників військового інституту та один курсант-міліціянт. Богомолець узяв мобільника і, подалі від ймовірних жучків, вийшов у двір, де здійснив кілька дзвінків. І якби хтось мав би можливість підслухати ті перемовини, то він би відмітив, що вони були короткими, геть незрозумілими, але містили одну фразу, промовлену майором до всіх співрозмовників: „Друже, ти мені довіряєш?”.
  
  Безперечно, майор Богомолець, нащадок усусуса, не завжди міг набирати до батальону „Зєро” саме тих, кого б хотів. Але що йому вдавалося у будь-якому разі – так це не набирати покидьків. Крім того, йому вірили. І тому, коли завтра вранці, ніби у повній відповідности до наказу міністра, „Зеро” у повному бойовому спорядженні (а за наказом Богомольця – з потрійним запасом набоїв) стали перед штабом, він, вишукавши бійців, схожих у своїх обладунках на сучасних ніндзя, у каре, ввійшов у центр і без передмов сказав:
  
  - А щось, хлопці, у лузі червона калина похилилася.
  І почепив на чорного берета червоне калинове гроно.

• 2008.04.04 | Maidan-Publishing

  50

  Тижнем раніше сенатор Павло Круков пішов у запій. Він пив похмуро, мовчки, безпробудно, літрами - холодну мінеральну воду. “Боржомі”, враховуючи підвищену кислотність, спричинену, як казали лікарі, нервами.
  
  Такого з ним, після потрапляння у „велику політику” чи то, відтак, у коло „еліти”, не бувало, тож було через що дивуватися. Періодично у нього траплялися хвилини повернення до нормального раніше стану і тоді його рука тяглася до вмонтованого у стіну бару з коньяками, віскі і тому подібним. Тяглася, але не дотягувалася.
  
  На восьмий день перманентної мінеральної пиятики він відвідав у слідчому ізоляторі КГБ ув’язнену Вітовську (як зафіксували тамтешні пунктуали, відвідини тривали 7 хв.31 сек., нічого передано не було, розмова зводилася до запитань заступника голови комітету Сенату “по тємє” і переважно односкладових відповідей підслідної, яка під кінець побажала сенатору „чємодан – вокзал – улюблені берьозкі”, повторивши жест, раніше зроблений академіком Шеляківським при зустрічі з Вітовською у приміщенні Комітету).
  
  Того ж дня Круков з’їздив до себе на дачу, де таки росли берізки і де колись бавилися на гойдалках малі Оля та Ярина, і повернувся глупої ночі у незрозумілому для стривоженої доньки настрої. Напившись сильніше за звичне, він вимірював кроками безрозмірну квартиру аж до світанку, після чого мав з Ольгою коротку розмову при тотально включеній теле- і радіоапаратурі, а за кілька годин вирядив її найближчим рейсом у Ніццу, забезпечивши (готівкою та картками) сумою, предостатньою для вступу до Сорбони і безпроблемного життя протягом навчання. Дорогою з Борисполя він ще побував на цвинтарі на могилі дружини.
  
  Наступного дня було 24-те серпня, День Незалежности. День урочистого засідання Всіх Гілок Влади у приміщенні Сенату. Павло Крук, уродженець Холодного Яру, що манівцями совісти і нездоланними спокусами побував сенатором Круковим, піднявся як завжди, але чомусь не увімкнув теленовини, а, діставши з далекої шухляди старовинну ікону Богородиці, мовчки подумки помолився, хоча і без дотримання встановленого церквою для спілкування з Богом протоколу, але щиро. Підійшов до бару-холодильнику, взявся було за пляшку „Боржомі”, потім перевів погляд на „Джоні Вокер”, але натомість випив 50 грамів холоднючої „з перцем”, закусивши шматочком чорного хлібу. Дочекавшись дзвінка водія, що підігнав „мерседес-макларен” під парадне, вийшов з квартири, взявши з собою величезного і важкого портфеля (“чємодан”), привезеного вчора з-під згаданих Яриною „берьозок”.
  І поїхав.

