04/07/2008 | Тхір

У квітневому Поступі вийшла стаття Андрія Кокотюхи "НАША БОРОТЬБА: ПАКТИ І КОМЕНТАРІ":

"Українська культура з початку року розпочала визвольні змагання. Принаймні останнім часом я не пригадую, аби про події вітчизняного культурно-мистецького життя українська преса говорила хоча б раз на тиждень. Звичайно, були якісь огляди, але все це подавалося як маргінальний процес, рушіями якого є поодинокі волонтери. Тепер великі і маленькі свята вітчизняної культури стали буднями для преси, радіо, телебачення, Інтернету. Тому вважаю за потрібне навести кілька свіжих «культурних» фактів і дати їм свої суб'єктивні авторські коментарі.
ФАКТ 1. МИСТЕЦЬКЕ НЕКРОФІЛЬСТВО
День народження Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач) став для українських поетів приводом для планового зібрання. Вони декламували свої вірші, вшановували пам'ять поетки, зображеної на купюрі вартістю 200 гривень, присвячували їй окремі творчі доробки. Дотепер митці читали зазвичай на річницю Шевченка. Як біля пам'ятника Йому, так і просто - будь-де. Якщо місце поетичних читань було далеко від кнайпи, то випивку і закуску заздалегідь брали із собою. Але відмінність цьогорічного поетичного зібрання пам'яті Лесі полягала в тому, що поети дружно пішли на її могилу, на Байковий цвинтар у Києві. І там по черзі декламували, порушуючи спокій почесних мерців та звичайних похованих.
Коментар. Якби поети справді хотіли вшанувати пам'ять класика української літератури, вони б зібралися дійсно будь-де. Хоч у невеличкому актовому залі, хоч на приватній квартирі. А тут суть заходу: не так вшанувати пам'ять, як продемонструвати це публіці. У читаннях на погості взяло участь п'ять митців (серед них - Сергій Пантюк, Анатолій Дністровий, Світлана Поваляєва). Вірші вони декламували не лише одне для одного і для тих, що спочивають вічно, але й для 5 (п'яти) представників ЗМІ (серед них - телеканали «5» і «24»). На мою думку, цей «піар на кістках» став логічним продовженням торішньої мистецької акції - дарувати книги повіям з окружної дороги. Тоді, наскочивши, мов кавалерія, семеро письменників розігнали нечисленних зранку «дівчаток» і довго ганялися за двома, які не встигли сховатися і не хотіли брати поетичні збірки. Правда, візит до повій виявився для митців безпечнішим за візит на кладовище. За тиждень після «піару на кістках» один із учасників несподівано захворів. У іншого, кажуть, почалися прикрощі на службі. Так чи інакше, учасники «могильного читання» тепер неохоче згадують про акцію. А коли і згадують, то наголошують на її виключно мистецькій складовій.
Висновок, марнославство на тлі померлих до добра не доводить.
ФАКТ 2. ЗА МОВОЮ - В КІНО!
З початку року Міністерство культури і туризму України заходилося закручувати гайки «манкуртам» і «яничарам», які не бажають дублювати українською мовою іноземні фільми для кінопрокату. Через це скасовано дві світові прем'єри: фільми показали після термінової українізації. Кінопрокатники спробували завдати удару у відповідь - оголосили страйк, який мало хто підтримав на місцях. Те,і що проблема висмоктана з пальця, визнавали обидві сторони. Але назад вороття нема: український дубляж і далі є каменем спотикання для окремих прокатників і успішним бізнесом - для інших. Митці тим часом не дрімали. У столичному кінотеатрі «Жовтень» оголосили акцію на підтримку української мови в кіно. Журналіст Юрій Макаров, письменниця Лариса Денисенко, Фома з групи «Мандри» та інші творчі люди прийшли в кіно на вечірній сеанс, щоб закликати пересічних громадян не боятися рідної мови й голосувати за неї, купуючи квитки.
Коментар. Фільм, який вирішили підтримати митці, - американська стрічка «Ще одна з роду Болейн». Ця мелодрама і без їхньої підтримки стабільно збирала свою касу. Очевидний казус - учасники акції мали на меті підтримати українську культуру, а обрали для цього чомусь плановий показ пересічного американського фільму. Фільм, дубльований українською мовою, і український фільм - дві різні речі. Знята на Ялтинський кіностудії за 6 мільйонів доларів США стрічка про лесбіянок «Сафо» з англійськими акторами у головних ролях і нашим Богданом Ступкою в епізоді - все одно за формальними ознаками більше українська стрічка, ніж американське кіно з Наталі Портман і Скарлетт Йогансон. Підтримувати американське кіно в прокаті простіше: воно в кінотеатрах є. Вимагати зйомок українського кіно складніше - цей бізнес поки що в Україні в зародковому стані. До того ж лише третина митців - учасників акції справді заплатила по ЗО гривень за квиток. Решта, полум'яно виступивши, розійшлася з почуттям виконаного обов'язку.
