02/26/2008 | swalll

25 лютого 2008 року виповнилося 137 років з дня народження Лесі Українки (не буду писати про те, хто вона — хто про це читатиме, напевно знає). У той день декілька телеканалів відгукнулися на цю подію і звернули увагу, що в 2011 році буде відзначатися 140-річчя великої письменниці.
Все частіше з’являються пропозиції про відкриття культурного центру Лесі Українки.
Коли я про це почув, то згадав, що в наступному році буде ще один сумний “ювілей” — виповниться рівно 35 років з того часу, як останній раз виходило зібрання творів Лесі Українки. Згадавши це, я одночасно і засумував, і перелякався. Чому засумував? Тому що немає текстів. І чому перелякався — тому що знову зрозумів, навіщо деяким “інтелектуалам у цивільному” потрібні знаменні дати. На жаль, дуже легко відповісти, чому переймаються культурним центром, а не виданням творів. Відповідь дуже проста: ЛЕГШЕ ВКРАСТИ. Ну дійсно, що можна отримати керівникам проекту від видання творів великих письменників. Ну трішки обдурити упорядників, текстологів, коректорів. Ну, надурити на тиражах та на папері. А все інше — літерки. А от культурний центр — це ж цеглина, цвяхи тощо, а головне метри. Різницю між першим і другим відчуваєте?
Доречи, культурний центр лесі Українки вже давно збудований Ольгою Петрівною Драгомановою та Петром Антоновичем Косачем у Києві на вул. Саксаганського, 97 і без жодної державної копійки.
Можна принагідно згагадати, що святкування 70-річчя Василя Стуса не обійшлося без урочистостей у філармонії, а от спокійно обійшлося без видання його творів.
Отак і виходить: отримуємо кошти на розвиток мови, а державних курсів опанування української мови не існує (взагалі!); розмовляємо про нові музеї, та не підтримуємо діючі; мріємо про пам’ятники, та забуваємо про твори...
А найжахливіше те, що про все це треба говорити, але нема кому сказати. Люди, які рішення не приймають, здебільшого це розуміють. А ті, хто не розуміє, — саме вони й приймають рішення.
Мені деякі наші культурні центри нагадують “лєнінскіє уґолкі” на підприємствах, які використовувалися для комісій і для того, щоб секретарі партійних організацій зберігали там своє рибацьке знаряддя та картоплю. Але твори Леніна тоді друкувалися. Як ви розумієте, я не сумую, що вони не друкуються зараз, а сумую за тим, що в старі часи займалися і ідеологією, і шахрайством, а сьогодні тільки шахрайством.
Запитаєте, що ж робити? Я знаю, що робити мені. Я видаю українські книжки, в тому числі і Лесю Українку, і про Лесю Українку. А от що робити всім, хай кожний вирішує для себе.

Лютий 26, 2008
Леонід Фінкельштейн, головний редактор видавництва “Факт”, м. Київ
http://www.fact.kiev.ua/articles/article_95/

====

НБ
тут головне питання таке - в що перетвориться "формування українського культурного канону" - в зважену самовіддану роботу експертів з певних областей (наслідком чого стануть фахові роботи: багатотомники творів видатних письменників, альбоми не менш видатних художників чи збірки кінематографістів) - чи в відмивання грошей на сумнівних "навколоканонізаційних" проектах: фестивалях імені, преміях імені, ще чомусь чийогось імені...