• 2008.04.06 | Maidan-Publishing

  51

  Президент України Юліан Вишитий мав купу особистих якостей, котрі можна було оцінювати по-різному: нерішучість/розважливість, м’якотілість/гуманність, зарозумілість /невідсвітуцьогошня мудрість, майже сльозлива сентиментальність/доброта тощо. Et cetera. Але щодо оцінки однієї капостної властивости Президента в Україні та і за її межами був консенсус – він ніколи нікуди не з’являвся вчасно. Він запізнювався завжди: на державні прийняття і на хрестини до численних бажаючих бачити його хрещеним батьком, на відкриття мистецьких центрів (яким і до центрів, і до мистецтва було, як до Місяця рачки) і на власну інавгурацію, на міжнародні конференції і на для нього ж влаштовані ярмарки, на зустрічі з високими закордонними гостями і на виставки хом’ячків, на військові навчання і на свої ж виступи у Сенаті (де його, щоправда, мало слухали). Президент Вишитий запізнювався завжди, без винятку.
  
  Тому коли на одинадцяту годину ранку 24-го серпня, на яку було заплановано початок Урочистого Засідання Всіх Гілок Влади України з нагоди Дня Незалежности України (УЗГВУзнДНУ) про очікувану присутність Президента нагадував лише його штандарт над порожнім кріслом, ніхто не здивувався. Негласний протокол казав, що зачекати півгодини – не питання, свята протокольна справа. Відтак сенатори, імпортні гости, судді Найвищих Судів, дуже вільна преса і таке інше, звісно, зачекали: почитали газети, порозповідали анекдоти, пожували в буфеті бутерброди, попліткували, повирішували геополітичні та меркантильні питання, уклали 21 чи 23 (історія заплуталася) угод купівлі-продажу нерухомости і 2 угоди – щодо автомашин, випалили безліч цигарок у курилках та здійснили 3 закінчених та 1 перерваний статтеві акти у кулуарах, у т.ч. гетеросексуальних - 2.
  
  Але час спливав, на сизих нікотинових хмарах вже висіли гуцульські топірці і де-інде і бойові сокири, газети набридли, бутерброди було сплямкано, лібідо вичерпалося, а Вишитого не було – він був на півдорозі, бо вранці якраз був захопився спостереженням польоту джмеля навколо давнього глечику з власної колекції.
  
  У цей час озвалася з внутрішньої кишені пиджака мобілка Павла Крука: з Франції телефонувала донька. Через надмірність децибелів у сесійній залі він почув тільки ”тату...” і, тримаючи телефона біля вуха, вийшов ”до кулуарів”, незрозумілим для оточуючих поглядом подивившись на свій незастібнутий портфель.
  
  Саме тут до Голови Сенату України Порожняка прийшла думка. Ну не те щоб ногами повибивавши двері до черепної коробки, а культурно, навіть трохи зніяковіло. “Тук-тук, - сказала Думка Голові, - до Вас можна?” – щось таке, коротше. Думка полягала в тому, що для Порожняка настала зоряна година: нема Вишитого – то й нема, невелика втрата, коли є присутнім він – Сонцесяйний Голова законотравч...тьху, мать єво...законотворчо-законодавчого органу, во! Порожняк покликав до себе нового керівника апарату, щось пророхкав йому у волохате вухо, піднявся, непомітно перевірив, чи не розстібнуто ширинку, і пішов на трибуну. Зала засідань заметушилася, зашаруділа й осілася на місцях. Хор на гальорці набрав у легені повітря для співу Державного гімну. Порожняк вперся руками у боки трибуни, відкрив рота і звів очі догори для виголошення "урочистезасіданнявсіхгілоквладиукраїнизнагоди...блаблабла оголошую відкритим” і подальшої власної Промови, але....так і застигнув з відкритим ротом у позі зголоднілого пташеняти мітичного птаха Кука, котрий, як відомо кожному, харчувався переважно слонами. Бо він побачив....
  
  Бо тут сталося те, чого не бачили ніде і ніколи. Сталося те, від звістки про що захолола кров у жилах вцілилих можновладців, владоможців та магнатів, котрих з якихось причин не трапилося на той апокаліптичний момент під тоді ще цілим скляним куполом Сенату. Сталося те, згадка про що збережеться нічним кошмаром у сотнях новоприйдешніх поколінь самороблених “еліт” по всьому світові. Сталося те, чим до Страшного Суду (як варіянт – до настання халепних наслідків глобального потепління чи зіткнення Землі з гадським астероїдом тощо) батьки-олігархи лякатимуть маленьких неслухняних олігарчиків...
  