ФАКТ 3. ЗАБУЖКО НАПИСАЛА НАЙКРАЩУ КНИЖКУ
Через технічні труднощі в організаторів рейтингу «Книжка року» найкраще видання 2007
року визначали на початку весни 2008. Тобто ; невеликим запізненням. Але це зовсім не зава дило експертам проголосувати, а зацікавлений особам - зібратись у столичному Театрі ляльок аби дізнатися, яка ж книжка стала найкращою. 3s традицією, нагороджували не автора, який класне написав, а видавця, який класно видав. За звичкою, при наявності великої кількості номінацій і підномінацій, народ зацікавлено чекав лише результатів голосування за «Красне письменство», тобто - художню літературу. Серед сучасної української прози найкращим визнаний роман Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки». Але Гран-прі, тобто звання Книги Книг, здобув томик Оксани Забужко «Notre Dame d'Ucraine» - філософські студії про геній Лесі Українки. Видавець Леонід Фінкельштейн, отримуючи нагороду, наголосив: «Це вибір не лише рейтингу, а й чотирнадцяти тисяч читачів, які книгу придбали».
Коментар. Від пана Фінкельштейна ніхто і не вимагає звіту - документа, який підтвердить його слова. Скажу більше: навіть якщо комусь стрільне в голову вимагати звіту, то фаховий математик, яким є пан Фінкельштейн, обов'язково його надасть. Та перевіряти правдивість слів видавця ні в кого не було особливого бажання. Для мене вагомішими є розгублені коментарі інших видавців: «Якщо це правда, то книжкового бізнесу в Україні не буде ще довго». Бо книга Забужко
- науковий твір. До того ж не просто занудний та розтягнутий: все це можна сказати в формі хорошої ґрунтовної наукової статті. Книга фізично неможлива для прочитання. Літери дрібнесенькі, очі скоро втомлюються, а коментарі часто переважають над власне текстом. Зате, до честі пані Забужко, вона може підписати своїм прізвищем хоч туристичний путівник по рідному місту Луцьку: книжка матиме стабільний інтерес, бо авторка
- непересічна особистість. А до честі її видавця, він пустив цю складну книгу в продаж під гаслом: «Хочеш бути розумним - читай Забужко!» Отже, той, хто не читає Забужко, - дурний...
Його метод мусить використати Міністерство оборони України, придумавши гасло: «Хочеш бути мужчиною - служи в армії за контрактом!» Проте кількість проданих книжок не завжди дорівнює кількості прочитаних. Є люди, які здолали «найкращу книгу» до кінця, а є такі, що кинули на пів-дорозі. Останніх більше: адже реклама будується не на змісті тексту, а на особистості авторки. Раз побутує думка, що Оксана Забужко - борець за права жінок, то звичайні собі жінк"и вважають, що Забужко пише драми. Або в крайньому разі - мелодрами. І розчаровуються. Через це в кращому випадку купують кулінарні книги видавництва «Фоліо» (тираж більший, ніж книжок Забужко) та переходять на романи Сімони Вілар від «Клубу сімейного дозвілля» (за тиражем кожна книжка -як кулінарна). В гіршому - втрачають інтерес до української книги. Бо якщо найкраща з них така занудна, то що казати про решту...
ФАКТ 4. ДВІ ШЕВЧЕНКІВСЬКІ ПРЕМІЇ
За давньою українською радянською традицією, 9 березня кожного року оголошують чергових лауреатів Національної премії ім. Т. Шевченка - вищої державної нагороди митцям. Але з минулого року вручають і «Залізного Мамая» - так звану Народну Шевченківську премію. За цією логікою, Національна премія є антинародною. Там - корупція, кумівство, вірнопідданство, бюджетні подачки, вузьке коло «суддів». Тут - голосування на спеціальному сайті, чесність і прозорість, істинно народне визнання, честь, слава і статуетка замість пухкого конверта з гривнями. Цього року її вручили вдруге. В березневій темряві, осяяній смолоскипами, за 40 хвилин та під супровід «Наливаймо, браття!».
Коментар. Можна погодитися, що півтори десятки членів Шевченківського комітету - не народ. Але так само важко погодитися, що 465 осіб, які проголосували в Інтернеті, - той самий народ, від імені якого обирають достойних. До того ж під час церемонії нагородження з'ясувалося: організаторами дійства є члени всеукраїнського об'єднання «Свобода», тобто - партійна чи напівпар-тійна структура. Олег Тягнибок та його соратники цього не афішували. Хоча нема підтвердження того, що хоча б половина тих 465-ти, які проголосували, не мають нічого спільного з ВО «Свобода». Нарешті, Народну премію дістала більшість тих, що не дістали Національної. Хоча для чистоти експерименту слід було б запропонувати альтернативних кандидатів. А саме голосування організовувати і проводити за таким же принципом, як організовуються і проводяться вибори. Лише в такому разі результати можна було б вважати справжнім народним волевиявленням".