  З відкритого портфеля Павла Крука, бувшого колись сенатором Круковим, у повітря неспішно і велично піднялася ВОНА. Порушуючи, як здавалося, всі закони гравітації з тією невимушеною легкістю, з якою спостерігачі у партері та ложах Сенату роками хором та соло чхали на закони людські та небесні. Засліплююче сяючи в усібіч боки ясним блакитним промінням, яко правдиве НЛО. Розширюючись в усі боки до розмірів доброї автоцистерни. І ледь чутно загрозливо булькаючи зсередини.
  
  І коли тисячі очей завороженої дивом суперелітної гламурної публіки увіп’ялись у величну сяючу блакитну кулю, що зависла, ледь погойдуючись, над їхніми головами, коли десятки телеканалів, попри всі урядові та гебешні інструкції щодо нештатних ситуацій, просто не змогли відвести погляди камер, тоді і стався акт другий. БОМБА раптом припинила сяяти, вичавила з себе оглушливий страшний звук (за дещо суперечливими спогадами очевидців – скрегіт, регіт, рипіння, пердіння) і вибухнула, струснувши аж до фундаменту дебелі стіни потворної будівлі на Грушевського, 5, повибивавши геть усі шибки у вікнах і тотально-безжально вражаючи своїх ошалілих від жаху жертв висококонцентрованим, стиснутим під солідною кількістю атмосфер, всепроникаючим, кумулятивним, всеупосліджуючим – гівном.
  
  Далі - буде

• 2008.04.08 | Maidan-Publishing

  52

  Заключним актом бомбічної феєрії на електронний поклик старшої сестри відгукнулися десятки маленьких і вкрай простих (за мірками Ярини Вітовською), але дуже хімічно активних пристроїв у підземних каналізаційних системах Сенату, що їх (пристрої) було рясно розсипано „трьома поросятами” ще до появи Коцького з головорізами. Пристрої, за формою та кольором майже тотожні козячим кізякам і тому не помічені гебістами, чесно дочекалися у засідці свого часу і тепер одностайно вступили в надбурхливу реакцією з оточуючою речовиною, котра, своєю чергою, вулкановою магмою поперла з сенатських сортирів. Реагенту, дякуючи самим Сенаторам, було вдосталь.
  
  У подальшому події розвивалися блискавично, ставши класикою здійснення докорінних змін суспільного ладу, себто революцій.
  
  Об 11:37 Президент України Юліан Вишитий, вже перебуваючи з кортежем біля пам’ятнику гарматі, з рідної сестрички якої колись артілеристи частин київського гарнізону гатили, „для власного артілерійського задоволення”, по червоному люмпену та московських експортерах революцій, отримав повідомлення з Сенату. Вишитий подивився на свою чистесеньку накрохмалену вишиванку під піджаком, подумав, поморщився і наказав їхати на Інститутську.
  
  Тієї самої миті, як з будинку Сенату вибіг перший жовто-брунатний сенатор, вступив у бій резервний курінь Ярини Вітовської – 15 членів „Волі” та „Но пасарану” з сучасними цифровими фотоапаратами та відеокамерами, ретранслюючи історичні кадри на кілька комп’ютерів, які (на додаток до телекамер у залі засідань, не заляпаних лайном через перебування високо на галерці) розпросторювали феєричне кіно по усіх провідних світових інформаційних агенціях
  
  З 11:38 генералу Судопланову почали істерично звонити численні сенатори, з плутаних вересків яких він зрозумів, що, по-перше - бомба, по-друге – усюди гівно, по-третє – у прямому ефірі, по-четверте - капєц. Зі слухавки повіяло фекаліями.
  
  Об 11:40 з сенатської будівлі, ніким не зауважений і чистий, вийшов Павло Крук. Щоправда, він був без піджака. Піджак довелося скинути, бо невеличкий заряд уражуючої бомборечовини, не знати, рикошетом чи ще як, таки вцілив і у кулуарах. Вцілив не Павла Крука, а сенатора Крукова – точнісінько у великого депутатського значка на лацкані. Павло кинув піджака на підлогу, залишив парламент і, спокійний та просвітлений, пішки пішов геть.
  
  Об 11:45, вислухавши з десяток обгиджених жертв теракту, Судопланов наказав загонам „Бультер’єр” блокувати Сенат і забезпечити правопорядок, а діджеям на Майдані Незалежности – сповістити звезену з усіх усюд за 80-200 гривень на день масовку про Заколот проти Стабільности та вести всіх на Грушевського.
  
  Однак також рівно о 11:45 спецняки батальону „Зеро”, уквітчані червоною калиною на беретах, захопили приміщення Кабінету Міністрів, залізничний вокзал, аеропорт „Жуляни”, обсіли підступи до Сенату і почали штурм гебівні, заблокувавши „Бультер’єрів” у казармах та без сентиментів роззброюючи.
  
  Об 11:48 Судопланов подзвонив Президенту Вишитому, виклавши ситуацію і вимагаючи введення надзвичайного стану та команди міністру оборони виводити війська. Вишитий, звісно, зібрався був подумати, порадитися, провести круглий стіл, зібрати РНБОУ, пошукати консенсус, знайти порозуміння і тому подібне, але раптом відчув на потилиці погляд. Він обернувся – окрім Козака Мамая на картині, позаду не було нікого. Президент видохнув, торкнувся пальцями китиці на вишиванці і замість запевнення про негайне введення надзвичайки Судопланов почув у слухавці коротке: "ні". Генерал поклав слухавку і важко сів у крісло.
  
  О 11:50 парадне танково-моторизоване з’єднання, що кучкувалося було на Європейській в очікуванні команди урочисто продефілювати повз заповнений народом Майдан Незалежности, отримало особистий (тобто "лічний") наказ виматюканого Судоплановим міністра оборони про виступ до Сенату. На чолі колони, випинаючись з відкритого танкового люку мужнім, але трохи загладким торсом у білому парадному кітелі з двома десятками орденів з медалями, їхав полковник Задерищенков. Гримаючи гусеницями, колона випхалася на гірку, порівнявшись з будівлею Сенату. У повітрі негарно тхнуло чимось знайомим. Навколо спостерігалася повна паніка – підозріло брунатні люди з сенатськими значками метушилися, верещали, матюкалися і намагалися сховатися від очей співгромадян.
  
  “Что за хрєнь?”, - подумав Задерищенков і саме цієї миті на броню його командирського танку скочив великогабаритний суб’єкт, в котрому полковник з подивом ледве впізнав Голову Сенату України. Порожняк, весь залитий огидного вигляду і запаху чимось, з вибалушеними очима ліз на башту танку, з вереском „сукі, бля, виручай” тягнувся руками до білосніжного полковничого кітелю. “Так це ж гівно!!!”, - вигукнув Задерищенков, автоматично, на рефлексі, нокаутуюче зацидівши Порожнякові в зуби. Це були перші слова, вимовлені полковником українською, за останні 15 років.
  
  Сержант Кузьмук, стрілець екіпажу командирського танку, заклопотаний спекою та страшним смородом з боку засраного Вєрховного Совєта, недочув: замість „так це ж гівно”, вигукнутого командиром з відчайдушним наголосом на останньому слові, сержант почув „вогонь”. Сумніватися сержанта Кузьмука не вчили, думати – теж. Вогонь так вогонь, не питання. Наступної миті бойовий снаряд, посланий у білий світ як у копієчку, гучно розхрінячив сенатський купол, знесши і шпильку з державним прапором. Це сталося об 11:59.
  
  А хвилиною раніше у заздалегідь зайнятому спецняками Богомольця „Борисполі” почали сідати літаки аеромобільної дивізії, очолюваної одним з членів „Товариства залізної остроги”. На конфіскованих принагідно автобусах та власних джипах десантники понеслися до столиці. Даїшники, слідуючи започаткованій 2007 року традиції, замахали були палками, але цього разу сталося інакше - вояки похмуро заклацали запобіжниками, а деякі взяли до зубів ножі. Даїшники не наполягали, врешті, “еліта” своїм хамським поводженням задовбала їх ще сильніше за армійців. Коли (12:05) Судопланову в обложеній бійцями „Зеро” будівлі КГБ підтвердили, що новоприбулі десантники є теж червоно-калиновими, він коротко, але триповерхово вилаявся і набрав спецзв’язком Москву. “Ничего, хлопци-малороси, - подумав він, - сейчас придет папочка”.
  