Молоді поети Богдан-Олег Горобчук та Олег Коцарев "наїхали" на цю статтю на своїх блогах.

Коцарев:

-"Постмалоросійський комплекс. Іще один маленький укус для Кокотюхи"-

Уже стало доброю традицією останніх кількох годин давати відгук на статтю Кокотюхи в Поступі (http://strongowski.livejournal.com/697659.html?#cutid1). Долучаємось.

Найприкріше - розміри комплексу неповноцінності. Мені здається, автор соромиться української культури. І дуже через це нервується. Ale jaja! 4 перелічені факти - читання на могилі Л.Українки, акція на підримку українського дубляжу, вручення Книжку Року О.Забужко та вручення двох Шевченківських премій - самі по собі цілком нормальні й цікаві факти. Хоча, звісно, для певного, "цільового" споживача. Кожен - для свого. Мені, приміром, до лампи Шевченківська, нейтрально - читання на могилі та маю легке скептичне співчуття до дубляжної акції. А от про Забужко - це для мене справді подія.

А для Кокотюхи, судячи з інтонації - якось соромно, що вони не всі ДЛЯ ВСІХ. Ой, мовляв, навіть повії таке не читатимуть. Чого ж тоді він не пише про проблеми й досягнення українського шоу-бізнесу? Про масліт та його недостатнє заповнення ніш? Чому в нього викликають заперечення саме ті сфери, де є цікаві діячі, котрі плідно працюють і мають свою аудиторію - скажімо, спілчанство та його радикальна галузь із шевченківськими преміями. Вони мені не близькі, але вони впевнено працюють у своїй стилістиці й задовольняють свій прошарок інтелігенції. Те саме - "поставангардні", "постмодерні" та "постпостмодерні" речі. І т.д.

Здається, комплекс малоросійства пожирає сам себе. Це не тільки й не стільки про Кокотюху. Це часто буває. Закомплексовані дивляться закохано на яку-небудь Рассєю-Еуропу: "ах, чому ж в нас не так!", а коли з'являється сфера, де "так", тільки "по-своєму", замість першими радіти, ще більш нервуються. Все дуже просто. Закомплексована Постмалоросія ніколи не визнає досягнень одноплемінників, бо їх не може бути за визначенням. Її історична місія - боятись і скиглити.