  О 12:06 міністр внутрішніх справ Васьков закликав своїх „орлів” виступити на захист стабільности і етава...Конституції. З короткої полум'яної промови свого командувача орли зрозуміли, що вони до конца ісполнят свой долг та помруть героями - і Васькова послали.
  
  О 12:07 (13:07 за московським часом) президент Росії Самодєржцев зняв слухавку. О 12:08 він, не відпускаючи від вуха першу слухавку, зняв іншу, щоби викликати міністра оборони РФ. Однак о 12:08:34 він зупинився, завмер і перепитав: „гАмно?”. Уява Самодєржцева кольорово змалювала хедлайни у якомусь „Вашингтон Пост” чи там „Таймс” – „Самодєржцев вляпався в гівно”, „Російський президент пірнув у фекальну кризу” тощо. „Самі ви - гАмно”, - сказал Самодєржцев Судопланову і поклав слухавки. Обидві.
  
  Генерал Судопланов (за народженням – дворянин Подданновєрнов) почув постріли вже у будівлі КГБ, дістав з сейфа пляшку „Столічной водкі”, налив і подумав над двома опціями: померти за Царя і Отєчєство чи злиняти світ за очі на віддалені острови. Перехилив у горлянку прямо з пляшки грамів сто. Відчутно більше хотілося злиняти, але він давав собі звіт, що у такому випадку доведеться врешті також померти, тільки не за Царя-Отєчєство, а набагато гірше. Чи то від нібито випадкового вибуху газу чи то від якогось полонію. Тому він дістав зі столу пістолет, широко перехрестився, зачепивши бюст Дзержинського на полиці, хотів був помолитися, але не згадав тексту. У якости прийнятної альтернативи він допив пляшку до денця і пішов, трохи погойдуючись, як і лічить офіцерові та дворянину, у психічну атаку. Де і був невдовзі вцілений спецняківською кулею.
  
  О 12:18 до спецняків „Зеро” під КГБ приєднався Роман Черник з двома автоматами.
  
  О 12:29 двері камери, де тримали Ярину Вітовську, прочинилися і вона, прокидаючись від сну, у котрий, цілком виснажена, провалилася було кілька годин тому, побачила того самого „есесмана”, тільки в цивільному, невідомого у чорному космічному скафандрі з загрозливою залізякою-стрілялкою невідомої конструкції у руках та калиновим гроном та обладунку, та – Боже! - вельми, схоже, нещодавно побитого, але розпаленого боєм і щасливого Черника з „калашем”.
  
  - Вот она, - сказав есесман.
  
  - Еге, - сказав космонавт.
  
  - Ярко!... – сказав Черник, кидаючись до неї, - Яринко.... Перемога!.
  Тут всенький білій світ закрутився у Ярини перед очима і вона знову вирубилася, встигнувши лише собі подумки сказати, що тепер все буде добре.
  
  Тим часом (десь з 12:25), біля Сенату відбувалася десакралізація з наслідками. І людям, що підійшли з Майдану і киянам, що оперативно вивалили у центр міста після закінчення знаменитої телетрансляції, відкрилася не менш розкішна картина. У присутности непорушної танкової колони під орудою (на той момент вже в димину п’яного з горя) полковника Задирищенкова сонмище вчорашних недосяжних небожителів, а за новою термінологією – гівнюків, хто з ніг до голови заплямований, а хто напівголий (що не дуже рятувало, слід сказати), шокованих бомбою і нажаханих вибухом куполу, намагалися втікти, поховатися від людських очей, скочивши до своїх джипів і мерседесів. Найпримітніших, щоправда, ювелирно виловлювали спецняки. І коли хтось з найбільш розпальцованих, скочивши до джипів, почали були продиратися просто крізь людське море, тоді і настав повний дзен...”А йди-но сюди, недоторканний...”, - хмельничани, житоміряни, чернігівці та полтавчани, застосовуючи держала від гасел, вигаданих тими самими недоторканими та інші придатні інструменти, повідкупорювали бляшанки „наворочених” автівок. “От же ж лайно!..., - казав, даючи підсрачників якомусь недоторканному, дядько з Хмельниччини, - ”таке лайно, що справжнє лайно на ніх майже і не видко, бо зливається”. “Подібне притягує подібне”, - коментував, допомагаючи дядькові, сумський інтелігент...
  
  Сонячного серпневого дня в олігархічній республіці стався Gottendammerung. За кілька годин, хоча підняте першою гівнохвилею, але надалі шляхетно чисте цунамі очищення прокотилося Україною, широко розлилося донецькими степами і добряче таки хлюпнуло у Карпатські гори. Надто давно люди чекали на гасло. Небожителів, крім тих, хто якось встиг чкурнути за межі Неньки, переселяли з палаців та латифундій до буцегарень, дочікуватися суду. Суду, властиво, було дочікуватися довго, бо правосуддя в Україні потрібно було ще створювати. Але хто їм у тому винен?
  
  А у Дніпрі нікого не втопили, за виїмком голови Партії захисту трудящих і знедолених України сенатора Триндюка-Безкостного, що оточений трудящими і пробиваючись крізь натовп, схопився був за кобуру. Так його дідо Славутич і узяв. Разом з пістолетом. Тільки не в руці і не в кобурі...
  
  Ввечорі того дня українці врешті вітали один одного з Незалежністю. Щиро.
  
  далі - буде

• 2008.04.10 | Maidan-Publishing

  53-54

  Будівлю на вул.Грушевського, 5 відмити так і не змогли, а по правді кажучи – і не надто намагалися: по-перше, надто вже страшним було забруднення, а по-друге, суспільна думка схилилася до консенсусу, що саме у такому, скажімо так, оздобленні, сутність ідеально відповідає формі. На тому і зупинилися, звівши, за фінансової підтримки Європи та Сполучених Штатів, над тією задрістаною архітектурною потворою міцний саркофаг, та засипавши все те прегарним високим курганом, де наразі ростуть найкращі в Європі квіти.
  
  25-го серпня Україна вийшла з Євразійського союзу та по-нормальному закрила східні і північні кордони, причому без жодного спротиву нажаханої до дрижаків можливим експортом революції Москви. Чорноморський флот РФ у паніці відплив тієї ж ночі у бік Новоросійська – вранці його просто не побачили. Змився. А що перед тим флотоводці від гріха якнайдалі наказали намертво позаварювати корабельні гальюни, то чималенький флот залишав за собою на поверхні води характерний насичений слід. І аристократичні чорноморські дельфіни, натрапляючи на той слід, спересердя додавали до свого ультразвукового цвірінькання елементи добірного московського мату.
  
  Невдовзі, зусиллями тимчасової адміністрації та під моніторингом європейських спостерігачів в Україні відбулися вибори до Національних зборів, на котрих перемогли не має значення хто, адже не було тепер ні недоторканности, ні пільг, а була тільки відповідальність. Наприклад, за голосування чужою карткою виганяли з парламенту і саджали. Щоправда, не на палю, як було б теж в принципі незле, а, за наполяганням Ради Європи, тільки до буцегарні. На три роки. За блокування трибуни і все таке – теж на три, але на примусові громадські роботи.
  
  За тим відбулися і вибори президентські, на яких переконливу перемогу здобув незалежний кандидат Павло Крук, вразивши геть відвиклих від того громадян прямотою висловлювань та безкомпромісною чесністю, зокрема – щодо свого минулого. Крук став цілком пристойним Президентом, кращим за всіх попередників, разом узятих. До речі, саме за його наполяганням в Україні відновили давній козацький звичай, коли при обранні на державні владні посади голову обранця посипали землею, а якщо траплявся дощ, то і змащували багнюкою. І незле ж допомагає, слід сказати.
  
  Вишитий тоді раптово зник, взявши (за словами розгубленої дружини) з собою тільки старий, ще армійський наплічник і кобзу із своєї колекції старожитностей. Подейкують, що він подався у кобзарську школу при одному невеликому віддаленому монастирі. Наостанок він підписав останній указ, який заборонив усім наступникам знімати зі стіни старого Мамая.
  