А щодо закидів до Нотр-Дам... Це справді геніальна книжка, якщо їй нема чого закинути, крім маленького шрифта, розлогих приміток і "незрозумілості".
http://olehkots.livejournal.com/225609.html

Горобчук:
---------------------- Різні зуби Кокотюхи ---------------------------
=
Свого часу книга “Любити живих” Андрія Кокотюхи та Максима Розумного стала для мене таким собі невеличким провідником навкололітературного життя покоління 90-х. Непогано, навіть досить цікаво написана книга, повна побутових, та ще і скандальних подробиць, містила, проте, стільки компромату і непоблажливих висловлювань, що на початку в мене як у дружелюбної людини викликало подив, особливо – її завершення, де Скибі інкримінувалось прямим текстом бомжування, Андрусякові – безталанні літературознавчі спроби, ішим – в тому ж дусі. В той час – десь в 2004 – я ще був далеким від інформації і про авторство цих посилів, і про карколомну суб’єктивність книги, і хоч не сприйняв її за чисту монету – але все ж здивувався в результаті, наскільки непропорційною стала роль негативізму в цій книзі: з неї виходило, що за пиятиками, взаємними розборками і скандальними вчинками – ніякого іншого літпроцесу 90-х не було. Такий собі негативний максималізм.
Але мемуари – то справа автора, тому розписувати в них всі свої зуби – на кого тримаю – того і обсираю – так само справа автора. Чому я про це все – роки чотири потому – раптом пригадав? Та все просто – прочитав новісіньку статтю Кокотюхи (“Наша боротьба: факти і коментарі”) в газеті “Пост-Поступ”, і все мені в небаченій яскравості нагадалося – і почерк той самий, і від негативного максималізму автор не відійшов.
Найцікавіше те, що події, в яких Кокотюха шукає бодай якийсь негатив, що його висловлює в коментарях, – і не мають насправді того негативу. Тому, щоби його відшукати і довести, – Андрієві доводиться мало не через силу надриватися, вдаючись як до прийомів на грані фолу, так і до суто суб’єктивної позиції, виведеної в ранг об’єктивної – з непевною апеляцією до громадської думки.
Кокотюха подає чотири факти з культурного життя країни і намагається своїми коментарями їх по максимуму обплювати, доводячи, що преса дуже даремно реагує із захватом на ці інформаційні приводи. Перший факт – читання до річниці з дня народження Лесі Українки, що проводились на Байковому кладовищі і на які С. Пантюк зумів прикликати журналістів. Як мало не залізний аргумент проти такого “святотатства” Кокотюха наводить натяк на значне погіршення здоров’я самого Сергія нібито в результаті таких от кладовищних читань. “Містичність” аргументації, звісно, виссана з пальця, але зуб на Пантюка – вочевидь – прочитується досить яскраво: наскільки було би етично взагалі писати про проблеми зі здоров’ям фігуранта літературного процесу в пресі, а особливо – без співчуття, а з мало прихованим зловтішанням, яке при долі цинізму можна було би сконденсувати до фраз на кшталт: “ну що, почитали, ага? Ще будете?” – десь у подібному стилі.
Юрій Макаров та Лариса Денисенко, вочевидь, теж не вгодили чимось панові Коктюсі – саме їхній похід у кіно на україномовний сеанс перекладного американського фільму став об’єктом його кепкування. Аргументація була вершиною логічності – ліпше б на “Сафо” сходили – він має з Україною і українським кіно хоч дещицю спільного... Ніби не очевидно, що обраним для “культпоходу” виявився саме перекладний фільм і саме українською мовою – адже останнім часом саме цей збіг ознак виявився дискусійним.