  За рік Україна вступила до НАТО, за три роки її взяли і самі запросили до ЄС, а за п'ять світ зрозумів, що без постійної присутности України в Раді Безпеки ООН якось дуже некомфортно, тим більш, що нафта-нафтою, ракети – ракетами, а їсти всім хочеться, а 40% світових чорноземів – саме на території цього нового викокоінтенсивного економічного тигра. Тобто лева. Головне, коротше – що не ведмедя, одного вистачає....
  Монумент Братерського Єдінєнія в Києві демонтували і скоро заново змонтували у Москві (між іншим, за ініціативою тамтешнього мера Лужайкіна), причому в одній композиції з також депортованою з Києва "Бабородіною". Відтоді композиція з двох чоловіків, котрі ніжно обіймають-цьомають один одного та суворою залізною жінкою з занесеним мечем стала зватися: "Наказаніє за грєхі содомскіє".
  
  Коли зі збитим на землю танковим пострілом шпилем з сенатської будівлі впав і тодішній синьо-жовтий державний прапор, не відомий історії громадянин підняв його, почепивши на довжелезне вудилище так, як, власне, почепилося – згори жовте, внизу – синє. А майже водночас кілька молодих шибайголів перевісили і прапор на Майдані. Позаяк суспільство було до того готовим, так воно і залишилося, закріпившись у новій Конституції. А замість гімну „Ще не вмерла Україна у сім’ї братерській” (музика Вербицького, слова Іванова-Водкіна), офіційним українським славнем стала легендарна „Червона калина”.
  
  Євген Богомолець, у чині полковника, став командиром спеціяльного призначення полку Січових Стрільців.
  
  Керівника 5-го управління КГБ Муравйова спіймали, коли він перелазив через паркан російської амбасади у жіночому вбранні, а от майор Коцький ніби розчинився у повітрі. Подейкують (а перевірити це виявилося неможливим), що вранці 24-го числа бачили, як він підійшов до тодішнього Сенату, зупинився, сторожко повів носом, почухав потилицю і хутко та передбачливо, заїхавши дорогою у три банки, відбув у невідомому напрямкові.
  
  Порожняк, Свинка та кілька сотень інших персонажів міцно засіли по тюрмах на тривалі терміни. З повною конфіскацією, певна справа, і подальшою забороною займати державні посади. Причому два перші потрапили до однієї камери, де ніби пристрастилися до гри у шашки, на щиглі.
  
  Леся Маркевич, дуже добре знаючи провідників української сучасної культури і, водночас, більш ніж досконало знаючи потенційних меценатів, стала найкращим з найкращих міністром культури, елегансько зробивши Україну меккою року та того, що зветься по закордонах actual literature. Кажуть, що в неї закохалися амбасадори США та Японії. Не беремося це не підтверджувати ні спростовувати, але фактом залишається те, що і справи України на світових фінансових ринках і доступ до високих технологій різко поліпшилися.
  
  Ярина Вітовська хотіла була полишити фізику з хімією (і хіміку з фізією), але з поваги до академіка Шеляківського поздавала все екстерном і хутко захистилася, після чого поновилася у відновленій Могилянці – на історичний факультет. Її наполегливо запрошували з-за океану вступати до Масачусетського технологічного, але Ярина, не вагаючись, відповіла що, мовляв, Thank you very much but I really fed up with researches and inventions. Втім, після цього ще одну річ вона таки змайструвала, то був розкішний самогонний апарат, подарований нею Президентові Круку на його інавгурацію.
  
  Романа Черника Стрільці довго спокушали приєднатися, але він, поміркувавши, пояснив, що за вдачею він радше гайдамака і, замість йти до професійного війська, пішов з Яриною.
  
  А у Москві, за рішуче схваленою президентом ініціятивою Федеральної служби безпеки, на всіх клозетах державних установ встановили гівнометри (забігаючи наперед - режим це не врятувало). За однім винятком – для власне президента. Встановили були, відтак, і у кабінеті та апартаментах самого ініціативного г-на Малютова, але він, з чєкістськой смєкалкой, швидко навчився обманювати.
  
  ***
  
  Я сиджу на Володимирській гірці, очікуючи на схід Сонця, на перший світанок вільної України на руїнах бандофеодалізму, як оце патетично мені думається. А патетика і надрив мене задовбали, бо у буцегарні, вишукуючи у собі витримку та сили для незвар’ювання, я багато чого такого прокрутила собі у вуха та перед очима. Годі, хочу лірики і романтики.
  
  Я тут не сама: неподалік під кущем спить мертвим сном полікований трохи вчора спецняківським лікарем Ромко, накривши собі голову газетою „Урядовий голос”, останнім її числом, слід сподіватися. З іншого від мене боку п’є мінералку той самий арієць – колишній боєць колишньої охорони колишнього гебе (нема більше в Україні гебе, осиковий кіл забито). Звати його Микола. Прикольно по-своєму, уявіть – стовідсотково нордична пика якогось там Ганса і - Микола. Сміх та й годі. Цікаво, чи сподобається це моєму коханому батяреві Чернику, до речі, коли він проспиться? Прикольно...
  
  А ще на гірці повно людей, переважно – молоді. Ті, що вчора відловлювали втікаючих гівнюків, браталися з політично нейтральними ментами (тепер певно буде поліція і відтак вони стануть “поцами”, будуть у нас поци в поганому сенсі і в гарному, така доля, як той каже), ходили в переможні походи на деякі палаци в „царських селах” (тепер, певно, там будуть якісь готелі чи що? Хоча я, вільна радикалка, знову засадила би соснами, нєфіг природу паскудити). Я всіх вас люблю, вільні люди вільної країни.
  
  Хтось зі знайомих дає мені украй роздовбану та розстроєну гітару і пропонує розбудити приспане сонечко, котре щось там гальмує за своїм обрієм. Я беру інструмента і, всівшись позручніше, щоб не діставала побита нога, тренькаю по струнах. „Дивіться, козачка Мамайка”, – посміхається хтось. Я дивлюся на себе, дивлюся довкола і до мене доходить: я сиджу по-турецьки, схрестивши ноги. І саме в цій позі, до речі, мені чомусь нозя не дошкуляє – прецікава справа. Так от, сиджу по-турецьки, з гітарою в руках, поруч чийсь термос з чаєм та кришка-кружка, а поруч на гілці – Ромків „калаш” (одного він вчора після всього віддав на наполегливе прохання ментам, а другий – вправно заникав), тільки що не палю люльку, але то таке – бо від сьогодні я не курю зовсім, як і обіцяла. Бусі ва ні гон насі. Слово самурая є непорушним. Слово самурайки – теж.
  
  Я згадую „свого” Мамая, що на своїй картині ниньки чекає на мене у дуже хитрій схованці, який підтримував мене під час тяжких страждань над недоношеною бомбоідеєю і до того, і після. І раніше, і пізніше. Дякую, пане козаче, ми з тобою однієї крови.
  
  Я перебираю струни, до голови йдуть найперше винятково бойові пісні – „Ми сміло в бій підем” чи там пісня Чорних запорожців, а по тому – „Сонце на обрії, ранок встає”. Але ж сонце ще не на обрії... Врешті набираю у груди повітря щоб завести оптимістичну „Шабелину” для молодих жовніриків, що вчора відвоювалися, а сьогодні можуть і споглядати на чужі жінки, чому ж ні? Але видаю вголос несподівано для самої себе інше: „Нас кличе у мандри дорога”****. І коли я доспівую до „я буду сонцем горіти для тебе”, Сонце, мабуть обурившись, що я збираюся перебрати на себе його функції, пробивається першими промінчиками, скоро освітлюючи і Дніпро. Ви знаєте: це дуже красиво – жовте над синім.
  
  А молоде сиве волосся, щоб ви знали, найкраще замальовувати маркером для дисків*****.
  
  **** З пісні „Дорога” гурту „Мандри”.
  ***** Рецепта поцуплено на сайті Каші Сальцової www.kasha.com.ua
  
  Все Повернемо Україну собі!
  Я.В.
  zhakhalochka[vuho]gmail.com
  
  Від Майдан-Паблішингу:
  а) гілляку відкрито
  б) ми розглядаємо щодо оприлюднення у такий спосіб інші твори. Звертайтеся на мило: admin[vuho]maidan.org.ua

• 2008.06.09 | Xena

  Як можна дізнатися контакти авторки?

  Як можна дізнатися контакти авторки?
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2008.06.09 | Sean

    Та йой

    Xena пише:
    > Як можна дізнатися контакти авторки?
    
    наприкінці останнього кавалку:
    > Я.В.
    zhakhalochka[vuho]gmail.com