Далі – менш зрозуміло – хто саме наступив на хвіст Кокотюсі – Леонід Фінкельштейн чи Оксана Забужко, або вони то зробили й синхронно – малозрозумілий подив у автора статті викликала фраза Л. Фінкельштейна: “Це вибір не лише рейтингу, а й чотирнадцяти тисяч читачів, які книгу придбали”. Щиру посмішку викликають ввічливі розшаркування Кокотюхи у формі запевнень: справа зовсім не у сумніві, що книгу не могло придбати 14 тисяч читачів, справа в тому – чи дочитали вони її до кінця, адже книга і занудна, і розтягнута, і нечитабельним шрифтом надрукована... Звісно – це не три десятки книжок самого Андрія Кокотюхи з імовірно гострими сюжетами і ймовірно цікавими (питання – чи цікавішими від невигаданої Лесі Українки) героями, це зовсім інший жанр, не для читання в метро (хоча, чесно зізнаюся, я і в метро свого часу, читав цю книгу, але це мало стосується суті цього матеріалу:) ). Далі – більше. Кокотюха, немов відкриваючи Америку, з піною біля рота доводить беззаперечний факт – Забужко – це настільки популярна авторка, що будь-яка її книга продасться серйозним накладом. Чомусь у цьому випадку Кокотюха приходить до трохи дивного висновку: “Раз побутує думка, що Оксана Забужко – борець за права жінок, то звичайні собі жінки вважатимуть, що Забужко пише драми. Або в крайньому разі – мелодрами. І розчаровуються. Через це в кращому разі купують кулінарні книги видавництва “Фоліо” (тираж більший, ніж у книжок Забужко)... В гіршому – втрачають інтерес до української книги...” Вражаюча глибина, хіба ні? І не менш вражаючі аргументи: “раз побутує думка”, “звичайні собі жінки”, “втрачають інтерес”: просто тобі цілісний феноменологічний аналіз ситуації з встановленням обігу громадської думки, іміджем Забужко як брендової авторки і врахуванням сезонної похибки. При цьому – написаний з величезною авторською повагою до “звичайної собі жінки”.
Четвертий зуб Кокотюхи – і взагалі малоцікавий. Це – такий собі млявенький плювок у бік “Народної” Шевченківської премії. Те, що інкримінує їй Коктюха, – лише бляклі квіточки, у порівнянні з тими історіями і кепкуваннями, які гуляють інтернетом, та і блогосферою зокрема. І що з того, що до Шевченківки причетна політична сила? А нічого, що за переможця – якого Кокотюха і взагалі лінується назвати – І. Павлюка – проголосувало чоловік з півтори сотні, і більшість чомусь – як подейкують – студенти з Острога, де сам лауреат викладає. І що, цікаво, означає пасаж “Народну премію дістала більшість тих, що не дістали національної”? Або – як зворушливо виглядає ця ось повчальність: “Хоча для чистоти експерименту слід було б запропонувати альтернативність кандидатів. А саме голосування організовувати і проводити за таким же принципом, як організовуються і проводяться вибори. Лише в такому разі результати можна було б вважати справжнім народним волевиявленням”. Що цікаво – ця повчальність зовсім не іронічна, Кокотюха настільки розтрачує свою зубатість до кінця статті, що переходить в цілком серйозне (знову ж – у жанрі “відкриття Америки”) теоретизування – як би це покращити ситуацію з голосуванням за “премію одного сайту” (лапки мої, це не цитата).
Який же був сенс статті Андрія Кокотюхи? Як виявилось – спробувати довести-таки читачам, що наше культурне життя – все ж таки все ще в дусі подій з “Любити живих” – негативне і взагалі – не варте уваги, і окремі події з нього – некорисні ні для самих культперсонажів, ні для “звичайних собі жінок”, навіть шкідливі – в одного дух Лесі Українки викликає хвороби, в інших хитрий Фінкельштейн, що вміло позиціонує Забужко, видурює останні гроші, які могли би бути витраченими на кулінарну книгу. Ось така в нас культура – нецікава і навіть шкідлива. А ви хіба не так думали?
http://swalllage-kits.livejournal.com/135096.html